ПРИЯТЕЛІ СВЯТОЇ ПОЕЗІЇ: Іван Франко та Леся Українка

© Галина ЛЕВЧЕНКО44118627_1957542257637274_5917502856918728704_o.jpg

Доктор філологічних наук,

професорка кафедри українського літературознавства та компаративістики Житомирського державного університету імені Івана Франка

 

 

Студія 4

«МІЖ СВОЇМИ»: Іван Франко та Леся Українка

в полеміці 1896-1897 рр.

 

 Стаття Івана Франка «З кінцем року»

Цікаву сторінку у взаєминах Лесі Українки та Франка склала їхня дискусія «Між своїми» на сторінках журналу «Життє і слово». У грудневому номері журналу за 1896 р. було надруковано статтю Франка «З кінцем року», про що він сам згодом у статті «Микола Васильович Ковалевський» написав:

«В остатнім зошиті Ж. і Сл. за 1896 рік я написав статю «З кінцем року», в якій при кінці докорив українській інтелігенції і спеціально тим із неї, хто признає себе радикалами, що вони так мало зв’язків мають з простим народом і навіть не пробують зблизитися до нього і впливати на нього. Я вказував на приклади литовців, латишів, грузин і інших недержавних народів у Росії, де інтелігенція вповні віддалася на службу народнім масам і довела не тілько до того, що кожний селянин умів читати й писати, але також до того, що жаден селянин не візьме до руки урядових публікацій, а кожний має заграничні, латинкою друковані і значить у Росії заборонені виданя» (ЛНВ. Львів, 1908. Т. 41. Кн. 1. С. 124–138).

микла міхновський.jpg

Микола Міхновський

Стаття Франка «З кінцем року» заімпонувала політичному гуртку Миколи Міхновського – автора першої брошури РУП «Самостійна Україна», організатора українського війська і борця за незалежність України. Наслідком цього захоплення стало те, що публікацію Франка було розтиражовано на гектографі. Це додаткове тиражування, очевидно, виконало роль каталізатора конфлікту.

 

Реакція лідерів галицьких радикалів на фейлетон Лесі Українки «Не так тії вороги, як добрії люди»

У відповідь на цю статтю Леся Українка надіслала до редакції журналу «Житє і слово» статтю-фейлетон «Не так тії вороги, як добрії люди». Такий розвиток подій Франко прокоментував у вже згаданій статті про М. В. Ковалевського: «На мене за се дуже розсердився кружок Ковалевського і я одержав з Київа відповідь кружка на мою статю з підписом Н. С. Ж. з порученєм Ковалевського доконче друкувати її» (ЛНВ. Львів, 1908. Т. 41. Кн. 1. С. 124–138). Франко певною мірою кривить душею, підкреслюючи удавану безособовість підпису Н. С. Ж., що начебто представляв колективну волю гуртка М. В. Ковалевського. Леся Українка вже не раз підписувала свої публіцистичні дописи на сторінках журналів, редактором яких був Франко, цим криптонімом. Сумніватися в її авторстві цієї статті Франко не міг.

Цікаво поглянути, для порівняння, на виклад цих самих подій у версії іншого заангажованого очевидця – М. Павлика в листі до Л. Драгоманової:

«Недавно Франко получив відповідь під заголовком «Не так тії вороги, як добрії люде» підписану добродійкою Н. С. Ж. Каже, немовби статтю відгектографували їх вороги, полемізує з Франком і на те єго бажання, аби українці брали собі примір із галицьких радикалів та ішли в народ і т.п., – каже, що Галичанам таке зася говорити, бо вони сякі й такі – і тут пішло, чисто по-діточому: «ти дурний!» – «а ти ще дурніший!» Взагалі тон неможливий і стаття на добру половину безтактна. Тут же припутано і гроші, хоть Франко казав про гроші тілько те, що про це казала сама Н. С. Ж. 1894»[1].

Заангажованість М. Павлика читається хоча б у тому, що «неможливий тон», «безтактність» і «дитинність» він схильний приписувати тільки одній із конфліктуючих сторін, не помічаючи натомість аналогічних речей в іншої, очевидно, ближчої собі.

10_Іван Франко 1898а.jpgТе, що обидва лідери галицьких радикалів зайняли в цій грі подвійну позицію, читається у всіх їхніх коментарях цього «публіцистичного контроверсу». Франко відреагував на статтю Лесі Українки листовним проханням забрати свою статтю. Мотивацію такого кроку з боку редактора виразно прокоментував М. Павлик у вже згаданому листі:

«Як статя мусіла би викликати скандал і значити повний розрив між галицькими радикалами і знакомими Н. С. Ж., то я і Франко просимо взяти назад ту частину полеміки і перемінити тон, – а Франко заявив, що коли це не буде зроблено і він буде мусів напечатати статю так, як є (по наказу старого), то він у відповіди першим ділом заявить, що зрікається запомоги і, розумієся, «Житє і слово» упаде»[2].

На пропозицію Франка Леся Українка відповіла echt ritterlich – принциповою незмінністю своєї позиції:

«Шановний добродію! Мені передано, що Ви хотіли б, аби статья була взята назад. Не від мене залежить вимагати її друкування, але по власній волі, я її назад не візьму. Всяку полеміку прошу направляти на мене, бо приймаю цілком на себе відповідальність за думки, виражені «по долгу совѣсти и чести». З правдивим поваженям, Н. С. Ж.»[3].

Цей лист додатково демонструє готовність Лесі Українки нести відповідальність за написане нею індивідуально, без вдягання на себе жодних безособових масок.

М. Павлик цей її крок коментує так:

«На це Н. С. Ж. відповіла, що вона стоїть на свому і статі не возме назад. Значить, бути великому скандалу. Франко ходить як убитий. І се якраз тоді, коли наша партія в Галичині вже стала парламентарною! Справді, Н. С. Ж. і старий, як ті цигани, що сидять на галузі Драгоманівській справі в Галичині – і рубають єї, не тямлячи, що самі падуть. Горе, та й годі!»[4].

Павлик Михайло.jpg

Михайло Павлик

Цей коментар яскраво й однозначно свідчить про те, що Франкові був неприємним і сам факт виникнення цієї дискусії (він «ходить як убитий», пропонує Н. С. Ж. відкликати статтю), і ймовірність негативних наслідків, які вона потягне за собою (скандал, закриття журналу через відсутність фінансування, погіршення репутації радикальної партії). Натомість Франко згодом у статті про М. В. Ковалевського подасть дещо прикрашену версію подій: «Розуміється, я зробив це дуже радо (надрукував статтю Н. С. Ж. – Г. Л.), хоч мені і довелося виказати повну безосновність і недобросовісність тої відповіди» (ЛНВ. Львів, 1908. Т. 41. Кн. 1. С. 124–138). І справді, у березневому випуску журналу «Житє і слово» за 1897 р. статтю Лесі Українки «Не так тії вороги, як добрії люди» було надруковано зі вступною заміткою Франка, а після неї – його статтю «Коли не по конях, так хоч по оглоблях». У листі від 29 травня 1897 р. М. Павлик коментує цю подію: «В «Житі і слові» № 111, який вийде «сегодня-завтра», «є і стаття Н. С. Ж. і відповідь Франка. Дуже боюся, що настане повний розрив; та сему буде винна по части і Н.С. Ж.»[5]. Це був останній випуск журналу «Житє і слово», після чого він перестав виходити через проблеми з фінансуванням. На цьому публічний інцидент вичерпався, хоч за кулісами і далі тривав напружений обмін думками.

 

Леся Українка: «Даремне гадаєте, що наш публіцистичний контроверс мав такий фатальний вплив на мої відносини до Вас»

У 19 ст. важливим майданчиком для обміну думками та враженнями був епістолярій, тому за листами учасників цієї публічної дискусії та близьких до них людей можна простежити подальше її розгортання. Між центральними фігурантами конфлікту Франком і Лесею Українкою на якийсь час встановлюється режим «епістолярної тиші». Першим порушив його Франко запрошенням до публікації творів у новому виданні – «Літературно-науковому віснику». У листі до матері Леся Українка коментує лист Франка із певною дозою іронії:

«Дуже приємні були мені прислані новини, бо сумно якось було зоставатись без журнала. Проте читаючи лист Франка, я не могла не подумати: «прийшла коза до воза». Тим часом я відповіла йому в дуже гречному тоні, без жодних натяків на козу хоч і послала два вірша. Властиве я рада такому закінченню нашого «конфлікта», бо толку з нього не було жадного, а Франка яко писателя і діяча я ніколи не переставала поважати. Хоч в його листі до мене нема ніякого формального перепрошування, але я його вважаю за перший крок до згоди»[6].

3085 ор.Леся Українка (1)

Леся Українка. Чернівці, травень 1901 р.

У листі від 7 грудня 1897 р., написаному у відповідь Франкові, вона коментує їхнє публічне непорозуміння так:

«Даремне гадаєте, що наш публіцистичний контроверс мав такий фатальний вплив на мої відносини до Вас. Я завжді вміла відрізняти публіцистику від приватних справ. Отже, редакція Літ(ературного) Віст(ника) не зробила помилки, попросивши Вас сповістити мене про заснування сього журналу, бо навряд чи хто інший з її членів був би мені симпатичніший від Вас»[7].

Проте відлунням цього непорозуміння між ними, очевидно, стало те, що перемовини з ЛНВ щодо посмертних публікацій листовної кореспонденції та інших праць М. Драгоманова Леся Українка провадитиме через М. Павлика, а не через Франка. Навіть у перших рядках великого й довірливого листа до Франка від 31 грудня 1902 / 13 січня 1903 р. із Сан-Ремо Леся зауважить:

«Слова «з Новим Роком» по якійсь давній привичній асоціації ідей наводять на смуток… тому я прошу у Вас дозволу не казати їх тепер Вам, – не тим, що я не хочу Вас поздоровити, а тим, що не дається мені той стиль тай… не дуже я вірю в силу новорічних бажань»[8].

 

Іван Франко: «Нехай не по конях, так хоч по оглоблях»

 Франкові ця дискусія теж не минулася без морально-психологічних наслідків. М. Ковалевський у листі до Павлика від 14 квітня 1897 р. висловив невдоволення і статтею Франка, і відповіддю Н. С. Ж. Для нього ця дискусія стала знаком того, що руйнуються «останки добрих ниток Галичини з Україною»[9]. Сам Франко у статті про М. В. Ковалевського пише про кулуарні закиди йому з боку М. Павлика і свої виправдання:

«д. Павлик у полемічнім запалі закидав мені, що я своєю статею причинився до хороби й смерти Ковалевського. Нічого подібного не було. Ковалевський признав мені повну рацію і вже дальшої полеміки не допускав, а літом 1897 року, бувши у Львові, відвідував мене часто; бавився з моїми дітьми і зблизився до мене як щирий друг. Ми з ним зробили екскурсію до Нагуєвич, Борислава, і я мав тоді нагоду пізнати наскрізь його добру, людяну, благородну душу. Про свої прикрости з редакцією «Народа» і комп. він ніколи не згадував» (ЛНВ. Львів, 1908. Т. 41. Кн. 1. С. 124–138).

Микола Ковалевський

Микола Ковалевський

Із цього останнього, як і з попередніх коментарів Франка можна виснувати, що йому болів передовсім прагматичний аспект цього конфлікту – закриття журналу, погіршення партійних справ й атмосфера скандалу. Принциповість заявленої у статті «З кінцем року» позиції була на другому місці. Висловлені в цій статті думки видаються навіть не стільки питанням принципів, як наслідком несприятливо перехрещених життєвих обставин, різних негативних досвідів, праці в режимі надзусиль і неможливості осягнути бажані результати та соціальні статуси, зрештою, вони були наслідком песимістичних роздумів 40-річного чоловіка над власним життям. Ці думки дуже опосередковано і неточно виразили загальне невдоволення Франка тими всіма обставинами: матеріальною і психологічною невлаштованістю, неможливістю в повному обсязі творчо реалізувати себе в літературі, переобтяженістю редакторською рутиною, невдалою спробою здобути посаду професора на кафедрі Львівського університету, непорозуміннями з дружиною, проблемами зі здоров’ям, своїми, її та дітей тощо. Внутрішнє враження неточності, невідповідності цього публічного конфлікту тому, що лежало в його основі, мимоволі виразилося в назві його другої статті і водночас репліки у дискусії з Лесею Українкою – «Нехай не по конях, так хоч по оглоблях».

 

Михайло Косач: «Nemo est profeta in patria sua»

Леся Українка прочитала статтю Франка з перспективи громадської діячки й авторки з наддніпрянської України, котра чимало зусиль докладала в напрямку розвитку українських періодичних видань на Галичині, і пріоритетно саме видань галицької радикальної партії, якими опікувався Франко («Народ», «Хлібороб», «Житє і слово»).

F2(1164)_0002.JPG

Михайло Косач (Обачний), брат Лесі Українки. Фото 1889-1890 років

Вона регулярно надсилала у ці видання свої твори і переклади, виступала з публіцистичними статтями та відозвами, рекламувала ці видання в Україні, запрошувала до співпраці з ними авторів та спонсорів, була посередником у фінансових справах, і, зрештою, всебічно підтримувала радикальну партію (перевозила заборонену літературу, вела перемовини, займалася фінансовими рахунками). І це все також попри несприятливі, і часто «неможливі» обставини, зокрема й невиліковну хворобу. У статті Франка її вразило знецінення усіх цих зусиль, як її власних, так і всіх інших громадських діячів і письменників з підросійської України, що співпрацювали із галичанами. Таке її бачення висловленої Франком позиції відлунює зокрема в листі М. Косача від 9 березня 1897 р., написаному з Тарту в відповідь на невідомий лист Лесі Українки:

«Взагалі мені здається, що несправедливе нарікають на наше століття і останні часи, що героїзм, сила волі і характеру перевелися. Вони єсть, але в інших формах, інакше виявляються, а люде, що привикли бачити нарядженого в героїчний костюм, не бачать героїзму під звичайною одежею сучасного чоловіка. Минуть віки, і потомки бачитимуть в 19 ст. героїзм, а в свої часи не убачатимуть його. Nemo est profeta in patria sua. Psevdo prophet’а зараз признають усі, а настоящого – трудно. Psevdo-пророки – це вже неминуча пошесть, зло «неизбежное», так як і галичане, котрими, як ти справедливо кажеш, нас Бог покарав за гріхи дідівські. Справді, не так тії вороги, як добрії люде. Ну нехай заведеться у нас земство, ми їм покажем, закордонцям, як треба дбати. Якщо маєш їх лаять, то лай ти добре, тілько не огорчайся, бо справді, на усяку мразь не наогорчаєшся»[10].

 

Накладання життєвих криз: криза Івана Франка

Песимізм, психологічне вичерпання і втому Франка можна зрозуміти, бо йому в Галичині, «тут-і-тепер», щоденною працею доводилося реалізувати ті справи, які діячами з підросійської України лише планувалися, рекомендувалися і більшою чи меншою мірою контролювалися. Для прикладу, М. В. Ковалевський, забезпечуючи фінансування видань галицької радикальної партії, висловлював ті чи інші свої побажання щодо змісту й періодичності цих видань, вимагав детальних фінансових звітів; М. П. Драгоманов оцінював ці видання з європейської перспективи, часто ставив перед ними зависокі планки і досить безапеляційно критикував у листах Франкові пропозиції та ініціативи. Це створювало надлишковий морально-психологічний тиск на Франка, якого він радо позбувся б, та з різних причин не міг. Але перед зламом століть назрів бунт. У 1896 р. вийшла друком лірична драма «Зів’яле листя», яка засвідчила досить несподіваний образний і тематичний поворот у його ліриці. У 1897 р. він своїми статтями спровокував два гучні скандали. По-перше, вийшла збірка оповідань Франка «Obrazki galicyjskie» з передмовою «Nieco o sobie samym», у якій зізнається, що не любить русинів, а працює для них виключно з «poczucia psiego obowiązku», – чим обурив галицьких патріотів. По-друге, у віденському часописі «Die Zeit» умістив ювілейну статтю про А. Міцкевича, в якій називає його «поетом зради», – за що з ним припинили співпрацю всі польські редакції, де він працював. Цей внутрішній бунт згодом іще вибухатиме в ньому – наприклад, у передмові до виданих ним «Листів М. Драгоманова до Ів. Франка і ин. (1881–1886)» (Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1906), у якій він звинуватить Драгоманова, якого в молоді роки називав «духовним батьком» в «безоглядному егоїзмі у поводженю з людьми» та «браку вирозумілості і невпинній фантазії»[11].

10. Драгоманов.jpg

Михайло Драгоманов, дядько Лесі Українки. Київ, середина 1870-х років

Звинувачення наддніпрянської інтелігенції в порожньому теоретизуванні та відриві від народу – лише один із аспектів цього загального бунту, який у ньому зрів:

«Ся перевага теорії і залюбування в теоріях не припадкове явище; воно – ознака глибокого розриву між інтелігенцією й народом і почуття тої інтелігенції, що вона безсильна і нічогісінько не може зробити для влегшення долі того народу. Сей розрив, мов темна прірва, зіває на нас навіть із таких письменних праць українців, що займаються народом, що дишать гарячою любов’ю до того народу» [т. 54, с. 806–807][12].

Але це була не констатація реальних фактів, а суб’єктивна перспектива оцінювання наддніпрянців з позиції психологічної втоми та вичерпання людини, котра практично реалізує справи, які координуються здалека, хоч і благонаміреними координаторами. Ведучи мову про справи у наддніпрянській Україні, Франко зауважує, що давно там не був і не може говорити про це «зовсім напевно». Зрештою, рекомендації, які він адресує громадсько-політичним діячам з підросійської України, були вже реалізовані народовським та громадівським рухами принаймні за 30-40 років до написання ним статті, і згодом були придушені урядовими заборонами та усілякими переслідуваннями активістів. Родина Косачів-Драгоманових перебувала в епіцентрі того руху. М. Драгоманов і П. Косач ще студентами брали участь в організації старої київської громади. М. Драгоманов був викладачем відкритої нею недільної школи, активним дописувачем часопису «Київська старовина», відкрито демонстрував свої українофільські погляди працюючи викладачем Київського університету Св. Володимира. Зрештою, навіть Леся Українка, представниця покоління «дітей» цих родин, не «з газет», як пише Франко, знала про урядові переслідування інакомислячих у царській Росії. Це були із раннього дитинства закарбовані у пам’яті досвіди: заслання тітки Є. Косач, заслання чоловіка другої тітки О. Косач-Шимановської, вимушена еміграція дядька М. Драгоманова з родиною. Якраз перед виходом випуску «Житя і слова» зі статтею «З кінцем року» 7 / 19 грудня 1896 р. Леся розповіла неприємні громадські новини в листі до тітки Л. М. Драгоманової:

«До всіх моїх бід за останні часи прилучились громадські біди: у Київі було багато обысків та арестів, поліція забралась навіть в самий університет і там обшукала лабораторію і навіть кабінет одного професора. Після сього почали хапати студентів, між іншими ухопили одного нашого доброго знайомого, і се навело на нас великий смуток, та не минув він і тепер, бо товариш і досі ще сидить, а по городі і досі ганяють «летучие отряды». Се вже третій погром за останній рік!..»[13].

52800216_663634534055512_8954856896326533120_n.jpg

Ольга (з Косачів) та Михайло Кривинюки з сином. Зелений Гай, 1906 р.

Йдеться про арешт М. Кривинюка, майбутнього чоловіка Лесиної сестри Ольги. Схоплений за розповсюдження нелегальної літератури, він був ув’язнений на п’ятнадцять місяців і висланий до Астрахані. Лесину замітку про ці події під назвою «Вісті з України» Франко опублікував у тому ж випуску журналу «Житє і слово», що і свою статтю «З кінцем року». У контексті підросійського розвитку української культури ІІ пол. 19 ст., і надто ж того родинного й соціального середовища, у якому сформувалася як особистість і письменниця Леся Українка, емоційно-імперативні заклики зі статті Франка лунають не тільки не переконливо, а навіть дещо курйозно:

«Робіть, панове, у себе аналогічну роботу, освідомлюйте свій народ – просто, безпосередньо, устами, брошурами та листками, друкованими хоч би у нас та перешварцованими за границю, пробуйте, щоб у вас радикалізм пустив коріння між народом, зробився хоч невеличкою, а громадською, не кружковою силою, – то се й для нас буде підмога десять раз більша, ніж ті дрібні грошові підмоги, які тепер ви могли би нам доставити і котрі, замість дійсно поставити нас на ноги, можуть тільки in infinitum продовжати нашу обопільну мізерію. Бо у вас вони зродять почуття облегшення, що ось, мовляв, ми сповнили свій обов’язок, чи то пак відкупилися від нього 10 чи 100 рублями, а у нас ослаблюють енергію, піддержуючи надію на посторонню поміч» [т. 54, с. 808–809].

Житє і слово004.jpg

Сторінка публікації статті Лесі Українки “Не так тії вороги, як добрії люде” (1897)  у журналі “Житє і слово”

Тому цілком зрозуміла іронія Лесі Українки – у відповідь – в її статті щодо галичан:

«Кому траплялось листуватись і особисто стріватися з галицькими радикалами-діячами, той не може сказати, щоб вони здались йому велетнями, вартими подиву і наслідування. Запевне, єсть між ними гідні поважання люди, та вони є скрізь, а взагалі нас завжди прикро вражало, що в Галичині, країні все ж конституційній, так мало людей стає під корогвою визволення, і ті, що стають, так рідко тримаються стало»[14].

 

Фінансове закулісся

Що ж стосується Франкової зауваги про гроші, то вона могла стати останньою краплею, яка мусила викликати у свідомості Лесі Українки бурю протесту, бо, з одного боку, зводила співпрацю із наддніпрянцями до рівня примітивних обрахунків. З іншого – виразно перебільшувала самодостатність галицького радикального руху, що було висловлене фразою: «Галицький радикалізм здвигнувся не грошима, а працею й агітацією серед народу, і ними стоятиме й далі» [т. 54, с. 808]. І нарешті – це була особиста образа для М. Ковалевського, який спонсорував видання радикальної партії, і для самої Лесі. Леся Українка була аж занадто «в дискурсі» співпраці з галичанами, щоби побачити безпідставність і несправедливість Франкових звинувачень: ані в галицької радикальної партії, ані в Франка не було коштів для розвитку українських періодичних видань, а в самій Галичині катастрофічно бракувало «робочих рук» на літературному полі. Про одне і про інше не раз пише-нарікає сам Франко у листах до різних адресатів. Навіть заангажований свідок тих подій і галичанин М. Павлик у листі до Л. Драгоманової зауважив, що критика українців у Франковій статті не зовсім коректна:

«Ви, мабуть, завважили в останньому номері «Житя і слова» за 1896 – вступну статтю Франка: критику українців, як і що їм робити. З критикою я не зовсім годився, навіть радив Франку, що образяться через гроші, – та вже після напечатання, бо перед тим я читав статю тільки в коректурі, коли Франко був у Відні і сам не міг направляти»[15].

52774233_2247684162220293_4504262619997143040_n

Людмила Драгоманова (з дому Кучинська), дружина Михайла Драгоманова. Київ, 1860-ті роки

Фінансове закулісся цієї дискусії можна простежити за листуванням М. Ковалевського, Лесі Українки, М. Павлика, Франка, М. Драгоманова. Досить докладно цей аспект їхнього спілкування висвітлено в статті А. Швець[16]. Фінансова тема зринає у листуванні Лесі Українки з М. Павликом в період її перебування в Софії у Драгоманових. Йдеться про гроші, які М. Ковалевський, котрого задля конспірації називають Arbeitgeber-ом (криптонім метафорично правдивий – «працедавець»), збирав в Україні для фінансування галицьких видань. Із Лесиного листа до М. Павлика від 15 / 27 червня 1894 р. чітко видно, що такі гроші передавалися йому та Франкові на видання цих журналів, а також на підтримку Радикальної партії під час виборів. Час від часу в рахунках галичан і Ковалевського виникали неспівпадіння («дефіцити» та «залишки»), що викликало додаткові взаємні роздратування: Ковалевський вимагав звітності, а галичани обурювалися його фінансовим педантизмом. Леся Українка, загалом, досить песимістично оцінювала фінансовий бік цих видань:

«Сумно, що «Хлібороб» не стоїть на своїх ногах. Ну, та що вже говорити. Після розмов у Львові і листів з Галичини до дядька, я зложила собі не дуже оптимістичний погляд на тих людей, що звуть себе радикальною партією, я не бачу в них ні енергії, ні щирої віри в своє діло, ні навіть властивої партії, се видно навіть з їх власних слів, а ще більше з їх поводіння. Як се можна, щоб партія не кивнула пальцем для рятунку своїх газет (принаймні тоді, коли ще признавала їх своїми), а рятують їх інші люди»[17].

Як видно із листів, її власна роль у цих фінансових справах була виключно посередницька: вона могла вести чи співставляти рахунки, пересилати чи перевозити кошти, але самостійних рішень щодо руху фінансів (авансів, відкриття рахунків, вкладів тощо) приймати не могла. З усіма цими питаннями потрібно було звертатися безпосередньо до Arbeitgeber-а. Таким чином, погляд із фінансового закулісся на статтю Франка «З кінцем року» демонструє перебільшене захоплення її автора агітаційною риторикою, а не конструктивну критику та прагнення поділитися власним позитивним досвідом – упевненою політичною впливовістю радикальної партії чи фінансовою незалежністю організованих цією політичною силою видань.

 

Етос співчуття: ситуація в родині Миколи Ковалевського

Обставиною, яка обтяжувала в очах Лесі Українки провину Франка як творця наведених вище інсинуацій, було те, що зауваження про нікчемність грошової допомоги з України зроблене було в дуже недобрий час для людини, яка займалася збиранням тих грошей для різних галицьких потреб – М. В. Ковалевського. У листуванні Лесі Українки з Л. Драгомановою та М. Косачем за лютий-березень 1897 р. ідеться про загострення хвороби й самогубство Г. Ковалевської, Лесиної товаришки дитинства і доньки Миколи Ковалевського. Рідні намагалися вберегти Лесю від цих новин, але зрештою тим гостріше це було сприйнято. У листі до Л. М. Драгоманової від 14 березня 1897 р. вона скаржиться на те, що її не слухаються нерви, ймовірно, під впливом йодоформу, а можливо, через неприємні новини:

«Настрій же був тяжкий внаслідок многих прикростів, що закінчились настоящим ударом грому: несподівано умерла Галя (дочка Николая Васильовича), моя товаришка і посестра. Вона весь свій вік слабувала нервами, поки врешті істерія довела її до самогубства, – вона кинулась під поїзд. Інші думають, що се нещасний випадок, але я думаю, що ні, бо вона не раз намірялась стратити себе. Після неї зосталось двоє малих хлопчиків. Се страшна втрата для всіх нас, а про Николая Васильовича і говорити нічого, можна тілько дивуватися його енергії, з якою він переносить своє горе»[18].

Про бідування і хворобу Г. Ковалевської Леся розмовляла листовно також із братом М. Косачем, пишучи, мабуть, про чинник родинної спадковості. Мати Г. Ковалевської і дружина М. В. Ковалевського – М. П. Воронцова-Ковалевська – належала до радикальних («червоних») народовольців і була заслана на довічну сибірську каторгу в м. Кару. У 1889 вона разом з товаришами отруїлася на знак протесту проти знущання з в’язнів («Карійська трагедія»). Сам М. В. Ковалевський відбував заслання до Красноярського краю в 1879–1882 рр.[19]. М. Косач намагається поставити цей фатум родинної спадковості на більш реальний грунт:

«Що ж до атавізму та таких інших речей, то ви, панове, майтесь на обачності з усіма теоріями, бо коли у фізиці з теоріями треба ой як стерегтись, то у психо-фізіології – і куди більше. Спадщинність спадщинністю, а умовини та обставини теж що-небудь та значать, тим більше, що вони тую спадщинність і роблять межи іншим. Думаєш, Галя Ковалевська була б така нервова та хоробувала б так, не дбаючи на всі спадщини, коли б не таке її життя нещасне, ці ранні без пуття діти, бідування в Дорпаті, ці переїзди постоянні та різні пригоди і клопоти. Коли і тепер з нею, з бідною, так погано, як ти пишеш, то тут в малій дуже частині винні її атавізми. Доходять і тут якісь неясні і глухі чутки, що з нею ніби дуже недобре. Якщо недобре з нею станеться, то страх як шкода її буде, бо хороша вона людина єсть, а головне – щира і «алчущая правди», таких же мало скрізь, у нас тим паче. Жалко мені її бідної, дуже жалко, бо чимало вона настраждалася»[20].

F2(1166)_0002.JPG

Михайло Косач, брат Лесі Українки. Дерпт, середина 1890-х років

Лесі Українці притаманний був той тип гуманізму, що ґрунтується на християнському милосерді. І з цього милосердя, як не парадоксально лунає, виджерелював її глибинний екзистенційний і метафізичний бунт проти світової неправди і неволі, що й мотивувало її до тих чи інших вчинків. Її незмінна принципова позиція – бути на боці слабшого, переслідуваного, знедоленого. Всім відомі рядки її вірша «Мрії»:

Я дивилась на малюнках

Не на гордих переможців,

Що, сперечника зваливши,

Промовляли люто: «Здайся!»

Погляд мій спускався нижче,

На того, хто розпростертий,

До землі прибитий списом,

Говорив: «Убий, не здамся!»[21].

Драматична доля М. Ковалевського знайшла особливий відгук у її серці. Перше знайомство з ним, як і ця дискусія з Франком, випало в сумний момент його життя – щойно після самогубної смерті його дружини. Смутковий флер, із яким вона, очевидно, асоціювала його особистість, разом із його невтомною громадською активністю і стоїцизмом викликали в неї незмінну повагу і захоплення. 23 квітня 1899 р., вже після смерті М. Ковалевського, Леся Українка писала в листі до М. Павлика:

«Врешті, мені здається, що М. В. (Микола Васильович Ковалевський – Г.Л.) цікавий не тільки через такі чи інші обставини його життя, скільки через свій характер, надзвичайну енергію, витривалість і силу переконання, яким він так одрізнявся від маси своїх земляків, – тож власне на сю характеристику звертаю я головну увагу в своїх споминах. Жаль мені, що я досі їх не скінчила, але ж досі я абсолютно не була в стані писати»[22].

М. Косач був схожої думки про Ковалевського:

«Що ж до Миколи Васильовича Ковалевського, то я цілком згоджуюсь з тобою. Знаєш, це стоїк наших часів. З такою силою волі все ж таки і в давнину, і тепер людей мало. В старовину його могли б сколесувати, і він би не поморщився, а ниньки доля йому душу колесує, і він теж не стогне і не скаржиться»[23].

Трагічні обставини в житті М. Ковалевського, очевидно, відіграли також не останню роль у тому, що вона вступила в публічну дискусію з Франком і послідовно наполягала на публікації своєї статті «Не так тії вороги, як добрії люди».

 

Накладання життєвих криз: криза Лесі Українки

Приватні обставини життя самої Лесі Українки, які склали тло для дискусійного діалогу з Франком, також були безвідрадними. З вересня 1896 р. у її листах з особливою гостротою постає тема погіршення здоров’я. На початку грудня 1896 р. ситуація зі здоров’ям стала критичною, про що Леся розповіла в листі до Л. М. Драгоманової від 7 / 19 грудня 1896 р.:

«Діло в тім, що я була слаба і не знала, що зо мною буде, думала, може, операцію зроблять, або повязку наложать, а вийшло щось зовсім інше: положили мене в «абсолютний покой» і роблять вприскування йодоформу. Се процедура довга і непріятна, та нічого робить, не викрутишся від неї, бо нога за останній час все одно не хотіла мені служить, а до того ще і вночі спати не давала»[24].

52908188_2376667352357033_5995879056518676480_n.jpg

Леся Українка. Київ, 1891 р.

Навіть відповідь-відмова Франкові щодо самоусунення від дискусії та відкликання своєї статті була написана на початку січня 1897 р. рукою невстановленої особи в період загострення Лесиної хвороби[25]. Крім цього коротенького послання Франкові не зберігся жоден інший лист  Лесі Українки від січня 1897 р. Очевидно, що вони й не були написані. У листі до Л. М. Драгоманової-Шишманової від 1 / 13 лютого 1897 р. Леся Українка пояснила це з властивою їй самоіронією: «На мене останній місяць напало taedium litterarum і я як єсть нікому листів не писала, навіть думати про се не хотіла»[26]. «Відраза до писання» зумовлена була дуже важким станом здоров’я. Вприскування йодоформу проходили щоразу з сильними болями, а «самий останній сеанс дався мені (Лесі Українці – Г. Л.) в знаки:  мені вприснули втроє більшу порцію, ніж звичайно, і тут було вже так, що навряд чі «бываетъ хуже», я думала, що здурію, та і певне здуріла б, як би не морфій. Цур йому! Kаtzenjammer після сього експерименту не пройшов ще і досі, хоч се вже нічого рівняючи до того, що було»[27]. Тому відповісти Франкові на його другу репліку в їхній дискусії – статтю «Як не по конях, то хоч по оглоблях» – вона не змогла вже зібратися з фізичними силами.

«В нашому контроверзі (pour en finir!), – написала вона йому майже через рік, 7 / 19 грудня 1897, – вразило мене особисто тілько слово «недобросовісно», я навіть хтіла у свій час проти нього протестувати, але той час пройшов мені в таких тяжких фізичних обставинах, що було якось не до протестів навіть. Тепер я думаю, що се й краще, бо слово по слові ми могли б й справді посваритись, – ми обоє поети, gens irritabile, як відомо, я дуже рада, що сього не сталось»[28].

 

Схрещення мечів, або особисті урази

Тому зовсім не дивно, що за таких обставин деякі уступи Франкової статті, які навіть для стороннього читача виглядають загостро, вона могла цілковито сприйняти як особисті випади проти себе. Для прикладу, Франко пише:

«Де є такі радикали на Вкраїні? Чуємо про групи молодіжі, що спорять над тим, чи слід давати вкраїнському мужикові московську книжку, бачимо людей, прихильних нашому радикалізмові, читаємо відозви їх, що, мовляв, складайте гроші на піддержання радикального руху в Галичині. Що про се сказати? Се якась настойка на радикальних ідеях, а не дійсний радикалізм. Хоч і як симпатичні нам особисто ті люди та їх починання, та все-таки мусимо явно сказати їм: не сього треба поперед усього!» [т. 54, с. 801–811].

Леся Українка належала якраз до такого радикального молодіжного гуртка «Молочний путь», що був організований у Києві в кінці 80-х – на початку 90-х. Це був нелегальний гурток молоді драгоманівського напряму. Належали до нього Г. Ковалевська, Б. Кістяківський, С. і Є. Дегени, П. Тучапський та ін. Гурток цей збирався найчастіше в помешканні М. Ковалевського. На зібрання приходили також люди старшого віку й інших політичних поглядів. Як видно з листа Лесі Українки до Олени Пчілки від 17 лютого / 1 березня 1890 р., вона сама не завжди могла виконувати завдання, які пропонувалися його учасникам, але активно цікавилася усіма «молочними справами»[29].

249 ем. Кістяківський Богдан (1).jpg

Богдан Кистяківський

11 січня 1895 р. Леся Українка написала «Лист на Україну до товаришів» – і це якраз була відозва до молоді із закликом матеріально підтримати видання галицької радикальної партії, зокрема журнали «Народ» і «Хлібороб»:

«Ви, певне, знаєте, що дві газети «Народ» і «Хлібороб» тяжко хворі на брак грошей і праці, власне нашої праці. Якби було більше праці з України, то й гроші українські давались би з більшою охотою, а то тепер декому, либонь, здається, що він дає на чужу користь. Та ще гроші, так чи інак, даються, але невже ж нам, панове, грішми від роботи відкуплятися! «Народ» при всіх своїх хибах (і тут не без вашої вини) єсть все таки єдина часопись на українській мові, де можлива одкрита розмова про наші громадські питання та подавання фактів з життя нашого люду, незалежно від всякої «тонкої політики», без огляду на різних «їх благородій» (чи там «всечесних» та «високодостойних» або «найясніших»), діло не в словах – се як до краю! Коли загине «Народ», то хто знає, як довго прийдеться ждати до нової часописі, та тинятися по різних «чужих хатах»; вже ж тяжче заснувати нову газету, ніж підтримувати давнішу. Коли загине «Хлібороб», то тим загальмується, хтозна, як надовго, і праця над пробудженням того селянства в Галичині, що саме тепер почало прокидатись. Вам відомо, що зложений фонд на видання просвітних книжечок для селян, головно ж, книжечок про релігійні справи, бо се ж, либонь, чи не сама пекуча потреба нашого люду, замороченого попівською опікою і блукаючого навмання через усякі мальованщини і т. і. Чи буде ж зложена й праця? Аже гроші без діл, певне, не менш мертві, ніж віра. От знаєте, панове товариші, що вся робота над освітою і обороною прав галицького люду лежить на плечах двох-трьох людей (назва Русько-українська радикальна партія більш голосна, ніж правдива назва); на них лежить і прилюдна боротьба за нашу українську справу. Чи не пора ж нам, товариші, взяти хоч яку частку їх праці на себе? Не все ж сидіти, заложивши руки, та дякувати їм, що побиваються за нас»[30].

«Лист до товаришів» так і не був надрукований у журналі «Народ», оскільки в 1895 році журнал перестав виходити. У Франковій статті «З кінцем року» читається виразний натяк на цю відозву.

Крім цього, Франко пише:

«Прочитайте хоч би статтю про штунду в «Житю і слові», навіть статтю про артілі. Без сумніву, статті писані людьми, що люблять свій народ, тішаться його поступом, спочувають його стражданням. / Та що з того? У авторів видно все те, та при тім видно також, що всі свої відомості про дані явища в житті народу вони брали з газет або з уст інших людей. Близької, живої знайомості з народом тут не видно, то й статті при всій цікавості фактів виходять холодні, нема в них того особистого тепла, що надихає всяке слово чоловіка, особисто знайомого з ділом і з людьми» [т. 54, с. 801–811].

У «Житі і слові» друкувалися поруч із літературними і фольклористичними матеріалами також статті на різні соціальні теми, зокрема й релігійні. В 1896 журнал надрукував статтю О. Срібного «До штундового руху» (Житє і слово. 1896. Т. 5. Кн. 3. С. 194–208). Але в журналі «Народ», до редагування якого Франко теж був причетний, друкувалися статті авторства Лесі Українки: «Релігійний дур на Україні (Із Полтавщини)» (Народ. 1895. № 3–4. за 1–5.ІІ) і «Бесѣда», часопись баптистів (штундистів)» (Народ. 1895. № 5. С. 64–65), що була надрукована за підписом Н. С. Ж. Франко згодом видав її окремим відбитком: «Українські баптисти і їх часопись «Бесѣда» за 1894 / Написав Н. С. Ж. Львів: Накладом д-ра Івана Франка, 1895. 29 с.

Житє і слово002.jpg

Сторінка публікації статті Івана Франка “З кінцем року” (1896) у журналі “Житє і слово”

Таким чином, стаття Франка «З кінцем року» містила цілий ряд моментів, провокативних щодо Лесі Українки на особистому рівні. І вона прийняла цей виклик. До того ж, на тоді щойно рік минув після смерті Драгоманова, і захищати «драгоманівський напрямок» вона вважала своїм святим обов’язком. Зрештою, сам заголовок її статті є перефразованою цитатою зі статті М. Драгоманова «Чудацькі думки про українську національну справу», у якій поміж всім іншим він дискутує із тезами І. Нечуя-Левицького, висловленими в статті «Українство на літературних позвах з Московщиною», і підсумовує:

«Читаючи таких оборонців українства, як д. Баштовий (криптонім І. Нечуя-Левицького – Г.Л.), не кажучи вже про публіцистів «Правди», скільки-небудь тямущий прихильник українства мусить молитись: Боже, порятуй нас від приятелів, а від ворогів і самі ми врятуємось!»[31].

 

Інтерпретаційні візії дискусії

В літературознавчих інтерпретаціях цієї дискусії окреслились щонайменше дві домінантні тенденції. У руслі першої рухаються дослідники, схильні визнавати рацію за Франком, у дискусії з яким Леся Українка здобула цінний досвід і згодом погодилася із його позицією. Найбільш обгрунтовано ця тенденція проявила себе у статті Івана Денисюка «Національне питання в полеміці “Між своїми”». На думку цього дослідника, «Франко підводить читача до думки, що не варто українцям брати участі у загальноросійських революційних рухах, оскільки вони ніколи не порушували українського питання, відтягали кращі сили від розв’язання національних проблем, що йшло на користь пануючої нації»[32]. Підкреслює симпатію до цієї позиції РУП і насторожене ставлення В. І. Леніна, у конспектах якого є цитата з цієї статті Франка у викладі С. Н. Щеголева[33]. І. Денисюк наводить коментар Леніна щодо шкідливості таких ідей у лідерів українських соцдемократів і відштовхується у своїй інтерпретації від Франкової цитати:

«Ми певні, що в Росії і на Україні не виродилися сильні, енергійні, геройські натури, що зуміють і тут піти на пролом, як пішли Желябови, Кибальчичі і сотки наших Українців на боротьбу за всеросійську революцію. Згадуючи про тих дійсно новочасних героїв, ми ніколи не можемо позбутися безконечного жалю. Кілько сили, кілько золотих характерів потрачено і з яким результатом? Усунули особу Александра ІІ, щоб зробити місце Александрови ІІІ. Серце стискаєся з болю й досади. Адже ж якби ті люди були зуміли віднайти український національний ідеал, оснований на тих самих свободолюбних думках, якими вони були пройняті, і якби повернули були свої великі сили на працю для того ідеалу серед рідного народа, якби поклали були свої голови в боротьбі за той ідеал, ми були б нині величали їх пам’ять у ряді найліпших борців і – справа вільної автономної України стояла б нині і в Росії, і в Європі як справа актуальна, що жде свого рішення, і може зовсім іншим шляхом ішов би розвій молодих українських поколінь!» [т. 54, с. 801–811].

Леся Українка, на думку Івана Денисюка, «через кілька років аналізованої тут полеміки фактично повторила й визнала, навіть пропагувала всі ті постулати Франка, з якими раніше воювала»[34]. Самостійницьку позицію її дослідник вбачає у написаному нею додатку до брошури Дікштейна «Хто з чого жиє?» (1902, під егідою РУП), у листі до Фелікса Воловського від 17 березня 1903, у статті, а потім брошурі «Оцінка нарису програми української партії соціалістичної» (1901). Іван Денисюк ставить риторичні питання: «Що ж сталося з Лесею Українкою? Звідки таке зростання її національної свідомості? Мабуть, вона придивилась до російських соціал-демократичних гуртків у Києві й зауважила їх великодержавний російський шовінізм»[35].

250px-Kliment_kvitka1jpg

Климент Квітка

Щоправда, шанований дослідник нічого не пише про середовище, у якому зросла Леся Українка, не пише про її творчість, громадську діяльність і про її погляди на національне питання до дискусії з Франком. А без такого зіставлення вихідної позиції із кінцевою важко робити висновки щодо впливів. До того ж, одна з головних тез Франка – про відірваність інтелігенції від народу – не нова. Саме цю тезу розгорнув М. Драгоманов у статті «Что такое украинофильство?»:

«Бедствия состоят в том, что на Украине образовательные классы отделены национальностью от так называемого простонародья и что таким образом последнее лишено их естественной помощи, даже и тогда, когда они, если не в целом своем составе, то хоть в лучших своих частях, желали бы оказать ее простонародью. Страна таким образом отделена от своего мозга, в противность тому, что существует в других странах с однонациональным составом населения, где поэтому происходит ничем не стесняемый эндозмос и экзозмос между верхними и низшими слоями населения, невозможный теперь на Украине»[36].

Прихильність до соціалістичних ідей не роз’єднувала, а навпаки об’єднувала Лесю Українку й Франка. Леся перекладала соціалістичні праці, перевозила заборонену літературу, і в цій справі не раз взаємодіяла з Франком. 15 вересня 1901 р. вона відрекомендувала Франкові в записці М. Кривинюка, який їхав на студії до Львова. 11 жовтня 1901 у листівці до Кривинюка вона пише про справу перекладів соціалістичних праць і радить йому порозумітися в цьому питанні із Франком. К. Квітка дуже влучно характеризує еволюцію її позиції в ставленні до цієї політичної доктрини:

«Леся, як відомо, була соціалісткою (так сказати, принципіальною, мало інтересуючися різницями програми різних соціалістичних партій і фракцій). Хоча за весь час мого спостереження видно було, що хоч вона не зраджувала до кінця свому принципу, проте на ділі чимдалі відходила від впливу російських гуртів, в яких оберталася в ранній молодості (в ту епоху бути соціалістом було condition sine qua non для вступу в який інтелігентний гурт і азбукою «доброго тону»), тим більше її безпосередні і практичні інтереси відходили від соціалізму. Була активна в радикальних гуртках, де національне вважалося формою і відхилялось від соціалізму і потребувало теоретичних оправдань. Соціалістична окраска в сфері її найпекучіших інтересів блідніла (тим часом як національна міцніла), і все менше крила, що тим важніше для неї – хист. Ніколи сього не вимовляла, але було видно, що, наприклад, як брала в руки газети, то найперше находила очима звістки про новини українського життя і його поступ, і новини хисту; часто із них жадібно прочитувала довгі фельєтони про новини західноєвропейської літератури і хисту; і аж тоді – звістки з життя межи народного соціалізму»[37].

Це свідчення К. Квітки підтверджує також загальне враження від її художніх творів, які не надаються до прочитання у парадигмі якогось виключно одного -ізму – соціалізму, фемінізму чи націоналізму. Всі ці ідеології покриваються ідеалом гуманізму та визнанням незмінної цінності за мистецтвом.

Суспільно-політичні та творчі інтенції письменниці були спрямовані передовсім на формування елітної культурної спільноти – гурту духовно просвітлених чи обраних згори подвижників і апостолів, представники якої змогли б далі здійснювати в суспільстві активну просвітницьку роботу з метою доведення ширших мас людей до необхідності національно- та суспільно-політичних визвольних змагань. Таким чином, звільнення кожного в юрбі постає наслідком просвітницької роботи громадки духовних обранців. Тому на першому місці у художньому дискурсі Лесі Українки було дбання про еліту, що вона сама виразно сформулювала у статті «Не так тії вороги, як добрії люди»:

«Коли в Галичині головніший грунт для радикальної роботи – селяни, то у нас на Україні перш всього треба здобути собі інтелігенцію, вернути нації її «мізок», аби не було так, що є над чим робити, та нема кому, а потім вкупі з сусідами здобути ті права, які в Галичині давно вже здобуті чужими руками. Тілько ми повинні при тому постаратись, щоб так здобуті права не послужили переважно інтересам державно пануючої народності, а пішли б на користь усьому величезному та розмаїтому складові російської держави, отже, щоб політично воля була краєвою, національною, децентралізованою і рівно для всіх демократичною. Такої роботи вимагає між іншим і драгоманівська програма»[38].

Така позиція Лесі Українки заімпонувала дослідникам, які вивчали модерністичні тенденції в українській літературі на зламі 19–20 ст. – С. Павличко, Т. Гундоровій, М. Моклиці та ін. Завдяки їм Лесину репліку в дискусії з Франком було реабілітовано.

Дбання про еліту і про літературу для еліти в інтерпретації Лесі Українки були проте дуже далекі від модерністських гасел про елітарність мистецтва чи так зване чисте служіння красі. Літературна творчість здавалася їй немислимою без уваги до людини. Але попри гуманістичні й демократичні прагнення, ідеальна духовна спільнота Лесі Українки – це гурт обраних шляхетних «лицарів святого духу», духовних аристократів, лідерів, яким відкрилася ця необхідність – живучи в реальному світі неволі, всі сили свої і працю покладати на втілення в життя своїх ідеалів, не жити розслаблено і спокійно, а кожен день свого життя покладати на жертовник щасливого майбуття людства. Коли мова заходить про «працю» і «боротьбу», до яких кликала поетеса у своїх віршах – то вони далекі від реальних революцій, кровопролиття і розуміння поняття «робітник» як селянина чи робітника. Ішлося про культурно-освітню працю і боротьбу за Людину майбутнього, за її духовний ріст, її моральне і соціально-політичне звільнення. Таким був її «соціалізм», що підтверджують і слова К. Квітки:

«На моє спостереження, вона була адепткою соціалізму як високої ідеї, яка в найповнішій мірі відповідає елементарному принципу людської рівності, але, наприклад, при звичайній для багатьох зневазі до буржуазного, вона не сподівалася від робітничого класу якогось нового слова в етиці і хисті, як цього багато хто сподівається»[39].

Таким чином, гостру потребу об’єднання інтелігенції з народом Леся Українка й Франко світоглядно й образно реалізували по-різному. Якщо ж говорити про трансформації світоглядів обох письменників, зумовлені цією дискусією, то не лише Леся Українка еволюціонувала до виразніших націоналістичних позицій, але й Франко, якщо за точку відліку взяти його поетичну збірку «З вершин і низин», «Бориславські оповідання» та ін. реалістичні твори, на зламі століть дедалі більше замислюється над проблемами духовного і політичного лідерства («Мойсей», «Іван Вишенський» тощо), починає оперувати романтичними категоріями обраності, посвячення, духовного аристократизму – що у Лесі Українки читається уже в ранній ліриці (наприклад, вірш «Свята ніч»).

Житє і слово003

Обкладинка журналу “Житє і слово”

Тому замість вибору між полюсами «соціалізм – націоналізм» більш виваженою здається дослідницька позиція, яка дозволяє побачити відмінності, і з якої подивився на цю дискусію свого часу М. Драй-Хмара. На його думку, ця полеміка показала «що обидва учні Драгманова, старший і молодший, думали і вірили не однаково. Ближче до вчителя стояла Леся Українка, далі од нього одійшов Франко, для якого кінець ХІХ віку був поворотним пунктом від революційного соціалізму до аполітичної літературної й наукової діяльности»[40]. І хоч «ширшого громадського значення ця полеміка між Франком та Лесею Українкою не мала, але вона вже тоді назнаменувала ті два різні шляхи, що ними пішли ці письменники: Франко в кінці 90-х років міняє свій революційний світогляд, потроху одходить од громадського життя і, коли радикальна партія розкладається, не входить у склад марксівської групи, а залишається в національно-демократичній партії. Леся ж Українка, що ще 1896 заклала вкупі з Стешенком та інш. Соціял-демократичний гурток, 1900 вступає до РУПу, а 1904 – до української соціял-демократичної Спілки»[41].


[1] Денисюк І. Національне питання в полеміці «Між своїми» // Денисюк І. Невичерпність атома. Львів, 2001. С. 187–188.

[2] Там само. С. 188.

[3] Леся Українка. Листи: 1898 – 1902. К., 2017. С. 423.

[4] Денисюк І. Національне питання в полеміці «Між своїми». С. 188.

[5] Там само.

[6] Леся Українка. Листи: 1876 – 1897. К., 2016. С. 489.

[7] Там само. С. 487.

[8] Леся Українка. Листи: 1898 – 1902. К., 2017. С. 518.

[9] Мороз М. О. Літопис життя та творчості Лесі Українки. К., 1992. С. 189.

[10] Косач М. (Михайло Обачний). Твори. Переклади. Листи. Записи кобзарських дум. К., 2017. С. 357.

[11] Драгоманов М. Листи до Ів. Франка і инших. 1881–1886. Львів, 1906. С. 8–9.

[12] Тут і далі цитуємо за вид.: Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Київ : Наукова думка, 1976–1986; Франко І. Додаткові томи до Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Київ : Наукова думка, 2008–2011. У квадратних дужках після цитат перша цифра позначає відповідний том, друга – сторінку.

[13] Леся Українка. Листи: 1876 – 1897. К., 2016. С. 421.

[14] Леся Українка. «Не так тії вороги, як добрії люди» // Леся Українка. Зібрання творів у дванадцяти томах. К., 1977. Т. 8. С. 20.

[15] Денисюк І. Національне питання в полеміці «Між своїми». С. 187.

[16] Швець А. «Один із найчесніших та найідеальніших людей, яких я стрічав у своєму житті…» (Іван Франко у взаєминах із Миколою Ковалевським) // Записки наукового товариства ім. Шевченка. Т. ССLХІХ. Праці Філологічної секції. Львів, 2016. С. 291–407).

[17] Леся Українка. Листи: 1876 – 1897. К., 2016. С. 258–259.

[18] Там само. С. 427.

[19] Леся Українка. Листи: 1898 – 1902. К., 2017. С. 117.

[20] Косач М. (Михайло Обачний). Твори. Переклади. Листи. Записи кобзарських дум. К., 2017. С. 356.

[21] Леся Українка. Зібрання творів у дванадцяти томах. К., 1975. Т. 1. С. 159.

[22] Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія життя і творчості. Нью-Йорк, 1970. С. 477.

[23] Косач М. (Михайло Обачний). Твори. Переклади. Листи. Записи кобзарських дум. К., 2017. С. 356–357.

[24] Леся Українка. Листи: 1876 – 1897. К., 2016. С. 420.

[25] Там само. С. 423.

[26] Там само. С. 427.

[27] Там само.

[28] Там само. С. 487.

[29] Там само. С. 89–90.

[30] Леся Українка. Зібрання творів у дванадцяти томах. К., 1977. Т. 8. С. 10–11.

[31] Драгоманов М. П. Чудацькі думки про українську національну справу // Драгоманов М. П. Вибране («…мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні»). К., 1991. С. 505.

[32] Денисюк І. Національне питання в полеміці «Між своїми». С. 189.

[33] Ленин В. Конспект книги Н. С. Щеголева «Украинское движение как современный етап южнорусского сепаратизма» // Ленинский сборник. Москва, 1937. Т. 30. С. 11.

[34] Денисюк І. Національне питання в полеміці «Між своїми». С. 194.

[35] Там само. С. 193).

[36] Драгоманов М. П. Что такое украинофильство? // Драгоманов М. П. Вибране («…мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні»). К., 1991. С. 447.

[37] Квітка К. На роковини смерті Лесі. // Спогади про Лесю Українку. / Упоряд. Скрипка Т. К., 2017. С. 235.

[38] Леся Українка. «Не так тії вороги, як добрії люди» // Леся Українка. Зібрання творів у дванадцяти томах. К., 1977. Т. 8. С. 20.

[39] Квітка К. На роковини смерті Лесі. С. 236.

[40] Драй-Хмара М. Іван Франко і Леся Українка (З полеміки 90-х років) // Драй-Хмара М. Літературно-наукова спадщина. К., 2002. С. 224.

[41] Там само. С. 226.

 

 

 

Advertisements

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s