РОСІЯ ЧИ ЄВРОПА? (До проблеми культурологічного вибору Івана Франка)

© Роман ГОЛОДГОЛОД

Доктор філологічних наук, професор, декан Факультету філології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

 

 

Наприкінці ХІХ ст. відомий на той час французький літературознавець і мистецтвознавець, палкий прихильник російської культури і полум’яний пропагатор російсько-французьких літературних зв’язків А. Давид-Соважо оптимістично стверджував: «В это заветное время Россия принесет нам свою веру, свою юность, свою отзывчивость, свою искреннюю любовь к низшим, свое страстное стремление проникнуть в высокие таинства вселенной; мы дадим ей наши привычки к точности и методичности, более ясное представление об истинных проблемах, более верное чувство меры и равновесия, более ясное созерцание красоты. Таким образом искусство будет обновлено одновременно светлыми и теплыми лучами» [1, 349-350]. Подібно й І. Франко, в особистій бібліотеці якого, до речі, зберігалася цитована вище книга французького дослідника, у статті «Формальний і реальний націоналізм» диференціює значущості європейських та російської літератур: «Коли твори літератур європейських нам подобались, порушували наш смак естетичний і нашу фантазію, то твори росіян мучили нас, порушували наше сумління, будили в нас чоловіка, будили любов до бідних та покривджених» [4, т. 27, 362]. Хоч сам факт пошуку різниці між творами російських і європейських авторів засвідчує Франкове бачення російської літератури поза європейським культурологічним простором, все ж у такій оцінці прочитується симпатія до літератури сусіднього народу. Позитивне ставлення українського письменника до художніх здобутків російських колег зумовлене різними чинниками. По-перше, тим, що такі здобутки справді були (російська література ХІХ ст. стала частиною класики світового літературного процесу). По-друге, загальноєвропейською тенденцією, що розпочалася ще в першій половині ХІХ ст., стало уважне прочитання творів російських авторів, пошук у них прихованих змістів, відмінного від західноєвропейського розуміння правди, справедливості, моральності й загалом пошук свіжого літературного подиху чи то містичного духу загадкової російської душі. Європейцям, особливо французам, було невтямки, як у 1812 році потужну армію Наполеона змогла перемогти темна і напівдика біомаса народу без культури, цивілізації, освіти, просвіти і свободи; відтак наслідком того, що Росія «уважать себя заставила», стали пошуки й фетишизація європейцями в російській культурі навіть найменших проявів культури. Тобто одним із європейських культурних упливів була мода цікавитись російською літературною «екзотикою», тож у цьому сенсі Франко власне проявляв європейськість.

0a3b448cf00cНа певному етапі це загальноєвропейське захоплення Росією набрало таких обертів, що почало навіть викликати зворотню реакцію в окремих європейських літераторів. Одну з таких інвектив іспанського письменника щодо естетичної нерозбірливості європейців наводить як приклад несправедливої оцінки явищ російської культури учитель і наставник Івана Франка Михайло Драгоманов: «Іспанський писатель, за котрого почавсь у мене спір з «Правдою», осердивсь на свою публіку й узагалі на західноєвропейську за те, що вона борзо чита тепер твори російських писателів (Гоголя, Тургенєва, Достоєвського, Л. Толстого й ін.) в перекладах французьких і інших. Він схотів показати іспанцям і взагалі західним європейцям, що їм не личить звертати увагу на російські писання, бо вони, мовляв, не підходять до європейського духу, а надто іспанського. Замість того, щоб радіти з життя, – каже він, – росіяни сумують. Вони все говорять про нещасних та бідних та оступаються навіть за покараних в криміналах… Покиньте, каже той іспанець своїм землякам, читати такі книжки: їх пишуть люди не нашого духу, не нашої навіть крові, а азіатської, жовтої, перейняті наскрізь не нашою вірою, а буддівською. [2, 10]. Зрозуміло, що М. Драгоманов обороняв російську літературу не тільки від невідомого іспанського русофоба, але й від добре йому знайомих галицьких народовців. Обороняв так заповзято й натхненно, що незабаром обороняти довелося його самого. 79943913_4000491_dost_ynijennieВідтак третім чинником Франкової позитивної оцінки літературних здобутків північно-східних сусідів була спроба, підтримуючи тезу про любов росіян «до бідних та покривджених», захистити властиво космополітичні й соціалістичні погляди свого товариша і наставника М. Драгоманова від звинувачень народовців в «обрусительстві» й «об’єдинительстві», які друкувалися зокрема на сторінках газети «Правда». Франко цілком логічно критикує критиків Драгоманова, акцентуючи, що не слід плутати літературу та політику і нарікаючи, що автори у «Правді» виступають не проти московської держави, а проти «московської бесіди та московських писателів». «Се так значить, – пише Франко, – як коли б хто казав лишати в супокою того, хто нас б’є, а термосити того, хто, хоть і сам слабий, силується нас боронити» [4, т. 26, 9].

Під впливом космополітичних і соціалістичних переконань М. Драгоманова молодий І. Франко теж на певному етапі світоглядної еволюції захоплюється ідеалами всесвітнього братерства та рівності, що в стосунку до північних сусідів екстраполювалося у прийняття «вічного» російського міфу про добрий народ (уособлення духовності) та поганого царя (уособлення несправедливої державної влади).

10. Драгоманов.jpg

Михайло Драгоманов

Однак критичний розум Франка, його вміння самостійно й незалежно від будь-яких упливів будь-яких авторитетів аналізувати факти і робити висновки взяли верх над тенденцією до абсолютизації соціал-демократичних чи анархістських ідей щодо майбутнього об’єднання всіх слов’янських рік і потоків в одне російське море. І ось уже в одній із статей І. Франко не погоджується з Миколою Дашкевичем, що, по мірі зближення великорусів та українців, українській літературі доведеться «все меншати і меншати» аби стати частиною літератури російської: «Може бути, що колись усі народи й зіллються в одну сім’ю, досі, однако ж, того не видко, а освіта, близьке та мирне життя і тісні взаємини не змогли злити водно, наприклад, німців, французів і італіянців в Швейцарії». Відповідно, в уяві Франка змінюється і образ «бідних та покривджених» братів-росіян, які усе менше нагадують слабосилих оборонців ще слабших, ніж вони самі, а все більше асоціюються з підступними й агресивними загарбниками, за ментальністю і способом життя не здатними до мирного співіснування зі своїми сусідами. Відтак «чоловікові незалежному і самостійному», на переконання Франка, «просто встидно говорити про «единение», «великое будуще», там, де брат брату наступає ногою на горло і кричить: або гинь, а ні – то смерть твоя! Яке там буде «великое будуще» – се ще журавель в небі; ми, котрим ті «временные невзгоды» не дають дихати, тим будущим ситі не будемо» [4, т. 27, 194-195].

13966691976888Іншими очима Франко починає дивитися на соціал-демократію, і дивує, наскільки далеко в майбутнє (чи в наше недалеке минуле) ті очі заглядали. У статті «А[натолий] Фаресов. Народники и марксисты» (1899) Франко зазначає: «Німецький соціал-демократизм, перещеплений на російський грунт працями Плеханова, Струве, Туган-Барановського і ін., здобув собі багато прихильників серед молодежі і навіть загалом серед освіченої громади, котрій він імпонує знанням будущини, простотою в ставленні і розв’язуванні найскладніших питань, догматичністю тез, ніби науковою фразеологією і тим, що пок[ійний] Драгоманов у німецьких соціал-демократів назвав «жидівською самохвальбою». Є се характерне явище, що саме в пору, коли сей марксистський соціал-демократизм і з погляду на свої наукові основи, і з погляду на свою політику яко партія в Європі близький банкротства, він здобуває собі найгарячіших прихильників у Росії, серед російської молодежі. Дуже сумно, що на сю доктрину ловиться в значній часті гарячіша українська молодіж, хоча соціал-демократизм стає ворожо як против усяких обов’язків суспільної самодіяльності та децентралізації, так само і против національного українського руху і з того погляду являється для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в’яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному грунті” [4, т. 45, 272].

Неоднозначно в різні періоди життя і творчості ставиться Франко й до самого Драгоманова (зрештою, як і неоднозначними були погляди останнього). Загалом уплив М. Драгоманова значною мірою інтернаціоналізував світогляд І. Франка (маючи на увазі «інтернаціоналізм» у власне інтернаціональному, а не специфічно-російському, розумінні слова).

Не без упливу «женевського громовержця» І. Франко в літературно-критичних працях з увагою і повагою ставиться до творчості провідних російських письменників свого часу – Г. Успенського, Ф. Достоєвського, Л. Толстого, М. Салтикова-Щедріна, М. Горького та інших.

61 ор. Іван Франкор 1904

Іван Франко. Фото 1904 р.

Водночас немає жодних об’єктивних підстав вважати М. Драгоманова винятково пропагатором «обрусительства», оскільки його внесок у «європросвітництво» українців теж надзвичайно вагомий. Навіть більше, саме за прикладом М. Драгоманова І. Франко стає популяризатором європейської реалістичної літератури в Галичині та Польщі.

Однак в усвідомленні зрілого Франка, який не лише заперечує хибні переконання вчителя, але й учиться на його помилках, західноєвропейські ідеали так само безплідні в українському духовному середовищі, як і русофільські, якщо їх протиставляють ідеалам національним: «Одним словом, глибока і сильна віра в західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі заслонювала перед його [Драгоманова, – Р. Г.] очима ідеал національної самостійності, ідеал, що не тільки вміщує в собі оба попередні, але один тільки може дати їм поле до повного розвою. І навпаки, не маючи в душі сього національного ідеалу, найкращі українські сили тонули в общеросійськім морі, а ті, що лишилися на свойому грунті, попадали в зневіру і апатію» [4, т. 45, 283].

У виборі політичних орієнтирів зрілий Франко проявляє більше раціоналізму і прагматизму, ніж його вчитель. Він, скажімо, скептично ставиться до спроб «захвалювання московського кнута, що нібито має бути ліпший для нашого народу від австрійської конституції» [4, т. 35, 402].

Зневажливе ставлення до європейських цінностей у прихильників «русского мира» – давня й запущена хвороба. Причому російські наймити поза межами Росії у вишукуванні європейських недоліків традиційно перевершують навіть своїх панів у метрополії. Ось як Франко описує подібну підлу і підступну старанність галицьких москвофілів: «Коли задля сеї (російської, – Р. Г.) помочі Гушалевич іменем усього руського народу готов відцуратися свободи, тобто австрійської конституції, то ми бачимо в тім прояви загального москвофільського світогляду, тої шаленої програми, яка думала спровокувати інтервенцію Росії, вмішання її в австрійські діла ненастанним плачем та криком на польсько-німецько-жидівсько-румунсько-мадярські кривди та утиски, а для піддержання і оправдання того крику рада була кожній дійсній чи хоч би лише мнимій кривді і роздувала її до неможливих розмірів, нехтуючи, промовчуючи або навіть руйнуючи все добре та корисне, що осягнули русини в Австрії чи то з ласки правительства, чи завдяки власній праці. Чим гірше, тим ліпше – се був девіз тої партії; чим гірше загалові, народові, тим ліпше для нас, тим ближча російська інтервенція! Скільки підлоти та деморалізації наплоджено! Скільки брехень нагороджено!» [4, т. 35, 70].

У статті «Східно-Західні непорозуміння. (З приводу книжки Підеші «Восток і Запад»)» Франко глузує з «вічних» російських пропагандистських байок про рятівну місію «здорового Сходу» відносно «загниваючого Заходу»: «Серед малоосвічених, усяких писарів та дрібних чиновників, без сумніву, довго ще не переведуться охочі до таких широких, загальникових балаканин, оті «патриоты свого отечества», яких серце росте при думці, що Москва – се центр усього світу, а «наша матушка Рассєя всьому свєту галава», що Захід гниє і ось-ось розвалиться, і тільки зі Сходу, з-над Волги та Оки, прийде відродження світу – розуміється, в виді містичної трійці: православія, самодержавія і (московської) народності».

У другій половині ХІХ ст. Росія вкотре обрала курс на євроінтеграцію, захопилася до безпам’ятства культурою «побитої» нею ж на початку століття Франції. Причому про безпам’ятство національне можна говорити у прямому розумінні слова: дворянство, владна російська еліта масово впадали в забуття рідної мови заради спілкування французькою.

30f05598def2457878bda4a733dcb690

Іван Тургенєв

Значний внесок у євроінтеграцію російської літератури зробив Іван Тургенєв, який особисто був знайомий із чільними представниками тодішнього французького мистецького бомонду. Тож тим цікавіші міркування І. Франка про європейські впливи на російський літературний процес, висловлені в літературному портреті «Іван Сергійович Тургенєв». Віддаючи належне творчості видатного росіянина, Франко торкається також питань ширших контекстів і дискурсів. Зокрема йдеться про історію та характер європейських прагнень російської еліти: «На початку ХVІІІ ст. могучою рукою Петра Великого вирвана з вікового просоння і випхана в «Європу» тота упривілейована часть російської суспільності з гарячковою сквапливістю кидаєсь хапати з західноєвропейської культури все, що блищить, що впадає в очі, що незвичайне і нове». Водночас Франко констатує, що «інтелігенція російська цивілізуєсь лиш поверха: під модною фризурою і модним фраком сидять давні варвари; культура приплила до них зверху, але не ввійшла в кість і кров; куплена за гроші, нахапана мимоїздом, по дорозі, сталась їх здобичею, але не власністю, не хлібом насущним. Але не кінець на тім: як та чужоземна бранка, введена в дім дикого варвара, хоч і не стала йому рідною, а все ж таки своєю красою сліпить його непривичні очі, каже йому забути про все, що діється в домі, а тільки на неї заглядатися, так і тут сталося.  Для «культури», для «європеїзму» ніби образовані росіяни почали далеко живіше інтересуватися тим, що діялось в Парижі і в Берліні, аніж тим, що творилося в їх власнім домі». Звідси – «двоїстість в їх привичках» (Катерина листувалася з Вольтером і водночас дарувала козаків та їхні землі своїм коханцям) [4, т. 26, 293]. «Мов чорна нитка, тягнеться те внутрішнє роздвоєння в характерах російських інтелігентних людей аж до нинішніх днів. Воно становить основну ноту майже цілої російської літератури…», – переконаний Франко. Причому це недуга, «з котрої Росія і досі ще не видужала помимо тисячних і не раз навіть геройських ліків» [4, т. 26, 294].

1sjavx9ocrf8b59axn62xhcnsЩе раз підкреслимо, що це І. Франко пише в статті про передового російського євроінтегратора. Складається враження, що він радить росіянам припинити даремні «європотуги»: мовляв, через власну ментальність не перестрибнеш!

Щоправда, наслідки самоізоляції Росії від європейських цивілізаційних цінностей теж були добре відомі Франкові: «А діється там щось таке, чому не легко прибереш назву, чому паралелі вказує історія хіба в перших віках християнства. Ми знаємо, що безмежність самовладства доводила тодішніх римських володарів до недуги, до спеціальної форми божевілля, яку наука називає Сasarenwahnsinn. Останні десятиліття російської історії – се образ подібного божевілля, але не одиночного, а масового. Всевладний російський чиновник дуріє. Не знаходячи меж ані опору своїй самовладі, він стратив почуття різниці між можливим і неможливим. Не почуваючи ніякої одвічальності за свої вчинки, він стратив почуття різниці між дозволеним і недозволеним. А властиво він станув на тім, що все вільно, йому все вільно. Розуміється, під одною умовою – благонадьожності» [4, т. 45, 353]. Основною ознакою «вічного» чиновницького беззаконня в Росії завжди постає розгул бюрократії. «Оповідати скажені, з усякого погляду безцільні вчинки сучасної російської бюрократії за останні десятиліття було б занадто багато» [4, т. 45, 354], – зазначає Франко. Благословляє всевладність російської бюрократії церква: варварська цивілізація «потребує лише фіктивного, мальованого, фарисейського православія, зведеного до абсурду і втоптаного в болото, здеградованого до ролі слуги, поліцейського та шпіона душ, бо тільки таке православіє може давати санкцію всім її огидним заходам» [4, т. 45, 354].

1.6623.sgiquxo6lakЗвичайно, попри критичне ставлення І. Франка до «унії», остання таких негативних характеристик від нього не отримувала. Франко позитивно відгукується про Андрея Шептицького, відзначає, що той говорить зі своєю паствою «як європеєць, він сам думає і силує думати кожного, хто хоче розмовляти з ним» [4, т. 45, 378-379].

«Каков поп – таков и приход», – стверджує російська приказка. Франкові неодноразово особисто доводилося переконуватися у моральній ущербності деяких його російських візаві. Тому до чергових «сюрпризів» з їхнього боку ставився навіть без гніву, а радше «з розумінням», поблажливо-іронічно. Як-от у статті «Причинки до автобіографії», де між іншим зазначає: «Добрим російським звичаєм видання виходить без повідомлення і якого-будь відшкодування автора; мабуть, девіз московського товариства «Польза» треба би докладніше висловити «Собственная польза» [4, т. 39, 36]. Тут-таки Франко спростовує закиди автора його біографії до російського видання творів письменника, про те, що майже всі вони автобіографічні й обурюється висновками росіянина про жахливу систему освіти в Галичині. «Російський автор, згадуючи про «дореформенну» школу, має на думці, очевидно, російські школи часів царя Николая; сей тип шкіл не має нічого спільного з тим типом галицької гімназії, який виробився в Галичині на німецькій основі і давав, крім науки класичних язиків, також основне знання німецької мови, всесвітньої історії, природничих наук, фізики та математики, чого російські гімназії не дають й досі» [12, т. 39, 39]. Наслідки розповзання «русского мира» в освітній сфері теж були добре відомі Франкові: «Ще перед повстанням, коли 1827 р. почалися зміни в польськім шкільництві на Вкраїні, почалася їх русифікація, а з нею занедбування науки, погоня вчителів за наживою та просте хабарництво» [4, т. 35, 123].

-на-Путина-PUSSY-RIOT.jpgНегаразди в російському суспільстві розповсюджуються на всі сфери життя, і це цілком нормально як для імперії варварства чи «зла», чи «русского мира», – як її не назвати. Парадоксально, але порятунком для всіх сусідів агресивного «варвара» часто стає те, що ці ж загальні негаразди розповсюджуються і на російське військо. За Франком, «непорядки в армії, непідготовленість та боязливість офіцерів та недотепність воєнного плану – вічні і невідступні хороби російської армії» [4, т. 35, 415].

Однак найбільшою «хоробою» російського суспільства, «хоробою», яка набрала хронічних історичних форм і через яку весь цивілізований світ не проти ізолювати «рознощика», – це невгамовний російський великодержавний імперський шовінізм.

Рецедивні прояви цієї хвороби трапляються час від часу в історії наших західних сусідів. У часи Франка вкотре набирала популярності ідея відродження Великої Польщі від моря до моря. Ліки, які рекомендував на цю неміч І. Франко (притомне сприйняття історичних реалій), цілком могли би пом’якшити фантомні болі за відмерлим СРСР східного сусіда. Написані 1883 року у статті «Наш погляд на польське питання» слова актуальні для нинішньої путінської Росії, як ніколи: «Держава (підчеркуємо тут слово “держава” в протиставності до “народу”) доти тільки має права существовання, доки справді существує; раз вона розсипалась, то се значить, що роль її яко такої назавжди скінчена. Історія не показує нам ані одного приміру, щоб держава (не народ), раз вимазана з ряду держав, здвигнулася коли-небудь після в своїй давній формі» [4, т. 45, 206-207]. Так само помічними для росіян видаються Франкові слова із цієї ж статті про те, що «в житті міжнароднім, богу дякувати, досмертних і нерозривних шлюбів поки що ще не заведено…» [4, т. 45, 207]; а для українців, – що «у житті народів нема посвячення. Народ, котрий посвячає себе за другого, є дурнем і не знає, що робить. Найперша задача кожного народу є – стояти за своїми власними інтересами і дбати про своє власне утримання» [4, т. 45, 208].

2014-02-26_02-51_turk.jpgОрганічність європейського шляху розвитку для України Іван Франко ніколи не ставив під сумнів. У статті «Література, її завдання і найважніші ціхи» він зазначав, що «народність» і «національність» не є «жодні провідні принципи, так як принципом не можна назвати спання, їдіння, дихання і т. п., хоч се також речі правдиві, природні і для чоловіка конечні» [4, т. 26, 14]. Так само для нього не була «жодним провідним принципом» європейськість. Франко, як людина, яка отримала європейську освіту, вільно володіла кількома європейськими мовами, приймала європейську систему цінностей, мислила по-європейськи, надихалася кращими зразками європейського мистецтва і літератури, просто не мав іншого вибору, ніж спати, їсти, дихати, бути галичанином, українцем і європейцем. Це зовсім не означає, що він зневажав, чи ігнорував, чи не любив російський народ чи російську культуру та літературу. До них він теж ставився з повагою і цікавістю, так само, як до культури та літератури поляків, євреїв, арабів, індусів чи представників будь-яких інших націй і народностей. Та тільки це була цікавість і повага іншого. Це була цікавість і повага людини, інтегрованої в іншу систему координат, іншу систему духовних цінностей.

1980В оповіданні Миколи Лєскова «Загон» створено символічний образ Росії: «тёмный загон, окружённый стеною, в которой кое-где пробивались трещинки, и через них в сплошную тьму сквозили к нам слабые лучи света».

Психологію та геополітичне мислення мешканців такого «загону» російський письменник порівнює зі світосприйняттям офіцерського денщика з літературного твору Ф. Достоєвського. Денщик «разделял свет на две неравные половины: к одной он причислял «себя и своего барина, а к другой всю остальную сволочь». Несмотря на то, что такое разделение смешно и глупо, в нашем обществе никогда не переводились охотники подражать офицескому денщику, и притом в гораздо более широкой сфере», – зазначає Лєсков [3, 5-6]. Як доводить історія, російським правителям (від Петра І до В. Путіна) кожного разу після героїчного зведення стін «загону» чи чергового китайського муру чи нової залізної завіси доводиться не менш героїчно прорубувати в цьому архітектурному «диві», коли не двері, то бодай вікно… Тож берімо приклад з Франка: поважаймо, цікавмося літературою, співчуваймо братньому російському народові, спостерігаючи за його насиченим внутрішнім культурним життям крізь ним же прорубане вікно в ним-таки зведеній новій старій залізній завісі. Спостерігаймо знадвору… З європейського боку…

991988_original (1).jpg


Література

  1. Давидъ-Соважо А. Реализмъ и натурализмъ въ литературҍ и въ искусствҍ / А. Давидъ-Соважо. – Москва, 1891. – 350 с.

2. Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу / Михайло Драгоманов. – 3-тє вид. – К.: [Криниця]: Друкарня А. І. Гросмана, 1913. – 159 с.

3. Лесков Н. С. Загон. (Сборник рассказов). – М.: Директ-Медиа, 2012. – 330 с.

4. Франко І. Зібр. творів: У 50 т. / Іван Франко – К.: Наук. думка, 1978 – 1986.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s