ХРИСТОС І ХРЕСТ, або ЩО НАЙГОЛОВНІШЕ НА ВЕЛИКДЕНЬ?

 © Богдан ТИХОЛОЗ

12633749_1680668772172926_1938960094193102661_o
Світлина Богдана Волошина (Пана Марциняка)

Найголовніше на Великдень – не забути про Христа.

Про Його смерть і Воскресіння. Про жертву і про спасіння. Про дух і сенс цього найбільшого християнського свята.

Бо за паскою й ковбаскою, за крашанками і писанками, щедрими гостинами й веселими гаївками ми часом уже не здаємо собі справи з того, а що, властиво, святкуємо?

Завершення посту? Довгоочікувану можливість зʼїсти скоромного і випити міцного? Зайвий привід зустрітися з друзями? Просто-напросто кілька вихідних поспіль?

Навіть відвідуючи храм (бо ж годиться – при святі!) і виконуючи нехитрі ритуальні дії, освячені традицією, не кожен із нас памʼятає про їх глибинний, сакральний сенс.

Натомість Іван Франко, якого й досі часом дехто огульно звинувачує у «войовничому атеїзмі» (вочевидь, іще діє інерція радянської пропаганди, бо декомунізація мислення – значно тяжча справа, ніж декомунізація вулиць!), дуже добре здавав собі справу з того, якою була жертва Христа, чому й навіщо зійшов Він на хрест, врешті, з чим повернувся до людей, воскреснувши, яким постав перед їхнім зором і сумлінням.

Чи не найкраще ілюструє Франкову христологічну концепцію філософська алегорія з циклу «Excelsior!» (лат. «З вершин»; дослівно: вище! Д’горі!) збірки «З вершин і низин» під назвою «Христос і хрест» (1880). Ось її текст.

 

ХРИСТОС І ХРЕСТ

 

Серед поля край дороги

Стародавній хрест стоїть,

А на нім Христос розп’ятий

Висів тож від давніх літ.

 

Та з часом прогнили гвозді,

Вітер хрест розхолітав,

І Христос, вгорі розп’ятий,

Із хреста на землю впав.

 

Тут сей час трава висока,

Що росла вокруг хреста,

Радісно в свої обійми,

М’яко прийняла Христа.

 

Подорожники й фіалки,

Що там пахли з-між трави,

Звились, мов вінець любови,

У Христа край голови.

 

На живім природи лоні,

Змитий з крови, ран і сльоз,

Серед запаху і цвітів

Сумирно спочив Христос.

 

Та якісь побожні руки

Спать Йому там не дали

І, хрестячись, з-поміж цвітів

Знов угору підняли.

 

Та, нових не мавши гвоздів,

Щоб прибити знов Христа,

Хоч з соломи перевеслом

Прив’язали до хреста.

 

Так побожні пересуди,

Бачачи за наших днів,

Як з старого древа смерти,

Із почитання богів,

 

З диму жертв, з тьми церемоній,

Із обмани, крови й сльоз –

Словом, як з хреста старого

Сходить між людей Христос,

 

І як, ставши чоловіком,

Ближчий, вищий нам стає

І святим приміром своїм

Нас до вольности веде, –

 

Силуються понад людськість

Будь-що-будь піднять Христа

І хоч брехні перевеслом

Прив’язати до хреста.

 

12841451_1694685804104556_3281249418364201567_o

Світлина Богдана Волошина (Пана Марциняка)

Це притча, осердя якої – ідея значущості людської іпостасі Богочоловіка. Франко переосмислює семантику традиційних образів: земля постає як джерело гармонії, царство блаженної природи, височінь же старого хреста – символ мук і страждань. Та цей твір, на нашу думку, ‒ зовсім не раціоналістичне заперечення релігії як віри в щось вище, надлюдське, морально досконале. Навпаки: це якраз утвердження нової, гуманістичної віри в людину, ідеалом якої виступає для Франка Христос. Подібну «антропологізацію» образу Месії спостерігаємо у хронологічно трохи ранішому вірші «Прискали пречисті звуки…» (1879), що залишився поза збірками.

 

Фінал твору «Христос і хрест» крізь призму його символіки прочитується як рішуча незгода ліричного героя з прагненням псевдорелігійних людей, фарисеїв та ідолопоклонників, замість земного «вінця любові», звитого з квітів, одягнути терновий вінець мучеництва на Христа, котрий «…з хреста старого / Сходить між людей». А саме таке «олюднення Христа», а відтак і олюднення, гуманізацію християнства, його наближення до земних проблем, гаряче вітає поет. Він протестує проти релігійного фанатизму, ритуального «почитання богів, / … диму жертв, … тьми церемоній, / … обману, крові й сльоз», але зовсім не проти людинолюбної християнської моралі. Тому й Христос для нього – не похмурий аскет, а передусім Утілена Любов.

Між іншим, така модифікація сакрального образу Месії в головних рисах збігається, зосібна, із прагненням німецького «поета поетів» Й.-Х.-Ф. Гельдерліна погодити Христа й Діоніса. Властиво, Франків Христос у «вінці любові» з фіалок та подорожників – це немовби воскреслий «на живім природи лоні» античний Діоніс, бог виноградарства, князь пристрастей та земного шалу, освячений і ушляхетнений проповіддю любові неземної. Тож третя алегорія «Excelsior!», як і Гельдерлінові гімни, – це спроба поетичного засвідчення істини, що «Христос іще живий», – але не в зашкарублій, змертвілій обрядовості, а в самій «плоті» людського буття. І від того «заземлення» Богочоловік стає не тільки «ближчим», але й «вищим».

* * *

Підносячи келихи за щедрим столом «за тоті свята!», смакуючи паску й до паски, не забудьмо, що Христос іще живий, і що Він у кожному з нас. У цьому й полягає простий і вічний сенс нашого великоднього вітання: «Христос воскрес! – Воістину воскрес!» Бо це не лише визнання, а й зобовʼязання. І Христос, «ставши чоловіком», не тільки «ближчий, вищий нам стає», а й «святим приміром своїм / Нас до вольности веде». Іти ж бо маємо за Ним – власними ногами. Франко це розумів, як рідко хто.

Христос Воскрес!

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s