БОРОТЬБА ЗА ВИЖИВАННЯ, або ЧОМУ ГИНУТЬ І ПЕРЕМАГАЮТЬ ЗВІРІ У КАЗКАХ ІВАНА ФРАНКА

© Наталя ТИХОЛОЗ

…Нехай життя – борба,
жорстокі, дикі лови,
а в сфері духа є лиш різнородність!

Іван Франко. “В плен-ері”

ХІХ століття – час культурно-національного пробудження України в умовах “ночі бездержавності” (за влучною характеристикою Е. Маланюка). Широкий плин духовних і суспільних змін включав у себе звернення до правдивих етнічних вартостей, чи не найважливішою з яких є усна народна творчість. Під подувами весняного леготу історичних змін фольклорне коріння проростало новими пагонами. Саме тоді і починає розвиватися українська літературна казка, одним з творців якої (поруч з Панасом Мирним, Борисом Грінченком, Оленою Пчілкою, Лесею Українкою) був Іван Франко – культурний гігант всеєвропейського мірила, національний навчитель і проводир.

Літературну казку, жанр на загал двоадресатний (звернений як до дітей, так і дорослих), І.Франко розглядав, у першу чергу, як важливе знаряддя формування духовного обличчя нових поколінь. А тому низка його творів цього виду призначена саме для дітей. Особливе місце у гроні Франкових шедеврів, серед яких – казки-поеми “Лис Микита”, “Коваль Бассім”, “Абу-Касимові капці”, віршовані казки для малят “Киця” і “Ріпка”, посідає збірка казок про тварин “Коли ще звірі говорили”.

Твори зі збірки “Коли ще звірі говорили” І. Франко (за винятком казки “Як звірі правувалися з людьми”) створив для дітей 6–12 років. Ці тексти порівняно невеликі за обсягом; на відміну від казок для дошкільнят, прозові, а в основі сюжету тут – конфлікт між слабким і сильним, боротьба добра зі злом, життя зі смертю.

Цікаво, що ідея створення цієї збірки належала дружині письменника – Ользі. “Жінка моя, – писав І. Франко в листі до М. Драгоманова від 19 березня 1894 р., – засіла тепер до роботи. Хоче зладити збірку казок для дітей і в тій цілі перечитує всі збірки, які є у мене. На перший раз вибирає казки звірячі (курсив мій. – Н. Т.). Маємо надію, що коли не “Просвіта”, то Товариство педагогічне видасть сю книжечку. Та боюсь, що се буде не так-то швидко, бо діти дають їй мало спокою, а здоров’я її не таке, щоб могла разом зо мною сидіти до 1 години півночі” [т. 49, с. 474].

Ользі Франко за домашніми клопотами так і не судилося зреалізувати свій задум. Проте ідею дружини втілив у життя чоловік. Протягом 1896–1898 років у львівському дитячому журналі “Дзвінок” з’являються Франкові казки, які згодом і складуть збірку “Коли ще звірі говорили”.

Діти Івана Франка – перші слухачі казок збірки “Коли ще звірі говорили”: Андрій (перший зліва), Петро (стоїть у центрі), Тарас (перший справа), Анна (сидить у центрі). Львів, 1902 р.

Усі казки збірки “Коли ще звірі говорили” гіпертекстуально пов’язані з фольклором. Це – ориґінальні авторські переробки різних західних і східних джерел: “Осел і Лев”, “Війна між Псом і Вовком” – сербських казок зі збірки Ф. Крауса “Перекази і казки південних слов’ян” (“Sagen und Märchen der Südslaven”); “Старе добро забувається”, “Лисичка і Журавель”, “Лисичка і Рак”, “Лис і Дрозд” – російських казок зі збірки О. Афанасьєва “Народные русские сказки”; “Заєць і Їжак”, “Королик і Медвідь” – зі збірки казок братів Ґрімм “Казки для дітей і для дому” (“Kinder- und Hausmärchen”); “Вовк війтом”, “Три міхи хитрощів”, “Вовк, Лисиця і Осел”, “Лисичка-черничка”, “Мурко й Бурко”, “Лисичка-кума” – переробки грецьких казок зі збірки І. Гана “Грецькі й албанські казки” (“Griechische und albanesische Märchen”); “Заєць і Медвідь”, “Ворона і Гадюка”, “Фарбований Лис”, “Ворони і Сови”, “Байка про байку” – переробки з індійської збірки “Панчатантри”, виданої у німецькому перекладі Т. Бенфеєм (“Pantschatantra, fünf Bücher indischer Fabeln, Märchen und Erzählungen”, Leipzig, 1859) та Л. Фрітце (“Pantschatantra, ein altes indisches Lehrbuch der Lebensklugheit in Erzählungen und Spruchen”, Leipzig, 1884). Звернення до казкової скарбниці інших народів письменник пояснював бажанням подати “матеріал свіжий, не переповідаючи те, що кожний у нас знає вже й без мене” [т. 20, с. 75]. 1899 р. ці 19 казок вийшли окремою збіркою з передмовою автора (“Коли ще звірі говорили. Казки для дітей. Оповів Іван Франко”, Львів, 1899). Цю книгу радісно сприйняли діти Галичини. Товариство педагогічне ж висловило свої не зовсім схвальні відгуки щодо використання “несалонових” слів і понять, на що Франко відповідав, що “дітська мова і дітський круг понять <…> сильно різниться від салонового”, а “література, навіть для молодіжі, не є кашка на молоці і мусить не раз оперувати й різкими штрихами, інакше буде не малюванням, а фальшуванням дійсності. Зрештою, те, що в тій казці нам видається драстичним, не є таким для дітей” [т. 50, с. 192]. 1903 р. було здійснене нове, друге видання збірки, яке, за авторським задумом, повинно було містити 24 казки (очевидно, до збірки мала ввійти і незакінчена казка про сина лиса Микити “Лис Хапко”), проте насправді складалося з 20 казок: письменник додав лише одну казку “Як звірі правувалися з людьми”, що є переробкою перської книги “Тугфат іквам уссафа” (G. M. Tassy “Les animaux en discussion avec l’homme”).

 

С. Серветник. Франко в Криворівні.

Обидва видання збірки мали підзаголовок “Казки для дітей”. При цьому невипадковим було звернення саме до казок про тварин (у сюжетно-тематичному й персонажному аспектах) і про силу розуму (в аспекті ідейному). З цього приводу Франко зауважував:

 

“Бажаючи вибрати для наших дітей книжечку щонайкращих казок різних часів і народів, я зупинився поперед усього на тих, де оповідається про самих звірів. Вони найбільше відповідають смакові дітей від 6 до 12 літ, заставляють їх сміятися і думати, розбуджують їх цікавість та увагу до явищ природи <…>” [т. 20, с. 74][1].

А оскільки збірка була створена радше з метою просвітньо-виховною, аніж чисто розважальною чи фольклористично-науковою, то в ній – у викладі, доборі сюжетів, характеристиці персонажів – простежується художнє втілення уже сорокалітнім Франком тих педагогічних ідей і вимог до дитячої літератури, які він висловлював ще 19-літнім юнаком у статті “Женщина–мати”[2]: потреба врахування вікових особливостей малих читачів, живий, простий і зрозумілий спосіб викладу, принцип реалістичного зображення дійсності, спрямованість на формування радше ясного розуму, аніж бурхливої уяви, єдність морально-виховного впливу й науково-дидактичної тенденції.

Друге видання збірки Івана Франка “Коли ще звірі говорили” (Львів, 1903)

Варто зазначити, що час, коли письменник свідомо переробив 19 казок різного етнічного походження (сербських, грецьких, німецьких, індійських, російських), з яких складається збірка “Коли ще звірі говорили”, – це, з одного боку, пора його творчої зрілості як осягненої мудрості, а з іншого – період тяжких життєвих випробувань (поразка на виборах до австрійського парламенту, розрив з польським та українським громадянством під впливом контроверсивних статей “Поет зради” і “Дещо про себе самого”, як наслідок – втрата роботи в газеті “Kurjer Lwowski”, недопуск до викладання у Львівському університеті, хвороби і бідність…). Відтак момент глибокої духово-психологічної, фізичної і матеріальної кризи став моментом світоглядного перелому: захитані по смерті М. Драгоманова (1895) політично-романтичні ілюзії остаточно розвіюються, ідеї соціалізму поступаються чітким національно-радикальним програмам, образа на байдужу вайлуватість українства і жорстоко несправедливі випади польських шовіністів утверджує думку про самотність особистості творця у боротьбі за існування і потребу раціонально-прагматичного підходу до явищ дійсності.

Створюючи казки для дітей серед негод “дорослого” життя, І. Франко, здавалося б, віднаходить душевний спокій, “наче спочиває на дітях од моря сліз і горя, співцем яких він зробився”[3], а проте і в цих його творах лунає глухий відгомін драматичних колізій соціальної “боротьби за існування”. Тверезо-помірковані, жорстко-правдиві і часом навіть гірко-песимістичні погляди І.Франка відбилися у його сюжетно-композиційній та ідейно-проблемній реінтерпретації ориґінальних пратекстів, що лягли в основу казок збірки.

Літературна актуалізація “старого народного добра” [т. 20, с. 74] призводить до формальної та ідейно-змістової модернізації жанру казки у складних умовах нової епохи. Відтак і Франкові казки за своїми героями і проблематикою є більш сучасними порівняно з їх народними джерелами; вони репрезентують нові ідеї нової доби. Щоправда, відповідно до жанрових законів казки, ці ідеї висловлюються не прямо, а умовно-завуальовано.

Обкладинка видання збірки Івана Франка “Коли ще звірі говорили”(Київ: Веселка, 1976). Художник Сергій Артюшенко.

Переробляючи фольклорні передтексти, І. Франко “<…> не вагався декуди відступати від оригіналів, уводити нові мотиви в старий засновок, бажаючи звернути думку <…> малих читачів та слухачів від казкових фікцій на дальший, ширший обрій життєвого змагання та наукового досліду” [т. 20, с. 75]. Письменник пристосовує запозичені казкові сюжети до психологічно-вікових і національних особливостей українських дітей, на “чужий, позичений малюнок” накладає нові ориґінальні барви, наливає “у старі міхи нове вино”. У чому ж полягають ці текстуальні трансформації?

1. І. Франко насамперед змінює композиційно-мовленнєву форму. У його казках (за винятком казки “Ворони і Сови”) відсутні вставні оповідання, віршовані афоризми, якими, наприклад, густо помережана прозова розповідь “Панчатантри” і які характеризують правильність чи хибність вчинків звірів (див.: Додаток 5). Натомість автор уводить психологічні мотивації дій та вчинків героїв, їхні роздуми, пейзажі, окремі наукові відомості про життя звірів (див. казки “Фарбований Лис”, “Лисичка і Рак”, “Королик і Медвідь” тощо), “розширює коло художньо-виражальних засобів, зокрема порівнянь і епітетів, які в народній казці, як і в народно-розмовній мові, взагалі досить бідні і одноманітні”[4]. У І-й частині “Байки про байку” письменник навіть робить екскурс у “цікаве літературознавство”, просто й доступно оповідаючи про жанрові особливості казки; ІІ-а ж частина має виразні ознаки кумулятивної казки, яка особливо сприяє формуванню аналітично-логічного мислення дітей. Ці нововведення творять жанрову специфіку літературної казки. Таким чином, Франкова форма казок змушує дітей думати, а не сприймати на віру уже готові твердження, самим узагальнювати і робити висновки.
2. Письменник переносить на національний ґрунт зооморфні образи. Так, “індійського” Лева замінює “українським” Ведмедем, бо вони є царями звірів відповідно в індійській та українській казкових традиціях; а як уособлення тупості, вайлуватий, тугий на вухо бурмило Ведмідь якнайбільше відповідає тугодумному Левові (з казки “Заєць і Медвідь”) . Національним відповідником хитрого і підступного Шакала стає не менш хитра і підступна Лисичка (з казки “Ворона і Гадюка”) чи Лис (із казки “Фарбований Лис”). Святий Миколай, такий близький і дорогий галицьким дітям, заступив індійського Брахмана . Українізація протоперсонажів сприяла розумінню казок дітьми. Проте не в усіх казках простежується “націоналізація” образів звірів: іноді Франко виводить образи екзотичних для нашої фауни тварин (Лев з казки “Осел і Лев”, мавпа Фрузя з “Фарбованого Лиса”, Леопард і Слон з казки “Ворони і Сови”, Бегемот з казки “Як звірі правувалися з людьми”), вочевидь, щоб розширити світогляд дитини і сприяти її дальшим зацікавленням природою. Прикметно, що, за спостереженням білоруського дослідника І. Крука, у російських та білоруських народних казках немає екзотичних тварин, натомість “особливістю системи образів українського тваринного епосу є наявність цілого ряду «екзотичних» тварин”[5]. До того ж, “казки з персонажами «екзотичних» тварин локалізовані найперше у західних районах України”[6]. Це дає змогу припустити, що Франкова казкотворчість частково вплинула на фольклор, особливо якщо зважити на те, що народні казки з екзотичними зооморфними персонажами були записані вже після виходу збірки “Коли ще звірі говорили”. Безперечно, сьогодні важко стверджувати категорично, що саме літературні казки І. Франка спричинили появу екзотичних образів в українському тваринному епосі. Ця проблема потребує окремого, може, навіть монографічного дослідження. Проте цікавим, навіть дещо загадковим залишається факт текстуального збігу деяких казок зі збірки “Коли ще звірі говорили” з фольклорними текстами. Наприклад, Франкова казка “Заєць і Медвідь” (переробка з “Панчатантри”) перегукується з народною казкою “Як Заєць ошукав Ведмедя” (записана 1930 р.); казка “Вовк війтом” (зі збірки грецьких казок Гана) майже тотожна народній казці “Як вовк хотів бути війтом”; а казки “Заєць і Їжак” (з німецьких казок братів Ґрімм), “Три міхи хитрощів” (з тої-таки збірки Гана) та “Ворона і Гадюка” (з індійської “Панчатантри”) ідентичні відповідно українським народним казкам “Їжак і Заяць перебігаються”, “Хитрий Їжак” та “Ворона і Гадина” (записані 1913 р.)[7]. Чи ці збіги справді мають характер впливу (письменника на фольклор чи й, може, навпаки), чи є наслідком гіпотетичної генетичної спорідненості або міґрації казкових сюжетів різних народів світу (так званих мандрівних сюжетів), чи становлять суто типологічні перегуки, наразі достеменно невідомо.
   

   Ілюстрація до казки Івана Франка “Три міхи хитрощів”. Художниця © Валерія Соколова

3. І. Франко надає казкам українського локального колориту. У казки введено елементи народних вірувань та забобонів, прислів’я і приказки. Наприклад, Фарбований Лис “спльовує тричі в той бік, де була йому така немила пригода” [т. 20, с. 125]; Малпа Фрузя вистригає Вовкові “три жміньки волосся з-між очей і пускає на вітер, щоб так і його переполох розвіявся” [т. 20, с. 125]; Журавель з казки “Лисичка і Журавель” вітає гостя приповідкою “Чим хата багата, тим і рада” [т. 20, с. 85] тощо. Письменник створює і власні паремії: “Я на нім пізнався, як на фарбованім Лисі” [т. 20, с. 128], “При голоднім животі швидко думки йдуть до голови” [т. 20, с. 113], “Коли тобі три скажуть, що ти п’яний, то лягай спати” [т. 20, с. 140]. У казках “Лис і Дрозд” та “Заєць і Їжак” приказки-афоризми використовуються вкінці з дидактично-підсумовуючою метою, у функції “сили” (“моралі”), що дає змогу говорити про елементи байки в жанровій структурі цих творів. Наприклад: “Таке-то, бачите: хто хитрощами та підступом воював, той від підступу й погиб” [т. 20, с. 91]; “А для вас, небожата, відси така наука: ніколи не підіймай на сміх бідного чоловіка <…>” [т. 20, с. 95]. Національного забарвлення надають казкам і пейзажні, рослинні (верба, буряк, просо, коноплі) та побутово-речові образи (дукати, горнятко), родинні назви (кума, кум, жінка), постійні фольклорні епітети-прикладки (Вовчик-братик, Лисичка-сестричка, Кобила-матуся, Рак-неборак, Сорока-білобока, Ослик-братик). Широко використовує І. Франко у своїх казках-переробках ініціальні (“Був собі раз Осел” [т. 20, с. 78]; “Був собі раз у господаря Пес <…>” [т. 20, с. 117]; “Жив собі в однім лісі Лис Микита, хитрий-прехитрий” [т. 20, с. 122]) та медіальні народно-казкові формули (“Отак думав бідний Гривко день, думав другий день і нічого не міг видумати” [т. 20, с. 120]; “Чи довго вони там ішли, чи коротко, досить, що в найкращій згоді дійшли аж над море” [т. 20, с. 108], “Подумав-подумав чоловік та й послухав жінки” [т. 20, с. 83]). Така націоналізація локального колориту дає змогу дітям легко уявити й запам’ятати оточення, у якому діють герої.
4. Письменник видозмінює систему персонажів казок відповідно до своїх поглядів на дитячу літературу. Так, ув індійському варіанті казки про Ворону і Гадюку існувало дві ворони (ворон і його дружина). І. Франко вводить у свою переробку лише одну ворону (див. казку “Ворона і Гадюка”), бо вважає, що не слід “<…> тривожити молодого чуття <…> незрозумілими для дітей відносинами обох полів” [т. 20, с. 74]. Аналогічна заміна пари червонолапих гусей на Синицю відбулася й у казці “Байка про байку” (ІІ частина) .
5. І. Франко надає характерам звірів динамічності. Так, лякливий і полохливий Заєць (з казки “Заєць і Медвідь”) та плаксива Ворона (з казки “Ворона і Гадюка”), зазнавши у житті горя, стають рішучими, безстрашними і навіть жорстокими, використовуючи розум як зброю. Довірливий і товариський Їжак (“Три міхи хитрощів”), Осел (“Осел і Лев”, “Вовк війтом”, “Вовк, Лисиця і Осел”), пес Бурко (“Мурко й Бурко”) у критичній ситуації набувають раніше не властивих їм хитрості й підступності.

Окреслені вище зміни І. Франко привніс до текстів своїх переробок зумисне, керуючись певним наміром – бажанням зробити казки цікавими й доступними для української дітвори. Тобто казкар свідомо видозмінив поетику цих творів, адаптуючи їх до “горизонту сподівань” реципієнтів та власних генологічних і педагогічних поглядів. Проте письменник кардинально модифікував власні казки ще й в ідейному аспекті, загостривши увагу на проблемах боротьби за виживання, моментах “звірства” та законах “джунґлів”[8]. Як зауважував С. Єфремов, “у цього великого гуманіста, щирого співця високої любови до людини, проповідника вибачливости й самопожертви, за якого ми знаємо Франка, – у його є одна риса, що її инакше я не вмію назвати, як зародком «жестокого таланта» <…>”[9]. Означена “звірська” проблематика й була частковим виявом цієї “жорстокості”.

Обкладинка видання казки Івана Франка “Фарбований лис” (Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2013).  Художник Олег Кіналь.

Головний ідейно-змістовий пафос Франкових казок, що відрізняє їх від етноетичної основи фольклорних передтекстів, полягає у чіткій етико-антропологічній концепції, утіленій в образах антропоморфних звірів. Художньо витворений автором світ казок про тварин – це модель соціальної дійсності. Франко подав звірят “як істот думаючих, що живуть між собою майже людським життям”[10]. Відтак образи персонажів-тварин за своєю складністю подібні до амбівалентних постатей Франкової прози, адресованої дорослим: у казках збірки немає абсолютно добрих чи абсолютно злих звірів, як цього не буває і в середовищі людей, а є суперечливі натури з їхніми радощами й турботами, вадами й чеснотами. Образи звірів у казках – уособлення людей, але й водночас – самих звірів. Вони живуть за певними законами, що їх самі-таки і створюють, або за законами природи – законами боротьби за існування.

Ілюстрація до казки Івана Франка “Заєць і Медвідь”. Художниця © Валерія Соколова

Вважаємо, що ключі до витрактування ідейно-проблемного потенціалу вказаних казок І. Франка може дати його філософська праця “Мислі о еволюції в історії людськості” (1881), де він на основі еволюційної теорії боротьби за існування та природного добору, сформульованої Дарвіном та Воллесом, дає власне розуміння механізмів природного і соціального розвитку.

Художній світ казок збірки – це світ постійної небезпеки для життя, якими керують відвічні і байдужні закони природи – закони боротьби за виживання. Персонажі постійно ризикують; і якщо вони, зазнавши нещастя (наприклад, Заєць з казки “Заєць і Медвідь”, якого повинен з’їсти Медвідь; Ворона з казки “Ворона і Гадюка”, у якої Гадюка невгамовно поглинає усіх дітей; чи Фарбований Лис з однойменної казки, який потрапляє у діжу з синьою фарбою), бажають жити, то повинні безпосередньо взяти участь у поєдинку за виживання і довести свою здатність вирішувати, діяти й перемагати. Стимулом до дії і перемоги як результату її у скривджених звірів є воля до життя, ґрунтована на певній системі вітальних цінностей. Так, для пса Бурка (“Мурко й Бурко”) та пса Гривка (“Війна між Псом і Вовком”) життєво важливою є довіра господаря; Зайці (“Ворони і Сови”) обстоюють своє право жити на прадідівській рівнині; Осел (“Осел і Лев”) мріє “жити на волі” [т. 20, с. 78]. Ціннісною домінантою у Дрозда (“Лис і Дрозд”), Ворони (“Ворона і Гадюка”), Королика (“Королик і Медвідь”), Зайця (“Заєць і Медвідь”) є їхня турбота про дітей. Адже діти – форма індивідуального безсмертя; батько перемагає у боротьбі за існування, навіть коли він сам гине, але залишає по собі життєздатних нащадків. Особистісно необхідною для Лиса Микити (“Фарбований Лис”) є потреба розширення сфери власного впливу, бажання похизуватися своєю майстерністю красти, умінням вчасно втекти і не попастися у сильце.

Обкладинка видання збірки Івана Франка “Коли ще звірі говорили”(Київ: АВІАЗ, 2015). Художник Я. Кельнер-Вельнер.

Ті звірі, які або не можуть обстояти своє життя, або ж просто не хочуть жити, гинуть: “Чи трапиться старе та немічне, чи бідна вдова, котрій і жити не хочеться на світі, чи дурнувате яке вдасться і не вміє собі ради дати на світі, зараз звірі посилають се до Медведя, а той не питає, розірве та й харчується собі спокійно” [т. 20, с. 101]. Тож закон боротьби за існування у казках І. Франка стоїть на боці сильнішого. І хоч у людському суспільстві існує чимало калік, немічних, дурників, проте, як твердить письменник, вони живуть обов’язково у соціальній спільноті – “не власною силою, не власною працею і <…>, коли б суспільність від них відступилася, вони погибли б швидко” [т. 45, с. 85].

Нерідко у боротьбі за виживання гинуть і ті, хто може обороняти своє право на життя. Скажімо, Медвідь (з казки “Заєць і Медвідь”) та Гадюка (з казки “Ворона і Гадюка”) не були ні хворими, ні немічними, жили “власною силою”, а все ж загинули, попри їхні істотні переваги над супротивниками. Гадюка, захоплена ворогом зненацька, взагалі не чинить опору, перебуваючи у гальмівному стані. Медвідь обурюється, упідвладнюється гнівові (а відтак керується емоціями, а не розумом), діє нашвидкуруч і цим прирікає себе на смерть. Отже, фізична сила у бездіяльності або ж у пристрасно-афективній дії ще не гарантує успіху в боротьбі за існування. Щоб вижити і перемогти, треба тамувати свої емоції, ясно орієнтуватися у ситуації, діяти обдумано, з розумом. Боротьба за виживання – це змагання не лише фізичних, а й інтелектуальних спромог, котрі часто бувають вирішальними, що й доводять сюжетні ситуації казок. Необхідності думати Медвідь і Гадюка не усвідомили. А тому й були знищені розумнішими від них Зайцем та Вороною. Отже, самої волі до життя і фізичної здатності себе захистити не досить: необхідна надійна зброя. Життєво важливою умовою перемоги у боротьбі за існування у Франкових казках є здатність мислити. До потреби осмислено ставитися до ситуації кожен персонаж приходить по-своєму: одні [Фарбований Лис з однойменної казки, Осел з казки “Вовк війтом”, Лисичка з казки “Ворони і Сови”(частина ХІ)] починають думати і діяти одразу, інші [Ворона (“Ворона і Гадюка”), Заєць (“Заєць і Медвідь”), Дрозд (“Лис і Дрозд”)] – поступово, долаючи негативні емоційні переживання (горе, нудьгу, плач і страх), осягають чинність життєво-практичного розуму як знаряддя боротьби: “Став Заєць над цямриною, заглядає вниз, а його сльози тільки кап-кап у воду. Та побачивши у воді свою подобу, почав їй придивлятися уважно і нараз повеселів і аж підскочив із радості. В його голові заблисла щаслива думка <…> І вже не плачучи і не зітхаючи, а щодуху біжучи, він поспішав до медвежої гаври” [т. 20, с. 101]. Процес мислення у Зайця індукується ситуативно-випадково. Наслідком розумової знахідки є його “єдинична” перемога над Медведем. Інші тварини теж долають депресивні емоційні стани. Але, на відміну від Зайця з його евристичним складом розуму, не всі звірі здатні самостійно відшукати вихід з критичної ситуації. Тому вони звертаються за порадою до мудріших тварин. Псові Гривкові (з казки “Війна між Псом і Вовком”) радить, як діяти, кіт Мурко; чоловікові (з казки “Старе добро забувається”) та Вороні (з казки “Ворона і Гадюка”) допомагає порадою Лисичка: “Поміркувала й сама Ворона, що крик і плач ні до чого не доведуть, і пішла до куми Лисички <…> просити поради” [т. 20, с. 104].

Ілюстрація до казки Івана Франка “Війна між псом і Вовком”. Художниця © Валерія Соколова

Відтак первісно упосліджені персонажі зрештою перемагають не так силою фізичною, як силою розуму (власного чи чужого), думки, хитрості, завдяки яким звільняються з безвиході і продовжують жити. Адже “котрий звір не може взяти силою, той бере хитрістю <…>” [т. 45, с. 86].

Завдяки хитрості виживає у скрутній ситуації і Лис Микита, сховавшись у діжу від злих собак. Але, на жаль, діжа була з синьою фарбою. У цій прикрій ситуації хитромудрий звір не занепадає духом. Він бажає жити, а отже, повинен думати і діяти. Лис намагається пристосуватися до нових обставин, а інстинкт самозбереження і воля до життя спонукають його наректи себе посланцем Св. Миколая, виліпленим з небесної глини. До речі, хитромудрий звір, мабуть, не випадково називає себе посланцем саме Св. Миколая. Адже, як зауважує О. Воропай, “святий Миколай-Чудотворець опікується не тільки людьми, а й диким звіром (курсив мій- Н. Т.)”[11]. Свого часу й І. Франко у журналі “Житє і слово” опублікував народне повір’я під промовистою назвою “Св. Николай – опікун звірів”[12]. Тож Лис Микита стає царем у звірячім царстві, бере на себе зобов’язання бути чесним і справедливим правителем. За таких умов звіряче царство могло б нагадувати людське суспільство, у якому, окрім законів боротьби за виживання, діяли б і закони моралі та права. Але посланець Св. Миколая не дотримав слова, не сприяв поступу у звірячім царстві, не зміг і не захотів змінити свого звірячого єства. А тому боротьба за існування триває – “жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голоден. Кого вбили стрільці, той мусив загинути, а хто втік, той богу дякував, що жиє” [т. 20, с. 127]. “Справедливий” цар не захистив голодних, скривджених та бідних. Він не тільки не змінив світ на краще, а й сам деґрадував, оскільки чим довше він “панував”, тим більш лінивим ставав, більше гордився і дедалі менше думав. І внаслідок того, що перестав мислити і піддався амбіціям, утратив обережність, не зміг проконтролювати свої емоції та затамувати справжню, далеко не “небесну”, а звірячу натуру, і врешті загинув: “Його (Лиса Микити. – Н. Т.) серце було переповнене, його обережність заснула, і він, піднявши морду, як не задзявкає й собі по-лисячому! <…> Всі кинулися на нещасного Лиса Микиту і розірвали його на шматочки” [т. 20, с. 128]. Фарбований Лис, царюючи, перестав мислити. А бездумність у жорстоких умовах боротьби за виживання тотожна смерті. Адже життя, за І. Франком, завжди повинен супроводжувати ясний і світлий розум.

Ілюстрація до казки Івана Франка “Осел і Лев”. Художниця © Валерія Соколова

Ті ж персонажі, які раціонально безсилі (Медвідь з казки “Заєць і Медвідь”, Гадюка з казки “Ворона і Гадюка”, Заєць з казки “Заєць і Їжак”, Лисичка з казки “Лисичка-черничка”) або ж перестають думати (як Лис Микита з казки “Фарбований Лис”, котрий інтелектуально зледащів) обов’язково гинуть: боротьба за існування – це боротьба за життя на смерть, і переможець не знає пощади до переможеного; прощення чи компроміс з ворогом неможливі. А Заєць (з казки “Заєць і Медвідь”) та Ворона (з казки “Ворона і Гадюка”) навіть садистично втішаються спогляданням передсмертних мук своїх жертв, що є аморальним з погляду традиційної християнської етики: “А Заєць стояв при цямрині і глядів, поки звірячий ворог зовсім не заллється…” [т. 20, с. 103]. “А Ворона врадувалася вельми, бачивши смерть свого ворога, і від того часу жила собі спокійно” [т. 20, с. 105]. Любування смертю, екстаз перемоги в натуралістичних деталях зображено чи не в кожній казці: “<…> кров бухнула йому з горла, і він сконав на місці” [т. 20, с. 94]; “<…> розсміявся, забив Лисицю <…>” [т. 20, с. 107]; “<…> хап його за карк і роздер” [т. 20, с. 114]; “<…> розірвали його на шматочки” [т. 20, с. 128].

Жанрова специфіка народної казки про тварин до певної міри прогнозує мотиви “смерті як необхідного для чийогось життя” та “життя як можливості у будь-який момент стати здобиччю та їжею для іншої живої істоти”[13], проте у творах І. Франка, як бачимо, ці проблеми особливо загострюються (до того ж, якщо зважити на той факт, що в передтекстах сцени екстатичного зловтішання відсутні). Однак це – не просто апологетика насильства заради насильства, а імпліцитна філософія життя. І. Франко – свідомо чи несвідомо – екстремалізує безжальність законів природи майже у соціал-дарвіністському чи ніцшеанському дусі: щасливий, хто вижив, най згине, хто впав. Мабуть, тому у чотирнадцяти казках збірки “Коли ще звірі говорили” акцентовано, на відміну від передтекстів, звучить тема смерті.

До слова, закони “джунґлів” панують навіть у тих казках, сюжет яких будується за моделлю гри, яка за своєю суттю є жартівливо-забавною, розважально-гедоністичною. Гра у Франкових творах набуває різних форм. Це – і гра як відстоювання честі й гідності у спортивному (“Заєць і Їжак”, “Лисичка і Рак”) чи військовому змаганні (“Королик і Медвідь”, “Війна між Псом і Вовком”); і гра як змагання за соціальну роль (“Осел і Лев”), і навіть гра як турнір між життям і смертю (“Лис і Дрозд”). Але навіть в умовах гри звірі не можуть обійтися без хитрощів та ошуканства, постійно порушуючи чи змінюючи правила, а, як доводить Й. Гейзінґа, “<…> сутність гри саме в тому й полягає, щоб гравці дотримувались правил – щоб гра була чесна”[14]. Безжальні закони боротьби за існування роблять “звірячими” й правила гри.

Ілюстрація до казки Івана Франка “Три міхи хитрощів”. Художники Л. Джолос, Є. Соловйова.

Дещо осібно від решти творів збірки “Коли ще звірі говорили” стоїть казка “Як звірі правувалися з людьми”, яка “своїм змістом і тоном вибігає поза круг розуміння малих дітей” і призначена для читачів 10–15 років, “даючи їм у казковій одежі немало фактів із історії розвою та культури людей і природи” [т. 20, с. 78]. Ця казка – своєрідний підсумок, узагальнення, універсалізація проблеми боротьби за існування. Так, якщо у 19 казках збірки закони боротьби за виживання стосуються звірів, то в казці “Як звірі правувалися з людьми” І. Франко розширює спектр дії цих законів на людей “яко звірів по своїй організації, навіть яко звірів суспільних” [т. 45, с. 106] та на мікроорганізми, ті “маленькі”, “дрібненькі істоти”, які “<…> кождої хвилі грозили затроїти, зіссати, знищити кожде найбільше тіло” [т. 20, с. 166] й у таємнім світі яких іде “<…> ненастанна боротьба, далеко лютіша, ніж у світі, доступнім для людських і звірячих очей” [т. 20, с. 167]. Боротьба за існування – це та безжальна природна сила, яка визначає розвиток природи, звіра, людини, соціуму, історії загалом. Відтак казка “Як звірі правувалися з людьми” – своєрідний, викладений у казковій формі та адаптований до дитячого сприйняття, філософський трактат про еволюцію природи, людини та суспільства. Це немовби художній еквівалент теоретичної праці “Мислі о еволюції в історії людськості”. Цією казкою, на думку Ю. Ярмиша, “І. Франко започаткував нову жанрову форму в українській літературній казці, а саме – пізнавальну казку (курсив мій – Н. Т.)”[15]. І справді, з неї довідуємося про тотемістичний світогляд первісної людини (“З жахом дивилися вони (люди. – Н. Т.) на нас (звірів. – Н. Т.), а в своїй глупоті не раз уважали нас за богів, приносили нам добровільно в жертву своїх дітей, дівчат або старців, щоб тільки запобігти нашої ласки” [т. 20, с. 153]) та її еволюцію (“В боротьбі з тою природою і з її противностями люди виробляли свої сили, а поперед усього виробили свій розум і добилися панування <…>” [т. 20, с. 155]; люди “забрали в свої руки вогонь <…>, захопили в неволю багато з поміж нас (звірів. – Н. Т.) <…> [т. 20, с. 153]) тощо. Віднаходимо у Франковій казці і чимало наукових фактів з життя тварин (форми тваринних спільнот у мурашок та бджіл), і навіть мікроорганізмів – бактерій та вірусів (“<…> незліченні дрібні істоти – кульочки, палички, голки, хрестики та ниточки. Вони <…> чіплялися міліардами кождого тіла, і де тільки знаходили собі поживу, крихіточку слини, плину, клею, поту, там зараз прилипали, росли, насисалися, пучнявіли і розпадалися, лишаючи по собі маленьку крапелиночку отруйного плину” [т. 20, с. 166]). До речі, уведення в казку цих невидимих “персонажів” – вірусів (від лат. virus – отрута) – свідчить про неабияку ерудицію І. Франка, адже вірусологія як наука наприкінці ХІХ ст. тільки починала формуватися. До речі, в сучасній вірусології за формою віруси і справді поділяють на “паличкоподібні, ниткоподібні, сферичні, кубоїдальні, булавовидні”[16].

Як і в казці “Суд святого Николая”, в основі композиції казки “Як звірі правувалися з людьми” – модель суду. Проте поняття суду в цих казках отримує різне смислове наповнення. У першому тексті “суд” має характер радше символічний, оскільки в казці “Суд святого Николая” немає антагонізму, конфліктності, відвертого протистояння сторін. Натомість другий текст побудований за класичним взірцем судового процесу, де є дві опозиційні сторони (позивачі й відповідачі) та суддя: звірі позиваються з людьми, бажаючи повернути собі “панування” на землі, а суддею виступає “премудрий цар Соломон”. Модель судового процесу надає казці форми інтелектуального діалогу, правової суперечки: кожна зі сторін раціонально зважує свій виступ перед суддею, обстоює свою позицію арґументовано, спростовуючи чи розвиваючи тезу опонента. Діалогічна композиція твору дає можливість реципієнтам цієї вікової категорії стежити за ходом та логікою протікання думки, формує у них критичне ставлення, розвиває власну думку, а також зображає процес еволюції природи та суспільства не однобічно, а в усій його складності та суперечності.

Обкладинка видання збірки Івана Франка “Коли ще звірі говорили”(Львів: Видавництво Старого Лева, 2016). Художниця © Валерія Соколова.

Назагал, тексти збірки “Коли ще звірі говорили” зазнали порівняно зі своїми передтекстами істотних змін, набувши прикметних ознак літературної казки. Твори несуть на собі відбиток епохи, в якій вони були створені (відбивають реалії українського побуту, репрезентують стан природничої науки, навіть вірусології), відображають психобіографічні моменти та стан свідомості автора, його уявлення про літературу для дітей. Франкові казки рясніють психологічними характеристиками та мотиваціями поведінки персонажів, пейзажними описами тощо. Письменник, “українізувавши” запозичені сюжети, розширив тематичні, персонажні (уведення екзотичних тварин, бактерій, мікроорганізмів тощо) та проблемні обшири літературної казки. Не менш важливим є й те, що Франкові переробки складають цикл і об’єднані спільним ідейно-художнім задумом творця. Відтак майже всі твори збірки вважаємо літературними казками. Щоправда, деякі дослідники називають ці тексти байками, відчитуючи у них то явно програмовий дидактизм (О. Вертій)[17], то політичний підтекст (Я. Закревська). Остання інтерпретація таких “далеких від політики” (за висловом самого ж І.Франка) творів, очевидно, пов’язана з ідеологічними тенденціями радянського літературознавства, бажанням у кожному тексті бачити класову боротьбу і соціальну ворожнечу[18]. Гадаємо, кваліфікація цих Франкових творів як байок є неправомірною, оскільки тексти позбавлені прямої повчальності та алегоризму. “<…> «Казкаря» цікавили не конкретні «прототипи», не ті чи інші, зашифровані в алегоріях, риси людських характерів, – зауважує Р. Чопик. – «Казкаря» цікавило Цільне, Спільне для всіх персонажів яко нелюдей – «конституція», котру всі вони яко звірі сповідують. «Основний закон» джунґлів, що конституює основу животіння цієї «суспільності», «метод» взаємин між тими, хто вегетує в її темних хащах, «метод» підступу”[19]. Лише “Лис і Дрозд” та “Заєць і Їжак” виявляють тенденцію до жанрового синкретизму, поєднуючи жанр казки з окремими рисами байки (дидактична “мораль” наприкінці текстів).

У казках збірки І. Франко зміщує ідейно-проблемні акценти, порівняно з передтекстами поглиблюючи й висуваючи на передній план такі риси й закономірності виображуваної реальності, як боротьба за існування, повсякчасна присутність смерті як абсолютного програшу, непереможна вітальна жага героїв, актуалізація їх, передусім, інтелектуальних спромог у критичних ситуаціях, натуралістичний (аж до садистичного присмаку – в казках “Заєць і Медвідь”, “Ворона і Гадюка”) екстаз перемоги. Усі насвітлені проблеми значно блідіше вимальовуються у фольклорі, ідейною ж інтенцією автора (хай до кінця й не раціоналізованою), треба гадати, було власне наголошення саме цих, можливо, неприємних, але справжніх та актуальних сторін буття[20].

Сьогодні важко сказати напевно, наскільки свідомою чи несвідомою була ідейно-проблемна трансформація переробок. Можливо, “жорстокі”, “звірські” мотиви, сформовані під впливом важких життєвих обставин, світоглядних переломів та душевних болінь, були виявом підсвідомості автора й актуалізувалися в текстах казок для дітей (sic!) поза його волею (отже, позасвідомо). Утім, ймовірно також, що І. Франко цілеспрямовано увів їх у художню канву творів задля посилення виховного ефекту. Болісне відчуття власної незахищеності, усвідомлення потреби активного протистояння злу в умовах тотальної несправедливості породжували в митця – люблячого батька – прагнення не ізолювати дітей од жорстоких, неприємних життєвих явищ, а навпаки, відмалечку формувати в них (зрештою, в української юні загалом) ясне уявлення про нещадні, безжалісні закони хижого, кровожерного світу. Яскраво й наочно письменник демонстрував реципієнтам необхідність бути сильним і розумним у складній життєвій борні, аби не впасти у відчай і не зазнати болючої поразки, та при цьому прагнув бачити своїх читачів не жорстокими, лише спроможними до чесної боротьби оборонцями справедливості.

Обкладинка монографії Наталі Тихолоз “Казкотворчість Івана Франка (генологічні аспекти)” (Львів, 2005)

Дещо похмурий реалізм і прагматичний раціоналізм становлять психобіографічно зумовлений ідейний пафос збірки казок “Коли ще звірі говорили”, покликаної формувати в дітей тверезі уявлення про дійсність і орієнтацію в ній. Утім, логічно виникає запитання: як самі малюки сприймають ці казки? Оскільки першими реципієнтами Франкових казок були його власні діти, то найперше звернемося до їхніх вражень. Так, син письменника Петро згадував: “Тато, читаючи плавно, перекладав з німецької мови казки братів Грімм, які оставили на нас незатерті враження. По тих казках я боявся сам спати (курсив мій. – Н. Т.) і вночі йшов або до матері, або до тата”[21]. Натомість спогади доньки Ганни набагато веселіші й приємніші: “Тато оповідав казки дуже цікаво, якраз тоді компонуючи для нас свої байки “Коли ще звірі говорили”, що їх ми так дуже любили й бажали все наново слухати (курсив мій. – Н. Т.). Ми, заслухані й задивлені в чаруюче обличчя тата, хотіли слухати якнайдовше, і мамі була велика морока покласти нас спати”[22]. Ймовірно, що така суперечливість у сприйнятті казок пояснюється індивідуально-психологічними особливостями реципієнтів. Сучасні дослідження рецепції казок засвідчують, що “словесне буття героя у свідомості дитини своєрідно перевищує буття подієве, вбирає його в себе”[23]. Відтак настільки жорстка художня візія не викликає внутрішнього спротиву у дитячій читацько-слухацькій аудиторії. Особливості дитячого сприймання пом’якшують трагічно-песимістичні екстремуми, та при цьому реципієнти засвоюють (значною мірою, на позасвідомому рівні) гіркі істини людського буття у світі: життя – боротьба, поразка – смерть, розум – зброя, сила – перемога.

Формулюючи нині концепцію національного виховання, гадаю, слід враховувати не лише споконвічні традиції українського кордоцентризму і романтичного (часом навіть сентиментально-жалісливого) гуманізму, але й прикре, проте правдиве Франкове одкровення реалістично-прагматичного раціоналізму. Нове покоління українських громадян, спроможних до державотворчого чину, повинно бути сильне духом і тілом і мусить керуватися ясним і поміркованим розумом, долаючи життєві перепони.

---

[1] Цікаво, що інтерес і прихильність І. Франка до тваринного світу реалізувалися не лише у площині естетичного світу, а й у сфері власне біографічній. Так, удома у письменника певний час був справжній “зоопарк”. “З-під дивана вилазила здорова черепаха, в кутах дві морські свинки хрумали заячу капусту, серединою проходжувався бузько з надломаним крилом, яке ми прив’язували, деколи скакали жаби, зловлені хлопцями, щоб погости бузька”, – згадує ровесниця і товаришка Франкових дітей Софія Олеськів-Фредорчакова (Олеськів-Фредорчакова С. Із спогадів про Івана Франка // Спогади про Івана Франка / Упоряд., вступ. стаття і прим. М. І. Гнатюка. – Львів: Каменяр, 1997. – С. 434).

[2] Франко І. Женщина-мати // Друг. – 1875. – № 22. – С. 532–544; № 23. – С. 551–554; 1876. – № 2. – С. 29–31; № 4. – С. 60–62.

[3] Коцюбинський М. Іван Франко // Коцюбинський М. Твори: В 7 т. – Київ: Наук. думка, 1975. – Т. 4. – С. 53.

[4] Закревська Я. В. Казки Івана Франка: Мовно-художній аналіз. – Київ: Наук. думка, 1966. – С. 93.

[5] Крук И. И. Восточнославянские сказки о животных: Образы. Композиция. – Минск: Наука и техника, 1989. – С. 53.

[6] Там само. – С. 54.

[7] Див.: Казки про тварин / Упоряд. І. П. Березовського. – Київ: Наук. думка, 1979. – 574 с.; Українські народні байки: Звіриний епос / Зібрав В. Гнатюк // Етнографічний збірник. – Львів, 1916. – Т. 37/38. – LVI+559 с.

[8] Чопик Р. Ecce Homo: Добра звістка від Івана Франка. – Львів: ЛВІЛШ НАНУ, 2002. – С. 136.

[9] Єфремов С. Іван Франко: Критично-біографічний нарис. – Вид. 2-е, з додатками. – Київ: Слово, 1926. – С. 203.

[10] Ключко-Франко А. Іван Франко та його родина // Спогади про Івана Франка / Упоряд., вступ. стаття і прим. М.І.Гнатюка. – Львів: Каменяр, 1997. – С. 466.

[11] Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. – Київ: Оберіг, 1993. –  С. 26.

[12] Див.: Св. Николай – опікун звірів // Житє і слово. – 1894. – Т. 1. – Кн. 6. – С. 356–357.

[13] Бахтина В. А. Эстетическая функция сказочной фантастики. – Саратов: Изд-во Саратов. ун-та, 1972. –– С. 13–14.

[14] Гейзінґа Й. Homo Ludens / Пер. з англ. О. Мокровольського. – Київ: Основи, 1994. – С. 64.

[15] Ярмиш Ю. У світі казки.: Літературно-критичний нарис.  – Київ: Рад. письменник, 1975. – С. 63.

[16] Векірчик К. М. Мікробіологія з основами вірусології: Підручник. – Київ: Либідь, 2001. – С. 262.

[17] Див.: Вертій О. Народні джерела творчості Івана Франка. – Тернопіль: Підручники & Посібники, 1998. – – С. 177.

[18] Я. Закревська пише, що у “Фарбованому Лисі” І. Франко показав, “<…> які сумнівні і нетривкі царська ласка і царське становище” (Закревська Я. В. Казки Івана Франка. – С. 20). Казка “Байка про байку” (ІІ частина) інтерпретується так: “Море – це народ, а Синиця – одиночки-вискочки, що намагаються знищити творчі сили народу. Як Синиця не зуміла боротись з бурхливими хвилями моря, так само безсилі ті, хто намагається діяти проти непереможної сили народу” (Там само. – С. 20).

[19] Чопик Р. Ecce Homo: Добра звістка від Івана Франка. – С. 141–142.

[20] Важливо наголосити, що означена “філософія життя”, експлікована з художньої структури казок збірки “Коли ще звірі говорили”, суперечить полемічно загостреним оцінкам Д. Донцова, який несправедливо закидав І. Франкові відмову від життєвої боротьби та проповідування еґалітаристської й квієтистської філософії “рабської душі”. Вбачаючи художній вираз “плебейського анархізму”, позбавленого ідеї величі, сили, героїки, у Франковому вірші “Беркут”, ідеолог інтеґрального націоналізму безпідставно приписував Франкові “<…> світовідчування, світогляд «слабих тварей», тих, що боялися всього сильного <…>; тих, в кого завмер інстинкт життя і які в нівеляційнім шалі хочуть його знищити скрізь <…>” (Донцов Д. Націоналізм. – Вид. 3-є. – Лондон: УВС, 1966. – С. 197–198). Самі тільки Франкові казки переконливо засвідчують, що “мораль сильних”, непоборний “інстинкт життя”, жага до самоутверження й опанування вітальних цінностей у жорстокій життєвій боротьбі далеко не чужі “співцеві боротьби й контрастів” (за С. Єфремовим). Не дивно, що з плином часу і сам Д. Донцов відмовився від такого звуженого й надміру тенденційного витлумачення Франкової життєвої філософії (див. докладніше: Баґан О. Іван Франко в оцінках Дмитра Донцова: долання епохи Ratio // Українське літературознавство. – Львів, 2003. – Вип. 66. – С. 135–145; Ільницький М. Туга за героїчним: Іван Франко і Дмитро Донцов // Вісник Львівського університету. Серія філологічна: Франкознавство. – 2003. – Вип. 32. – С. 195–199).

[21] Франко П. Спогади про батька // Спогади про Івана Франка / Упоряд., вступ. стаття і прим. М. І. Гнатюка. – Львів: Каменяр, 1997. – С. 453.

[22] Ключко-Франко А. Іван Франко та його родина. – С. 466.

[23] Тараненко Е. В. Специфика восприятия сказки как диалогического жанра. – С. 14.