НЕВІДОМІ LOVE STORIES ІВАНА ФРАНКА. Історія перша

© Лариса БОНДАР

Кандидат філологічних наук,
професор кафедри української літератури
ім. акад. М. Возняка
Львівського національного університету
імені Івана Франка

 

У збірці Івана Франка „Зів’яле листя” є вірш „Тричі мені являлася любов”, де виразно змальовано три жіночі портрети: „ніжної, як лілея біла”, „смутної княгині” і „женщини чи звіра”. У листі до А.Кримського він розкодував імена цих жінок: Ольга Рошкевич, Юзефа Дзвонковська, Целіна Журовська. Цим Франко закликав дослідників іти тим шляхом, який він показав. Так постала відома книжка Р.Горака з тією ж назвою, що й Франків вірш. Однак не все особисте життя І.Франка вкладається в наперед задану формулу. Навіть історія його взаємин з Ольгою Рошкевич містить у собі ще багато таємниць. Мало відомо широкому загалові і про Франків намір одружитися з Ольгою Білинською. У циклі „Спомини” проступають контури якоїсь загадкової француженки. Ось цим трьом любовним історіям і присвячений цей цикл студій.

НЕВІДОМІ LOVE STORIES ІВАНА ФРАНКА. Історія перша. Перша і остання любов

НЕВІДОМІ LOVE STORIES ІВАНА ФРАНКА. Історія друга. Друга наречена

НЕВІДОМІ LOVE STORIES ІВАНА ФРАНКА. Історія третя. Французька помана

Історія перша

ПЕРША І ОСТАННЯ ЛЮБОВ

Склалася думка, що найбільша загадка Франкового кохання ховається в рядках (чи, може, поміж рядками?) найславнішої його збірки «Зів’яле листя». Однак не менше таємниць зачаїлося і в збірці «Із днів журби». І найбільша загадка – хто ж вона, та жінка, що надихнула поета на таку щемливо-прекрасну інтимну лірику?

Ми пробували шукати цю жінку і знайшли: прекрасну, ексцентричну, загадкову француженку, втілення невичерпної енергії («живе срібло») й непогамовного альтруїзму (беззастережно кидається на захист скривджених жінок); химерну істоту, що навально, стрімко, раптово, як спалах блискавки, полонила Франкове серце. Поет мав намір розповісти нам у циклі «Спомини» про свої «радощі шаленого кохання», про те, «чим бува любов, святеє диво» для всіх і чим була одного разу в житті для нього, та не скінчив своєї сповіді, несподівано обірвавши її в найцікавішому місці, і то на самому початку, на моменті зустрічі з «французькою поманою». А що було далі, ми можемо тільки здогадуватися, про це не пишеться в жодній, найретельнішій Франковій біографії. Либонь, ніколи не буде названо ім’я ліричної героїні циклу, де кожна строфа дихає любов’ю і таємницею. Але що цікаво: тут же, у цьому циклі, серцевинному у збірці «Із днів журби», міститься ключ до ще однієї Франкової любовної історії. У VIII вірші, що починається рядком «Найбільше я людей боявсь тоді» знаходимо фразу: «О я боявся їх, немов докору, мов зрадженої любки тихих сліз», і вона, ця фраза, є знаменною. Це справді ключ, яким можна спробувати відімкнути ще одну (а може, і єдину, чи, принаймні, найважливішу) таємницю Франкового серця. Отже, повторимо ще раз, дещо модифікуючи: «Боявся… докору… зрадженої любки тихих сліз». Можна помітити, що фраза розпадається на три компоненти: 1) боявся; 2) докору, тихих сліз; 3) зрадженої любки. Це могло б мати вигляд такої формули:

боявся (чого?) – докору, тихих сліз (чиїх?) – зрадженої любки.

Насамперед слід зазначити, що ця формула не має ніякого відношення до ліричної героїні «Споминів». Бо, хоч і обірвав раптово поет пісню свого таємничого кохання, хоч у заключній поезії циклу каже про «чуття важке та млисте», про «пестощі короткі, й довгий жаль, надії і зневіри колихання», усе ж виразно вияскравлений ліричний портрет героїні-француженки, такої собі метеликоподібної істоти, екзотичної пташки, що невідомо як залетіла в нагуєвицький двір, аж ніяк не сполучається з докорами, тихими сльозами, зрадою. І ніяк не в’яжеться з ліричною преамбулою love story, що виглядає так:

У біднім прозаїчнім тім житті
се був момент казочний і кипучий,
се був неначе той брильянт блискучий,
що хтось найшов загублений в смітті.

Отож, як бачимо, тут тональність зовсім інша. Рядок про страх перед тихими сльозами зрадженої любки зовсім з іншої «опери», він є відлунням першого циклу, що й дав назву збірці – «Із днів журби». Весь той цикл – то справді журба*, самі рефлексії – особисті, філософські, громадські, всілякі, хоч їх ніби завзято відкидається, але вони є. Нікуди від них не подінешся, як від олов’яних сірих хмар, що «небозвід весь залягли»:

Дарма втомленеє серце
б’ється, мов у клітці рись:
«Нам тут добре, відпочинем!
А ти плач собі й журись. 

…Дванадцять віршів суцільних рефлексій. І з них рівно половина – на тему трагедії серця. Це вірші II, IV, V, VI, VII, XII. Однак влада «кохання без тями» настільки сильна, що оживає воно легеньким натяком у наступному циклі «Спомини» і розпросторюється в двох великих сюжетних віршах (VIII, XI) заключного циклу «В плен-ері». Хоча сюжетними є, либонь, усі любовні вірші збірки, чи точніше було б сказати, що тут чітко простежуються дві любовні сюжетні лінії, пов’язані з двома жінками. Про один із сюжетів уже йшлося вище, а тепер про другий. Його б можна було зобразити в вигляді своєрідних тез: 1. Розшукую твій слід; 2. Твої пекучі сльози мені стукочуть по душі; 3. Тінь покійної любові; 4. Не гоїться рана;  5.Боюся твого ока, твоїх уст, твого лиця; 6. І досі в серці гомонить одно маленьке словечко: Слухай!; 7. Тихе, нездобуте щастя вбогеє моє! Вбите! Втоплене!; 8. Мигнув сей чудовий образ і щезає, і зника.

Це тільки схема, але ж чи тільки схема? Ні, це кардіограма поетової душі. Спробуймо її розшифрувати. Отже, Він (якось не випадає називати його ліричним суб’єктом) згадує Її («В парку є одна стежина»). Він іде стежкою парку, де колись зустрічався з коханою, де, як йому здається, можна ще «в піску сріблястім» завважити її слід, де стоїть лавка, на якій прощалися востаннє. «Парк – стежка – лавка» – отака собі «тріада», що складається з позірно буденних понять, однак вони є своєрідними емоційними сигналами поетової туги і болю, причім розташовано їх по лінії наростання: лавка є тим образним пуантом, що втілює невтішний розпач душі – «се Кальварія моя». Тобто ота лавка ніщо інше, як парафраз каяття, сповіді, мук сумління. Таким є настрій цього заспіву центральної любовної лінії збірки «Із днів журби», яку  М.Мочульський назвав «щоденником Франкової душі».

Михайло Мочульський

Підемо далі сторінками цього щоденника. Мотив провини наростає («Коли часом в важкій задумі»). Серед ночі «легенький стук в вікно чи двері потоки мрій перерива». Маємо тут справу з однією з Франкових галюцинацій, які можна знайти не лише в його поезії, а й у прозі, згадаймо «Перехресні стежки» чи «Великий шум», про що так яскраво писав той же М.Мочульський. Легенький стукіт асоціюється із загибеллю друга в далекім краю, із плачем рідного брата над прадідівською скибою, але ж потім виринає в уяві образ чарівного кохання, голубки, що «тихо плаче у тиші», і саме її «пекучі сльози стукочуть до душі» поета. Отже, знову комплекс провини, каяття. І звідси галюцинації.

Та галюцинації навідуються не щоночі, гірше коли за Ним постійно ходить «тінь покійної любови» («Де не піду, що не почну»). Цей постійний супровід «кождий сміх, момент утіх тьмить хмарою сумною». Виникає протест: «Чого від мене хочеш?» Але він марний: кохана так тужить за Ним, що її тінь постійно вкрива Його «все хмарою сумною». І від тієї туги й болю немає порятунку, хоч і спричиняє їх усього лише тінь.

І саме тому «не гоїться рана» («Не можу забути!). Тут уже сам-один пронизливий зойк – над усім панує біль і розпач, яких не гоїть ніщо, «хоч сонечко гріє і зірка рум’яна цілує». Тричі повторене «не гоїться рана» нагнітає до краю любовні почуття, які не ослабли, а стократ посилилися після довгої розлуки: «хоч стратив давно вже, щодня тебе трачу». Проекція в минуле (давноминуле!) воскрешає незабутній образ «дівчини коханої» і жагучого «кохання без тями». Не існує опозиції «минуле-сучасне». Ці часові категорії ніби змішуються, вони співіснують як тотожні величини, що плавно переходять в іншу – віртуальну реальність («Вже три роки я збираюсь»).

Він прагне побачити її ось уже три роки і не може відважитися на цю зустріч: «Я боюся твого ока, твоїх уст, твого лиця». Біль, розпач (емоційно передані так гостро, що відчуваються майже фізично) ніби відступають на задній план, продовжуючи залишатися загальним тлом для всеосяжного почуття провини перед далекою (у часі та просторі) коханою. Відбувається уявний двобій супротивних уявлень про долю найдорожчої колись і тепер істоти. Перший варіант щасливий: пишна врода коханої «в незів’ялім повнім блиску», усміх на її устах, веселий сміх, розмова – це все прикмети «гордощів тривкого щастя». Але цей варіант поступається іншому –  нещасливому: «вписалися турботи й сум у тебе на виду», «приглух твій срібний голос», «надламаний твій хід», «на лиці твоїм побачу частих сліз гарячий слід». Якби здійснився отой перший варіант, Він чувся б щасливим: «Твоїм щастям, наче сонцем, я би серце грів слабе… і забув би так тебе». Однак забуття Йому не суджено, стверджується нещасливий віртуальний варіант: «Ти сумуєш, плачеш у кутку». Не може Він слухати невисловлених жалів і докорів, бо чується винним у нещасті коханої жінки. Зустріч відкладається надовго. Назавжди.

Ольга Рошкевич

Щоб завжди озиватися тугою й болем у розшарпаному поетовому серці. А розшарпувало його не тільки «кохання без тями». Ми солідаризуємося з Л.Луцівим у тому, що в циклі «Із днів журби» переважають любовні мотиви. Але не можна відкидати й думок тих дослідників (Ю.Кобилецький, П.Колесник, О.Дей), які акцентують на інших мотивах, зокрема соціальних (щоправда, це стосується не стільки циклу, як усієї збірки), занадто вже педалюючи на них. Відтак любовна драма плавно переходить у філософське русло («І знов рефлексії»). Чотири філософські вірші-рефлексії (VII, IX, X, XI) підсумовує песимістична строфа:

Мені не жаль життя, бо що ж воно давало?
Куди не глянь, усюди браки й діри.
Робив без віддиху, а зроблено так мало,
і інших зігрівав, аж на кінці не стало
у власнім серці запалу, ні віри.

Запалу і віри пробує шукати поет у спогаді про давнє юне чисте почуття. В уяві вимальовується ідеальний образ коханої («З усіх солодких любих слів»).

Знов уявна картина, та цього разу із реального життя, із любого серцю далекого минулого. Це спомин «юних днів, днів весни», спомин про відбірне гроно щирих друзів, «широкий і шумний гурток», і серед нього Вона, кохана, юна, чиста, зі своїм улюбленим словечком «слухай». Але ідилії не вийшло. Вона переходить знову ж таки у видіння. Це єдине слово «слухай», що асоціюється зі срібним дзвіночком, дає поштовх до створення моторошної картини блукань у глибині пралісу змученого мандрівця, якому причувається срібний звук дзвоника, і він, хоч і знає, що «се дзвонить власний страх його, а він, проте, біжить, біжить!» Найдорожче в житті виявилося оманою.

…Перегорнено останню картку любові з циклу «Із днів журби». А далі інший цикл. Інша назва («Спомини»), інша любов, інша жінка, кардинально протилежна гордій, сумній, мовчазній героїні попереднього циклу. Це «живе срібло»:

Якесь таке, ні птах, ні риба, ні жона,
ні панна, та й говорить не по-нашому,
мов та синиця цвенькає, пищить, вищить,
в долоні плеще, всюди скаче, бігає,
всьому дивується, раз плаче, раз смієсь.
Мале таке та утле – взяв би, бачиться,
в долоню й другою долонею прикрив,
а всюди того повно…

Одним словом, «помана, ще й французькая». Але, як уже зазначалося, саме перед зустріччю з цією екстравагантною незнайомкою герой думав не про неї, а про свій страх перед докорами й тихими сльозами зрадженої любки. І навіть після несподівано обірваної в найцікавішому місці (зав’язка роману!) другої любовної сюжетної лінії перша любовна лінія не вичерпана й не забута.

Вона озивається в зовсім не любовному, а радше філософському циклі «В плен-ері». Озивається всього двома віршами, але надзвичайно вагомими. І справа тут не в розмірі, хоча вони («Над великою рікою» і особливо «Ніч. Довкола тихо, мертво») значно довші від інтимних поезій першого циклу. І та, і друга поезії мають форму візії, сну чи галюцинації (не забудьмо, що в циклі «Із днів журби» вже була одна). У розвідці «Одно видіння Івана Франка» М. Мочульський, зіставляючи «Над великою рікою» з відповідним місцем із «Перехресних стежок», прийшов до висновку, що це Франкове видіння  –  «скорше сон, ніж галюцинація», хоча, думаємо, що підстав для такого твердження мало (можливо, це справедливо для роману). Усе ж попри все «Над великою рікою» – це не що інше, як поєднання двох галюцинаторних видінь. На березі великої ріки (Сян?) Франкові (бо це ж таки не хто інший, як він сам) привиджується спочатку заквітчана дараба, де «гуляють Радощі, Любов, Краса». І пропливає ця дараба повз нього: «На весільную дарабу я ніколи не попав». А далі – за контрастом – інше видіння, і воно жахливе: хвилі приносять труп утопленої любки:

Се ж вона, вона, чий образ
тузі втихнуть не дає!
Се те тихе нездобуте
щастя вбогеє моє!
Вбите! Втоплене! І в воду,
мов скажений, кинувсь я,
щоб ловити щастя-трупа…
Мрія приснула моя.

Отже, це не сон, а мрія, марево, видиво. Як і в заключній поезії «Ніч. Довкола тихо, мертво», що завершує цю любовну лінію: «Вона, ця неоціненна перлина людського генія, збудована на галюцинаційнім елементі, в ній записано мистецькою рукою спосіб, яким повстає поетова галюцинація» (М.Мочульський) Справді, поет якось відсторонено, ніби збоку, постійно придивляється до своїх відчуттів, акуратно їх занотовуючи, розкладаючи їх одне за одним, як пасьянс, перед очима читача. Спочатку постає образ нічного міста (Львів?), потім поетового мешкання, де «у тиші при лампі звільна розгортає крила дух» і «стає щораз ясніше в концентрованій душі». Отже, перед виникненням галюцинації душа «концентрується», відтак постає «недовідома гармонія» – «мов у гаї свисти дроздів гілка гілці подає». «В розколисаній уяві» виникає детальний образ незнаного містечка серед гір: у фіолетовій долині, на березі срібної стрічки річки, з жоржинами й айстрами в садках біля низеньких будиночків, серед яких один з дерев’яним ґанком, повитим диким виноградом. Саме тут раптом «виринає з рам зелених у вікні тихеє лице жіноче, так знайомеє мені». Усе це поет вичарував, «виколисав» у своїй уяві, тобто свою галюцинацію він сам же й створив. До того ж галюцинація має напрочуд гармонійний характер, у поезії вдруге з’являється слово «гармонія»:

Все те не очима бачу,
а в душі воно живе,
все на крилах із гармоній
світла й запаху пливе.

Як дивовижно поєднується в одному образі звукова («гармонія»), зорова («світло»), нюхова («запах») асоціації! І яке тут усе яскраве, чисте, приємне! Поет розкошує, усім єством насолоджується своїм видінням і водночас (галюцинація все ж!) є тут і сумніви, суперечності, роздвоєння, такі притаманні Франкові. Так він «мистецькою рукою» показує нам «спосіб, яким повстала поетова галюцинація» (знову Мочульський): «недовідома гармонія» народжується в «сконцентрованій душі», галюцинація є бажаною і необхідною, тому вона несе з собою приємні емоції, і навіть роздвоєність, яка при цьому виникає, не є дисонансною, а навпаки, знову ж таки дивно гармонійною: «Чую, що се власний твір мій», «я… ніби разом хвиля і плавець». Непоєднуване поєднується, роздвоєння (відчуття себе водночас і хвилею, і плавцем) не завдає болю, а збагачує поетову душу, ще більше концентрує її.

Дисгармонія настає саме тоді (і в цьому парадокс!), коли бажана вифантазувана галюцинація вичерпується. «Мигнув сей чудовий образ, і щезає, і зника». Авторське «я» безнадійно змагається, прагнучи утримати кохане обличчя, будиночок, вулицю, містечко, де живе давня любов, та марне: «Воно пропало! Глянь: побитий градом лан… Повінь…» І далі болісний зойк: «Що се? Над своєю я уявою не пан?» І заклинання: «Воскресни, мій тихий раю, моя туго молода». Та нічого не виходить: «Не воскресне те, що вклалось спочивать!» Промінь надії щезає, як і чари, що ними прикликано було образ коханої. Такий сумний фінал цього Франкового любовного сюжету, що розгортається на сторінках збірки «Із днів журби». Завісу спущено, скінчилася драма фатального «кохання без тями». Згадаймо ще раз її нескладні перипетії: герой відшукує в парку лавку, де колись прощався з коханою, і тихо плаче, пригадуючи колишню любов; уночі йому причувається стукіт, який асоціюється зі сльозами коханої; за ним скрізь ходить тінь покійної любові; він не може забути коханої, рана не гоїться, хоч і дуже давня; він хоче відвідати кохану жінку, та боїться побачити її нещасливою і почути серцем її німі докори; відтак спогадом повертається в юність, щоб почути з вуст коханої незабутнє «слухай»; він боїться докорів зрадженої любки; йому привиджується кохана в образі утопленої; він сам зусиллями «сконцентрованої душі» вичаровує коханий образ, який, однак, щезає навіки. Щезає зі сторінок його поезії. Але не з життя. Бо жінкою, що навіяла цей реквієм трагічному «коханню без тями» була та, чий образ супроводжував Франка, починаючи з вісімнадцяти років і до кінця днів.

Це Ольга Рошкевич.

Ольга Рошкевич

На чім ґрунтуються наші здогади? У першу чергу на тім, що дія у драмі кохання, яку розгортає перед нашими очима поет, відбувається не сьогодні. І не вчора було її відіграно на сцені без глядачів, а в далекій юності. «Доказів треба? Докази будуть!» (В.Симоненко).

Про те, що це не сучасні події, а «дела давно минувших дней» свідчать деякі натяки, розкидані там і сям в окремих віршах. У поезії «Не можу забути» лунає болісний зойк: «Хоч стратив давно [тут і далі курсив наш. – Л. Б.] вже, щодня тебе трачу». Отже, маємо пряме свідчення, що далека любка втрачена не один десяток літ тому. Ця гіпотеза підтверджується ще й звертанням, яке завершує вірш: «Дівчино кохана, – кохання без тями». До кого міг звертатися Франко зі словами «дівчино кохана»? Прецінь, не до Юзефи Дзвонковської. Зрештою, це ще б можна було припустити, однак як і з цієї поезії (« хоч як ти далеко»), так і з усієї збірки випливає, що поетова кохана ще жива, хоч і віддалена від нього і в просторі, і в часі. А тоді бідної Юзефи уже не було на світі. Ні тим паче до Целіни Журовської-Зиґмунтовської, яка на той час щасливо (принаймні так, як їй того хотілося) вийшла заміж. З такою ж, чи ще й з більшою експресією звертається Франко до вифантазованого образу коханої в поезії «Ніч. Довкола тихо, мертво»:

Воскресни, мій тихий раю,
моя туго молода,
моя муко незабутня,
моя радосте бліда!
Моя розкоше болюща,
моє щастя, аде мій,
де в розпуці я солодкість,
в дрожі – знаходив спокій!

І тут серед оцих сплесків розпачу звертає на себе увагу рядок «моя туго молода» – молода, отже, мова йде про кохану із літ Франкової юності, коли не було й духу ніякої Юзефи, ніякої Целіни. Зате була Ольга. Оля – «любимая», «дорога», «кохана», «люба», «миленька», «любка», «любочка», «серденько». Що це так, маємо ще одне аж надто конкретне свідчення про «широкий і шумний гурток», що засідав круг стола, де «розмова йшла веселая». І це було так давно:

Минуло много-много літ,
минулись муки й радощі;
і тих, що весело тоді
коло стола балакали,
розвіяв вихор життьовий
по світі, наче пил марний.

Чи не перегукується це з початком відомого сонета:

Колись в однім шановнім руськім домі
В дні юності, в дні щастя і любови
Читали ми «Что делать?», і розмови
Йшли про часи будущі, невідомі.

Загальноприйнятою стала думка, що «шановний руський дім», де відбувалося читання роману Чернишевського « Что делать?» – це не що інше, як оселя о. Рошкевича. Отож логічно припустити, що стіл, коло якого засідає «широкий і шумний гурток» молодих ентузіастів з вірша «З усіх солодких любих слів», стояв саме в господі батька Ольги Рошкевич. А ось, полюбуйтеся, і вона сама:

Нараз затихли всі, немов
по хаті ангел пролетів;
лиш ти до мене звернена,
серед загальної тиші
казала звільна, мов у сні:
                    Слухай!

І враз ти зупинилася,
злякалась голосу свого
серед загальної тиші,
і рум’янцем облялося
твоє лице…

Наскільки виразний, пластичний портрет коханої! І що вражає в ньому найбільше, – так це гармонія зовнішньої і внутрішньої краси. Щодо самого способу портретування, то він цілком імресіоністичний: вихоплюється враз один момент, виокремлюються лише два акценти, що, як сказав би сам Франко, апелюють до «зорового змислу»: лице (рум’янець) і уста, а з тими «рожевими устами» асоціюється найважливіший нюанс – звуковий. Це голос:

І досі із рожевих уст
Я чую любе, привітне:
Слухай!

І тут підключається отой «слух на кольори» [audition colorée], про який писав Мочульський: «голос коханої дзвенить, мов срібний дзвіночок». Звичайно, можна сказати, що тут ідеться лише про мелодію шляхетного металу. Проте не можна цілком абстрагуватися і від його барви – тут (це, до речі, іде від фольклору з його незбагненною глибиною тропів) маємо дивовижну синестезію кольору і звуку. Коли ж спробуємо виокремити панівну кольорову тональність у портреті коханої, то вона виявляється сріблясто-рожевою. Саме ця кольорова гама є домінантною в перших строфах ключової поезії «Зів’ялого листя» – «Тричі мені являлася любов». Пригадаймо з’яву першого кохання:

З зітхання й мрій уткана, із обснов
Сріблястих, мов метелик, підлетіла.
Купав її в рожевих блисках май.

 Те саме «срібне», те саме «рожеве»*. Та сама Ольга Рошкевич – і в восьми рядках майже хрестоматійного (завдяки Р. Горакові) вірша, і в двох циклах збірки «Із днів журби».

На користь саме такої ідентифікації послужить ще й той аргумент, що образ коханої подається з певною мірою інтимізованості. У поезії «Над великою рікою» при обсервації портретних рис утопленої любки йдеться про «білу грудь сніжну», «рожеві (знову рожеві!) любі руки, шийку круглу… і лице» – такі образні деталі наштовхують на думку, що героїня любовної драми перебувала у близьких стосунках із поетом, чого не можна сказати ні про Ю.Дзвонковську, ні про Ц. Журовську, ні про О. Білинську. ні про Ю. Шнайдер, а тільки про О. Рошкевич. Автор ділиться з нами найсокровеннішою таємницею: «Ох, адже я знав, здається, цілував лице оце». Це інтим, але той, який не знижує, а підносить образ коханої. Так, тут є «сніжно-білі груди», «кругла шийка», однак завершує все «лице оце». «Лице оце», «лице кохане», «тихеє лице жіноче» лейтмотивом проходить через усю збірку (щоб через багато літ обізватися в назві Павличкової збірки «Таємниця твого обличчя», сповненої прекрасної еротики, чого не скажеш про його «Золоте ябко»).

У «тихеє лице жіноче» вдивляється поет у своєму видінні («Ніч. Довкола тихо, мертво»). Він помічає насамперед ясні «чудові очі, що в них грав весь чар життя», далі його увагу привертають вже нам знайомі «уста рожеві, що в них кожде слово вмить процвітало, як фіалка, щоби серце звеселить», потім бачить «бліденькі щоки, де легенький рум’янець ледве тлів, мов у глибокій шахті тліє каганець», і, нарешті, остання портретна деталь – «чоло блискуче, де яснів широкий ум, сильна воля панувала над роями бажань, дум». Отже: очі, уста, щоки, чоло – такі складові таємниці обличчя Франкової коханої. Починається вона з очей, що вважаються – і це вже стало банальністю – дзеркалом душі. Уста ж промовляють до серця (який вишуканий образ і, знову ж таки, яке неймовірне поєднання звуку, кольору та запаху: слово коханої процвітає, як фіалка!) – «щоби серце звеселить…» Наступний троп (і знову порівняння… Чи є ще в кого з поетів такі якісь несподівано «модерні» зіставлення, як у Франка?) натякає на глибинну невичерпність внутрішнього світу коханої жінки: «легенький рум’янець ледве тлів, мов у глибокій шахті тліє каганець». Звернімо увагу на контраверсійність зіставлення: щоки дівчини і раптом шахта?! Однак Франко, як і Тичина, хоч і любить серцем, та розумом звіря, – тому завершує портрет «чоло блискуче, де яснів широкий ум, сильна воля панувала над роями бажань, дум».

Справді, це «чудовий образ». І може він бути тільки образом Ольги Рошкевич. Чи ж могла бути в той час біля Франка інша жінка, яка б разом із зовнішньою красою (а щодо цього, знаємо, Франкові догодити було важко: Юлія Шнайдер не мала блискучих очей, Климентина Попович була занадто тендітною і т. ін.) відзначалась би й душевною щедрістю, розумом, освіченістю, волею, умінням врешті-решт переступити через умовності й забобони? Ні, крім Ольги Рошкевич, такої жінки тоді в Галичині більше не було. Франко сам писав у листі до Ольги, віддаючи її Володимирові Озаркевичу: «Ти… можеш вибирати межи мужчинами чесними, розумними, а таких тепер уже досить… Але мені нема вибору… Стративши тебе, я стратив надію на любов чесної і розумної женщини, а при тім такої, котра б могла зв’язати свою долю з моєю».

Володимир Озаркевич і Ольга Рошкевич у день шлюбу. Фото 1879 р.

Він це сказав, і по його слову все й сталося. Такої жінки, як Ольга Рошкевич, Франко більше не зустрів. Прийшла розлука, яка такою тугою обізвалася через двадцять літ у збірці «Із днів журби».

Отже, не тільки на підставі «терміну давності», а й за сукупністю зовнішніх і внутрішніх портретних рис героїні можна зробити висновок, що натхненницею «днів журби» була Франкова перша любов. Це також підтверджують всі драматичні перипетії відтвореної в збірці love story: спочатку було юне, чисте, прекрасне почуття, потім прийшла розлука, «гадюка погана». Герої, розділені часом і простором, страждають. Страждають обоє. Страждання супроводжує біль («Не можу забути! Не гоїться рана!») і сльози. У пролозі до любовної драми («В парку є одна стежина») герой «тихо плаче» на тій лавці, де «прощалися востаннє», не в змозі забути милої; він щодень «миє сльозами» незагоєну рану. Сльози – постійна домінанта образу її, коханої. Серед ночі герой прокидається від того, що далека мила «тихо плаче у тиші» і її «пекучі сльози йому стукочуть до душі». Він боїться «зрадженої любки тихих сліз», боїться зустрічатися з нею, щоб не бачити «частих сліз гарячий слід» на улюбленому обличчі і не чути, як вона «плаче у кутку». Йому пригадуються «перлини сліз» на обличчі незабутої милої.

Про них він писав до неї в далекому 1878 році: «На мене находять такі хвилі, коли я рад би затерти в своїй голові всяку пам’ять о тобі, коли я лютий, пригадуючи собі кожде твоє слово, кождий жест, усміх, жарт,– ти не знаєш який я буваю лютий. Тільки одно, з чим я не можу справитись, одна хвиля, котрої не можу з пам’яті витерти, не можу доразу осміяти, спрофанувати,– се тота хвиля, коли я в приступі злого гумору не відповідав на твоє питання: «чи ти мене не любиш?» – тямиш, сьому вже рік минув,– а ти зразу всміхнулася, а відтак заллялася сльозами. Пощо на світі ти тоді плакала? Якби не ті сльози, знаєш,– я би був досі тебе вигідно забув! Ті нещасні сльози, вони мене й досі печуть! Ех, ви женщини-женщини! Ані ваші ласки, ані ваша краса, ані ваша доброта не так небезпечні, як ваші сльози1 І пощо було тобі тоді плакати? Чи, зачавши сміхом, не могла ти й сміхом докінчити, розреготатися наголос?.. А се було б (було) так хороше! Я би був досі забув тебе і забився в книжки, мов хробак, та не гадав би о будущім. «Буде, що буде! Загину з голоду, то сам,– що кому до того! Я свобідний!» А тепер ні. Нещасливі сльози мене зв’язали.»

… Сльози, сльози, «сльози-перли». Неодмінний атрибут страждання і болю Її, коханої, а також і Його.

Ольга Рошкевич з донькою Оленою

Найбільше страждає Він через відчуття своєї провини в тому, що сталося з Нею. Почуття провини виникає як реакція на її докори: «Далеко десь з німим докором тихо плачеш у тиші», «чути жаль твій і докори, чути серцем, бо уста, знаю, й слова не промовлять», «боявсь докору, зрадженої любки тихих сліз». Отже, жіночі докори, яких найбільше в світі бояться чоловіки і яких так не люблять, так гаряче проти них протестують. Проте тут цілком інакше: герой покірно сприймає ці докори, хоч і дуже боїться їх, а ще дужче боїться побачити кохану в невимовному горі, з зів’ялою від пережитих мук вродою («приглух твій срібний голос, надламаний твій хід», «вписалися турбота й сум у тебе на виду»). Саме тому він так боїться зустрічі з нею («Вже три роки я збираюсь»); приходить Вона до нього у кошмарі-видінні як потопельниця, як образ «тихого, нездобутого, вбитого» щастя. Він відчуває себе злочинцем, убивцею свого кохання, хоч і не признається в цьому. Та почуття провини супроводжує його все життя. Злочинця тягне на місце злочину: Він забрідає до парку, повільно пересувається тією стежкою, де, як признається, «в піску сріблястім можна ще твій слід знайти» (наскільки це все-таки вишукано літературно – «пісок сріблястий» і водночас фольклорне – «візьму листочок і накрию милого слідочок»!), далі знаходить лавку, де «прощалися востаннє», де йому її «промінь згас». І що залишається йому робити? Згадувати, сповідатися, каятися і плакати:

 І гляджу на лавку з жахом,
чи не мигне тінь твоя?
І сідаю й тихо плачу.
Се Кальварія моя.

 Звернімо увагу на те, що дія в любовній драмі відбувається дуже тихо. Звичайно ж, тихо, щоб ніхто не почув, мусить плакати герой, як то належиться мужчині. Та й Вона, тендітна істота, асоціюється з «тихим лицем жіночим», є втіленням «тихого, нездобутого, вбогого щастя», «тихого раю» і муки свої переносить стійко і мовчки: «Уста, знаю, й слова не промовлять», «далеко десь з німим докором… ти тихо плачеш у тиші». Пригляньмося до останнього образу: «тихо плачеш у тиші» – це не просто тиша, а тиша, піднесена до квадрата, тихішої вже, здається, не може бути. І тим сильніше враження від цієї безмовної трагедії серця.

Герої не лише тихо страждають, але й страждають на тлі повного безгоміння: «Ніч. Довкола тихо. Мертво», «У тиші при лампі звільна розгортає крила дух», «лиш ти, до мене звернена, серед загальної тиші казала». І нарешті, як апофеоз тиші: «Щось, мов тихий дзвін лунає у нутрі серед тиші» – знову подвоєна тиша, та ще й підсилена незвичним оксюмороном. «Тихий дзвін» – що може бути парадоксальніше? Тиша – це зі сфери звуків, отже, апелюється до «слухового змислу», а коли мислиться як «зоровий», то асоціюється з тінню  – що може бути тихіше? Кохана вельми часто ввижається героєві в образі тіні: «Чи не мигне тінь твоя?», «се тінь покійної любови», «та тінь мовчить, звичайно, тінь, ні мови, ні розмови». Тінь, привид, примара зневаженої любові мучили Франка понад два десятки літ. Це була таємниця, яку він закодував у збірці «Із днів журби», щоб ми вічно мучилися над її розгадкою.

Ольга Рошкевич на склоні віку

Кохання, розлука, страждання, провина, таємниця – ось ті п’ять мотивів, що з них виникає мелодія Франкової пристрасті до прекрасної незнайомки. Уважно вслухавшись у цю ніжно-сумну мелодію, ми вгадаємо ім’я дівчини Франкової мрії – Ольга Рошкевич. Так, це ж йому в «дні весни» усміхнулася щедро доля: прийшло кохання, зустрів прекрасну, розумну, вольову, освічену жінку, яка лишень одна в цілій Галичині могла бути йому до пари і яка відповіла йому взаємністю! Зустрів, щоб невдовзі втратити. Настала розлука. Вони самі свідомо вибрали її, «погану гадюку». Бо ж були такі молоді. Такі недосвідчені і не знали, яке страждання принесе обом вона. І хто був винний? Провина, що її нащадки так легко склали на тендітні плечі Ольги Рошкевич, весь час тяжіла над самим Франком. Це безсумнівно вияскравлюється в любовних віршах «Із днів журби». Провина мусила бути дуже великою і аж такою непрощенною, що Ольга навіть в останні дні Франкового життя не змогла переступити через образу й не відвідала його перед смертю. І тут криється головна таємниця їхнього кохання, прекрасного й трагічного. Вони страждали обоє. Тільки вона мовчки («знаю, що уста й слова не промовлять»), а він, за улюбленим гайнівським висловом Лесі Українки, зробив з того драму, у якій виповів (хоч і не до кінця!) таємницю свого «кохання без тями».

…У парку Франка, у горішній його частині, за кілька десятків кроків до його колишнього мешкання по вул. Каменярів, на найвищій стежині, паралельній до вул. Матейка, стоїть одна-єдина в своєму роді, дуже «проста лавка» і дуже-дуже стара – таких тепер не роблять… Це, звичайно, малоймовірно, проте якщо раптом? А коли це саме та лавка, на якій вони «прощалися востаннє»? Вони – Ольга Рошкевич та Іван Франко.

…Це писалося тоді, коли ця лавка ще існувала. Тепер її немає. Натомість маємо загороджений майданчик для вигулювання собак… Що ж… Франко псів також любив…

---

Див. також:

НЕВІДОМІ LOVE STORIES ІВАНА ФРАНКА. Історія друга. Друга наречена

НЕВІДОМІ LOVE STORIES ІВАНА ФРАНКА. Історія третя. Французька помана