ВШАНУВАННЯ vs ШАНА, або НА ЯКОМУ ЦВИНТАРІ ШУКАТИ ФРАНКА? 

© Богдан ТИХОЛОЗ
museum_lychakivske_frankoПевна річ, Іван Франко був похований на Личаківському цвинтарі у Львові, це загальновідомий факт.

Учора там, як і щороку цього дня (28 травня), традиційно вшановували його пам’ять. Помолилися, поспівали, подекламували, повиголошували промови та й розійшлися.

Усе це, звісно, добре, потрібно і правильно. Це я без тіні іронії.

Квіти, вінки, відправи, декламації й прокламації, вишиванки й краватки, пісні і гімни («Ще не вмерла…» і «Не пора…») – усе це – підкреслюю – логічно, доречно й необхідно. Як і гробівці та надмогильні пам’ятники.

Усі ці форми увічнення класика освячені традицією, і їх немає сенсу оскаржувати. І я цього не робитиму. Бо й сам там був – молився, співав і слухав промови. У вишиванці, як і більшість. Щоправда, нічого не декламував і не прокламував.

Тільки цікаво мені, скільки з тих, що цими днями вшановують пам’ять «великого Каменяра», «Вічного революціонера» й «українського Мойсея» (не лише у Львові на Личакові, а й по всій Україні та далеко за її межами), повернувшись із ювілейних урочистостей, знімуть вишиванку та візьмуть до рук БОДАЙ ОДИН ТОМ з усієї Франкової багатотомності і прочитають – для себе – не для вчительки чи не до заліку/іспиту, а ДЛЯ СЕБЕ САМОГО! – БОДАЙ ОДИН ТВІР того, кого так ревно вшановували?

Дай Боже, щоб таких було більше, ніж я собі думаю. Але впевнений, що їх таки буде значно менше, ніж тих, хто приходить на цвинтар, бере участь в урочистих академіях та відкритих уроках.

IMG_10_...

Іван Франко. Портрет роботи Любомира Медведя

Переконаний: Франко зараз не на Личаківському цвинтарі. Він узагалі – не на цвинтарі. Зарано списали 😉

Справжній Франко ЖИВИЙ (хоча це й не заперечує того факту, що він помер 100 років тому). Тож, ушановуючи мертвого, не забудьмо про живого.

Ми добре навчилися ВШАНОВУВАТИ пам’ять.

Ще краще було б тепер навчитися по-справжньому ШАНУВАТИ того, чию пам’ять вшановуємо.

У випадку Франка (як, мабуть, і всіх людей книги, людей слова) «шанувати» з конечністю означає «ЧИТАТИ».

Аж дивно: маємо знову, як у дитинстві, перед школою, вчитися читати: літери – склади – слова – речення – текст – сенс… Знову «Грицева шкільна наука» – «абабаґаламаґа»?..

Так, знову. Бо це найефективніший спосіб комунікації з тими, кого вчасно не почули, але почути мусимо. І зрозуміти також – попри прижиттєве нерозуміння.

Не шукаймо Франка на цвинтарі. Його там НЕМА. Його душа давно вже в Бога (очевидно, дискутує з Усевишнім на насущні смисложиттєві теми – інакше не вмів-бо…), а тіло зотліло.

Шукаймо Франка у його ВЛАСНИХ ТВОРАХ. Навіть не в численних писаннях ПРО НЬОГО – вони ж бо завше вторинні і суб’єктивні. І наші не виняток 😉

Там, у власних авторських текстах, він точно є – живий, цілий і справжній. І відкритий до нових прочитань, діалогів і полемік.

Якщо ми наважимось на пряму розмову з ним – без посередників – це й буде найкращий спосіб увічнення його пам’яті.

І найкращий прояв щирої шани.

P.S. Якщо хтось хоче дослухатись до цих міркувань – прошу дуже, для початку:

Франко І. Твори в 50-ти томах+доповнення [У 56-и томах] [djvu, pdf] | Оцифровано Гуртом. https://toloka.to/t27471 або http://www.ex.ua/885753

P.P.S. Для тих, хто вважатиме цей допис занадто різким чи провокативним, – вірш Івана Франка про нашу традиційну некрофілію у ставленні до своїх героїв. Написано 110 літ тому, близько 1906 року, і тоді ж уперше опубліковано у циклі «Нові співомовки» збірки «Semper tiro». Далі – без коментарів.

ЦЕХМІСТЕР КУПЕР’ЯН

Облягали ляхи місто
Десь в часі Руїни,
Штурмували брами й мури,
Підкладали міни.

Боронилося козацтво,
Й міщани не спали,
День і ніч гриміли з мурів
Пушки й самопали.

Але Купер’ян-цехмістер
Був за всіх завзятий,
Цеховому товариству
Нишком став казати:

“Годі, братця, нам на мурах,
Як сичі, сидіти,
Покажім, що й ми, міщанство,
Не страшкові діти!

Вдармо ніччю на їх табір
З крутого байраку!
Згиньмо або тих ляшеньків
Зотрім на табаку!”

Як згадали, так зробили,
Щастила їм доля,
І розбили вражу силу,
Як пух, серед поля.

Радість! Слава! Крик і гомін!
Збігаються в місті
Шевці, кравці, всякі справці —
Не сто і не двісті.

І вітають Купер’яна
З його вояками,
Як героя, всю дорогу
Всипали квітками.

А на площі чорна рада:
Взяли всі гадати,
Яку б тому Купер’яну
Нагороду дати?

Одні кажуть: “Чим він досі
Був у нас? Цехмістром!
Тепер його за заслугу
Виберім бурмістром!”

Другі кажуть: “Що, бурмістром?
Ми на се не згожі!
Най він буде комендантом
В огневій сторожі”.

Треті кажуть: “Ні, панове,
Іншу раду маймо,
Купер’яну від нумеру
По дукату даймо!”

“Ні, ні, ні! — реве громада
Одностайним хором. —
За геройство гроші брати?
Ну, се був би сором!”

Знов незгода, знов гармидер,
Сяк і так міркують;
Що хто скаже, кличуть: “Славно!”
А інші кепкують.

Аж ось вискочив на лаву
Пузатий бурмістер
Та й закликав: “Най жиє нам
Купер’ян-цехмістер!

Дав нам бог такого мужа
Ворогів розбити,
Та не дав нам знать, яку б то
Честь йому зробити.

Гроші дати — сором брати,
Та й ми ж бідні люди;
На уряд його поставить —
Іншим заздро буде.

Поки він живий між нами,
То все нам завада —
То ж, панове цехмістрове,
Ось моя вам рада:

Зараз тут його убиймо,
На паль посадімо,
По смерті ж його оплачмо
І святим зробімо.

І насиплемо над тілом
Могилу високу,
Будем поминки справляти
Два рази до року”.

“Славно! Славно! От так рада!” —
Всі враз загукали,
А цехмістра Купер’яна
Навіть не питали.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s