НЕВІДОМІ LOVE STORIES ІВАНА ФРАНКА. Історія друга

Бондар_Л_П.jpg© Лариса БОНДАР

Кандидат філологічних наук,
професор кафедри української літератури
ім. акад. М. Возняка
Львівського національного університету
імені Івана Франка

 

Історія друга

ДРУГА НАРЕЧЕНА

 «Тричі мені являлася  любов», – повідомляє Франко у «Зів’ялому листі». І розшифровує у листі до Кримського 26 серпня 1898 p.: «Ще в гімназії я влюбився був у дочку одного руського попа Ольгу Рошкевич… Наша любов тяглася 10 літ… Пізніше я познайомився з двома руськими поетесами, Юлією Шнайдер і Климентією Попович, але жодна з них не мала на мене тривкого впливу. Більше враження зробила на мене знайомість з одною полькою Юзефою Дзвонковською. Я хотів женитися з нею… Фатальне для мене було те, що, вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалеку пізнав одну панночку-польку і закохався в неї. Оця любов перемучила мене дальших 10 літ». Отак по-франківському скрупульозно все підсумовано. Дослідникам залишилося тільки одне – повірити у цю схему і чемно не виходити поза її межі.

Однак не все так просто з цією Франковою «кардіограмою» душі. Якщо кохання з  Ольгою Рошкевич тривало десять років, то виходить що вдруге явлена любов до Юзефи Дзвонковської виникла паралельно (апогей – у 1883 р.) – тут же почалося листування з Уляною Кравченко, дещо пізніше – з Климентією Попович. Взаємини з обома поетесами були також неоднозначні. «Бобрецька пташка», «кохана муха» – чи у тих грайливих прізвиськах не криється чогось більшого, ніж звичайна приязнь, не кажучи вже про тон листування, – місцями інтимно-сповідальний, місцями легко-пустотливий? Обидві жінки згадують про Франкові наміри поєднати долю з панною Юлією і панною Климентією. Проте ми можемо це залишити на сумлінні мемуаристок і не повірити їм, повіривши Франкові, а заяви жінок сприйняти як жіночу слабкість – після смерті генія стати до нього хоча б на півкроку ближче.

Була ще одна жінка, яка б могла претендувати на це місце вже законно. Назвімо її третьою Ольгою (вона мала бути другою – між Ольгою Рошкевич і Ольгою Хоружинською). Ім’я «Ольга» – це Франків фатум. Якщо вірити Климентії Попович, то, зворушений зустріччю з нею, Франко стиха шепотів: «Олю, Олю»… Отож іще одна Ольга, маловідома широкому загалу, –  Ольга Білинська, Франкова наречена.

Білинська1

Ольга Білинська

Як засвідчує її сестра Марія Білецька (Картина з життя Івана Франка // Назустріч. – 1937, №10), Франко познайомився з Ольгою «на станції», де мешкала авторка спогадів разом із товаришкою Ю.Карачевською. Франко приходив у гості до цих дівчат із  В.Коцовським, свояком сестер Білинських. Уперше Франко побачив Ольгу наприкінці 1883 p., коли народна вчителька Ольга Білинська приїхала до Львова для складання кваліфікаційного іспиту. «І з нею неначе святочний настрій увійшов у хату», – оповідає М. Білецька.

Відразу ж після знайомства Франко у листі, написаному близько 23 грудня 1883 p., запитує У. Кравченко: «Чи знакома Вам трохи дещо учителька панна Ольга Білинська?» У наступному відомому листі 26 грудня розвиває цю тему так: «А щодо Ольги Білинської, то я питався Вас, чи не єсть вона Ваша колежанка. Єсть се сестра (нерідна) одного з моїх добрих знайомих, і я запрошений до неї на свята, а впрочім, дано мені свободу приїздити коли хочу, та тільки що не можу вибратися. А видівся я з нею всього раз, всього з півгодини. Славна дівчина, було б з неї дві такі, як Ви, і ще би, може, дещо трохи лишилося». Трохи гумористична характеристика, проте Франко вмів критикувати не тільки твори своїх колежанок, а й їхню зовнішність. Наприклад, він так охарактеризував Уляну Кравченко (до речі, у тому ж листі, де вперше запитав про Ольгу Білинську): «Ви мені зовсім не сподобались. Взріст зависокий, руки закороткі, очі не блискучі». А ось «компліменти» Климентії Попович: «Я представляв Вас собі фізично більш розвиненою, сильнішою… Тепер я не дивуюсь, для чого в деяких Ваших віршах нема міри фантазії, – се конечний виплив слабкого організму» (лист між 14 – 15 травня 1884 p.).

4. Попович климентина_

Климентина Попович

Ольга Білинська, очевидно, дуже вразила занадто критично налаштованого супроти жіноцтва 27-літнього «знателя» жіночих прикмет. Приблизно через місяць після знайомства Франко дарує новій симпатії оправлені в однім томі дві книжки: «Жіноча неволя в руських піснях народних» і «Захар Беркут» – з такою присвятою:

Тобі, що власною рукою
Собі здобути вміла долю,
Робітниці на світла ниві,
Я шлю «жіночу сю неволю».
Най світло, сіяне Тобою,
Поранньов заблисне зорею,
Що нам віщує дні щасливі!
Най плоди принесе твій труд!
І по життя Твого дорозі
Най злоте жито, чудні рожі
Неув’ядаючі цвітут.

 Не зацвіли «чудні рожі» на життєвій дорозі Ольги Білинської. Натомість розквітло весняним цвітом кохання. У березні –  квітні 1884 р. вона – Франкова наречена. Проте все, як хутко почалося, так само хутко й скінчилося. «Ми не зривали, а розійшлися добровільно», – згадувала Ольга пізніше. І до того ж – «так цілком тихо», як бажала вона відбути власний шлюб, навіть без весілля.

Возняк.JPG

Михайло Возняк

Що ж спричинило розрив Франка з Ольгою Білинською?  М.Возняк вважає, що «життєва незабезпеченість». Учений відшукав у архіві Франка листи Ольги Білинської і на їх основі опублікував статтю під промовистим заголовком: «Із страху перед життєвою незабезпеченістю. Коли розходились Іван Франко й Ольга Білинська» (Назустріч, 1937, № 11). На превеликий жаль, Франкові листи до Ольги Білинської не збереглися. Це одна зі загадок любовної історії. Ольга Білинська не мала жалю до Франка. Ставилася до нього з глибокою шаною, однак листів не зберегла. Чому? М. Білецька засвідчує, що коли дійшло до розриву, то говорили про взаємне повернення листів. Можливо, Ольга відіслала листи, Франко їх знищив (чи хтось інший?), а сам Ольжиних листів не повернув? Чи це вірогідно? Знаючи про Франкову химерну вдачу, не можна цілком відкидати й такого припущення: ця таємниця, либонь, ніколи не буде розкритою… Отож головним документальним джерелом взаємин Франка Ольгою Білинською досі залишаються її листи, на яких і ґрунтується стаття Возняка.

Із цих листів, як із окремих камінчиків, можна викласти ліричну мозаїку взаємин двох молодих людей, де вона – скромна провінційна вчителька, а він – геніальна особистість, якій, проте, ніщо людське не чуже. Щоб викликати ревнощі у своєї приятельки, він повідомляє про намір «оженитися з поеткою». Ольга, очевидячки, настільки певна себе, що не сприймає цього серйозно, іронізує («то-то – добре буде») і запрошує свого обранця якнайшвидше приїхати до неї у Цішки, «котрі стужилися за певним Іваном». Далі вона, відповідаючи коханому на пропозицію зробити весілля за свій кошт, висловлює думку, щоб обійтися зовсім без нього, «так цілком тихо», коли немає на це засобів. Тут же подає, так би мовити, громадську думку про їхні взаємини: пані Дуткевич радить їй купити «льос» (лотерейний квиток) і виграти значну суму, бо без того буде зле. Потім висловлює побажання, щоб присвячена п. Озаркевичевій праця була надрукована вже після одруження Франка з Білинською, а не перед тим. Далі турбується, чому наречений не приїхав, «чи просто боявся негоди чи щось інше?»… Це все – невеличкі хмаринки на загалом погідному небосхилі ліричних взаємин. Та у наступному листі Ольги Білинської він захмарений уже дужче. До цього спричинився сам адресат, напередодні приславши, за Ольжиним висловом, «солодкого віршика». Отож з’являється гірка іронічна нота, бо вірш отой сакраментальний чи й не став кульмінаційним пунктом у взаєминах закоханої пари: вірш був насправді ніскільки не солодким, а дуже і дуже гірким, це Франкове «видіння» майбутнього родинного «щастя»: він у могилі, а його вдова з дрібними дітьми попідтинню простягають руку за милостинею. Чи не оригінальний передвесільний подарунок, цей «солодкий віршик»? Він мусив «зранити серце ніжній дамі» (Леся Українка), та ця «дама мала панцир і міцніше його стиснула», щоб далі відбивати удари неприхильної до неї Долі. А вона виступала то в образі свояка Коцовського, який плів інтриги, щоб розлучити родичку з Франком (навіщо йому було це потрібно?), то в постаті впливового пана Рогальського, який відверто заявляв Ользі, що у випадку одруження з Франком вона не дістане ніякої вчительської посади у Львові, навіть із кваліфікаційним іспитом. Коло звужувалося, дівчина доходить висновку – треба розійтися. Єдине хвилювало: невже Франко не захоче бачити Ольги більше? Вона висловлює надію, що, може, так усе ж не буде, і залишаться колишні наречені друзями.

Та це вже стало початком кінця. У наступному листі – згадка про ще одного пана Фонка, який міг би теж допомогти з Ольжиним працевлаштуванням (тобто неодмінною умовою її одруження з Франком), однак пан не захотів. Тому так драматично звучить прохання нареченої до Франка – приїхати до неї ще раз, бо, може, це остання жертва заради неї.

І справді, це було «все». Згодом – тільки напівофіційні звертання з подякою за книжки, підписані «съ поважанємъ О. Билиньська». За спогадами М. Білецької, була ще одна зустріч у Дібрівлянах, куди переїхала працювати Ольга, але вона нічого не змінила у взаєминах двох молодих людей.

Хто ж винен, що так сталося? Найменше – Ольга. Із її листів яскраво вимальовується образ самовідданої, люблячої дівчини, яка достойна йти поруч із Франком. Вона надзвичайно щира, скромна. Відверто пише про свою нехіть до листування, про те, що воліє ліпше говорити, ніж писати («сказати малабим дещо о тім, а писати не умію»). І коли б вони з Франком розійшлися, то вже було би одне добре, – що не треба буде морочитися з листами! Не прагне виглядати розумнішою, ніж є: відверто зізнається, як мучиться над Шекспіром, і вже би давно його покинула, «якби не Коцовський, котрому на злість хочу все прочитати». А при тім вона може зректися суто зовнішніх атрибутів, таких важливих для міщанства, – навіть від весілля відмовляється і не претендує на славу, щиро турбується, аби Франко не подумав, ніби вона вимагає присвячувати твори їй, а не Озаркевичевій. Ольга надзвичайно врівноважена, тактовна, позбавлена зайвої нервовості і має незле почуття гумору – на Франкове повідомлення про намір «оженитися з поеткою» реагує своєрідно: як добре, що вже під час посту прийшла йому така охота, відтак іще вони мають час побачитися перед тим.

Дзвонковська_Тарас_Франко.jpg

Тарас Франко. Дзвонковська – знайома Івана Франка зі Станіслава. Фантазія. Пастель. Січень-лютий 1969 р.

Проте відчуває глибоко, хоч і приховує ці почуття: то не вона, Ольга, а Цішки «затужили за певним Іваном». Ольга турботлива, ніжно любляча, не ображається, коли наречений не з’явився через погану погоду: «мусила бим бути без серця зовсім, аби Вас в таку дорогу витягати до Цішок». Журиться станом Франкового здоров’я і дорікає собі за це, хоча не скидає провини з нього. Ольга Білинська енергійна, діяльна (див. присвячений їй вірш Франка), всіляко намагається отримати роботу у Львові. Та дарма. Мусили розлучитися. І саме тоді найбільше виявляється шляхетність Ольги – вона прагне покінчити з тією історією так, щоб Франкові було легше, а їй – не тяжко. Це останнє, либонь, – для Франкового заспокоєння, щоб його не мучило відчуття провини перед Ольгою.

Отож Ольжиної провини у тій історії немає зовсім, а як і є, то найменша. Чия ж найбільша? Їхнього найближчого оточення. Свояк Коцовський розповсюджує «клевети», панство Дуткевичів вельми дивується з Ольжиного наміру віддатися за Франка, пан Рогальський і пан Фонко рішуче відмовляють дівчині в протекції в тому випадку, якщо вона здійснить свій зухвалий намір.

А провина Франка? Нехай невелика, але вона є. В Ольжиних листах відображений не тільки її виразний автопортрет, а й дрібними штрихами накреслений інтимний портрет Франка. Він не збігається з нашим звичним уявленням про нього як про натуру діяльну, тверду, незакомплексовану. Вражає пасивність Франка. Він не допоміг Ользі знайти роботу чи якимось іншим чином закласти матеріальні основи майбутньої сім’ї. Несподівано довідуємося, що Франко був не проти трохи понервувати наречену, навмисне викликати в неї ревнощі. Чого варта заява «оженитися з поеткою»! Думалося про бурхливу реакцію: а може, Франко просто випробовував другу Ольгу, бо ж перша (Рошкевичівна) була дуже «заздрісною» (ревнивою), і Франко неодноразово жартома трішечки її «заводив», примушуючи ревнувати навіть до Олени Пчілки. А намір присвятити тій же Рошкевич, тепер Озаркевич, твір перед самісіньким шлюбом із Білинською? Однак друга Франкова наречена вміла пробачати милому ці невинні, хоч і жорстокі жарти. Розуміла дистанцію між Франком і собою, не злякалася, що її геній при всім тім «є каприсьний чоловік». Дещо несподівано виглядає і Франкове рішення ніколи більше не зустрічатися після розриву. Знаємо ж бо про його наполегливий пошук порозуміння з  О.Озаркевич, про мало чи не тридцятилітню (!) вкрай заплутану лінію взаємин із Целіною Журовською-Зигмунтовською, а тут відрізати – і край.

фр.23Була спроба пояснити таку рішучість «нещасливою різницею в переконаннях» (О. Дей, Н. Корнієнко). Однак потім іде фраза: «А Вас то вже так собі представляю, як якого невинно на смерть засудженого». Очевидно, йдеться не про соціалістичні чи якісь інші політичні переконання, а про Франкову нещасливу впевненість у тому, що одруження принесе йому ранню смерть і горе, злидні – аж до жебрацтва – майбутній дружині й дітям. Оце був той Франків комплекс, який фатально вплинув на його долю. Академік Возняк визначив його як «страх перед життєвою незабезпеченістю». Так, але не цілком. Чому ж тоді у листі до Юзефи Дзвонковської Франко пише: він просить її руки тільки тому, що вважає за бідну. Коли б вона була багатою, він би ніколи того не зробив. І справді – чому ж боявся незабезпеченості з  О.Рошкевич, А. Павлик, О. Білинською, а з Ю. Дзвонковською – ні? І чи розійшовшись з  О.Білинською 1884 р., Франко став більше матеріально забезпеченим через рік, коли почав просити руки О. Хоружинської? Отож тут діяв страх не просто перед матеріальною незабезпеченістю, а страх юнака перед одруженням узагалі. У 1879 р. Іван, маючи 22 роки, просто не був морально готовий до одруження, тому й розійшовся з  О.Рошкевич. Подібне трапилося і 1884 p. з ним, 27-річним. Щоправда, можна допустити, що А. Павлик і О. Білинську Франко не кохав, але ж Рошкевичівну так кохав, що аж дістав вилив крові у день її весілля! Проте одружитися не запропонував: «Моя доля – вітер у полі». А Дзвонковській запропонував! Тут виявляється ще один комплекс, що його називають «комплексом Бальзака». Юзефа Дзвонковська, Целіна Журовська, Ольга Хоружинська – що є спільного у цьому ряді жіночих імен? Перші дві – польки, шляхтянки, надзвичайні красуні, які з погордою (жертовність Дзвонковської – чи це не гарна легенда, автором якої був сам Франко?) відкидають хлопського сина. Третя також аристократка, хоч і українка, але ж із-за кордону. Ось це вже справжній Франків фатум.

Тепер про те, що деякі вчені літератори вважають єдино важливим: який відбиток мала любовна історія Франка з Ольгою Білинською у його творчості? Майже ніякого. Крім уже цитованої присвяти (дивно, чому ті вірші такі нездалі – невже був настільки закоханий і щасливий, складаючи їх? Бо ж знаємо: Франко, щоб творити шедеври інтимної лірики, мусив бути нещасливо закоханий, тому він сам собі ці «закохання» й придумував) – один-єдиний отой «солодкий віршик», якого Франко під назвою «Думка» опублікував того ж 1884 р. у «Зорі».  М.Білецька вважає, що «випадково», але не пояснює, як це можна «випадково надрукувати». Отож повірити у цю «випадковість» важко. Тим паче, М. Білецька не знала (тому й обурювалася: хто ж то посмів!), що Франко (сам!) змінив назву на – «Олі», спокійнісінько перекреслив дату 24 лютого 1884 p., написав «1886 рік» і подав його до збірки «З вершин і низин». Як зазначав академік Возняк, це мало засвідчити: вірш присвячений дружині, а не колишній нареченій. Найцікавіше, що даруючи 1913 р. збірку В. Щуратові, Франко точно відтворив дату. Отже, пам’ятав і день створення вірша і ту, якій він був присвячений.

8. Целіна Зигмунтовська, 1896 р. шлюбна світлина_ (2) (2)

Целіна Зигмунтовська-Журовська. Шлюбне фото.

Ще один вірш міг би пов’язуватися з О. Білинською – «Раз зійшлися ми случайно» зі збірки «Зів’яле листя». Принаймні,  М.Білецька вважала, що це спогад про останню зустріч розлученої пари у Дібрівлянах. Академік Возняк це заперечує: «Хоч яка складна генеза «Зів’ялого листя» Франка, тяжко в ньому дошукатися згаданого відгомону. Головна героїня «Зів’ялого листя» – це «Целіна Журовська, заміжня Зигмунтовська». Так, Целінина присутність у «Зів’ялому листі» безсумнівна. Однак навряд чи можна стверджувати, ніби вона – єдина натхненниця найатракційнішої збірки в українській літературі. Знайдено у ній і відгомін першого Франкового кохання. А сенсаційна знахідка  І.Денисюка та В. Корнійчука щоденника самогубця, який існував насправді і надихнув Франка на кілька сторінок у «Зів’ялому листі»? То чому ж не можна припустити існування й інших джерел Франкового натхнення? Що Ольга Білинська є адресаткою вірша «Раз зійшлися ми случайно», – того стверджувати безапеляційно не можна. Але чи нею є саме Целіна Журовська? Це також піддається сумнівові. Читаємо такі рядки: «Я питав про щось такеє, що й не варт було питать, говорив щось про ідеї…» Про які ж ідеї міг говорити Франко з Журовською-Зигмунтовською? Уся дальша історія їхніх взаємин, зокрема листування, засвідчує: мислення цієї фатальної красуні вище рівня служниці не піднімалося. До речі, майже поряд із цитованим віршем у «Зів’ялому листі» вміщено ще один шедевр «Твої очі, як те море». Вірш, можна сказати, «на слуху». Проте ніхто, здається, не звернув уваги, що це єдиний датований вірш на всю збірку (16. IV. 1883). Безсумнівно одне: не Целіна, з якою Франко познайомився лише 1885 p., була натхненницею цього вірша.

Отож можна погодитися з академіком Возняком, що генеза «Зів’ялого листя» складна. Ще складніша справа – відвоювати у ньому місце скромній Ользі Білинській. Це не можливо. Та й не потрібно. Проте досліджувати сторінки інтимної Франкіани цікаво й необхідно для того, щоб Франко став нам зрозуміліший і ближчий, щоб «хрестоматійний глянець» не затуманював його трагічного й величного обличчя.

ІЗ ЛИСТІВ О. БІЛИНСЬКОЇ ДО І. ФРАНКА

“Почтенний Пане!  Казалисьте собі відписати на четвер, а я вже в понеділок зібралася до того, аби скорше позбутися немилого обов’язку. Не знаю, чи єсть на світі щось прикрійшого для мене, воліла бим вже цілий день стратити в Вашім товаристві як оден лист написати. Але може то вже послідний раз пишу до Вас: як оженитеся з поеткою, то на що ж Вам буде моїх листів. Ой, то то добре буде. Коби скоро! Пишете, що ваші жарти готові мені привести кілька ночей безсонних, не знаю, для чого б так мало бути, або ж то вже пропало? Масте єще Богу дякувати, час надуматися. Коли б Ви так собі зачали гадати роnіеwсzаsіе, тогда може би направду прийшло мені трохи перцю покушати, але тепер єще нема чого горювати, коли так легко зарадити лихому: вернутися і конец. Хто знає, може то і на моє добро вийшло, хоч би і для самих листів. Добре, що вже в пості прийшла вам охота женитися з поеткою; якби так скорше, то може бисьте і не могли були вже до нас приїхати, а так до великодних свят можемося єще часом видати. Хіба б і поетка була заздрісна, але я гадаю, що она ту не мала би причин до того. Може не буде гніватися на Вас, якбисьте хоть раз єще приїхали до Цішок, они вже трохи затужили за певним Іваном і раді би Єго повитати скорше як в неділю, таке (!) єще в четвер 6 с.м. і то рано. Я пополудни не маю школи, а рано тілько до 11-ої г. і то Ганя обіцює мене трохи заступити. Правда, який шкандал! Я гадаю, що і для Вас було б ліпше в четвер, бо в неділю може будете потрібні у Львові,  у нас знов гості мають бути і я не могла бим з Вами свобідно поговорити, а хотіла бим Вам устно відповісти на оба листи, бо писати якось зле. Ви волите о всім писати, то пишіть, Але не бороніть мені відповідати устно, коли я так волю. Понеже до четверга недалеко, то можна вже попрощати вас на нині, но сама не знаю як, може тепер тілько уклонитися випадає. Але, правда, руку подати можна преці і чужому нареченому, тож може позволите стиснути легонько Вашу руку хоть не Вашій  Ольдзі.

Ганя засилає Вам своє поважанє”.

 

Березень 1884 року.

“Почтенний Пане! Беруся писати до вас, хоть, правду сказавши, сама не знаю об чім, бо нічого нового нема у нас. То, що я утішилася Вашими листами знаєте і самі, тілько може не знаєте, котрим більше, а того власне я написати не можу. Сказати малабим дещо о тім, але писати не умію, тож могло би Вам видатися не так, як я хотіла бим, для того зачекаю до приїзду Вашого, що, хоть не за три неділі (від 9 с. м.), то бодай за десять, а таке (!) колись наступить. А може і за 10 заскоро? Того вже не знаю, длятого і не буду виглядати Мирона, бо, як з досвіду знаю, тільки гризтися дарма добре, але чекати – ні. Тішить мене тоє, що Ви є каприсьний чоловік, бо може схочете коли і чиїм каприсам догодити, от н.пр. моїм. Мені трохи не подобався проєкт, що весілля добре було б урядити так своїм коштом, але коли на то не стає, то може ліпше обійтися без жадного, так цілком тихо. Напишіть мені, чи згодитеся на то, но не конче і писати, буде час єще і поговорити о тім. Перед кількома днями говорилам о Вас з Дуткевичами; дуже жалували, що не знали, коли Ви тут були; пані Д. казала, що бодай сама прибіжить тепер, як приїдете. Радила мені купити собі льос і виграти богато бо без того буде зле. Допитувалася мене також, чи Ви знаєте о тім, що мені здалося б ся що виграти, а я сказала, що не знаєте. Видите, як дивуються ту люди, а що скажуть Ваші знакомі, як мене пізнають? Чи не буде Вам встид? Ой, треба буде (таке (!) добре встидатися.”

“Я читаю тепер Шекспіра Неіnгісh Dег IV, властиво мучуся, не читаю, була бим вже давно покинула, якби не Коцовський, котрому назлість хочу все прочитати. Я гадала, що, як прочитаю одно, друге пійде лекше, а ту противно: Копіg Jоhаnn’а я десять разів скорше зрозуміла як то. В тій хвилі дістала “Зорю” і урадуваламся, що не побачилам “Бурі”, посвяченої п. О.Озаркевичевій. Вправді Ви мені обіцюєте потім щось ліпшого посвятити, але воліла би я, аби Ви тоє лишили для п. Озаркевичевої, аби тоє посвячення вийшло на світ трохи пізніше, не рівночасно з вістею о Вашій женитьбі. От і всьо написалам, о чім хотіла говорити, а то через “Зорю”, котру тепер наднесли. Я хотілам, аби Ви перше посвятили, а потом Вам сказати свою гадку, але зробилам інакше, хоть не маю претенсій, абисьте до того стосували.”

“Ага! дякую красненько за присланий вірш. Єще одно! Може Вам видасться, що я хочу, аби Ви мені таке (!) посвятили “Бурю”, то, прошу Вас, не гадайте так; слово чести Вам даю, що не о то ходить мені, тільки о то, аби не так зараз тамто посвяченє вийшло, але коли тепер виходить що іншого до “Зорі”, то я вже спокійна, Ганя засилає Вам поклін, а я стискаю Вашу руку сердечно. Може занадто? Ольга”.

 

15 березня 1884 року.

 “Я мусила бим бути зовсім без серця, аби Вас в таку дорогу витягати до Цішок, хоть дуже-дуже хотіла бим тепер побачити дорогого Мирона. Мені здаєсь, що так давно, як ми бачилися, не знаю, чи Вам так. Може, Бог дасть, до неділі підсохне або замерзне, або най би і сніг упав та й санна єще була, аби тілько дорога була. Ну, але як то крім дороги і єще інша причина не дозволяє Вам їхати, може, і брак охоти: чи справді дороги боялися? Надіюсь тепер, коли не Вас, то листу, бодай такого, як послідний”.

 

24 березня 1884 року.

“Почтенний пане! Солодкий віршик прислалисьте мені, нема що казати; подякувати Вам за него не можу, то певно, але за то дякую за одвертість в другій части листу. Маю уже тепер добре понятіє о Вашім теперішнім успособленню, дуже-сьте щасливі!

Поцтивий Коц. може і не знає, що він своїми клеветами помагає місто шкодити, бо і без того мусіло 6 ся скінчити так, що Ви мене знати не схочете; він тільки приспішив такий конец. От тепер можу Вас упевнити, що посади у Львові і навіть з виділовим іспитом не дістану. Протекція Рогальського, на котру тілько малам надію, відпадає на случай нашого подруження, бо він єсть тому дуже противний. Перед тижднем прислав мені лист, подібний до Вашої поезії, тілько що він, не згадуючи о могилі, пророкує мені таку будучність. Спочатку мене гнівали, тії представлення Рог. і не гризла ся, що трачу єго протекцію, гадалам собі: може преці удасться яким способом посаду дістати, але тепер, коли знаю, що і Ви в тім помогти не можете та що Ви з інших причин представляєте собі таку щасливу будучність, виджу, що він не зле радив. Такой треба нам конечно закінчити всьо так, аби Вам було лекше і мені не тяжко, а тяжко мені не раз через ту нещасливу ріжницю в переконаннях. А Вас то вже так собі представляю як якого невинно на смерть засудженого. Можете тепер поняти, яке би то було і моє щастя, якби в такім переконанню що до Вашого задоволення мала зістати Вашою товаришкою. Но хоть так кінчаться наші наміри, не хотіла бим. аби Ви такой направду не хотіли і знати мене, бо то 6 мене дуже боліло, ну, але єсли маєте до того великий повід, то дарма. Я Вас упевнити не можу, чи єще хто з моєї родини не сприяє мені так, як Коц., може бути, що суть такі, і потом би зачали мішатися в такий спосіб, як Коц., та й уже не було б ради. Коц. добре зробив, що єще впору відозвався, і коли власне і інші і стають перешкодою в дорозі.”

“Не знаю, чи Вам ся тоє донесене на що придасть єсли хочете додержати своє приреченє, що єсли ми зриваємо з собою не гадаєте навіть оден раз приїхати тут. Може так не буде.”

 

 24 березня 1884 року.

“Почтенний пане! Дуже мені прикро, що не моглам видітися з вами в середу рано перед своїм виїздом з Львова тим більше, що не зналам, з якої причини Ви не явились під ч. 40 на ул. Галицкій, так близько редакції. А малам много важного до помовленя з Вами. Меж іншим то, що пан Фонко сказав, довідавшися о нашім наміреню. Ото він запевнював мене, що я, вийшовши замуж, під жадним условєм посади не получу і що він навіть мішатися до того не буде. Я якось не хочу його запевненю вірити, хотіла бим від кого іншого довідатися, чи направду було б неможливо. Рогальський також так страшить мене, отже зістає мені тілько просити Вас, абисьте були ласкаві самі довідатися від кого і мені донести, абим могла уже раз вилізти з тої непевности, бо то дуже немила річ.”

“Мала бим єще о чімсь написати, але що ж, Ви мені щиро не відпишете на то, а мою щирість возьмете за Бог знає що, отже лишаю до устного порозуміння, а чим скорше оно наступить тим ліпше для нас обоє. Може бисьте були ласкаві приїхати до нас в сей вторник пополудні, в четвер можемо разом виїхати звідси. Дорога тепер дуже добра і погода красна, то вже можете посвятити трохи часу і грошей, тим більше, що то може послідна жертва для мене. Та й Вам ліпше скорше щось певного знати, на що здоровє тратити на даремній гризоті. А скажу Вам. що теперішній стан Вашого здоровля обтяжає мою совість, хотей то і Ви потроху самі тому винні. Єще раз прошу: приїдьте в вторник, а тепер прийміть щире поздоровлення від щиро Вам жичливої Ольги”.


Див. також:

НЕВІДОМІ LOVE STORIES ІВАНА ФРАНКА. Історія перша. Перша і остання любов

НЕВІДОМІ LOVE STORIES ІВАНА ФРАНКА. Історія третя. Французька помана

 

 

 

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s