«ДУХ ЙОГО ВІЧНО ЖИТИМЕ МІЖ НАМИ»: промови на похороні Івана Франка

© Ярослава МЕЛЬНИК
Докторка філологічних наук,
професорка кафедри філології Українського католицького університету (Львів),
професорка Українського вільного університету (Мюнхен)

До 105-ї річниці з дня смерти Івана Франка
та 100-ліття з часу перепоховання

Сумна вiстка про смерть Iвана Франка, що помер пiд гомiн свiтової бурi, «перед порiшенням долi свого гарячо любленого народу»[1], завдала безмежної туги та жалю всiй Українi, всiм, до кого долинула, хоча здавалося за цi трагiчнi роки воєнної завiрюхи людськi серця вiд болю омертвiли.

На мурах мiста Львова, як i в усiх бiльших мiстах Галичини, з’явилися жалiбнi плакати, що сповiщали українцiв про перервання нитки життя першого помiж ними[2].

Франко в домовині. Робочий кабінет письменника у віллі на вул. Понінського, 4.

«Iван Франко, доктор фiлософiї, доктор honoris causa Харкiвського унiверситету, член-кореспондент Товариства Národopisna spolecnost ceskoslovanska в Празi, член-кореспондент Товариства Verein für österreichische Volkskunde в Вiдни, довголiтнiй директор фiлологiчної секцiї, многих наукових комiсiй i видiлу Наукового Товариства iм. Шевченка у Львовi, iменований за науковi заслуги для Товариства почесним членом, член численних iнших українських товариств i культурних організацiй, пiсля звиш сороклiтнього труду, положеного на нивi рiдного письменства, з невмирущою славою для себе і свойого народу, упокоївся в 60-iм роцi життя наслiдком довгого і тяжкого недуга»[3], — сповiщало жалiбне оголошення Наукового Товариства iм. Т. Шевченка у Львовi.

Похорон Iвана Франка вiдбувся 31 травня 1916 р. Був ясний сонячний день.

«Гарний день дала Мати-Природа на останню земну мандрiвку свому Великому Синови, який звеличав її в безсмертних піснях»[4]. «Немовби саме небо хотiло Йому вiдплатити за всi хмари i бурi, що перелiтали над Його життям вiд колиски до самої домовини»[5], — писали газети «Дiло» та «Українське Слово». «Вже зараз з полудня почали напливати перед дiм жалоби величезнi маси народу, українська молодіж усiх львiвських шкiл, українськi органiзацiї й товариства м. Львова, Українські Січові Стрільці, словом, весь український Львiв прийшов вiддати Іванови Франкови останню прислугу»[6].

Похорон Івана Франка. Львів, 31 травня 1916 р.

Попрощатися з Iваном Франком прийшло понад 10 тисяч людей. «Львів давно вже не видів такого похорону. Була се величава нацiональна манiфестацiя, гiдна iмени Великого Покійника»[7].

На похорон Iвана Франка прибули делегацiї усiх частин сiчових стрiльцiв із Поля, Вишколу й Коша. Саме сiчовим стрiльцям випала скорботна честь винести домовину поета з хати, iшли вони за ридваном, до чого закликала команда, бо «в особi Iвана Франка зiйшов до гробу батько наших самостiйницьких змагань, що знайшли блискучий вислiв в органiзацiї осiбного Українського Сiчового Війська»[8].

Через воєнне становище краю не змогла вислати своїх делегатiв на похорон письменника закордонна Україна, не було нiкого з iнтелiґенцiї з Києва, з провiнцiї також прибули тiльки делегати, бо на перепонi масовим депутацiям так само став воєнний час. Так, делегацiю Стрия представляв лише один професор Андрiй Микитяк, Коломиї — професор Никифор Даниш. Не вiдзначалися чисельнiстю і депутацiї з iнших мiст — Дрогобича, Станіславова, Самбора, Перемишля, Коломиї, Яворова, делегацiя молодi українських гiмназiй з провiнцiї, делегацiя з окупованих українських земель Холмщини й Волинi…

Майже не було на похоронi Iвана Франка селянства, «яке Поет вчив культури, поступу, без якого нація не є нацією. […]. Селянство у віці від 18 до 50-го року життя стояло з крісом в руці на полі бою…»[9]. «На тлi мiських одягiв вiдбивала тiльки гуцульська дiвчина з Криворiвнi коло Жаб’я […]. Несла вона вiнець “вiд приятелiв з Криворівні”»[10].

Нiкого не було з рiдних, лише син Петро у селі Соснів на березі річки Стрипи, де точилися запеклi бої, отримав повiдомлення про смерть батька й на кiлька днiв вирвався з фронту, і ще пiшки з Нагуєвич прийшов брат Захар. З усiєї родини лише вони обидва — старший брат i наймолодший син — змогли провести Івана Франка до мiсця вiчного спочинку. Дружина Ольга була в лікарні, син Тарас — на італійському фронті, донька Анна — у Києві, по той бік кордону.

Похоронний обряд розпочався 31 травня 1916 р. о п’ятій годинi пiсля полудня вiдправою панахиди о. Володимиром Гургулою. Спiвав хор львiвських українських товариств пiд керiвництвом композитора Василя Барвiнського. Пiсля вiдправлення панахиди сiчовi стрiльцi стали виносити домовину з хати.

«Була якась дивна хвилина надземського настрою. З вiддалi долiтали розвiянi звуки оркестри, у Франковiм садi щебетала якась заблукана птаха. Хор “Боян” спiвав прекрасне “Тихий вiтер повіває”» М. Вербицького»[11].

З пiдвищеного мiсця перед хатою Iвана Франка вiд iмени всього українського народу промовляв Кость Левицький, президент Загальної Української Ради.

Похорон Івана Франка. Львів, 31 травня 1916 р.

О пiв на шосту похоронна процесiя пiд звуки мелодiї «Святий Боже» рушила вiд хати Iвана Франка. З дозволу вiйськового коменданта мiста Рiмля похоронний похiд йшов центральними вулицями Львова — з вул. Понiнського — вулицями Святої Софiї, Зиблiкевича, Святого Миколая, Академiчною, площами Галицькою, Бернардинською, вулицями Панською та Пекарською на Личакiвське кладовище. Колона учасникiв похоронної процесiї розтягнулася на кiлька кiлометрiв. У колонi йшли четвiрками. Попереду українська молодь — пластуни львiвського Сокола, гiмназисти Української чоловiчої гiмназiї зi своїми наставниками, дiвочi школи Українського педагогiчного товариства, Українська жiноча гiмназiя СС Василiянок…

Було багато вiнкiв: від Наукового Товариства ім. Шевченка, від редакцій «Діла», «Українського Слова», «Свободи», від «Народного Комітету», «Української Громади», «Сокола-Батька», «Загальної Української Культурної Ради», «Учительської Громади», «Українського Театру», «Народної Торгівлі», «Жіночої Громади», товариств «Дністер», «Відродження», «Січ», «Українська Бесіда», «Сільський Господар», «Карпатія», «Днiстров’яки», «Просвіта», від українців Волині й Холмщини, українського студентства, гімназійної молоді, молоді драгоманівської організації, січового стрілецтва (від стрільців було три вінки: срібний, калиновий і з польових квітів)… Вінки від родини покійного, родин Драгоманова, Шишманова, Труша, від Карла Бандрівського, від Володимира й Олени Гнатюків, приятелів із Криворівні…[12]. «Часть вінців несла молодіж, український січовий стрілець ніс срібний вінець від Українського Січового Війська, масу вінців уміщено на окремім похороннім возі, а найгарніші прикрашували віз з домовиною»[13]. «Багато вінців і букетів занесено просто на кладовище. Полонені Українці з Фрайштадту замовили телеграфічно терновий вінець з синьо-жовтими лентами, одначе телеграма прийшла так пізно, що не можна було вволити їх волю»[14].

Разом із українським Львовом — Карлом Бандрiвським (iшов разом з найближчою родиною Iвана Франка — сином Петром і братом Захаром — відразу ж за домовиною), репрезентацiєю Загальної Української Ради (Костем Левицьким, Кирилом Трильовським, Миколою Ганкевичем), членами видiлу та секцiй Наукового товариства iм. Шевченка, родиною Iвана Труша, редакцiями українських часописiв, послами, делегацiями з провiнцiй, вiдпроваджували Iвана Франка до мiсця вiчного спочинку його колишнi польськi приятелi — редактор Kurier-a Lwowskого Болеслав Вислоух, поет Ян Каспрович, посол Ян Стапiнський, д-р Генрік Бiґеляйзен та iншi. «Маєстат смерти велів їм забути, що колись їх роз’єднувало з покійником, і вони прийшли віддати поклін його праці й заслугам…»[15].

Сотнi львiв’ян спостерiгали за жалiбним походом, стоячи по обох боках вулиць мiста. Деякi — з вiкон своїх помешкань. Із другого поверху одного з будинкiв по вулицi Святої Софiї, 10 споглядала похорон Iвана Франка Ольга Рошкевич (Озаркевич). Прощалася назавжди з коханим приятелем юних лiт. Не йшов за домовиною поета i його щирий друг Володимир Гнатюк, «був також тяжко хворий, сидiв у крiслi i сумно дивився у вікно»[16].

Десь коло 8 години вечора похоронна процесiя зупинилася бiля брами Личакiвського кладовища. «Домовину взяли УСС i занесли на плечах на мiсце призначення. Зложено її тимчасово в готовiй гробницi, заки вимурується окрему гробницю для Iвана Франка»[17].

Не знайшлося для Iвана Франка на вiчний спочинок i окремого вiльного клаптика рiдної землi, хоча вiдразу ж на другий день пiсля смерти письменника на жалiбному засiданнi Наукового товариства ім. Т. Шевченка було ухвалено старатися в управителя мiста Львова старости Грабовського, щоб Iвана Франка поховати «по можности в тiй части Личакiвського кладовища, де похоронені Маркiян Шашкевич, Володимир Барвiнський, Ярослав Кулачковський»[18]. Але поховали письменника в чужiй гробiвницi польської родини Sas-Motyczynski. Зi спогадiв Ольги Роздольської: «… Ми згодили за мiсячною оплатою тимчасове приміщення для покiйного в чужiй, доволi великiй гробницi, у якiй було мiсце на 6 домовин»[19]. 8 листопада 1916 р. виділ Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, «бажаючи пошанувати пам’ять високозаслуженого українського поета і вченого Івана Франка надгробним пам’ятником», звернувся до маґiстрату мiста з проханням видiлити безкоштовне мiсце для могили I. Франка на Личаковi, а саме «вiльне мiсце на полi 4, на розi межи гробами Кароля Гросса, Матильди Напонович i Йосифи Фiшер, яке з артистичних мотивів надається пiд сей пам’ятник. Виділ має надію, — завершувалося це прохання, — що Хвальний Маґістрат, з огляду на заслуги покійного письменника для культурного розвою обох народів, полагодить отсю просьбу прихильно та що в найближчім часі буде можна приступити до муровання гробу і поставлення пам’ятника»[20]. Проте перенесення праху I. Франка вiдбулося лише через 5 рокiв — 28 травня 1921 року. Встановлено могильну плиту зi скромним написом: «Тут поховано великого українського поета Iвана Франка». У 17-ту рiчницю смерти письменника, 28 травня 1933 року, на могилi поета споруджено пам’ятник (автор — скульптор Сергiй Литвиненко)[21].

Пiсля вiдправи похоронного обряду над могилою I. Франка першим забрав слово вiд українських культурних товариств Олександр Колесса. Прощалися з Франком також Михайло Лозинський вiд iмени української преси, Кирило Трильовський вiд Української радикальної партiї i Української бойової управи, сотник Зенон Носковський вiд Українського сiчового вiйська, делегат Волинi, Василь Ратальський вiд рiдних дрогобицьких околиць поета, Федь Федорцiв вiд української молодi, Орися Величкiвна вiд українського жiноцтва, Микола Ганкевич вiд Української соцiал-демократичної партiї, Сидiр Твердохлiб вiд iмени молодих письменникiв i артистiв.

Доходила вже 10 година вечора, як «учасники похоронного свята почали розходитися, зоставляючи тiло Франка в новiй домiвцi, в лонi матерi-землi, але його генiяльний дух лишився вiчно живим, невмирущим помiж всiми тими, котрi мали можнiсть вiддати йому останню прислугу й тими, що своїм духом були над його могилою»[22].

***

Нижче публікуємо тексти промов на похороні Івана Франка. Тексти подаємо за першодруками з максимальним збереженням особливостей оригіналу. Пунктуація згідно зі сучасним правописом. 


ПРОМОВА КОСТЯ ЛЕВИЦЬКОГО

Сумна Громадо!

Клониш голови перед свіжою домовиною, в якій спочили тлінні останки великого народного діяча, невтомного борця, що перейшов у борбі за визволення України тернисту дорогу та у дорозі ізнемігся. Неспроможна недуга зломила сильний організм великого Духу. Майже 10 літ боровся з нею, і от в неділю з полудня принесли вістуни сумну вість про смерть Івана Франка.

Отсе поляг перший каменяр 70-тих років минулого століття, що з малим гуртом товаришів станув до праці, щоб молотом культури проломити скалу, яка стоїть на дорозі до визволення українському народови. І, дійсно, видержав. Ні голод, ні холод, ні люта студінь, ні духова спека життєвих незгодин не відвезли Його від роботи на раз вибраній дорозі. Він видержав, майже 40 літ б’ючи молотом о скалу противностей, щоб побачити сонце правди. А отсей молот був великим даром Божим. Іван Франко — се поет, публіцист, повістяр, популяризатор, історик, критик, драматург, великий учений в так широкім об’ємі, що не багато примірів є в історії людської культури. Починаючи від молодого революціонера-соціяліста, якого навіть і свої зразу не порозуміли, йде він шляхом вперед, партійні рами йому за вузькі, він всюди йде невтомно та просвічує свому народови. Добивається до визначного становиська: стає дійсним членом Н[аукового] Тов[ариства] ім. Шевченка, Академій, добуває знам’я світоча не тільки у нас, але і у інших народів.

Похорон Івана Франка. Львів, 31 травня 1916 р.

Про нього мож сказати, що він не збавив талану, але розвинув його так, що заблистів звіздою над українською левадою. Франко добув місце першого письменника Галицької України, а передового мужа в вселенній Україні. Нині сходить зі світу не оплакуваний найближчими, так як заверуха воєнна розірвала його рідню. Зате прощає Його український народ — виряджає у нову далеку дорогу на вічний супочинок. Той український народ виряджає Його з сердечною сльозою. Вона є вдякою грядучих поколінь за його жемчуги, скарби.

Отсі скарби ― се Його спадщина, а власником український народ. А на сторожі того укр[аїнського] народу стоїть ім’я безсмертного Франка. Праця, наука і борба — отсе життєва трилогія Франка, яку полишив у заповіті для грядучих, а яка має принести воскресення України. Умер, не дочекавшись сповнення своїх змагань, хоч вірив, що Україна мусить воскреснути та кликав до нас, що “пора се великая єсть”. І, справді, в тій порі надався клич: “Не пора Москалеви й Ляхови служить”. Сей клич най гуртує робітників на народній ниві. Най вони йдуть у бій, най піднімають справу українську та добувають шляху, який веде до визволення України. І спом’януть вдячно грядучі покоління першого піонера українського народу від роду в рід.

Вічная Йому пам’ять!

Українське Слово (Львів), 1916, ч. 136, 1 червня, с. 2.


ПРОМОВА ОЛЕКСАНДРА КОЛЕССИ

Стоїмо в великих днях над могилою, до якої не заросте народна стежка.

Не можуть поклонитись нині тій могилі ті, що відділені нині огненним кордоном, гуртуються коло великої могили над Дніпром.

З тим глибшою почестю клониться перед сею новою народною могилою Україна Австрійська.

З жалем великим і болем віддає Тобі прощальний поклін Наукове Тов[ариство] ім. Шевченка, як свому духовому Керманичеви.

При гаморі боротьби, при зойках конання і окликах побіди, при відблиску пожарів, в незвичайнім Рембрантівськім світлі виростає перед нами в цілій своїй величині стать одного з найкращих Синів України.

Й о г о м о г и л а  с т а н у л а  н а  г р а н и ц і  д в о х  е п о х історії нашого народу: між добою важких зусиль, щоби оживити і піддержати організм поневоленої нації, а незнаною ще, сумерком сповитою, в крові тепер родженою будучністю.

Д о  і с т о р и ч н о ї  б у в а л ь щ и н и свого народу відносився Покійник критично. Старався її відтворити, освітити промінням науки і своєї крилатої уяви. С у ч а с н і с т ь Він творив цілою силою свого духу і своєї невмирущої енергії. А для б у д у ч ч и н и промощував Він дорогу, зливав її своїм потом і кров’ю свого серця та вірив твердо, що підуть нею щасливіші від нас покоління.

Л е ж и т ь  п е р е д  н а м и  р о з б и т а  з о л о т о с т р у н н а  л і р а, з якої дзвеніла й ніжна мелодія любови і свистав бич сатири та плила могутня Тиртеєва пісня.

Місце тимчасового поховання Івана Франка у родинному гробівці Мотичинських, Сас і Свачинських.

Розплився у всесвіт багатий духовий організм, наділений буйною уявою та глибоким чуттям і бистрим, критичним розумом. С в і й  р і в н о б і ж н и к  м а є  в і н х і б а  у  в е л и к і м  Ґ е т е.

До нього зближується Франко і шириною світогляду, і основністю наукових дослідів, і універсалізмом своїх тем та видвигнених у них вселюдських питань.

Не позволила Франкови піднятися зовсім на Ґетеву височину лишень злиденна доля, що поставила Його не у панських хоромах, поруч королівських палат, але під сільською стріхою і серед бідного, пониженого, повного терпіння українського народу, в тяжкій критичній фазі його суперечних кристалізаційних змагань, серед процесу перетворювання етнографічної маси в живу націю.

Україно, моя сердечна нене,
Не лай мене, стражденна, незабута,
Що не дало моє життя злиденне
Того, що ждати ти могла від мене,

немов усправедливлював себе поет не в міру скромно.

Звідси пливуть і Його еґотичні, особисті терпіння, і відрухи розпучливої боротьби із спізненими в своїм духовім розвою приклонниками культурних та суспільних пережитків; звідси пливе та струя індивідуального болю, незвісна у німецького генія, спокійного, зрівноваженого, перейнятого лиш вселюдськими стремліннями і зворушеннями, сильного, ц і л о г о  ч о л о в і к а. 

Перепоховання Івана Франка. Львів, 28 травня 1921 р.

С т а т и  ц і л и м, с в і т л и м  і  д і я л ь н и м  ч о л о в і к о м,  с е  б у л о  о д но  з  н а й о с н о в н і ш и х 
с т р е м л і н ь  Ф р а н к а.

Лиш хто любить, терпить,
В кім кров живо кипить,
В кім надія ще лік,
Кого бій ще манить,
Людське горе смутить,
А добро веселить, —
Той цілий чоловік.
То ж сли всю життя путь
Чоловіком цілим
Не прийдесь тобі буть —
Будь хоч хвилечку ним.

Як одну з головних задач цілого чоловіка вважав він, щоб

Піт і кров до людськости скарбниці,
До поступу будови докладати,
Добра собі в добрі усіх шукати.

Тою дорогою сформувалася у Нього с у с п і л ь н о-г р о м а д я н с ь к а  і д е о л о г і я, скристалізована найкраще в Його знаменитих «Каменярях» та в апострофі до «Розуму-бистроума»:

Порви пута віковії,
Що скували думку людську!
Двигни з пітьми люд робучий,
Розхитай в нім ясні думи,
Розрости бажання волі,
Виплекай братерську згоду,
Поєднай велику силу,
Щоби разом, дружно стала,
Щастя, волі добувала!

Сьому могутньому внутрішньому розказови, за якого голосом ішов Він у свойому життю, стояв на перешкоді і сучасний устрій суспільний, і духова незрілість його окруження.

Боротьба із сими перешкодами, що заганяла його не раз до тюрми, ще більше розвивала у Нього та зміцнювала вродженого Йому бунтарського свободолюбного духу.

Б о р о т ь б а  д л я  л ю д с ь к о г о  ж и т т я — с е  й о г о  ж и в л о.

Люди, люди! Я ваш брат,
Я для вас рад жити,
Серця свого кров’ю рад
Ваше горе змити.
А що кров не може змить,
Спалимо огнем то!
Л и ш  б о р о т и с ь — з н а ч и т ь  ж и т ь…
Vivere memento!

Се енергічне Vivere memento додає Йому сил зносити ті болючі удари з боку своєї суспільности, що не раз прибивали Його до землі і ранили до крови.

Важке ярмо твоє, мій рідний краю,
Не легкий твій тягар!
Мов під хрестом, отсе під ним я упадаю.

Та поет не зневірюється, не проклинає, а благословить своїх кривдників, випростовується і з гірким докором та глибоким жалем бажає рідному народови,

Щоб з горя й голоду не бігли геть від тебе
Твої найліпшії сини,
Щоб сівачів твоїх їх власне покоління
На глум не брало і на сміх,
Щоб монументом їх не було те каміння,
Яким в відплату за плодючеє насіння
Ще при життю обкидувано їх.

К а т е г о р и ч н и й  і м п е р а т и в  г р о м а д я н с ь к о ї  с л у ж б и і віра в хосенність своєї невсипущої діяльности велить Йому, озброєному в широке знання европейської літератури і науки, будувати тверді підвалини рідної культури та п р и с в о ю в а т и  с в о м у  н а р о д о в и  найкращі вицвіти вселюдського духу.

Й о г о  н а у к о в і  п р а ц і з обсягу історії, літератури та фольклору, повні нових вислідів, освітлені бистрим, критичним умом, кермовані строго научними методами, окрилені легкою, живою, пластичною формою, здобували йому широкий розголос у найповажніших кругах учених цілого культурного світу, підносячи рівночасно й повагу Наук[ового] Товариства ім. Шевченка, і культурний рівень і престиж нашого народу. Він випровадив нашу науку і літературу на широкий, европейський шлях.

С в о є ю  п і с н е ю  і  с в о є ю  п р а ц е ю збудував собі Франко нерукотворний пам’ятник в серцях свого народу.

Родинний гробівець Мотичинських, Сас і Свачинських. Місце першого поховання Івана Франка. Сучасне фото.

Пісня і праця — великі дві сили!
Їм я до скону бажаю служить;
Череп розбитий — як ляжу в могилі,
Ними лиш зможу й для правнуків жить.

Поруч Шевченка найбільший поет українського народу, один з найкращих мистців українського слова, поклав Він н е в м и р у щ і  з а с л у г и  д л я  р о з в и т к у  у к р а ї н с ь к о ї  м о в и,  стараючися свідомо надати їй  в с е у к р а ї н с ь к и й  х а р а к т е р.

Українська мова стає під його пером і органом строго наукових дослідів, і найвищих летів людського духу, і найніжніших відрухів глибокого чуття.

Внутрішня цінність творів Його і інших визначних українських письменників підносить нашу літературну мову на ті незаймані вижини, яких не можна досягнути ані обнизити назвою провінціялізму та діялекту. Свідомо дає поет ворожим теоретикам влучну і сильну репліку.

Діялект! А ми його надишем
Міццю духа і огнем любови,
І нестертий слід його запишем
Самостійно між культурні мови.

Злившися своїми науковими дослідами і літературними працями з історичною бувальщиною рідного народу та його сучасним життям так тісно, що став одним з головних нервів його серця, переходить Він і в практиці, і в теорії, і в своїх літературних творах від суспільницьких змагань до і д е о л о г і ї  н а ц і о н а л ь н о ї, яка підіймається до найвищого вершка в його поемі «Мойсей».

Він, як герой його поеми, зложив на жертвеннику народу сорок літ своєї тяжкої праці.

Все, що мав у житті, він віддав
Для одної ідеї:
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї.

Як Мойсей, старався він вивести свій народ з тяжкої неволі. І хоч дивився на поневолення, на пониження й упокорення українського народу, Він не тратив віри в його кращу будуччину та пророкував її могутніми словами:

Народе мій […]
Невже задармо стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любов’ю,
Тобі офіруючи душу й тіло?
Задармо край твій весь политий кров’ю
Твоїх борців? Йому вже не пишаться
У красоті, свободі і здоров’ю?[…]
Та прийде час — і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.

Висока хвиля бурливих історичних воєнних подій ще не уляглася. Ми не знаємо, куди вона занесе човен нашого народного життя. Може бути, що ми стоїмо в передодні хвилі, віщованої поетом. Він, як гірський великан, бачив відблиски соняшного проміння, якого ще не видно з низин нинішнього тяжкого положення нашої нації.

Перепоховання Івана Франка. Львів, 28 травня 1921 р.

З болем глибоким і жалем важким тратить Тебе, Великий Сину України, і прощає Тебе моїми устами Наукове Товариство імени Шевченка, якого Ти був наймогутнішою пружиною, його славою. Прощає Тебе Товариство «Просвіта», як одного з найкращих борців за права люду і його широку просвіту. Прощає Тебе Культурна Рада, як одного з Велетнів Української Культури.

Ти міг сказати до свого народу:

Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав
У незламнім завзяттю —
Підеш ти у мандрівку століть
З мого духа печаттю.

Н а  с к р и ж а л я х  н а ш о ї  і с т о р і ї  і  н а ш о ї  к у л ь т у р и  в и п и с а в  Ф р а н к о  о г н е н н и м и  с л о в а м и  с в о є  В е л и к е  І м’ я.

Честь і поклін Його пам’яти!

Українське Слово (Львів), 1916, ч. 137, 2 червня, с. 1–2.


ПРОМОВА МИХАЙЛА ЛОЗИНСЬКОГО

Прощаючи Великого Покійника від української преси, я перше всього складаю поклін тій части його творчости, яка знайшла вислів у публіцистичній діяльности.

Публіцистична діяльність Покійного стоїть в тіснім зв’язку з цілістю його творчости, є тільки одною з її форм і почасти її синтезою. В поезії, оповіданню, повісті, драмі, науковім досліді творив Франко вартості тривкі, постійні, вічні; в публіцистиці поет, белетрист, учений давав синтезу своєї творчости для щоденного вжитку.

Щодо кількости, творить публіцистична діяльність Покійного величезну більшість його творчости. Є вона така багата, така всестороння, так глибоко врізувалася в життя громадянства, впливаючи на його світогляд, що, якби Франко не оставив нічого більше, крім своєї публіцистики, то й сим був би він великим чоловіком в українськім громадянстві і одною з історичних постатей в історії нашої національної культури.

З індивідуального становища, зі становища літературної слави, публіцистична діяльність Покійного була, безперечно, дробленням його таланту. Але зі становища суспільного була вона великою громадською службою, яка свідчить, що великий поет і вчений був також великим громадянином. Для нього мало було творити вічні вартості; він кидався у вир щоденного життя, де публіцистика була для нього оружжям боротьби за ідею. І де тільки не проявлялася його публіцистична діяльність! За час його більше сорокалітньої письменської праці не було українського видавництва, не говорячи вже про чужі, де він не забирав би голосу, коли тільки бачив, що воно може служити трибуною для ідей, яким він віддав на службу своє життя.

Публіцистична праця — безіменна і гине в морі щоденного життя. Але вона не безслідна. І публіцистична праця Покійного вже сповнила свою місію: вона перетворила світогляд громадянства і тим житиме в грядущих поколіннях.

А до неї долучається та часть творчости Покійного, яка містить у собі тривкі, постійні, вічні вартості. Лишив він нам у ній безчисленні і безцінні скарби, з яких черпатимуть грядущі і грядущі покоління.

І тому місце, на якім складаємо Великого Покійника на вічний відпочинок, не буде для нас місцем суму, тільки місцем слави і гордощів національних. Приходитимуть на його могилу наші нащадки складати поклін його Генієви і відходитимуть з почуттям національних гордощів, що Україна мала такого сина.

Зокрема хочу попрощати Великого Покійника як один з тих, що не тільки вчилися на його творах, але слухали живого слова з його уст, як один з тих, що були свідками, а також співучасниками його праці. Ті хвилі, коли на нас сходило тепло сонця його творчости в безпосередніх з ним зносинах, ми збережемо в наших душах у досмертній вдячности. За ті хвилі складаємо йому, прощаючи його при кінци його земного шляху, глибоку й щиру подяку.

Діло (Львів), 1916, ч. 137, 2 червня, с. 2.


ПРОМОВА КИРИЛА ТРИЛЬОВСЬКОГО

Сумна Громадо!

Отсе віддаємо рідній землі тіло людини, що по Шевченку була найбільшим Українцем-громадянином! В часи найбільшого назадництва, в часи найбільшої заскорузлости галицько-української інтеліґенції виступає він зі своїм товаришем Павликом, котрого тут так само заледве перед роком поховано, яко смілий бойовник за правду й поступ, і тяжким каменярським молотом раз по раз б’є об «шкаралющу пересудів» і назадництва. І треба подивляти ту відвагу, завзяття й віру в побіду справи поступу, з якими він відзивається до своїх нечисленних прихильників:

Обриваються звільна всі пута,
Що в’язали нас з давнім життєм;
З давнім брудів і думка розкута —
Ожиємо, брати, ожиєм!
Ожиємо новим ми, повнішим
І любов’ю огрітим життєм;
Через хвилі брудні і бурливі
До щасливих країв попливем!

І, справді, з напругою усіх своїх сил, з незвичайною посвятою та завзяттям плив він через розбурхане море галицької реакції, і ні тюрма, ні бойкот і відречення своєї власної суспільности не звели його з тої простої дороги до нового царства суспільної рівности та правди, де «братерство, вольна праця і вольна любов», де «верх науки над сліпою вірою!»

І коли тепер той сумний обряд, у котрім саме беремо участь, має таку, а не інакшу форму, — то се доказ, що удари його молота добре поцілили, й що ті, проти кого їх звернено, добре їх відчули. Та вірність вольнодумним переконанням, з якою він глядів в очі смерти, повинна була викликати хіба просто цілковиту відмову, бо се трохи, що тепер тут бачимо, мусить український народ уважати за тяжку обиду, нанесену не лише великому покійникови, але і йому самому. І сеї обиди український народ не зможе ніяк забути!

Не тепер хвиля й не тут місце перечисляти всі заслуги Івана Франка для рідного народу та для вселюдського поступу загалом.

Посмертна маска Івана Франка та вінки з похорону письменника.

Виступаючи тут передовсім іменем української радикальної партії, мушу, одначе, подякувати покійному за те, що він для українського робочого народу безпосередньо зробив.

Він не лиш, за проводом М. Драгоманова, показав українській інтеліґенції, як вона має виконувати Тарасовий заповіт праці для найменшого брата, але він і сам брав у сій праці безпосередню, гарячу й живу участь.

Іван Франко не лиш належить до головних основників української радикальної партії, але він і сам промовляв і реферував на безчисленних вічах, нарадах і конференціях, він популяризував між народом основні засади політичних відомостей, він умів, зокрема, живо представляти користи з а г а л ь н о г о  г о л о с у в а н н я, а його брошура «С т р а й к  і  б о й к о т» була, певно, одним з головних джерел величного мужицького страйку в 1902 р.

А українська радикальна партія, крім головної участи в уложенню її програми, має завдячити йому передовсім той пориваючий, грімкий гимн, написаний для тих, що всіх кормлять і за всіх терплять, та що скинули кінець кінців з себе ярмо темноти!

Той гимн і досі несеться грімко «від Сяну, Прута до Карпат», і коли б не воєнна хуртовина, тут, на сім кладовищі, не стало б було й місця для тих тисяч наших селян, що з січовими прапорами в руках були б з’їхалися з усіх сторін галицької України, щоб віддати останню прислугу тому, хто так завзято й безупинно помагав їм скидати з себе се важке «темноти ярмо»!

Одначе Іван Франко був не лиш пророком суспільної справедливости й борцем за свобідну думку! Він поклав рівночасно величезні заслуги для у к р а ї н с ь к о ї  н а ц і о н а л ь н о ї  с п р а в и в строгім значенню сього слова!

Поминувши сотки його праць на полі українознавства, чи ж не він то дав українському народови другий славний національний гимн «Не пора, не пора, не пора Москалеви й Ляхови служить», гимн, за котрий ще перед 15 роками карано молодіж в українських гімназіях, а котрий став тепер, справді, найбільше популярною піснею нашого загалу? І той гимн був, певно, одною з головних причин того запалу, з яким на поклик «Головної Української Ради» та «Боєвої Управи» вже протягом першого місяця теперішньої світової війни 30.000 охотників зголосилося під синьо-жовтий прапор Українських Січових Стрільців!

Бо ж вони знали, що «пора се великая єсть», і що в таку пору мусить піти на бік партійна незгода та всі мусять «єднатись під Украйни прапор»!

І тому, промовляючи тут також яко делегат і голова «Боєвої Управи», дякую великому покійникови й за те, що він влив у наші народні маси таку велику національну свідомість, таку посвяту й охоту до боротьби за національне визволення!

І коли б не ті кільчасті дроти, що в’яжуть діяльність «Боєвої Управи», була б вона, певно, в змозі й цілу армію зорганізувати — для осягнення тої національної ціли, до котрої вів, котрій так вірно служив Іван Франко!

Українська громадськість біля могили Івана Франка у першу річницю смерті. Львів, 1917 р. Серед велелюдного зібрання стоять Карло Бандрівський та Іван Труш.

Та, будь-що-будь, він учив нас не лише гарячим і грімким своїм словом, але й прикладом цілого свого життя, що не упадати нам на дусі серед невдач, посеред тяжких, неприхильних обставин. Паде на шляху одиниця й сотки та тисяч одиниць, але провідна ідея в и з в о л е н н я  ж и в е й жити буде!

І доживе ще наш народ сеї блаженної хвилі, коли

Встане славна мати Україна,
Щаслива і вільна,
Від Кубані аж до Сяну-річки
Одна, нероздільна.

Вічна пам’ять Іванови Франкови!

Ще не вмерла Україна!

Памяти Івана Франка (опис життя, діяльности й похорону) / Зладив Михайло Возняк. Відень, 1916, с. 74–77.


ПРОМОВА ЗЕНОНА НОСКОВСЬКОГО

Жалібна Громадо!

Устами моїми прощають в посліднє Невтомимого Учителя-Пророка і Великого Вождя Каменярів, долі і щастя народу Його духові діти — Українські Січові Стрільці, виховані та викормлені Його думками і ідеями, перейняті до глибини душі Його животворними словами. Пішли ми в бій сповнити дослівно і найточніше Його заповіт — пішли з оружжям в руках ломити ворожу скалу, щоб промостити шлях народному щастю.

Хоч ворожа хуртовина налягла на цілу нашу землю та не одному з давніх каменярів витрутила знаряд з рук, хоч ворожа скала придавила наше народне життя, а чорне гайвороння підняло крик своєї побіди, хоч сумніви важкою хмарою залягли не одно українське серце, душа Українського Січового Війська, вирізьблена і сталена великим словом нашого мистця і духового Вождя, ні на хвилю не попала у зневіру. Чи то в чужій стороні, чи серед снігів і морозів в карпатські ночі, чи серед граду куль, трупів і крови, коли пекучий біль не раз томив тіло — ми не зневірювались, наші серця кріпилися надією, що труд наш не згине безслідно, що гранітна скала ворожа подасться перед нашими ударами. Ми віримо в слова Нашого Провідника, Вождя-Каменяра. Серед найбільшого труду і втоми чули ми Його віщі слова: «Ми ломимо скалу».

Прощаємо Твоє Тіло, наш Великий Провіднику, віримо, що Дух Твій і дальше буде з нами серед великої праці, важкого труду, який нас жде дальше і дальше, та тут складаємо обіт, що не станемо в дорозі, поки не зломимо скалу, роздробимо граніт і зрівняєм правді путь!

Українське Слово (Львів), 1916, ч. 137 (308), 2 червня, с. 2.


ПРОМОВА ДЕЛЕГАТА ВОЛИНІ

Ми, українці Волині, висловлюєм свій невимовний жаль з приводу смерти нашого незабутнього поета, учителя й горожанина. Складаємо свою велику пошану перед останками нашого великого патріота, який своїм огненним словом пробудив свідомість у нашім народі і показав йому шляхи до кращої будуччини. Ми, волинські і взагалі східні українці, пригноблені і збаламучені московським урядом, будучи натхнені проникаючими душу творами нашого незабутнього поета, пізнаєм, «яких батьків і чиї ми діти», пізнаєм свою батьківщину і осягнем давно нами бажане наше самостійне становище. Ми твердо надіємось, що наш народ, перейнявши західну культуру, на підставі своїх природних духових багатств встигне стати в ряди найкультурніших народів Європи.

Маємо надію, що наш народ завдяки своїй свідомости стане, як се проречистими словами предсказав поет, самостійним господарем просторів від Бескиду аж до Чорного Моря і Кавказу.

Українське Слово (Львів), 1916, ч. 137 (308), 2 червня, с. 2.


ПРОМОВА ВАСИЛЯ РАТАЛЬСЬКОГО

Нема слів, щоб могти висловити жаль по такій великій втраті. Та хоч тіло Його складаємо в могилу, але дух Його вічно житиме між нами в Його творах. Дрогобиччина все тямитиме, що з неї вийшов Іван Франко та старатиметься йти під Його прапором.

Діло (Львів), 1916, ч. 137, 2 червня, с. 2.


ПРОМОВА ФЕДЯ ФЕДОРЦІВА

«Скажіть там, що Великий Пан помер»! Отсі слова почули були колись грецькі моряки, переїжджаючи бурхливим морем попри опущений острів. «Великий Пан помер»! — такий болем зціплений відзвук занесли вони до місця призначення. І коли серед темної ночи повторили вони той жалібний клич, почули у відповідь важкі стони, гіркі жалі і ревні ридання. Розплилась та звістка смугами смутку по всій вітчині.

Було се в часах, коли розкішна, сонцем опромінена, морем цілована Геллада клонилась до упадку, коли не стало великих, спіжевих мужів-героїв, божеських мудреців і геніяльних творців. І саме тоді, немов на завершення страшного призначення, помер і Великий Пан Геллади, всеобіймаюче і всез’єдинююче єство, символ радісного життя Геллади, розцвілої краси тіснішої вітчини Пана Аркадії. Зі сумерком великих і мудрих богів-людей наступив і сумерк Греції.

Відзначення десятої річниці смерті Івана Франка на Личаківському цвинтарі. Члени товариства “Сокіл-Батько” кладуть вінки до могили письменника. У центрі (з бородою) стоїть голова «Сокола-Батька» Микола Заячківський, ліворуч з капелюхом у правій руці — доктор Степан Шухевич. Львів, червень 1926 р. Фото: https://uma.lvivcenter.org/uk/photos/4963?fbclid=IwAR1RjWq6ifGctXBuEu3QDVNqudDRzus8hGf0sECPcu9a3mLY5XQzc9INChg

І в нас помер Великий Пан, всеобіймаюче і всез’єдинююче єство, відійшов від нас Великий Учитель по звиш сороклітнім труді навчання, відлетів могутній, творчий дух, покинув нас у важкому лихоліттю знесилених, роздертих сумнівами, а, може, й битих стидом — на великім, битім і тернистім шляху, на розпутнім роздоріжжю двох світів.

Здавалось, немов в останньому часі ми не добачували Його, немов не відчували Його присутности, немов-то Він уже давніше помер на тім нашім запущенім і опущенім острові. Заскочені нагальністю й імпозантного своєю страшною, придавлючою величчю дієвого катаклізму, прикуті до ланцюга менших і більших, щоденних і щохвилинних турбот, не дуже-то прислухувались ми до Його голосу. Аж стиснулося болем народне серце, аж застогнала народна душа, аж стряслася грудь цілого народу ревним риданням, коли розійшлася поражаюча вістка, що наш Великий Пан помер.

_____________________

Не цілих три роки тому був Ти, Учителю, у нашому молодому крузі. Любив Ти молодіж за буйність її мрій, за сміливість її думок, замислів і задумів широких, і вона любила Тебе за слово дзвінке, за ум великий, за пораду щиру і сердечну. І все, коли інші неласкавим оком гляділи на Тебе, в кругах молоді знаходив Ти найбільше зрозуміння і найсердечніше прийняття. І саме не цілих три роки тому зібралися ми були з обох сторін граничного кордону у сій нашій столиці, щоб віддати Тобі належну пошану, подякувати за стократно обильний, сороклітній труд, зложити Тобі глибокий, приземний поклін. І тоді серед палких дебат, сміливих постанов, гарячих розважувань про минуле, теперішнє й будуче великого народу-раба, що від століть тужливо виливає свої гіркі жалі на вавилонських ріках європейського собору, чули ми Твої розумні, рівноважні слова, западали нам у серця і душі Твої глибокі вискази.

Виховані на Твоїх великих ідеях робітника-каменяря, що молотом сталеного слова та глибокої думки через сорок літ розбивав скалу оспалости, заскорузлости, закостенілости й ослимачіння, задивлені у величну постать невтомного сівача багатих думок і плідних ідей на запущеній віками народній ниві, захоплені вмілістю і сумлінністю пильного збирача багатих скарбів народної творчости, геніяльного видобувача многоцінних сезамових клейнодів національної психе, перепоєні святістю Твойого пророчого покликання, заворожені Твоїми піснями-жалями, думами-скрижалями, окрилені співами-покликами, кличами-пориваннями, мелодіями-бунтами, голосним криком за повним національним і політичним життям, перейняті покликом до жмудної праці, до відданого наймитування у великого наймита — свого народу, заслухані в суцільно-спіжеві ланцюги пісень про «вічного революціонера», творця-духа, «що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю»! — збиралися ми тоді до гордого, кривавого лету, щоб води «з блакитного того Дону шоломом напиться», тямлячи твої завітні поклики:

Тільки ти придатний будь
На святе, велике діло!
Загартуй думки і грудь!
До високого літання,
Ненастанно пробуй крил —
А Богдан прийде як сума
Ваших змагань, ваших сил.
До великого моменту
Будь готовим кождий з вас —
Кождий може стать Богданом,
Як настане слушний час.

…………………………………..

Лиш воюй, а не тоскуй!
Лиш борися, не мирися,
Радше впадь, а сил не трать,
Гордо стій і не корися,
Хоч пропадь, але не зрадь!
Кождий думай, що на тобі
Міліонів стан стоїть,
Що за долю міліонів
Мусиш дати ти одвіт

А відтак…  Відтак Ти відійшов у тишу-самітницю далі снувати рої важенних дум, з свойого немічного мозку визбирувати останки золота, бісерів і каменів дорогоцінних, ладячи їх, може, на новий весільний дарунок свойому Народови-рабови, коли Він скине пута, розіб’є кайдани, коли «трусне Кавказ, впережеться Бескидом, покотить долом гомін волі — і гляне, як хазяїн домовитий, по своїй хаті і по своїм полі».

Проєкти надмогильних пам’ятників Іванові Франку, представлені на конкурс. 1932 р.

А відтак… звіялася буря-туча, знялася хуртовина-сніговиця, вдарили в бубни, заграли у сурми і

Вийшла в поле руська сила,
Корогвами поле вкрила;

………………………………

Не щоб брата задусила,
Не щоб слабших грабувати,
А щоб орди відбивати,
Що живим труну нам тешуть, —
А лисиці в полі брешуть...

«Корогвами поле вкрила!» Ой, укрила. На сході і западі, на півдні і півночі стоять рівними, залізними рядами ті, що три роки тому клонили свої буйні, сміливими думками важенні голови перед Тобою, Учителю наш Великий! Серед гуку і рокоту огненної бурі, певно, тямлять вони Твої прометейські завіти, серед пожару багряного, певно, вслухуються в алмазний дзвін Твоїх крилатих пісень і, хоч доля-зрадниця, може, й обманює їх замисли і сподівання, вони таки леліють і будуть леліяти високу думу, керваву пісню, щоб води з «блакитного того Дону шоломом напиться».

Півтора року тому проводили ми на вічний спочинок Твого друга-євангелиста, колишнього повірника, товариша труду, гірких і радісних хвиль. Тоді також Ти був з нами. Ой, гірко і важко нам було тоді. Похорони Твойого друга, що відбувались у двічі сумну годину, ціхувала ціпка повага, та повага, що надавала нам тоді невмирущого завзяття, сили витриманости і німого, але твердого опору. Твої до смерти сумні похорони припали на інші часи. Не роки проминули між одними і другими похоронами, та за той час багато дорогоцінної крови поплило у далекі моря… І чи легко нам? Не розцвітають хіба наші надії пишними квітами весни воскресення, не можемо радісно повторити написної Ібзенівської строфи «А як ми мертві воскреснемо!»

І все падуть найкращі, і все найліпших мужів, достойних своєю правотою, мистців, пророків і поетів влучає смерть. Ллються лиш сльози жіночі, ті самі, що лилися в половеччині, козаччині, ляччині, ханщині, панщині, ллють за рідними, за буйними головами, за тими розцвітно-молодими, найкращими, яких Ти, Учителю наш, Повірнику думок і замислів глибоких, був найкращою вицвітною в’язанкою і суцільною синтезою.

Відкриття надмогильного памʼятника Іванові Франкові на Личаківському цвинтарі. Львів, 28 травня 1933 р.  Біля лавки стоять зліва направо: Катерина і Тарас Франки, Анна Франко-Ключко (у білому береті), Ольга Франко (перша справа). Перед ними стоять онучки І. Франка зліва направо: Віра та Іванна (Ася) – доньки Петра та Ольги Франків, Люба та Зеня – доньки Тараса і Катерини Франків. 

Твою працю, Твій труд у н а й м а х у своїх оцінюємо, як слід, дякуємо Тобі за довгі робочі дні і ночі. Певно, ще краще оцінять ту працю ті, що вернуть сильні і загартовані з великого пожару, що врятують серце чисте, душу праву, нескалічену, думки ясні, нескривлені, що вернуть з моря бурхливого. За працю у наймах у сусідів хіба не ждати подяки. Моїм почесним і відданим обов’язком зложити Тобі приземний поклін, приклонитись перед Твоїм Ясним Духом від тих, що окружали Тебе в пам’ятнім 1913 pоці, від тих молодих і буйних, від усього молодого покоління, що збереже Тебе і Твої завіти в Акрополіс своїх сердець.

На могилах ростуть принадні квіти, з могил повстає нове життя, на могили борців, героїв і творців, як до святої Мекки на гріб пророка, йдуть лавами цілі ряди поколінь, щоб там зачерпнути свіжого воздуху, зачерти цілющої води, набрати нових сил до життя-боротьби. Три такі могили нового життя у нас, українців: та перша, висока могила співця-пророка над Дніпром-Славутою, та друга могила великого проповідника у серці Болгарії і ся третя могила пророка і проповідника, борця, поета і героя, могила Великого Пана. З неї променітимуть нові лучі, аж займеться сонце нового, вільного життя. Ходитимемо на неї, як ходять інші на могилу Телля, складатимемо присяги, що таки добудемо волю і тоді перенесемо Твої святі мощі на новозбудований, рідний і власний Акрополь.

Українське слово (Львів), 1916, ч. 139, 4 червня, с. 1–2.


ПРОМОВА ОРИСІ ВЕЛИЧКІВНИ

І ми, жінки, клонимо голову перед Тобою, великий наш мученику, пророче Мойсею, каменярю, поете української долі.

Клонимо голову перед тим, що простував духови шлях, що

бажав для скованих волі,
бажав для скривджених кращої долі
і рівного права для всіх.

І ми, жінки, прийшли у стіп Твоєї могили зложити наші серця, нашу найбільше глибоку пошану Тобі, що виступав в обороні всіх пригнічених і зобиджених, що бажав рівних прав для поневоленої жінки.

Своїм життям, своєю 40-літньою працею і борбою о визвольну ідею розбив Ти скалу заскорудлости та вивів Україну на новий шлях правди, перетворив рабів в свідомий своєї ціли та призначення народ.

Пламенні Твої слова запалили в серцях новий огонь, нову віру. Крилате слово облетіло всі закутки України, сміливі думки запалило в молодечих головах і змінило біль у боротьбу на життя і смерть.

Василь Стефаник (сидить уцентрі) на відкритті надмогильного памʼятника Іванові Франкові. Біля нього сидить Ася Франко – онучка Івана Франко по синові Петрові. За ним стоїть у білому береті Анна Франко-Ключко, донька письменника. Львів, 1933 р.

А де лише залунав поклик до визволення, гинули сльози, сум, нещастя.

Сила родиться й завзяття, 
Не ридать, а добувати,
Хоч синам, як не собі,
Кращу долю в боротьбі.

Твоя палка та вітхненна пісня пориває з собою, веде на путь спасенну.

Цвіт нашої молодіжи, гордість нашої землі, Українське С[ічове] В[ійсько], в якого рядах б’ються і укр[аїнські] жінки, веде Твоя пісня до побіди за славну долю України.

І востаннє доля закепкувала над Тобою, великий наш Мученику; в останніх хвилях життєвих, на склоні віку зазнав борець за волю рідного краю і права людини московського кнута і ярма.

Спи спокійно. Ідея, за яку Ти боровся, житиме в наших душах.

Або смерть, або побіда —
Се наш оклик боєвий!
До відважних світ належить,
К чорту боязнь навісну!
Кров і труд ось тут здвигне нам
Нову, кращу вітчину.

Українське Слово (Львів), 1916, ч. 137, 2 червня, с. 2.


ПРОМОВА МИКОЛИ ГАНКЕВИЧА

Промовив від українських соціялістів, зазначуючи заслуги Покійного як першого сівача соціялістичних ідей у Галичині. Страшні, люті були се часи, а одначе Покійний мав відвагу й силу голосити в ті часи ідеї соціялізму. Власті переслідували, свої відверталися від нього. В своїй автобіоґрафії оповідає він, як у Коломиї опинився без гроша, як жив кілька днів кількома крайцарами, знайденими над берегом Прута, як ждав голодової смерти, аж припадково його приятель Геник вирятував його від неї. Серед таких обставин жив і творив Покійний. Не можна поминути, що коли свої відвернули ся від нього, він знайшов пристановище в польській демократичній і соціалістичній пресі, ширячи через неї загальнолюдські ідеї. Але становище своєї суспільности не знеохочувало його. Він працював далі для української культури, аж плодами своєї праці здобув загальне признання. Соціялістичний пролетаріят усе згадуватиме його з вдячністю, тямлячи, що зробив він для соціялізму серед українського народу і для української культури.

Діло (Львів), 1916, ч. 137, 2 червня, с. 2.


Статтю проілюстровано світлинами з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.


[1]Утро (Софiя), 1916, ч. 1899.

[2]Див.: Возняк М. Пам’яти Iвана Франка: Опис житя, діяльности і похорону. Відень, 1916, с. 47.

[3] Діло (Львів), 1916, № 135, 31 травня.

[4] Похорони Івана Франка // Дiло (Львів), 1916, ч. 137, 2 червня, с. 1.

[5] Похорони Івана Франка // Українське Слово (Львів), 1916, ч. 137, 1 червня, с. 2.

[6]Похорони Івана Франка // Дiло (Львів), 1916, ч. 137, 2 червня, с. 1.

[7] Там само.

[8]Возняк М. Пам’яти Iвана Франка: Опис житя, діяльности і похорону, с. 65.

[9]Студинський К. Спогад з Франкових похоронів // ЦДІА України у Львові, ф. 362, оп. 1, спр. 108.

[10] Похорони Івана Франка // Дiло (Львів), 1916, ч. 137, 2 червня, с. 1.

[11]Українське Слово (Львів), 1916, 31 травня.

[12] Див.: Діло (Львів), 1916, ч. 137, 2 червня, с. 1, Українське Слово (Львів), 1916, ч. 136, 1 червня, с. 1–2; Українське Слово (Львів), 1916, ч. 137, 2 червня, с. 3.

[13] Похорони Івана Франка // Діло (Львів), 1916, ч. 137, 2 червня, с. 1

[14] Там само.

[15] Лозинський М. Іван Франко. Відень, 1917, с. 35.

[16] Роздольська О. З останніх років Івана Франка // Іван Франко у спогадах сучасникiв. Львів, 1956, с. 417.

[17] Див.: Возняк М. Пам’яти Iвана Франка: Опис житя, діяльности і похорону, с. 66.

[18]Дiло (Львів), 1916, № 135, 31 травня, с. 2.

[19] Роздольська О. Спогад про поета, с. 789.

[20] ЦДIА України у Львовi, ф. 309, оп. 1, спр. 347.

[21] Див. про це більше: Стець З. Історія відкриття надмогильного пам’ятника І. Франкові // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові, Львів, 2010, вип. 10, с. 31–49.

[22] Возняк М. Пам’яти Iвана Франка: Опис житя, діяльности і похорону, с. 84.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s