«…Ведені люблячою рукою мами…»

СТАТТЯ ПЕРША

«…Ведені люблячою рукою мами…»

(Франчата у рідному домі: шляхи формування)

© Наталя ТИХОЛОЗ 

03_DITY_FRANKA

Діти подружжя Франків: Андрій, Тарас, Петро й Анна. Львів, 1902 р.

Педагогічні ідеали матері Франчат вирізнялися, як на той час, своєю прогресивністю. «Погляди і думки Франчихи про виховання дітей різнилися від тодішніх шаблонів, – згадувала товаришка і ровесниця Франкових дітей Софія Олеськів-Фредорчакова, що часто бувала у домі Франків і відчула на собі виховний вплив Ольги Федорівни. – Вона ніколи не читала нам моралі, такої модної у тій добі. Дозволяла все, не рахувала грошей, що залишалися від щоденних покупок, всі вони ставали власністю хлопців. Вірила в те, що діти, як підростуть, то самі змудріють і наберуть досвіду. Не визнавала ніяких товариських форм, була крайньо демократична і передова в своїх поглядах. “Кинь книжку в кут, іди гратися на повітря, поки світить сонце”, – сказала раз до мене. Я була вихована на принципі: виконай свій обов’язок і тоді йди на повітря гратися» [11, с. 434]. Ольга Франко дуже «неохоче відмовляла в чомусь дітям» [17, с. 464] і ніколи їх фізично не карала. «…В нас вдома не було ані змушувань, ані побоїв, ані тілесно переконуючої тростини», – згадувала Анна Франко-Ключко [21, с. 317].

 

Така ліберальність, «крайній демократизм» і навіть уседозволеність не завжди знаходили вирозуміння у Франкових сучасників. «…Поблажливість матері супроти дітей ішла часами до безграниць…», – здивовано констатував Олекса Волянський і тут-таки додавав: «Франко, хоч бачив це та зовсім не похвалював того, однак годився з тим, “бо мама того хоче”» [4, с. 495]. А Михайло Павлик у листі до Михайла Драгоманова від 1 червня 1893 р. обурено писав: «…Фр[анкові] діти такі неблаговоспитані, що все рвуть (я раз сказав був словечко протів принципу Фр[анк]ів: дитині все можна, та почув від Фр[анчи]хи докори, <…> що в сімейних справах я деспот)» [5, с. 227].

Можливо, на таку життєву, а відтак і виховну, філософію Ольги Франко вплинула її важка сирітська доля. Зокрема, у своїх спогадах «Епізоди з мойого життя» вона згадувала: «Дім продали, а ми всі переїхали до бабушки Агафії Семеновни Таманової в село Тимофіївку. Бабушка осталася вдовою, генеральша, столбовая дворянка, поміщиця. Мала право сікти своїх підданих. Вона була все одіта в чорні шовки, побільше сиділа в своїм кріслі і курила файку, чого-небудь сердилася і покрикувала. Мені діставалося найбільше, заставляла мене наповняти файку тютюном і засвічувати, коли було щось не в лад, била мене чубуком по голові, я її боялася, бо вона мене не любила» [цит. за: 1, с. 105]. Та й у листі до майбутнього чоловіка від 20 березня 1886 р. Ольга зізнавалась: «…я до семи лєт була на руках у <няньки> гувернантки, котра мене била і мучила не про що» [22, с. 158]. Жорстоке поводження з Ольгою Франко у дитинстві, недоотримана батьківська любов породили у неї як матері цілком природне бажання убезпечити власних дітей від усіляких кривд, яких зазнала вона сама.

Що ж стосується твердження Олекси Волянського про те, що Іван Франко «не похвалював» виховної методи своєї дружини, то, гадаємо, тут очевидна значна частка суб’єктивізму автора цього висловлювання, навіяна традиційними (що не означає правильними!) стереотипними поняттями про те, як «треба» і «не треба» поводитися з дітьми. Хоч би як там було, але чимало виховних ідей Ольги Франко насправді перегукувалися з ідеями Івана Франка. Ба більше: те, що письменник декларував у своїх статтях, зазвичай, було щоденною практикою його дружини.

Так, Ольга Франко, як і її чоловік, вважала, що читання, особливо в дошкільному віці, «шкодить тілесному і духовому здоров’ю дітей». «Кожда книжка вимагає добре розвитої сили поняття, а того, власне, хибує дитині, – відзначав Іван Франко у статті «Женщина-мати». – А потім: читання само вліяє вредно на первісний розвій молодого духу». А тому «не належить дітей заскоро заставляти читати, а коли уже можуть читати, не належить їм позволяти задовго і зачасто читанням заниматися [розрядка автора. – Н. Т.]» [14, с. 569]. Така позиція у справі дитячої читання і лектури для Ольги Франко не була хвилевою, навіяною батьком дітей. Це було її особисте педагогічне переконання, за дотриманням якого вона як мати уважно стежила. Промовистим свідченням цього є лист Ольги Федорівни від 3 лютого 1901 р., у якому вона просить свого старшого сина Андрія остерігати Тараса, «щоби не читав забагато, а особливо того, що не може осилити своїм умом» [6, арк. 154]. Піклуючись про фізичний і духовий розвиток своїх дітей, вона пояснювала синові, що життєвий досвід, набутий з віком, з’ясує неясне: «Прийде час на все, то, що не розуміється тепер, порозумієш ліпше, як виростеш» [6, арк. 154–154 зв.].

Найкращою книгою дитячого родинного виховання Ольга Федорівна, як і її чоловік, вважала природу. «Природа, чи то правдива, чи в образі, єсть єдиною на той час багатою і великою книгою, до котрої мати або отець в потребі можуть лиш гдещо об’ясняючого додати» [14, с. 570], – писав Іван Франко. Й Ольга Федорівна цілковито поділяла його думку. Родина Франків часто виїжджала на лоно природи. Усі – і великі, і малі – надзвичайно любили прогулянки лісовими околицями Львова. А на літо сім’я завжди мандрувала за місто – до мальовничих прикарпатських сіл (Нагуєвич, Голобутова, Довгополя, Завадова, Косова, Криворівні, Жабйого, Буркута та ін.). Спостереження за лісовими і польовими мешканцями, квіти і трави, свіже повітря, купання у річках і ставочках дарували дітям масу радості, всеохопного відчуття щастя і батьківської любові. Ці прогулянки уже дорослі Франчата згадували з особливою приємністю і ностальгією. Проте Іван Франко, зайнятий літературною працею, не завжди міг відпочивати зі сім’єю. Тоді організатором туристичних походів була Ольга Федорівна. Саме вона часто провадила своїх дітей гірськими масивами Карпат, розповідаючи про флору і фауну. Про одну із таких мандрівок матері з Франчатами з Буркута на гору Чивчин, зустріч із ведмедицею та ласування гуцульськими кисломолочними смаколиками Тарас Франко залишив автобіографічне оповідання «На Чивчин!», яке є ще одним свідченням того, наскільки люблячою, доброю і турботливою матір’ю була Ольга Франко.

P1010804

Краєвид села Криворівня на Гуцульщині – улюбленого місця відпочинку родини Франків. Сучасне фото.

У час, коли батько пише для дітей казки про тварин («Киця», збірка казок «Коли ще звірі говорили», поема-казка «Лис Микита»), що мають «розбуджувати їх цікавість та увагу до явищ природи» [15, т. 20, с. 74], мати з дітьми активно опікується домашнім «звіринцем». Адже, як згадувала Анна, «у нас, немов у звірячій клініці, постійно перебували: або голодна задрипана кицька, яку тато знайшов холодного дощового вечора десь під плотом і приніс нагріти й нагодувати, або цуценя напівзамерзле, або пташеня з перебитим крильцем» [19, с. 11]. Мабуть, не кожна жінка (та й мати!), маючи на голові чотирьох гамірних і непосидючих дітей, згодилася б ще й на те, щоб у її домі був справжнісінький «зоопарк»: «з-під дивана вилазила здорова черепаха, в кутах дві морські свинки хрумали заячу капусту, серединою проходжувався бузько з надломаним крилом, <…> деколи скакали жаби, зловлені хлопцями, щоб погости бузька» [11, с. 434].

Активний туризм та виховання на лоні природи Ольга Франко поєднувала із євгенічними методами «спартанської» педагогіки. Франчата влітку ходили босоніж, взимку щоранку «натиралися холодною водою», «спали на ліжках з твердими солом’яними сінниками, застеленими простиралами з грубого сільського полотна» [21, с. 318] та допомагали батькам по господарству: різали і кололи дрова, відкидали сніг довкола хати, ходили по воду.

Щоправда, Ольга Франко не поділяла спартанського принципу обмежувати вихованців у їді. Вона, навпаки, дбала, щоб діти добре харчувались, завжди споживали просту, здорову і свіжу їжу. У листі до сина Андрія від 3 лютого 1901 р. Ольга просила: «Скажи Марині [дівчині-помічниці, служниці. – Н. Т.], аби вам їсти давала добре і багато та аби купувала свіже масло і м’ясо» [6, арк. 155 зв.]. Попри те, що не була доброю господинею, куховарила непогано. Принаймні, дітям смакувало. «Мати варила просто, але дуже добре», – згадував син Петро [16, с. 453]. «Мама, мимо того, що провела молодість, на студіях, уміла варити смачні українські страви, а поїздками по селах в різних околицях виучувала нові сільські приписи, які вона вводила в домашнє меню, як найліпші присмаки, – свідчила Анна Франко-Ключко. – У нас вдома було все поддостатком молока, масла, сиру, сметани, яєць і разового хліба, і ці здорові й поживні страви нам, дітям, слабим і блідим – по перебуттю майже всіх діточих хворіб, повернули з часом сили, визвали здорові рум’янці на щоках і додали охоту до життя і праці», – писала донька Анна [21, с. 319].

07_Lyst O_Franko do Andrija_1901

Лист Ольги Франко до сина Андрія від 3 лютого 1901 р. Автограф.

Активний і здоровий спосіб життя був основою дитячого виховання в родині Франків. Бажаючи, щоб діти виросли сильними, здоровими і фізично загартованими, мати уважно стежила, щоб діти рухались, бігали, займались гімнастикою, перебували на свіжому повітрі, що після перенесення дитячих хвороб було особливо актуальним для малечі. Адже недаремно кажуть: «У здоровому тілі здоровий дух». Водночас вона застерігала їх від шкідливих звичок. Зокрема, в листі до старшого сина Андрія від 3 лютого 1901 р. вона наказувала: «Прошу тебе, пильнуй за тими хлопцями, Тарасьом та й Петрусем, аби вони не курили, то ж дуже нездорово, треба же мати натілько сили волі і самолюбія, щоб не малпувати з других того, що є шкідливе для здоров’я» [6, арк. 154 зв.–155].

Ольга Франко з дитинства у ненав’язливій ігровій формі прищепила дітям любов до спорту. «Зимою привезли Франченята малі санки (ґринджоли), зроблені зі старої скрині. Прив’язали до них мотузок і так стали піонерами львівського зимового спорту. <…> У ґринджоли сідала також з нами або з малою Гандзею Ольга Франко, і ми по черзі тягнули за шнурок санчата, на превелику радість нашу і всіх прохожих. Кілька років пізніше цілий Львів – старі і молоді стали вправляти зимові спорти, і вже ніхто не сміявся на вид зимових спортів, хоч би так примітивних, як наші», – згадувала Софія Олеськів-Фредорчакова [11, с. 434]. Взимку Франчата подвір’я біля родинного будинку, що на вулиці Понінського, 4 «заливали водою і мали цілу зиму лід для лижвування, а на майже пустій вулиці, їздили на санках і лещетах», а ще «перекидалися до утоми сніговими кулями або ставили діда Мороза» [21, с. 319]. Весною ж «заводили кругом хати ігри і забави, перегони», «лазили на старі високі дерева, на стрих, на дах» [21, с. 319]. Часто полем для різноманітних дитячих ігор була і квартира. «Хлопці, як відомо, дуже люблять бійку, – писав Тарас Франко. – От ми й бігали по кімнатах, совали меблями, кричали і билися, аж хата ходором ходила» [18, с. 274]. Довкола Франчат завжди було багато гармидеру, шуму, сміху, біганини та веселощів. Обоє батьків до галасу малих шибайголів, чи «башибузуків» (назва загонів турецької нерегулярної армії в часи Османської імперії, що формувалися з найбільш войовничих племен), як їх любив називати Іван Франко, ставились спокійно. «Мама ту розвагу називала “розгардіяш”, батько не звертав уваги…», – свідчив син Тарас [18, с. 274]. «Ця любов до забав, – відзначала Анна Франко-Ключко, – перейшла у нас пізніше до захоплення руханкою і спортами» [21, с. 319]. Відтак гімнастика, футбол, теніс, фехтування, лижництво (лещетарство) – стали улюбленими видами спорту Франкових дітей. У шкільному, а згодом і студентському, віці усі Франчата були частими відвідувачами занять із фізкультури (руханки) у спортивному товаристві «Сокола-Батька» під керівництвом проф. Івана Боберського. Замилування до спорту залишилось у дітей на все життя. А Тарас і Петро Франки не лише стали викладачами руханки у гімназіях Галичини, а й залишили низку цінних праць з питань тіловиховання і спорту [про це див.: 2].

Нерідко оту фонтануючу енергію чотирьох дітей, що «були надзвичайно живі, рухливі і збиточні» [19, с. 13], мати спрямовувала в конструктивне русло ігрового навчання. Сама колись учасниця драматичних і хорових гуртків, Ольга Федорівна не лише водила дітей до театру, а й організовувала до власних інсценізацій. «Аби нашим забавам надати змісту, порадила нам Ольга Франко вивчити напам’ять “Козу-дерезу” і відіграти її на сцені», – відзначала Софія Олеськів-Фредорчакова [11, с. 435]. «Ми гуртом виучували ролі, мама шила зі старих сукенок костюми і перше наше представлення “Коза-дереза” було прекрасне. Наша гра здобула гучні оплески глядачів (батьків), хоча хаткою лисиці був татовий письмовий стіл, а лисиця мала на собі мимине “боа”, але зате з правдивим лисячим хвостом», – згадувала донька Анна [19, с. 42]. Так, поєднуючи приємне з корисним, гру з навчанням, Ольга Франко тренувала дитячу пам’ять і розвивала їхнє естетичне чуття.

Zviri _1899_1

Обкладинка першого видання збірки казок Івана Франка “Коли ще звірі говорили” (Львів, 1899).

Після всіх отих урвительських забав, спортивних занять і театральних «прем’єр» діти, утихомирившись, із великим задоволенням слухали казки. До славнозвісних і улюблених казок батька зі збірки «Коли ще звірі говорили», «Лиса-Микити», «Ріпки», «Киці» мати додавала власну лектуру – казки братів Якоба і Вільгельма Ґріммів, Ганса-Хрістіана Андерсена, Олександра Пушкіна, байки Леоніда Глібова та Івана Крилова. До слова, саме Ользі Франко первісно належав задум створити для дітей збірку казок. «Жінка моя, – писав Іван Франко в листі до Михайла Драгоманова від 19 березня 1894 р., – засіла тепер до роботи. Хоче зладити збірку казок для дітей і в тій цілі перечитує всі збірки, які є у мене. На перший раз вибирає казки звірячі [курсив наш. – Н. Т.]. <…>. Та боюсь, що се буде не так-то швидко, бо діти дають їй мало спокою, а здоров’я її не таке, щоб могла разом зо мною сидіти до 1 години півночі» [15, т. 49, с. 474]. Ользі Франко за домашніми клопотами так і не судилося зреалізувати свій задум. Проте ідею дружини втілив у життя чоловік. Відтак протягом 1896–1898 рр. у львівському дитячому журналі «Дзвінок» з’явилися Франкові казки, які згодом і склали збірку «Коли ще звірі говорили» [про це див.: 13].

Хоча обоє батьків не силували дітей до швидкого і раннього читання (а можливо саме тому, що не силували!), усі Франчата з особливою любов’ю ставились до книжки. І це не дивно. Адже в домі була велика батькова бібліотека, яка з малечого віку у свідомості дітей була оповита невимовним чаром і таїною. «В татовій кімнаті попри стіни стояли шафи, повні книжок, а при стіні з вікнами стояв письмовий стіл, закиданий паперами, скриптами і книжками, – згадувала Анна Франко-Ключко. – Ця кімната була для нас повна забороненого чару, заходити туди ми не мали права в присутності тата. Але ж, коли тата не було вдома, ми туди забігали крадькома. Шафи, повні книжок, значення яких ми ще не розуміли, притягали магнетично нашу увагу, особливо ті з золотими оправами і чудовими малюнками всередині. <…> Та ці книжки лиш дуже рідко дозволяв нам тато оглядати і то тільки тоді, коли спершу нам докладно помили рученята й личка; тим більша була насолода оглядати книжки після неприємної процедури миття» [19, с. 13]. А все таємниче і незвідане, як відомо, дітям хочеться чимшвидше попробувати. Так було і з малими Франчатами. Усі вони рано засмакували аромат читання. Тим паче, що «усі дитячі книжки, газети і видання, що появлялися у Львові і в Києві, з’являлися у Франків» [11, с. 435]. А з переїздом у власну хату для дітей було облаштовано спеціально дві шафи з книжками на другому поверсі, які час від часу поповнювалися новими виданнями. І кожен з Франчат виносив свої «дивнії перли» з «морської глибини» отієї бібліотеки. Тож невипадково Андрій Франко був залюблений у німецьку літературу й культуру, Тарас – ув античну, Петро мав особливе замилування до хімії, і взагалі «його здібності і праця були дуже всесторонні» [21, с. 320], а Ганна, як, зрештою, і хлопці, мала схильність до всього прекрасного і виявляла письменницький хист.

Малі Франчата зростали у творчій атмосфері. І батько, і мати власною діяльною позицією у літературі та суспільному житті прищепили дітям любов до праці, інтелектуального пошуку, до ненастанного вияву креативної енергії. Адже Ольга Франко, одразу після переїзду в Галичину, долучилась до активної допомоги чоловікові у його письменницькій праці. Її накладом було видано збірку Івана Франка «З вершин і низин» (Львів, 1887), а також щоквартальний журнал «Житє і слово» (1894–1897). Водночас вона виступала і як автор статей і перекладів. Так, 1887 р. у жіночому альманасі «Перший вінок» з’явилася її фольклористична стаття «Карпатські бойки і їх родинне життя». У журналі «Літературно-науковий вістник» опубліковано низку її перекладів з французької, а саме: статтю Адольфа Бріссона «Сучасний драматичний артист» (1899), драматичні сцени Жанни Марні «Із циклу сцен “При столі”» (1901), новели Анатоля Франса «Кимейський співак» (1901) та «Король п’є» (1901). А у журналі «Житє і слово» публікувалися фольклорні матеріали (зокрема, казки і легенди) у записах дружини Франка. Часто бачили Ольгу Франко поруч свого чоловіка на різноманітних громадських акціях, вічах, страйках. Їздила вона до Києва, Харкова, Одеси, поширюючи Франкові видання (у т. ч. і нелегальні) теренами підросійської України. І її участь «як емісарія і посередника між українцями Галичини й України» [20] неоціненна.

Ота атмосфера щоденної праці «для загального добра» поширилась і на дітей. До допомоги батькові у його видавничих справах мати залучала і малих Франчат. Так, Тарас Франко згадував: «Ще як ми проживали по Крижовій вулиці в будинку № 12, батько був редактором “Громадського голосу”, видавав “Хлопську бібліотеку” і різні книжечки. Переплетники (палітурники) раз у раз привозили до нас різного формату брошури в обкладинках, переважно червоних (рожевих), рідше голубих або зелених. Ті брошурки треба було розсилати чи то передплатникам, чи на замовлення, за післяплатою. Мама цілими вечорами різала ножицями з паперу бандеролі, ми клеїли їх на книжки, тоді мама писала адреси, а ми ліпили марки. На пошту ці бандеролі відносив батько. Був чудовий поділ праці, а весь процес звався “адміністрація”, що для дітей звучало таємниче» [18, с. 259].

Дім Франків часто відвідували літератори, культурні і громадські діячі, співробітники письменника у періодичних виданнях, друзі, студенти та ін. Тобто малі Франчата не росли у замкненому просторі. Довкола них повним ходом крутилося-вирувало життя. Батько писав свої твори, мати допомагала, товариші, друзі, знайомі часто засиджувалися за обговоренням найрізноманітніших тем: від літературних до суспільно-політичних. «Наша хата була відчинена не тільки для сільських відвідувачів, – згадувала донька Анна. – До тата заходило багато знайомих і приятелів-товаришів. Не раз вечорами велика вітальня наповнялася людьми, знайомими і незнайомими. Велися жваві гутірки, диспути, наради. Ми, діти, тихенько всувалися в кімнату і, примостившися десь у непомітному куточку, прислухувалися до розмов старших» [19, с. 33]. Творчі дискусії, полеміки, інтелектуальні розмови були невідступними супутниками дитячого життя. Іван Франко у листі від 6 квітня 1886 р. писав Ользі: «Мені здається, що з нашої тихої й скромної хати повинна виходити струя нового, могучого руху, котрого елементи вже тепер проявляються на всіх кутках нашої Галичини, і котрий при нашій помочі повинен міцніти і ширшати, руху реального і розумного народолюбства» [15, т. 49, с. 54]. Так воно і було. І діти дуже добре оце все бачили, відчували, проживали і наслідували. Вони зростали в атмосфері любові і праці, відкриті до світу, сповнені жаги пізнання і кипучої діяльності.

ПРОДОВЖЕННЯ:

СТАТТЯ ДРУГА. «Хто ми є і яка наша дорога» (основи національного виховання в родині Франків)

  1. Бонь В. Будинок-музей Івана Франка у Львові: Ілюстрований путівник по Львівському літературно-меморіальному музею Івана Франка. – Львів: Каменяр, 2008. – 122 с.
  2. Вацеба О. Нариси з історії спортивного руху в Західній Україні. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997. – 231 с.
  3. Величко Г. Спомини про Івана Франка // Спогади про Івана Франка / Упоряд., вст. ст. і приміт. М. Гнатюка. – Львів: Каменяр, 1997. – С. 288–292.
  4. Волянський О. Мої спомини про Івана Франка // Спогади про Івана Франка. – С. 491–501.
  5. Лист Михайла Павлика до Михайла Драгоманова від 1 червня 1893 р. // Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895) / Зладив М. Павлик. Видав д-р. Л. Когут. – Чернівці, 1911. – Т. VІІ (1892–1893). – С. 225–228.
  6. Лист Ольги Франко до Андрія Франка від 3 лютого 1901 р. // ІЛ. – Ф. 3. – № 1611. – Арк. 154–155, 155 зв.
  7. Листи Михайла Павлика до родини Драгоманових / Публ. І. Денисюка // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Львів, 1997. – Т. 234: Праці Філологічної секції. – С. 452–542.
  8. Лукіянович Д. «Політично ненадійний» // Спогади про Івана Франка. – С. 312–317.
  9. Маковей О. Дневник [Записи про Івана Франка] // Semper magister et semper tiro: Іван Франко та Осип Маковей / Упоряд. Н. Тихолоз. – Львів: [ЛВІЛШ], 2007. – С. 33–60.
  10. Мочульський М. З останніх десятиліть життя Івана Франка (1896–1916) // Спогади про Івана Франка. – С. 364–393.
  11. Олеськів-Фредорчакова С. Із спогадів про Івана Франка // Спогади про Івана Франка. – С. 433–437.
  12. Рошкевич М. Спогади про Івана Франка // Спогади про Івана Франка. – С. 108–119.
  13. Тихолоз Н. Казкотворчість Івана Франка (генологічні аспекти). – Львів: [ЛВІЛШ], 2005. – 316 с.
  14. Франко І. Додаткові томи до Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – Київ: Наук. думка, 2008. – Т. 53. – 830 с.
  15. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – Київ.: Наук. думка, 1976–1986.
  16. Франко П. Спогади про батька // Спогади про Івана Франка. – С. 453–460.
  17. 17. Франко Т. Мої спогади про батька // Спогади про Івана Франка. – С. 460–465.
  18. Франко Т. Про батька. – Вид. 3-е. – Київ: Дніпро, 1966. – 284 с.
  19. Франко-Ключко А. Іван Франко і його родина: Спомини. – Торонто: Ліга визволення України, 1956. – 131 с.
  20. Франко-Ключко А. Ольга Франко в правдивім світлі (Листи Івана Франка до його дружини Ольги родом Хорунжинської) // Новий шлях. – 1960. – № 48 (13 червня). – С. 3.
  21. 21. Франко-Ключко А. Як учив і виховував Іван Франко нас, своїх дітей / Публ. В. Бонь // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. – Львів: Каменяр, 2007. – Вип. 7. – С. 317–320.
  22. 22. Чернишенко Л. Листи Ольги Хоружинської до Івана Франка // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. – Львів: Каменяр, 2001. – Вип. 2. – С. 145–207.
  23. Шелухин С. Українство 80-х років ХІХ в. і мої зносини з Ів. Франком // Спогади про Івана Франка. – С. 184–199.
Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s