З ХАРКОВА ДО ЛЬВОВА: подорожні враження Тараса Франка

У вирі кривавого ХХ ст. було покалічено і знищено багато доль…

Розвал імперій, війни, голодомори, концтабори, перерозподіл територій та утвердження нових державних укладів – усе це вплинуло на траєкторії родинних історій українців того часу. Зібрані докупи і збережені у памʼяті нащадків, усі вони – ці історії ‒ і творять сьогодні «живу» історію нашої країни…

Непростою була і доля Франкових нащадків на крутих перехрестях ХХ віку. Сьогодні ми не лише повертаємо імена Франкових дітей із забуття, а й потрохи заповнюємо оті лакуни із їхніх біографій, про які було заборонено говорити упродовж радянського періоду нашої історії.

До уваги читачів нашого сайту «Франко:Наживо» пропонуємо цикл спогадів Тараса Франка, що їх він написав 1922 р. і опублікував у газеті «Громадський вістник». Ці спогади переносять нас у складні умови, в яких перебувала Україна та українці у 20-х роках ХХ ст.

Тарас Франко у ході національно-визвольних змагань на поч. ХХ ст. воював у складі Української Галицької Армії. Навесні 1920 р., як і сотні інших старшин УГА, син Івана Франка потрапив у більшовицький підмосковний концтабір Кожухів (нині частина Москви). Невдовзі після звільнення з концтабору Тараса Франка скерували на роботу до Харкова, першої столиці радянської України. Відтак із вересня 1920 – до липня 1922 рр. працював викладачем та займався видавничою справою у Харкові. Тут він познайомився з багатьма українськими літераторами, критиками, науковцями, культурними діячами, зокрема з Василем Олешком, Михайлем Семенком, Елланом Блакитним, Євгеном Плужником, Володимиром Коряком, Олексою Синявським, Христиною Алчевською, Володимиром Сосюрою, акторкою Наталією Ужвій та ін. У їхньому товаристві він не раз бував на літературно-мистецьких вечорах. Навесні 1921 р. працював у Харківській школі Червоних Старшин, де викладав українську мову та фізкультуру, а також у Харківській десятикласній школі імені Івана Франка (символічний збіг!).

Наприкінці травня 1922 р. зі Львова до Харкова приїхала до сина мати Ольга Франко з гарячим бажанням повернути сина додому. Отримавши дозвіл на виїзд, Тарас Франко улітку 1922 р. рушив до Львова…

P1340186.JPG

Фрагмент публікації спогадів Тараса Франка “З Харкова до Львова” у газеті “Громадський вістник” (1922)

Усе, що він бачив з вікна поїзда, а також і те, що акумулювалося у його свідомості упродовж його побуту у Харкові, він описав у своїх нарисах «З Харкова до Львова», «Чим держаться большевики?» та «По той бік добра і зла». Проживши майже два роки у Харкові, Тарас Франко мав змогу на власні очі побачити утілення комуністичних ідей на Великій Україні, ближче придивитися методам, якими соціалісти приходили до влади, а також відчути на собі їх партійну роботу і проповідувану «класову рівність». Він став самовидцем голодомору 1921–1922 рр. в Україні.

У мемуарному нарисі «З Харкова до Львова» (1922) Тарас Франко з болем у серці констатував:

«<…> маси голодних селян з різних губерній цілої “федерації” швендяють попід вагони, простягають худорляву руку і мʼявкають жалібно. <…> І хоч Україна сама голодує, московське торбарство й досі не перевелося. Що не забрав уряд, викуповують, вимінюють і виманюють, вижебрують і прямо викрадають північні “союзники”».

Нижче публікуємо першу статтю Тараса Франка «З Харкова до Львова», що вийшла одразу по його приїзді додому у львівській газеті «Громадський вістник» (1922. 6 липня (№ 110). С. 2–3; 7 липня (№ 111). С. 2–3; 9 липня (№ 112). С. 1–2).

Підготувала Наталя ТИХОЛОЗ.

Тарас Франко

З ХАРКОВА ДО ЛЬВОВА

 

І.

Особовий рух між Україною та иншими державами досі ще не управильнений. Яка ж причина цього? Чи брак відповідних умов із сусідніми державами, чи блокада, чи руїна транспорту, чи звичайне в Росії та Україні безголовʼя – ніхто певне не знає. Є кілька способів дістатися з Великої України за границю. Перший найвигідніший шлях, м[іж] и[ншим] горячо поручений польським консулом, це їхати власним коштом без усяких документів аж до границі, а там пробиратися пішки на другий бік. Спосіб добрий для одиниць, що не мають із собою пакунків. У Львові стрінувся я з одним німцем із Кешмарку на Словаччині, що з Вознесенська (на Херсонщині) переїхав так аж до Збруча і ніхто по дорозі не питав його за документи. Коло Скали перейшов Збруч у білий день, бо вночі сторожа швендяється над річкою, а вдень спить – і там зголосився у польських властей. Безбілетні і безгрішні пасажири їдуть дуже вигідно на дахах вагонів, на гальмових площадках, на дошках, цистернах, навіть на паровозах: деякі платять кондукторам «таксу», себто пару мільйонів рублів у руку та їдуть.

21б_Тарас Франко.jpg

Тарас Франко. Фото 1920-х рр.

Другий спосіб для багатших – через Народний Комісаріат Закордонних справ у Харкові. Виповнюється пару анкет, долучається до подання о паспорт 7 усіляких посвідок і платиться поверх 20 мільйонів за білет у курʼєрськім поїзді. Третя дорога, повна закрутанини через Укревак (український ревакуаційний уряд) для збігців, репатріантів і оптантів[1], що приймають чуже горожанство[2]. Їдеться безплатно, але треба мати більше-менше 12 документів, крім старих. Є ще й міжустановча Комісія, що дає дозвіл на вивіз речей за границю. Від дня 1 червня 1922 року побирається гербовий збір від документів по одному мільйону за папірець і по мільйону за копію (бо на Україні без відпису ні кроку не можна зробити). Я мав комічну історію. Тих, що їдуть до Польщі, закон звільняє від гербового збору, але урядник зазначив, що Галичина не належить до Польщі і стягнув з мене податок. Це його особистий заробок, бо поквітування[3] не дає.

 

Йдучи вулицею з товаришем перед самим двірцем[4] у Харкові були ми вражені незвичайним і страшним видовищем. Їхав фʼякер (ізвощик), а в повозці, там, де ставиться ноги, лежав бувший чоловік горілиць, голова і ноги майже дотикали бруку, лице було жовте, як наліпка на коробці сірників. З боку йшов червоноармієць з крісом. «До Укреваку везуть», – пояснив товариш. Перед двірцем валяються все купи обдертих людей, що ждуть на безплатні поїзди.

На бічних рельсах за двірцем стояв уже тягаровий потяг для двох транспортів 12 і 13, що їхали в Польщу, всіх до півтора тисячі осіб. Всідали до вагонів хто як, коли і де хотів. Відʼїзд запізнився на цілий тиждень. Показалося, що багато возів непридатні до їзди. Пересунення їх забрало щось шість годин. В дорозі, як рушив поїзд, виявилося, що всі без виїмку вагони затікають. По криші весь час удень і вночі товкалися всякі пасажири, ладували дрова і клунки, які поскидано щойно за границею. В кождім вагоні був вибраний «старший», що позбирав документи і заніс командантові для провірки. Прийшла ще санітарна сестра зревідувати[5], чи все пощеплене, переглянула тільки одному пацієнтові документ, причепилася, що на нім серпа й молота нема, і на тім скінчилося. Инших не переглядала.

Вкінці поїзд рушив! Заїхав на найближчу станцію і стояв там щось півдня, поки пройшла льокомотива з Люботина (літниска). І так на кождій більшій станції змінялася бригада, часом паровоз. Хоча поїзд мав до 60 вагонів, ми їхали досить швидко, часом із скорістю 25 км на годину. Зате довго стояли по більших станціях, так що вся подорож до границі тривала майже два тижні.

3

Харків. Листівка поч. ХХ ст.

Але час оглянутися на особистий склад транспорту. Їхали переважно жиди, колишні втікачі з Польщі і суміжних територій. Їхали з ріднею і цілим вантажем, столиками, горшками, бебехами, самоварами і золотом. Один жид вивертів у поліні діру, напакував туди монет, яких, до речі, невільно вивозити, надпалив поліно на вогнищі і кинув під вагон, мов непотрібну головню. Але хтось підглянув, доніс, чекіст порубав поліно і гроші випали «наружу». Дальше їхало десять галичан, решта поляки з різних воєводств, білорусини, литовці, трохи німців. Білорусини, що побували на Україні, майже зовсім зукраїнізувалися, зате поляки, хоч проживали деякі по 20 літ на Україні, не вміли чи не хотіли балакати по-українськи: не позволяла гордість народова. Слідний був між ними великий підйом духа, деякі ідеалізували ojczyzn-y[6], всі їхали з надією вигідного і безтурботного життя. «О, як тут багато костелів! – кликала одна пані на Волині. – Тут певно мешкає більшість поляків».

– Ні, лиш 6%, – пояснив я.

– Дзєнкі Богу! Ми вже на польскєй зємі[7], – кликав побожно один обиватель.

– А села українські! – завважив один галичанин іронічно.

Була гаряча дискусія й за Холмщину.

Треба признати, що транспорт на Україні потрохи наладжується. Направлено багато льокомотив, видно білі дошки в вагонах, з двірців виметено сміття, відбудовується мости. Колись українські написи станцій замінено майже всюди російськими. Так само написи крамниць у Харкові, зате на Правобережжі задержалися переважно українські написи.

khar-19.jpg

Харків. Сергіївська площа. Поч ХХ ст.

Там український елемент без порівняння сильніший, ніж на лівім березі Дніпра. За білети платиться тепер страшенні ціни, (пр[иміром], з Харкова до Києва щось 8 міл.), що не стоять у ніякім відношенню із платнею урядників і пересічним заробітком. Як давно, так і тепер багато подорожніх їздить «зайцями», це й вигідніше для кондукторів. Залізничники загалом тепер добре платні, крім того заробляють спекуляцією. І все-таки слідні між ними монархічні симпатії, самостійницький рух придавлений. В зал[ізничних] організаціях ставляться декуди українські пʼєси, переважно старого репертуару. По більших двірцях продають майже виключно російські часописи й книжки. Селяни мало їздять особовими поїздами – й такі вже ходять – а користуються переважно з худобʼячих. Класові вагони носять на собі виразні сліди класової боротьби: вікна повибивані, скла заступлені фанерою або дошками з мікроскопічними отворами, дошки зі східців позривані, вищі класи, як і суспільні – цілковито обдерті. Але Донбас працює, видно заготовку дров і транспорт підноситься. Найкраще ходять поїзди на лініях, що ведуть на північ. Навантажені всяким добром тягарові вози відсилається звичайно ночами, аби не дуже звертати увагу сторонніх. А Україна голодує, фабрики стоять без роботи. Та що, коли північна революція важніша; там центр Комінтерну.

 

ІІ.

Вільна торгівля

На всіх станціях ведеться оживлена торгівля харчами. Селянки й діти продають набіл[8], хліб, яйця. Знають, що кождий поїзд, крім курʼєрського, любить постояти, пасажири голодні, а харчів багато – чому не збути їх по високій ціні? Продавці переважно українці, жидів мало. Ціни на продукти досить усталені, торгуватися не поможе. Товар не все добрий, але зʼїсться.

Базар на Волині.jpg

Базар на Волині. Фото поч. ХХ ст.

 

Голодні

Закупленими продуктами треба зараз ділитися: маси голодних селян з різних губерній цілої «федерації» швендяють попід вагони, простягають худорляву руку і мʼявкають жалібно. Легко можна відрізнити українських прошаків від руських[9]. Українець просить чемно, сказати «Нема!», то йде далі, а дістане окраєць хліба чи каші, чи юшки, то подякує і йде геть їсти десь на траві. Москаль настирливий, жебрає довго і вперто, подані харчі споживає лакомо зараз же на місці. До того ще й державне почуття в нього високо розвинене: оком знавця дивиться він усередину, чи не полегшити б вагон о який пакунок, бо ж дуже часто запалюються осі в вагонах, коли вони перевантажені. Москаль знає, що при комуні державне добро все одно, що своє. Тому лізе на вагон провірити, чи нема де дірки: ляже і заткає, а де самого не хватає – там клунок положить. Контрреволюція, що їде в вагоні по білету, кричить угору: «Геть торбарі, мішочники! Забирайтеся, бо кришу зломите! Кацапня проклята!» Але москаль твердий, ні вусом не веде. І хоч Україна сама голодує, московське торбарство й досі не перевелося. Що не забрав уряд, викуповують, вимінюють і виманюють, вижебрують і прямо викрадають північні «союзники».

6ff0170e4806cb55559d0a3e70424ebb

 

Околиці

Здовж залізничного шляху переважно рівнинні, декуди попадається горбовина, проріджені ліси. Не видно гарних будівель, церков, панських будинків. Вілли під Харковом і Києвом запущені і занедбані: визирають з них симпатичні обличчя синів і дочок Ізраїля, що тепер нівроку йому панує на Україні. Ґрунти найкраще оброблені на Полтавщині: майже всі поля засіяні, бурʼяни виполоті, урожай добрий. В инших губерніях багато поля лежить облогом, ниви засіяні недобірним зерном або так рідко, що хопта заглушує збіжжя. Найкраще представляються сіножаті: трава справді зародила, бо дощі на весну перепадали трохи не щодня. Садовина всюди слабша від торішньої. Урожай по всій Україні загалом середній, а з огляду на недосів вистане ледве для проживання власного населення. А червоний уряд ще й великий податок хоче потягнути натурою й експортні магазини в пристанях Чорного моря приводить до порядку. Чисто як за царського ладу, коли мін. Коковцев кинув крилате слово: «Не доєдім, а вивєзьом!»

3d3bd68-----------Кожному подорожньому кидається в вічі одно явище: ніде не видно величезних панських ланів, ні економів з нагайкою, ні згорблених спин наймитів. Всюди селянські ґрунти, майже рівні величиною. Вузеньких, а довжелезних загонів, що возом не оберне, як в Галичині, також не видно. Більші комплекси ріллі, що ще заховалися, це так звані «совхози – радянські господарства», переважно під пшеницею. Невдала спроба сільської комуни, що майже всюди скрахувала, і якої навіть компартія вже не поручає. Але з ланами щезли також рільничі машини: частина понищена або спалена, инші зужилися і ржавіють дальше без направи. Нема для них розгону на селянських наділах! Рідко де видно рівні смужки колосків збіжжя з сіварки. Це плюс і мінус. «Українізація землі» і тимчасовий занепад модерної рільничої господарки.

Чим же засіяні поля? Переважно житом. Пшеницю сіють найбільше в степовій Україні на Херсонщині і Таврії та на Підкавказзю. Картоплю для міських городів постачає в першій мірі Чернігівщина. Крім жита досить засіяно гречки, проса та иншого збіжжя. Мало видно картоплі, зовсім нема бурякових плантацій, а Україна славилася колись цукроварством

Цукровий завод. Шепетівка.jpg

Цукровий завод у Шепетівці.

Був я на цукровім заводі в Шепетівці. Фабрика не працює. В адміністрації, як і по всій державі притьом скорочують штати. Урядники майже виключно українці. Балакав я із завідателем культурно-освітньої справи, показував столичні книжки свіжо видані. Махнув рукою: «Є в нас своїх книжок досить, та ніхто не читає! Не до книжок тепер людям, коли кождий потерпає чи не викинуть його завтра з посади! Фондів завод не має і праця завмерла».

Те саме було і в инших містечках, як Фастів, Козятин, де один галичанин виносив на продаж шкільні підручники, видані в Харкові. Книгарі давали смішно низьку ціну, покликуючись на те, що «книжка не йде», навіть така, що повинна би йти.

В Фастові мав я цікаву зустріч. Перед будинком, ніби заїздом стоїть селянин коло фіри, довкола свіжий гній. Міліціонер з рушницею кричить на селянина і лає, щоб зараз позабирав гній, хоч би руками. Урядує як має бути! Відразу пізнаю галицький акцент. Розбалакався з представником влади. Стрілець з Галицької Армії, до Галичини не думає вертати поки що. Праця тяжка, але поплатна. Купив зараз дещо харківських видань. На міліції служать теж руські. Проїжджаючи Україну, рідко де можна зустрінути червоноармійців. Не видно ніде відділів, зайнятих військовою муштрою. Погранична полоса дуже слабо обсаджена військом, що я сам завважив у Шепетівці і що потвердили люди, які переходили дальше на півдні річки Збруч у різних місцях. Всюди здовж границі курсують польські марки навіть по селах. Їх радше приймають ніж радянські рублі. І це діється на Україні. Українських грошей гривень і карбованців не хочуть брати, але в Києві вимінюють по курсі 2000 гривень за 800.000 – 1.000.000 рублів.

 

ІІІ.

За границею

Границя, що роздирає Волинь на дві половини, проходить далеко за станцією Кривин під Здолбуновом. Коли поїзд став до неї зближатися, настала в вагонах деяка метушня. Польські інтелігенти повдягали нову одежу і настроїли міни святочно. Ми, галичани, були спокійні, задавивши в серці біль і жаль. Вкінці поїзд спинився. Появилися жовніри граничної сторожі, один подрався на паровоз, два другі йшли попри вагони й наказували скидати з дахів вагонів дрова і всяке барахло, що там було поскладане. Напереді з вагона видно було домик граничної сторожі, на якому маяла хоругов. Трохи дальше показалися щось ніби граничні стовпи. Поляки з нашого вагона розбалакалися з польським підофіцером. Питали чи тисне Польща жидів. «Прошу не забувати, що Польща є держава демократична. Ми не можемо нікого давити, бо повстало би огірчення. Всі громадяни мають рівні права». Польського пана, що питав, мов би хто обілляв холодною водою. Почав нарікати, що марка дуже низько стоїть. «А Ви як хотіли! Польща – молода держава, що повстала з руїн, то звідки візьметься висока валюта? Ми маємо великі видатки і довги». Характерна ця розмова приголомшила трохи ентузіазм польських оптантів. Потім прийшлося довго ждати в Здолбунові, куди завіз нас український поїзд, і мимоволі тиснулися паралелі з російськими порядками. Але деяка різниця все-таки помітна.

original-4981328522136883753447971733122962971688960o.jpg

Ковель. Залізничний вокзал. Листівка поч. ХХ ст.

Залізничний урядник зараз понумерував крейдою вагони, за пару годин прийшов польський санітарний поїзд і станув проти українського на сусідніх рельсах. Якийсь урядник обійшов іще раз усі вагони та збирав листи й оглядав книжки, які хто віз, другий функціонер роздав картки на обід, як усі вже перенеслися. Польський поїзд рушив серед українських нив і сіл. Станційні магазини, як і на Правобережжі знищені всюди війною: бовваніють знищені скелети, яких поки що не направляють. Зате коло кождої станції заготовлено маси будівельного дерева, переважно для залізничних потреб: порогів, балків на мости. Багато й на захід вивозять. Напис на вагонах Р.К.Р. розшифровував один поляк як «Польська Комуністична Партія». Написи на станціях і всілякі урядові оголошення виключно в польській мові, дарма що край «напівмішаний» із 80% українського населення, що навіть не знає латинського письма. Залізнична адміністрація, мабуть, зовсім польська, бо навіть діти будників у конфедератках і мацеївках. Залізничні станції залишилися старі, лише свіжо побілені, нові збудовані у закопанськім стилю завважив я дві: Белзець і Зашків. До самого Холму приймають большевицькі гроші, але по дуже низькім курсі 500–800 мп. за мільйон. На станціях не видно вільної торгівлі, навіть дітей з ягодами відганяють: можна купувати тільки у буфеті. Поїзд відходить із станції тихо, без дзвінка і без свисту. Вагони й льокомотиви переважно німецькі, написи вапном перечеркнені.

 

Ковель

Вночі проїхали Рівне і в півдня допхалися до Ковля. «Наша вяра»[10] й там сидить, досі ще не спольщена. Попід вагони крутився кольпортер[11] і продавав польські і російські часописи, українських не мав. Прийшов якийсь робітник, почав нарікати на безробіття в Польщі, що фабрики стоять, що трудно дістати посаду, що він приїхав з Америки, що одинокий рятунок – відбудувати Росію і т. д. Зазначив, що українці на Волині й Холмщині мають повні права, що їх ніхто не гнобить і все ж таки вони невдячні… Станція Ковель чиста, гарно влаштована з шинами по оба боки. Буфет заквітчаний з усякими присмаками.

Ковель вокзал. ХІХ стjpg.jpg

Залізничний вокзал у Ковелі.

 

Кварантана

Тому, що бараки на Рівнім були заповнені, повезли нас відбувати 5-дневу карантину аж на Холмщину до села Дорогуська (нарід місцевий називає «Доревуськ»). По дорозі ще скинено пару тифусників і завернено декількох з недобрими документами. В Дорогуську простояли майже добу. Вкінці приїхали підводи, навантажено на них речі і перевезено до магазину в поблизькі бараки. Селяни дуже свідомі, з прізвищами на -чук. Одна пані пробувала коверзувати, то візник зразу розкричався до неї на «ти» і закляв, що неприємно було слухати. Звернуло мою увагу, що старшини, які командували підводами, викрикують якоюсь мішаною мовою, що по-польськи зовсім слабо балакають. Показалося, що се петлюрівські старшини на поліційній службі у братнього народу. Від нас, галичан, бокували. Урядник на поліції, що списував зі мною протокол також був -енко. З речами пішло досить гладко, дезінфекція і щеплення також відбулися в порядку. Бараки збудовані ще австрійцями, обведені кількома рядами колючих дротів. Для інтелігенції призначено окремий барак з сінниками на підлозі. Решта публіки й жиди спали в переповнених бараках на нарах у два поверхи. Потім почалися безконечні стоянки в черзі при реєстрації, поліції і при кухні. Доводилося стояти по три-чотири години. Але нарід, що вертає з України, терпливий на вдачу, вміє стояти і черги пильнувати. Часто зчинявся рейвах, який втишували поліцаї. Переважала російська мова, яку знають також усі поліцаї. Багато поляків поженилися з московками та українками, балакають їхньою мовою і дітей так виховують. Були й докори за таку непатріотичну роботу. Ті, що добровільно йшли до баракових робіт, мали всюди привілей поза чергою.

В інтелігентськім бараку лунали різні мови. Поляки з Королівства тактовні люди. Українська мова їх нітрохи не разила. Деякі дізнавшися, що нам дорога на Львів, казали: «А, то ви на Україну їдете!» Панна протоколянтка спитала: «Чи Львів належить до Польщі?»

3-Станція-Рівне-1923.jpg

Станція “Рівне”. Фото 1923 р.

В таборі заопікувався зараз дітьми, без огляду на народність, якийсь польський молодець з п[ольсько]-американського товариства, доволі смішний всезнайко: він і гімнастики вчив дітвору, і забав та спортів, і виховував, і диригував до співу (сам тягнув фальшуючи). Потім давав усякі інформації й обіцянки і щовечора улаштовував мітинг. Промовець з нього був поганенький, але патосу не бракувало. Логіки було мало, зате багато патріотизму. Жиди лиш усміхалися. На концерті пописувалися співами й декламаціями діти з місцевого приюту, переважно білорусини.

В бараках існують чотири філантропійні установи, з них три – американські. Жиди мають окрему кухню, далеко ліпшу від польської, крім того одержували все ще всякі додатки, ми – тільки фасоляні консерви. Весь день сиділи голодні, бо кукурудзяною кашею годі наїстися і 1 ф. хліба.

Вкінці шостого дня відпущено нас із табору. Перевіз речей на станцію тривав добу, бо була неділя і підвод приїхало дуже мало. Нарід на Холмщині тверезий, працьовитий, дуже набожний. За одноразову їзду одержує форшпан 400 мп. З транспорту попхався я на село за сиром. Село Вокоп коло Перевозу. Хатки величенькі з ясними вікнами, під ними квітники, обійстя[12] просторі й чисті, колодязі в порядку. Нарід дуже мішаний. Українці й поляки, як і мова. Усе ще говорять «русин» зам[ість] українець. Давні православні парохії потрохи відновляються, але люди темні, прибиті, матеріально винищені. До баракових «тифусників і холерників» відносяться з недовірʼям, ціни за набіл вишрубовують[13], розмовляють нерадо, навіть баби.

З Дорогуська рушили ми етапом до Холма. В місті познайомилися з українським склепарем, дуже симпатичним чоловіком, що оповідав нам дещо про життя на Холмщині і надії народу. В Холмі всіла до нашого поїзду польська кавалерія, що їхала з музикою до Любліна на перегони чи якусь виставу. Між кавалеристами були й українці-волинці. Серед музичних продукцій капели вразила нас одна мелодія, подібна до «Гей, там на горі Січ іде».

Їзда з Любліна до Львова тривала рівно 12 годин. Їхали на польського Петра і Павла. Ескортові поліцаї, впрочім добродушні люди, здивовані були, що селяни на Холмщині і в Галичині працюють у таке велике свято. Треба було пояснити, що земля споконвіку українська і українців не обовʼязують латинські свята. Тоді бравий полісмен сказав, що Польща великодушна, не так, як варварська Росія або пруси, й нікого не примушує до своїх свят. Решта подорожі пройшла без пригод.

Львів, 6. VІІ. 1922.


[1] Оптант – особа, що має право вибрати громадянство. – Упоряд.

[2] Горожанство – громадянство. – Упоряд.

[3] Поквітування – тут: надання квитанції. – Упоряд.

[4] Двірець – вокзал. – Упоряд.

[5] Зревідувати – оглядати, ревізувати. – Упоряд.

[6] Ojczyznа (пол.) – Вітчизна, Батьківщина. – Упоряд.

[7] Дзєнкі Богу! Ми вже на польскєй зємі (з пол.). – Дякувати Богу, ми вже на польській землі. – Упоряд.

[8] Набіл (діал.) – молоко, молочні продукти. – Упоряд.

[9] Руських – тут у значенні: російських. – Упоряд.

[10] Наша вяра (з пол.). – Наша віра. – Упоряд.

[11] Кольпортер – книгоноша, людина, яка розносить газети, продавець періодики. – Упоряд.

[12] Обійстя (діал.) – садиба, двір. – Упоряд.

[13] Вишрубовувати – тут у переносному значенні: дуже піднімати, збільшувати, роздувати. – Упоряд.

 

 

 

Advertisements

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s