РІДНІ. СПРАВЖНІ. ЖИВІ

© Богдан ТИХОЛОЗ

* Виступ  у рамках проекту Дмитра Кацала «Оксана Муха: “Від Костенко до Шевченка”» (Львівська обласна філармонія, 9 та 10 березня 2017 року)

Ми звикли бачити їх на вицвілих портретах у шкільних кабінетах літератури. На них вони такі серйозні – так, ніби ніколи не усміхалися.

Ми звикли бачити їх на високих п’єдесталах – вирізьблених із граніту чи мармуру або відлитих у бронзі. Вони такі застиглі у своїй холодній величі, немовби ніколи не були маленькими і не ступали босоніж по землі.

Ми звикли говорити про них бляшаними голосами – гучними, та порожніми, повними хіба що фальшивого пафосу і такої ж фальшивої повчальності. Так, ніби вони самі говорили не звичайною людською мовою, а тільки громогласно прорікали з амвону чи кафедри.

Сьогодні вони повертаються.

Без пафосу й апломбу.

Сходять із постаментів, виламуються з тісних рамок, обтрушуються від порохів.

Випростуються на повен зріст, щоб знову стати собою.

Щоб ми їх знову почули й побачили – немовби вперше.

Так, як уперше бачимо своїх батьків, народжуючись на світ.

Ось мама, ось тато. Вони наші, а ми – їхні.

Так, як уперше бачимо своїх новонароджених дітей.

Ось вони, наші викохані, виношені, вимолені.

Ось донечка, ось синочок. Вони наші, а ми їхні.

Сьогодні ми відкриваємо їх наново, а вони промовляють до нас – свіжими, дзвінкими, молодими голосами.image description

Голосами «Дударика» й неперевершеної Оксани Мухи.

Голосами арфи й скрипки, клавішних та ударних, гітари та контрабаса.

Справжніми, різними, людськими голосами.

Вони наші, а ми їхні. Рідні. Справжні. Живі.

Сьогодні ми тут удома. Сьогодні ми разом. І нам разом добре, чи не так?

Вони – це наші класики. Такі знакові – і такі незнані.

Ми бачимо їхні обличчя на засмальцьованих купюрах і читаємо їхні прізвища у назвах вулиць так часто, що звикаємо до них, як до щоденного маршруту на роботу, і зрештою перестаємо помічати, як не помічаємо дивовижної краси і болючих ран рідного міста.

Шевченко. Франко. Леся Українка. Антонич. Симоненко. Чубай. Стус. Ліна Костенко.

Ми знаємо ці імена з підручників і хрестоматій, переважно на рівні:

«Що? Хто? А!.. Чув… У школі проходили… Здається… Зацитувати? Ні, не памʼятаю…»

Але так рідко беремо до рук томики їхніх поезій, щоб відшукати в них себе.

Може, саме тому й не знаходимо?

Вони теж шукали себе і не завжди знаходили.

І не завжди знаходили одне одного в цьому великому, в цьому маленькому світі.

Проте в дивовижний спосіб Бог креслив траєкторію їхніх доль, не перериваючи суцільної лінії, не відриваючи руки Господньої від шляхів, стежок і плаїв їхніх земних мандрівок. Так, ніби писав тою рукою якусь незнану ні їм, ні нам історію. Історію про естафету Духа, яка ніколи не закінчується.

Коли на початку червня 1775 року за наказом Катерини II російське військо дощенту зруйнувало Запорізьку Січ і потоптало козацькі вольності, дивний старець Сковорода, такий собі український гіпі ХVІІІ століття, з пастушою сопілкою в торбі й Біблією під пахвою мандрував від села до села, складав свої божественні пісні та мережав папір таємничими письменами. А коли кривава імператриця з крижаним серцем запропонувала філософові переїхати до столичного Петербурга, він з філософічним спокоєм відповів її посланцеві:

«Скажіть цариці, що я не покину України — мені дудка й вівця дорожчі царського вінця».

Коли ж цей мудрець, так і не впійманий світом, відчуваючи наближення смерті, за легендою, власноруч викопав собі могилу в саду, під гіллястою липою, полтавський шляхтич на прізвище Котляревський уже клав на папір перші рядки перелицьованої «Енеїди» – твору рівно ж іскрометного, як і глибокого, де за веселими походеньками героїв-козаків по зруйнуванні Січі-Трої вгадувалися пошуки нової Січі – власної Держави, відродженої на руїнах минулого.

Коли ж батько блудного Енея помирав у рідній Полтаві поважним попечителем «богоугодних» закладів, у далекому Львові троє українських студентів, відомих як «Руська трійця», всупереч цензурним заборонам намагалися розповсюдити нещодавно виданий у Будапешті альманах «Русалка Дністровая», щоб відродити рідне слово і рідну віру в Галичині.

А в той самий час у Петербурзі молодий художник, щойно викуплений із кріпацького рабства, замість насолоджуватися наповну солодкою свободою, потай нотував до записника перші твори свого буремного, вулканічного генія, які невдовзі принесуть йому вічну славу великого Кобзаря.

А коли перший із «Руської трійці», отець Маркіян Шашкевич, першим-таки став на порозі вічності, перед тим утративши зір і слух, його наддніпрянський побратим, сам того ще не відаючи, відкривав зір і слух своїм землякам на страшну й величну правду рідної історії – і мертвим, і живим, і ненародженим.

І так тривало й далі.

10---Франко формувався на Шевченковому «Кобзарі» і благословляв літературне зростання Лесі Українки, Леся Українка тішилася першим творам Максима Рильського, а сонцепоклонник Коцюбинський вітав юного сонцепоклонника Тичину, щоб той згодом привітав ще одного сонцепоклонника Драча…

Антонич виростав поетом «на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко», а Калинець та Андрухович, своєю чергою, рвали солодкі ягоди уже на вишнях Антоничевих.

Симоненко, Стус та Ліна Костенко, як і все покоління шістдесятників, також черпали натхнення з Шевченкової криниці, не тільки споглядаючи, як «Тарасові провісні птиці — слова шугають над Дніпром», а й усвідомлюючи,

що на цій планеті,
відколи сотворив її пан Бог,
ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох!

Епохи мінялися, народжувалися нові поети, а здоровий шевченківський корінь тримав на собі стовбур і крону української традиції – тримав не стражданнями, не плачем-голосінням, не наріканням на лиху долю, а бажанням життя і вірою в Бога і власні сили, а ще – розумінням свободи як найвищої цінності.

Від казкової віри в неодмінну перемогу добра над злом, від героїки народної пісні і думи, від християнського оптимізму Іларіонового «Слова про закон і благодать» та «Початкового літопису», через ренесансний гуманізм Юрія Дрогобича, пристрасно-полемічне людинолюбство Івана Вишенського та філософічне «веселіє серця» Григорія Сковороди – до життєствердного сміху Котляревського та многонадійної «веснівки» Шашкевича – такий духовний родовід українського вітаїзму.

Звідси, з Шевченкової поезії «бажання життя», – і Франкове «Vivere memento», і Лесине «Contra spem spero», і Тичинин «Золотий гомін», і Ольжичеве «Захочеш – і будеш…», і Антоничеве «Привітання життя», і Симоненкове «Народ мій є! Народ мій завжди буде!», і Стусове «Ярій, душе, ярій, а не ридай!»…

Це не кінець цієї історії. Але й не початок. Бо це історія без початку й кінця.

Велика естафета духу триває й триватиме доти, доки ми будемо передавати той дух від покоління до покоління, з уст до уст, з рук до рук, як хліб, як сіль, як чарку при столі, як бабусину казку, як дідову шаблю, як вифлеємський вогонь і кутю на Різдво, як паску й писанку на Великдень.

17218731_1340180422718235_1123627138313718020_o

Богдан Тихолоз. Львівська обласна філармонія, 9 березня 2017 р. Світлина Андрія Куб’яка

Мабуть, я розчарую Вас, шановна публіко.

Бо не завершу цієї короткої промови ані полумʼяними закликами, ані повчальними висновками.

Я не декламуватиму віршів і не наводитиму мудрих цитат.

Я просто замовкну. Затамую подих.

І в тиші послухаю, як вони говорять.

Як вони співають.

Як вони журяться й веселяться.

Як вони мовчать.

Вони тут, поруч із нами. Поміж нас.

Вони промовляють до нас.

Навіть коли мовчать.

Особливо коли мовчать.

Лише прислухаймось.

Чуєте їхні голоси?

Вони такі рідні.

Вони наші, а ми їхні.

Сьогодні ми знову разом.

Нам є з ким сісти – хліба зʼїсти.

І це назавжди.

17097821_1340181442718133_1284607823368120850_o

Учасники проекту Дмитра Кацала “Оксана Муха: Від Шевченка до Костенко”. Львів, 9 березня 2017 р. Світлина Андрія Куб’яка

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s