«…РІК, НАЙСТРАШНІШИЙ У МОЇМ ЖИТТІ»

 

© Ярослава МЕЛЬНИК8melnik

Доктор філологічних наук, професор,
завідувач кафедри філології
Українського Католицького Університету

 

Напровеснi 1909 р. Iван Франко, сповiщаючи Надiю Кибальчич про перенесену в минулому (1908) роцi важку хворобу, писав: «Пройшов рiк, найстрашнiший у моїм життi, проведений серед таких терпiнь i прикростей i повний таких дивних пригод, яких, може, не суджено було нiкому на свiтi зазнати»[1]. У цьому самоозначеннi I. Франка 1908 р. як «найстрашнiшого в його життi» немає анi найменшого перебiльшення, як немає його також i в оцьому самопотрактуваннi своєї недуги як «страшенної катастрофи». Бiльше того: саме з 1908 р. почнеться найпохмурiша смуга в життi письменника. Вiдтодi знак хвороби дамокловим мечем тяжiтиме над його творчiстю, над його взаєминами з багатьма людьми.

melnyk_book

Обкладинка книги Ярослави Мельник “…І остатня часть дороги. Іван Франко в 1908-1916 роках” (Дрогобич: Коло, 2016)

Колись I. Франко проникливо спостерiг, що мiж поезiями Юрія Федьковича, вiддаленими хронологiчно десятьма роками, «вiдчувається якась прогалина, якась духовна катастрофа […], не вияснена бiографами, не зазначена нi в яких нам досi звiсних споминах, анi в листах, щось таке, що повиннi вияснити дальшi працi та пошукування, або що, може, й назавсiгди залишиться невиясненим»[2]. Духовна катастрофа самого I. Франка також недостатньо вивчена, i в нiй так само, очевидно, дещо назавжди залишиться невиясненим, проте не всi джерела про неї з перебiгом часу висохли i не всi вони замуленi. Вона, ця катастрофа, прочитується з особистої кореспонденцiї письменника того часу, з автобiографiчних матерiалiв найрiзноманiтнiшого характеру, насамперед з «Iсторiї моєї хороби», з його поезiй — бiльших чи менших слiдiв тих «металевих ниток», де твiр митця «в’язався з його власним життям», з епiстолярiю найближчого оточення I. Франка, повiдомлень тогочасної преси про його здоров’я, споминiв сучасникiв…Темнi хмари давно вже наганяли недугу на I. Франка все ближче i ближче[3]. Деякi його поезiї ще задовго перед катастрофою 1908 р. сповненi невимовною тугою та розпачем, передчуттям невiдворотного кiнця. Вони з вражаючою силою вiддзеркалюють потаємнi, схованi вiд свiту переживання поета, якi з поступом хвороби ставали щораз трагiчнiшими. Почуття непевності та тривоги —

 

Невже ж уже минув я свiй зенiт
i розпочав спадистий шлях до склону?[4]

— небавом змiнюється усвiдомленням неминучості здiйснення присуду долi — «Впаду вже скоро-скоро»[5], цим скорботним мотивом багатьох Франкових пiсень. «Йому було так гiрко взимi 1902 р., що йому здавалося, що вже наближається скорий кiнець його життю або божевілля»[6], — писав Михайло Мочульський, наводячи отi розпучливi рядки:

Ти знов лiтаєш надо мною, галко,
I крячеш горя пiсню монотонну;
…………………………………………..
О, знаю, заклюєш мою ти душу!
………...…………………………….
Моє ти фатум, невiдступна зморо,
На мозок мiй нещасний кандидатко,
Не кряч так зично, не лети так падко!
Не бiйсь, пiде твоя побiда гладко!
Я не втечу! Впаду вже скоро-скоро![7]

«Глибинну течiю iндивiдуального болю» (Олександр Колесса) у текстах Франка тої доби вiдзначали також i деякi iншi критики, зокрема Василь Лукич: «Мало є в свiтовiй лiтературi зразкiв такого розпучливого й безнадiйного настрою, такого “сирiтства духового”, такої певности грядучого божевiлля, як у цiлiм рядi — i то найсильнiших — поезiй Франка»[8].

Важко собi уявити, якими нестерпними були страждання І. Франка, коли в нього, завжди такого терпеливого, навiть стоїчного, замкненого в собi, у ту пору раз у раз проривалися скарги і в листах до знайомих. Найбiльше вiн тодi скаржився на дошкульнi головнi болi, душевну депресiю — «занадто роздразненi нерви», «почуття упадку й вичерпання духовних сил», «повне отупiння й апатію». Цей сумний перелiк ознак, за свiдченням самого письменника, його тяжкої психiчної кризи, можна продовжувати досить довго. I тiльки «надсильною та отупляючою працею» перемагав вiн сливе постiйний стан «крайнього рознервування», «майже ненастанної гарячки». Щоправда, особиста кореспонденцiя I. Франка порiвняно з його поезiєю все ж значно менше сповнена трагiчних одкровень, тут вiн суворiше контролював вияв своїх почувань, хоча в нiй також нерiдко звучать суголоснi поетичним текстам мотиви безнадiйності, душевної збентеги, подекуди навiть бажання власного небуття. Як, наприклад, ось у цьому листi до Михайла Павлика із Завадова, датованого травнем 1897 р.: «Останні два дні болить права рука вище ліктя, здається, ревматизм, так що пишу, заціпивши зуби і щохвиля випускаючи перо. Надто на мене находить часто психiчна немiч, якась дика тоска, що й жити не хочеться»[9].

Сучасники письменника, згадуючи його тих «днiв журби», із подивом вiдзначали вельми помiтнi змiни в його духовному портретi. «Фр[анко] на когось справив на сей раз якесь дивне враження; з тим чоловiком щось робиться, якийсь вiн наче приголомшений, мало говорить, почне якусь розмову, неначе зацiкавиться нею, а потiм раптом знеохотиться, урве, замовкне, або сяк-так докiнчить почату фразу. Щось я не чула вiд нього сей раз тих цiкавих лiтературно-фiлософських розмов, що давнiше, — вiд полiтики вiдтягався старанно…», — оповiдала Леся Українка Ользi Кобилянськiй про своє побачення з I. Франком у серпнi 1901 р. у Буркуті[10]. У той час оточення письменника також неабияк вражала рiзкiсть i несправедливiсть його окремих суджень. Зі спогадiв Сергія Єфремова та Михайла Мочульського. «Пам’ятаю, яке на нас iз небiжчиком Грiнченком сумне i тяжке вражiння справила наша зустрiч i розмова з Франком улiтку 1907 року. Вiн, такий звичайно скромний i в розмовi лагiдний, терпимий у своїх оцiнках людей, тим разом говорив прикро, рiзко, неприємно. Iбсен — нездара, Б’єрнсон — тупиця, Сенкевич — iдiот — такi присуди раз по раз злiтали з його уст разом iз нахвалками: такого-то я рознесу, про такого подам убiйчi факти, а такого знищу з головою. Ми спочатку пробували були змагатися, але, бачачи, що Франко хвилюється все дужче, припинили цю неприємну розмову i потiм довго не могли зрозумiти, що починилось Франковi, якого ми знали перед тим i любили з ним розмовляти»[11]. «Стрічаючися з Франком при редагуванні поезій Самійленка частіше ніж звичайно, мене дуже вразили у 1906 р. дві розмови з ним, яких тоді ніяк не міг я з’ясувати собі, не знаючи зовсім стану його здоровля. Ідемо ми, мабуть, у липні того року вулицею, розмовляємо чомусь про Шевченка і нагло Франко починає ганити форму поезій Шевченка, кінчаючи свою критику у подразненому тоні: “Ви візьміть та прочитайте Лєрмонтова або Пушкіна, там ви знайдете гарну форму, але не у Шевченка”!.. Якби я не знав був нічого про великий пієтизм Франка до Шевченка, мене не так дуже здивували б його слова, але, може, рік раніше, Франко захоплювався його ґенієм переді мною, кажучи при тім, що знає “Кобзаря” напам’ять та що дуже часто, читаючи його, не може стримати сліз, і мені тому стало тепер від Франкових слів моторошно на серці»[12].

Очевидно, нічого не зрозумiв i Василь Доманицький, отримавши весною 1907 р. листа вiд I. Франка з вкрай несправедливою оцiнкою Шевченка. Дiзнавшись про задум В. Доманицького видати повне критичне видання творiв Т. Шевченка, I. Франко гнiвно накинувся: «Для кого й пощо се iнтересне? […]. Не забувайте, що ми осмiшуємо себе як нацiя, вважаючи Шевченка якимось пророком, якоюсь святiстю. Дуже мiрний талант, якого твори, крiм декiлькох лiричних п’єс, сьогоднi нi на кого в свiтi не зроблять нiякого вражiння i якого головна iсторична заслуга в його власнiй особi, його судьбi та щонайбiльше в маленькiм Кобзарi 1840 р. (моральний удар українськiй суспiльности, що змусив її подумати по-людськи про крiпакiв) — i ми сьогоднi, сто лiт по його народженню, ще носимося з ним i величаємося його поезiєю перед усiм свiтом, який тої поезiї не знає i знати не хоче, бо не знаходить у нiй нiчогiсiнько такого, щоб йому промовляло до серця»[13]. Марно, очевидь, говорити про те, що цей несподівано злісний випад критика супроти Т. Шевченка не віддзеркалював ані його істинного ставлення до поета, ані його поглядів на потребу наукового видання творчої спадщини Кобзаря. Свідченням цього є величезна Франкова шевченкіана (майже 100 різнотемних і різножанрових наукових структур[14]), у тому числі його, без перебільшення, сподвижницька праця як редактора львівського двотомного видання «Кобзаря» Т. Шевченка. Цікавий тут інший момент. Сприйнявши у «штики» задум В. Доманицького, сам І. Франко, як виявляється, уже був заанґажований ухвалою філологічної секції з дня 21 грудня 1905 р. (затверджену згодом ухвалою відділу Наукового товариства ім. Шевченка від 26 червня 1907 р.) в аналогічну працю над виданням творів Т. Шевченка. Отож, чи не побачив він в особі В. Доманицького, обіч усього іншого, ще і свого суперника?[15] І чи не хвороблива ревність, бажання відвернути В. Доманицького від його наміру, змусили І. Франка на мить навіть принести в жертву святе і для нього ім’я Т. Шевченка?

Але тодi ще нiхто не пов’язував перемiн у структурi особистості Франка з його хворобою. Недуга була ще незрима для сторонніх очей. Цей взаємозв’язок (його рiзноманiтнi прояви) став очевидним згодом, та й то не для всiх, i не в усiй його глибинi. Наразi, коли навiть у декого зi знайомих письменника і з’являлися якiсь неяснi пiдозрiння щодо справжнiх причин його вчинкiв, як ось у М. Мочульського («З Франком щось недобре»), то знаходили вони рiшучих опонентiв, навiть серед найближчих до поета людей, зокрема у Володимира Гнатюка. Так, коли одного разу М. Мочульський розповiв В. Гнатюковi про надто бурхливу реакцiю письменника на невчасне повернення йому книжок, то той вислухав його дуже спокiйно. «… Й навіть на думку не приходило йому, щоб моя iсторiя з Франком була наслiдком якої нервової недуги поета, навпаки, вiн заспокоював мене, що не бачить у Франковiй поведiнцi нiчого анормального»[16]. У щиростi В. Гнатюка сумніватися, гадаю, немає жодних пiдстав. Рiч у тiм, що рiзноманiтного характеру емоцiйнi вибухи в поета, якi подекуди так вражали його спiвбесiдникiв, назовнi проявлялися в нього спорадично. А В. Гнатюк спiлкувався з І. Франком майже день у день, i, очевидно, щоденнi зустрiчi згладжували враження вiд окремих дразливих моментiв, вони мовби вiдходили в тiнь.

… На зламi 1907–1908 рр. I. Франковi було особливо погано. Тодi вiн, як дiзнаємося з «Iсторiї моєї хороби», «чув себе зовсiм обезсильним, перебув страшенний, майже двонедiльний напад мiгрені, сполучений з ненастанним дзвоненєм в ушах, i змушений був, нарештi, засягнути лiкарської помочи. Др. Л. Коссак, до якого я удався за порадою, на підставі аналізи моїх учинків, сконстантував у мене запаленє нирок, і записав мені лікарство, по якого зажитю я відразу почув такий страшенний нервовий біль у лівій руці, якого я, відмалку привиклий до ріжних хороб і слабостий, не зазнавав ніколи доси»[17].

Ось ця скупа iнформацiя I. Франка про те, що вiн звернувся до лiкаря, є напрочуд промовистою, бо вона набагато переконливiше, анiж найдовшi описи тодiшнього самопочуття письменника, свiдчить про навислу над ним серйозну небезпеку. Вiдомо: до лiкарiв I. Франко звертався дуже рiдко. Лікар Лев Коссак, котрий упродовж багатьох рокiв лiкував письменника, пiдкреслював, що з того був дуже неслухняний i недбалий пацiєнт. Так, одного разу вiн викликав д-ра Коссака телеграфiчно з вакацiй. «I уявiть собi, — розповiдав згодом Л. Коссак, — я приїзджаю, йду до Франка, бачу його здалека на вулицi, думаю пiдiйти до нього, а вiн тим часом угледiв мене й перейшов на другий бiк тротуару…»[18]. Проте цього разу Л. Коссак, коли I. Франко все ж наважився прийти до нього, не зумiв полегшити його страждань, якi з наближенням весни ставали щораз нестерпнiшими: «Протягом 14-ти днiв у мартi я не мiг анi вдень, анi вночи заснути, не мiг сидiти, i коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю. Тілько ходячи, особливо по дворі, по холоднім повітрі, я почував деяку полегкість»[19].

Що ж належить до творчого набутку I. Франка перших мiсяцiв 1908 року?

Насамперед — це публiкацiї низки пам’яток давнього письменства («До iсторiї “небесного огню” в Єрусалимі», «З сiльського архiва», «Нововiднайдений уривок Євангелія», «Новi матерiали до iсторiї українського вертепу»), декiлька перекладiв — прозових i поетичних (уривок Менандра, пiснi Сапфо, староiсландськi новели), стаття «Тен як iсторик французької революції» i початок поважного дослiдження «Сучаснi дослiди над Святим Письмом», гостро полемiчний виступ «М. В. Ковалевський (Кiлька споминiв i кiлька листiв на пам’ять десятилiття його смертi)» i два оповiдання — «Неначе сон» i «Син Остапа», якi хронологiчно завершують «спис» прозових текстів письменника. Окрiм того, впродовж цього перiоду вчений iнтенсивно працював над «Студiями над українськими народними пiснями», а також готував до друку черговий корпус «Галицько-руських народних приповідок» (другу частину другого тому), другий том «Кобзаря» Т. Шевченка, п’ятий том «Апокрифів і леґенд з українських рукописів»[20] та свою «Iсторiю української лiтератури».

Отож, немало. I це при тому, що вже в лютому Л. Коссак «поставив» I. Франка  «на стат голодiвки i арешту, заборонивши читання i писання». «Невблаганна хвороба, що показалася десь 1896-го і звела письменника в труну 1916 року, змушувала тримати рахунок з життям у стані кожночасної готовности бути закритим»[21], — зауважував Юрій Шевельов із приводу іншого моменту духовної біографії І. Франка, одначе ці його міркування справедливі й щодо змісту життя письменника в перших місяцях 1908 р.

У березнi Л. Коссак порадив своєму пацiєнтовi поїхати на лiкування до Лiпiка, невеличкого мiстечка в Хорватiї коло Загреба. На пропозицiю М. Грушевського видiл Наукового товариства ім. Шевченка надав I. Франковi бiльшу грошову допомогу, i вже 21 березня письменник вибрався в дорогу. «Сподiвалися, що спочинок i лiчення привернуть давню енергiю i яснiсть його духа», — писав згодом М. Грушевський[22]. Перед вiд’їздом до Лiпiка І. Франко ще був на засiданнi Наукового товариства iм. Шевченка. «Пам’ятаю, як нинi, — згадував М. Мочульський, — вiн пильно робив коректуру другого тому “Галицько-руських народних приповідок” i дивно посмiхався. “Ось дивна iсторiя тепер зi мною, — каже поет, — пишу i слова втiкають менi з-пiд пера. Напишу, читаю, бракують слова”»[23].

1_lipik_1911

Ліпік, Хорватія. Початок ХХ ст. 

У Лiпiку I. Франко відразу «зголосився до ординацiї д-ра Вiсберга, пив тамошну горячу воду, в якій, одначе, було більше щавної, ніж йодованої матерії і приймав щодень горячi купелi та пiддавав болючу руку дворазовому електризованю»[24]. «… Добре, що я попав сюди перед сезоном, хоч i в непривiтну погоду, але можу лiпше пильнувати свого здоровля i лiчитися, нiж у великiй юрбi пацiєнтiв», — писав вiн В. Доманицькому[25]. Надсилаючи доньцi Аннi види Лiпiка, I. Франко також зауважував: «Ти не гадай собi, що тут направду так красно, як на образках. Дерева, як i на образках, ще голi, на дворi зимно, як у нас, а на вулицях нiкого i нiчого цiкавого нема. Маленькi хатки, а мiж ними гарнi вiллi, тепер усi пустi. От як потеплiє, то тут наїде багато панства, то буде не так, але я надiюся доти бути готовим i виїхати»[26].

Лiкування на лiпiцькому курортi, проте, не лише не принесло І. Франковi сподiваного одужання, а, навпаки, саме тут хвороба набрала особливо загрозливих для життя форм. Хоча на перших порах перебування письменника в Лiпiку начебто й намiтилося вiдносне полiпшення його здоров’я. Він обдумував плани на майбутнє, мав, зокрема, намір, із Ліпіка поїхати до Загреба, познайомитися з тамтешнім науковим гуртком, а по курації в Ліпіку — «побути ще хоч кілька тижнів на березі Далматинського моря, в Абації або в Ловрані, де живе наша письменниця Надія Кибальчич, замужня Козловська зі своїм хорим чоловіком, прекрасна людина, з якою познайомитися близше мені би дуже хотілося»[27]. Найбiльше I. Франка втiшало те, що в нього майже перестала болiти лiва рука, що завдавала йому такого невимовного нервового болю вдома…[28].

«Оце благополучно заїхав до Ліпіка і розпочав курацію […]. Лікар дуже чемний і робить менi добрi надiї»[29], — листи такого обнадiйливого змiсту вiдразу ж по приїздi I. Франка на курорт отримувала вiд нього дружина, деякi знайомi, зокрема М. Грушевський, якого вчений просив надiслати «тi початковi картки теологiчної статті», що залишив у нього, обiцяючи «в короткiм часi переслати її докiнчення, а може, й ще одну»[30]. Йдеться тут, мабуть, про незавершену статтю критика «Сучасні досліди над Святим Письмом», що тоді друкувалася в ЛНВ (1908, кн. 2, 4).

Невiдомо, чи вдалося І. Франкові завершити цю статтю, як загалом, либонь, нiколи не дiзнаємося про те, що вiн встиг ще написати в Лiпiку, окрiм трьох прекрасних поезiй — «До Музи», «Неназванiй Марiї», «Честь творцевi тварi! (Уривок)», які «сміливо можна назвати лебединим співом поета» (М. Мочульський), початку новели пiд назвою «Тріумф» (сцена на залiзничному вокзалi), декiлькох перекладiв на нiмецьку мову соромiцьких приповiдок із українського фольклору а  низки поетичних перекладiв по-українському середньовiчних латинських проповiдей Бромiарда.

Рiч у тiм, що ще в Лiпiку письменник звелiв синовi Тарасовi, котрий приїхав за ним, усi свої твори попалити, що той i зробив[31]. Отих кiлька текстів врятувалися завдяки щасливому випадкові. Їхнi рукописи були захованi в однiй з книжок, якi І. Франко взяв зi собою до Лiпiка, i, очевидно, саме через це вони не потрапили на очi Тарасовi. Виявили їх М. Мочульський із В. Гнатюком вiдразу пiсля повернення поета додому[32].

Нiчого посутнього до нашого знання про творчiсть Франка в Лiпiку не додають спомини сучасникiв, а також доньки Анни: «В Лiпiку, хоч тяжко хорий i безсилий, писання не кидав, хоч тяжко терпiв вiд поступаючого паралiчу рук, вiн ще писав, головно вiршi. Багато цих вiршiв Тарас спалив у Лiпiку, кажучи, що цi вiршi були неморального змiсту»[33]. Гадаю, що це останнє твердження Анни Франко вимагає певних корективiв. По-перше, цiлком можливо, що Тарас як «вiршi неморального змiсту» потрактував соромiцькi приповiдки, якi I. Франко перекладав у Лiпiку на прохання В. Гнатюка. По-друге, могла й сама Анна, пишучи свої спомини через кiлька десятилiть пiсля згаданих подiй, дещо переплутати з розповiдi брата. Утім, не виключено й те, що поет міг писати в Лiпiку якiсь «неморальнi вiршi». Так, свого часу редакцiя «Літературно-наукового вісника», вражена «соромiцьким елементом» у повiстi «Великий шум», зробила пiд час її друку значнi купюри в текстi. «Без ґрунтовного прочищення її вiд навiяної хворобою копрологiї, друкувати її нiяк не можна було», — твердив Володимир Дорошенко[34]. I ще: Євген Чикаленко згадував, що приблизно в той самий час (1906–1907) I. Франко надіслав до часопису «Рада» два вiршi про академiка Веселовського, «та таких, що ми тiльки руками розвели; їх не тiльки неможливо було надрукувати, а й читати голосно було соромно, такi були вони порнографічні»[35]. Щодо творчостi письменника в Лiпiку, то можна припустити, що деякi обставини, зокрема тодiшня лектура поета (робота над перекладами соромiцького фольклору), могли почасти вплинути і на змiст його ориґінальних текстів.

Звiстки з Лiпiка про здоров’я письменника — як вiд нього самого, так i вiд якогось Маркевича чи Максимовича, ставали щораз тривожнiшими. «… Родина Франкiв дiстала лист з Лiпiку вiд Маркевича, якогось незнаного пана, що з д-ром Франком зле, i що вiн дiстав манiю переслiдуваня», — писав 14 квiтня 1908 р. Всеволод Козловський, адміністратор видань НТШ, до М. Грушевського, який тоді був у Римі[36]. А в одному з лiпiцьких листiв самого I. Франка до дружини є згадка про Максимовича, «жандарма-поляка, а властиво русина», що мешкав тодi разом із ним в однiй вiллi[37].

1-%d0%b0_%d0%bbi%d0%bfi%d0%ba_%d0%bf%d0%b0%d0%bc_%d1%84%d1%80%d0%b0%d0%bd%d0%ba%d1%83

Пам’ятник І. Франкові в Ліпіку. Сучасне фото

Найбiльше бентежили Франкових кореспондентiв у його листах із Лiпiка просторi, з багатьма деталями, описи найдивовижнiших вiзiй, якi вiн тодi переживав, та надто болючих галюцинацiй, що, як скаржився, посiдають його щоночi й або зовсiм не дають йому спати, або затоплюють його в гарячковiм снi i дуже мучать його душу[38]. Переймаючись цим незбагненним для нього самого станом, I. Франко спершу неймовiрним зусиллям волi намагався вiдганяти вiд себе тi безконечнi видiння, але, за його словами, «непереможна сила якоїсь суґестії» наганяла їх знову та знову. У розпачi вiн звертався за поясненнями до iнших. Так, переповiвши В. Доманицькому про те, як вiн однiєї ночi, «лежачи в лiжку, з зажмуреними очима» «в якійсь невиясненій» для нього «об’яві» «прочитав» його лист, адресований Науковому товариству ім. Шевченка у Львовi, та ще якусь статтю невідомого автора, спрямовану персонально проти нього (Франка), просив його повiдомити, «чи така статя справдi появилася в остатнiх днях, або появиться незабаром», а також, чи не написав вiн якогось листа до Львова, аналогiчного до зреферованого. Це менi конче необхiдно знати, — пояснював I. Франко, для того, щоб «переконатися, чи маю дiло з об’явами якоїсь галюцiнацiї, чи, може, з першими проявами дiйсного божевіля»[39].

Небавом поет вже з цiлковитою вiрою в реальнiсть того, що з ним вiдбувається, повiдомляв дружину та знайомих (В. Гнатюка, Ф. Вовка, В. Доманицького та ін.)[40], що вiн «раптом дiстав можнiсть говорити через т. зв. почту духiв з вiддаленими особами»[41]. Одна з таких розмов закiнчилася для нього вельми трагiчно. «Дорогий Друже! Впередучора вночи з 7 на 8 сего місяця сталася міні страшна, майже наскрізь фантастична пригода»[42], — писав Франко Гнатюкові, прохаючи того повідомити про його пригоду дружину та заспокоїти її «по змозі»[43].

Детальніший опис цієї страшної пригоди маємо в «Iсторiї моєї хороби». Опiвночi, коли, за словами Франка, вiн лежав у сильнiй гарячцi, його збудили зi сну рiзкi голоси невидимих духiв, звелiли вийти з покою, а потiм погнали його дорогою, що вела з мiсточка на поле, i, погрожуючи смертю, змусили роздягнутись. Залишивши хворого в однiй сорочцi (нiч була дуже холодна), вони, цi голоси, — писав I. Франко, — велiли йому зiйти з дороги, перейти через рiв i перелiзти через плiт, городжений iз сухих ломак, який вiн перелiз i скочив на обгороджену ним стерню. Тою стернею погнали його вниз на луку, покриту великими калюжами i перерiзану крутою рiчкою, що пливе коло Лiпiка. «Мене гонили вiд калюжi до калюжi, велячи переходити через них, вкiнци допровадили до рiчки, але вiдси завернули знову у противну сторону, — вiдтворював згодом I. Франко в пам’ятi ту зловiсну картину. — Пiд найстрашнiйшими загрозами менi заборонили вертати до Лiпiка, а коли я, нарештi, не хотiв далi йти й раз у раз озирався, вiдки йдуть голоси, вони насмiхалися з мене, що ти їх не побачиш, так, i нарештi, зложили щось мовби суду, яким мене засуджено на найстрашнiйшi муки пекельнi, а перед тим на побут у якiйсь горi протягом 18000 лiт. Потiм я почув, немов пiдi мною ворушиться земля, i немов я з безмiрною скорiстю перелiтаю безмiрнi простори. По кiлькох мiнутах наступив перестанок, в часi якого рiжнi духи, в тiм числi духи Наумовича, Гушалевича, пiдносили протiв мене найстрашнiйшi докори, i, нарештi, мене лишили самого серед болота недалеко лiпiцької дороги. Тут я, оглушений отсею страшною сценою, пiд дощем i холодним вiтром, бiля великої калюжi, просидiв до десятої години ранку, коли мене знайшов там жандарм Тарнавський, що жив поруч мене в тiм самiм долi Павлячка. Моє щезненє вночи з помешкання Павлячка наробило значного переполоху. В мiсточку мене пошукували, мабуть, вiд самого ранку»[44].

Я не випадково так детально переповiла драму, що її пережив I. Франко ранньої весни 1908 р. у курортному мiстечку в Ліпіку в Хорватiї, бо вiдтодi подiбнi вiзiї, можливо, не завжди такi вражаючi назверх, але не менш болiснi для душi хворого, супроводжуватимуть його до останку днiв. За споминами близьких до письменника людей, цi вiзiї, вiд яких вiн, як i в Лiпiку, рятувався втечею, нерiдко становили пряму загрозу для його життя. «Франко має вiзiї переслiдуваня, — сповіщав В. Козловський М. Грушевського. — Вчера, наприклад, здалося йому, що його хоче забити якась жiнка i що вона ходить попiд вiкнами. Хорий пiшов разом з сином (хоч дiтям строго наказали, аби вони не позволяли батькови вставати з лiжка) на полiцiю просити о полiцiйну асистенцiю при домi. Можна також боятися, що в нападi жаху хорий вiдбере собi житє»[45]. А це вже спомин iз пiзнiшого часу — поета Петра Карманського: «Вiн не раз тiкав ночами з власного дому й шукав захисту перед примарами, що гонили за ним, як язi-ерiнiї, до мешкання давнього свого товариша, директора Коцовського, або симпатичного, культурного подружжя Василя i Марiї Білецьких»[46].

За довгi роки хвороби лише на дуже короткий час вдавалося I. Франковi звiльнитися вiд «переслiдування з боку ворожих духiв». I жив вiн нiби у двох вимiрах: у звичному для всiх свiтi реальних подiй, явищ, фактiв i у свiтi, де основну роль, як зізнавався, вiдiгравали «безпосереднi i досить неприємнi зносини, з, так сказати б, надприродним, а в дiйсностi все-таки досить природним свiтом духів»[47].

Трагiчна роздвоєнiсть I. Франка вражала кожного, хто бачив його тодi. «Могли ви годинами з ним розмовляти, не помiчаючи, що говорите з психiчно недужою людиною, — i раптом якийсь психiчний транс, щось нiби зскакувало з уторованої дороги нормального процесу думки, i на сцену виходили духи, або давно похованi небiжчики (Апулей, Мордвинов, Мiцкевич), з якими вiн розмовляв, мов iз живими, з тiлом i крiвлею, iстотами. Розмовляв i щиро дивувався, що присутнi того не чують, переказував свої розмови так живо, що не кожен мiг одрiзнити, що в них було вiд давнього Франка, а що народилося в хворому мозковi i було наслiдком болiзного марiння. Надзвичайно ясні, глибокі репліки чергувалися з марінням тронутого розуму, привидами хворої уяви і творили разом страшну в своїй потворності амальгаму, якийсь дикий хаос вищої мудрости й найглибшого занепаду»[48]. Автором цiєї характеристики письменника є Сергій Єфремов, котрий зустрiчався з ним у Києвi навеснi 1909 року[49]. Подiбний психологiчний портрет I. Франка останнього десятирiччя вимальовується також зi споминiв багатьох iнших сучасникiв. Хоча, на думку окремих мемуаристiв, абсолютизацiя цього другого вимiру Франкового життя («свiту духів»), тим паче ставлення до нього як до ментально хворої людини, є глибоко помилковим: «Нi, там порушились тiльки хвости деяких асоцiяцiй, i забiги й ухиляння ставались тiльки на лiтературному ґрунтi, — писав Андрій Нiковський, вважаючи, що I. Франко i в останнi роки життя продовжував залишатися «колосальної сили iнтелектуальним апаратом»: «Я сам хотiв би такої хвороби, а не рака, сухот, задухи, калiцтва, темноти, нидiння, кашляння, хрипiння, конання. А це ж лiтература. А цей Франко, вiн написав стiльки, скiльки я ледве прочитав науки за свiй вiк, i в нього витерлися деякi шуруби з гiгантської мозкової машини, — так чи инак се мусило статися. Але й тепер вiн колосальної сили iнтелектуальний апарат, найбiльший будiвничий нашого народу на довгий ще час»[50]. Із такою оцiнкою I. Франка солiдаризувався Дмитро Дорошенко, а також Сергій Шелухин. Перший, зокрема, згадував, як пiд час свого приїзду до Києва в 1909 р. учений здивував членiв київської «Просвiти» блискучою, до того ж пiдготовленою лише за два днi, рецензiєю на працi В. Доманицького: «… Ми почули, правда, устну, чудову рецензiю, таку докладну, таку рiчеву, що, здавалось, се той самий Франко, що й перше, з таким же широким знаннєм, з тою самою бистрою думкою, з тою ж феноменальною пам’ятю! … Так у недужому тiлi зберiгся могучий дух, який навiть i в своїй хворобi вражав i дивував своєю силою, своїм чарiвним словом»[51]. А за свiдченням Сергія Шелухина, таке ж захоплення «глибоким знанням предмету й цитатами з пам’яти латинських, грецьких та жидiвських джерел» викликав виступ вченого про українськi лiтописи восени 1909 р. в історико-фiлологiчному товариствi в Одесi[52]. Своєю чергою Степан Гаєвський, який відвідував І. Франка весною 1915 р., у другій половині травня, рівно за рік перед смертю поета, стверджував, що й тоді в того «збереглася чітко пам’ять»: «Він без напруження […] пригадував імена й дати, розповідав про обставини, при яких доводилося здобувати ті чи інші дані, або не вдавалося того зробити. Особливої нашої уваги зажив “Варлаам та Йоасаф” (дисертаційна Франкова розвідка в академіка Яґіча в Відні). Я похвалився, що студентам Київського університету при різних перевірках та кольоквіумах Франкова друкована дисертація дуже була до послуг, бо в ній легше було найти все потрібне, ніж в російських титулованих розробках академіків, хоча в числі підсобників Франкову розвідку не ставили, але студенти сами її находили й користувалися, а в офіційних відповідях називали російського академіка Кірпічнікова. Це Франка незвичайно оживило; він почав чітко уточнювати, що йому вдалося доконати, а на що не хватило даних; на що хибують російські дослідники цього питання; чим прислужився Франкові видатний вчений Російської Академії, академік Александр Веселовський»[53].

Стосовно «забiгiв i ухилянь» д-ра I. Франка, то переважна бiльшiсть сучасникiв уважала їх хоча трагiчним, але майже закономiрним проявом його хвороби — прогресивного паралiчу. Хоча, гадаю, причин появи в письменника болiсних вiзiй та галюцинацiй могло бути надто багато. Тяжкi фiзичнi страждання, лiкування протягом тривалого перiоду препаратами ртутi та йоду — особливо iнтенсивно на курортi в Лiпiку, відтак у лiкарнi братiв Свйонтовських. А при лiкуваннi йодом, зокрема при передозуваннi цього препарату, спостерiгається так зване явище йодизму, що супроводжується у хворих серед iнших побiчних симптомiв i нестерпними болями голови, а також галюцинацiями. Прикметно, що сам I. Франко пов’язував на перших порах появу в нього галюцинацiй саме з надмiром споживаної на лiпiцькому курортi йодованої води (див.: «Iсторiю моєї хороби»).

На думку сучасних медикiв, I. Франковi було встановлено неправильний діагноз, відповідно призначено неправильне лікування[54]. Ревiзуючи прижиттєвий дiагноз хвороби I. Франка, сучаснi медики вважають, що він в останнi роки життя страждав особливою формою «ревматоїдного артриту у формі синдрома Рейтера з ураженням суглобів пальців, зап’ясть з типовими деформаціями, інвалідністю і соматогенними психічними реакціями під час гострої фази. Загальне виснаження з ґенералізованою атрофією»[55]. Захворювання суглобів, яким хворів I. Франко, за твердженнями М. Шеремети та Л. Шеремети, трапляється більше, аніж в 10-ти формах. «Ця особлива, яка вразила поета, виділена серед подібних в тому ж 1916 році військовим лікарем Рейтером і названа його іменем. Характеризується послідовним співпаданням трьох симптомів — запаленням кишечника або невенеричних запальних процесів уретри, кон’юнктивіту і артриту. Ревматоїдний артрит може мати сімейну предиспозицію (2–3 відсотки), що спостерігалося в родині поета. Ревматоїдний артрит інвалідизує 10 відсотків уражених. Хвороба, як і всі психосоматичні недуги, викликається співпадінням фізичних і психогенних причинних факторів»[56].

Особливо важке протiкання недуги I. Франка зумовлювалося також додатковими чинниками — запущенiстю хвороби, вiдсутнiстю належного догляду, виснаженням органiзму письменника через непосильну працю тощо.

Прижиттєвого дiагнозу хвороби письменника не сприймали також його рiднi — дiти та онуки. «… Руки були спаралізовані, але це не був поступовий паралiж. […] Параліж лівої руки уступив значно, й батько писав лівою рукою. Говорив д-р Кобринський, що у Відні параліж можна було би вилікувати хірургічно. Др. Невестюк iз Жаб’я говорив, що це був не поступовий, а вiдступовий параліж», — писав Петро Франко[57]. «Завзяті бої» в обороні батька проводила Анна Франко-Ключко. У листі до Святослава Гординського, датованому вереснем 1970 р., вона вже вкотре повернулася до болісної для неї теми: «Між іншим, — зауважувала Анна Франко, — я дістала дуже цінну книжку в німецькій мові про Івана Франка, в якій автор пише, що Іван Франко дістав параліж рук з надмірного писання, а супроводячі нервові потрясіння були наслідком аж надто болючих причин. Бо так було і справді, бо в него був параліж рук, то є пальців і долонь, навіть не рук (лікоть і плечі), бо він все приносив під пахвою невеликі пакунки, — одже, діяґноза Мочульського, а за ним Дорошенка, була спричинена з ворожого наставлення більшої частини “руської” інтеліґенції з ціллю його понижити і цим підлим способом підірвати його велич»[58]. Натомість онука письменника Зеновія Франко була переконана в тому, що його недуга мала спадковий характер. «Важка, успадкована від матері, невиліковна хвороба, яка причиняла нестерпні болі»[59]. А тим часом бiографи Франка нiчого не знають про недугу його матерi, котра померла в молодому вiцi — на сороковому роцi життя. Предметом спецiальних студiй мала би стати i хвороба сестри письменника по матері Юлії Багрiй. До речi, сестра I. Франка тривалий час лiкувалася в того самого лiкаря, що й вiн (у Володимира Кобринського в Коломиї), мала аналогічне, як у Франка, «захворювання за характером і локалізацією уражень з тривалою інвалідністю» (М. Шеремета, Л. Шеремета).

55_%d1%8e%d0%bbi%d1%8f_%d0%b1%d0%b0%d0%b3%d1%80i%d0%b9

Юлія Багрій, сестра Івана Франка по матері. 30-ті рр. ХХ ст.

Навiвши тут рiзнi дiагнози хвороби I. Франка, не ставлю перед собою мети розв’язати їх суперечнiсть. Передусiм із двох причин. По-перше, остерiгаючися пiдмiни лiтературознавчого пiдходу медичним, по-друге, тому що розв’язати цю проблему зi стовiдсотковою достовiрнiстю, гадаю, либонь, нiколи не вдасться[60]. Надто багато невiдомого залишається для нас в життi поета… Хоча, безумовно, феномен письменника останнiх рокiв життя заслуговує i на якнайпильнiшу увагу медикiв рiзного профiлю, зокрема психоаналiтикiв. Нас же цiкавить найперше психологiчна структура Франкової особистості, його життя пiд час тих неймовiрних страждань, що випали на його долю, слiди тодiшнього фiзичного та душевного стану автора в його творчостi.

Отож, щоб знайти ключ для осмислення постатi I. Франка останнiх рокiв життя, зосiбна, щоб увiйти в непростий свiт його творчостi того перiоду, мусимо не раз повертатися до трагічного 1908 року.

Iз Лiпiка I. Франка вiдразу ж пiсля нiчної пригоди перевозять до невеличкого шпиталю братiв Боасiв у сусiдньому мiстечку Панкрат[61]. Тут вiн пролежав декiлька днiв із дуже високою температурою, неймовiрно терплячи не лише вiд самої гарячки, але й вiд безперервних галюцинацiй. У тому шпиталi I. Франковi спаралiзувало й руки. «Там же, в Урпiку […], не знаю, чи пiсля першої чи пiсля другої ночи, я прокинувся з почуттєм невимовного болю у правiй руцi, яка раптом зробилась удвоє бiльша вiд нормального стану, i якої пальцi були страшенно покривленi. Другої ночи сталося те саме з моєю другою рукою»[62].

Тут ми пiдходимо ще до одного складного психологiчного явища. Винуватцем калiцтва своїх рук I. Франко вважав Михайла Драгоманова, чи, радше, його дух. Зі спогадів Євгена Чикаленка: «Франко, вказуючи менi очима на свої скоцюрбленi руки з покорченими пальцями, раптом цiлком поважно сказав: — Ось бачите. Це все вiн робить. Це вiн щодня приходить до мене i скручує менi пальцi дротом — щоб я не писав. Це все вiн! […]. Я мало не стратив притомности, коли на моє запитання: хто ж це вiн? Франко так само поважно i просто вiдповiв: “Як? Ви не знаєте? Та ж, ясна рiч, — Драгоманов!”»[63]. Але це страшне звинувачення було не єдиним, яке хворий висував М. Драгоманову. Саме дух М. Драгоманова І. Франко вважав винним загалом на всi нещастя, що звалилися на нього в останнi роки, найбiльшим i найгрiзнiшим своїм мучителем. Це Драгоманов, — переконував усiх І. Франко, — постiйно його переслiдував: то вiн радив йому раз у раз повiситися, то погрожував якимсь колосальним процесом у Вiднi, то розстрiлянням або покалiченням.

1-%d0%b1_%d0%b4%d1%80%d0%b0%d0%b3%d0%be%d0%bc%d0%b0%d0%bd%d0%be%d0%b2

Михайло Драгоманов

Знайомi Франка, знаючи про цю його «iдею-фiкс», «намагалися постiйно стояти в орбiтi його думання про Михайла Драгоманова»[64], примiром, остерiгалися заходити з ним у тi товариства чи iнституцiї, де вiн мiг випадково щось почути про Драгоманова або навiть лише побачити його портрет[65].

Якi причини породили в I. Франка цей болючий комплекс М. Драгоманова?

Дуже багато проясниться нам, коли згадаємо, що перед загостренням хвороби (у 1906–1907 рр.) I. Франко лагодив до друку кореспонденцiю М. Драгоманова до нього. У листах М. Драгоманова було немало звинувачень на його адресу, багато докорiв, часто несправедливих. Свого часу цi листи принесли I. Франковi немало гiрких хвилин. «Вiд Драгоманова нинi дiстав лист, котрий одним уступом дiткнув мене так болюче, що я цiлий день ходив, мов одурiлий. На шпигання вiн майстер», — скаржився вiн колись М. Павликові[66].

До речі, саме М. Павлик не раз і спричинявся до «шпигань» І. Франка з боку їхнього спільного вчителя. На відміну від М. Павлика, І. Франко не завжди був послушним учнем. Із самого початку своєї співпраці з М. Драгомановим, яка тривала майже два десятиліття, І. Франко «намагався не поступатися своїми незалежними поглядами та позиціями, чим викликав роздратування М. Павлика. Останній не барився повідомляти М. Драгоманова нібито про дволичність, непослідовність та опортунізм свого друга». Такий перебіг стосунків, на думку Ольги Куцої, треба мати на увазі при розгляді гострих непорозумінь, особливо у другій половині 80-х років, між І. Франком та М. Драгомановим, який дорікав І. Франкові дволичністю, вживаючи дещо інше слово — «скоки»[67].

Тепер, готуючи листи М. Драгоманова до друку, І. Франко наново, ще з бiльшою силою, переживав старi образи[68]. «Сердитi слова женевського вчителя падали у Франкову душу вразливу, мов листочки мiмози, i лишали по собi незатертi слiди, незагоєнi рани. Франка мучили догани та гостра критика Драгоманова, мучили його листи, в яких було багато розуму, але замало серця, i створили у Франковiй душi жах перед Драгомановим. Франко, такий енерґiйний, вiдважний, згодом почав боятися Драгоманова, i той жах так глибоко закорiнився в його душi, що коли Франко занедужав, той жах у хворiй душi розвинувся у страшного демона i мучив його бiдну душу до самої смерти»[69].

А смерті, трагiчної розв’язки драми Франка, побоювалися вiдразу ж пiсля повернення його з Лiпiка додому. I. Франко повернувся з Ліпіка додому 15 або 16 квiтня 1908 року. Тут мiж мемуарними свiдченнями (навiть написаними по «найсвiжiших слiдах») i повiдомленнями преси трапляються розбiжностi. Так, у листi В. Козловського до М. Грушевського вiд 17 квiтня 1908 р. читаємо: «Передвчера, 15 цвiтня, повернув до Львова др. Франко»[70]. А судячи зi змiсту хронiкальної замiтки в «Дiлi», Тарас привiз батька додому на день пiзнiше, себто 16 квiтня[71]. Останню дату називає і «Галичанин»[72].

Вердикт лікарів В. Кобринського й Л. Коссака, які оглянули хворого надвечір того самого дня, коли він повернувся з Ліпіка, був однозначний: «Дома він не може залишатися […], катастрофа може зчинитися з ним несподівано»[73]. Наступного дня, зранку, власне, ще вночі, о 4 годині, І. Франко несподівано з’явився в помешканні В. Кобринського — «в такім стані, що д-р думав — не вдасться врятувати»[74]. Так само безнадiйним видався стан хворого Степанові Свйонтовському, лiкаревi закладу для душевнохворих — т. зв. «Крумлєрiвки», куди помiстили I. Франка вiдразу на другий день пiсля повернення додому[75]. Вiн вважав, що «з Франком дуже погано», i що, «як зайдуть якi компiляцiї, то смерть може прийти навiть дуже скоро»[76].

6_%d0%bbi%d0%ba%d0%b0%d1%80%d0%bd%d1%8f_%d1%81%d0%b2%d0%b9%d0%be%d0%bd%d1%82%d0%be%d0%b2%d1%81_%d0%ba%d0%b8%d1%85

Лікарня братів Свйонтковських (т. зв. Крумлєрівка) у Львові на вул. Дверніцького (тепер вул. Ю. Мушака, 54). Сучасна світлина 

«… Третiй наш товариш, др. Франко, не буде вже нiколи нам товаришити, — писав наприкiнцi квiтня 1908 р. В. Гнатюк М. Коцюбинському. — Вiн лежить тепер у санаторiї для нервових хорих, а лiкарi не роблять нiякої надiї удержати його при життю. Коли ж би навiть сталося чудо i його дотепер така сильна хлопська натура поборола хоробу, то й тодi вiн для нас страчений як письменник, як першорядна духова сила, бо лишив би ся калiкою, нездатним уже до нiякої працi! Вiн хорий загалом на цiлий ряд хорiб: на очах сильна застарiла трахома, якої вiн не лiчив нiколи порядно, так що лiкар дивується, що вiн досi не ослiп; з нирок сходить якась ропа, а може вив’язатися ще щось гiрше; обi руки спаралiзованi, що не мож ними рушити, його годує служка; є ще iншi дрiбницi, але найважнiше — се великi змiни мозковi, якi можуть дуже швидко викликати смерть»[77].

На перших порах перебування I. Франка в лiкарнi до нього не допускали навiть дружини та дiтей. «Його навiть з родини нiхто не смiє вiдвiдувати пiд лiкарською загрозою», — писав до Йосипа Застирця Петро Франко 20 квiтня 1908 р.[78]. Тим бiльше, зрозумiло, ця заборона поширювалася на знайомих хворого. «Лiкарi не дозволили нам iти до поета. Сказали тiльки, що лiкують його ртуттю та йодом i мають з ним багато клопоту: вiн неслухняний, має галюцинацiї, попадає в шал, хоче втiкати з санаторiї, i його мусить придержувати служка»[79]. Наприкiнцi квiтня 1908 р. управа лiкарнi звернулася до української громади (через газету «Дiло») із проханням утриматися наразi з вiдвiдинами хворого з огляду на те, що йому «по довгих турботах i злиднях» потрiбен насамперед спокiй[80]. У цій же замітці «Діло» сповіщало, що «в стані здоровля д-ра Івана Франка наступила хвилева полекша. Перша гарячка, що могла в кождій хвилі довести до катастрофи, вже уступила […]. На жаль, лікарі не роблять великої надії на одужання письменника»[81].

У лiкарнi братiв Свйонтовських I. Франко пробув до 28 червня 1908 р.[82]. «Все те, що я пережив в тих трьох мiсяцях, усувається з-пiд прилюдної дiскусiї, i я не буду про се говорити»[83], — так скупо написав вiн в «Iсторiї моєї хороби» про свiй тодішній душевний стан, але все ж не обiйшовся без нарiкань на лiкарiв Свйонтовських i на прислугу. «Мене держали весь час в замкненiй келiї iз тапетованими дверима, без дзвiнка так, що в нiякiй потребi не можна було достукатися слуги. Зате вночи, правильно о тiм часi, коли я, томлений ненастанними галюцинацiями i привидами, мiг на хвилю заснути, приходила iнспекцiя в особi одного з найкумеднiших слуг з голосним стуканєм дверий i з ще голоснiшим стуканєм чобiт по пiдлозi i будила мене зi сну. На вiкнi всю нiч свiтилася лямпа, її свiтло попадало менi просто в очи, а коли я часом закрив собi очи хусткою, iнспектор преспокiйно вiдкидав менi хустку з очий»[84]. «Без сумнiву, — писав М. Мочульський, коментуючи ці рядки І. Франка, — i спосiб лiкування, i режим, i бездiлля в санаторiї мучили поета i давали йому причину на нарiкання. Все ж, думаю, санаторiя, чималу користь принесла його здоров’ю i багато з його нарiкань треба взяти на карб недуги, нервової вражливости. Поет був свiдомий того, де вiн знаходиться, i це найбiльше мучило i хвилювало його»[85]. Не в силi було дивитися на його страждання, — згадувала Анна Франко про свої побачення з батьком, коли лiкарi, нарештi, дозволили вiдвiдувати його: «Його обличчя, змiнене хворобою, було блiде, очi ще бiльш сумнi. Жалiвся на болi в руках i просив мене їх випростовувати. Коли мої намагання не давали вислiду, вiн нарiкав, що це роблять духи»[86].  М. Мочульський згадував, що одного разу разу він відвідав хворого разом із  В. Гнатюком і М. Грушевським, «якому дружина Марiя Сильвестрiвна зладила для поета дуже гарну китицю квiток. Поет дуже врадувався приходом Михайла Сергiйовича […]. Нюхав квiти, просив подякувати за них Марiї Сильвестрiвнi, i був веселий»[87]. Одначе за якийсь мент знову занурювався у свiй незбагненний для iнших свiт… Усе бiльше сумував i сердився, що його не пускають додому. Всi знали, що вдома I. Франко не буде мати такого догляду й опiки, як в лiкарнi, але змушенi були «учинити його волю».

Небезпечний стан здоров’я I. Франка викликав в Українi повсюдну тривогу та занепокоєння. З листа М. Коцюбинського до В. Гнатюка: «Ваша звістка зовсім прибила мене, ходжу сам не свiй, не знайду собi мiсця. Тепер, коли стала перед очима можливiсть катастрофи, ― тепер ще яскравiше зарисувалась могутня постать Франка i всi його заслуги, ще дорожчим нам став той чоловiк […]. Дуже прохав би звістити мене, в якому стані його здоров’я тепер, які зовнішні ознаки мозкових терпінь, чи він притомний, говорить, пізнає людей, чи починає володіти руками? Виберіть хвилинку часу і напишіть до мене хоч коротенько»[88]. Хронiкальнi повiдомлення про стан здоров’я I. Франка, якi час від часу з’являлися на сторiнках українських часописiв[89], М. Коцюбинському, як i деяким iншим сучасникам, видавались явно недостатнiми: «Мене дивує наша преса: здається, Франко заслужив собi на те, щоб ним бiльше цiкавились, ― можна б щодня подавати звiстки про стан його здоров’я. Адже Франкiв у нас не густо! Боже, якi ми ще некультурнi!»[90].

57_%d0%ba%d0%be%d1%86%d1%8e%d0%b1%d0%b8%d0%bd-%d1%84%d1%80%d0%b0%d0%bd%d0%ba-%d0%b3%d0%bd%d0%b0%d1%82%d1%8e%d0%ba_1905

М. Коцюбинський, І. Франко і В. Гнатюк. 1905 р. 

Одразу ж пiсля того, як I. Франко захворiв, постала невiдкладна потреба забезпечити його з родиною матерiально. Вiдомо, що єдиним джерелом прибуткiв письменника були його лiтературнi заробiтки. Тепер, коли I. Франко був приречений на бездiяльнiсть, перед ним i перед його рiдними виникла загроза залишитися без жодних засобiв до життя.

Як вiдгукнулася на бiду I. Франка українська громадськiсть — провiднi iнституцiї та окремi громадяни?

18 квiтня 1908 р. у залi Крайового кредитового союзу у Львовi зiбралася нарада «в справi запомоги на лiчення I. Франка i удержання його родини»[91]. Через три днi — 21 квiтня — президiя НТШ звернулася до української громади («наразі довірочно») з листом-обiжником про допомогу I. Франковi, у якому, зокрема, наголошувалося на тому, що допомога хворому письменниковi має стати для всiх святим обов’язком. «Обов’язок сей святий: тут замовкнути всяка особиста, партійна і конфесійна неохота до чоловіка, який вже сьогодні належить до історії, який сам єсть визначною частиною історії нашого національно-культурного відродження: чоловіка, який увесь величавий талант, усе своє велике знанє поклав на услуги українському народови […]. Своєю 35-літньою невсипущою літературно-науковою працею серед найтяжчих обставин заслужив він того, щоб сей народ не допустив до культурної ганьби — не дав помирати в нужді своєму великому письменникові і не лишив його сім’ї на поталу злиднів»[92].

Упродовж тривалого часу цi листи-обiжники надсилалися до багатьох вiдомих українцiв в Австрiї, Росiї, Америці. Примiром, лише за один день — 28 травня 1908 р. — учений секретар НТШ В. Гнатюк вiдправив 50 таких кореспонденток[93]. Ще ранiше, 2 травня 1908 року, на засiданнi фiлологiчної секцiї НТШ на пропозицiю М. Павлика «рішено просити заступника голови секції, проф. Кокорудза, щоби звернувся до голови Товариства, проф. Михайла Грушевського, з просьбою, щоби Виділ заопікувався недужим Іваном Франком і його родиною»[94]. Протягом 1907 року Наукове товариство iмені Т. Шевченка у Львовi надало I. Франковi допомогу в сумi 1500 корон, перша рата — 500 корон, друга — 1000[95].

На шпальтах газет «Дiло» та «Рада» з’явилася постiйна рубрика — «Для хорого письменника». У нiй декларувалася сума зiбраних пожертв, а також оголошувалися iмена жертводавцiв. Як засвiдчують «оповiстки» в «Дiлi» вiд 21 квітня та від 2 травня 1908 р., серед перших жертводавцiв були люди з найближчого оточення I. Франка, його особистi знайомi та приятелi: Володимир Гнатюк, Володимир Охримович, Володимир Шухевич, Ярослав Весоловський, Гнат Хоткевич, Володимир Кобринський, Степан Томашiвський, Осип Роздольський, Михайло Мочульський, Михайло Лозинський, Тит Ревакович, Лонгвин Цегельський, Іван Кревецький, Іван Джиджора та iншi. У наступних «оповiстках» так само часто натрапляємо на iмена багатьох знайомих письменника, зокрема Михайлини Іванець (Рошкевич) та Михайла Грушевського[96]. Серед інших на звернення Наукового товариства iм. Т. Шевченка у Львові відгукнулися товариства «Просвіта» в Києві[97], «Гайдамаки» в Нью-Йорку[98], «Просвіта» в Баку[99]… Із проханням поклопотатися перед російськими науковими установами про допомогу I. Франкові та його родині Микола Сумцов звернувся до відомого російського мовознавця О. Шахматова.

Особливо багато зробили для I. Франка в час його недуги Володимир Гнатюк i Карло Бандрiвський. Судовий радник К. Бандрiвський, давнiй, ще з гiмназiйних лiт, приятель I. Франка, майже вiд самого початку хвороби письменника був призначений його опiкуном. Свої кураторськi обов’язки К. Бандрiвський, ця, за висловом наймолодшого сина поета Петра Франка, «незвичайно поважна людина, завжди привітна та строго здержлива», виконував дуже сумлiнно: спершу щодо одного I. Франка, а згодом — i щодо його хворої дружини Ольги Федорiвни та малолiтнiх дiтей[100]. Це переконливо засвiдчують спогади сучасників, а також архівні матеріали: клопотання К. Бандрiвського перед рiзними установами про надання I. Франковi матерiальної допомоги, листування з багатьма видавництвами про видання його творiв, полагодження всiляких формальностей стосовно виплати гонорару[101].

Отож, звiсно, немає жодних пiдстав безапеляцiйно заявляти, як це робили деякі радянськi дослiдники, про цiлковиту iґнорацiю т. зв. українською буржуазною iнтелiґенцiєю тяжкого становища геніального українського письменника[102].

Iнший аспект проблеми: чи достатньою мiрою українська громадськiсть забезпечила I. Франка, аби вiн та його родина не вiдчували нужди, i чи бодай трохи були спiвмiрними пожертвування української громади з тим величезним духовним скарбом, яким І. Франко упродовж усього свого життя щедро обдаровував українську нацiю? (При всiй вiдносностi ставлення питання саме в такiй площинi, бо, як гiрко зауважував М. Коцюбинський, котрому В. Гнатюк також у квiтнi 1908 року надiслав «складки» для збору коштiв для хворого письменника, «нi за якi грошi Франка не купиш»[103]).

Мусимо визнати, що з часом пожертви для I. Франка почали надходити повiльнiше, до того ж не надто значними сумами. Так званий запомоговий фонд «Для хорого письменника» вичерпувався все бiльше й наприкiнцi 1909 р. виявилося, що вiн був зужитий майже до кiнця. На допомогу знову прийшло Наукове товариство iм. Т. Шевченка, встановивши I. Франковi з сiчня 1910 року досмертну мiсячну платню в сумi 200 корон[104]. НТШ закликало iншi українськi iнституцiї по змозi вчинити так само[105]. Але послiдовникiв не виявилося. У тому числi вiдмовився «Днiстер», пославшись на те, що може видiлити письменникові лишень одноразову допомогу[106].

Деякi сучасники також вважали, що I. Франко заслужив значно бiльшого, анiж «складок для хорого письменника». «“Складки для хорого письменника”, — обурювався Михайло Лозинський. — Чому власне так? Чому не нацiональний дар для Iвана Франка? Чому? Франко ж бо був нам огненним стовпом, що значив шлях для нашого поступу. Чисте золото давав нам i дорогоцiннi перли — за нужду i сирiтство. I так тридцять п’ять лiт… Найнижчий державний слуга заслужив би вже собi спокiй i забезпечення на останнi днi свого життя. А вiн? Дослужився “складок” на хорого письменника … За тридцятип’ятилiтню службу 30-мiльйоновому українському народовi…”.

Синовi Адама Мiцкевича, сивоволосому дiдовi, галицький сейм ухвалив досмертну пенсiю. Звичайному чоловiковi, тiльки синовi Адама Мiцкевича.

Правда, в нас нема сейму. Але є 30-мiльйонний народ, але є народнi iнституцiї, але є люде, що їх числять на десятки і сотні людей. А він був слава народу, підпора його літературно-наукових інституцій, а ті люде, що їх числять на десятки і сотні тисяч, були його знакомі, приятелі і товариші, його ученики і почитателі…»[107].

Такими ж рiзкими, полемiчно загостреними були виступи Василя Стефаника[108], Павла Думки[109], та особливо звернення до української громади Гната Хоткевича «Непотрібні люде… Непотрібна робота». На думку останнього, «життя Франка — се безперервний акт оскарження українськiй суспiльностi», яка видала найдовший серед iнших народiв мартиролог письменникiв, вiдвiвши їм останнiй щабель у суспiльнiй iєрархiї, у тому числi приневолила I. Франка каторжною працею, що вкiнцi зруйнувала його здоров’я, заробляти собi на хлiб насущний: «Чому знаходяться грошi на все […] i лише для того, щоб пiдтримати одного такого Франка — грошей не стало?

Не стало доброї волi, не стало чутливости. Ой, чи скоро Україна здобудеться на такого колоса, а повалити його зумiла скоро»[110].

«… Всi його покинули, нiхто про нього не дбає, серед людий, серед своїх, якi його твори високо цiнять i люблять, якi iдуть в життя з його “духа печаттю”, вiн готов умерти не з хороби, а з голоду i недогляду, — писала вчителька з Перегiнська Євгенiя Бохенська М. Грушевському ще в 1912 році. — Колись, як єго не стане, буде пишний, величавий похорон, посиплються промови за промовами, вiнцi за вiнцями, i жаль обхопить всiх, що стануть над його могилою, — але Богом, а правдою, — ми не будемо мати права заплакати над тою могилою, коли тепер даємо єму в наших очах загибати»[111].

Смертельна недуга поволi вiдступила перед незбагненою силою могутності Франкового духу, перед його одержимістю у праці. Неймовiрно, але й на цiй хреснiй дорозi життя не покидає його бажання працювати, писати, усупереч усiм, здавалось би, для людини нездоланним перепонам. «Сей могучий дух, що й серед руїни своєї тілесної оболочки, серед самої своєї недуги сіяв, як діямант, повний блиском, — захоплювався Дмитро Дорошенко. — Та й хіба ціле життє Франкове не було одним невпинним змаганнєм духа і матерії, одною невпинною боротьбою між поривами до надхмарних вершин і кайданами матеріяльної недолі, що тягли його своєю вагою до долу, до земних низин? Але дух його перемагав і переміг […]. “Смертію смерть поправ”»[112].

1 липня 1908 р. газета «Дiло», подiлившись із читачами вiсткою про поліпшення здоров’я I. Франка та його повернення з лiкарнi додому, вiдзначала: «Шановний реконвалесцент забрався вже й з питомою йому запопадливiстю й роботящiстю до лiтературної праці»[113]. «До роботи його не заставляє нiхто, але вiн сам робить i переконати його на сiй точцi — дарма робота. Тепер якраз випустив приповiдки i друкує дальший том; рiвночасно друкує апокрифи, пише рецензiї до “Записок” i переробляє наново свою лiтературу. Отже, доволi багато, але в тiм його нiхто не здержить, бо нема такої сили», — із подивом писав В. Гнатюк Ф. Вовкові 17 листопада 1908 р.[114]. У цьому ж мiсяцi, у листопадi, газета «Рада» також повідомляла, що I. Франковi вже краще, що вiн навiть змiг наприкiнцi серпня виїхати до отця Кузева в Турчанський повiт, де пробув два тижнi. «Вернувшись з поїздки, був задоволений. Знайомi радили йому пильнiше дбати про своє здоровля, поїхати, наприклад, до Лiнденвiзе на Шлезку, лiчитися електризуванням i т. п., але вiн не виявив охоти їхати куди-небудь, взагалi вважає себе здоровим, тiльки руками не може володiти, а на се йому нiхто нiчого не порадить»[115].

На це безсилля рук I. Франко намагався сам собi порадити. Зi споминiв Анни Франко-Ключко: «… Пiсля своєї хвороби, коли прийшов паралiч рук, тато зараз же старався цiлою намагою своєї волi вiдзискати володiння рук, властиво, можна сказати, що i вiд самого початку цього процесу вiн мочив руки в гарячiй водi i просив нас їх випростувати. Ми навiть прив’язували їх на дощечку на якийсь час. Але паралiч поступав, причому тато мав сильний біль»[116]. Упродовж усього довгого часу недуги поет старався звiльнити собi руки для працi з дивовижною впертiстю та винахiдливiстю, усiма способами, можливими й неможливими, реальними та цiлком, здавалось би, фантастичними. Щоб позбавитись привидів, які, на його думку, скалічили йому руки, І. Франко носив подекуди з собою «банку з розчином креозоту, куди мачав свої слабі, скрючені пальці і кропив ними довкола себе. Йому здавалось, що тоді привиди зникали. Креозот роз’їдав йому пальці, шкіра на них репалась і облізала, пучки рук являли собою якусь червону страшну рану»[117].

56_%d1%84%d1%80%d0%b0%d0%bd%d0%ba%d0%be

Іван Франко. Фото 1912 р.

Восени 1909 р. письменник викликав велике занепокоєння родини та близьких знайомих своєю втечею до Одеси, сподiваючись знайти там у стiнах унiверситету якийсь старовинний рукопис з описом лiкiв на свою хворобу. «Він приїхав зі Львова, як стояв, навіть без гроший, в старім капелюсі й засмальцьованій та заляпаній старій куртці з одвислими кишенями, — розповідав Сергій Шелухин. — Се була людина тяжко хвора і можна було дивуватися, як він міг сам добратися аж до Одеси. Його треба було і одягати, і роздягати, і годувати, подаючи їжу просто в рот»[118].

Звiсно, нiякого чудодiйного манускрипту в Одесі І. Франко не розшукав, але перебування там винятково добре вплинуло на нього. «Здоровля Франка в Одесі поправилося швидко й очевидно остілько, що можна було сподіватися повного видужання. Наші лікарі — Липа та Луценко — висловлювали сумнів щодо причини хвороби Франка, про яку була балачка. Красшим спростованням тої балачки було те, що Франко в відповідних умовах життя очевидно поправлявся […]. Франко став значно спокiйнiший, добре спав i з апетитом їв, пив чарку горiлки, склянку вина i жартував. Так, потроху-троху став уже сам брати хлiб, листа додому вiн сам i добре пiдписав пером, всунутим йому мiж пальцi […]. Багато читав. Згадував за дітий»[119]. Перестав навіть нарікати на М. Драгоманова.

Так само I. Франко вiдчував «деяку полекшу в руках», лiкуючись ранньої весни 1909 року в «тихiй хорошiй» Ловранi (Iталiя), у знаменитого мiсцевого лiкаря, д-ра медицини Вiденського унiверситету п. Едера[120]. Ловрана славилася лагідним погідним кліматом (чудовим «воздухом, що з одного боку фільтрується на морських просторах, а з другого боку пересякає пахощами гірської флльори»)[121], цілющими джерелами; милувала зір красою незліченних вузеньких «улочок, по яких не можна удвох поруч іти, а у других, так званих широких, можна, йдучи, досягти руками обох стін»[122]; фантастичною грою кольорів: високими старими будинками з місцевого каміння, яке на сонці здається блакитним, а в тіні майже різко синім, ясно-зеленим листям каштанів на тлі червоної землі…

59_%d0%bb%d0%be%d0%b2%d1%80%d0%b0%d0%bd_1909

Іван Франко в Ловрані, Італія. 1909 р.

Помешкання Франки знайшли в одному з найкращих пансіонів Ловрани — у віллі Central над берегом моря, в одній з тих «веселих привітливих вілль серед городів, плятанів, кипарисів, туй, рожв, брескв, міґдалів, бамбуків, камелій, пальм, бананів, гранатів, маґнолій, бушпанів, розмаринів та інших екзотичних рослин»[123]. У цьому благословенному закутку землі І. Франко переживав рішучий зворот на краще. «Здоровля хорого письменника з кожним днем поправляється», — сповіщали в своїх «Новинках» часописи «Діло»[124] і «Галичанин»[125]. «Завдяки лікарству д. Едера татови тепер значно полекшало, через що він і спить добре, і навіть відчуває деяку полекшу в руках. Маю надiю, що незадовго руки цiлком випростуються», —   повідомляв і Андрій Франко[126]. «Тато думає пробути тут ще з півтора місяця. Якби ще скорше руки тата випросталися, то ми би ще перед упливом того часу вернули до Львова». У цьому ж листi А. Франко писав К. Бандрiвському ще про одну втiшну новину: «Все те, що тато говорив коли-будь про духів, — тепер поволи щезає». «Сподіваюсь, що Ви цілком вернете сили у тихій та хорошій Ловрані», — леліяла в душі надію на цілковите одужання письменника й Надія Кибальчич[127]. «Сили у тихій та хорошій Ловрані» І. Франко «не вернув». Уже 9 березня він писав із Ловрани Надії Кибальчич: «Мій стан […] поки що такий страшний, що мені кожної ночі грозить коли не смерть, то тяжке окалічення»[128].

… Мусить пройти ще кiлька рокiв, перш анiж I. Франко зможе дати своїм кореспондентам таку звiстку, як ось ця: «Пишу лiвою рукою, бачите як, кожну букву окремо, хоч помалу йде, та волю писати сам, нiж диктувати…»[129]. А «можність писати власною, хоч лише лівою рукою», «трохи бароково» письменник «відзискав» аж у другій половині 1913 р.

А наразi вiн неспроможний був навiть самостiйно вивести кiлька лiтер власного iменi, доручаючи це замiсть себе робити iншим. I скiльки трагiзму криється, примiром, за лаконiчними записами такого змiсту — «за д-ра I. Франка — I. Кокорудз», на якi неодноразово натрапляємо в протоколах засiдання фiлологiчної секцiї НТШ, головою якої вчений був упродовж 10 рокiв (1904–1914)[130]. Уперше там такий запис з’явився 10 жовтня 1908 року. Це були першi збори пiсля лiтнiх вакацiй членiв фiлологiчної секцiї та перше засiдання, на якому вчений був присутнiй пiсля пiврiчної перерви.

Проте документацiя НТШ, окрiм цих сумних реалiй життєвої драми I. Франка, свiдчить також i про активне його включення вiдразу ж вiдтодi, як минув вибух недуги в найгострiшiй формi, у наукове життя цiєї iнституцiї. I. Франко виступав майже на всiх засiданнях Товариства, на яких дозволяв йому бути стан здоров’я, брав участь в обговореннi найрiзноманiтнiших питань, реферував (згiдно зi статутом Товариства) працi iнших авторiв, представляв власнi. Так, на засіданні філогічної секції 6 травня 1909 р. I. Франко «відчитує вступ до своєї історії літератури п. з. “Теорія і розв. літератури”», на засіданні 8 квітня 1910 р. ― «дальшу частину своєї студії про українські народні пісні, друковані в “Записках”», на засіданні 25 квітня 1912 р. ― реферує І ч. «Студій над церковнослов’янськими текстами». Саме  протокол цього засідання вперше друкованими літерами підписано «Др. Іван Франко»[131].

Варто також вiдзначити, що протоколи засiдання рiзних секцiй, комiсiй та видiлу Товариства, його хронiка, дiлова кореспонденцiя В. Гнатюка, ученого секретаря Товариства, часом назагал постають єдиним джерелом, із якого можна почерпнути вiдомостi про певнi моменти особистої та творчої бiографiї I. Франка. Наприклад, лише у протоколi засiдання етнографiчної комiсiї вiд 30 грудня 1908 року задокументовано такий цiкавий епiзод із життя Франка-вченого, як опрацювання фольклорних матерiалiв, що їх надiслала до НТШ Леся Українка. «Прийнято до вiдома, що п. Леся Квiтка прислала 9 валкiв, на яких зiбранi нею думи вiд бандуриста Г. Хоткевича, валки дiйшли добре, i др. Франко вже списує їх, тому постановлено просити її прислати решту валкiв»[132].

Промовистi штрихи до психологiчного портрета I. Франка мiстяться i в листi В. Гнатюка до К. Бандрiвського вiд 2 вересня 1908 року, у якому В. Гнатюк писав про свої переговори з письменником стосовно продажу його особистої бiблiотеки Товариству. Бажання продати свою книгозбiрню (через надто скрутнi матерiальнi обставини — «аби своїх хлопців довести хоч до університету») I. Франко висловив ще 1906 р.[133]. Коли ж В. Гнатюк нагадав І. Франкові його колишнiй намiр, то той вiд нього навiдрiз вiдмовився: «Я пiшов до д-ра Франка порозумiтися з ним, але вiн сказав, що вiн iще не вмирає, тому не видить потреби продавати бiблiотеки, тим бiльше, що тепер хоче працювати i буде потрiбувати книжок»[134].

Постiйна, наполеглива праця серед обставин, якi, здавалось би, загалом унеможливлювали будь-яке звернення до лiтературної працi, боротьба з недугою i становлять змiст життя письменника останнього десятирiччя. «Так як цiле життя I. Франка було боротьбою i подвигом, так i сама хвороба була продовженням цiєї боротьби. Боротьби його звитяжного Розуму з мороком […]. Розум, по перiодичних зудареннях i хвилевих поразках, все ж таки переможно перемагав»[135].

 


[1]           Франко I. Лист до Надії Кибальчич вiд 2 березня 1909 р. // Франко I. Зiбр. творiв: У 50 т. — Київ: Наукова думка, 1986. — Т. 50: Листи (1895–1916). — С. 368–369.

[2]           Франко І. Перше повне видання творів Федьковича // Франко I. Зiбр. творiв: У 50 т. — Київ: Наукова думка, 1982. — Т. 33: Літературно-критичні праці (1900–1902). — С. 133.

[3]           «Хворів серйозно тричі. В 1889 році переніс запалення кишечника. Ця хвороба не залишила очевидних змін, але, напевно, спричинила патологічну перебудову захисних сил організму. В 1897 році хворів запаленням слизової оболонки ока, боявся осліпнути […]. Втретє, і то дуже серйозно, поет хворів у 1907 році» (Шеремета М. А., Шеремета Л. М. «Хвороба моя не для сучасної медицини. Лікарі не мають жадної влади…» // Нова зоря. — 2000. — Ч. 35. — 6 вересня. — С. 6).

[4]           Франко І. Недовго жив я ще, лиш сорок літ // Франко I. Зiбр. творiв: У 50 т. — Київ: Наукова думка, 1976. — Т. 3: Поезія.  — С. 13.

[5]           Франко І. Ти знов літаєш надо мною, галко // Франко I. Зiбр. творiв: У 50 т. — Т. 3. — С. 152.

[6]           Мочульський М. Iван Франко: Студiї та спогади. — Львiв: Вид-во «Ізмарагд», [1938]. — С. 104.

[7]           Франко І. Ти знов літаєш надо мною, галко. — С. 152.

[8]         Лукич В. Спомини про Iвана Франка: Картки з записника // Дiло. — 1917. — № 5. — 6 сiчня. — С. 4.

Про цей стан чоловіка Ольга Франко згадала в 1908 р., коли з Ліпіка, де він був на лікуванні, почали приходити тривожні вістки про його здоров’я: «Чого ти так журишся своєю слабістю? Пам’ятаєш, у Завадові 10 літ тому назад ти якийсь був пригноблений і сподівався скорої смерти. А про те, Богу дякувати, прожили сьмо з миром» (Франко О. Лист до Івана Франка від 8 квітня 1908 р. // Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури  ім. Т. Г. Шевченка Національної академії наук України (далі — ІЛ). — Ф. 3. — № 1638. — Арк. 38).

[9]           Франко І. Лист до Михайла Павлика від 18 травня 1897 р. // Франко I. Зiбр. творiв: У 50 т. — Т. 50. — С. 91.

[10]         Леся Українка. Лист до Ольги Кобилянської від 1 серпня 1901 р. // Леся Українка. Зібр. творів: У 12 т. — Київ: Наукова думка, 1978. — Т. 11: Листи (1898–1902). — С. 262.

[11]         Єфремов С. Іван Франко: Критико-біографічний нарис (Вид. друге, з додатками). — Київ, 1926. — С. 93.

[12]         Мочульський М. Iван Франко: Студiї та спогади. — С. 118–119.

[13]        Див.: Возняк М. З приводу двадцятиліття “Кобзаря” в редакції В. Доманицького (Його листування з Ів. Франком) // За сто лiт: Матеріяли з громадського i лiтературного життя України XIX i початкiв ХХ столiття. — Харкiв – Київ, 1930. — С. 288.

[14]        Див.: Соколишин О. Іван Франко — шевченкознавець (Бібліографічна довідка) // Визвольний шлях. — 1967. — Кн. VІІ–VІІ. — С. 91; Гнатюк М. Осмислюючи «секрети» Шевченкової творчості. (Шевченкознавчий дискурс Івана Франка рубежу ХІХ – ХХ ст.) // Франкознавчі студії. Збірник наукових праць. — Дрогобич: Коло, 2007. — Вип. 4. — С. 55–73; Франко Іван. Шевченкознавчі студії / Упоряд., передм. та комент. Михайла Гнатюка. — Львів: Світ, 2005.

[15]         Згодом, під час своєї роботи над «Кобзарем» Т. Шевченка, І. Франко постійно листувався з В. Доманицьким, визнаним у той час авторитетом едиторської шевченкіани, обговорюючи з ним «деталі тексту і різних видань», а студію цього автора «Критичний дослід над текстом “Кобзаря”», опубліковану 1906 р. на сторінках «Киевской Старины», вважав «головною підмогою» для свого видання. Принагідно зазначу, що висока оцінка критика цієї праці В. Доманицького давала водночас відповідь і на запитання самого І. Франка — «Для кого і пощо се інтересне?»: «Ми, нарешті, побачили Шевченкові твори в їх правдивім блиску, вникли в робітню великого артиста і зрозуміли ту велику працю, яку він провадив майже рівночасно зі своєю поетичною діяльністю над шліфуванням, вигладжуванням та доповнюванням своїх творів» (Франко І. [Передмова до видання: Твори Тараса Шевченка. Кобзар. Т. 1 (1838–1947). Виданий під редакцією Івана Франка. Львів, 1908] // Франко I. Зiбр. творiв: У 50 т. — Київ: Наукова думка, 1982. — Т. 37: Літературно-критичні праці (1906–1908). — С. 562–563).

[16]         Мочульський М. Iван Франко: Студії та спогади. — С. 137.

[17]        Франко I. Iсторiя моєї хороби // IЛ. — Ф. 3. — № 185. — Арк. 3.

[18]        Мочульський М. Iван Франко: Студії та спогади. — С. 149.

[19]        Франко I. Iсторiя моєї хороби. — Арк. 3.

[20]        Див.: Хроніка НТШ. — 1907. — Ч. 31. — С. 17.

[21]        Шерех Ю. Другий «Заповіт» української літератури // Третя сторожа: Література. Театр. Ідеології. — Київ, 1993. — С. 192.

[22]        Грушевський М. Недуга д-ра Iвана Франка // ЛНВ. — 1908. — Т. ІІ. — Кн. 5. — С. 405.

[23]        Мочульський М. Iван Франко: Студії та спогади. — С. 140.

[24]        Франко I. Iсторiя моєї хороби. — Арк. 3.

[25]        Франко І. Лист до Василя Доманицького від 1 квітня 1908 р. // IЛ. — Ф. 3. — № 1073.

[26]        Франко-Ключко А. Рукописи Iвана Франка в Канадi // Іван Франко й франкіяна на Заході: Статті й матеріяли з приводу століття народин 1856 – 1956 / За ред. Яр. Рудницького. — Вінніпеґ, 1957 — С. 86.

[27]        Франко І. Лист до Василя Доманицького від 1 квітня 1908 р. // ІЛ. — Ф. 3. — № 1073.

[28]        Див.: Франко I. Iсторiя моєї хороби. — Арк. 3.

[29]        Франко I. Лист до Михайла Грушевського від 24 березня 1908 р. // Франко I. Зiбр. творiв: У 50 т. — Т. 50. — С. 351–352.

[30]        Там само. — С. 352.

[31]          Мочульський М. Iван Франко: Студії та спогади. — С. 156–157.

[32]         Там само.

[33]        Франко-Ключко А. Рукописи Івана Франка в Канаді. — С. 88.

[34]          Дорошенко В. Iван Франко i Михайло Грушевський (Відбитка з журналу «Сучасність». Мюнхен, 1962, чч. 1–2). — С. 26.

Про «підчищення» тексту «Великого шуму» говорив і М. Мочульський: «Франко, як звичайно, писав ту повість з книжки на книжку, через те й віддзеркалюється в ній добре поступ Франкової недуги. Повість скоро, після появи її перших глав, почала звертати на себе увагу неприродністю акцій, ситуацій, сцен, малюнком осіб, галюцинаційно-романтичним елементом та сороміцькими словами. Сороміцького елементу, як оповідали мені В. Гнатюк та Іван Джиджора, було далеко більше у рукописі повісти, тілько редакція пропускала їх, скільки могла, не стягаючи на себе гніву автора. Я бодай не чув від Гнатюка, щоб автор робив за це якісь докори редакції» (Мочульський М. Іван Франко: Студії та спогади. — С. 129).

[35]        Чикаленко Є. Iван Франко: (Уривок зi споминiв) // Наша громада. — 1926. — Кн. 5–6. — С. 17.

[36]        Козловський В. Лист до Михайла Грушевського від [14 квітня 1908 р.] // IЛ. — Ф. 3. — № 2323. — Арк. 1.

[37]        Франко І. Лист до Ольги Франко [від 24 березня 1908 р.] // ІЛ. — Ф. 3. — № 1240.

[38]          Франко I. Лист до Федора Вовка вiд 2 квітня 1908 р. // IЛ. — Ф. 3. — № 994.

[39]        Франко I. Лист до Василя Доманицького вiд 27 березня 1908 р. // IЛ. — Ф. 3. — № 1072. — Арк. 4.

[40] Не всi лiпiцькi листи Франка донинi збереглися. Так, в одному з листiв В. Дорошенка до В. Гнатюка є згадка про два невiдомi нам сьогоднi листи письменника. «Нiяк не хочеться вiрити (щось неможливо жорстоке!), що ми стратили таку велику силу, як др. Франко, — писав В. Дорошенко у травнi 1908 р. — Знаєте, я дiстав вiд нього два листи з Лiпiка i з сльозами на очах читав їх; вже було ясно, що це коли не кiнець, то початок кiнця» (Дорошенко В. Лист до Володимира Гнатюка вiд 8 травня1908 р. // ЦДIА України у Львовi. — Ф. 309. — Оп. 1. — Спр. 2268. — Арк. 69–70).

[41] Франко І. Історія моєї хороби. — Арк. 4.

[42]           Франко І. Лист до Володимира Гнатюка [від 9 квітня] 1908 р. // ІЛ. — Ф. 3. — № 1006.

[43]          Там само.

[44]        Франко I. Iсторiя моєї хороби.

[45]         Козловський В. Лист до Михайла Грушевського від 17 квiтня 1908 р. // IЛ. — Ф. 3. — № 2324. — Арк. 1.

[46]        Карманський П. Український «Мойсей» // Українська Богема (сторiнки вчорашнього): З нагоди тридцятьлiття Молодої Музи. — Львiв, 1936. — С. 19.

[47]        Франко І. Лист до редактора видавництва Herders Konversations Lexicon // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — Т. 50. — С. 368.

[48]        Єфремов С. Iван Франко: Критико-біографічний нарис. — С. 96.

[49]        1909 р. I. Франко приїхав до Києва в день похорону Петра Косача, батька Лесi Українки. «Франко приїхав зi Львова i просто з двiрця пiшов до Косачiв, пригадуючи їх помешканє ще з 80-х рокiв, коли був ув останнє в Київi, — попав на похорони господаря», — згадував Дмитро Дорошенко (Дорошенко Д. Останнiй побут Iвана Франка у Київi (Сторiнка iз спогадiв) // ЛНВ. — 1926. — Кн. 7–8. — С. 282). Першим упiзнав дуже змiненого в час хвороби письменника Микола Лисенко.

[50]        Нiковський А. Iван Франко в Одесi // Життя i революцiя. — 1926. — № 5. — С. 106.

[51]        Дорошенко Д. Останнiй побут Iвана Франка у Київi (Сторiнка iз спогадiв). — С. 286.

[52]        Шелухин С. Українство 80-их рокiв i мої зносини з Iв. Франком // ЛНВ. — 1926. — Кн. 7–8. — С. 280.

[53]        Арх. Сильвестр (С. Гаєвський). Ів. Як. Франко. 1. Основні ознаки Франкової творчости (поезія, проза, наука). 2. Спогади про Івана Франка. — Мельборн, 1956. — С. 13.

[54]       На помилку в діагнозі хвороби І. Франка, стверджують М. Шеремета та Л. Шеремета, вплинуло чимало факторів і обставин: «За часів Франка в патології домінувавли ревматизм і велика група ревматоїдів — до останніх відносять і прогресивний параліч, де можуть вражатись також суглоби, але великі (наприклад, колінні) і, як правило, без наслідків. Ревматоїдний артрит складав в минулому 5 відсотків уражень порівняно до великого ревматизму, а щодо ревматоїдів ще менше. Його не знали, бо він був у повній тіні перших двох груп. Наукова і практична ревматологія були в стадії зародження. Дослідження суглобів не входили в програму медиків» (Шеремета М. А., Шеремета Л. М. «Хвороба моя не для сучасної медицини. Лікарі не мають жадної влади…». — С. 6).

[55]    Шеремета М. А., Шеремета Л. М. «Хвороба моя не для сучасної медицини. Лікарі не мають жадної влади…» — С. 6. Див. також: Шеремета Н. А., Ясинская Л. Я. Ретроспективный диагноз болезни И. Я. Франко — особая форма ревматоидного артрита // III съезд патологоанатомов УССР. Тезисы докладов. Ивано-Франковск, 27–29 мая 1981. — Ивано-Франковск, 1981; Луцик Д. П. Танатогенез Івана Франка // Acta Medica Leopoliensia. — 1997. — Т. 3. — № 3–4. — С. 100–106; Горак Р. Удар // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. — Львів: Каменяр, 2006. — Вип. 6 — С. 52–62.

[56]         Шеремета М. А., Шеремета Л. М. «Хвороба моя не для сучасної медицини. Лікарі не мають жадної влади…». — С. 6.

[57]        Франко П. Iван Франко зблизька: П’ять портретiв. — Львiв, 1937. — С. 31.

[58]        Див.: Білокінь С. Листи Анни Франко-Ключко до Святослава Гординського // Сучасність. — 1996. — № 12. — С. 119.

[59]        Франко З. Невже трагізм запрограмований? // Франкова криниця. — 1990. — 26 серпня. Про спадковий характер недуги поета З. Франко писала і в статті «М. Грушевський і І. Франко»: «Потерпав від ревматозного поліартриту, до речі, успадкованого від матері, а не нажитого, який вперше проявив себе, коли йому було 22 роки…» (Франко З. М. Грушевський і І. Франко // Український історик: Михайло Грушевський. Діяльність і творча спадщина. З нагоди 125-річчя від дня народження. — 1991–1992. — № 3–4. — С. 288).

[60]        Наскільки відомо, І. Франко не піддавався патанатомічному дослідженню ні за життя (шляхом біопсії), ні після смерті. Див.: Шеремета Н. А., Ясинская Л. Я. Ретроспективный диагноз болезни И. Франко.

[61]        Про те, що санаторiй братiв Боасiв був у містечку Панкрат, I. Франко писав В. Гнатюковi 9 квiтня 1908 р., в «Iсторiї моєї хвороби» називав iншу мiсцевiсть — Урпiк. Про те, що хворого письменника з Ліпіка перевезли до Панкрату повідомляло, очевидно, за Гнатюком, і «Діло» (1908. — № 81. — 11 квітня. — С. 2).

[62]        Франко I. Iсторiя моєї хороби. — Арк. 10.

[63]        Див.: Маланюк Є. До життєпису Франка // Альманах «Гомону України» на 1966 рiк. — Торонто, 1966. — С. 58.

[64]        Див.: Шелухин С. Українство 80-х рокiв ХIХ в. i мої зносини з I. Франком. — С. 279.

[65]        Див.: Дорошенко Д. Останнiй побут Iвана Франка у Київi. — С. 284–285.

[66]        Франко Лист до Михайла Павлика від 11–12 жовтня 1892 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — Київ: Наукова думка, 1986. — Т. 49: Листи (1886–1894). — С. 355.

[67]        Куца О. Михайло Драгоманов і розвиток української літератури у другій половині ХІХ століття. — Тернопіль, 1995. — С. 122.

[68]        Почуття образи явно керувало I. Франком, коли вiн писав не надто об’єктивнi рядки про М. Драгоманова в передмовi до першого тому листiв. Усвiдомлюючи це й намагаючись якось згладити свою провину, вiн не пошкодував захоплених слiв на адресу того у другому томi, а також в одному з листів до В. Доманицького. Зокрема в останньому, увiвши В. Доманицького в «iнтимну святиню своїх почувань» — взаємин із М. Драгомановим, — І. Франко змiнив полярно свою думку i стосовно його епiстолярiю: «… Його листи мають величезне значiня, i їх повне виданя отворить новi горизонти думок i розвою i буде найпевнiйшою запорукою […], що ми не пропадемо, коли таких велетнiв i силачiв духових видає наша природа» (Франко І. Лист до Василя Доманицького вiд 1 квітня 1908 р. // IЛ. — Ф. 3. — № 1072. — Арк. 4).

[69]        Мочульський М. Iван Франко: Студії та спогади. — С. 126–127.

[70]           Козловський В. Лист до Михайла Грушевського від 17 квітня 1908 р. // IЛ. — Ф. 3. — № 2323. — Арк. 1.

[71]        Дiло. — 1908. — № 87. — 18 квітня.

[72]        Див.: Галичанин. — 1908. — 21 квітня.

[73]        Мочульський М. Iван Франко: Студії та спогади. — С. 149

[74]        Хоткевич Г. Зі споминів про Івана Франка // Спогади про Івана Франка / Упоряд., вст. стаття і прим. Михайла Гнатюка. Вид. 2-ге, доп., перер. — Львів: Каменяр, 2011. — С. 542.

[75]        Гнатюк В. Лист до Михайла Мочульського від 2 липня 1926 р. // ЦДІА України у Львові. — Ф. 379. — Оп. 1. — Спр. 13. — Арк. 38).

[76]        Мочульський М. Iван Франко: Студії та спогади.С. 152.

[77]        Див.: Коцюбинський М. Твори: В 7 т. ― Київ: Наукова думка, 1975. — Т. 6: Листи (1905–1906). — С. 210–211.

[78]        Див.: Застирець Й. Зi споминiв про I. Франка (про його релiгiйнiсть). — Вiдень, 1917. — С. 15.

[79]        Мочульський М. Iван Франко: Студії та спогади.С. 156.

[80]         Дiло. — 1908. — № 92. — 25 квiтня.

[81]         Там само.

[82]           29 червня 1908 р. М. Грушевський у своєму Щоденнику занотував, що «Франко від вчора дома вже» (Цит. за: Гирич І. Михайло Грушевський та Іван Франко: громадське і приватне // Франкознавчі студії. Збірник наукових праць. — Дрогобич: Коло, 2007. — Вип. 4. — С. 661).

[83]           Франко І. Історія моєї хороби. — Арк. 12.

[84]           Там само.

[85]        Мочульський М. Iван Франко: Студії та спогади. — С. 155–156.

[86]        Франко-Ключко А. Iван Франко та його родина: Спомини. С. 77.

[87]         Мочульський М. Iван Франко: Студії та спогади. С. 158.

[88]         Коцюбинський М. Лист до Володимира Гнатюка від 3 травня 1908 р. // Коцюбинський М. Твори: В 7 т. — Т. 6: Листи. — С. 89.

[89]        Див:.  Діло (1908, 11 квітня, 18 квітня, 25 квітня, 22 травня, 1 серпня); Рада (1908, 18 квітня, 30 квітня, 22 травня, 28 липня, 24 жовтня); Галичанин (1908, 8 (21) квітня, 13 (26) травня); Руслан (1908, 6 (19) квітня, 22 липня (4 серпня).

[90]        Коцюбинський М. Лист до Володимира Гнатюка від 3 травня 1908 р. — С. 89–90.

[91]         Див.: Козловський В. Лист до Михайла Грушевського вiд 17 квiтня 1908 р.

[92]         Див.: Обіжник Президії Наукового товариства iм. Шевченка у Львові до української громадськости про допомогу І. Франкові // ЦДІА України у Львові. — Ф. 309. — Оп. 1. — Спр. 339. — Арк. 1.

[93]         Див: Матерiали Наукового товариства iм. Шевченка в справi органiзацiї i допомоги хворому I. Франковi. Львiв, 1908–1909 // IЛ. — Ф. 3. — № 2492. — Арк. 101. Про участь НТШ в організації збору коштів для І. Франка див. також: Матерiали про створення фонду допомоги хворому І. Франкові // IЛ. — Ф. 3. — № 2491; «Книжочка вкладкова Краєвого союзу кредитового» (фонду допомоги хворому І. Франкові). Львів, 1909–1911 // IЛ. — Ф. 3. — № 2501.

[94]        Див.: Протоколи засiдання секцiї фiлологiчної вiд року 1883 // ЛННБ iм. Василя Стефаника. — Вiд. рук. — Ф. НТШ – 42 /а II. — Арк. 101.

[95]         Див.: Хронiка НТШ. — 1909. — Ч. 37. — Вип. 1. — С. 8.

[96]        Див.: Діло. — 1908. — 20 червня.

[97]        Див.: IЛ. — Ф. 3. — № 2491. — Арк. 28.

[98]        Там само. — Арк. 31.

[99]        Там само. — Арк. 10.

[100]        Див.: Опікунська книжка К. Бандрівського як опікуна дітей І. Франка. 3 вересня 1917 р. // ІЛ. — Ф. 3. — № 2484.

[101]          Див.: Заява К. Бандрівського до президії Міністерства віросповідань і освіти у Відні з проханням призначити І. Франкові пенсію // ЦДІА України у Львові. — Ф. 145. — Оп. 4. — Спр. 7653. — Арк. 186–188; Матерiали перiоду опiки К. Бандрiвського над хворим I. Франком // IЛ. — Ф. 3. — № 2490; «Складки на фонд І. Франка». Львів, 1908–1910. Зошит із записами рукою К. Бандрівського // IЛ. — Ф. 3. — № 2493; Матерiали, що стосуються опіки К. Бандрівського над дружиною і малолітними дітьми І. Франка // IЛ. — Ф. 3. — № 2509; Рахунки, розписки за гроші К. Бандрівського і Ц. Зиґмунтовської (у зв’язку з утриманням І. Франка в приюті для недужих українських січових стрільців) // IЛ. — Ф. 3. — № 2513; Бухгалерська книга із записами витрат і надходжень коштів періоду опіки над хворим І. Франком і його родиною // IЛ. — Ф. 3. — № 2496; Рахунки витрат останнього періоду життя І. Франка. // IЛ. — Ф. 3. — № 2515.

[102]        Дей О. Живий Франко // Iван Франко у спогадах сучасникiв. — Львів: Книжково-журнальне вид-во, 1956. — С. 48.

[103]       Коцюбинський М. Лист до Володимира Гнатюка від 3 травня. — С. 89.

Щоб допомогти Франкові та його родині, М. Коцюбинський організував у Чернігові збір грошей серед співробітників земства, а також лотерею з картин С. Бутника, М. Жука, П. Циганка. Перебуваючи на відпочинку, М. Коцюбинський постійно турбувався, як іде збір коштів. «Не забудь написати, — просив дружину, — і про те, як там лотерея на Франка. Коли нічого не робиться (а я боюсь сього), то пригадай обіцянку Мих[айлу] Івановичеві (М. Жуку.— Я. М.)» (Коцюбинський М. Лист до Віри Коцюбинської від 23 червня 1908 р. // Коцюбинський М. Твори: В 7 т. — Т. 6. — С. 93). Стараннями М. Коцюбинського тоді було зібрано приблизно 85 крб.

[104]        Див: Гнатюк В. Лист від імени НТШ до К. Бандрівського від 5 липня 1909 р. про призначення Товариством І. Франкові щомісячної допомоги // IЛ. — Ф. 3. — № 2499.

[105]       Див.: ЦДІА України у Львові. — Ф. 3. — Оп. 1. — Спр. 341. — Арк. 1–2.

[106]       Матерiали перiоду опiки К. Бандрiвського над хворим I. Франком // IЛ. — Ф. 3. — № 2490.

[107]       Лозинський М. «Складки на хорого письменника» // Рада. — 1908. — Ч. 243. — 24 листопада.

[108]       Звіт з партійного з’їзду в Тернополі // Громадський голос. — 1909. — № 7. — 19 лютого. — С. 4–5.

[109]       Думка П. Слово мужика до мужикiв (Пiд загальну дискусiю) // Громадський голос. — 1909. — Ч. 13. — 31 березня.

[110]       Хоткевич Г. Непотрiбнi люде… Непотрiбна робота: Недрукована досi стаття з 1908 року з приводу хвороби I. Франка // Плужанин. — 1926. — № 4–5. — С. 17–18.

Коли в 1908 р. Гнат Хоткевич прочитав свою статтю — звернення до української громади — на нараді в залі Крайового кредитового союзу (18 квітня), то Володимир Охримович, один з учасників цього зібрання, тодішній редактор «Діла», узявши в нього статтю, мовив:

— Ми її видрукуємо, як … Він не докінчив, — згадував пізніше Г. Хоткевич, — але для нас усіх було ясно: як Франко вмре. Бо тут же сидів врач (В. Кобринський — Я. М.), який казав, що при такім стані смерть — це питання, може, днів, а, може, годин навіть» (Хоткевич Г. Зі споминів про Івана Франка. — С. 543). Г. Хоткевичеві повернули статтю з порадою — пристосувати її вже до того моменту, коли прийде неминуча катастрофа.

[111]       Бохенська Є. Лист до Михайла Грушевського вiд 21– 22 листопада 1912 р. // IЛ. — Ф. 3. — № 2508.

[112]       Дорошенко Д. Останній побут Івана Франка в Київі (Сторінка із спогадів). — С. 292.

[113]       Дiло. — 1908. — Ч. 260. — 1 серпня.

[114]       Див.: Iван Франко у спогадах сучасникiв. — Львів, 1956. — С. 48.

[115]       До стану здоровля д-ра Iв. Франка // Рада. — 1908. — № 218. — 24 листопада.

До Німеччини Франкові радив їхати В. Гнатюк: «Добре було би, якби він поїхав до Німеччини, до тої санаторії; я знайшов йому і студента, що відвіз би його й там пильнував би, але я думаю, що якби прийшло до виїзду, то він не схотів би або вона (дружина І. Франка — Я. М.), що ще гірше!» (Гнатюк В. Лист до М. Мочульського від 9 серпня 1908 р. // ЦДІА України у Львові. — Ф. 379. — Оп. 1. — Спр. 13. — Арк. 13).

[116]        Франко-Ключко А. Рукописи Iвана Франка в Канадi. — С. 88.

[117]       Див.: Дорошенко Д. Останній побут I. Франка у Київі. — С. 282.

[118]       Шелухин С. Українство 80-их рокiв ХIХ ст. i мої зносини з Iв. Франком. — С. 278.

[119]       Там само. — С. 279.

[120]       Спершу І. Франко, як відомо з хронікальної замітки в «Ділі», зупинився в Фіуме. «В здоровлі д-ра Ів. Франка зайшла остільки зміна, що показалася потреба виїзду з Львова. Дня 1 лютого виїхав пацієнт з сином Андрієм і спинився наразі в Фіуме, де тепер доволі гарна погода. Там має намір побути з місяць, а коли б погода змінилася, тоді задумує виїхати до Італії» (Див.: Стан здоровля д-ра Ів. Франка // Діло. — 1909. — 8 лютого).

[121]          Карманський П. Льоврана // Діло. — 1908. — 8 червня. — С. 1.

[122]       Кибальчич Н. З побережжя Адріятики // Рада. — 1908. — № № 67, 99.

[123]       Карманський П. Льоврана.

[124]       Діло. — 1909. — 20 лютого.

[125]          Галичанин. — 1909. — 24 лютого.

[126]       Франко А. Лист до Карла Бандрiвського вiд 22 лютого 1909 р. // IЛ. — Ф. 3. — № 2490. — Арк. 65.

[127]       Див.: Яценко Н. З листування І. Франка та Н. Кибальчич // Радянське літературознавство. — 1969. — № 6. — С. 76.

[128]       Франко І. Лист до Надії Кибальчич від 9 березня 1909 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — Т. 50. — С. 370.

Що викликало знову таке різке погіршення здоров’я І. Франка? Припинив приймати «помічні» ліки доктора Едера? Порушив режим лікування? Були якісь інші причини? Не знаємо. Відомі нам матеріали про перебування письменника в Ловрані (скупі й не надто численні) нічого певного про це не говорять. Цитований вище лист А. Франка до К. Бандрівського — один із найбільш інформативних. У ньому, зокрема, читаємо, що др. Едер «сконстантував у тата атрофію в руках наслідком неправильного обігу крови, яку далося вже в части усунути […]. Лихо ще тілько в тім, що тато тепер дістав дуже великий апетит до вина (Portwein) і до страв з цукром. Др. Едер пояснив пані Романчуковій (за її порадою тато і вдався о поміч д. Едера), що тепер для тата вино і цукор можуть спричинити смерть. І лише зо поміч д. Едера), що тепер для тата вино і цукор можуть спричинити смерть. І лише з такою бідою удається мені і п. Романчуковій відзвичаювати тата від уживання вина і цукру» (Франко А. Лист до Карла Бандрiвського вiд 22 лютого 1909 р.).

[129]       Франко І. Лист до Уляни Кравченко від 9 січня 1916 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — Т. 50.— С. 435.

[130]       Щоправда, пiд час хвороби I. Франка, на засiданнi фiлологiчної секцiї 2 травня 1908 року було «обговорено справу евентуального вибору заступника делегата секцiї до Видiлу на час недуги д-ра I. Франка, однак вiд вибору наразi вiдступлено» (Протоколи засiдань секцiї фiльольогiчної вiд року 1893 // ЛННБ iм. Василя Стефаника. — Вiд. рук. — Ф. НТШ. — 42 а II. — Арк. 101).

[131]        Протоколи засiдань секцiї фiльольогiчної вiд року 1883 // ЛННБ iм. Василя Стефаника. — Вiд. рук. — Ф. НТШ. — 42 а II.

[132]       Там само.

[133]       У листі до М. Грушевського від 27 жовтня 1906 р. І. Франко, скаржачись на те, що не бачить «можности держати далі дім і оплачувати з нього податки та банкові рати», писав: «Ліквідуючи інтерес з домом, я мушу рівночасно зліквідувати свою бібліотеку. Я збирав її в тяжких часах мого життя і тішився надією подарувати її в цілості Науковому товариству ім. Шевченка. Тепер бачу, що жебраки не можуть робити таких подарунків, і звертаюся до Вас як до голови Товариства з запитання: чи не вважали б Ви можливим, аби виділ Товариства закупив у мене сю бібліотеку? Щодо ціни я не ставлю ніякої суми, нехай виділ виделегує кого знає, і нехай оцінять, як знають. Що ж до виплати, то я подав би такий modus: з огляду, що сей фонд я вважаю одиноким засобом для того, аби своїх хлопців довести хоч до університету, я згодився б, щоб мені за бібліотеку сплачувано по 100 гульденів місячно, доки стане умовленої суми» (Франко І. Лист Михайла Грушевського від 27 жовтня 1906 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — Т. 50. — С. 299).

[134]       Гнатюк В. Лист до Карла Бандрiвського вiд 2 лютого 1908 р. // IЛ. — Ф. 3. — № 2468.

[135]       Маланюк Є. До життєпису Франка. — С. 61.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s