НЕВІДОМІ LOVE STORIES ІВАНА ФРАНКА. Історія третя

Бондар_Л_П© Лариса БОНДАР

Кандидат філологічних наук,
професор кафедри української літератури
ім. акад. М. Возняка
Львівського національного університету
імені Івана Франка

 

Історія третя

ФРАНЦУЗЬКА ПОМАНА

Наприкінці 1883 року Іван Франко написав Уляні Кравченко листа, у якому вималював свій омріяний жіночий ідеал. Щоправда, Франкова приятелька претендувала на щось більше, ніж приязнь, і тому мала погану звичку вирізати з Франкових листів усе, що їй не подобалося. Таку операцію вона проробила і з цим листом, проте, на щастя, так, що розібрати дещо все-таки можна. Отже, які жінки імпонували Франкові? А такі,. «…котрі би не тільки не спиняли мужчину від <…>ої борби, але, противно, зігрівали його до неї, заохочува<…> му в ній товаришили». Ніби нічого нового – згадаймо, як гостро реагував і в листах, і в віршах зовсім юний Франко на спроби Ольги Рошкевич хоч якось погамувати його буйний політичний темперамент. Та читаймо далі: «Я знав одну таку женщину… Я донині споминаю її як святу, хоч вона жиє, тільки що далеко, в Парижі чи десь там в Франції». Це вже цілковита несподіванка, більше – сенсація! Значить, наприкінці 1883 року не Ольга Рошкевич і не Юзефа Дзвонковська були для Франка ідеалом. Ним була прекрасна незнайомка в Парижі чи у Франції, і вона зуміла так міцно засісти у Франковій душі, що він, розлучившися з нею, «споминав її як святу». Що ж це за жінка?

Упорядники 48-го тому Франкових творів до слів: «Я знав таку женщину» – подають примітку: «Д.Лукіянович, який опублікував у п’ятому збірнику «Іван Франко.Статті і матеріали» листи І.Франка до У.Кравченко, зазначає, що в листі ножицями вирізане ім’я «Марія». Можливо, це та Марія, про яку І.Франко з похвалою писав до О.Рошкевич від 2 січня 1879 р.». Так, Д.Лукіянович дійсно стверджував, що ножицями вирізано ім’я «Марія». Та звідки він міг знати, що там вирізано саме ім’я «Марія», а не якесь інше? Очевидно, відомості подала особа, яка й проробила оцю процедуру з вирізуванням, тобто Уляна Кравченко. А чи можна йняти їй віри? А може, вона хотіла свідомо завести дослідників Франкової інтимної біографії в глухий кут? І їй, либонь, це вдалося. Чи то виконуючи забаганку Уляни Кравченко (а вона ж бо, як відомо, вимагала ні більше ні менше, як обезсмертити її разом з Франком у драмі «Мирон і Марта»), чи припустившись несвідомої помилки, публікатор Франкових листів висловив нічим не вмотивовану гіпотезу про зв’язок цитованого листа до Уляни Кравченко з листом до Ольги Рошкевич від 2 січня 1879 року. Насправді ж ніякого зв’язку між ними не існує.

303 ор. Уляна Кравченко

Уляна Кравченко

У листі до Ольги Рошкевич Франко намагається погамувати «заздрість», тобто ревнощі, від яких дуже страждала ( а може, і мала для цього підстави?) Ольга. Він перераховує за пунктами (siс!) усіх жінок, які бували в нього останнім часом, опріч Анни Павлик («заздрість» до неї з боку Ольги – то предмет розмови в іншому листі). Таких пунктів три. Під першим пунктом значиться Ольга Косачева, сестра Михайла Драгоманова, під третім – служниця, яка приходила замітати і мити підлогу. А під другим: «Марія – се така собі певна Марія, проїжджа з Варшави, полька, соціалістка, дівчина літ коло 22, не хороша, але дуже говірка, розумна, емансипована. З неї справді можна бачити примір того, які женщини є в Росії. Була у мене раз, я у неї в готелі два чи три, все в товаристві – бавила тутка два дні».

Навіть коли припустити, що Франко, аби розвіяти Ольжині ревнощі, додав до лаконічного портрета незнайомки кілька іронічних штрихів, і саме через це абстрагуватися від них, то все ж образ цієї загадкової, однак усе ж дуже далекої від ідеалу емансипантки, аж ніяк не дає підстав, щоб сприймати її «як святу». До того ж Франко, шалено закоханий у час написання листа в Ольгу Рошкевич, не міг нікого сприймати як святу, крім своєї нареченої. І тональність обох епістолярних уривків цілком протилежна: у першому проглядає (хоч і як його понівечила жорстока Уляна Кравченко!) глибоко приховане почуття любові й пошани, у другому – відверта іронічність, поблажливість, хоча й не без відтінку зацікавленості. Це те, що в підтексті, за кадром. Однак і текст не дає найменшого приводу для ототожнення жінок із різних листів. У листі до Ольги Рошкевич незнайомка – полька з Росії, за листом до Уляни Кравченко, вона живе в Парижі або десь у Франції. Чому полька з Росії живе не в Польщі чи в Росії, а у Франції? Емансипантка Марія була епізодичним персонажем («бавила тутка два дні») у житті Франка, то ж як він міг так певно заявляти, що його ідеал тепер у Франції, коли б справді йшлося про цю невідому Марію? Таким чином, гіпотеза Д.Лукіяновича відпадає. Отже, chеrches la femme. Де ж саме? У Парижі, у Франції? Ні, краще в поезії Франка.

ор.222

Ольга Рошкевич

Коли уважно пошукаємо, то знайдемо. В одинадцятому вірші з циклу «Спомини» зі збірки «Із днів журби» її сліди виявив Ю.Кобилецький. У монографії «Поетична творчість І.Франка» (1946) він пише: «Ось жорстока сцена розправи управителя з жінками ( у вірші «Я побачив її…»), яку з жахом спостерігає француженка». Це чи не єдина згадка про цю загадкову Франкову француженку. Щоправда, тут є, принаймні, дві неточності: по-перше, «мужицький товар захопили в траві» два польові, а не управитель ( то був завеликий пан, щоб розправлятися з селянами власноручно), а, по-друге, це занадто делікатно сказано: «спостерігає француженка». Ні, вона не спостерігає, вона діє, і то імпульсивно-блискавично:

Втім, мов бомба, з двора якась дама летить…
Кричачи, плачучи, польових зупиня,
парасолькою б’є, від жінок відганя.

 А її мова – це нестримна лавина французьких та зворушливо перекручених українських слів:

Que ce qu’est que ça?[1] Que ce qu’est que ça?
                                     Що тут сталось у нас?
Mais pourquoi?[2] Фі, дівчат! Ну, не стидно, Панас?
Mais c’est lâche! C’est affreux![3] Так тручати жінкам!

Утім літературознавцям 40-х – 50-х років було не до француженок. Головним був класовий підхід, класове розшарування, галицька нужда, галицька біда, її і тільки її мали право розшукувати дослідники в творчості Івана Франка. І знаходили. Як той же Ю.Кобилецький: «Цикл «Спомини» каже нам, що джерелом важкого настрою письменника-демократа є селянське горе і злидні». Навіть надзвичайно проникливий дослідник Франкової поетики С.Шаховський убачає, слідом за своїм попередником, у віршах «Розмова в лісі», «Ось панський двір», «В село ходив» викривальні шевченківські інтонації, що споріднюють їх із поемою «Сон» (монографія «Майстерність Івана Франка», Київ,1956). Не можна сказати, що таких інтонацій немає в циклі, проте він складається не з трьох-чотирьох, а з дванадцяти віршів, і зміст його далеко не вичерпується соціальними мотивами.

Цикл «Спомини» – то ще одна лірична драма (згадаймо авторську дефініцію «Зів’ялого листя») в поетичному доробку Франка, ще одна love story, точніше, незакінчена спроба переповісти нам цю любовну історію.

Ось пунктири розгортання цієї ліричної драми. У першому вірші (а це вишуканий сонет, як і більшість поезій цього циклу, на довершеність сонетів і терцин якого звернув увагу Є.Кирилюк) поет згадує «минулеє життя», те, що він «не був у нім щасливим», що він хоч жив, та все ж не нажився, не було вдоволення, утіхи, натомість було багато праці, і турбот, і скрут. У другому вірші поет розкриває свій задум:

  Заким умре ще в серці творча сила,
і дар пісень заглохне в тишині,
немов пахуча та фіалка мила,
що в’яне у пустому бур’яні […]
оживить ті спомини, що скрила
ворожа доля у душі на дні.

 І тут же сумнів – чи знайдуться сили, щоб «пережити знов ті любі хвилі і виплакать піснями їх отут»? А далі цілком несподіване признання:

 О, бо і я зазнав раз щось такого,
Що хоч ще повним щастям не було,
та дуже близьке вже було до нього […]
тоді пізнав я, що в житті за смак
і чим бува любов, святеє диво.

 І тільки тут, нарешті, починає розмотуватися клубок давніх споминів:

П’ятнадцять літ минуло. По важкій,
завзятій боротьбі я опинився
побитий, хорий. У тишу, в спокій
я на село із міста схоронився.

 Чому треба було ховатися, утікати? Бо «зблідли давні ідеали», колір світу «змінився з рожевого на чорний». Настало розчарування в людях, і тому не варто боротися за кращу їхню долю, «у бій іти, як в дим, // ті, що терплять, варт того, щоб страждали». Як це нагадує настрій героя «Intermezzo» М.Коцюбинського ( це проникливо відчув С.Шаховський)!

Павлик Ганна

Анна Павлик

Наступні поезії підтверджують подібність обох творів. Далі у Франка – «Маленький хутір серед лук і нив … отам я в простій хлопській хаті жив». А ліс «шумом серцю на сон дзвонив і сум по травах розносив луною» – образність теж у ключі М.Коцюбинського. Як і остання фраза цього сонета-шедевра : «Природі-мамі до грудей прилинь». Це вже п’ятий вірш і ніяких тобі соціальних мотивів. Вони сакраментально зринають у шостому вірші, який справді можна було б долучити до циклу «Галицьких образків»: «В село ходив. Душа болить і досі». І далі кілька гнітючих жанрових картин: там конає самотній дідусь у хаті, бо всі на жнивах, там сваряться дві сусідки, там корчма – «зіпсуття едем, добробуту руїна, гріб моралі», нарешті, податкова екзекуція. Чаша поетового терпіння переповнюється, він мусить утікати «в пустиню, в поле, в ліс»… І який же висновок із тих жахливих картин? Боротьба із суспільним злом нагадує «стать дитини», що море черпає ложкою, отже, навіщо боротися? Ніби зовсім не каменярська сентенція…

Сьомий вірш посилює гнітюче враження, бо ж тут Франко подає образ ненависного йому панського двору, з ненавистю й огидою таврує «се гніздо культури», що «з села всі соки ссало».

Це негативні емоції, яких поет прагне позбутися. І тому знову втеча: «Найгірше я людей боявсь тоді і обминав їх, мов болючу рану». І далі образ того лісу, точніше, гаю: «Привіт тобі, мій друже, вірний гаю». Та інтермецо, як і в Коцюбинського, переривається появою людини в десятому вірші з прозаїчною назвою «Розмова в лісі». Це справді діалог поета зі злісним, цілком побутовий, заземлений, некваплива балачка про те, що цей селянин мусить відбирати верети в сільських дівчат, щоб вони не ходили в ліс жати трави для своїх корів, про старого графа, який десь на чужині гайнує свій маєток, і раптом у розмові ( дискурсі!) з’являється елемент інтриги. Злісний повідомляє, що в маєтку поселилася якась дивна істота:

 Якесь таке, ні птах, ні риба, ні жона,
ні панна, та й говорить не по-нашому,
мов та синиця цвенькає, пищить, вищить,
в долоні плеще, всюди скаче, бігає,
всьому дивується, раз плаче, раз смієсь.
Мале таке і утле – взяв би, бачиться,
в долоню й другою долонею прикрив,
а всюди того повно – двір, гумно і сад,
шпихлір, і корчму, й тік – все чисто навідить,
усякого зачепить, всім цікавиться –
ну, сказано, помана, ще й французькая.

 Мусила б зацікавити нашого поета, та він гордо відмовляється від знайомства з нею. І от вже в передостанньому вірші циклу він побачив її:

не в зеленім садку,
не в салонах шумних, не в ряснім цвітнику,
не в товаристві дам, і панів, і музик –
серед баб і сіпак я почув її крик.

 І далі йде вже згадана сцена з польовими, відібраними в жінок коровами, заплаканими дівчатами, яка закінчується щасливо для селянок (завдяки втручанню ексцентричної француженки – «я до граф напишу!» – корів відпущено), а для поета? Ми не знаємо. Знаємо лише, що серце його «полонила на все» ота невідома французька прекрасна дама, яка завважила нарешті молодого хлопця, мимовільного свідка її такої зворушливо-кумедної, але ж якої сміливо відчайдушної (по-французькому-бо!) жіночної атаки на жорстоких кривдників знедолених:

Кричучи, плачучи, польових зупиня,
парасолькою б’є, від жінок відганя.

Відігнала, захистила беззахисних – перемогла! – а відтак звернулася до незнайомого юнака: «Ви студент?» І так само навально-стрімко здобула ще одну блискавичну перемогу. «Та вже серце моє полонила на все»,– меланхолійно констатує подоланий. Ця його фраза мала б слугувати інтригуючою зав’язкою любовної історії, у якій мали б розгорнутися перипетії того дивовижного почуття, «що хоч повним щастям не було, та дуже близьке вже було до нього». Проте Франко, усупереч тому, що так «іще б хотів простерти крила // і побуять свобідно в вишині, // і оживить ті спомини, що скрила // ворожа доля у душі на дні», усупереч тому, що так довго підводив нас до основного сюжету ( бо ж усі десять попередніх віршів – лишень пролог до ліричної драми), раптово обриває нитку оповіді. Неочікувано зав’язка стала кульмінацією. А розв’язкою – завершальні терцини:

Я не скінчу тебе, моя убога пісне,
в котру бажав я серце перелить
і виспівать чуття важке і млісне,

 все, що втіша, і все, що веселить,
всі радощі шаленого кохання,
все пекло мук, що й досі грудь в’ялить.

Мої ви сльози, і мої зітхання,
і пестощі короткі, й довгий жаль,
надії і зневіри колихання,

не перелити вас мені в кришталь
поезії, немов вино перлисте,
ні в римів блискітливую емаль!

Мов дерево серед степу безлисте
в осінній бурі б’ється і скрипить
і скрип той чує поле болотисте,–

отак тепер душа моя терпить
слаба, безкрила, холодом прибита,
мов ластівка у річці зиму спить.

 Залишиться навіки загадкою, чому Франко обірвав цикл «Спомини». Обірвав на найцікавішому місці. «Я не скінчу тебе, моя убога пісне»,– констатував без жодних пояснень. Образ слабої, безкрилої, холодом прибитої душі, що «мов ластівка у річці зиму спить», увінчує цю незакінчену ліричну драму Франкового кохання.

Ми можемо лишень висловлювати певні здогади щодо її часово-просторових параметрів. Отже, де і коли могла відбутися зустріч Франка із «французькою поманою»? Насамперед – коли. Майже всі дослідники, що писали про збірку «Із днів журби», відштовхуючись від року публікації, мінорну її тональність пов’язували із сумними Франковими пережиттями і життєвими негараздами 1897 – 1898 років (конфліктом із польською, а згодом з українською громадськістю, невдачею на виборах до сейму etc.). Однак, якщо той чи інший вірш уперше вміщений на сторінках книжки, яка вийшла в світ у 1900 році, він не конче в цьому чи попередньому році мав бути написаний. М.Мочульський не просто так назвав «Із днів журби» «щоденником Франкової душі». Мабуть, саме цим щоденниковим записам слід вірити. Зокрема тоді, коли в однойменному циклі читаємо: «Не довго жив я ще, лиш сорок літ», значить, ідеться про 1896 рік. Коли ж далі натрапляємо вже в «Споминах» на «П’ятнадцять літ минуло», то можна зробити висновок, що дія ліричної драми відбувалася в 1881 році.

1. Незнайомка.jpg

Художник Мечислав Рейзнер. Дівчина з маком у волоссі. Поч. ХХ ст.

А тепер – де. Де перебував Франко в 1881 – 1883 роках? У рідних Нагуєвичах, куди пригнала його зі Львова безпросвітна нужда («довги стоять по кутках і гавкають»). Мусив займатися важкою селянською працею. У листі до І.Белея пояснює, чому довго не відписував: «Досі не було часу – робота в полі коло вівса, котра раз у раз перебиває мені роботу коло «Фауста». В іншому листі до цього ж адресата зізнається: «От і я, Бог бачить, досить занятий, цілими днями то коні пасти, то коло сіна, то в ліс, вечором у нас не світиться, а хоч би й світилося, то чоловік змучений, як сто чортів,– а все-таки я часом урву хоч настільки часу, щоб написати яку-небудь статейку або прочитати дещо». «Статейки» були серйозні – філософські («Мислі о еволюції людськості»), економічні, літературознавчі (про «Гайдамаків», про політичну поезію Шевченка, про жіночі типи в того ж Шевченка), а ще художня творчість («Борислав сміється», вірші), переклади з Гете, Гюго, чеської поезії, інтенсивне листування з Белеєм ( вони ж бо разом видають «Світ»), з Драгомановим, Павликом. Отже, інтенсивна заповненість буднів фізичною й інтелектуальною працею. Коли ж тут могло знайтися місце для «свята кохання»? Хіба на самому початку перебування в Нагуєвичах. Відразу по приїзді, наприкінці весни 1881 року, Франко захворів на тиф і не був здатний до важкої селянської праці, очевидно, що мандрував – спочатку «в село ходив», після чого душа мусила довго щеміти від побачених картин сільської «ідилії»; потім до панського двору, де пригадалися давні кривди; далі вітався з вірним другом, повірником найкращих дум – гаєм, де зустрівся зі злісним, який сповістив його про появу (прояву?) в панському дворі «французької помани». І нарешті фатальна зустріч зі «святою женщиною», яка залишила такий слід у Франковому серці.

…Вона повернулася до своєї Франції, але він її не забув. Очевидно, це про неї писав по свіжих слідах у листі до У.Кравченко в 1883 році. Мелодія молодого кохання тихою луною обізвалася через « п’ятнадцять літ» у збірці «Із днів журби». Ця «вічна загадка любові» Франка до прекрасної француженки ніколи не буде розгадана, проте завжди хвилюватиме своєю таємничістю.


Див. також:

НЕВІДОМІ LOVE STORIES ІВАНА ФРАНКА. Історія перша. Перша і остання любов

НЕВІДОМІ LOVE STORIES ІВАНА ФРАНКА. Історія друга. Друга наречена


[1] Що таке? (франц.)

[2] Але чому? (франц.)

[3] Але ж це підло! Це жахливо! (франц.)

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s