ПРИЯТЕЛІ СВЯТОЇ ПОЕЗІЇ: Іван Франко та Леся Українка

© Галина ЛЕВЧЕНКО44118627_1957542257637274_5917502856918728704_o.jpg

Доктор філологічних наук,

професорка кафедри українського літературознавства та компаративістики Житомирського державного університету імені Івана Франка

 

 

Студія 2

«У видавецькому ділі»:

Іван Франко – редактор та публікатор творів Лесі Українки

 «Тільки останню коректу, будьте такі ласкаві, самі протримайте, то вже буде мені на певність, що хоч у моїх віршах і є помилки поетичні, та не буде друкарських. Самі знаєте, яка то біда ті помилки друкарські. Тільки два видання я бачила без помилок: «З вершин і низин» та «На новий шлях»

(Із листа Лесі Українки до Івана Франка від 20 квітня 1892 р.)

У наддніпрянській Україні 80–90-х рр. ХІХ ст. літературна творчість українців мусила вкладатися у прокрустові рамки заборон Емського та Валуєвського указів. Тому письменники шукали альтернативних просторів для оприлюднення власних праць за кордоном і, чи не в першу чергу, в Галичині, котра із тих часів почала виконувати роль українського П’ємонту, а на сторінках тамтешніх видань – «Зоря», «Правда», «Дзвінок», «Громадський друг», «Діло», «Народ», «Хлібороб», «Житє і слово», «Літературно-науковий вісник» тощо дебютував не один автор зі східної України. Посилений інтерес українців до галицьких видань співпав із періодом високої видавничої активності в біографії Франка. Під його уважним редакторським оком вийшло у світ чимало текстів українських письменників-класиків того періоду – А. Свидницького, Б. Грінченка, П. Грабовського, М. Старицького, О. Кобилянської, Г. Хоткевича та ін. І саме за його активної видавничої, редакторської й інформаційної підтримки відбувся також літературний дебют Лесі Українки.

Літературний дебют Лесі Українки на сторінках журналу «Зоря»

Першими літературними публікаціями Лесі Українки в Галичині стали вірші, надруковані на сторінках журналу «Зоря» – це «Конвалія» (Зоря. 1884. №  22. С. 186) і «Сафо» (Зоря. 1884. №  23. С. 195). 30 листопада 1884 року Олена Пчілка, ніби підсумовуючи факт оприлюднення перших її текстів, написала у листі до Драгоманових:

«Леся пише вірші й, цілком не зле володіючи віршем, може колись то стати справжньою поеткою. Вона тепер ніби переживає загальні фази розвитку української поезії: спочатку писала про «долю», а пізніше вірші її набрали цілком романтичний характер»[1].

Відбором матеріалів для друку та редагуванням текстів журналу «Зоря», попри не завжди згідну з ним загальну редакційну політику, займався Франко. Саме в цьому журналі були надруковані більшість віршів Лесі Українки раннього періоду творчості, які згодом увійшли до авторської поетичної збірки «На крилах пісень» (1893).

F2(1079)_0002.JPG

Леся Українка. Фото 1891 р.

У 1887 році тут було надруковано перший вірш Лесі Українки «Надія» під заголовком «Пісня заволоки» (Зоря. 1887. № 24. С. 413), написаний під впливом заслання батькової сестри Олени Антонівни Косач (тітки Єлі) за участь у революційному русі. У 1888 році вийшли друком: «Пісня» («Чи є кращі між квітками…» (Зоря. 1888. № 16. С. 261), «Чого то часами, як сяду за діло…» (Зоря. 1888. № 4. С. 63) й «Остання пісня Марії Стюарт» (Зоря. 1888. № 24. С. 405) під заголовком «Прощальна пісня Марії Стюарт» із авторською приміткою: «Сонет сей написала славутна безталанниця Марія Стюарт, сидячи в темниці, 1586 р. 22 листоп(ада), після того, як дізналась, що смертний вирок її вже підписаний жорстокою сперечницею Єлизаветою. Чулая лебединая пісня Марії, зложена в таку хвилину, дивує ще більше штучною літературною формою сонета». У 1889 вийшли друком вірші «Завітання» (Зоря. 1889. № 2. С. 25), «До натури» (Зоря. 1889. № 8. С. 133), «Напровесні! (Зоря. 1889. № 9. С. 150), «Співець» (Зоря. 1889. № 21. С. 350–351), «В’язень» (Зоря. 1889. № 23. С. 335). У 1891 були надруковані поема «Самсон» (Зоря. 1891. № 10. С. 186–189) і поезії: «Fa» із циклу «Сім струн», під заголовком «Сонет» (Зоря. 1891. № 4. С. 64), «В небі місяць зіходить смутний» із циклу «Зоряне небо» (Зоря. 1891. № 12. С. 227), «Якщо прийде журба, то не думай її…» (Зоря. 1891. № 15. С. 286–287). У 1892 – вірш «До мого фортепіано» (Зоря. 1892. № 8. С. 149–150). У 1894 був надрукований вірш «Хотіла б я піснею стати» (Зоря. 1894. № 2. С. 35–36), який згодом увійшов до другої авторської збірки Лесі Українки «Думи і мрії» (1899).

 

«Вечерниці. Оповідання М. Гоголя» в перекладі Лесі Українки та Михайла Обачного

Після дебюту із віршами у журналі «Зоря» в листопаді 1884 р. вже на початку наступного 1885 р. в друкарні Товариства імені Шевченка у Львові вийшла у світ перша книга перекладів з російської мови Лесі Українки та її брата Михайла Обачного (Михайла Косача) «Вечерниці. Оповідання М. Гоголя» (за редакцією Олени Пчілки, заходом М. Ткаченка, під зарядом К. Беднарського). Це були оповідання М. Гоголя «Запропаща грамота» і «Зачароване місце», об’єднані назвою «Вечерниці». 1 / 13 жовтня 1885 у журналі «Зоря» в рубриці «Бібліографія» було надруковано замітку про вихід у світ цієї книги (Зоря. 1885. № 19. С. 228). Франко у приватному листі до Олени Пчілки по щирості оцінив це видання, не вбачаючи в ньому особливої цінності для галицьких читачів:

«Само видання, по-моєму – викинені гроші: у нас воно не має ніякої шанси розійтись, бо ті оповідання, котрі в ньому поміщені, вже по кілька разів у нас були перекладені і друковані. Хіба що Ви мали б надію перевезти сю книжечку в Росію» [т. 48, с. 563][2].

F2(1082)_0002.JPG

Леся Українка з братом Михайлом Косачем (Обачним). Київ, весна 1889 р. або 1890 р.

Він також дає конструктивну пораду щодо подальшої реалізації перекладацьких намірів:

«Коли б моя рада не показалась Вам невмісною, то я совітував би Вам зовсім кинути перекладання з Гоголя: після перекладу «Тараса Бульби» і «Мертвих душ» Гоголь нічого нового нам не дасть. Коли, конечно, хочеться Вам дещо з московського перекладати, то будьте ласкаві порозумітись з ред(акцією) «Діла». В їх «Бібліотеці» має печататись щось з Тургенєва, от би Вам і заняття було, і не потребували б дармо гроші викидати на друк «Вечерниць»» [т. 48. с. 563].

Робота над перекладами текстів Миколи Гоголя з російської мови була не єдиною перекладацькою вправою юної Лесі Українки. У 1887 р. в журналі «Зоря» було опубліковано перекладений з польської мови фрагмент поеми А. Міцкевича «Конрад Валенрод» – «Вілія, що наші струмочки приймає» (Зоря. 1887. № 10. С. 167–168). Згодом вийшли переклади з німецької мови кількох віршів із «Книги пісень» Г. Гейне: «Они мене дражнили», «Чого так поблідли ті рожі ясні?», «Як я про свою говорив вам печаль… » (Зоря. 1889. № 1. С. 5) та «В тебе й діаманти, і перли…» (Зоря. 1890. № 24. С. 371). У 1895 р. було опубліковано переклад з російської мови поезії в прозі І. С. Тургенєва «Німфи» (Зоря. 1895. № 24. С. 468–469).

Поруч із віршами та перекладами на сторінках «Зорі» під пильним редакторським оком Франка вийшли у світ також прозові твори Лесі Українки: «Така її доля. Образок з життя» (Зоря. 1889. № 2. С. 24–25), «Святий вечір!» (1889. № 24. С. 410–411); «Весняні співи» (1892. № 1. С. 6–7), «Жаль» (1894. № 9. С. 193–199; №  10. С. 217–222; №  11. С. 241–245; № 12. С. 265–270).

 

Жіночий літературний альманах «Перший вінок»

У 1886–1887 рр. Олена Пчілка разом із Наталією Кобринською займалися підготовкою жіночого літературного альманаху «Перший вінок», який був надрукований у Львові в червні 1887 року коштом упорядниць і за редакцією Франка. До альманаху увійшли ранні вірші Лесі Українки «Любка», «На зеленому горбочку», «Поле» («Літо краснеє минуло…») і поема «Русалка». Під час підготовки альманаху до видання Олена Пчілка листувалася з Франком, який редагував книжку. У недатованому листі від квітня 1887 р. вона писала:

«Добре було б, якби до поеми Лесі («Русалка») долучить примітку од редакції відносно романтичного характеру поеми. Можна було б сказать щось об тім, що романтичні очерти фантазії характеризують взагалі твори начинающих авторів (адже хоть би навіть і Шевч(енко) починав «Тополею», «Причинною»). Можна думати, що з літами Леся Українка вийде на реальнішу дорогу (принаймні она каже вже й тепер, що коли б вона не послала торік своєї «Русалки», то вже б тепер не пустила її в світ!). Але задля трохи наївного, романтичного змісту поезії, мені здається, шкода залишати доволі поетичний твір»[3].

 

«Книга пісень» Г. Гейне в перекладі Лесі Українки та Максима Стависького

7 грудня 1890 р. Леся Українка надіслала до Львова рукопис збірки перекладів віршів Г. Гейне, виконаних нею та М. Славинським, про що написала напередодні в листі до М. Драгоманова: «Гейне мій завтра поїде вже до друку, – я йому дуже рада! Сим випуском вийдуть: «Lirisches Intermezzo», «Heimkehr» та «Harzreise»[4]. 20 грудня 1890 / 1 січня 1891 цей рукопис надійшов до канцелярії друкарні Товариства імені Шевченка. «Книжка повинна друкуватися тиражем 600 п, а друк і папір будуть коштувати 140 гульденів 80 крейцарів»[5]. Початок друку дещо затримав М. Славинський, котрий майже два місяці не озивався після отримання рукопису для коректури.

Г.Гейне

Генріх Гейне

Наприкінці лютого коректуру збірки від М. Славинського нарешті отримали. Олені Пчілці й Лесі заімпонував обраний ним псевдонім – «Стависький». І вже з весни 1891 у Львові в друкарні Товариства імені Шевченка збірка перекладів поезій Г. Гейне починає друкуватися. Ця видавнича тема періодично зринає у листуванні Олени Пчілки з Франками та М. Павликом протягом всього 1891 р., які надсилали їй окремі аркуші для вичитування і вже роздруковані. Деякі такі аркуші пропадали в дорозі. Для прикладу, 21 червня 1891 Ольга Франко з Колодяжного запитує в чоловіка: «Спитай в друкарні, чому не вислали видрукований 3-ій аркуш Гейне, коректу котрого ти взяв з собою. Уже прийшла коректа 4-го аркуша, а видрукуваного 3-го нема»[6]. «Книга пісень» Гейне в перекладі Лесі Українки та М. Стависького з передмовою О. Пчілки побачила світ наприкінці червня 1892. До книги увійшло 143 вірші, з яких 92 переклади – Лесині.

 

Перша авторська поетична збірка Лесі Українки «На крилах пісень»

Ще у листі до Олени Пчілки від 18 / 30 вересня 1891 р. Франко пропонував опублікувати оповідання «Жаль» Лесі Українки, яке вона йому раніше надіслала, в найближчій книжечці «Літературно-наукової бібліотеки» [т. 49, с. 298–300]. Олена Пчілка не погоджується з Франком щодо видання окремою книжкою Лесиного оповідання «Жаль», а пропонує натомість видати окремою збіркою її вірші:

«Коли ж би Ви вже були такі добрі, що хотіли би потрудитися, наглядаючи за друком, то я би воліла надрукувати осібною книжечкою Лесині вірші, котрих набралося вже й багато, коли зібрати все, що друкувалося в «Зорі» й інших часописах, і все, що лежить ще нікуди не послане. Я думаю, що як надрукується книжка у Львові, то могтиме перейти й через нашу цензуру і продаватися теж тут так, як і Ваші повісті»[7].

Листом від 13 / 25 листопада 1891 Франко погоджується зайнятися виданням збірки поезій Лесі Українки і просить «панну Лесю присилати якнайшвидше, що у неї є, і заразом план її книжки, тобто порядок, в якім вона бажала б бачити уложені свої вірші, а ми вже тут надалі з новим роком розпочнемо друк» [т. 49, с. 309–310]. У цьому ж листі він просить також перекладів віршів В. Гюго до запланованої ним «Антології європейських поетів». На першу книжку призначені політичні поезії Гейне, а в другій хотів би подати вірші В. Гюго:

«У мене є дещо поперекладуване з «Сhatiments», а коли б панна Леся згодилась дати туди своїх «Бідних людей» і перекласти ще дещо з «Légendes des siécles» або інших збірок, то ми могли би зложити гарну книжечку, а оригінальні вірші могли б рівнобіжно друкуватися осібно і, певно, зробили б більше суцільне враження, ніж коли б були помішані з перекладами» [т. 49, с. 309–310].

Buch_der_Lieder_Heinrich_Heine_1827Леся Українка мала велику повагу до Франка як редактора. Надсилаючи йому 20 квітня 1892 р. частину віршів для збірки «На крилах пісень», вона написала:

«Оце я врешті зладила до друку свої вірші. Ви-сьте були такі ласкаві, що згодились провадити се видання, отож тепер звертаюся до Вас.  Побачили ми, що видавати щось за кордоном і корегувати тут річ дуже затяжна, отож мушу я добрих людей трудити своїм виданням. Збірник мій має видаватись моїм коштом, тільки вже Вашим заходом. Я б хотіла, щоб він був такого типу, як наше видання Гайне, що вже досі скінчене. Всі видатки, які треба, – мої, чи на коректу, чи на що слід. Тільки останню коректу, будьте такі ласкаві, самі протримайте, то вже буде мені на певність, що хоч у моїх віршах і є помилки поетичні, та не буде друкарських. Самі знаєте, яка то біда ті помилки друкарські. Тільки два видання я бачила без помилок: «З вершин і низин» та «На новий шлях»[8].

Вона прислухається до його поради видавати тільки власні вірші:

«Послухавши Вашої ради, я не містила сюди жадних перекладів, бо й справді їх окремо видавати. Та, може, без перекладів книжка як-небудь в Україну протиснеться, хоча й – надія мала! Ото усі мої умови, може, чого недомовила як слід, то вибачте, – я не досвідчена в видавецькому ділі. Тепер мені зостається перепросити Вас за прийдешні клопоти та подякувати за добру волю, з якою Ви беретеся мені помагати вийти на світ з моїми піснями»[9].

Щодо віршів В. Гюго Леся повідомила, що через стан здоров’я та інші справи на разі не має часу для перекладів, але дехто з товаришів пообіцяв їй перекласти. «Дасть біг, видамо збірника»[10].

14 травня 1892 р. Леся Українка дякувала у листі до Франка за допомогу та уважність до її текстів, обговорювала різні видавничі деталі – не залишати порожніх карток, не ділити тексти на групи тощо. 2 / 14 липня 1892 в друкарню НТШ надійшов рукопис збірки поезій Лесі Українки «На крилах пісень». М. Возняк припустив, що рукопис цей був неповний, оскільки в книзі обліку зазначена лише кількість примірників – 500, без рахунку за друк і папір[11]. Майже рік тривала переписка Олени Пчілки з Франком, а за його відсутності – він працював у Відні над докторською дисертацією – з Ольгою Франко щодо впорядкування, коректи, шрифтів та інших технічних питань, пов’язаних із виданням цієї збірки. Нарешті Франко у не датованому точно листі з Відня до дружини від жовтня 1892  написав: «Скрипт Пчілок давай до друку. З переривами у них таке баламутство, що нічого на те зважати. Як там на скрипті написано, то зецер так і зробить. Давай друкувати!» [т. 49, с. 361]. 15 / 27 березня 1893 – книга вийшла друком. 28 травня 1893 р. Леся Українка отримала від О. Маковея дві похвальні рецензії на цю свою збірку – авторства самого Маковея (Народний часопис.  1893. №  60 від 16 / 28 березня) та Івана Верхратського (Діло. 1893. 22–23 квітня / 4–5 травня). Як співробітник журналу «Зоря» О. Маковей надрукував свою рецензію також і в цьому виданні (Зоря. 1893. 15 / 27 червня).

 

Літературні й публіцистичні твори Лесі Українки на сторінках видань Галицької радикальної партії «Народ» і «Хлібороб»

Не обійшлося без співпраці з Франком та його редакторсько-видавничої підтримки також у справі з іншими галицькими публікаціями творів Лесі Українки. З 1891 р. її твори починають друкуватися на сторінках журналу «Народ», який у 1890 – 1895 рр. видавали Франко та М. Павлик і який разом із журналом «Хлібороб» були друкованими органами Галицької радикальної партії. У 1891 р. тут було опубліковано поетичний цикл «Сльози-перли» під заголовком «Ридання» (Народ. 1891. № 7, С. 115–116) із посвятою «Іванові Франкові». Спеціально для цього журналу Леся Українка планувала написати цикл нарисів «Волинські образки». Про свій намір вона повідомила у листі до Михайла Павлика від 21 січня 1895 р.: «Се справжні образки з натури, сливе описи, тільки що мені не подобається форма кореспонденційна, то я собі їх писатиму в напівбелетристичній формі, так мені самій цікавіше…». Вона написала лише перший нарис «Школа», який був надрукований у журналі «Народ» (Народ. 1895. №  3 і 4, 1 і 15 лютого, С. 34–37). У листі від 30 квітня 1895 до того ж адресата вона обіцяла надіслати ще один нарис, але не написала його і не надіслала.

F2(1086)_0002.JPG

Леся Українка. Фото 1901 р.

В «Народі» були надруковані також: нарис «Релігійний дур на Україні (Із Полтавщини)» (Народ. 1895. № 3–4. за 1–5.ІІ); публіцистична стаття «Безпардонний патріотизм» (Народ. 1895. № 9. С. 131–132) і сатиричний вірш «Пророчий сон патріота» з іронічною посвятою редакторові «Буковини» під криптонімом Н. С. Ж. (Народ. 1895. № 9. С. 135–136). Редактором «Буковини» в 1895–1899 був О. Маковей, а названі стаття і вірш є полемічною реакцією на проватиканські статті «Наші національно-політичні відносини» і «Про своїх людей», що були надруковані в газеті «Буковина», № 27–35 за 1895 рік. Окремі вислови з цих публікацій цитуються у вище названих творах. 17 лютого датовано в «Народі» статтю Лесі Українки «Бесѣда», часопись баптистів (штундистів)» (Народ. 1895. № 5. С. 64–65), що була надрукована за підписом Н. С. Ж. Франко згодом видав її окремим відбитком: «Українські баптисти і їх часопись «Бесѣда» за 1894 р. / Написав Н.С. Ж. Львів. 1895. 29 с.

У вересні 1895 р. в журналі «Народ» були опубліковані вірші з поетичного циклу «Невільничі пісні», що увійшли до другої авторської збірки Лесі Українки «Думи і мрії» (1899): «Божа іскра», «Мати-невільниця», «І все-таки до тебе думка лине…», «Slavus-sclavus», «Ворогам», «Північні думи», «До товаришів» (Народ. 1895. № 15–16. С. 254–156). Після цього випуску видання припинило своє існування[12].

У журналі «Хлібороб» (1891–1895), що виходив у Коломиї і який також редагували Франко і М. Павлик, було надруковано поему Лесі Українки «Роберт Брюс, король шотландський» (Хлібороб. 1894. № 8–9. С. 59–62; № 10–11. С. 72–75). У червні 1894 року в Коломиї поема «Роберт Брюс король шотландський» з посвятою М. Драгоманову вийшла окремою книгою. Франко відгукнувся 17 / 29 червня 1894 р. короткою похвальною заміткою про цю книжку на сторінках газети «Kurjer Lwówski», зауваживши:

«Поема, натхненна палкою любов’ю до народу й свободи, звеличує вчинки шотландського короля Роберта Брюса, який, будучи шість разів розбитий англійцями, що завойовували Шотландію, на сьомий раз все ж таки переміг загарбників, незважаючи на перехід вельможних панів до табору завойовника, і потім волею народу обраний був на трон шотландський. / Чудова мова, гладка форма і чарівність правдивої поезії цього твору робить його справжньою перлиною у новітній українській поетичній літературі» [т. 29, с. 149].

 

«Житє і слово»

Після виходу першої авторської поетичної збірки «На крилах пісень» (1893) Лесі Українки її творчі взаємини з Франком вийшли на якісно новий рівень. Якщо раніше перемовини щодо творчих питань частіше велися за посередництвом Олени Пчілки, то відтепер Леся Українка набула статусу самодостатнього творчого суб’єкта та активного учасника літературного життя, із яким можна обговорювати актуальні питання, пропонувати творчу співпрацю, провадити дискусії. Задумавши восени 1893 р. видавати журнал «Житє і слово» – «літературно-науковий, а спеціально фольклористичний», Франко пропонує Косачам долучитися зі своїми публікаціями. Про майбутнє тематичне наповнення журналу він писав у листі до М. Драгоманова:

«Половину займає белетристика, оригінальна і переводна, і статті критичні та матеріали історико-літературні, другу – статті і матеріали фольклористичні. Розпорядок сеї другої часті я представляю собі так: 1 аркуш оригінальні чи перекладні статті по теорії фольклору або по спеціальних питаннях та темах, 1 аркуш казок та легенд, чи з уст люду, чи з старих рукописів, 1 аркуш пісень, повірок, звичаїв і т.ін.,  і аркуш приповідок (моя збірка) і 1 аркуш хроніки та бібліографії» [т. 49, с. 419–420].

Франко сам провадив організаційний і технічний бік видання: замовив у Москві гарні шрифти, домовився з друкарнею, організував попереднє оповіщення майбутніх дописувачів, переглядав рукописи, кореспонденцію, читав коректуру і готував власні публікації[13]. До співпраці запросив Лесю Українку, В. Гнатюка, П. Грабовського, М. Коцюбинського, М. Драгоманова, А. Кримського, О. Терлецького, О. Маковея та ін. письменників, вчених, критиків.

Житє і слово 2Леся Українка відповіла Франкові на запрошення до публікації в журналі «Житє і слово» листом від 11 жовтня 1893 р., у якому подякувала за допомогу у виданні своєї першої збірки й пообіцяла надіслати матеріали для друку, зокрема, етнографічний опис волинської хати, купальські пісні та віршовані переспіви віршів Рігведи[14]. 8 / 20 січня 1894 року Франко написав Михайлу Драгоманову про отримані переклади віршів Віктора Гюго від Олени Пчілки і купальські пісні від Лесі Українки з нотами й описом обрядів [т. 49, с. 449]. Попри скептичне ставлення Драгоманова до зібраних Лесею фольклорно-етнографічних матеріалів, Франко опублікував їх у другій книзі «Житя і слова» за 1894, щоправда, з типографічних причин відклавши на майбутнє друкування нот, хоч Леся Українка й наполягала на їх публікації [т. 49, с. 463–464].

У журналі «Житє і слово» 1896 р. вийшла друком поема «Давня казка» (Житє і слово. 1896. Кн. 6. С. 442–453). Протягом 1897 р. в цьому виданні друкувалися поезії «Грішниця», «О знаю я, багато ще промчить», «Хвилина розпачу», «На вічну пам’ять листочкові…», «Слово, чому ти не твердая криця», «Fiat nox!» (Житє і слово. Т. VI, С. 13–16, 354–356), які увійдуть згодом до другої авторської поетичної збірки Лесі Українки «Думи і мрії», яка буде надрукована у Львові 1899 року.

 

«Священна історія» Моріса Верна в перекладі Лесі Українки

27-28 травня / 8-9 червня 1894 р. Леся Українка, їдучи до Болгарії, у Софію, щоб підтримати рідних в час дядькової хвороби, знову зупиняється у Львові. Відбулася її нова особиста зустріч із галицькими товаришами – М. Павликом, І. Франком та О. Маковеєм[15]. Перебуваючи в Болгарії у 1894 –1895 і мешкаючи в домі М. Драгоманова, де «у величезній кімнаті була розташована книгозбірня з кількома тисячами книг на всіх європейських, а почасти й азіатських мовах», Леся опрацьовувала книги, яких не було або які були заборонені в Росії, вдосконалювала англійську мову разом із двоюрідними сестрами, доньками Драгоманова – Лідією та Аріадною, вивчила розмовну болгарську, писала власні твори і перекладала.

«Вона, як казала не раз, приїхала на університетський курс і сумлінно працювала під керівництвом дядька, поринаючи в світові скарби думки, які лежали на полицях дядькової книгозбірні»[16].

F2(1116)_0002.JPG

Кімната в домі Драгоманових у Софії у Болгарії, де гостювала Леся Українка з червня 1894 до серпня 1895 р. Фото з олійного малюнка Людмили Драгоманової.

Франко у цей час вів регулярну переписку із Драгомановим, звично інформуючи його про новини культурного й громадсько-політичного життя Галичини, а також ділився власними творчими, видавничими та іншими професійними планами. Зокрема, він сподівався у цей період здобути veniam legendi у Львівському університеті, і просив Драгоманова:

«Чи не могли б Ви, хоч би при помочі Лесі, – звісно, коли не відкажете принципіально тій моїй просьбі – зладити спис тих книжок по історії української літератури, які у вас є і без яких Ви могли б обійтися, хоч на час, і переслати мені той спис, щоб я міг знати, чим у разі потреби міг би від Вас покористуватися. Особливо наразі потрібні були б мені матеріали і праці до старої літератури, значить: тексти літописів і праці про них (Погодін, Бестужев-Рюмін), далі Сухомлинова видання Кирила Туровського, Калайдовича «Памятники», Срезневського «Известия и заметки» і т. ін.» [т. 49, с. 523].

Водночас він редагує і видає журнал «Житє і слово», для якого просить матеріалів через Драгоманова також у «панни Лесі». У ряді листів він наполягає на тому, щоб вона виконала переклад п’єси «Торквемада» В. Гюго.

М.Верн. ЄвангелієЛесині ж перекладацькі пріоритети на той час були дещо інші. М. Драгоманов ще у листі від 13 січня 1893 р. радив Франкові прочитати працю М. Л. Верна «Du pretendu polytheisme des hebreux». На той час особливо відомими були дослідження Верна «Євангеліє» та «Історія і релігія євреїв», які Леся Українка в 1894–1895 рр. перекладала українською мовою, мешкаючи в домі Драгоманова в Софії, а Франко опублікував їх на сторінках журналу «Житє і слово». М. Драгоманов дуже хотів, щоб за 1895–1896 рр. «Священна історія» Верна була опублікована в повному обсязі, хоч і не сподівався через свій стан здоров’я до того часу дожити. Так і сталося. Франко завершив публікацію Лесиного перекладу вже по його смерті. 13 червня 1895 р. М. Павлик та Франко виїхали до Софії на похорон М. Драгоманова. Але Франко вимушений був повернутися з Бєлграда через відсутність у нього необхідних документів[17].

Таким чином, керуючись настановами М. Драгоманова Леся Українка здійснила під час перебування в Болгарії вагомий перекладацький проект – переклала з французької мови на українську «Священну історію» Моріса Верна. У листі від 8 липня 1894 р. М. Драгоманов радився з Франком, чи варто надсилати Лесин переклад «Біблії» Верна до редакції журналу «Народ». Франко високо оцінив працю перекладачки («прекрасний переклад!»), і висловив готовність друкувати Верна в журналі «Житє і слово» [т. 49, с. 523]. З січня 1895 р. він розпочав публікацію перекладу об’ємної Вернової праці на сторінках журналу, а в 1905 р. переклад Лесею Українкою «Священної історії» Моріса Верна вийшов окремою книгою накладом «Українсько-руської видавничої спілки» головними редакторами якої були Франко та В. Гнатюк[18].

 

Друга авторська поетична збірка Лесі Українки «Думи і мрії»

Навесні 1899 р. «Українсько-руська видавнича спілка» у Львові запропонувала Лесі Українці видати збірку її власних віршів. Готувалася ця книга – збірка «Думи і мрії» – до видання влітку 1899 р.

Думи і мріїПропозиція надійшла якраз у той час, коли Леся проходила післяопераційну реабілітацію в берлінській клініці, і поки їй виготовляли ортопедичний апарат, вимушена була носити на собі важкий і незручний гіпсовий бандаж. Тому вона досить іронічно згадує про це запрошення в листі до М. Павлика від 27–28 квітня / 9–10 травня 1899 р.: «Досі я старалась забути, що я поет «von Gottes Gnade» (як казав Франко), але тепер про се нагадала «Видавнича спілка» і – що буде з авторитетами?»[19]. У листі до О. Кобилянської від 8 / 20 травня 1899 р. вона зауважила: «Оце з тяжкою бідою берусь переписувати свої «пісні» для нового видання, тай робота ся йде як з каміня…»[20]. Повернувшись в Україну і мешкаючи в хуторі Зелений Гай і в Гадячі на Полтавщині вона вела переписку із В. Гнатюком, самостійно впорядковувала збірку, вичитувала верстку. Збірка організована не за хронологічним, а за тематичним принципом. Де хронологія не витримувалася, точні дати під віршами не ставилися, а лише рік написання. У підготовці книги до видання брали участь В. Гнатюк та Франко. У жовтні збірка «Думи і мрії» вийшла друком, про що одразу з’явилося повідомлення в «Літературно-науковому віснику» (ЛНВ. 1899. Т. 8. Кн. 10. С. 42).

 

«Літературно-науковий вісник»

Під кінець 1897 р. Наукове товариство ім. Т. Шевченка прийняло постанову, щоб із початком 1898 р. реформувати журнал «Зоря», розширити його програму й обсяг. На місці «Зорі», «Життя і слова» та «Правди» вирішено з січня 1898 р. видавати один журнал – «Літературно-науковий вісник». До редакції увійшли Франко, О. Борковський, М. Грушевський, О. Маковей. Програму цього видання було надруковано в журналі «Зоря» (Зоря. 1897. № 24. С. 476). 7 грудня 1897 р. Леся Українка отримала запрошення від Франка до участі в цьому новому виданні. Від 1898 по 1906 рік, до переїзду редакції часопису в Київ, Франко працював основним редактором ЛНВ першого складу. З 1899 – головним редактором, з 1903 – відповідальним редактором. Леся Українка відповіла згодою і подякувала за честь бути запрошеною до співпраці у листі від 7 грудня 1897 р., зауваживши:

«Не вважаючи на радісну звістку про заснування нового вісника, мені всетаки жаль Житя і Слова, було в ньому де що таке, і де-хто такий, якого вже в Вістнику не буде…»[21].

Попереднє видання вона особливо цінувала не тільки задля своїх публікацій, а також задля праць дядька М. Драгоманова. Разом із цим листом вона надіслала Франкові вірші «Східна мелодія» і «Мрії».

F2(1153)_0002.JPG

Олена Пчілка. Фото 1890-х рр.

У листі від 13–14 грудня 1897 р. до Олени Пчілки вона, згадуючи запросини Франка, висловлює радість тим, що мати послала до його ювілейного збірника її «Співця» («Поет під час облоги»)[22]. Вже у перший рік виходу «Літературно-наукового вісника», 1898, в ньому були надруковані такі вірші Лесі Українки: «Східна мелодія» (ЛНВ. 1898. № 2. С. 140–141), «Мрії» (ЛНВ. 1898. № 2. С. 141–142), «Зимова ніч на чужині» (ЛНВ. 1898. № 5. С. 143–147), «Єврейська мелодія» (ЛНВ. 1898. Кн. 5. С. 146–147), «Порвалася нескінчена розмова» (ЛНВ. 1898. № 10. С. 50–51). У 1899 – вірші: «Весна зимова» (ЛНВ. 1899. № 2. С. 167), «У пустині» (ЛНВ. 1899. Т. 5. № 2. С. 115–116). Вірш «На столітній ювілей української літератури» був надрукований під заголовком «На спомин про І. Котляревського» («У кождого люду, у кождій країні») з редакційною приміткою: «Сю поезію Лесі Українки декламував М. Старицький на святі Котляревського в Києві 26-го грудня 1898 р.» (ЛНВ. 1899. Т. 5. № 2. С. 166).

У першій і другій книгах «Літературно-наукового вісника» за 1900 р. було опубліковано поему Генріха Гейне «Атта Троль: Сон літньої ночі» (ЛНВ. 1900. Т. 9 Кн. 1, С. 102–112; кн. 2, С. 204–228) в перекладі Лесі Українки. До першої книги увійшла також стаття Франка з циклу «Із чужих літератур», присвячена сотим роковинам від дня народження Гейне:

«І у нас Гейне не є чужинцем. Чимало його творів було перекладено на нашу мову; між перекладачами знаходимо такі імена, як Федьковича, Куліша і Лесі Українки. Мило нам, що на пам’ять сотих роковин уродин великого поета можемо подати в майстернім перекладі сеї авторки одну з найкращих перлин Гейневої поезії, його романтичну поему «Атта Троль» (ЛНВ. 1900. Т. 9. Кн. 1, С. 58).

У цьому ж році журнал надрукував «Єврейські мелодії»: І. «Як Ізраель діставсь ворогам у полон…»; ІІ. «Єреміє, зловісний пророче в залізнім ярмі!» (1900. Т. 2. № 8. С. 122–123) з поетичного циклу «Невольницькі пісні», який увійде згодом до третьої авторської збірки Лесі Українки. «Відгуки» (1902). А також – виконаний нею переклад драми Моріса Метерлінка «Неминуча» («L’intruse») (ЛНВ. 1900. Т. 11. кн. 9. С. 344–358). Щодо названих вище творів вона писала в листі до В. Гнатюка 18–30 травня 1900: «Посилаю оце для «Вісника» два свої віршики, написані ще зимою, та чомусь досі затримані дома. Згодом пришлю свій переклад одноактової драми Метерлінка «L’intruse». Хотілось би мені дуже, щоб наша публіка русько-українська познайомилась би з сим новітнім драматургом в його найкращих творах, а до того ж в українськім перекладі. Нехай ваша хвальна редакція поборе відому мені нехіть до «модерністів» і прочитає мій переклад, я певна, що ся оригінальна і тонко написана річ не може не звернути на себе уваги навіть «пристороннього читача». Я не абсолютна (далеко ні!) поклонниця Метерлінка і взагалі «модерни», але в трьох драмах сього автора я справді бачу нові елементи штуки, скомбіновані з великим таланом. Одну з таких драм оце, власне, маю подати»[23].

F3(1624)_299.JPG

Лист Лесі Українки до Івана Франка з Буркута від 29 липня 1901 р.

1901 видавничий рік у ЛНВ розпочався публікацією у перших двох книгах оповідання Лесі Українки «Над морем» (ЛНВ. 1901. кн. 1. С. 18–33. кн. 2. С. 151–168). 16 липня 1901 р. Леся надіслала Франкові із Буркута в Криворівню лист із проханням друкувати її вірші, об’єднані в поетичні цикли «Ритми», «Хвилини», «Легенди» – окремо в різних випусках ЛНВ – «аби не обридати людям занадто моїми творами»[24]. Цей лист свідчить також про інші проспективні плани з публікаціями: завершується коректура драматичної поеми «Одержима»; український переклад статті «Новейшая общественная драма» ще не завершений, але буде зроблений. Леся Українка просить також надіслати їй останній випуск ЛНВ, який по її від’їзді в Україну буде важче здобути.

У випуску ЛНВ від 1 вересня 1901 р. в рубриці «Наш альбом» були надруковані її перші шість віршів із поетичного циклу «Ритми»: «Де поділися ви, голоснії слова», «Чи тільки ж блискавицями літати», «Якби оті проміння золоті», «Хотіла б я уплисти за водою», «Ні! Я покорити її не здолаю», «Якби вся кров уплинула отак» (ЛНВ. 1904. Т. 15 № 9. С. 133–137). Цей поетичний цикл також увійде згодом до збірки «Відгуки» (1902).

У 1902 р. в ЛНВ були надруковані перші чотири вірші із поетичного циклу «Хвилини» Лесі Українки: «Ein Lied ohne Klang», «Свята ніч», «Ви щасливі, пречистії зорі», «Талого снігу платочки сивенькі» (ЛНВ. 1902. Т. 17, кн. 1, С. 37–38). В цьому ж році було опубліковано драматичну поему «Одержима» (ЛНВ. 1902. Т. 17, кн. 3, С. 167–178), про яку Леся писала в листі до Франка:

«Ви он кажете, що в моїй «Одержимій» епічний тон не витриманий, що навіть і вона лірична. Діло сьогодні пішло на щирість, то признаюся Вам, що я її в таку ніч писала, після якої – певне буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогею. Як би мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: j’en ai fait un drame… Отже і надо мною фатум. То досить страшний фатум, бо він зміняє діла – в слова!»[25].

1 червня 1902 з’явилася замітка В. Гнатюка в «Літературно-науковому віснику», яка сповіщала про вихід Лесиної авторської збірки «Відгуки» (ЛНВ. 1902. Т. 18. Кн. 6. С. 40).

F2(1231)_0002.JPG

Леся Українка. Фото 1912 р.

У 1903 р. в ЛНВ був надрукований поетичний цикл «Осінні співи», до якого входять чотири вірші: «До Lady L.W.» («Ти, як осінь, умреш, розіллєшся слізьми»), «Осінь» («Рветься осінь руками кривавими»), «Осінні квітки», «Плач Єремії») (ЛНВ. 1903. Т. 21, Кн. 1. С. 1–3). В 1905 – «Напис в руїні» (ЛНВ, 1905, Т. 30. № 4. С. 1–2).

З відходом Франка від редагування ЛНВ та перенесенням редакції до Києва, твори Лесі Українки зникають на якийсь час із його сторінок. Поновлюється співпраця з виданням лише згодом у 1908 р.

 

«Акорди: антологія української лірики від смерті Шевченка до 1903 р.»

У листопаді 1903 р. вийшла впорядкована Франком поетична антологія «Акорди: антологія української лірики від смерті Шевченка до 1903 р.» (Уложив Іван Франко. Львів, 1903. С. 128–228), до якої він відібрав десять віршів Лесі Українки: «Contra spem spero!», «Горить моє серце», «Тиша в морі», «Останні квітки», «Жидівська мелодія», «Східна мелодія», «Зимова ніч на чужині», «Ein Lied ohne Klang», «Єреміє, зловісний пророче…», «Хотіла б я уплисти за водою».

large_53815b1f8d1068971070633e2b5c8798_16304783

Збірка мала підкреслити героїчне напруження, перемогу над скорботним і маловірним духом, над життєвими обставинами і добою. Інформаційна замітка про вихід книжки була також надрукована в ЛНВ (ЛНВ. 1903. Т. 24. Кн. 12. С. 238).

 

(Далі буде...)


[1] Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія життя і творчості. Нью-Йорк, 1970. С. 59.

[2] Тут і далі цитуємо за вид.: Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Київ : Наукова думка, 1976–1986. У квадратних дужках після цитат перша цифра позначає відповідний том, друга – сторінку.

[3] Мороз М. О. Літопис життя та творчості Лесі Українки. К. 1992. С. 33.

[4] Леся Українка. Листи: 1876 – 1897. К. 2016. С. 108.

[5] Мороз М. О. Літопис життя та творчості Лесі Українки. К. 1992. С. 64.

[6] Там само. С. 79.

[7] Там само. С. 87.

[8] Леся Українка. Листи: 1876 – 1897. К. 2016. С. 176–177.

[9] Там само.

[10] Там само.

[11] Мороз М. О. Літопис життя та творчості Лесі Українки. К. 1992. С. 96.

[12] Там само. С. 169.

[13] Василенко М. Іван Франко – перший видавець творів Лесі Українки // Леся Українка і сучасність: Зб.наук.пр. Т. 4. Кн. 1. Луцьк. 2007. С. 344–358.

[14] Леся Українка. Листи: 1876 – 1897. К. 2016. С. 222.

[15] Мороз М. О. Літопис життя та творчості Лесі Українки. К. 1992. С. 132.

[16] Драгоманов С. Спогади про Лесю Українку // Спогади про Лесю Українку / упоряд. Скрипка Т. К., 2017. С. 304–309.

[17] Мороз М. О. Літопис життя та творчості Лесі Українки. К. 1992. С. 164.

[18] Там само. С. 151.

[19] Леся Українка. Листи: 1898 – 1902. К., 2017. С. 202.

[20] Там само. С. 128.

[21] Леся Українка. Листи: 1876 – 1897. К., 2016. С. 488.

[22] Леся Українка. Листи: 1898 – 1902. К. 2017. С. 490.

[23] Там само. С. 202.

[24] Там само. С. 297.

[25] Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія життя і творчості. Нью-Йорк, 1970. С. 654.

F2(1086)_0002.JPG

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s