Цікаві думки

Наталя Тихолоз

ГОВОРИМО НА ВОВКА, СКАЖІМО І ЗА ВОВКА

(ЩЕ РАЗ ДО ТЕМИ ВЗАЄМИН ІВАНА ТА ОЛЬГИ ФРАНКІВ)

Спершу кілька цитат з коментарів до допису про Івана Франка:

“Tanya Tischenko: А коханки? А ставлення до дружини? А те, що він витратив весь її статок? Поганим чоловіком та батьком був письменник. …генію не так вже важко було витратити її посаг у 500 тис. золотих та настругати 4-х дітей від некоханої жінки, копистатися її перекладами, показувати її своїх коханок, знущатися з неї морально все життя та довести її до божевілля… А вам не спадало на думку, що ця жінка могла бути співавторкою деяких творів Франка?”

Такі думки тут і там ширяться інтернетом під впливом “франкознавчих” “опусів” деяких послідовниць Бузини (до слова, вельми популярних серед некритичної частини ФБ-спільноти). Відтак – ділюся своїми думками з цього приводу, виносячи їх із коментарів. Схоже на те, що я ВОЮЮ З ВІТРЯКАМИ, але змовчати також не можу!!!

Вельмишановна пані Тетяно Tanya Tischenko. Ваша думка про Франка, як я бачу, сформована під впливом шкідливої «бузинівської» лектури пера Ганни Черкаської. Бо саме вона є авторкою статті про Ольгу Франко, у якій і понаписувала усі ці бздури (вибачте, бо інакше це не назву).

Усі її «факти» або придумані, або перекручені, або дофантазовані так, що Франко з них постає якимсь звіром і садистом.

А так не було. Якщо вас цікавить правда (мені особисто видається, що нема нічого цікавішого за правду!!!), то ось кілька фактів: по-перше, посаг Ольги Хоружинської складав не 500 тисяч золотих рублів, а усього 8 тисяч; Ольга Франко ніколи не писала для Франка ніяких текстів, ні не була співавторкою. Так, вона володіла французькою, але так і не вивчила української (у вас не виникає питання чому?). Почитайте її листи до Франка чи дітей – вони, мʼяко кажучи, неграмотні. Хвороба (божевілля) Ольги Франко була спадковою, а відтак винні тут гени, а не Франко. Так, у сімʼї Франків не все було гладко. Бо ж, якщо люди щасливі у шлюбі, то щасливі обоє, а якщо нещасні – то також обоє.

Що стосується Франкових коханок, то я б їх також так не називала. Бо насправді «коханок» у нього у сучасному розумінні не було. Так, він часто закохувався, але це було не більше, ніж платонічне кохання необхідне для стимуляції творчого поетичного процесу. Зрештою, жодне з цих «кохань» не було взаємним, тому тілесного продовження не мало і не могло мати. Я не роблю з Франка ангела, але коли «говоримо на вовка, то скажімо і за вовка».

І ще одне, чому ви гадаєте, що він не кохав свою дружину і пишете буквально «настругав дітей». Як на мене, то усі ці діти були народжені з любові. І якою ніжністю пронизані листи Франка до дружини, коли він пише їй після четвертих пологів: «…вважай, щоб тобі нічого не бракувало і щоб здоровлєм поправлялася. Вари собі часто зупу з червоного вина, їж м’ясо, і спи, кілько зможеш». І це лише одна з цитат.

Але так це не цікаво? Бо набагато «смачніше», коли класик пʼяниця (до речі, Франко не терпів алкоголю і майже не вживав спиртних напоїв) і гульвіса. І ще й з сифілісом. Чи не так?

І останнє – вибачайте за відвертість – ніхто б сьогодні не писав і не згадував про ОЛЬГУ ХОРУЖИНСЬКУ, якби вона у травні 1886 р. не вийшла заміж за Франка.

 

Богдан Тихолоз

Останнім часом з нагоди Франкового ювілею активізувалися всілякі писаки, які під доброю міною “шанувальників рідного слова” і “пошукувачів цікавих (читай смажених) фактів” про його творців (серед них і Франка) ховають пухнасте рильце Бузини, напівзабуте, проте все ще добре впізнаване. Вони намагаються підленько нав”язати новітні стереотипи “Франка – ловеласа”, “Франка – безумця”, “Франка – садиста”, “Франка – утриманця, що жив жіночим коштом” тощо. Не робитиму зайвої реклами таким “майстрам наближення класиків до земних людей” (їхні пости і так раз у раз зринають у стрічці) і не називатиму поіменно. НАГОЛОШУ: насправді вони не наблизити тих класиків прагнуть, а втоптати в болото; не показати, що й вони “не без гріха”, а опустити до рівня: “ади, які вони грішники!”, такого спокусливого для людей недалеких і заздрісних.

Пост Наталя Тихолоз – жорстка реакція на допис однієї з адептів подібної писанини. Не потребую переказувати Наталчиних думок та аргументів, з якими згоден. Додам лише стисле формулювання своєї позиції з цього приводу.

Коротко: демонізація Франка та віктимізація Ольги Франко – надто спрощена модель їхніх непростих подружніх взаємин. Звісно, завжди знайдеться чимало охочих поспівчувати “бідній жінці жорстокого чоловіка” – нехай і великого своїми творами, зате нібито до мізерності дрібного у своїх житейсько-побутових учинках та взаєминах. Найлегше зробити з Франка злочинця, а з його дружини – жертву, замість заглибитися у “скомплікований паралелограм” їхніх стосунків.

На моє глибоке переконання, у взаєминах цього неординарного подружжя, звісно, не все було безхмарно, але й робити з них “садо-мазо-пару” – це також некоректна гіпербола. Вони як подружжя були щасливі – і були нещасні, знали хвилини радощів і миті страждань, спільно переживали світлі і чорні дні – так само, як і більшість інших родин.

Коли ж у сім”ї щось не так, ніколи не буває винен хтось один.

А коли хтось із подружжя досягає вершин, це ніколи не буває лише його заслугою.

І нарешті: щоб писати про такі тонкі матерії, недостатньо назгрібати “фактів” і “побрехеньок” з інтернету та переказати їх “своїми словами”, добряче присоливши і приперчивши “смачними” подробицями (зазвичай висмоктаними з пальця), проте так жодного разу й не завітавши в бібліотеку, не кажучи вже про архів, ба навіть не прочитавши жодної франкознавчої монографії (недарма в подібних “опусах” немає жодних посилань; їхнім “авторам” це й не потрібно, адже вони самі “свічку тримали”!..) Натомість потрібно мати певний життєвий та науково-дослідницький досвід, а також, що не менш важливо, почуття такту і міри. Не вживатиму тут заяложеного слова “мораль”: про неї не треба говорити, її треба мати в собі.

І найголовніше: потрібно ЛЮБИТИ об”єкт своїх студій та рефлексій.

А з міщанського зловтішання хибами великих можуть народитися хіба нежиттєздатні покручі.