Володимир Гнатюк у спогадах Тараса Франка

9 травня 2021 року минає 150 років від дня народин славетного українського фольклориста, етнографа, літературознавця, громадського діяча і доброго приятеля Івана Франка – Володимира Гнатюка (роки життя: 1871–1926).

Володимир Гнатюк був довголітнім секретарем Наукового товариства імені Шевченка (з 1899 р.), членом-кореспондентом Петербурзької академії наук (з 1902 р.), головою Етнографічної комісії НТШ (з 1916 р), членом ВУАН (з 1924 р.). Він започаткував систематизоване видання українських фольклористичних матеріалів («Галицько-руські анекдоти», 1899; «Галицько-руські народні легенди», т. 1–2, 1902–1903; «Коломийки», т. 1–3, 1905–1907; «Гаївки», 1909; «Етнографічні матеріали з Угорської Русі», т. 1–6, 1897–1911; «Колядки і щедрівки», т. 1–2, 1904–1914 та ін). Був одним із редакторів «Етнографічного збірника», «Літературно-наукового вістника» серії «Матеріали до української етнології».

Володимир Гнатюк.

Володимир Гнатюк був одним із активних організаторів святкування 25-річчя та 40-річчя літературної творчости Івана Франка. Діяльно допомагав Іванові Франкові у часі його недуги, клопотався долею дружини Ольги Франко після смерті письменника. Володимир Гнатюк – автор чудових мемуарів «І. Франко і Наукове товариство імені Шевченка» (1925).

Приятельські взаємини між Володимиром Гнатюком та Іваном Франком, вочевидь, сприяли тому, що їхні родини також заприязнилися. Зокрема, саме на пропозицію Олени Павлівни Гнатюк (дружини В. Гнатюка), Франки вперше відвідали Криворівню.

До столітнього ювілею знаного етнографа і фольклориста син Івана Франка Тарас написав кілька мемуарів. Один із них з’явився у журналі “Народна творчість та етнографія” 1971 року ( № 2 (березень-квітень)).

Підготувала Наталя Тихолоз

Тарас ФРАНКО

ПРИЯТЕЛЮВАННЯ ІЗ ІВАНОМ ФРАНКОМ

[Спогади про Володимира Гнатюка]

Вперше почув я про Гнатюка у зв’язку з ювілеєм Івана Франка 1898 року. Тато з найбільшою пошаною сказав: «Один подолянин робить заходи в справі мого ювілею». Це був Володимир Гнатюк, один з представників прогресивної молоді. Він саме тоді закінчив навчання в університеті і був ініціатором відзначення ювілею. Чи був Гнатюк у нас дома в ту пору, не пригадую. У 1898 мені було вже дев’ять років, але дитяча свідомість не могла оцінити важливість подій. Саме тоді батько був усунений з редакції «Кур’єра львовского». Пам’ятаю, як мама журилася, що тато легкодушно покидає певний заробіток у зичливих йому і досить прогресивних поляків. Соціалісти польські не мали ще тоді сили і не могли пригорнути до себе тата з родиною.

Несподівано посада для Франка, саме завдяки Гнатюкові, знайшлася в Науковім товаристві імені Т. Г. Шевченка. Головою Товариства Іван Франко не став, сам не хотів, не міг сипнути грішми та й більшість членів не підтримала б його – опозиціонера, радикала і колишнього в’язня.

Ювілеїв Івана Франка улаштовувано два: перший в 25-ліття від початку літературної творчості; другий – 40-річчя від написання його першого вірша «Народнії пісні». В організації відзначення цих ювілеїв діяльну участь взяв Гнатюк.

Михайло Коцюбинський, Іван Франко, Володимир Гнатюк. Львів, 1905.

До ювілею Івана Франка з ініціативи В. Гнатюка видано бібліографію М. Павлика, «Спис творів Івана Франка за перше 25-ліття…» та альманах «Привіт д-ру Івану Франку». Тоді ж Гнатюк, враховуючи тяжкий матеріальний стан Франка, організовує комітет збору коштів для сім’ї письменника. Його ж старанням, як голови ювілейного комітету, була видана збірка музичних творів «Зів’яле листя» на слова І. Франка.

Прогресивна діяльність молодого Гнатюка, його підтримка і захист Франка від редакційних сил Галичини привернули увагу австро-угорських властей. Письменник А. Крушельницькнй у статті-некролозі «Поклін пам’яті Володимира Гнатюка» (1926 р.) твердить, що саме за організацію ювілею Франка шкільна рада переводить учителя Гнатюка з Львівської до Самбірської гімназії.

Тато ходив на роботу як голова філологічної секції, пізніше як співредактор «Літературно-наукового вісника». Працював у одній установі з Гнатюком. Бойко з подолянином.

Зараз по ювілею мама на запрошення Михайла Павлика й за намовою Гнатюка вирішила поїхати з дітьми в Карпати до Косова, в гніздо Павликів. Замешкали ми в гуцульській хаті Печижаків (де народився Павлик, а тепер є народний музей). Одну половину хати займали газди, в другій – тіснилися ми. Гнатюковя дружина Олена, імпозантна красуня, блондинка, з трьома дітьми жила деінде. Приходили Гнатюки з дітьми в погідні дні. Ми бавилися тоді на просторій галявині, що колись, певно, належала монастиреві. Ми бігали, перекидалися словами і м’ячем.

Іван Франко серед учасників з’їзду письменників та діячів культури, присвяченого 100-річному ювілею “Енеїди” Івана Коляревського. Фото 1898 р. ЛьвівПерший ряд, сидять зліва направо: Михайло Павлик, Євгенія Ярошинська, Наталія Кобринська, Ольга Кобилянська, Сильвестр Лепкий, Андрій Чайковський, Кость Паньківський. Другий ряд, стоять зліва направо: Іван Копач, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий. Третій ряд, стоять зліва направо: Іван Петрушевич, Філарет Колесса, о. Йосип Кишакевич, Іван Труш, Денис Лукіянович, Микола Касюк.

Того ж 1899 року Гнатюкова дружина поїхала зі мною у гори поштовим тарантасом до Криворівні, що згодом мала стати літниськом для всієї редакції «Літературно-наукового вісника».

Франки у Мітчука і Гнатюки у дяка мешкали на правім, волоськім боці Черемоша. Гнатюк до ліса, куди тягло мого тата, не ходив. Сидів найрадніше на купі ковбків (стовбурів) і з біноклем (по-гуцульськи «окєном») в руці розглядав ближчі і дальші гори. Друзі незмінно любили фольклор, запрошували охочих оповідачів та співаків і записували перекази, пісні, казки. Народна творчість гуцулів проявлялася в їхньому побуті. Всіх захоплювали мальовничі одяги верховинців, їх мистецькі вироби. У дальшому плані – відважна праця, зокрема вируб лісу, збивання до купи дараб (плотів) і сплав їх річкою. Все це запопадливо вивчав Гнатюк як етнограф, а Франко як письменник. Тут з ними певний час перебував у горах визначний етнограф Федір Вовк, якому вони сприяли у збиранні колекцій матеріальних цінностей Гуцульщини.

Ні я, ні брати, ні мама не втручалися до розмови «полкової старшини». Завжди привітний Гнатюк умів дотепно жартувати, навіть гуцульським діалектом, який опанував швидко і бездоганно. Коли Іван Франко у 1908 році захворів, то Гнатюк постарався про платну відпустку на курорт до Ліпіка, а після повернення письменника – про влаштування його в санаторій близько нашої домівки.

У березні 1917 року В. Гнатюк від імені Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка виступив із статтею «Стипендійний фонд ім. Ів. Франка» у львівській пресі. Пригадую, що стаття Гнатюка мала великий громадський резонанс у Галичині.

«Коли ж говориться про живий пам’ятник, – писав Гнатюк, – який має виставити народ такому великанові духа, як Ів. Франко, то тут передовсім належить мати на увазі тих, що так, як покійний поет, працюють умово, віддають всі свої сили на службу народові і підносять його на ту культурну висоту, на якій він може зрівнятися з іншими культурними націями. Належить, отже, заснувати фонд на користь наших письменників, чи то коли б котрий з них бажав виїхати за границю на якісь студії, чи потребував би відпочинку по форсованій праці, чи мав би лічитися в хворобі, чи опинився б не заслужено в прикрім матеріальнім положенні…» (Іван Франко Документи і матеріали, К., 1965).

Казали, що Гнатюк, досліджуючи фольклор на Закарпатті, важко перестудився, і появилися початки туберкульозу. Навіть з паличкою йому важко було ходити, він задихався.

Володимир Гнатюк з родиною і знайомими у Карпатах. Другий зліва у другому ряду Тарас Франко. Криворівня, 1910 р.

До Гнатюка-етнографа я ходив у справі мого брата Петра Франка. Брат їздив, здається за дорученням Гнатюка, на кошт Етнографічної секції Наукового Товариства ім. Т. Г. Шевченка по різних селах покутсько-гуцульського півдня і записував коломийки. Склав він також у народнім дусі коло 30 пісень і включив у збірку. Володимир Гнатюк пізнав фальш і всю збірку відхилив.

Пізніше, на початку 20-х років, я ходив до Гнатюка у власній справі. Бував і на місці його праці у Науковому Товаристві ім. Т. Г. Шевченка на Чарнецького № 24 і на квартирі № 26, в тім же домі. Академік виглядав блідо і втомлено. Йшлося про друк моєї наукової праці «“Лис Микита”, критичний розбір поеми Івана Франка». Праця на шість друкованих аркушів, присвячена пам’яті мого батька, була готова і призначалася на 1926 рік, в десятиліття смерті поета. Друк раз у раз був відкладений: не було паперу, то знов грошей. Секретар Наукового Товариства ім. Шевченка Гнатюк був тяжко хворий, але старався мені допомогти, подавав поради. Моя праця вийшла друком 1936 року (позначена 1937).

Академік В. Гнатюк – найвидатніший збирач, публікатор, а також теоретик української народної творчості. Праці, які він залишив нам, будуть вічним пам’ятником українському вченому з світовим іменем.

Київ.


Статтю проілюстровано світлинами з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка


Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s