Хто такий Джеджалик? (Таємниця Франкового псевдоніма)

© Богдан ТИХОЛОЗ

Творчість – справа не тільки відповідальна, але й ризикована. Тому митці часто-густо чи то з доброї волі, чи з вимушеної необхідності ховають своє справжнє обличчя за розмаїтими масками. І одним із найпоширеніших різновидів таких масок є прибране ім’я, або псевдонім. Деколи така маска «приростає» до обличчя – так, що майже витісняє у свідомості публіки справжнє ім’я автора (ось як у випадках Панаса Мирного, Олени Пчілки, Лесі Українки чи Олега Ольжича…); інколи ж, навпаки, митець відомий передусім під власним іменем («як у метриці»!), хоча й використовував одну чи кілька літературних «масок» (як Тарас Шевченко – Кобзар Дармограй, Маркіян Шашкевич – Руслан – або ж Олександр Кониський – здається, абсолютний рекордсмен серед українських літераторів за кількістю псевдонімів – аж 141 (!!!), одначе в історію письменства він увійшов-таки під своїм справжнім прізвищем).

Франко 1975

Іван Франко. Фото 1875 р.

Автор «Каменярів» та «Мойсея» без сумніву, належить до другої категорії творців. Усьому світові він відомий передусім саме як Іван Франко. Водночас у своїй творчій діяльності письменник використовував близько сотні псевдонімів та криптонімів: Руслан, Іван Живий, Невідомий, Не-Давид, Не-Теофраст, Non severus, Vivus, Марко В-а, Один з молодіжи, Один з русинів міста Львова, І. Ф., Ів. Фр., I. F., Iw. Fr., Ккк й ін. [1]

Найвідоміший і найпопулярніший із них – Мирон (знаний у численних варіантах: Мирон, Мирон***, Myron, Miron***, Myron***, Мирон Сторож, Мирон Ковалишин…). Є свідчення, що, хоча майбутній письменник був охрещений як Іван (і лише це, єдине хресне ім’я, було занесене в метричну книгу), син Якова-коваля з підгірських Нагуєвич мав ще й друге назвисько – приватне, таємне, домашнє, яким кликали його лише вдома, в колі сім’ї – Мирон. Для Якова Франка син-первісток був пізньою і дуже довгоочікуваною дитиною, вимоленою в Бога (коли він народився, батько мав 54 роки). Яків не міг собі дозволити його втратити, тож, за народним звичаєм, щоб уберегти малого від нечистої сили, найрідніші його кликали Мироном – це рідкісне на той час серед бойків ім’я чомусь дуже подобалось мамі, Марії з шляхетського роду Кульчицьких… Як прийде який нечиcтий за Івасем, – а нема Івася, є лише Мирон! То й повернеться ні з чим… Так був Франко «малим Мироном» приблизно до 5-літнього віку, аж доки пішов до початкової школи в сусідньому селі – Ясениці Сільній. А його молодший брат Захар так на все життя й зостався Михайлом для всіх, окрім метрики: так його називала мати, так і земляки до нього озивалися. Саме звідси – від малого Мирона, що згодом стане головним героєм циклу новел та оповідань про дивного сільського хлопчика з очима філософа, – й улюблений Франків псевдонім – із цілої колекції літературних «масок».

Проте першим у цій довгій вервечці, по-сучасному кажучи, «нікнеймів» стоїть химерне, незвичне і загадкове (дотепер!) ім’я Джеджалик.

Саме під таким псевдонімом дебютував юний літератор, тоді ще учень Дрогобицької гімназії, на сторінках студентського журналу «Друг», що виходив у Львові.

Як відомо, перший опублікований твір Івана Франка – «Народнії пісні (Сонет)», надрукований у журналі «Друг» (1874. – Ч. 3 [1(13).V]. – С. 51) за підписом Джеджалик.

Згодом, уже студентом Львівського університету, недавній дебютант рясно друкувався в різних жанрах (поезії, роман, критичні статті, фольклорні записи…) на шпальтах того-таки «Друга» та в альманасі «Дністрянка» (Львів, 1876) – і знову здебільшого під псевдонімом Джеджалик.

vol14-256

Журнал “Друг”

Так підписано, зокрема, крім уже згаданої «першої ластівки» – сонета «Народнії пісні», ще й поезії «Моя пісня» (1874), «Божескость людского духа», «Від’їзд гуцула», «Дві дороги», «Любов», «Могила», «Мятеж Митуси», «Наперед!», «Наш образ» (усі – 1875), «Пісня Задунайськая» (1876), дебютний роман (чи, за авторським визначенням, «Повість Джеджалика в трех частях») «Петрії і Добощуки» (1875), оповідання «Два приятелі» та «Лесишина челядь» (1876), сатиричні поеми «Дума про Маледикта Плосколоба» та «Дума про Наума Безумовича» (1878), переклади з Й. В. Ґете («При кужілці» – уривок із трагедії «Фавст»), Е. Золя («Повінь»), статті «Женщина — мати» (1875) та «Слівце критики» (1877; рецензія на «Письма» К. Н. Устияновича).

Невдовзі Франко-«Джеджалик» став членом редакційної колегії «Друга»; брав активну участь у діяльності «Академического кружка», органом якого був часопис; виступав на його засіданнях (варто зауважити, що, скажімо, на трьох із п’яти проведених цим товариством 1876 року відчитів доповідачем був Франко[2]).

12. Ольга Рошкевич

Ольга Рошкевич, кохана й наречена Івана Франка

Він був молодий і повний сили та відваги; йому не було на кого розраховувати, крім себе самого; його головною і, фактично, єдиною інвестицією у майбутнє став власний хист. У ясній рудоволосій голові вирували й фонтанували ідеї, у грудях кипіла енергія, у серці палахкотів вогонь, – він був усюди і його було багато!

Не дивно, що невдовзі до здібного й амбітного початківця прийшла перша літературна слава. Щоправда, спочатку не до Франка – до Джеджалика… 🙂

Ув одному з листів до своєї першої коханої, лолинської попівни Ольги Рошкевич (це про неї писав згодом у знаменитому вірші «Тричі мені являлася любов…»: «Одна несміла, як лілея біла, / З зітхання й мрій уткáна, із обснов / Сріблястих, мов метелик, підлетіла. / Купав її в рожевих блисках май, / На пурпуровій хмарі вранці сіла / І бачила довкола рай і рай! / Вона була невинна, як дитина, / Пахуча, як розцвілий свіжо гай»), Франко не без певної дози самоіронії і водночас цілком зрозумілого самовдоволення оповідав дотепну ситуацію, пов’язану з його ранньою популярністю:

«Не раз прийде який-такий до кружка (тобто до студентського товариства «Академический кружок». – Б. Т.):

– З ким маю честь?

– Іван Франко!

А там збоку докине другий:

– Vulgo Джеджалик.

А той християнин стане та очі витріщить!..»

(лист Івана Франка до Ольги Рошкевич від 29 лютого 1876 р.).

Саме під псевдо «Джеджалик» Франко здобув свою першу славу серед галицької освіченої молоді і навіть став у Львові «якимсь куріозом або знаменитостію» (за його власними словами).

Вибір такого, на перший погляд, дещо екзотичного й загадкового літературного імені невипадковий. Адже псевдонім – це не лише маска, за якою письменник із певних (об’єктивних чи суб’єктивних) причин ховає своє справжнє обличчя, але й вияв його питомої сутності, глибинної особистісної спрямованості, – своєрідний «символ віри», сконцентрований у філософії імені. Відтак обирання псевдоніма (особливо першого!) визначають взаємопереплетені стратегії самовираження й самоприховування, складна діалектика Персони й Самості.

Досі у франкознавстві питання походження першого Франкового nom de plum було нез’ясованим. Часом навіть доводилося чути нічим не обґрунтовані, сливе фантасмагоричні версії, нібито «Джеджалик» означає «дженджик» – такий собі український відповідник англійського «денді» – за словниковим визначенням, той, хто любить пишно одягатись, пишно одягнений; пустий, легковажний чоловік; жевжик, фертик, чепурун.

Утім, хіба міг би молодий Франко обрати собі таке легковажне псевдо? Звісно, він був амбітним юнаком; але, за спогадами сучасників, геть не виглядав на такого дженджика-чепуруна. Навпаки, при першій зустрічі він справляв враження людини, яка зовсім не дбає про свій зовнішній вигляд.

Сестра його нареченої, Ольги Рошкевич, Михайлина так згадувала перший візит молодого Франка у їхню господу в Лолині:

«Зміряла його відразу від стіп до голови і відчула неприємне враження. Вразило мене його убрання; і так, як нині, ще бачу його в чорнім довгім сюртуці, в крацястих штанях, в чоботах з довгими халявами, а від того убрання відбивав чорний м’який капелюх з широкими крисами. Ще мене дуже вразила на плечі палиця з пакунком в крацястій хустині. Уявила собі, що він дуже бідний…»[3]

Що ж, на роль денді цей молодик аж ніяк не претендував. Справжні Франкові амбіції сягали набагато далі, ніж гарно виглядати й подобатися дівчатам. Він хотів стати відомим літератором, передусім поетом – «руським Міцкевичем», творцем вічних шедеврів і володарем дум. А ще – в перспективі – народним пророком і проводирем. Не більше й не менше! Звісно, він не кричав про це на вулицях, та й узагалі не висловлював цієї думки вголос. Але така візія місії поета випливала із романтичної моделі «поета-пророка», панівної у слов’янських літературах ХІХ століття, зокрема й українській.

Тож моделлю для «вирізьблювання власного “я”» для майбутнього «галицького Шевченка» аж ніяк не міг слугувати якийсь там «дженджик». Хто хоче бути пророком, мусить спершу стати воїном, а не денді. Джеджалик обрав собі за взірець лицаря, а не фертика.

Джалалій

Филон Джалалій – полковник кропивнянський. Скульптор В. Чепелик. Бронза, лиття, 1995 р. Фото з музею Богдана Хмельницького в Чигирині

За нашим припущенням, ще будучи учнем Дрогобицької гімназії, Франко, захоплений героїкою української минувшини, вочевидь, начитавшись доступної йому (з гімназійної, «ученицької», та особистої книгозбірні, а також приватних бібліотек друзів і вчителів) художньої та наукової літератури на історичну тематику (зокрема праць М. Костомарова, О. Барвінського, І. Шараневича та ін.), прибрав собі ім’я легендарного козацького полковника Филона (Пилипа) Джеджалика (Джалалія) – видатного українського військового діяча й дипломата ХVІІ ст., одного з найближчих і найвірніших сподвижників Богдана Хмельницького у національно-визвольній війні 1648–1657 рр., його особистого друга і свого часу першої особи після великого гетьмана[4].

Уславлений у битвах «правдомовний Джалалій» (на таке означення він заслужив у сучасників), хоч і походив із татарського роду, був гарячим патріотом України і лютим ворогом її поневолювачів, відомим своєю непримиренною опозицією до угодовської політики тієї частини української шляхти, що прагнула компромісу з верхівкою Речі Посполитої. Історія донесла його крилату фразу, кинуту в обличчя князеві Адамові Кисілю та цілій польській дипломатичній місії під час перемовин 1649 р.: «Нехай зслизнуть ваші солодкі дари: уже тепер нас не загнуздаєте; не словами, а шаблею розправимось, коли хочете! Майте ви собі свою Польщу, а Україна нам, козакам, нехай зостається»[5]. У битві під Берестечком незламний полковник і після зради татар залишився вірним Хмельницькому, який призначив Джалалія наказним гетьманом.

Як патріот-державник, речник самостійницьких ідей, доблесний воїн і хоробрий козацький ватажок, Ф. Джалалій (інші варіанти написання прізвища: Джелалій, Джаджалій, Джеджалій, Джеджелій, Дженжелій, Джаджелей, Джечелей, Джечелий, Джаджала, Джаджалих, Джаджалик, Джулай, Дзялак) згадується в багатьох історичних джерелах (зокрема, в літописі Григорія Граб’янки, «Історії Русів», «Історії Польщі від смерті Владислава ІV» Єроніма Коховського, «Історії війни козаків проти Польщі» П’єра Шевальє, «Літописній оповіді про Малу Росію та її народ і козаків узагалі» Олександра Рігельмана та ін.). Його яскравий образ змальовано і в численних літературних творах («Украинские сцены из 1649 года» М. Костомарова, «Побіда Хмельницького під Збаражем і Зборовом (Оповіданнє з давніх часів)» І. Нечуя-Левицького, «Над Кодацьким порогом» А. Кащенка, «Хмельницький» І. Ле, «Рубікон Хмельницького» Ю. Косача, «Берестечко» Л. Костенко, «Розлилися круті бережечки» Р. Іванченко та ін. – щоправда, усі ці твори були опубліковані вже після того, як Франко перестав бути «Джеджаликом»).

Portrait_of_Historian_M._Kostomarov_by_Nikolay_Ghe

Микола Костомаров. Портрет роботи Миколи Ге. 1870 р.

Найімовірніше, безпосереднім джерелом, із якого Франко почерпнув загальні відомості про Ф. Джеджалика, а відтак і запозичив свій перший псевдонім, були історичні праці М. Костомарова, зокрема монографія «Богдан Хмельницький» (її журнальний варіант було опубліковано в «Отечественных записках» за 1857 р. під назвою «Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России», того ж року з’явилося окреме видання; 2-е видання у 2-х томах вийшло 1859 р., 3-є в 3-х томах – 1870 р.). Ця книга була в особистій бібліотеці письменника (а саме 3-є тритомне видання 1870 р. – див. № 786–788); високу оцінку їй він дав у своєму «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» («За час свого побуту в Саратові він [М. Костомаров. – Б. Т.] здужав написати і видати двотомову монографію про Богдана Хмельницького, яка відразу зробила йому славу одного з найліпших істориків Росії» [т. 41, с. 282]), інших студіях (зокрема, в статті «Хмельниччина 1648–1649 років у сучасних віршах» назвав цю працю «знаменитою» [т. 31, с. 188]).

k-09

Титульна сторінка 3-го монографії М. Костомарова “Богдан Хмельницький” (3-є видання 1870 р.)

На користь цієї гіпотези свідчить те, що тільки в монографії М. Костомарова (єдиній з усіх нам відомих тогочасних студій та опублікованих історичних джерел!) прізвище полковника фігурувало саме у формі «Джеджалик». Причому таке написання стало предметом цілої наукової дискусії історика з М. Максимовичем[6])!

fullsize

Михайло Максимович. Портрет роботи Тараса Шевченка. 1859 р.

Перший ректор Київського університету (тоді імені Святого Володимира) М. Максимович, писав із цього приводу М. Костомарову у 6-му листі з циклу «Письма о Богдане Хмельницком»:

«Фамилия Кропивянского полковника Филона в известных мне малороссийских памятниках пишется обыкновенно Джеджелий, изредка встречается Джеджалый и Джаджелей. Первая форма постоянно ведется и в летописаньи малороссийском, и в актах ХVІІІ века, она же употребительна и доныне между козаками этой фамилии. Но в книге г. Костомарова Филон Джеджелий постоянно зовется Джеджалыком! В “Объяснении” он говорит: “Люди, знающие татарский язык, убедили меня в правильности формы Джеджалык, вместо других форм”. Не вижу никакой ни надобности, ни справедливости переделывать на татарский лад козацкую фамилию вопреки ее народному употреблению, бывшему и нынешнему»[7].

Це ще раз свідчить, що найімовірнішим джерелом, з якого «примандрував» легендарний козацький полковник до поетичної фантазії юного галицького літератора, була таки моногафія Миколи Костомарова «Богдан Хмельницький».

Є в цьому певна символічність: покоління «кирило-мефодіївців», яке намагалося відродити «козацьку славу» разом із козацькими-таки ідеалами «вольності» в Російській імперії, передало естафету генерації «Молодої України», яка в той час лише зароджувалася в Галичині, і першим її речником та духовним батьком судилося стати саме Франкові….

Dzhulaibek

Полковник Филон Джалалій. Портрет роботи В. Клименка. 2008 р.

Героїчна, харизматична постать Ф. Джеджалика не могла не заімпонувати юному поетові-романтику, який гаряче цікавився національною історією, зокрема добою Хмельниччини, котрій пізніше присвятив низку наукових праць («Хмельниччина 1648–1649 років у сучасних віршах», розділ «Хмельниччина (думи, пісні та вірші)» у «Студіях над українськими народними піснями» та ін.) та художніх творів (зокрема, поему «На Святоюрській горі», новелу «Хмельницький і ворожбит»; відомо, що Франко також мав намір написати драматичну трилогію про Б. Хмельницького – «Жовті води», «Берестечко», «Смерть Богдана» [див.: т. 49, с. 377]; зберігся лише недатований автограф її початку[8]).

Імовірно, Джеджалик став для молодого Франка уособленням справжнього українського лицаря, непохитного героя-патріота, народного проводиря, ідеальним образом полум’яного борця-бунтаря, на якого прагнув бути подібним і сам майбутній «вічний революцйонер» та «український Мойсей». Тож, підписуючи свої ранні твори цим гордим псевдонімом «козацького роду», він (можливо, в прихованій, алюзійній формі, оскільки для Франкових сучасників це ім’я також було маловідомим; про це свідчать, зокрема, листи письменника до В. Давидяка та О. Рошкевич[9]) декларував свою не тільки естетичну (позначену рисами романтичного історизму), але й національно-політичну (а саме українсько-самостійницьку) та етичну (оперту на етос обов’язку, безкомпромісної боротьби зі злом та самоофірного служіння рідному народові) позицію.

Утім, період «молодечого романтизму», осяяний «першими проблисками пізнійшого генія»[10], незабаром минув, і на зміну Джеджаликові, сповненому козацької героїки, прийшов «вічний революціонер» Мирон – автор «Наймита», «Каменярів» та «Гімну»…

Але це вже цілком інша історія!..


[1] Див.: Шуст Я. Псевдоніми та криптоніми Івана Франка // Іван Франко: Статті і матеріали. – Львів, 1960. – Зб. 7. – С. 438–457.

[2] Див.: Справозданье зъ дhяльности Выдhлу Товариства «Академическій кружокъ» за рôкъ шк[ільний] 1876 // Другъ. – 1876. – Ч. 21 [1(13).ХІ]. – С. 330.

[3] Рошкевич (Іванець) М. Спогади про Івана Франка // Спогади про Івана Франка / Упоряд., вст. ст. і приміт. М. Гнатюка. – Львів: Каменяр, 1997. – С. 108.

[4] Див.: Дзира Я. І. Джалалій (Джеджалій, Джаджалих) Филон // Енциклопедія історії України: В 5 т. / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. – К.: Наук. думка, 2004. – Т. 2: Г–Д. – С. 372; Підкова І. Джалалій (Джелалій, Джеджалій, Джулай) Филон (Пилип) // Історія України: А–Я: Енциклопедичний довідник / Упорядкув. та наук. ред.: І, Підкова, Р. Шуст, І. Гирич. – Вид. 3-є, доопр. і доп. – К.: Генеза, 2008. – С. 337.

[5] Цит. за: Костомаров Н. Богдан Хмельницкий. – Изд. 3-е, испр. и доп. – СПб.: [Издание Д. Е. Кожанчикова], 1870. – Т. 2. – С. 69–70.

[6] Див.: Максимович М. Письма о Богдане Хмельницком // Максимович М. Вибрані твори / Упор. і вст. ст. В. Короткого. – К.: Либідь, 2004. – С. 198, 215. Зокрема див.: «Письмо шестое. Ответ на “Объяснение г. Костомарова”» (відповідь М. Костомарова на попередню Максимовичеву критику його монографії «Богдан Хмельницкий» була опублікована в «Санктпетербургских ведомостях» за 1859 р., № 122).

[7] Там само. – С. 215.

[8] Див.: Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. – Ф. 3. – № 394.

[9] Див.: Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т. – Т. 48. – К.: Наук. думка, 1886. – С. 16, 47.

[10] Крушельницький А. Іван Франко (поезія). – Коломия: Галицька накладня Якова Оренштайна [sine anno; de facto 1909]. – – С. 12.

Advertisements

2 thoughts on “Хто такий Джеджалик? (Таємниця Франкового псевдоніма)

  1. Шановні Панове ТИХОЛОЗИ!
    Чи я помиляюся? Франко дуже мало публічної уваги приділяв історії
    козаччини. Більше переповідав історії князівських часів. Це його псевдо
    ДЖЕДЖАЛИК єдине свідчення глибшого доторку до козацького періоду ?
    З повагою Зима Ю.

    9 серпня 2016 р. о 00:38 “ФРАНКО:НАЖИВО / FRANKO:LIVE” написав:

    > користувач frankolive оприлюднив: “© Богдан ТИХОЛОЗ Творчість – справа не
    > тільки відповідальна, але й ризикована. Тому митці часто-густо чи то з
    > доброї волі, чи з вимушеної необхідності ховають своє справжнє обличчя за
    > розмаїтими масками. І одним із найпоширеніших різновидів таких масок є”
    >

    Подобається

    • Шановний пане Юрію, значною мірою, Ви маєте рацію: Франко (особливо в ранній період творчості) більше “ширяв увагою” в князівських часах (у першій збірці “Баляди і розкази”, скажімо, є твори “Данина”, “Аскольд і Дір під Царгородом”, “Князь Олег”), ніж у козацьких. В останні роки життя працював над переспівами з Початкового літопису, відомими п. з. “Студії над найдавнішим Київським літописом”, або ж “Найдавніша історія України до р. 1008 в поетичних образах”. Одначе цікавився й козацькою добою, особливо Хмельниччиною (про це є в статті).

      Подобається

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s