ІВАН ФРАНКО І ЛЬВІВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

© Валерій КОРНІЙЧУК

Доктор філологічних наук,
професор кафедри української літератури
ім. акад. Михайла Возняка
Львівського національного університету
імені Івана Франка

Львівський університет “не був тоді світочем у царстві духа” [т. 34, с. 372][1] , “університет Львівський дрімав тоді сном праведних на т(ак) зв(аних) Вгоtstudium” [т. 37, с. 188–189], “лекції на університеті зовсім мене не зайняли і не дали мені нічогісінько – ані методи, ані здобутків” [т. 49, с. 245]…

Ці та інші подібні висловлювання Івана Франка витворили в суспільній свідомості певний негативний стереотип навколо взаємин колишнього студента філософського факультету зі своїми університетськими наставниками[2]. А якщо врахувати невдалу спробу вже відомого письменника і вченого зайняти 1895 року кафедру руської мови та літератури, то й справді може скластися враження, що Львівський університет ім. цісаря Францішка I відіграв у його житті фатально нещасливу роль. Та чи справді мав рацію Франко, коли залишив нам гострі й почасти несправедливі відгуки про свою alma mater?

Львівський університет. Листівка поч. ХХ ст.

“СВІТЛЕ ГРОНО ПРОФЕСОРІВ”

В останній чверті XIX ст. цісарсько-королівський університет у Львові перетворювався в один із провідних вищих навчальних закладів Австро-Угорщини, де зосереджувався цвіт польської та української інтелігенції, де “на викладацькій ниві трудилися люди, які вірно служили науці й поступу”[3]. До “світлого грона професорів” філософського факультету належали й учителі Франка, про яких він так скептично відгукувався у своїх життєписах, спогадах, приватних листах. Майже всіх їх перераховано у віденському “Curriculum vitae”, де кандидат у доктори філософії писав, що “вивчав класичну філологію у професорів Венцлевського і Цвіклінського, українську мову та літературу у професора Огоновського, педагогіку у професора Черкавського, психологію і антропологію у д-ра Охоровича, а також курс національної економії у професора Білінського” [т. 29, с. 77].

Іван Франко (стоїть у центрі) зі своїми гімназійними товаришами Ярославом Рошкевичем (сидить перший зліва) та Іполитом Погорецьким (сидить перший справа). Дрогобич, 1875 р.

Діловий стиль цього офіційного документа не вимагав від автора коментарів до його університетських студій, зате з М. Драгомановим І. Франко міг бути відвертішим: “Я слухав класичної філології у пок. Венцлевського і зівав, слухав руської граматики і літератури у д-ра Огоновського” [т. 49, с. 245]. Це зізнання, оприлюднене в передмові до збірки “В поті чола” прикро вразило О. Огоновського, який у своїй “Історії літератури руськой” писав:

“Дивним дивом мірикує собі тут Франко, що на університеті не міг нічого путнього навчитись. Вже ж покійний Венцлевський був професором тямущим, і відтак з його школи вийшло чимало добрих учителів класичної філології, та й, мабуть, у Омеляна Огоновського можна дечого навчитись, коли в 1873-1876 рр. найпильнішим його учеником був Олександр Брікнер, котрий тепер є професором університету Берлінського. Опроче, професорам філології годі займатись питанням про соціологію, котрі Франкові від р. 1877 були по нутру”[4].

Правда, у некролозі для журналу “Народ”, присвяченому пам’яті покійного завідувача кафедрою української мови і літератури, І. Франко прагнув пом’якшити нетолерантність попередніх оцінок свого університетського періоду, зазначаючи, що у його словах “не було тенденції уймити що-небудь науковій вартості викладів професорів”, а малось на увазі лише те, що він не знайшов у них того, чого бажалося [т. 43, с. 367]. Однак невдовзі І. Франко фактично зрікається написаного, виправдовуючись перед Драгомановим, що мусив “позичити язика у дипломатів і писати “спірально”, щоб і гусей не дразнити правди надто в лице не бити” [т. 50, с. 17]. Можна зрозуміти хитання й непослідовність письменника, якому нелегко було на той час зробити вибір між диктатом безкомпромісного М. Драгоманова і власним бажанням зайняти урядову посаду, що вберегла би його сім’ю від матеріальної руїни. Однак і згодом, у часи відносного життєвого затишку, повертаючись до літ своєї молодості, він повторить давній міф “про педантичні, безглузді лекції Венцлевського, Черкавського, Огоновського, про тяжке пережовування мертвої книжної вченості, про це рабське додержання друкованих зразків і словесних формул” [т. 34, с. 372]. Так ким усе ж таки насправді були Франкові учителі, яке місце займали вони в тогочасній системі освіти Габсбурзької монархії?

Той же “нудний” Зигмунт Венцлевський був ректором Львівського університету 1877/78 навчального року, дійсним членом Краківської Академії мистецтв, уклав латинсько-польський і грецько-польський словники, видав тритомник власних перекладів трагедій Евріпіда. Не менш “проскрибований” Євсебій Черкавський став доктором філософії у 20 років, тричі посідав крісло ректора Львівського університету, носив титул Радника двору, був нагороджений орденами Леопольда і Францішка-Юзефа, обраний почесним жителем Львова, Тернополя, Калуша та інших галицьких міст. Людвік Цвіклінський, якого Франко у статті “Історія моєї габілітації” назвав визначним польським професором, закінчив Берлінський університет, здобув там ступінь доктора філософії, написав чимало наукових праць латинською, польською, німецькою мовами. Леон Білінський захистив докторську дисертацію у 21 рік, наступного року отримав venіа lеgendi (право викладання) з суспільної економії, у 32 роки став ректором університету, працював президентом генеральної дирекції австрійських залізниць і врешті був призначений міністром фінансів Австро-Угорської імперії. А лекції Юліана Охоровича, відомого польського позитивіста-філософа, психолога, виділяв уже сам Франко, який “користав головно” з його викладів і “пару курсів” працював у нього в семінарі. Безумовно, звідти виніс він новочасні наукові ідеї, що лягли в основу фундаментальної розвідки “Із секретів поетичної творчості”.

Не було в 70-х рр. ХІХ ст. альтернативи й Омеляну Огоновському. Українська викладацька справа трималася все ж таки завдяки його подвижницькій діяльності, бо вступив він на кафедру після Якова Головацького, “мов на пожарище”. Дотримуючись в університеті правила, “щоб то була справді література, а не політика”, професор поза тим цілих 17 років керував “Просвітою” і, за словами Франка, “заохочував до праці, до витривалості, до науки, все зазначував самостійність, славну минувшість і культурну спосібність нашого народу” [т. 43, с. 362]. Як учень відомого славіста Франца Міклошича О. Огоновський віддавав перевагу насамперед мовознавчим дослідженням інайціннішою його працею Франко вважав “Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprachе” – “першу спробу одноцільної, повної граматики” [т. 43, с. 366]. А “першою цілісно поданою історією усієї української літератури“ він визнавав шеститомну працю професора австрійського університету, що “є ділом наскрізь патріотичним і національно-українським” [т. 43, с. 379]. Саме до О. Огоновського звернувся І. Франко ще 1884 року, щоб “взяти тему до докторської розправи” [т. 43, с. 506]. Отож, маємо всі підстави засумніватися в його неупередженому ставленні до своїх учителів, бо переконані, що саме університетські лекції та семінари привели молодого письменника на поле наукових студій, як би він того не заперечував. Лише з Франкового курсу вийшла ціла плеяда видатних учених, педагогів, громадських діячів: Олександр Брікнер, Генрик Бігеляйзен, Юзеф Пузина, Ігнацій Закшевський, Василь Білецький, Володимир Левицький, Антін Дольницький, Михайло Павлик та ін. Однак ще навіть у незалежній Україні в шкільних підручниках можна було прочитати, що, “переступивши поріг Львівського університету, студент-новачок відчув гіркоту розчарування. Замість омріяних професорів-сподвижників науки і прогресу він зустрів тут викладачів холодних і тупих, вірних слуг австрійської монархії”[5].

НАВЧАННЯ. АРЕШТ. ЗНОВУ НАВЧАННЯ

Другий міф пов’язаний із начебто неприхильністю, ворожістю університетської влади до студента-соціаліста. 14 жовтня 1875 р. дев’ятнадцятилітній Франко записався на філософський факультет, щоб вивчати класичну філологію та руську (українську) мову і літературу, а вже через 9 днів 3. Венцлевський, який виконував тоді обов’язки декана, повідомив йому про повне звільнення від плати за лекції під час зимового семестру[6]. Крайова шкільна рада, що опікувалася ще Франком-гімназистом, 14 січня 1876 р. збільшила йому стипендію до210 злотих.

“Добре зробили пани-поляки! – писав він у ті дні Ользі Рошкевич, – На тоту інтенцію зібралось нас трьох таких лапсердаків, щоби видати твори прозові, а іменно повісті Устияновича” [т. 48, с. 46].

Але право на звільненнявід оплати й на отримання стипендії необхідно було підтверджувати колоквіальними успіхами, і Франко з Павликом “оба-смо втяли на одно копито: з літератури – знакомито, з Нестора – отлично, а з міфології – дуже добре” [т. 48, с. 49]. У листі до Михайла Рошкевича від 4 травня І876 р. поет напівжартома, напівсерйозно вирішує, що “треба взятися до діла”, може, з нього “буде бодай якого такого напівфілолога” [т. 48, с. 49].

Сучасним студентам-філологам, мабуть, цікаво знати, що ж вивчав Франко в університеті. У зимовому семестрі він слухав лекції з історії української літератури, слов’янської міфології та з “Хроніки Нестора” у професора О. Огоновського, з поетики Аристотеля у професора Є. Черкавського, вивчав “енциклопедію і методологію класичної філології” та брав участь у семінарі з “Електри” Софокла у професора З. Венцлевського[7]. У літньому семестрі Франко відвідував лекції з порівняльної граматики старослов’янської й української мов та продовжував вивчати історію української літератури в О. Огоновського, слухав його “Пояснення “Правди Руської”, а також історію римської літератури, “Пояснення Цицерона: “В обороні поета Архія”, “Пояснення “Електри” Софокла у З. Венцлевського[8]. На другому році навчання взимку він знову відвідував лекції з порівняльної граматики старослов’янської й української мов, історії української літератури ХVII–XVIII ст. та “Пояснення староруської пам’ятки “Пісня Ігоря” в О. Огоновського, слухав про римські старожитності та сатиру Горація у З.Венцлевського, про грецькі старожитності та “Історію Пелопоннеської війни” Фукідіда у професора Л. Цвіклінського, історію педагогіки XVIII ст. в Є. Черкавського, психологію у приват-доцента Ю. Охоровича, брав участь у роботі семінару “Пояснення “Менехми” Плавта у З. Венцлевського та “Пояснення “Одіссеї” Гомера у Л. Цвіклінського[9]. А в літньому семестрі, крім курсів порівняльної граматики старослов’янської й української мов, римських і грецьких старожитностей, психології й обох семінарів, Франко слухав ще й “Граматичні пояснення “Остромирового Євангелія” та історію української літератури до 1848 року в О. Огоновського[10].

Однак 12 червня 1877 р. письменник разом із членами редакції студентського часопису “Друг” був заарештований і звинувачений в організації таємного товариства, поширенні соціалістичних ідей та у зв’язках з Михайлом Драгомановим. Справжньою причиною арешту української молоді було намагання пануючої польської касти приховати підпільний союз, що вербував польський легіон для допомоги Туреччині у війні проти Росії з далекосяжною метою окупації Галичини та утворення польського національного уряду. Після судового процесу 21 січня 1878 р. І. Франко був засуджений на 6 тижнів ув’язнення, а коли вийшов на волю 15 березня 1878 р., то знову записався до університету. Цей факт і досі залишається непрокоментованим, мовби нічого й не сталося, а Ніна Вишневська у передмові до видання “Іван Франко. Грицева шкільна наука: Вірші, оповідання, казки” із серії “Шкільна бібліотека” вдалася до відвертої фальсифікації:

“Після звільнення з тюрми настали для Івана Франка тяжкі часи. Його вигнали [!??] з університету, не було ніяких засобів до існування”[11].

Однак архівні документи проливають світло на загадкове поновлення Франка-студента, адже його друга тих літ Михайла Павлика дещо раніше “професори університету, не дожидаючи засуду, вичеркнулиго з університету” [т. 48, с. 63]. Франкові повезло більше. Саме тоді найвищі університетські структури очолювали його вчителі: О. Огоновський був деканом філософського факультету, а 3. Венцлевський – ректором. Мабуть, не без їхньої допомоги здібний юнак продовжив навчання. А 9 травня1878 р. він звернувся до Високого крайового відділу з проханням виплатити йому стипендію за літнє півріччя минулого року й залишити йому надалі стипендію з фонду С. Гловінського. 12 травня крайовий відділ пересилає це прохання сенатові університету, а 13 червня справа “проскрибованого” студента розглядається на професорській колегії. Референтом виступав Л. Цвіклінський. Його ж рукою написано чорновик звернення до сенату, яке представив найвищій університетській владі О. Огоновський. Посилаючись на заключну статтю тимчасового дисциплінарного статуту для університетів від 17 жовтня 1849 р., “гроно професорів філософського факультету” вирішило, що слухачеві Франкові по праву належить невибрана “стипендійна рата” за літнє півріччя 1876/77 шкільного року, І взагалі його слід вважати за “nieposzlakovanego” (незаплямованого).

“Франко, – говориться в цьому зверненні, – відвідував лекції аж до тої хвилі, коли був заарештований, складав колоквіальні екзамени й не отримав жодної кари чи догани від університетської влади.

Університетська влада не отримала досі жодного службового повідомлення про вину І. Франка, її суть і покарання, яке його спіткало (така відозва прийшла аж 20 липня. – В.К.). Лише на основі повістки судової чи політичної влади могла б університетська влада зробити якісь кроки з тією метою, щоб дізнатися, чи поведінка слухача Франка поза університетом була настільки невідповідна, що внаслідок цього він міг би заслужити собі кару чи догану, або, може, навіть виключення з університету.

Не маючи загалом жодного донесення, академічна влада дозволила слухачеві Франку записатися на виклади в поточному літньому семестрі. Що стосується того, чи Франко має й надалі отримувати стипендію, яку діставав у перших семестрах своїх студій, то це питання аж ніяк не пов’язане з вище наведеним параграфом тимчасового дисциплінарного статуту. Франко не був записаний на виклади й не був де факто учнем ані нашого, ані будь-якого університету в зимовому півріччі 1877/78 шкільного року, а тим самим втратив право de benificum, що є обов’язковою умовою студій чи то в середніх школах, чи то в університетах і академіях. Сьогодні повинен Франко знову просити про повторне призначення стипендії, утраченої через невідвідування жодного університету в зимовому півріччі 1877/78, згідно з відповідними правилами. Однак колегія професорів не може підтримати це прохання в даному випадку”[12].

Цю ухвалу 26 червня 1878 р. О. Огоновський уніс до університетського сенату, який тоді її не розглянув, а завимагав від кримінального суду офіційних актів оскарження І. Франка, і оскільки копія судового вироку надійшла під час літніх вакацій, то справа слухалась аж 6 листопада. І сенат фактично затвердив рішення “грона професорів”, про що О. Огоновський сповістив Високий крайовий відділ 12 листопада. Як бачимо, наведені факти свідчать про неухильне дотримання професорською колегією насамперед університетських параграфів без огляду на рішення судової влади. Відбувши майже 9-місячне ув’язнення в австрійській тюрмі, Франко отримав право на стипендію за попередній семестр своїх студій, а позбувся її лише через формальні причини. У літньому семестрі 1877/78 навчального року він вивчав історію нової філософії природи, курс сучасної психології в О. Охоровича, новий період української літератури в О. Огоновського, грецьку метрику і театральні старожитності, “Аякс” Софокла, промови Лізія у Л. Цвіклінського[13]. Під час зимового семестру 1878/79 навчального року І. Франко відвідував лекції з соціальної економії в професора Л. Білінського, з психології й філософії фізики в О. Охоровича, брав участь у його ж семінарі “Філософські вправи” та в семінарі “Критично-естетична оцінка творів Шевченка” О. Огоновського[14]. У своєму останньому університетському зимовому семестрі 1879/80 навчального року він записався на курси, які читали Є. Черкавський (“Енциклопедія педагогіки”), О. Охорович (“Історія психології”, “Про доісторичну людину”, “Філософські вправи”), А. Гіршберг (“Історія Польщі під час панування Яна Казимира”)[15]. Прослухавши 7 семестрів у Львівському університеті, Франко, який міг тепер уважатися “укінченим академіком”, лише через матеріальну скруту змушений був припинити своє навчання.

Іван Франко (стоїть другий справа у другому ряду) серед співробітників газети “Kurier Lwowski”

Уже працюючи в газеті “Kurier Lwowski” І. Франко, підтримував зв’язки із студентським науковим товариством “Кружок слов’янський”, був його надзвичайним членом. 4 липня 1988 р. він виголосив в університеті на засіданні гуртка доповідь “О літературі російській в ХІХ віці”[16]. Пізніше, 1904 року він блискуче прочитав курс лекцій з історії української літератури для учасників вакаційних курсів, серед яких було багато студентів університету.

ГАБІЛІТАЦІЯ

1890 року 36-літній письменник утретє переступає поріг Львівського університету. На цей час він закінчив дисертацію про Івана Вишенського й вирішив скласти докторський екзамен. 7 грудня Франко розповідав Драгоманову:

“Тоді сунувсь до університету Львівського, щоб допустили мене держати докторський екзамен. Показалося, що мені по новому розпорядженню міністеріальному треба слухати ще один семестр лекцій (у мене досі було їх 7, а тепер треба 8). Подавсь я, щоб позволили вписатися, – і сенат університетський не прийняв мене і не подав жодної причини, для чого не прийняв” [т. 49, с. 264].

Цікаво, що при аналізі архівних документів, пов’язаних із Франковою габілітацією, скрізь зустрінемо прізвище однієї людини, яка завжди голосувала проти кандидата:

1) 5 листопада 1894 р. на філософському факультеті університету створюється комісія для розгляду габілітації І. Франка (пропозиція професора Фінкеля): Пілят, Каліна, Грушевський, декан Пузина[17];

2) 14 грудня професор Каліна вносить пропозицію призначити для проведення габілітації професора Краківського університету Третяка й попросити доктора Ягича з Відня висловити свою думку про габілітаційну працю Франка[18];

3) 20 грудня ректор Войцеховський пропонує скасувати попереднє рішення про запрошення фахівців зі сторони (проти голосує Пілят)[19];

4) ректор уважає, що у “грона професорів” є достатньо фахівців, щоб самостійно проводити габілітацію (проти Пілят, Грушевський, Фінкель)[20];

5) Войцеховський пропонує, щоб габілітацію проводила попередня комісія (проти Фінкель, Пілят, Закшевський)[21];

6) нарешті професор Пілят заявляє, що вибуває з комісії, і Каліна вносить пропозицію обрати до її складу Войцеховського[22].

Роман Пілят

Отже, найбільш неприхильно поставився до Франкової габілітації професор Роман Пілят. А тепер повернемося рівно на 4 роки назад. Того ж таки 5 листопада, але 1890 р. І. Франко звертається в деканат філософського факультету з проханням записати його на зимовий семестр. На його біду термін для запису в університет уже закінчився, і справи тих, хто запізнився, розглядав сенат. Таких на філософському факультеті виявилося аж 17. Заяви 15-и прохачів декан запропонував задовільнити, а двох попросив відхилити. Ними були Степян Мордух та Іван Франко. У подібних випадках сенат завжди виконував волю декана. Тим деканом був тоді Р. Пілят, який 14 листопада повідомив Франка про негативне рішення сенату. Можемо лише здогадуватися, що саме спонукало його до цього кроку. Чи близька перспектива зайняти ректорську посаду (наступного року Р. Пілят очолив Львівський університет), чи надто активна громадсько-політична діяльність 1890 року Франка-радикала, чи свіжа публікація у журналі “Народ” алегоричного циклу поета “Легенда про Пілата”?..

Необхідний йому семестр студій І. Франко прослухав у Чернівецькому університеті під час зимового семестру 1890/91 навчального року, а в червні 1893 р. у Віденському університеті успішно склав докторський іспит, захистив дисертацію “Варлаам і Йоасаф: Cтарохристиянський духовний роман та його літературна історія” й здобув учений ступінь доктора філософії. Він мав намір працювати на кафедрі літератури й етнографії Львівського університету на посаді приват-доцента. Однак після несподіваної смерті О. Огоновського в жовтні 1894 р. перед Франком відкрилася перспектива обійняти кафедру руської словесності. Він подав необхідні документи, щоб отримати veniam legendi (право читати лекції), і 18 березня 1895 р. успішно склав габілітаційний колоквіум, а 22 березня в третій залі університету (тепер вул. Грушевського, 4) блискуче прочитав габілітаційну лекцію “Розбір “Наймички” Шевченка”[23].

Віденський університет

У 1894-1895-х рр. “світле гроно” професорів філософського факультету робило все можливе, аби найславетніший український учений став їхнім колегою по університету. Це підтверджують усі архівні матеріали, це підкреслював і сам Франко:

“Професори роблять мені надію, що до доцентури допустять” [т. 49, с. 523]; “мої шанси з доцентурою стоять досить добре, а може бути, що мене зроблять навіть суплентом по Огоновськім; се виджу з того, що всі професори плачуть на те, чому я подався на викладання історії літератури і етнографії, а не на граматику” [т. 49, с. 525–526]; “розказували мені, що на конференції професорів при виборі тої комісії всі професори поляки були за тим, щоб допустити мене, а з русинів Шараневич не говорив нічого, а Грушевський був проти мене” (Франко помилявся, М. Грушевський не голосував проти нього) [т. 49, с. 528]; “щодо мене ж професори видають опінію дуже корисну, а тільки кладуть одне застереження: що скаже намісництво?” [т. 50, с. 11]; “здається, інші люди більше собі мною клопочуть голову, як я сам” [т. 50, с. 14]; “габілітація моя пішла дуже добре, і можу сказати сміло, що я здобув собі симпатію в факультеті. Тепер діло піде на дорогу політичну, і тут, звісно, прийдеться перебути хожденіє по мукам” [т. 50, с. 36]; “визначні польські професори, Тадей Войцеховський і Людвік Цвіклінський, яким я склав візити в їх помешканнях по моїй габілітації, виявили до мене багато прихильності і заохочували мене зробити дальші потрібні кроки для осягнення venia legendi” [т. 39, с. 145].

Однак навіть у сучасному франкознавстві побутує думка, що “австрійський університет у Львові не прийняв доктора Франка на роботу”[24]. Проте не львівські професори, не університетський сенат, і навіть не міністр віросповідань і освіти Едвард Рітнер (також колишній професор філософського факультету) не прийняли українського письменника і вченого у своє “гроно”, не допустили до кафедри. Навпаки, професорська колегія стримувала габілітацію Кирила Студинського, а Е. Рітнер у розмові з Франком сумнівався, чи варто Олександру Коллесі переноситися з Чернівців до Львова [т. 50, с. 37]. І все це робилося, між іншим, ради того, аби не створювати конкуренції Франкові. Тут, можливо, перестаралися “пани поляки”. І. Франко скромно претендував на посаду приват-доцента, а його відразу хотіли зробити наступником О. Огоновського. Зрозуміло, що “новоерівці”, митрополит Сильвестр Сембратович не були в захопленні від такої перспективи, навіть більше, І. Франко залишався активним членом русько-української радикальної партії, підтримував тісні зв’язки з Михайлом Драгомановим та Михайлом Павликом, писав досить таки дразливі статті в журналах “Народ”, “Житє і слово”, у газеті “Кurjer Lwowski”. А офіційну владу, цісарсько-королівське намісництво не цікавили наукові здобутки кандидата на урядову посаду, бо йшлося передусім про громадський спокій у Галичині, адже лекції йому дали би йому “можливість заманювати університетську молодь в радикальний або соціал-демократичний табір”[25].

Тому І. Франко не був допущений до Львівського університету намісником цісаря графом К. Бадені не так за своє “соціалістичне” минуле (один із впливових польських професорів говорив йому, що багато хто з них мав за собою в десять раз бурхливіше політичне минуле), як за громадсько-політичну діяльність 90-х років[26]. Так чи інакше, але на кафедру української словесності Львівського  університету прийшов О. Колесса, і його учнями стали В. Гнатюк, М. Возняк, Ф. Колесса, І. Свєнціцький, 3. Кузеля, Р. Бачинський, котрі при щасливішому збігові обставин могли би слухати лекції І. Франка. А в житті письменника почалися драматичні “три літа”, що увінчалися незаслуженими поразками на парламентських виборах, обструкцією з боку польської й української громадськості через контроверсійні публікації статті “Поет зради” й передмови “Дещо про себе самого” до польськомовного видання “Галицьких образків”.

НА “ОСТАНІЙ ЧАСТІ ДОРОГИ”

Восени 1907 року І. Франко знову звернувся до міністерства з проханням затвердити його давню габілітацію. Ця справа розглядалася на колегії професорів філософського факультету, склад якої майже повністю оновився, а деканом був М. Смолуховський, фізик за фахом. Спочатку він хотів відразу переслати це прохання у Відень, але згодом вирішив долучити до нього деканське пояснення. А оскільки сам не був філологом, то передав Франкове звернення до гуманітарної комісії, де його сліди загубилися. Ситуація в університеті на той час уже була зовсім іншою, йшла боротьба за його українізацію. І. Франко особисто двічі гостро виступив з цього приводу в німецькій пресі, і університетська влада розпочала з ним відкриту дискусію. Польські шовіністи підготували навіть таємний циркуляр про недопущення українських учених до Львівського університету й скорочення українознавчих кафедр. Так що шансів у Франка цього разу практично не було, тим паче, що претендував він на місце польського лінгвіста А. Каліни. Але осінь 1907 р. виявилася все таки щасливою для письменника. Його діти Андрій і Тарас стали студентами Львівського університету. Обидва записалися на класичну філологію “ради хліба святого”. За навчання старшого сина довелося заплатити 17 крон 85 галерів у зимовому півріччі, а молодшого 30 жовтня 1907 р. колегія професорів філософського факультету більшістю голосів звільнила від оплати.

Що ж вивчали Франкові діти у Львівському університеті в першому семестрі? Обоє слухали лекції професора Крушкевича “Про шанування богів у Римі” і “Топографію римську”, “Грецьку і римську метрику”, “Анабазіс” Ксенофонта” у професора Вітковського, “Еліністичну поезію” у професора Сінка, “Граматику церковно-слов’янської мови” у доктора Студинського. Андрій, крім того, відвідував курс “Вакханки” у Сінка, а Тарас, який був надзвичайно активним і різностороннім під час усього навчання в університеті, брав участь ще й у грецькому просемінарі, семінарі “Поясненні промов Ціцерона” в того ж таки Крушкевича, слухав психологію в професора Твардовського, “Історію руської літератури XIX ст.” та “Практикум з руської філології” в професора Колесси. В окремі семестри Тарас Франко відвідував 40 академічних годин у тиждень!

Період навчання Франкових синів в університеті вимагає окремого дослідження. Скажемо тільки, що Андрій закінчив студії 1912 року, прослухавши 10 семестрів, а Тарас — на семестр менше. Уже починаючи з другого півріччя, обох їх звільнили від плати за навчання. А 17 лютого 1909 р. Тарас звернувся у віденське міністерство з таким проханням:

До Високого ц. к. Міністерства Віросповідань і Просвіти!

Низ. Франко Тарас, студент ІІ р. філол. на Львівськім університеті просить о уділення йому стипендії 600 кор., призначеної для рутеністів, для виїзду на заграничний університет на р. шк. 1909/10. При сім залучаю свідоцтво убожества, свідоцтва колоквіальні.

Львів, дня 17 лютого 1909 р.                                Франко Тарас

(9 залучників)[27]

Університетська влада, австрійське міністерство прихильно поставилися до цього прохання, і, одержавши 600 крон, Тарас Франко 1909/10 шкільний рік провчився у Віденському університеті. До того ж після повернення з “заграниці” міністерство віросповідань і освіти своїм рескриптом від 6 травня 1911 року надало йому нову стипендію у розмірі 600 крон. По завершенні навчального року за свої наукові студентські роботи в “руських” семінарах О. Колесси й К. Студинського Франкові сини неодноразово нагороджувалися преміями сенату. 11 липня 1909 р. Тарас отримав 50 крон, а 7 червня 1911 р. – 60 крон. Успіхи Андрія були скромнішими: 9 липня 1912 р. він отримав 20 крон. Як бачимо, професори Львівського університету в ті досить таки складні часи прихильно ставилися до Франкових дітей і, надаючи їм стипендіальну допомогу, підтримували таким чином матеріальний стан самого письменника.

Похорон Івана Франка. Львів, 31 травня 1916 р.

Востаннє австрійський університет віддав почесті І. Франкові в день його похорон. Ректорат і сенат академічний дозволили українським студентам розвісити в навчальному корпусі некролог такого змісту:

ІВАН ФРАНКО

поет української долі, невтомний каміняр на шляху поступу народу, великий учитель сучасного покоління, письменник і вчений відійшов від нас у важкім лихоліттю після звиш сороклітнього труду з невмірующою славою для себе і свого народу в 60-тім році життя наслідком довгого і тяжкого недуга.

До участи в сумних похоронах, які відбудуться з дому жалоби при вул. Понінського ч. 4 дня 31 с.м. о год. 5 пополудни, запрошує всіх поклонників Великого Покійника

Українське Студентство

Львів, дня 30 мая 1916

По-різному складалися взаємини Івана Франка з цісарсько-королівським університетом у Львові. Тут відкривав він таємниці філологічної науки й зазнавав радості творчої праці. Тут народжувався в ньому письменник і вчений, виростав політичний і громадський діяч. Тут блискуче пройшла його габілітація, коли здобув він прекрасну опінію серед професорів філософського факультету. Тут зрештою успішно навчалися його сини – Андрій і Тарас. Але водночас звідси вперше потрапив І. Франко до австрійської в’язниці, звідси змушений був податися для завершення студій до Чернівецького університету, звідси  розпочалися в його житті особисті невдачі… І все ж таки здебільшого знаходив письменник у стінах alma mater підтримку й розуміння, повагу й визнання свого високого літературного й наукового авторитету.


[1] Тут і далі цитуємо за вид.: Франко І. Зібрання творів: У 50 т. К.: Наук. думка, 1976–1986. У квадратних дужках після цитат зазначаємо відповідний том і сторінку.

[2] Див.: Пархоменко М. Іван Франко – студент Львівського університету // Іван Франко: Статті і матеріали. – Вид-во Львівського університету, 1956. Зб. 5. С. 181–190; Галенко І. Іван Франко і Львівський університет // Іван Франко і світова культура: Матеріали Міжнародного симпозіуму ЮНЕСКО (Львів, 11–15 вересня 1986 р.). К.: Наукова думка, 1990. Кн. 1. С. 485–486; Скоць А. Іван Франко і Львівський університет // Українське літературознавство. Іван Франко: Статті та матеріали. Львів: Вид-во при Львівському державному ун-ті видавничого об’єднання “Вища школа”, 1988. Вип. 50. С. 109–116; та ін.

[3] Львівський університет. Львів: Вид-во при Львівському державному ун-ті видавничого об’єднання “Вища школа”, 1986. С. 25.

[4] Огоновський О. Історія літератури руськой. Львів, 1893. Ч. ІІІ. 2 відділ. С. 924 – 925.

[5] Українська література. Підручник для 10 класу середньої школи. К.: Освіта, 1992. С. 109.

[6] Іван Франко. Документи і матеріали. 1856 – 1965. К.: Наукова думка, 1965. С. 29.

[7] Там само. С. 30.

[8] Там само. С. 36.

[9] Там само. С. 69–70.

[10] Там само. С. 71.

[11] Вишневська Н. Іван Франко і його твори для дітей // Франко І. Грицева шкільна наука. – К.: Веселка, 1990. С. 10.

[12] Див.: Державний архів Львівської області. Ф. 26. Оп. 12. Спр. 594. Арк. 1.

[13] Іван Франко. Документи і матеріали…  С. 80–81.

[14] Там само. С. 84.

[15] Там само. С. 98.

[16] Там само. С. 120.

[17] Там само. С. 180.

[18] Там само. С. 180 –181.

[19] Там само. С. 181.

[20] Там само. С. 181.

[21] Там само.

[22] Там само.

[23] Там само. С. 185–187. На габілітаційному колоквіумі й лекції був відсутній професор Р. Пілят.

[24] Скоць А. Іван Франко і Львівський університет… С. 115.

[25] Іван Франко. Документи і матеріали… С. 190.

[26] Див.: Звіт дирекції поліції у Львові про політичну діяльність І. Франка [Іван Франко. Документи і матеріали… С. 188–189].

[27] Державний архів Львівської області. Ф. 26. Оп. 7. Спр. 618. Арк. 3.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s