ЧИМ ДЕРЖАТЬСЯ БОЛЬШЕВИКИ?

Друга публікація «Чим держаться большевики?» із циклу нарисів Тараса Франка зʼявилася на першій сторінці газети «Громадський вістник» 1 серпня 1922 року (Ч. 130). І це було невипадково…

Тридцятитрьохлітній автор, ровесник Миколи Хвильового, Миколи Зерова, Леся Курбаса, Павла Тичини та Остапа Вишні, Тарас Франко, як і багато представників покоління «Розстріляного відродження», не переставав ставити собі питання: куди рухається Україна? Наскільки довгим буде окупаційне засилля північного сусіда? І чому панування більшовиків в Україні узагалі стало можливим? Відповідей на ці актуальні і болючі питання у той час шукало чимало українців. Шукав їх і син Івана Франка.

IMG_1024

Фрагмент публікації нарису Тараса Франка “Чим держаться большевики?” у газеті “Громадський вістник” (1922)

На думку Тараса Франка, реакція на довголітнє царське панування та радість, хоча й ілюзорна, від отримання свободи затьмарювали реальну оцінку ситуації в країні. Насправді, як твердить автор, зі зміною царської влади на більшовицьку мало що змінилося у самій державі: «Лишилася армія – тепер червона, є й поліція, й охранка-чека, й кара смерті, й самоволя губернаторів-комісарів, і ссилка на Сибір, і підкупність урядників, і непошанування законів. Та сама нагінка на інтеліґенцію, переслідування національних рухів, та сама засада: розділяй і пануй, аби тільки вдержати фікцію «єдиної, неподільної». Для того фантому російська інтеліґенція готова простити большевикам меч і морд і під покришкою «смєни вєх» вернути на «родіну» й працювати дальше для добра матушки Расєї».

Тарас Франко дуже влучно і точно діагностує тогочасну соціально-політичну ситуацію в підрадянській Україні. Розпорошення і винищення різних соціальних верств – селян та робітників, капіталістів та поміщиків, урядовців та інтелігентів – розкололо і дезорґанізувало країну. Пасивність та резиґнація українських селян, що «большевиків кленуть, але збіже їм дають, України ждуть, але з заложеними руками»; винищення робітничого класу, який «з голоду здатний на все»; занепад освіти; державне здирство і спекуляція – усе це сумні реалії буття українського народу на початку 20-х років ХХ ст.

Підготувала Наталя ТИХОЛОЗ

Тарас Франко

ЧИМ ДЕРЖАТЬСЯ БОЛЬШЕВИКИ?

 Зовнішні причини. – Природні закони. – Закон глупоти. – Ворожі сили розпорошені. – Пасивність українських селян. – Почин робітників. – Робітнича кляса. – Пиргова перемога. – Чи довго ще? – Перспектива самостійної України.

 Які є причини, що большевики так довго держаться, мимо інвазій і бльокади, мимо голоду і цілковитої нездарности відбудувати Росію, проти волі народів і 90 прц. власного люду, всупереч стихії? Це питання ставлять собі раз у раз і мешканці федерації й чужі політики, й ріжно на нього відповідають. Причин без сумніву багато. Сильний внутрішній терор і слабість та недостача порозуміння між сусідніми державами, що своїми арміями могли би вкупі без труду розвалити комуну. Інтерес великих держав, аби так звана Росія якнайдовше була слаба й незорґанізована, аби не загрожувала Індіям та Дарданелям, аби в союзі із слабою Німеччиною не могла мішатися до европейських справ та все-таки була страхопудом Франції й Польщі.

Але є й глибші причини. Це два відвічні, безмірно сильні, бо природні закони: реакції й інерції, що хвилево забезпечують большевикам панування. Царат так дався в знаки всім верствам громадянства, що християни терплять панування жидів, аби лиш не мати до діла з царськими жандармами, робітники гинуть без праці, аби лиш не допустити повороту давних фабрикантів, селяни платять величезні податки, аби лиш задержати землю й не бачити поміщиків. Всі на купу терплять самоволю й безправство, раді, що позбулися царських законів. Страшний гнет царизму викликав як природну реакцію ославлену свободу.

 

9547697aa9a5bae504d986c094703446.jpgАле силою безвладности царська поліційна система мало в чім змінилася. Лишилася армія – тепер червона, є й поліція, й охранка-чека, й кара смерті, й самоволя губернаторів-комісарів, і ссилка на Сибір, і підкупність урядників, і непошанування законів. Та сама нагінка на інтеліґенцію, переслідування національних рухів, та сама засада: розділяй і пануй, аби тільки вдержати фікцію «єдиної, неподільної». Для того фантому російська інтеліґенція готова простити большевикам меч і морд і під покришкою «смєни вєх» вернути на «родіну» й працювати дальше для добра матушки Расєї.

Раз склеєна держава силою безвладності держиться і летить, як та гоголівська тройка. Инші народи відступають на бік (аби не заразитися комуною) і дають їй дорогу – в пропасть.

Большевики панують. Сто разів зміняють програму, відступають назад і крутять на всі боки, але держаться. Стає їм у пригоді ще третій закон, сильніший, як усі большевицькі закони, на купу взяті: закон людської глупоти. На дурнях світ стоїть. Царат спирався на темноті народній і большевики також. Мимо всяких бомбастичних заяв, неграмотність у Росії зовсім не зменшилася. На освіту видається дуже мало. Та й яка то освіта збудована на неправді й обмані.

vladimirov_08.jpg

Іван Владіміров. Продрозкладка

Внутрішні сили, що могли би звалити большевизм, знищені, стероризовані, розпорошені і здезорґанізовані. Капіталісти й поміщики сидять за границею, я їх гавкіт з «Россії» чи якого «Руля», хоч не приємний большевикам, але мало шкідливий, бо відомости подавані з совдепії часто тенденційні й неправдиві.

Інтеліґенція здесяткована й зубожіла, на урядових посадах звʼязана, на вільних без впливу, лиш мріє про колишню Росію й бавиться анекдотами про сучасну. Селянство темне, консервативне по вдачі, відчуває інстинктивно потребу відпочити по війнах, відродитися, обновити й скріпити господарство, вороже переворотам.

-вивозять-хліб-34bo4nir2wcjucy099xafeНа Україні селянство до того всього ще знеохочене частою зміною влади, ослаблене невдалими повстаннями з резиґнацією піддалося долі. Економічно українські селяни стоять досить добре і тому не хочуть зміни ладу. До того ще й нема між ними одности й спільности інтересів. Одні з них задоволені існуючим ладом, другі хочуть царя, найбільша, але незорґанізована, група хоче самостійної України з Петлюрою. Большевиків кленуть, але збіже їм дають, України ждуть, але з заложеними руками. Не роблять нічого, щоби приспішити її прихід. А як виглядала їх піддержка, всі знаємо зі свіжого минулого. Козаки тікали до дому, села не хотіли давати податків ні рекрута й збройно виступали проти української влади й війська, на розігнання Центр[альної] Ради не реагували, проти московського заливу не боронилися. На кождім кроці бачимо страшні наслідки царизму. Незорана нива не може видати плодів. Треба вложити силу праці, а вона утруднена. Орґанізація на національнім ґрунті майже неможлива, хіба підпільна. Аґітація з закордону не може конкурувати з державною, знаменито поставленою.

Свідоміші селяни кажуть, що без почину робітників вони перші не піднімуть повстання, бо вже безліч разів попеклися. Як же ставляться робітники до «своєї» влади?

Перемогу над буржуазним ладом здобули вони ціною знищення власної кляси. Маса згинуло їх у боях, багато відтягнули їх від варстату уряди й політика. Страшний занепад фабричного промислу повиганяв силу робітників з міст на села. Тепер їх стан здеклясований, мимо привілеїв безмірно слабий. Не маючи змоги власними силами відновити продукцію, робітнича кляса автоматично втратила владу, що перейшла в жидівські руки. Жиди всіма силами бережуться дратувати робітників і їздять їм на спині. Власне населення вмирає з голоду, а шеф Комінтерну сипле міліони золотих рублів на заграничну аґітацію й піддержує всюди компартії. А пролетаріят усюди революційний. З голоду здатний на все, «аби гірше та инше». Диктатура пролетаріяту здалека дуже приманчива, як і слова Маркса, що пролетаріят не має ніщо до втрачання, крім своїх кайданів. Приклад України показав, що він таки ще має дещо до втрачення: здоровля, силу, національне обличчя, працю, добробут й життя. Все це може він утратити і «може здобути весь світ».

Поки що здобув він Україну й Росію і ледве дихає з упливу крови.

Позбувся приватної експльоатації, а має два рази гіршу державу, здобув 8-годинний день праці і не хватає самої праці, ні сили до неї, з сильної й орґанізованої кляси через поділ на большевиків і меншевиків та через пиргові «перемоги» на всіх фронтах став безголосим знарядом у руках компартії.

Тепер робітникам навіть страйкувати не вільно. Як же: проти держави й диктатури пролетаріяту? Мимо того раз у раз мусять страйкувати.

Український фабричний пролетаріят перестав давно бути продуктивною клясою: живе на кошт села здирством і спекуляцією.

f288ba5-orz330.jpgЧи довго так триватиме? Україна є (не знати чи на жаль, чи на щастя) країною неможливих обмежень і необмежених можливостей. До часу збанок воду носить, може урватися вухо і терпеливість людям і звалять самі большевизм. Може звалить його закордонна інтервенція, або обезкровить бльокада. Не треба забувати, що большевики через використання церковних скарбів дуже скріпилися. Позірно зростає їх авторитет. Зачинають з ними балакати держави, а рівночасно відпадають партії від Комінтерну і зростає вплив робітничої опозиції в Москві. Здобули фонди, а невдоволення в краю збільшується, голод дальше шаліє.

Є перспективи на урожай, а нема перспектив на заграничну позичку й відбудову. Через фіяско Ґенуї став союз з німцями безвартними. Зріст централізму паралізується зростом свідомости й сепаратизму серед «інородців».

Чи по розпаді большевизму прийде зразу самостійна Україна, – трудно сказати. Залежатиме це в не лише від внутрішньої сили українства, але й від укладу европейських державних сил, інтересів та впливів. Без чужої допомоги ще ніяка держава не повстала і без однодушної волі громадянства також ні!

 

 

Advertisements

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s