ТАРАС, але НЕ ШЕВЧЕНКО. ФРАНКО, але НЕ ІВАН

© Наталя ТИХОЛОЗ

Ми на Вкраїні – хворі Україною.
На Україні – в пошуках її.

М. Вінграновський.

Був надзвичайно схожий на батька, так що навіть позував малярам до портретів… Успадкував від Івана Франка високе чоло і блискучий інтелект, шляхетність натури і доброзичливість, гумористичну вдачу і позитивне життєставлення… А попри це зізнавався: «Я до батька нітрохи, нічим не подібний, хоча й бажав би»[1]. Не любив, коли йому нагадували про славне походження: «…заслуги і гріхи батьків не переносяться на дітей. Що я <…> син Івана Франка – чистий припадок, і я нітрохи не претендую на які-небудь згляди з цього титулу. Сам ніде й ніколи тим не афішуюся, не люблю, коли мене другі так представляють»[2]. Приналежність до славетної династії завжди накладає нелегкий тягар повинностей, вимагає від її репрезентантів певної еталонності, «взірцевості» поведінки та беззастережної вірності «родовим» традиціям. А обов’язки представника великого роду Тарас Франко сповнював ретельно. Не любив користуватися привілеями. Був повноцінною творчою особистістю. «Що маю, тим я власній завдячую праці»[3], – писав у листі до Івана Калиновича. Понад усе, всупереч обставинам хотів іти власним шляхом і залишатися собою…

Однак про все за порядком. 

І.

Під батьківським дахом. Дитинство. Студентство.

Шляхи формування і пошуки себе. Перші проби пера.

Національне значення руханки і спорту

 У листі до Михайла Драгоманова від 20 березня 1889 р. Іван Франко писав: «Оце я розбалакався про поезію, а забув про дійсність. У мене родився другий син, Тарас. Жінка після родів дуже ослаблена, але, впрочім, здорова і пробує вже вставати» [т. 49, с. 204][4]. За бажанням батька назвали хлопчика Тарасом, оскільки з’явився він на світ в день 75-х роковин з дня народження Тараса Шевченка, 9 березня 1889 р. о півпершої пополудні у суботу[5]. За бажанням матері охрещено сина у православній церкві святого Георгія у Львові, що на вулиці Францисканській, 3 (нині вул. В. Короленка). Хресним батьком став правознавець та громадський діяч з Наддніпрянщини (на той час студент історико-філософського факультету Київського університету) Богдан Кистяківський. Хресною мамою, ймовірно, була Наталія Деґен (сестра громадського діяча Сергія Деґена). Таїнство хрещення і миропомазання відбулося у неділю 15/27 жовтня 1889 р. Цього дня разом з малим Тарасиком хрестився також і його старший братик Андрій[6]. Обряд здійснив о. Емануїл-Ананій Воробкевич (рідний брат поета Сидора Воробкевича).

1_03 -1891_Андрій і Тарас Франки

Андрій і Тарас Франки. Фото 1891 р.

Тарас Франко ріс енергійним, здоровим, веселим та допитливим хлопцем. У сім’ї його часто звали «Тараском», «Тарасиком» або й «Тарасищем» [т. 49, с. 252]. Дитинство Тараса, як свого часу і його батька, минало на лоні сільської природи. Був частим гостем у Нагуєвичах, Підгірках, Криворівні тощо. Ольга Франко в листі від 25 травня 1890 р. з Нагуєвичписала чоловікові: «Тараско такой славный, любыт очень быть на дворє»[7]. І справді, як і батько та всі Франчата, любив бігати по пастівнику, гуляти лісом, пізнавати незнане. Жвавий та спритний, часто завдавав клопоту та хвилювань батькам: то в яму упаде, то пес чи бджола його вкусить. Так, у листі від 23 липня 1891 р. його мати з Колодяжного повідомляла, що «от Тараско уже три раза падав у ями. Остатній раз навіть дуже міцно, бо підбив собі плече і око, але тепер уже і сліду нема»[8]. Іван Франко в листі до дружини близько 10 серпня 1891 р. допитувався: «<…> чому Тараско так часто в яму паде <…>?» [т. 49, с. 287]. Дитинство минало у рухливому й гамірному колі знаттєлюбних Франчат. У листі від 20 жовтня 1892 р. до Івана Франка дружина Ольга сповістила: «На Тараска зробило враженнє оповіданнє за Байду (взяте з пісні). Все питав, як віра виглядає, за котру повісили Байду»[9].

 

Тарас, з-поміж усіх Франкових дітей, очевидно, був найуспішніший у навчанні. З раннього віку виявляв лінгвістичні здібності. «Наш Тарасишко надзвичайно спосібний, усі літери починає знати, усі німецькі слова, що Андруся не знає, він говорить найборше, – з материнською гордістю відзначала Ольга Федорівна у лютому 1893 р. в листі до Івана Франка. – Гимнаст теж хороший. Жалко тілько, що ты тепер не можеш мати впливу на его умисловий розвій»[10]. «Тарасьо стає дуже цікавий, усім розповідає, хто він такий, як ся називає, як по-німецьки Тато», – повідомляла вона чоловікові в листі від 9 травня 1893 р., а 24 травня 1893 р. розповідала, що «Тараско перелазить через плоти до сусідніх панночок. Его найбільше люблять і все питають у нього, як і що по-німецьки»[11].

1894 р.[12] Тарас Франко разом зі старшим братом Андрієм пішов до першого класу народної школи Марії Магдалини у Львові. «За ту школу батько мав невелику суперечку з мамою Ольгою, – писав він у спогадах. – Батько настоював на тому, щоб діти ходили до української школи, мати ж воліла, щоб училися в найближчій, хоч вона була й не українською. Переважила думка матері, і перший рік я з братом Андрієм ходив до польської школи, сидів з ним на одній лавці»[13]. Згодом навчався у Цісарсько-королівській академічній гімназії у Львові з українською мовою викладання, яку закінчив 1907 р. з відзнакою, зокрема в атестаті значилося: з «особливим замилуванням до латини і греки»[14].

Час, коли Тарас і Андрій закінчували гімназію, був для їхнього турботливого батька особливо скрутним та важким. Про це свідчить розпачливий лист Івана Франка до Михайла Грушевського від 27 жовтня 1906 р., у якому він просив поради щодо продажу будинку та власної бібліотеки: «<…> Ліквідуючи інтерес з домом, я мушу рівночасно зліквідувати свою бібліотеку. <…> з огляду, що сей фонд я вважаю одиноким своїм засобом для того, аби своїх хлопців довести хоч до університету, я згодився б, щоб мені за бібліотеку виплачувано по 100 гульд[енів] місячно, доки стане умовленої суми» [т. 50, с. 298–299].

У 1907–1912 рр. Тарас Франко – студент класичної філології Львівського університету. Оскільки гімназію він закінчив з відзнакою, то був звільнений від оплати за навчання. У листі до Єлисея Трегубова від 30 листопада 1907 р. Іван Франко радісно повідомляв: «Два хлопці [Андрій і Тарас. – Н. Т.] поступили на університет, оба на класичну філологію ради хліба святого» [т. 50, с. 339]. Протягом 1909–1910 рр. Тарас навчався у Віденському університеті, але через брак коштів змушений був повернутися до Львова.

ПосвідченняДо творчої співпраці з батьком Тарас Франко долучився ще студентом. Він допомагав письменникові у літературній та фольклористичній діяльності. Так, у передмові до другого тому «Галицько-руських народних приповідок» (Львів, 1908) Іван Франко зазначив, що «приповідки з Підгірок Калуського пов. списали Андрій і Тарас Франки» [т. 38, с. 318].

Студентські роки Тараса Франка не були безжурними. Цього часу загострилася хвороба Івана Франка, який перебував на лікуванні в курортному містечку Ліпіку (Хорватія). Тож у квітні 1908 р. саме Тарас забрав батька з лікарні додому. Тоді-таки він змушений був на бажання поета спалити майже всі рукописи, над якими працював Іван Франко у Ліпіку[15].

У складні моменти життя родини Франків саме на Тараса лягла тяжка ноша найрізноманітніших сімейних клопотів. «Тарас був невідлучним товаришем і охоронцем брата Андрія, чулим і добрим сином для нашої нещасної мами», – згадувала сестра Анна[16]. Саме він уже по смерті батька закінчив сплачувати позику, яку той узяв на будівництво вілли по вул. Понінського, 4.

Незважаючи на важку психологічну атмосферу в родині, Тарас-студент відмінно навчався. Обдарований і здібний, він наполегливо студіював античну культуру й літературу, активно займався перекладами, мріяв про видання власних творів. А їх у молодого літератора-початківця уже тоді назбирувалось чимало.

* * *

Свій перший твір – «Ахил. Драма в 5 діях» – Тарас Франко написав 1906 р. ще будучи гімназистом. А вже першокурсником 1907 р. дебютував у львівському студентському часописі «На розсвіті» перекладом драми Софокла «Ойдип на Кльонос». 1908 р. у львівському журналі «Бжола» (№ 9/10) зʼявилась і його перша друкована поезія «Вплив музики». Доробок студента другого курсу (sic!) вражає: оригінальні драми (трилогія «Ахил», що складається з віршованих драм «Бризівка й Патрокл», «Гектор», «Пентезілея»; комедії «Гімнастики», «Ощадний батько», віршована трагедія «Ганнібал»), віршовані переклади драм Софокла («Антіґона», «Аяс», «Філоктет», «Трахіянки», «Ойдип на Кольонос», «Король Ойдип», «Електра»), Евріпіда («Медея», «Бакханки», «Гіпполіт»), Арістофана («Птахи», «Хмари», «Жаби», «Ахаркійці»), Теренція («Формійо», «Євнух»), Плавта («Жовнір Хвалько»), переклади поезій Анакреонта, Горація, Проперція, Овідія, Верґілія, Генріха Гайне, Ніколауса Ленау, Йоганна-Вольфґанґа Ґете, Джузеппе-Джоакіно Беллі, П’єра-Жана Беранже, Шандора Петефі, байок Федра та Езопа тощо. Протягом 1908 р. він закінчив переклади драми Шекспіра «Венецький купець» та другої частини «Фауста» Ґете. Навіть із самого цього переліку видно, що в літературу входив митець «неокласичного» типу, вихований у високій школі античної традиції та сформований на найкращих зразках західноєвропейської літератури.

P1140813

Студенський переклад другої частини “Фауста” Гете, який здійснив Тарас Франко.

Навчання у Віденському університеті (1909–1910 н. р.) дало можливість Тарасові Франкові поглибити і вдосконалити знання греки і латини. У листах до родини він часто ділився творчими задумами і планами. Так, у листі до матері з Відня від 5 грудня 1909 р. син сповіщав: «Я написав тут одну довшу комедію (в 5 акт[ах]) з сучасного життя п[ід] з[аголовком] “Фабрик нам треба!” <…>. Тепер роздумую над новою комедією рівно ж із сучасного життя галицької України. Се ще проби, котрі потім треба буде вигладити після вказівок якогось знавця»[17]. Одержимість літературною працею у Тараса така ж сильна, як і в його батька. Навіть під час канікул він не може залишатись без творчої роботи. У листі від 5 вересня 1910 р. до брата Андрія Франка він писав: «Працюю над різними працями укр[аїнськими] і перекладаю Стріндберґа 5 а[ктну] драму “Ключ від неба” [йдеться про драму «Ключ від царства небесного». – Н. Т.] віршом. Запитай тата, чи не пішла би до “Універс[альної] бібліотеки”. Як ні, попробую її вперти до Вісника»[18].

Прикметно, що перекладацьку та письменницьку діяльність Тарас Франко, як і його батько, зі студентської лави уміло поєднував із науковою роботою. Перебуваючи у Відні, він став активним членом українського академічного (студентського) товариства «Січ», у якому неодноразово виступав із доповідями, брав участь у дискусіях та обговореннях на літературні, суспільні, культурологічні теми. «Я тут мав уже 1 відчит на “Січі”, котрий принято з великим задовол[енням]. Маю ще й нині відчит про драму на “Січі”», – інформував він Ольгу Франко у грудні 1909 р.[19]. Тут-таки, на засіданнях Наукового гуртка віденської «Січі», Тарас Франко апробував свої ранні наукові дослідження.

А першими його ґрунтовними розвідками, очевидно, слід уважати роботи у галузі віршознавства і поетики – «Українське віршування (метрика)» та «Українська поетика», які дають підстави зараховувати його до неокласичної (формально-поетичної) школи у літературознавстві. Про свою працю «Українська поетика», у якій окремі розділи було присвячено теорії та історії поетичної творчості, а також аналізувалася епічна, лірична і драматична поезія, автор оповідав у листі до Антона Крушельницького від 29 грудня 1909 р.: «При писанні тої наукової розвідки придержувався я історично-порівнюючої методи, подав історію поетики в инших народів і у нас і важнішу літературу. Приміри брав я по змозі з найкращих укр[аїнських] поетів: Шевченка, Федьковича, І. Франка, Олеся й ин. <…> “Укр[аїнська] поетика” могла би, мабуть, бути доповненням шкільної короткої поетики, котру береться в V кл[асі] при взорах прози і поезії, в котрій молодіж знайшла би евентуально деяке компендіюм шкільної науки. Зрештою головна ціль тої поетики, так як кождої иншої, впровадити в лектуру поетичних творів і дати також деякі точки опору критиці. Стилем писав я по змозі легким і приступним, не строго-науковим, так що й людина з середн[ім] образов[анням] могла би ту працю без труду читати, розум[ієть]ся, як би зацікавилася самим предметом»[20]. На жаль, ці праці так і не були опубліковані.

Franko F3(1838)_0002

Поштова листівка з виглядом Відня, що її надіслав Тарас Франко 18 жовтня 1909 р. своєму старшому братові Андрієві.

Творча невгамовність Тараса Франка щоразу спонукала його до все нових і нових проектів. На початку 1910 р. він розпочав роботу над працею «“Енеїда” Верґілія і її травестії» і з цього приводу знову писав додому, прохаючи брата Андрія надіслати необхідні книжки: «По кількаразовім замовлянню [у бібліотеці. – Н. Т.] ледво вдалося мені дістати Heinze “Virgils eр[ische] Technik”. Тепер може піде праця скорше, але без словаря зле. Не знаю, чи міг би ти мені прислати словар лат[инсько]-нім[ецький]»[21].

Загалом, у період загострення батькової недуги 1908–1910 рр. Тарас-студент розгорнув таку творчу діяльність, немов хотів перейняти естафету від хворого тата, немов прагнув «підмінити» його у літературі. Наведений вище перелік його ранніх проб пера – художньо-оригінальних, перекладацьких та наукових – яскраве й промовисте свідчення цього. Направду, це – гідний поваги доробок сина великого Франка. Своїм юнацьким запалом та натхненням до праці, бажанням друкуватися він нагадував молодого Івана Франка, що у далеких 1870-х приїхав підкорювати галицьку столицю.

Franko F3(1838)_0010

Поштова листівка з видом Відня, яку надіслав Тарас Франко у січні-лютому 1910 р. братові Андрієві.

Причому у гарячому прагненні публікуватись Тарас Франко не послуговувався протекцією відомого батька. Син ішов власним шляхом. Сам листувався з упорядниками антологій та збірників, вів перемовини з видавцями та редакторами журналів і видавництв. Зокрема, у листі до редактора «Літературно-наукового вістника» Михайла Грушевського від 23 листопада 1908 р. Тарас Франко писав: «<…> одержав я назад з Києва свого “Ганнібала” [віршована трагедія. – Н. Т.] і не знаю, що і як. Мені ходило о ласкавий осуд сеї п’єси (семої з черги), чи здатна вона до чого, бо працював я над нею цілий рік, використовуючи всякі можливі історичні джерела. Осмілююся, отже, запитати, які у ній головні недомагання і браки, щоби я міг потім після ласкавих вказівок її переробити чи й змінити і покористуватися ними на будуче. Друга справа ся, що на зазив Редакції “Літ[ературно]-наук[ового] вістника” післав я в Київ до контори журналу щонайкращі вірші мадярських ліриків Беллього і Беренжера у моїх перекладах, але досі не знаю чи дійшли вони до хвальної редакції, а як дійшли, то чи і коли будуть поміщені у “Вістнику”. Маю у себе готовий переклад Шекспірового “Венецького купця”; чи не міг би він найти поміщення у “Видавничій спілці” як рівно ж ІІ часть [«Фавста». – Н. Т.] Івана Ґетого?»[22].

Уперто шукав себе. Багато працював, пробуючи себе у різних жанрах, здобуваючи власний досвід філолога-класика. Тому несправедливими, «нічим не оправданими, ідіотичними»[23] видаються закиди сучасників, як-от Лонгина Цегельського, у тому, що вартісні речі у перекладацькому доробку Т. Франка писані рукою його батька. Безперечно, не всі тексти, що виходили з-під пера молодого літератора, були гідними друку, багато з них були студентськими вправами, в дечому ще недовершеними і недосконалими. Але саме ці вправи засвідчують наполегливість і настійливе бажання творчого розвитку. Оте сократівське «пізнай самого себе» з молодечих літ стало визначальним у долі Тараса Франка.

А іноді й справді виходило так, що син підміняв батька у літературі. Так, у кінці грудня 1907 р. – на початку 1908 р вісімнадцятилітній юнак у листі до Олекси Коваленка надіслав для публікації у збірнику «Терновий вінок» свої поетичні переклади та переспіви з Беранже «Смерть Короля Хрістофа», Фрідріха Вернера ван Остерена «Урядники»; Роберта Райліка «Когут»; з Анакреонта «Старість»; з Шандора Петефі «Бетяр», «Моя жінка»; з Джузеппе Беллі «Пій VІІІ», «Сповідальниця», «Що є піп?», «Жалоба вдовиць». Щоправда, жодного з цих перекладів Олекса Коваленко у своєму альманасі не надрукував. Можливо, вони не надто відповідали характеру видання, а можливо й те, що переклади були надіслані пізніше зазначеного в запрошенні терміну подачі матеріалів, тобто після 31 грудня 1907 р. Безумовно, на рішення упорядника могли вплинути і суб’єктивні фактори, як-от надто юний вік перекладача або й певна упередженість до сина відомого генія[24].

Очевидно, під час хвороби батька саме Тарас Франко дав дозвіл на публікацію оповідання «Вугляр» у журналі «Будучність». З цього приводу виникло непорозуміння Івана Франка з редактором журналу Миколою Венгжином. Одразу після виходу твору Іван Франко опублікував відкритого листа до Миколи Венгжина, у якому висловлював незадоволення тим, що оповідання опубліковано без його згоди. На обурений лист письменника редактор «Будучності» відповів: «Задля хвороби шан[овного] автора уважав я за відповідне удатися з сьою справою до його сина, студ[ента] філос[офії] тов[ариша] Тараса Франка, а сей відтак звернув лиш мою увагу, щоби в оповіданні змінив я правопись на фонетичну і друкував його в “Будучності”»[25].

Тарас Франко часто виконував різноманітні наукові доручення батька. Про це свідчать його листи до Івана Франка без дати (очевидно, літку 1910 р.) та від 15, 20 вересня 1910 р., у яких син надсилає для батька нотатки, робить виписки, шукає необхідні для роботи книжки та рукописи[26]. За потреби і можливості був його секретарем. Зокрема, рукою Тараса написано листи Івана Франка до Антона Крушельницького від 21 грудня 1909 р., від 1 січня та 6 грудня 1910 р. Від 1913 р. (після смерті Андрія Франка) Тарас вів каталог бібліотеки письменника.

05 на крилах гумору

По закінченні університету Тарас Франко працював викладачем класичної філології в українській гімназії у Станіславі (нині м. Івано-Франківськ) та Львові. 1913 р. вийшли друком одразу три його збірки оригінальних поезій та переспівів з грецької і римської поезії – «На крилах гумору», «Старе вино в новім місі» та «З чужої левади» ‒ продовження «неокласичного» струменя в його творчості та українському письменстві загалом. Утім, щира повага до авторитету класичної традиції тут поєднувалася з дотепним, незлобивим гумором та легкою іронією.

Поетична книга «На крилах гумору» містила оригінальні жартівливі вірші, в одному з яких під промовистою назвою «Канон українських поетів. (Дактилічні гекзаметри)» поруч з іншими класиками української літератури згадано й Івана Франка. Причому молодий автор визначив роль свого батька в українській культурі хронологічно, відвівши йому четверте місце після Тараса Шевченка, Юрія Федьковича та Маркіяна Шашкевича: «Перший Шевченко Тарас, / співець кріпацького горя. / Другий Федькович Осип, / бандурист буковинської Руси, / Третій Шашкевич засів на Парнасі / єдиний священик. / Гідно з ним поруч Франко / йде учений, поет і письменник…»[27].

Дві наступні книжки демонструють велике замилування автора античною літературою. Збірка «Старе вино в новім місі» складається з переспівів із Катулла, Горація та Марціала. А книгу переспівів «З чужої левади» супроводить передмова, у якій, як і в багатьох авторських передмовах до збірок Франка-батька, пояснено зміст і характер видання, з’ясовано принципи поетичного перекладу, названо першоджерела та вказано на зміни, що їх привніс автор, порівняно з передтекстами. Ця збірка, як зазначено в передмові, є «доповненням віршів, поміщених у збірці “Старе вино в новім місі”»; у ній зібрано переспіви з Катулла, Горація, Марціала та Ж. дю Белле. «З багатого зільника вибираю цвіти свіжі, запашні, скроплені росою лагідного гумору, – писав Тарас Франко. – Вид їх серце звеселяє, будить радість життєву, чорний смуток проганяє, в духа силу ллє нову», а звернення до античної спадщини пояснював бажанням збагатити «нашу ліричну поезію цілим рядом нових мотивів»[28].

07 Чужа левадаЗбірки написано в найкращих традиціях Франка-старшого. На це вказує не тільки передмова у збірці «З чужої левади», а й заголовки, як-от «Старе вино в новім місі» (біблійна приказка, що її часто любив повторювати Іван Франко), оперування близькою до франківської метафорикою, як-от «чужа левада» – трансформація культурних здобутків інших народів для уведення їх в український літературний дискурс, актуалізація й засвоєння «старого народного добра» [т. 20, с. 74], накладання на «чужий позичений малюнок» нових оригінальних барв. У передмові до збірки «Поеми» (Львів, 1899) Іван Франко писав: «<…> передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями» [т. 5, с. 7]. Відтак всежиттєва культуротворча діяльність батька стала світлим дороговказом для сина.

Проте, відштовхуючись від батьківського досвіду, Тарас Франко усе ж шукав власного літературного шляху. Жанр творів, що входили до збірок «На крилах гумору», «Старе вино в новім місі» та «З чужої левади», у підзаголовку визначено як «веселі вірші». І справді, ці збірки містили легкі, гумористичні та життєствердні поезії, сповнені добродушного сміху. Від них віяло юнацьким оптимізмом та молодечою наївністю, щирістю і відкритістю до світу. Щоправда, в ідейно-художньому та версифікаційному плані вірші літератора-початківця були не завжди вправними. «Мимо досить зручних часом сюжетів, вийшло нездарно, наївно, без краплини гумору і сміху»[29], – аж занадто гостро оцінював їх критик Іван Лизанівський у рецензії на збірку Т. Франка «На крилах гумору».

08 Збиточний АморНевідомо, як оцінив письменник ранні проби пера свого сина. Можливо, як і І. Лизанівський (який, до речі, у 1910–1912 рр. був особистим секретарем І. Франка), вважав їх «гумористичною саламахою»[30]. Хоч би як там було, але Іван Франко волів не тиснути на сина своїм батьківським авторитетом і особистою професійною компетенцією. Хотів, аби він сам торував собі шлях. Та й для Тараса Франка надважливо було стати собою і вийти з батьківської тіні. Бо ж він, хоча й успадкував від батька письменницький хист, проте мав свою візію літератури та її розвитку. Та й, як згадувала сестра Анна Франко-Ключко, «з татом нераз спорив, бо всі свої погляди й переконання опирав на студіях латинської та грецької культури й літератури, що їх уважав за ідеальні й гідні наслідування не тільки в старовинних, але й у наймодерніших часах»[31].

Класичний філолог за фахом і покликанням, Тарас Франко був безмежно закоханий в античність[32]. І це своє замилування літературою і культурою стародавнього світу проніс крізь усе життя. Тому, незважаючи на негативну рецензію І. Лизанівського, він продовжив працювати. У цей час він підготував до друку збірку переспівів «Збиточний Амор» (опублікована 1918 р.) та переклад комедії Арістофана «Хмари» (вийшла 1918 р.). Тоді-таки розпочав і роботу над монографіями «Нарис історії грецької літератури» та «Нарис історії римської літератури». Але Перша світова війна обірвала творчі плани… 1921 року друком у Львові вийшла лише книга «Нарис історії римської літератури» – перша наукова історія римської літератури, написана по-українськи[33].

* * *

Поруч із класичною філологією Тарас Франко був безмежно залюблений у спорт. Руханка (себто гімнастика; ширше кажучи – фізкультура загалом) була для нього всежиттєвим хобі, улюбленою справою, а у складні моменти – навіть професією. У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. пластовий та спортивний рух набував дедалі більшого поширення. Він був тоді «у тренді». Виконувати руханкові вправи під керівництвом основоположника української національної фізичної культури проф. Івана Боберського було модно. Уся активна гімназійно-студентська молодь завзято займалася різними «спортами». Це був корисний і веселий спосіб проведення дозвілля, добра можливість для розвитку фізичних і духових якостей, вияву лідерських та організаторських здібностей молоді. Відтак у магічному полоні руханки ще з гімназійної лави опинився й Тарас Франко, зрештою, як і його брати Андрій, Петро та сестра Анна. Тож у грудні 1910 р. Тарас склав державний іспит з фізкультури, який давав можливість викладати руханку у школах і гімназіях Галичини. Сучасники свідчили, що Тарас Франко був «визначним спортовцем і, як член спортивної секції “Сокола-Батька”, у вечірні години керував руханковими вправами в залі товариства “Дністер”»[34]. Любив грати у футбол та теніс (був одним із піонерів цих видів спорту в Галичині!). Неодноразово не лише брав участь у змаганнях, а й перемагав. «24 вересня 1912 р. Петро та Тарас взяли участь у перших ситківкових змаганнях, які проводило товариство «Сокіл-Батько» у Львові. 1914 р. на ІІ Запорозьких ігрищах, що відбувалися під час Шевченківського здвигу 29 червня 1914 р. у Львові, Петро у парі зі своїм братом Тарасом здобув 2-ге місце на змаганнях із ситківки.»[35]. Був діяльним членом українських спортивних товариств «Сокіл-Батько», «Україна», «Український спортовий союз» та ін.

15283985_1129381463835786_1505876249364191108_n

Після ситківкових змагань. Четвертий зліва Тарас Франко.

Згодом юнацьке захоплення фізкультурою переросло у глибоке фахове зацікавлення. Так що у 1920-х вийшли у світ дві його книжки: «Історія й теорія руханки» (Коломия–Львів, 1923) та «Розвиток руханки серед українців» (Львів, 1925). Окрім цього, Тарас Франко – автор численних статей з питань тіловиховання і спорту: «Значення руханки і рухових забав» (Вісти з Запорожа. – 1914. – Ч. 89–90), «Руханкова справа на Великій Україні» (Діло. – 1922. – Ч. 30, 8 жовтня), «З життя сокільських товариств» (Громадський вістник. – 1923. – Ч. 40, 22 лютого), «Париська Олімпіяда» (Громадський вістник. – 1923. – Ч. 46, 1 марта), «Злет у Празі й українці» (Новий час. – 1926. – Ч. 51, 25 липня), «Українська ситківка» (Новий час. – 1926. – Ч. 59, 26 серпня), «Руханка і спорт на Радянській Україні» (Життя і Знання. – 1927. – Ч. 5), «Про спорт» (Сокільські вісти. – 1928. – Ч. 1), «Спорт на селі» (Сокільські вісти. – 1928. – Ч. 3), «Недостачі і парадокси легкої атлетики» (Спортові вісти. – 1931. – Ч. 12–13), «Футбалевий тренінґ і тактика» (Спортові вісти. – 1933. – Ч. 5–8), «Гарпаст» (Спортові вісти. – 1933. – Ч. 17), «Нове в шкільній руханці» (Спортові вісти. – 1933. – Ч. 18)[36].

Спортовець+

Малюнок Тараса Франка 1937 р.

Усі ці праці, які заслуговують на окрема видання, засвідчують, що Тарас Франко на початку ХХ ст. був одним із фундаторів українського національного фізичного виховання. Його монографія «Історія й теорія руханки» – одна з перших теоретико-методичних та історичних розвідок, що запроваджувала українську спортивну термінологію та обґрунтовувала націо- та державотворчу місію фізичного виховання. Причому руханку Тарас Франко розумів не лише як сукупність фізичних вправ соматичного характеру, а значно ширше. Для нього фізкультура і спорт – це вагомі засоби, що рятують народи від «національної смерті», тобто шляхи до національного відродження українців. «Наше громадянство досі ще недооцінює значення руханки, – писав Тарас Франко. – А крайній час уже зрозуміти, що раціональна гімнастика є могутнім засобом для піддвигнення нації з упадку, для улегшення їй боротьби за існування. Вага гімнастики ні раз не менша від инших форм людської організації: просвіти чи кооперації»[37]. Пластове і спортивне виховання покликане розвивати фізичні і моральні якості особистості, робити молодь відважною, сильною, пильною і небайдужою, а відтак корисною громаді і нації. «Пласт розбуджує в молодіжі почуття честі й енергію»[38]. Саме «загроза денаціоналізації» «примусила українців узятися до руханки». Бо ж тільки руханка здатна «відродити широкі маси селянства й виховати нове сильніше покоління»[39]. «Гімнастика може розвиватися тільки на національній основі, ніколи на класовій або партійній»[40].

P1310715І це були не просто гасла. Усі ці ідеї були близькі Тарасові Франкові. Він їх сповідував, підтримував і поширював. А фізичну підготовку вважав необхідною умовою військової могутності держави. На його думку (між іншим, вельми актуальну й сьогодні!), «увесь український нарід, коли не хоче згинути, мусить бути змілітаризований»[41].

Така національно-патріотична візія розвитку фізкультурно-спортивного руху була, як ніколи, на часі. На початку ХХ ст. Україна перебувала в складних умовах бездержавності, багатомільйонний народ, розділений між окупантами, потребував відродження і утвердження на геополітичній карті світу. Тому пластовий, фізкультурний, спортивний рух мав стати і врешті став отим легальним обʼєднавчим чинником, який чи не найкраще підтримував і забезпечував відчуття згуртованості, єдності й організованості нації. Тож невипадково основу українських військових формувань початку ХХ ст. – Українських Січових Стрільців (усусусів), а згодом і Української Галицької Армії – склали активісти «Пласту» та спортивних парамілітарних товариств «Сокіл», «Січ» і ін.

До цих активістів, що боролись за незалежність України, належали і сини Івана Франка – Тарас і Петро. І вони щиро вірили у правильність обраного шляху. «Це був цвіт народу, його визвольний легіон, надія пригноблених, завʼязок майбутньої української армії, – писав про усусусів Тарас Франко. – УСС виробили й кровʼю в численних боях освятили одноцільний “впоряд”, вишколили багато старшин і підстаршин і десятки тисяч стрільців. Своїми геройськими ділами створили блискучу традицію, джерело духового підйому для грядучих поколінь. Ідеї укр[аїнської] руханки, військовости й державности рознесли УСС широко по всій Україні від Карпат по Кубань і засіяли між народом здорове зерно, що в будучності дасть багаті плоди. Військова організація Січових Стрільців, зложена була наполовину з галичан і наддніпрянців і була живим символом тіснішого обʼєднання двох частин великого народу»[42].

Наснажений національною ідеєю, яку одним із перших в історії української політичної думки обґрунтував його батько, Тарас Франко (як і його брат Петро) з вірою у відродження української державності увійшов у новий етап свого життя – і заразом новий етап світової історії. На поріг глобальних історичних катаклізмів та геополітичних змін він ступив у повній готовності – фізичній, духовній та бойовій.

ІІ.

Перша світова війна: від австрійської армії до УГА.

Участь у національно-визвольному русі. Харківський період.

Антирадянські погляди

 Із початком Першої світової війни Тарас Франко був мобілізований до австрійської армії. У листі до дружини від 2 серпня 1914 р. з Криворівні Іван Франко писав: «Вчора одержав телеграму від Тараса, аби приїздити, бо він покидає Львів. Та телеграма була о два дні спізнена, бо вже від двох днів задля мобілізації не приймають жодних приватних пасажирів на залізницю. <…> Не знаю, коли Тарас вийде зі Львова…» [т. 50, с. 419–420]. З серпня 1914 р. Тарас Франко відбував службу при четвертій кавалерійській дивізії. У лютому 1915 р. потрапив до шпиталю в Угорщині на запалення легень, після чого був визнаний непридатним до польової служби та призначений як інструктор до роботи з рекрутами. Тричі перехворів тифом, і «три рази це спасло йому життя, хоч рівночасно позбавило його всяких відзнак і підвищень ранґи»[43]. Згодом його послали на російсько-австрійський фронт, спершу як перекладача, а невдовзі на службу «при бездротному телеграфі, а вкінці з дуже небезпечним завданням “братання”»[44], себто з дипломатичною місією.

13062989_226262341073266_3230706995652156103_o

Тарас Франко. Фото 1916 р. З родинного альбому Роланда Франка

Під час суворих років Першої світової війни спілкування батька і сина відбувалося хіба що листовно. У листі від 24 березня 1915 р. до доньки Анни Іван Франко сповіщав: «Про Тараса мав я сими днями відомість, що він перед двома тижнями з австрійським військом був у Станіславові з повновластю від коменди організувати стрільців. Із того можна вирозуміти, що він живий і здоров, не дістався до неволі ані не був обляжений у Перемишлі» [т. 50, с. 424].

Відомо 39 листів Тараса до батька, 31 з них – періоду війни. Листи сина до батька короткі, часто писані нашвидкуруч або зі шпиталів, або з місць дислокації його військової частини. У листах Тарас інформував про себе, запитував про здоров’я батьків, долю брата і сестри, хвилювався за цілість будинку. Напевне, листів було більше, проте не всі батько отримав, не всі доходили й до сина. Найчастіше листи надходили із запізненням. Тож невипадково в листі до Тараса Франка від 15 серпня 1915 р. письменник скаржився: «Дорогий Тарасе! Вчора одержав я твою картку з 12/VІІІ, бачу з неї, що ти не одержав досі ані мого листа з Петровою допискою, ані жодної з трьох дальших кореспонденток. Значить, писання від мене до тебе не доходять, а в такім разі шкода й писати тим більше, що за кождим разом треба просити когось віднести картку аж на пошту, а я сам досі хворий і ходити поза домом мені тяжка мука. Так і знай, що доки не одержу від тебе відомості, що ти одержав мої письма, то не буду більше нічого відписувати. Твої картки поприходили аж минулого місяця, по дві, по три нараз» [т. 50, с. 430–431].

%d1%83%d1%81%d1%81Вістка з дому була тривожна, у тому-таки листі Іван Франко повідомляв: «<…> наш дім цілий і невшкоджений, раз лише ночували в нім москалі (коло 200) і шкоди не зробили, ревізії жодної не було, тільки злодії покрали дещо убрання. Мама від д[ня] 17 грудня 1914 в Кульпаркові, Гандзя в Києві, Петро при стрільцях у Коломиї… <…> Я хорий від лютого, жию оце вже півроку на дієті, зимою намучився страшенно, вихуд і стратив сили, які не скоро ще відновляться» [т. 50, с. 431].

Стурбований погіршенням здоров’я, самотністю й безпорадністю батька, Тарас просив «о короткий урльоп» (лист від 16 серпня 1915 р.), але дозволу не дістав. Він зміг провідати важко хворого батька лише наприкінці 1915 р. Тоді-таки Іван Франко через сина передав Федеві Федорцеву статтю [див.: т. 50, с. 343]. Це було останнє побачення Тараса Франка з батьком. Зустріч тяжка і печальна. Син намагався підтримати батька, розвеселити, повернути надію на одужання. Одначе «печать смерті на обличчі й повне усвідомлення приреченості не розвіювались протягом цієї досить короткої зустрічі з сином, зустрічі очікуваної і бажаної. Розмову Тарас намагався вести у колись милому серцю батька жартівливому тоні, проте діалогу в тому ж тоні не вийшло»[45].

На похорон Івана Франка син приїхати не зміг: на той час був на італійському фронті. Звістка про смерть батька прийшла до нього з тижневим запізненням.

Війна+

“Вставали тіни сині, а кріс неслив руках” зі Ст. Чарнецького. Малюнок Тараса Франка. 1935 р.

У час українських визвольних змагань Тарас Франко боровся за незалежність України у складі Другого корпусу Української Галицької армії (УГА). Входив до редакції часопису «Стрілецька думка», що був офіційним органом корпусу Українських Січових Стрільців та виразником національно-патріотичної, державницької ідеології, а також армійських часописів «Стрілець» та «Червоний стрілець». Перехід за Збруч та поразку галицької армії переживав болюче. Був свідком комуністичної агітації та вимушеного «перемалювання на червоно» вояків УГА. «Хоча всі стрільці були грамотні й добре орієнтувалися в справах, признано їх класово неосвідомленими <…>, – згадував згодом Тарас Франко. – Стрільцям заборонено носити синьо-жовті відзнаки, скасовано обовʼязковий привіт, заложено всюди по сотнях комуністичні гуртки <…>. Комісар з револьвером загиджував стрільцям усе українське»[46]. Навесні 1920 р., як і сотні інших старшин УГА, син Івана Франка потрапив у більшовицький підмосковний концтабір Кожухів (нині частина Москви). Звільнений з концтабору влітку того-таки 1920 року працівниками Галбюро за умови, що ніколи не братиме участі «в якихось контрреволюційних діях проти радянської влади в Росії, Україні, Галичині й за кордоном»[47].

* * *

Після звільнення з концтабору Тарас Франко переїхав до Харкова, першої столиці радянської України, де одразу влився в бурхливе культурно-громадське життя міста. З вересня 1920 – до липня 1922 рр. працював викладачем та займався видавничою справою у Харкові. Тут він познайомився з українськими письменниками Василем Алешком, Михайлом Семенком, Володимиром Сосюрою, акторкою Наталією Ужвій та ін. Від 1921 р. – один із засновників та голова Літературно-мистецького товариства ім. Франка у Харкові. Як працівник харківського Державного видавництва, Тарас Франко часто виїздив також у відрядження до Одеси.

У Харкові син Івана Франка відновив свою творчу діяльність. Тут, як звітував він у листі до видавця Івана Калиновича від 11 листопада 1921 р., «складав одривний календар на 1921 і 1922 р., переклав багато статей з рос[ійської] мови, кілька п’єс, твір один К. Маркса. Написав кілька розвідок про Галичину, велику працю “Гімнастика і спорт” [первісна назва праці “Історія й теорія руханки”. – Н. Т.] <…>, п’єсу в 3 актах “Гуртом” з роб[ітничого] життя на конкурс, склав кільканадцять гумористичних віршів. Переклав п’єсу Шенгера “Weibsteufel” – “Чортова баба”»[48].

Проживши майже два роки у Харкові, Тарас Франко мав змогу наживо побачити утілення комуністичних ідей на Великій Україні, ближче придивитися методам, якими соціалісти приходили до влади, а також відчути на собі їх партійну роботу і проповідувану «класову рівність». Він став очевидцем голодомору 1921–1922 рр. в Україні. У мемуарному нарисі «З Харкова до Львова» (1922) Тарас Франко з болем у серці констатував: «<…> маси голодних селян з різних губерній цілої “федерації” швендяють попід вагони, простягають худорляву руку і мʼявкають жалібно. <…> І хоч Україна сама голодує, московське торбарство й досі не перевелося. Що не забрав уряд, викуповують, вимінюють і виманюють, вижебрують і прямо викрадають північні “союзники”»[49].

А у статті «По той бік добра і зла» (1922) наводив шокуючі факти, що розкривали реальні обставини соціалістичного «господарювання» в Україні. Ось лише декілька промовистих цитат з цієї праці Тараса Франка, які яскраво демонструють хворобливий стан пролетарського суспільства: «Панує засада: молчать, не разсуждать!»; «Уряд кривим оком дивиться на всяку науку, особливо, коли вона йде в розріз із комуністичними доктринами»[50]; «Держава не визнає свободи преси й не терпить конкуренції»; «Більшість газет була російська, в Донбасі всі до одної…»; «В газетах агітують проти церкви, релігії, духовенства…»; літературу оцінюють «бувші купці – “шмайґелеси”, фризієри, шевці й кравці», а «мистецтво виявляється головно афішами в стилю хляпанини»[51].

Дволикість «совєтського» режиму Тарас Франко бачив наскрізь: «…висмівають та обпльовують визвольні змагання українського народу. Деякі кажуть навіть, що нема ніякого українського народу, ні української культури, а є лише класи й загально пролетарська культура»[52]. «Окупантське жало московського хама» поширилось і на мову, політика українізації базувалась на подвійній моралі. «Насильно накинено Україні дивовижну “конституцію”, і в ній стоїть параграф, що на Україні державними мовами признаються українська й московська нарівні. Яким правом, коли московські зайди творять менший відсоток населення, ніж жиди?», – обурювався Тарас Франко[53]. Система доносів і шпіонажу діє скрізь і всюди. А більшовизм насправді яскраво виявляє самодержавне дуроломство імперської Росії: «Царизм переслідував свідомих українців, арестував, держав по вʼязницях, висилав у сибірські “курорти”, а большевики просто розстрілюють. Лад ніби змінився, а система силою безвладности залишилася стара: царська охранка переіменована на Чека, <…> шпіонів ще більше, ніж давно було»[54].

P1340280Нариси «З Харкова до Львова» та «По той бік добра і зла» вражають безкомпромісною правдомовністю і гарячим патріотизмом. Причому у цих текстах Тарас Франко не просто висловив свої спостереження й емоції від побаченого й пережитого на підрадянській Україні, а зумів піднятися до рівня політичних і навіть історіософських узагальнень. Подібно, як і його батько на зламі ХІХ – ХХ ст. у статтях «Що таке поступ?», «Поза межами можливого» та ін. передбачливо визначив основні «недуги», загрози та небезпеки своєї доби, так само і син у працях «З Харкова до Львова» та «По той бік добра і зла» у 20-х рр. ХХ ст. формулював політичні діагнози і прогнози уже власній історичній епосі. І тут погляди Тараса Франка були не вичитані з книжок, а продиктовані власним досвідом. Ці праці Франкового сина – вислід скристалізованого політичного світогляду, який за ідеологічними ознаками близький до інтегрального націоналізму, тобто правої ідеології, яка саме в той час зароджувалася в Україні і була чітко обґрунтована у праці Д. Донцова «Націоналізм» (1926) та ін.

Безперечно, Тараса Франка не можна вважати ані праворадикалом, ані ідеологом інтегрального націоналізму. Але окремі погляди, які можна експлікувати з цих статей, виразно свідчать про те, що він вірив у примат нації як колективної спільноти, а також у те, що свою політичну волю нація повинна реалізувати у формі державності. «Кожний народ, український теж, має не тільки права, але й обовʼязок усіма засобами обороняти свою національну окремішність! – відзначав Тарас Франко. – І має обовʼязок нищити кожного, хто стає йому поперек цього шляху. Історія знає багато назв народів, що знайшли на Україні гріб або розплилися в українському морі»[55]. Нації між собою змагаються за місце під сонцем, а тому кожна нація (і українська також) має боротися, докладаючи всіх зусиль, за те, аби зреалізувати свою історичну місію.

І на цьому шляху політичного і державного утвердження надважливе місце відводилося молодому, енергійному, діяльному і національно-свідому поколінню. «Старе покоління надто м’яке, опортуністичне, до того пересякле російщиною й без ненависти до неї не здатне кермувати державним кораблем. Ті, яким мимо ударів історії й досі не вивітрів з голови федералізм (за всяку ціну!), мусять вимерти й дати місце новим свіжим силам, рухливим як жиди, підприємливим як американці, солідним як німці, твердим як сталь і безпощадним як чекісти. Мʼяка людина і м’який нарід не варта жити на світі! Закон боротьби за існування найсправедливіший, для всіх однаковий і не знає виїмків»[56]. Обовʼязковим атрибутом нації, на думку Тараса Франка, має бути національна мова; українська культура не може бути російсько- чи двомовною.

Тож у харківський період свого життя Тараса Франко, хоч і був під недремним оком російського окупанта, усе ж залишився собою, не «перемалювався на червоно». Ба більше: він став цілком свідомим речником національної ідеї. І ця його позиція не була «автоматично» успадкована від батька. Це було самотужки вистраждане і виборене у воєнних лихоліттях, перевірене на міцність переконання.

ІІІ.

Галицький період життя: Львів, Ряшів, Станіслав, знову Львів.

«В наймах у сусідів»: учителювання у польській гімназії.

Повернення до рідного дому: директор музею Франка

 У липні 1922 р. Тарас Франко повернувся до Львова. 12 серпня того-таки року одружився з Катериною Фалькевич (1896–1962), з якою познайомився ще перед війною 1913 р. на новорічному вечорі Маланки у містечку Бібрка. Катерина Фалькевич, юна 17 літня дівчина, була тоді секретаркою місцевої «Просвіти». Між молодими людьми спалахнуло глибоке почуття, яке пройшло випробування часом. Усі роки воєнного і повоєнного лихоліття кохана вірно чекала на свого Тараса. Та й він мав більш ніж переконливе мотивацію залишитись живим, пережити концтабір та повернутися додому. Відтак шлюб відбувся у м. Бібрка у церкві Пресвятої Покрови. Обряд вінчання здійснив парох о. Олександр Данилович. Свідками були Юліан Ярошинський з боку молодої та Петро Франко – від молодого (про що зберігся запис у метричній книзі №114 м. Бібрки, яка знаходиться у Перемишлянському райвідділі ДРЦС)[57]. «Весілля було у Бібрці, в одній із двох кімнат хати Фалькевичів. Час був такий, що про якесь пишне весілля говорити не доводилося. Скромність взагалі була притаманна українським забавам того часу, особливо повоєнної розрухи. Згадують, що навіть шлюб Тарас Франко брав у позиченому фраці. На памʼять про подію молоді, свідки шлюбу та дружки з дружбами зробили світлину на подвір’ї Фалькевичів (ріг вул. Сокола й 26 листопада, нині Галицька й 22 січня)»[58]. Подружжя мало троє дітей: Зиновію-Ростиславу (1925–1991), Дарію-Любомиру (1926–2015) та Роланда-Олександра (1932 р. н.).

Тарас Франко Шлюб

Тарас Франко і Катерина Фалькевич у день шлюбу.

Упродовж 1922–1929 рр. викладав грецьку і латинську мови у Львівській академічній гімназії. У цей час Тарас Франко написав рецензію на книгу Євгена Грицака «Під червоною владою. І. Шкільна справа на Радянській Україні» (1923), статтю «Новіші напрямки української поезії» (1924), а також розпочав роботу над монографією «Лис Микита. Критичний розбір поеми Івана Франка».

Розвідку про поему-казку Івана Франка «Лис Микита» він написав 1927 р. і тоді-таки виголосив на засіданні Філологічної секції НТШ. Проте, через важкий фінансовий стан НТШ, праця побачила світ аж десятиліття по тому, якраз у «двадцяті роковини смерти великозаслуженого довголітнього Голови Секції, найкращого Сина Галицької Землі й одного з найбільших її вчених, незабутнього – Івана Франка»[59]. Своє дослідження Тарас Франко присвятив батькові. Його й справді написано «з великим і зворушливим пієтизмом сина до батька»[60]. Розвідка відзначається ґрунтовністю підходу, академізмом викладу, літературною ерудицією дослідника, багатоаспектністю порушуваних у ній проблем, сміливістю думки, тонкими і влучними спостереженнями. Це – взірцеве філологічне дослідження, блискучий комплексний, синтетичний монографічний аналіз генези, історії тексту, джерел, композиції, рецепції та стилю славетної поеми-казки, який і на сьогодні залишається найповнішою і, без перебільшення, найкращою науковою працею про поему-казку Івана Франка «Лис Микита». Ця розвідка – гідний дарунок сина у вінок шани і пам’яті своєму великому батькові.
Дослідження про поему-казку «Лис Микита» Тарас

1_07_Катерина Франко

Катерина Франко з Фалькевичів. Дружина Тараса Франка

Франко планував захищати як дисертацію, проте польський славіст, професор Львівського університету Тадеуш Лер-Сплавінський не допустив його до захисту. Синові Івана Франка, як колись і його батькові, не знайшлося місця у польськомовному науковому середовищі. В умовах колоніальної політики осадництва, соціальної і національної нерівності українців з поляками, активних асиміляційних процесів в освіті в час польської окупації Галичини у 20–30-х рр. ХХ ст. українська інтелігенція змушена була шукати власних шляхів збереження своєї ідентичності та місць працевлаштування.

Тож протягом наступних десяти років задля кусника хліба Тарас Франко працював у «наймах у сусідів» (як колись і його батько у польській газеті «Kurjer Lwowski»): у 1929–1939 рр. він викладав фізкультуру в польській гімназії у м. Ряшеві (Жешув, Польща). Велике педагогічне навантаження не залишало майже жодного часу на творчу роботу. «Я маю 30 год[ин] тижнево, потім спортові заняття, так що ні науково, ні літературно працювати не годен», – скаржився Тарас Франко у листі до Ярослава Гординського від 14 жовтня 1931 р.[61]. До того ж що два тижні він приїжджав до Львова, де мешкала його стара мати та дружина з дітьми. Адже і родина, і батьківська хата потребували чоловічих рук та підтримки: полагодити дах чи паркан, відремонтувати драбину, прорідити сад або ж вирішити справу з новим квартирантом тощо. Усі ці клопоти лягали на плечі старшого в сім’ї – Тараса Франка. Недаремно Ольга Франко у листі від 29 березня 1930 р. писала до сина: «Ти знаєш дуже добре, як твоє життя є важне для мене»[62]. І він знав це. Знав, що після смерті брата Андрія та батька саме він мусить бути опорою для матері та всієї родини.

2016712171246

Читальня у с. Бонарівці. Малюнок Тараса Франка 1934 р.

Проте, незважаючи на турботи про добробут сімʼї та неможливість працювати літературно, Тарас Франко у польськомовному середовищі не байдикував. «У Ряшеві одну кімнату своєї квартири відводить для читальні української громади. У ній регулярно проводяться літературні вечори, зокрема в дні Шевченка і Франка, готуються і ставляться українські п’єси і водевілі, працює читальний куток»[63], який він щоразу поповнює новими українськими виданнями. Окрім цього він відвідував с. Бонарівку, що на Засянні (Ряшівщина), у котрому мешкали етнічні українці і яке було осередком українського націоналістичного руху. Тут у домі місцевого священика Івана Клюфаса збиралася українська інтелігенція, серед якої частим гостем був і син Франка.

2016712171104

Церква у с. Бонарівці. Малюнок Тараса Франка 1934 р.

У 1939–1945 рр. Тарас Франко жив та учителював (викладав російську та німецьку мови) у школах та гімназіях Станіслава (нині м. Івано-Франківськ). З 1940 р. – депутат Станіславської міської ради. Як педагог син Франка користувався шаною і симпатією серед своїх колег по роботі та учнів. «Тарас Франко – людина лагідної вдачі, з високою як внутрішньою, так і зовнішньою культурою, – згадував про нього колега Антін Терешкун. – Як учитель завжди високо тактовний і врівноважений. Уроки вів спокійно, інтелігентно. Своїм витонченим методом у дохідливий спосіб давав учням тверді знання. Йому завжди вдавалося витворити з учнями задушевні відносини. Вони його дуже любили і поважали»[64]. З теплотою і пієтетом відгукувалися про Тараса Івановича і його колишні учні. Зокрема, Зенон Аксинчук, випускник торговельної гімназії Станіслава, зауважив, що він був учителем «високої культури» та ставився до своїх учнів «як до дорослих»[65].

Тарас_Франко (1) Станіславів

Будинок у Івано-Франківську, у якому мешкав Тарас Франко (вул. Шевченка, 95). Сьогодні тут міститься обласна організація Національної спілки письменників України.

Донька Зеновія Франко відзначала, що завоював батько повагу і любов серед учнів та громадськості Станіслава своєю порядністю, товариськістю, чуйністю, доброзичливістю, а також гумористичною вдачею та дотепами: «На загальношкільні виступи мого тата завжди сходилось стільки учнів, що важко було протовпитись. У залі панувала абсолютна тиша, бо ніхто не хотів пропустити ні одного слова з його виступу, а що голос його був тихий, незвучний, кожен намагався протиснутись і зайняти передні ряди. Майже кожне висловлення його виступу супроводжувалось реготом слухачів. Пам’ятаю, що навіть виступ про Івана Франка він почав з обігрування слова “родичі”, що в галицькому мовленні означало “батьки”, а не “свояки” (слово “батьки” в літературному значенні ще не адаптувалось, хоч і вводилось для літературного вжитку). Він почав так: “Мої родичі, виразно родичі, а не батьки, бо і мати була, а батько лиш один…” і в такому грайливому тоні провів весь виступ. Потім цей виступ переказувався з уст до уст і довго існував у розповідях людей як своєрідний “апокриф”»[66].

* * *

Наприкінці 1945 р. Тарас Франко повернувся до Львова, де працював викладачем класичних мов у Львівському університеті. У Львівському державному університеті за час з вересня 1847 р. до квітня 1948 р. було звільнено, як політично неблагонадійних 37 професорів, доцентів, асистентів. Серед них був і старший викладач кафедри класичної філології син Івана Франка – Тарас[67].

З січня 1947 р. по липень 1949 р. він – директор Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка. Робота в музеї спонукала Тараса Франка до організації експедицій на Дрогобиччину (Борислав, Дрогобич, Нагуєвичі, Підбуж) з метою пошуку архівних матеріалів, зокрема церковних метричних книг, у яких згадувався рід Івана Франка, запису мемуарних свідчень, зарисовки шкіл та квартир, на яких мешкав письменник тощо. Про одну із таких поїздок він розповів у нарисі «Поїздка на Дрогобиччину». У цей час Тарас Франко написав також низку фактографічно цінних мемуарних статей «Літературно-меморіальний музей Ів. Франка у Львові», «Вілла І. Франка у Львові, Понінського, 4», «Нагуєвичі», «Іван Франко на селі», «Франки в Калущині», «Іван Франко у Криворівні». Розпочав роботу над розвідкою «Про дитячі і юнацькі роки Івана Франка» (залишилася незакінченою), а також як маляр-аматор створив низку картин на теми творів Івана Франка. Адже, як свідчила Зеновія Франко, Тарас Іванович «залюбки займався і живописанням, звичайно, як любитель, малюючи акварелі, а згодом масляні картини в стилі примітивізованого натуралізму й імпресіонізму»[68].

IMG_1107

“Меленький Івась серед яблуневого цвіту”. Портрет роботи Тараса Франка

Слід звернути увагу на той факт, що і робота Тараса Франка в університеті, і праця в музеї припали на той час, коли залізна завіса радянської влади поширилась на Західну Україну. Совєтизація образу Івана Франка йшла повним ходом, а увага до нащадків письменника була особливою. До того ж у силу обставин Тарас Франко фактично виявився єдиним сином Каменяра (синів Андрія і Петра Франків уже не було серед живих, а донька Анна Франко-Ключко жила у той час у Відні), якого радянська влада могла контролювати і будувати щодо нього певні плани (взяти на озброєння для своїх ідеологічних цілей). Щоправда, місію офіційного і повноважного представника родини Івана Франка у СРСР, що її поклала на нього влада, Тарас Франко виконував неохоче. Безумовно, він розумів, що для збереження свого життя і життя своєї родини мусить грати за правилами нової держави, мусить іти на компроміси. Зрештою, мав перед собою більш ніж переконливий приклад знівеченої долі свого рідного молодшого брата Петра Франка, що зник безвісти за діяльною «допомогою» органів радянської влади, та його доньки Віри, яка після чотирирічного перебування у німецькому концтаборі Равенсбрюк, з 1946 р. опинилася вже в радянському концтаборі у Воркуті.

Але навіть за цих обставин волелюбній, бунтарській і правдомовній натурі Тараса Франка нелегко вдавалося вкладатися у прокрустове ложе ідеологічних вимог радянського суспільства. «…Він був занадто вільнодумним», – згадував про нього Євген Сверстюк[69]. Часто свою відвертість «виправляв» вдалим жартом чи дотепом. «Та за тією жартівливістю приховувалася досить незалежна й тверда вдача. А жарти Тараса Івановича були часом досить ризикованими (особливо на ті аж ніяк не демократичні й ласкаві роки). <…> Якось до музею [Івана Франка. – Н. Т.] прибула група іноземних туристів: поляків, чехів та французів – представників тих народів, що зазнали від фашизму найбільшого лиха, – оповідав Юрій Шанін. – Син [Тарас Франко. – Н. Т.] вів екскурсантів кімнатами батькового музею. Вже прощаючись спитав: “А, може, якісь запитаннячка будуть?” (дуже характерна для нього ласкаво-жартівлива фраза). І хтось спитав: “А які у Вашого батька були улюблені письменники?” “Які?! – Тарас Іванович наче замислився і раптом сказав твердо: – Німецькі!» В залі запала тиша: занадто несподіваною й, м’яко кажучи, несвоєчасною була отака відповідь… Та після досить довгої, “акторської” паузи Тарас Іванович, хитрувато примружившись, закінчив-пояснив: “А саме: Кароль Маркс та Фридрих Енгельс!” Отже, син Каменяра любив, так би мовити, ходити по лезу ножа»[70].

Франко на р_Колодниці+

“Іван Франко коло в річці Колодниці коло села Завадова (Стрийського району) ловить сачком отруєну рибу”. Робота Тараса Франка 1948-1949 рр.

Загалом, стиль мислення Тараса Франка був яскраво іронічним, іноді саркастичним, що незрідка виявлялося в ризикованих жартах, каламбурах, словесних парадоксах та параболах. Так, Ярослав Дашкевич згадував: «<…> Тарас Франко з його парадоксальним способом мислення міг завдавати клопоту як в університеті (де він пояснював студентам, що в Радянському Союзі – як і в античному світі – також є раби, а після напруженої паузи продовжував, що цими рабами є… машини), так і поза університетом (ще в Станіславові він, як дуже недовготривалий редактор, намагався випустити обласну газету з закликом “Голодранці всіх країн, збігайтеся!”, переконуючи, що це найдокладніша українська передача гасла “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”)»[71].

15259204_1127952577312008_3299286109690125618_o

Тарас Франко  у сімейному колі. У першому ряду діти Тараса Франка: Зеня, Роланд, Люба. У другому ряду: Катерина Франко (дружина), Тарас Франко, родичка (можливо, сестра дружини Катерини?). Світлина кінця 1930-х рр.

До того ж у його домі часто збиралася національно-свідома молодь то на українські вечорниці чи студентські вечірки, то на народні календарно-обрядові свята. Такі «зборища націоналістів» в умовах безнастанних доносів і невпинного стеження були небезпечні. Тож не дивно, що «Тарас з родиною був під невсипущим наглядом негласних співробітників НКДБ-МДБ. У цьому ж будиночку [тобто у віллі Михайла Грушевського на вул. Понінського, 6. – Н. Т.] мешкала працівниця спецфонду львівської бібліотеки Академії наук Войцешко, а через дротяну огорожу заглядав майже постійно директор музею Кияшко»[72].

Зрештою, улітку 1950 р. Тараса Франка з родиною «добровільно-примусово» переселено до Києва. Як згадувала донька Зеновія Франко, радянська влада мотивувала переїзд до Києва тим, що родину Каменяра «треба ізолювати і оберегти від “бандерівців”. Відразу після цього до нас прийшов полковник КГБ і сказав, що до тата прикріпляють охоронця [фактично агента КДБ. – Н. Т.], який буде ходити слідом за ним»[73]. Так завершився другий львівський період життя Франкового другого сина.

ІV.

Київський період: заручник режиму. Праця в Інституті літератури.

Франкознавство дозволене й цензуроване.

Підтримка дисидентського руху. Українець без України

У Києві Тарас Іванович працював науковим (у 1950–1953 рр.), а у 1953–1963 – старшим науковим співробітником Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, де, зокрема, завідував бібліотекою Івана Франка, писав франкознавчі дослідження. У 1950–1953 рр. викладав також у Київському університеті ім. Т. Шевченка. Попри сприятливі житлові умови, у Києві завжди почувався емігрантом. Тарас Франко перебував під постійним наглядом КДБ, а для приїзду до Львова мусив мати спеціальний дозвіл.

10

Тарас Франко з донькою Зенею за роботою

Проте 16 березня 1963 р. був звільнений з посади старшого наукового співробітника Інституту літератури, за офіційним формулюванням, – «у зв’язку зі скороченням штату», про що зберігся документ у архіві Інституту літератури за підписом його тодішнього директора – одіозного М. Шамоти (наказ № 30 від 14 березня 1963 р. – Оп. №3–Л. – Од. зб. № 138. – С. 179–180). Одначе значення наукової праці Тараса Франка визначалося не його причетністю до певних інституцій, а насамперед тим, що він зробив у справі дослідження античної літератури та, що не менш вагомо, у вивченні життя і творчості свого великого батька.

Адже Тарас Іванович – не лише син Франка, а й відомий франкознавець.

1952 р. він захистив кандидатську дисертацію на тему «Іван Франко і Борислав», схвальну рецензію на яку написав Максим Рильський. Цю роботу написано на межі літературознавства й історії. Автор проаналізував історично-економічні передумови появи бориславської теми у творчості Івана Франка. До бориславського циклу зачислив не лише художні, а й публіцистичні твори письменника. Розглядав творчість батька в контексті світової літератури, навів інтертекстуальні паралелі з текстами Еміля Золя, Ф. Шпільгаґена, Г. Келлермана, Й. Рогана та ін.; вказав на роль фольклорних елементів у створенні бориславського циклу, відзначив новаторство письменника, зокрема введення в українську літературу робітничої тематики, відстежив еволюцію художньо-естетичної свідомості митця.

Ще задовго до переїзду у Київ Тарас Франко порушував проблему наукового видання творів Івана Франка. Так, у листі до Ярослава Гординського від 14 жовтня 1931 р. він просив: «Чи не могли б Ви на зас[іданні] фільольоґ[ічної] Секції або й на пленум Тов[ариств]а [йдеться про Наукове товариство ім. Шевченка. – Н. Т.] піднести справу наукового видання творів мого Батька. Чим дальше, тим тяжче буде таке видання спорудити»[74]. Як старший науковий співробітник Інституту літератури Тарас Франко брав участь в укладанні та коментуванні 20-томового зібрання творів Івана Франка (зокрема готував 20-й том листів). Йому належить велика заслуга в упорядкуванні й паспортизації архіву письменника. Особливо цінними є його біобібліографічні та текстологічні коментарі. Рукою Тараса Франка проставлено позначки, пов’язані з датуванням творів та листів письменника. Без опрацювання й наукового опису архіву Івана Франка, що його зробив Тарас Франко, неможливим було б видання 50-томового Зібрання творів письменника.

018 - Сімейне коло Тараса франка

Тарас Франко у родинному колі. Стоять справа: донька Зеня, дружина Катерина, Тарас Франко, родичка. Сидять: донька Люба-Дарина, син Роланд тримає на руках небожа Юрчика (сина Зиновії Франко), родич. Світлина 1954 р.

Тарас Франко – один з упорядників ґрунтовних академічних збірників «Літературна спадщина. Іван Франко» (Київ, 1956. – Т. 1; Київ, 1962. – Т. 2; Київ, 1963. – Т. 3; Київ, 1967. – Т. 4), у яких опубліковано Франкові художні твори, статті, листи, переклади й переспіви із старогрецьких поетів, поетичні твори за мотивами історії стародавнього Риму. Ці збірники стали важливим етапом у готуванні 50-томника.

Спільно із своєю донькою Зеновією Франко під тиском радянської влади уклав збірник тенденційно дібраних антиклерикальних матеріалів «І. Франко. Проти Ватикану» (Київ, 1953). Це, мабуть, найхарактерніший і найпечальніший приклад того мимовільного, протиприродного компромісу з «червоним дияволом», на який змушені були піти нащадки великого роду під тиском страхітливих історико-політичних обставин – проти своєї волі і проти свого сумління. Про це свідчить, зокрема, той факт, що Тарас Іванович спростовував Франкове авторство горезвісного пасквіля «Папі в альбом» ‒ фальшивого витвору радянської антирелігійної пропаганди. Трагікомічну ситуацію обговорення цієї незграбної підробки в Інституті літератури сатирично змалював у досі не публікованому творі «Повість безвременних літ про Кирила Мученика…»[75].

Утім, Тарас Франко не тільки виконував «ідеологічно правильні» замовлення влади (зрозуміло, під примусом, не виключено, організованим радянськими спецслужбами), а й провадив справді академічну текстологічно-джерелознавчу роботу. Зокрема, він уперше опублікував з архіву письменника низку його творів: невідомі уривки з оповідань і повістей бориславського циклу та план продовження повісті «Борислав сміється» (Вітчизна. – 1954. – № 8), початок драматичної поеми з часів раннього християнства в Римі (Вітчизна. – 1955. – № 12), уривок незакінченого перекладу «Літом через Галичину» з поезії чеського поета Я.-С. Махара (Вітчизна. – 1956. – № 1), переклад поеми Миколи Костомарова «На руїнах Пантікапеї» (Радянське літературознавство. – 1959. – № 1). У статті «Іван Франко про Богдана Хмельницького» (Вітчизна. – 1954. – № 4) Тарас Франко аналізував образ Хмельницького в художній та фольклористичній творчості батька, інформував про задум Івана Франка написати драматичну трилогію про гетьмана («Жовті води», «Берестечко», «Смерть Богдана») та публікував уривок драми з цієї трилогії. Він переклав з польської та вперше надрукував незакінчену статтю письменника «Ткачі. Драма Г. Гауптмана» (Літературна спадщина. Т. 1), лист Івана Франка до редакції газети «Кraj» (Літературна спадщина. Т. 1).

1956 р. Тарас Франко виступив консультантом кінокартини «Іван Франко» (Київ, кіностудія ім. О. Довженка).

Одначе чи не найціннішою для сьогодення є мемуарна частина франкознавчого доробку Тараса Франка. У тогочасній періодиці опубліковано його нариси «Розмови з батьком», «Стежками рідного краю» (1956), «Наїзд на Гуцульщину» (1958), «Одна рисочка» (1966), «Іван Франко і фізична культура» (1959), «Франки і спорт» (1971), статті «Таємниця Бубнища» (1964), «Гумор в житті Івана Франка» (1964) та ін. Для збірника «Іван Франко у спогадах сучасників» (Львів, 1956) він написав «Мої спогади про батька». Окрім того, Тарас Франко – автор мемуарних книг «Про батька» (Київ, 1956, 1964, 1966) та «Великий Каменяр» (Львів, 1966).

04

Тарас Франко з онуками Юрієм (стоїть) та Андрієм (у кептарику), донькою Зенею та зятем Павлом Юрачківським. Світлина 1961 р.

До збірки «Про батька» увійшли спогади, статті та оповідання про Івана Франка, які містили чимало нових та маловідомих на той час фактів із життя та творчості письменника, цікавих міркувань про бориславський цикл, поему «Лис Микита», тему війни та ін. Деякі статті ґрунтувалися на архівних та епістолярних матеріалах, як-от «Іван Франко в листуванні», «Іван Франко і античність». Збірка «Великий Каменяр» складалася з художньо-прозової присвяти «Невтомний робітник» та п’яти біографічних оповідань «Неспокійна молодість», «За соціалізм», «В шахті», «Страйк у Східниці», «Віче». На жаль, обидві книжки позначені «духом» радянського часу. Це простежується навіть на рівні заголовків статей «Іван Франко – революціонер», «Іван Франко – поборник миру» чи оповідань «За соціалізм», «В шахті», «Маївка» тощо. Попри цінні спостереження та спогади Тараса Франка, у них дуже мало емоцій та живих вражень, які, напевне, супроводили повсякденні життєві взаємини батька і сина. Натомість відчувається прокрустове ложе вимог радянського літературознавства, тенденційність в оцінках творів письменника, спогадів неблагонадійних сучасників Івана Франка, як-от негативні згадки про Михайла Грушевського чи надто критичні висловлювання про спомини доньки письменника Анни Франко-Ключко, яка не була радянською громадянкою, а жила в «буржуазній» Канаді тощо. Тому збірка Тараса Франка «Про батька» (у такому вигляді, в якому знають її читачі) – це книжка, у якій мало батька і ще менше сина. Це книжка, що її змушений був писати Тарас Франко як радянський літературознавець про предмет свого дослідження.

Ба більше, автор книги постійно мусив зважати на те, що і як він говорить, пише чи згадує. Відтак над його свідомістю та емоціями постійно тяжіла не лише радянська цензура, а й автоцензура. Певно, саме тому чимало бувальщин, які міг би розповісти син про батька, у книзі Тараса Франка просто не прозвучали. Саме тому книжка «Про батька», яка мусила б становити дуже велику цінність як спогад дитини про рідного тата, не отримала аж такого, як можна було б сподіватися, великого резонансу у франкознавстві. До неї і досі часто-густо ставляться досить скептично, як до малоцікавого й малоінформативного джерела. Насправді ж це враження оманливе і пов’язане тільки з опублікованим варіантом мемуарів.

Тим часом у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України зберігся машинописний варіант книжки «Про батька» з авторськими та редакторськими правками. Характер цих правок різний. Одні з них суто технічні, виправлені друкарські огріхи, другі – мовностилістичного та пунктуаційного характеру (як-от зміни «теж» на «також», «віднісся» на «поставився»), треті – невеликі викреслені речення чи абзаци, серед яких є абсолютно невинні, прохідні формулювання, що не становлять особливої вартості для сучасного франкознавства. Проте серед цих правок, викреслень та доповнень трапляються й особливо цінні, які кидають нове світло на те, як син розумів свого батька. І саме вони сьогодні особливо цікаві, оскільки репрезентують синівську візію постаті Івана Франка, яка не завжди збігалася з офіційною, так сильно (і насильно) представленою в опублікованому варіанті книжки. І нарешті, є більші фрагменти: абзаци, цілі сторінки і навіть самостійні тексти, що повністю не увійшли до книжки. Власне вони і є найцікавішими, адже документально засвідчують, що у синівській пам’яті збереглося чимало живих, суб’єктивно-особистісних, емоційно-схвильованих спогадів про батька, матір та родину загалом.

11

Роланд Франко, син Тараса Франка з родинним альбомом. Світлина Лади Бондаренко

Отож що й чому було купюровано в книзі Тараса Франка «Про батька»? Насамперед, викреслено фрагменти, які репрезентували Івана Франка як живу людину, «цілого чоловіка». Тобто епізоди, пов’язані з приватним життям письменника та його родини, звички, кулінарні уподобання, умови праці (точніше, їх відсутність) та щоденного побуту – усе це не було важливим для репрезентації образу Івана Франка у радянському літературознавстві. Кожен письменник мусив відповідати канонам соціалістичної ідеології та моралі. Ті ж, що не вписувалися в канон, маркувалися тавром «буржуазних» і викидалися за борт літературного процесу.

Івана Франка не можна було просто відправити в забуття. Занадто великими і значущими були його заслуги перед Україною. А тому його, як і більшість інших письменників, увібгали у прокрустове ложе радянських ідеологем. І до сьогодні у свідомості ще багатьох українців Іван Франко асоціюється з величчю, непорушністю і одноманітною сірістю отого пам’ятника-монумента, який спорудило йому радянське літературознавство. І як отой монумент, який не морщить лоба від палючого сонця та не закривається парасолькою від вітру й дощу, він став свого роду людиною без властивостей. Відтак усе, що могло дискредитувати позитивний, ідеологічно правильний образ письменника, не бралося до уваги: ось як те, скажімо, що син Петро двічі навчався в одному класі, і «батько тим не переймався»[76], або те, що дружина Ольга «влітку босо ходила на базар»[77]. Нерідко купюрованими ставали й абсолютно безневинні твердження, як-от: «Сам батько до пізньої старості вправляв тягарцями (гантелями), займався туристикою і риболовлею, мріяв купити власний велосипед»[78]. Певно, цензори вважали їх занадто «приземленими», «побутовими»…

Франко в Криворівні+

“Іван Франко в Криворівні (1906) виходить з лісу з кошиком грибів”. Робота Тараса Франка 1948–1949 рр.

Глибоко в душі Тарас Франко протестував проти отого офіціозного образу батька, «приваленого» великою кам’яною брилою. У одному з варіантів (начерків) передмови до своєї книги він прямо виступив проти такого Івана Франка: «Тридцять два роки минають, відколи на віки замкнув очі великий поет (28 травня 1916), виснажений недугою, але бадьорий духом, повний віри в невичерпні сили народу, повний надії на перемогу могутнього світа праці над світом заходячого капіталу. Оплакуваний масами щиро, деякими одиницями фальшиво, Іван Франко був похований, пізніше великим пам’ятником привалений, але його твори живуть»[79]. Аналогічну думку висловлював син і в нарисі-спогаді «Два обличчя (фантаст і реаліст)»: «Хто читав життєпис І. Франка, знає сяк-так його твори, чув про гострі його виступи проти головних представників буржуазного ладу і бачив “Мужицького посла” на сцені, той уявляє собі письменника якимсь силачем, борцем незламним і непохитним трибуном народу. <…> Але із собою самим боротьби не видержав. Незвичайна обов’язковість і безпереривна умова праця без відпочинку таки мусили вкінці підкопати здоров’я.

2016712163018

Ольга Франко з Хоружинських. Портрет роботи Тараса Франка 1964 р.

Пам’ятаю батька вже недужим на очі, як лежав у затемненій кімнаті. Дома не боровся з ніким, а радше у всім уступав мамі, що керувала домашньою господаркою і рішала про багато-немало важних справ. Проти її красномовства батько встоятись не міг. На ніщо здалися логічні аргументи, на ніщо полемічний хист. Батько часто вривав дискусію і виходив з хати. Від себе Франко багато вимагав, дома лиш помагав (нам, дітям, в науці), суспільство за промахи і недбайливість болючо картав, нам вибачав, часом накричав, рідко карав, сили і волі не проявляв»[80].

Табуйованою для радянського франкознавства була й тема дружніх взаємин Івана Франка зі священичими родинами Галичини та Гуцульщини. Купюрованими стали й фрагменти, пов’язані з нібито німецьким походженням прізвища письменника та ранні зацікавлення Франка-гімназиста німецькою (а не як би це належалося – російською) культурою: «У вищих класах втягнено Івана Франка до кружка германістів. Збиралися там товариші Франка німецького походження. З гарячим захопленням читали твори німецьких класиків, особливо поезії…»[81].

Таким чином, купюрування зазнали насамперед ті висловлювання й міркування Тараса Франка про батька, які не відповідали радянським уявленням про «Великого Каменяра». За бортом книги «Про батька» залишилися нариси «Хто нажився в Бориславі?», «Два обличчя (фантаст і реаліст)», «Ходок», «Франкознавець» та оповідання «На Чивчин!».

* * *

«Не треба забувати й того, що писав він не у вільній країні і не вільним громадянином, <…>. Через те і в автобіографіях, і в спогадах йому доводилось вдаватися до маскування, до висловів, які б не могли сполохати ідеологічних противників. Бо якби сполохали, то тоді окремі місця, а може, й цілі речі не могли б з’явитися друком, бо органи преси були в руках людей, які перебували у ворожому для Франка таборі»[82] – писав Тарас Франко про батька. А насправді немов охарактеризував самого себе. Не міг вдихнути на повні груди, не міг говорити того, що думає… Змушений був ховати своє справжнє обличчя, говорити параболами і сміятися з того, з чого хотілося плакати.

Від радянської дійсності втікав у милу серцю античність. «А я тікаю в давнину, – писав у листі від 30 грудня 1966 р. до приятеля, класичного філолога Юрія Мушака, – я написав, поправив, вигладив ось збірочку нову…»[83]. Відпочивав душею, оповідаючи історії про давноминулі події та історичних осіб у збірці «У мандрівці століть» (Київ, 1969). Поруч із короткими гумористичними чи дидактичними історіями про Аристида, Сократа, Ганнібала, Цезаря, Атиллу, Шекспіра, Сковороду та Міцкевича, оповів і про свого батька Івана Франка, а саме – про задум створення поезії «Каменярі». Перекладав з латинської, німецької та польської літератур, зокрема історичний роман В. Лозинського «Око пророка», поему-казку М. Віланда «Оберон».

Здавалося б, Тарас Франко жив в Україні, у самому центрі її столиці. Він не покинув Батьківщину, не емігрував до Канади, як його сестра Анна. Але на рідній землі, в зрусифікованому Києві почувався некомфортно[84]. Усвідомлення того, що перебуває «на нашій, не своїй землі», болісно гнітило його. Безнастанно шукав України в Україні. Був «хворий» українством. Ревно боровся проти русифікації та обстоював самобутні риси української мови: «Мусимо точно відрізняти “г” від “ґ”. <…> Якщо ми не будемо відрізняти, то яка псявіра буде нас відрізняти від “хохлів”»[85]. Різко протестував проти шаблонності та уніфікації українських мовних норм з російськими: «Не маю права збіднювати мову, ні її лексику, ні морфологію, ні стилістику. Заганяючи всі явища під один шаблон, умертвлюємо мову. Цього не робив ніхто з сусідів»[86].

У квітні 1967 р. разом з Б. Антоненком-Давидовичем, К. Трохименком, І. Кавалерідзе, Є. Кротевичем та Л. Ревуцьким син Івана Франка виступив автором листа, зверненого до Політбюро ЦК КПРС, проти русифікації українських шкіл та установ[87]. А коли у Києві було відкрито метро, саме Тарас Франко доклав значних зусиль до того, аби станції було названо історичними найменуваннями, а оголошення звучали українською мовою. Усе це – конкретні вияви свідомих національних переконань Тараса Франка, несумісних із комплексами меншовартості та «малоросійства»: «…ми повинні вигублювати закорінений ще у нас “комплекс нижчості”. Не вільно нам – під ніякою умовою! – применшувати наші успіхи, а роздувати чужі, представляти нашу справу в чорнім світлі, ніж є в дійсності»[88].

Дуже боліла йому Україна… Боліло серце й за українців, вигнаних і депортованих зі своєї землі. Робив, що міг. Пробував звільнити з лабет тоталітарної системи засуджених до довічного проживання у Сибіру своїх родичів. Віра Франко, небога Тараса Франка по братові Петрові, з удячністю згадувала свого стрийка, який не дав їй пропасти у концтаборі: «На Воркуті від цинги та недоїдання мене врятував стрийко Тарас Іванович. Посилав мені сало, часник та інші продукти. Зіновія (сестра) згадувала потім, як на базарі купували найкраще сало, солили та відправляли мені посилками. <…> Тарас Іванович багато раз звертався до вищих інстанцій, писав навіть до Сталіна. <…> Важко сказати, кому я завдячую своїм поверненням до Львова, але, можливо, не останню роль у цьому відіграли клопотання стрийка Тараса»[89]. Всупереч обставинам зберігав власну гідність та залишався українським патріотом.

09 У мандрівці+Ризикуючи життям, клопотав за дітей «ворогів народу», за проскрибованих владою дисидентів та політичних вʼязнів. Підтримував, як міг і чим міг. Промовистим є хоча б той факт, що у час нової хвилі політичних репресій та арештів у 1960-х рр., рецензентом збірки Тараса Франка «У мандрівці століть» виступив проскрибований Михайло Брайчевський (саме у той час, 1968 р., звільнений з посади співробітника Інституту Історії АН УРСР за антирадянську статтю «Приєднання чи воззʼєднання?»), а передмову написав «неблагонадійний» Борис Тен (відомий перекладач Микола Хомичевський).

Незважаючи на небезпеку, Тарас Франко, як і його донька Зеня, підтримували дружні взаємини з шістдесятниками Лідією Коць-Григорчук, Михайлиною Коцюбинською, Василем Стусом, Іваном Світличним та ін. Активна національно-свідома громадянська позиція батька і доньки не залишилася непоміченою. У травні 1969 р Зеновію Франко за участь у правозахисному русі і за редагування книги І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» звільнено з Інституту мовознавства імені О. О. Потебні АН УРСР. Репресії щодо своєї доньки Тарас Франко переживав болюче. Її захистити не міг… Зеновію Франко поновили на посаді аж по смерті її батька.

* * *

З-поміж усіх Франкових дітей Тарас, очевидно, був чи не найближчим до батька в плані професійної реалізації, бо ж, як і він, був філологом за фахом і за покликанням. Розумний і талановитий, зі жвавим темпераментом та блискучим інтелектом, вишколеним старою галицькою школою класичної філології, Тарас успадкував від батька любов до літератури та філологічної праці загалом. Водночас він не наслідував Івана Франка, не копіював його сліпо, а йшов своїм шляхом. Мав свій погляд на літературу. Іноді сперечався з батьком. Водночас над ним, може, більше, ніж над іншими дітьми Івана Франка, тяжів феномен батькової геніальності. Як старший син «Великого Каменяра», він постійно перебував під пильним наглядом радянської системи. Бути сином Івана Франка стало для Тараса не лише честю, а й тяжкою повинністю. Його обов’язки перед батьком помножились на обов’язки перед радянською владою. Саме на нього лягла важка ноша «совєтизації» образу вічного революціонера. Мимоволі він став de facto «офіційним і повноважним представником» Івана Франка в Радянському Союзі. Змушений був змиритися із цією невластивою собі роллю, але так і не погодився з нею внутрішньо.

015

Тарас Франко. Світлина 1969 р.

Напевне, найгірше і найтрагічніше, що змогла зробити радянська система із сина Франка – це змусити його стати радянським літературознавцем. А поза тим, як свідчить сестра Анна, у своєму органічному українстві «він був прямолінійним і до дрібничковості послідовним. Купував виключно в українських крамницях, говорив всюди по-українському, приятелював виключно з українцями, належав до українських організацій. Коли в 30-літні роковини смерти тата йому довелось промовляти на зборах у Станіславові, він на самому вступі заявив: “Іван Франко не був комуністом і не писав у комуністичному дусі”. За свою правдомовність не був люблений, але він з’єднував собі людей делікатністю й культурним виступом»[90].

Усі, хто знав Тараса Франка зблизька, згадують про нього як про чоловіка надзвичайно порядного і товариського, чуйного і привітного, чоловіка, котрий володів неперевершеним почуттям гумору та понад усе цінував своє українське коріння. «Тарас Іванович був людиною лагідної вдачі, відкритої і чутливої душі, людиною, наділеною почуттям гумору і природним хистом до мистецтва. Понад усе цінував він працю, при тому і фізичну, і розумову. Праця була потребою і задоволенням його життя. Любив людей і любив розмовляти з ними, розмовляти правдиво, одверто і щиро, ділячи з ними і свої, і їхні радості та горе. Ця щиролюдська прямота і сердечна доброзичливість здобували йому симпатії і залишили добру пам’ять про нього у людей»[91], – писала про свого батька Зеновія Франко.

Справжній український інтелігент, Тарас Франко змушений був маскувати свої патріотичні переконання в умовах тоталітарної системи. Можливо, саме тому його талант ученого-філолога, письменника й перекладача так уповні й не розкрився. Маска лояльного радянського громадянина заслонила правдивий профіль українського патріота-націоналіста, проте не приросла до живого обличчя. Тож, попри все, в умовах політичного гніту та ідеологічного туману, Тарас Франко твердо вірив у майбутнє відродження української нації. Переконана: і наприкінці свого непростого, хоча й плідного життєвого шляху він міг би з упевненістю повторити свої слова з вікопомної статті «По той бік добра і зла» (1922): «Під гук гармат збудилася Україна, шляхом еміграції, перемішання й обопільного впливу дністрян і дніпрян виковується єдність нації, сильніша від паперової злуки Станиславова з Києвом. Політична незалежність, що мусить швидко прийти, затвердить тільки й завершить духову незалежність, спільність і громадянську дозрілість нації»[92].

Усі життєві й творчі зусилля гідного сина великого батька були спрямовані на реалізацію цієї високої й шляхетної мети – аби витворити «модерний тип українця, свідомого громадянина, завзятого націоналіста, европейця, практичного й зрівноваженого» [93].

Уособленням такого типу був сам Тарас Франко.

Українець і європеєць.

Сьогодні ми нарешті спромоглися зірвати всі облудні маски і відслонити його чесний, мужній профіль, такий подібний на обличчя його батька – і водночас такий виразний та своєрідний.


[1] ЛННБУ ім. Стефаника. – Фонд Марії Деркач (в опрацюванні). – № [525]. – Арк. 5.

[2] ЛННБУ ім. Стефаника. – Ф. 57. – К-ч 244. – Арк. 1–2.

[3] Там само.

[4] Тут і далі цитуємо за вид.: Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – Київ: Наук. думка, 1976–1986. У квадратних дужках після цитат зазначаємо відповідний том і сторінку.

[5]Ф. 3. – № 674. – С. 59.

[6] Див.: Тихолоз Н. Згасла свічка Андрія Франка / Наталя Тихолоз // Дзвін. – 2010. – № 8. – С. 113–121.

[7] Чернишенко Л. Листи Ольги Хоружинської до Івана Франка / Лариса Чернишенко // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. – Львів: Каменяр, 2001. – Вип. 2. – С. 177.

[8] Там само. – С. 191.

[9] Чернишенко Л. Листи О. Хоружинської до І. Франка (1892–1914 рр.) / Лариса Чернишенко // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. – Львів: Каменяр, 2003. – Вип. 3. – С. 178.

[10] Там само. – С. 190.

[11] Там само. – С. 193, 194.

[12] Див. лист Богдана Кистяківського до Андрія Франка від 17 жовтня 1896 р., у якому адресат пише: «<…> мені було також приємно довідатись, що ви ходите вже до третєї кляси» (ІЛ. – Ф. 3. – № 1610. – С. 319). На підставі цього твердження можна зробити висновок, що до школи брати Андрій і Тарас Франки пішли восени 1894 р. Підтвердженням цьому є також лист Олександри Ігнатович (з Хоружинських) до сестри Ольги Франко від 25 січня 1895 р., у якому старша сестра запитує: «Не рано ли твои старшиии стали ходить в школу? Ведь Илько [йдеться про молодшого сина Антоніти Трегубової, старшої сестри Ольги Франко, Іллю 1886 р. н. – Н. Т.] старше, а еще читать не умеетъ» (ІЛ. – Ф. 3. – № 1610. – С. 53 зв.).

[13] Франко Т. Про батька: Статті, оповідання, спогади. – Київ: Дніпро, 1966. – С. 257.

[14] Листи Тараса Франка до Олекси Коваленка / Публ. Н. Тихолоз // Сіверянський літопис. – 2009. – № 2–3. – С. 198.

[15] Мочульський М. З останніх десятиліть життя Івана Франка (1896–1916) / Михайло Мочульський // Спогади про Івана Франка / Упоряд., вст. ст. і приміт. М. Гнатюка. – Львів: Каменяр, 1997. – С. 387.

[16] Франко-Ключко А. Іван Франко і його родина: Спомини. – Торонто: Ліга визволення України, 1956. – С. 92.

[17] Листи Тараса Франка до Ольги Франко / Публ. Н. Тихолоз // Іван Франко: Тексти. Факти. Інтерпретації: Збірник наукових праць. – Київ; Львів, 2011. – Випуск І: Огляди. Твори. Листування. Спогади. Бібліографія. – С. 374.

[18] ІЛ. – Ф. 3. – № 1838.

[19] Листи Тараса Франка до Ольги Франко. – С. 374.

[20] ЦДІАЛ. – Ф. 361. – Оп. № 1. – Спр. № 137. – Арк. 22–23, 22 зв.

[21] ІЛ. – Ф. 3. – № 1838.

[22] Листи Петра і Тараса Франків до Михайла Грушевського / Публ. В. Старкова: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.boberskiy.org.ua/docs/Starkov.doc

[23] ЛННБУ ім. Стефаника. – Ф. 57. – К-ч 26. – Арк. 13.

[24] Докладніше про взаємини Івана і Тараса Франків з Олексою Коваленком див.: Тихолоз Н. Причинки до історії взаємин Івана і Тараса Франків з Олексою Коваленком / Наталя Тихолоз // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Львів, 2009. – Т. 257: Праці філологічної секції. – С. 623–651.

[25] Будучність. – 1909. – № 3. – С. 48.

[26] Див.: ІЛ. – Ф. 3. – № 1636. – С. 107–118.

[27] Франко Т. На крилах гумору. – Львів, 1913. – С. 61.

[28] Т[арас] Ф[ранко] Передмова // Франко Т. З чужої левади. – Львів, 1913. – С. 3.

[29] Лизанівський І. Тарас Франко. На крилах гумору. [Рец.] / Іван Лизанівський // ЛНВ. – 1913. – Т. LХІІІ. – Кн. 7–8. – С. 252.

[30] Там само. – С. 253.

[31] Франко-Ключко А. Іван Франко і його родина. – С. 92.

[32] Прикметно, що саме з легкої руки другого сина Іван Франко захопився перекладом «Симпозіону (Бенкету)» Платона (Львів, 1912), який став першим українським перекладом творів Платона. Письменник у передмові до цього видання зазначив, що його син Тарас для вправи у перекладанні 1909 р. переклав з грецької мови «Бенкет» Платона. Згодом Іван Франко вирішив доопрацювати й опублікувати цей діалог Платона і спочатку разом з Тарасом, а потім зі старшим сином Андрієм повністю звірив переклад Тараса Франка з грецьким оригіналом (Platos ausgewählte Dialoge, erklärt von C. Schmelzer. Symposion. Berlin, 1882) та з німецьким перекладом (Platons Gastmahl oder Gespräch über die Liebe. Uebersetzt von Fr. Schleiermacher. Mit Vorwort, berichtiger Uebertragung und Erläuterungen herausgegeben von Dr. Max Oberbreyer. Leipzig: Reclams Universal Bibliothek). Згодом у статті «Іван Франко і античність» Тарас Франко назвав цей переклад батька «зразковим» (Франко Т. Про батька. – С. 137.).

[33] Стріха М. Український художній переклад: між літературою і націєтворенням / Максим Стріха. – Київ: Факт, 2006. – С. 50.

[34] Чубатий Р. Спогади про Івана Франка // Спогади про Івана Франка / Упоряд., вст. ст. і приміт. М. Гнатюка. – Львів: Каменяр, 1997. – С. 532.

[35] Сова А., Тимчак Я. Сини Івана Франка, або перші українські фахівці з руханки та змагу. Режим доступу: http://photo-lviv.in.ua/syny-ivana-franka-abo-pershi-ukrajinski-fahivtsi-z-ruhanky-ta-zmahu/

[36] Про творчий внесок Тараса Франка у спортивний рух України див.: Вацеба О. Нариси з історії спортивного руху в Західній Україні. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997.

[37] Франко Т. Історія й теорія руханки / Тарас Франко. – Коломия–Львів: Накладом «Сокола-Батька», 1923. – С. 4.

[38] Там само. – С. 71.

[39] Там само. – С. 53.

[40] Там само. – С. 74.

[41] Там само.

[42] Там само. – С. 66.

[43] Франко-Ключко А. Іван Франко і його родина. – С. 91–92.

[44] Там само. – С. 92.

[45] Франко З. У спогадах рідних // Франко З. Увінчаний шаною. – Київ: Україна, 1981. – С. 59.

[46] Франко Т. По той бік добра і зла / Тарас Франко // Громадський вістник. – 1922. – 10 серпня (№ 138). – С. 2.

[47] Литвин М. Галицькі осередки у радянській Росії (1920 р.): [Електронний ресурс]. Режим доступу: history.org.ua/LiberUA/978-966-02-6038-2/22.pdf.

[48] ЛННБУ ім. Стефаника. – Ф. 57. – К-ч 244. – Арк. 1–2.

[49] Франко Т. З Харкова до Львова // Громадський вістник. – 1922. – 7 липня (№ 111). – С. 2.

[50] Франко Т. По той бік добра і зла // Громадський вістник. – 1922. – 2 серпня (№ 131). – С. 1.

[51] Франко Т. По той бік добра і зла // Громадський вістник. – 1922. – 3 серпня (№ 132). – С. 1.

[52] Франко Т. По той бік добра і зла // Громадський вістник. – 1922. – 4 серпня (№ 133). – С. 2.

[53] Там само. – С. 1.

[54] Там само. – С. 2.

[55] Франко Т. По той бік добра і зла // Громадський вістник. – 1922. – 5 серпня (№ 134). – С. 2.

[56] Франко Т. По той бік добра і зла // Громадський вістник. – 1922. – 6 серпня (№ 135). – С. 1.

[57] Шах Т. Бібрський слід Тараса Франка / Тарас Шах // Воля народу. – 2016 – 25 серпня (№35). – С. 3.

[58] Там само.

[59] Від редакції // Франко Т. Лис Микита. Критичний розбір поеми Івана Франка. – Львів, 1937. – С. 6.

[60] Там само.

[61] ЦДІАЛ. – Ф. 384. – Оп. № 1. – Спр. № 53. – Арк. 9.

[62] Листи Ольги Франко до синів Андрія і Тараса Франків / Публ. Н. Тихолоз // Дзвін. – 2009. – № 8. – С. 117.

[63] Франко З. Життя і праця Тараса Івановича Франка // Франко З. (1925–1991): Статті. Спогади. Матеріали / Упоряд. і наук. ред. М. А. Вальо. – Львів: [ЛНБ ім. В. Стефаника НАНУ], 2003. – С. 51.

[64] Терешкун А. Іван Франко в гуцульській одежі. Мої спогади // Гаврилів Б. М. Іван Франко в Станіславові: Історико-краєзнавче видання. – Івано-Франківськ: Тіповіт, 2006. – С. 75.

[65] Товарянсъка О. В. Спогади колишніх вояків дивізії Галичина. Інтерв’ю з Аксинчуком Зеноном Юліановичем: [Електронний ресурс]. Режим доступу: www.library.ukma.kiev.ua/e-lib/Mahisterium/MAG_ISSUE28_history/13_ tovaryansky_ov.pdf

[66] Франко З. Життя і праця Тараса Івановича Франка. – С. 52.

[67]. Луцький О. Приборкання інтелігенції (1939 – 1953) // Реабілітовані історією. У двадцяти семи томах. Львівська область. Книга перша.– С. 594 – 595. Див. також: ДАЛО. – Ф. – П-3. – Оп. 2. – Спр. 610. – Арк. 5.

[68] Там само. – С. 53.

[69] Грицак Я. «В університеті імені Івана Франка духу Франка, по суті, не було…»: Інтерв’ю з Євгеном Сверстюком: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.franko.lviv.ua/Subdivisions/um/um6/Usna%20Istoriya/1-HRYTSAK%20Yaroslav.htm

[70] Шанін Ю. Професор-оригінал – Тарас Франко // Слово і час. – 1998. – № 4-5. – С. 110–111.

[71] Дашкевич Я. У затінках вілли Грушевського // Дашкевич Я. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури. – 2-е вид., виправл. і доп. – Львів, 2007. – С. 364–365.

[72] Дашкевич Я. Моя праця в кабінеті Івана Франка (1944–1946 рр.) // Там само. – С. 362.

[73] Франко З. Трохи із своєї біографії // Франко З. (1925–1991): Статті. Спогади. Матеріали. – С. 40.

[74] ЦДІАЛ. – Ф. 384. – Оп. № 1. – Спр. № 53. – Арк. 9.

[75] ІЛ. – Ф. 163. – № 5696.

[76] ІЛ. – Ф. 3. – № 4893. – С. 5.

[77] ІЛ. – Ф. 3. – № 4893. – С. 12.

[78] ІЛ. – Ф. 3. – № 4893. – С. 7.

[79] ІЛ. – Ф. 3. – № 4892. – С. 18–19.

[80] ІЛ. – Ф. 3. – № 4892. – С. 57–58.

[81] ІЛ. – Ф. 3. – № 4892. – С. 13.

[82] Франко Т. Про батька. – С. 255–256.

[83] ЛННБУ ім. Стефаника. – Ф. 69. – Муш. 95. – Арк. 2.

[84] Дружина Тараса Франка, Катерина Іванівна, «з гіркотою розповідала, як у скверику, де вона гралася з онуками, розмовляючи з ними по-українськи, їй робили зауваження: “Зачем вы калечите ребенка?”» (Єдлінська У. Зігріта любовʼю вчительки / Уляна Єднінська // Франко З. (1925–1991): Статті. Спогади. Матеріали / Упоряд. і наук. ред. М. А. Вальо. – Львів: [ЛНБ ім. В. Стефаника НАНУ], 2003. – С. 208). А Зеновія Тарасівна Франко згадувала, що у Києві «своєю українською мовою ми і в транспорті, і в магазинах, скрізь викликали то здивування (“вы, наверно, поляки”), то обурення (“как можно калечить ребенка (мого сина) украинским языком”), то співчуття (“что это вас не научили разговаривать по-человечески”)» (Франко З. Трохи із своєї біографії // Франко З. (1925–1991): Статті. Спогади. Матеріали / Упоряд. і наук. ред. М. А. Вальо. – Львів: [ЛНБ ім. В. Стефаника НАНУ], 2003. – С. 40).

[85] Лесів М. Мої писемні контакти з Тарасом Франком // Варшавські українознавчі записки 23–24. – Варшава, 2007. – С. 347.

[86] Там само. – С. 343–344.

[87] Див.: ІР НБУВ. – Ф. 45. – № 208. – С. 1–4.

[88] ЛННБУ ім. Стефаника. – Ф. 86. – Прок. 361/п.4. – Арк. 2.

[89][Документ] № 333. Франко Віра-Марія Петрівна // Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга І. / Упоряд. Я. Лялька, П. Максимчук, І. Патер та ін. – Львів: Просвіта, 1993. – С. 610.

[90] Франко-Ключко А. Іван Франко і його родина. – С. 92.

[91] Франко З. Життя і праця Тараса Івановича Франка. – С. 54.

[92] Франко Т. По той бік добра і зла // Громадський вістник. – 1922. – 10 серпня (№ 138). – С. 3.

[93] Там само.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s