ПЕТРО КЛЮЧКО: штрихи до життєпису військового лікаря

 © Наталя ТИХОЛОЗ

Я давно хотіла про нього написати.

Сказати, хоча б кілька слів у вінок шани військового лікаря Петра Ключка, постать не заслужено забуту і якось ніби затерту з нашої національної історії. Невелике коло франкознавців скаже вам, що це зять Івана Франка, чоловік його доньки Анни, та й, певно, усе… А поза тим його праця як лікаря і активна українська позиція у національному русі потребують окремих студій та архівних пошуків. Тож сьогодні у день святих апостолів Петра і Павла хотілося б згадати добрим словом про Петра Ключка та нагадати світові, що в його собі маємо гарний приклад праці для свого народу усупереч надскладним обставинам і війнам…

Народився Петро Ключко 28 травня 1891 року у селі Шарівка Богодухівського району на Харківщині[1].

Копія паспорта Петра Ключка. З родинного архіву Галини Ключко. Публікується вперше.

Рід Ключків походив із Полтавщини. Дід його був заможним селянином. Батько, Микола Ключко, мав початкову освіту і був прикажчиком у панів та завідувачем Кочубеївської економії у с. Безуглівка Згурівського району на Полтавщині. Невдовзі доробився до невеликого маєтку і одружився з донькою місцевого священника. Мати, Марія Осипівна (1870 р. н.), дуже пишалася своїм священничим походженням і була жінкою владною. У сімʼї один за одним народилося семеро дітей: двоє синів, Олександр і Петро, та пʼятеро доньок: Ольга (1889 р. н.), Любов (1898 р. н.; в одруженні Шурова), Людмила (здогадно 1895 р. н.), Віра (здогадно 1900 р. н.), Варвара (1903 р. н.; в одруженні Шеремет). Батько, бажаючи дати своїм дітям високу освіту, продав свій маєток і 1900 року переїхав до Києва, де влаштувався на посаду бухгалтера, а на вилучені з продажу маєтку гроші купив на тодішній окраїні Києва, на Соломʼянці, шмат землі. А далі, як згадувала з розповідей свого чоловіка Анна Франко-Ключко, поділивши ділянку на частини, Микола Ключко «перепродав половину за подвійну ціну. На залишеній для себе землі, з досить гарною хатою, поставив він артезійський колодязь, через що підвищив ціну своїх частин знову вдвоє. Залишив собі половину, а решту продав. На своїй землі засадив великий сад і побудував нову хату. Так доробившись, мав змогу сповнити своє сердечне бажання»[2].

Отож сімʼя Ключків замешкала у Києві на вулиці Преображенській, 1. Найстарший син, Олександр, закінчив семінарію і став священником, а доньки і син Петро після гімназії пішли здобувати фах лікарів.

Петро Ключко. 1917 рФото з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.

Петро Ключко ще з гімназійних років почав цікавитися українською культурою та історією, активно читав книги українських авторів, а в студентський період належав до таємної молодіжної українофільської громади, члени якої ходили у вишиваних сорочках, свитках і смушевих шапках, співали українських пісень, відвідували український театр. До слова, Петро Ключко, попри свій фах лікаря, мав також і замилування до музики, любив співати, мав гарний голос і знав багато українських народних пісень. Анна згадувала, що «своїм м’яким баритоном співав він мені пісень з України таких, яких я у нас ніколи не чула. Він знав їх, здається, невичерпну кількість»[3].

Петро Ключко (стоїть шостий справа) у складі Місії Українського Червоного Хреста з евакуації полонених у Німеччині (1919 – 1920 рр.). Публікується уперше. З фондів УВАН у США.

Одразу по закінченні університету і з початком Першої світової війни свій перший професійний досвід Петро Ключко здобув на фронті військовим лікарем, а далі працював у Києві в українському воєнному шпиталі. У лютому 1919 року він пристав на пропозицію свого колеги доктора Костянтина Бризгуна і зголосився до Місії Червоного Хреста, яка вирушала до Німеччини. У поїзді Місії по дорозі до Берліна він і познайомився з донькою Івана Франка Анною, з якою невдовзі у Берліні і взяв шлюб.

Петро Ключко з дружиною Анною (з Франків) та сином Тарасом. Фото, 1920 р. З фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.

З 1919 до літа 1920 року у Німеччині працював лікарем у таборах для українських військовополонених: спершу у м. Бауцені в Саксонії, а згодом поблизу м. Зольтау у Нижній Саксонії (неподалік від Ганноверу). Петро Ключко належав до тих свідомих і національно небайдужих лікарів, які лікували не лише тіло. Він активно підтримував духовні пориви своїх пацієнтів, що опинилися на чужині у складних життєвих обставинах. «Мій чоловік віддавав багато часу полоненим, – згадувала Анна Ключко, – заходив до їх читальні, освідомлював їх національно, постачав їм книжки та помагав у підготовці театральних вистав»[4]. А поза тим регулярно їздив до Берліна, щоб особисто припильнувати постачання харчів, білизни та ліків для табору.

Петро Ключко за мікроскопом у робочому кабінеті. З родинного архіву Галини Ключко.

Влітку 1920 року переїхав зі сімʼєю до с. Довгого, що на Закарпатті, де пропрацював до 1939 року як дільничий лікар, маючи під своєю опікою вісім довколишніх сіл. Властиво це були села: Довге, Заднє (нині Приборжавське), Ліпецька Поляна, Лішня, Боронька, Суха Боронька (нині Суха), Лесичево і Березники. Праця лікаря у тогочасному повоєнному селі, мабуть, заслуговує на окреме дослідження, бо стан здоровʼя населення, як і сама довіра до медичних працівників, були жахливими. Хвороби, різні пошесті і епідемії ширилися селами, дуже високою була дитяча смертність. «Тиф черевний і сипний, чорна віспа, дифтерія, шкарлятина й кір, коклюш і глисти, туберкульоза й сифіліс – це були щоденні явища, з якими треба було боротися»[5], – згадувала згодом Анна Ключко. Селяни не довіряли лікарям, не хотіли робити щеплень своїм дітям, не розуміли потреби гігієнічних приписів, воліли ходити до знахарок, а не до аптеки і лікаря. Та й до лікаря зверталися уже у такому стані, коли допомогти було несила. У такій ситуації Петро Ключко був поставлений перед дуже складними викликами. Мав займатися не лише лікуванням, а й просвітою серед селян. Організовував у клубах лекції про хвороби та їх попередження, про потребу щеплень та вчасного звернення по медичну допомогу. Щоб заохоти отримувати кваліфіковані консультації у лікаря, а не лікуватися самостійно, не брав платні з бідних людей. Працював самовіддано, часто на виснаження, цілодобово, без належного перепочинку.

Про робочий день свого чоловіка Анна розповідала: «Лікар, звичайно, по недоспаній ночі, вставав рано і йшов приймати хворих, що вже ждали на нього з досвітку. Це тривало до обіду, який найчастіше бував дуже пізно. Пообідавши скоро, спішився знову до праці. На нього вже ждав віз, а часом і два, щоб забрати його до довколишніх сіл. Села були у віддалі від трьох до 20 кілометрів від Довгого. Додому чоловік приїздив пізно вечором. Знову вечеря на поспіх, бо треба приймати пацієнтів, що вже чекали від полудня. Це протягалося до пізньої ночі. І так день за днем, в будний день чи в неділю або свято»[6].

Шаленим робочим днем свого шваґра був вражений свого часу і Петро Франка, рідний брат Анни, коли приїхав у березні 1922 року в гості до сестри. Так що у Довгому він навіть написав оповідання «Лікар», яке присвятив Петру Ключкові.

Петро Ключко – чоловік Анни з Франків. З родинного архіву Галини Ключко.

Врешті-решт така сумлінна і самовіддана праця упродовж майже двадцяти років почала приносити перші результати.

«Деякі недуги, як тиф і віспа, зовсім зникли, а інші значно зменшилися. Епідемії дитячих хворіб були поборювані зараз же в зародку, туберкульозні діставали сталу опіку й допомогу, а шкірні недуги підпали під сувору контролю і примусове лікування. Систематичні лекції на ці теми причинилися до культурного й національного усвідомлення місцевого українського населення»[7].

Окрім цього Петро Ключко домігся від чеського уряду побудови диспансеру Масарикової Ліги для лікування і попередження хворіб. Тихою, сумлінною і невтомною працею зробив так багато… Здавалося – усе по троху налагоджується, але вир Другої світової війни нещадно увірвався у життя і вирвав назавжди сімʼю Ключків з села Довгого і з рідного краю.

Петро Ключко. Публікується уперше. З родинного архіву Галини Ключко.

1939 року Петра Ключка угорська влада, яка прийшла на терени Закарпаття, арештувала і відправила до концтабору у Ніредьгазі. Що йому інкримінували? Достатньо було того, що називався українцем і був свідомий того. «Головною підставою обвинувачення і переслідування було те, що інтелігенція розбудила народ до національної свідомости та повела його шляхом до самостійного життя»[8]. Анна змушена була з тієї-таки причини покинути Закарпаття і за 24 години і виїхати до Відня, де навчався їхній старший син Тарас. Національно-патріотична позиція, якою вирізнялося подружжя Ключків, уже давно не подобалося деяким місцевим промадярським «патріотам». Радянські агенти також доносили до своїх органів про неблагонадійність доньки і зятя великого письменника.

«Ключко и ее муж также являются укр[аинскими] националистами, связанны с кругами укр. фашистов и митрополитом Шептицким в Галиции», – так характеризував подружжя Ключків заступник наркома внутрішніх справ УРСР комісар держбезпеки Кацнельсон ще 10 серпня 1936 року[9].

Бути українцем тоді для радянської влади, як і тепер для російської путінської влади, означало бути «фашистом».

Після звільнення з концтабору Петро Ключко замешкав зі сімʼєю у Відні на вул. Rimmergasse, 6 та працював у місцевому шпиталі Ляйнц. Він також підтримував тісні контакти з українською громадою міста, був секретарем українського клубу, що знаходився на вулиці Bankhasse, 1. Коли почалися бомбардування Відня, відмовився евакуюватися – залишився зі своїми пацієнтами, яких не міг кинути напризволяще. Відтак 1945 року був арештований радянськими органами нібито за співпрацю з нацистами та участь у віденському філіалі «Українського національного обʼєднання», а у квітні 1946-го засуджений до пʼяти років позбавлення волі.

Анна Франко-Ключко з синами Тарасом і Мироном. Фото з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.

Анна Ключко усіма силами намагалася врятувати чоловіка, клопотала про звільнення його із львівської тюрми, у якій він на той час перебував. Знала, що сталінська смертельна машина працювала безперебійно. У неї у липні 1941 року безповоротно уже втрапив її брат Петро Франко. Слід його загубився на віки. Памʼятала про це. Розуміла, що має діяти швидко… Врешті, апелюючи до свого походження і на хвилі святкування 90-літнього ювілею від дня народження та 30-ліття від дня смерті свого батька, яке відзначалося 1946 року, наважилася написати особисто до Сталіна. Для певності послала також у день смерті свого батька ще повторну телефонограму до Москви. І кат мільйонів українців «почув» її. 27 червня 1946 року справу Петра Ключка було переглянуто, а термін покарання знижено до фактично відбутого. Його звільнили, але стан здоровʼя Петра Ключка був дуже підірваний. У вʼязниці заробив собі запалення легень, нирок, серцеву недостатність – усі ці хвороби так легко не минали.

Підлікувавшись кілька місяців у Львові врешті зміг повернутися до Відня. Анна переїхала з чоловіком до Зальцбурга, де Петро Ключко знову став до праці як лікар-фтизіатр у санаторії для хворих на туберкульоз. Але хвороби раз у раз нагадували про себе. Врешті його серце не витримало, помер Петро Ключко раптово 22 грудня 1948 року у Зальцбурзі. Про останні дні лікаря Петра Ключка у Зальцбургу (зокрема у східній частині міста – районі Парш) згадував письменник Іван Шкварко так:

«…справжній вояк на фронті боротьби з туберкульозою, зять Івана Франка, київлянин др. Петро Ключко. Помер у силі віку на становищі лікаря в декілька місяців після повороту з кількалітньої совєтської тюрми на Замарстинові у Львові, куди запроторили його агенти НКВД, зловивши у Відні.

– Як почуваємося, дорогий земляче, і чим можу допомогти вам, мій любий? – питав було завжди ніжно, візитуючи двічі денно хворих українців, аж доки однієї днини сам, наче громом розчавлений дуб, не зваливсь…»[10].

Силует і автограф Петра Ключка. З родинного архіву Галини Ключко.

Поховали Петра Ключка 27 грудня 1948 року на комунальному цвинтарі у Зальцбурзі.

З сумом та болем згадувала про нього його дружина Анна:

«З ним погас на віки той промінь щастя, що світив і розігрівав мою наболілу душу, і з ним загинула шляхетна людина, що всю свою працю й життя посвятив для свого народу й доньки Івана Франка»[11].

Був він не лише зятем великого письменника та люблячим чоловіком для Анни. Для своїх пацієнтів назавжди залишився добрим терплячим і вирозумілим лікарем, що приходив на порятунок незважаючи на обставини. Був лікарем з великої літери. Тим, хто лікував тіло і душу. Був українцем, який любив свій народ і прислужився йому «не потоками шумних фраз, а невтомною тихою працею».


За удоступнення світлин для цієї публікації висловлюю щиру вдячність пані Галині Ключко (онучці Петра і Анни Ключків) та її подрузі Марії Рипан, а також Тамарі Скрипці.


Невдовзі на нашому сайті невідомі спогади Анни Франко-Ключко про її життя у Німеччині та на Закарпатті, які вона присвятили своєму чоловікові!


[1] Саме ця дата і місце народження (а не Київ, як вважалося донедавна) вказані у паспорті Петра Ключка. За надану копію паспорта дякую онучці Петра і Анни Ключків Галині Миронівні Ключко та її подрузі Марії Рипан.

[2] Франко-Ключко А. Одіссея мого життя. // Гомін України. 1959. №18. Від 25. ІV. С. 3.

[3] Там само.

[4] Франко-Ключко А. Одіссея мого життя. // Гомін України. 1959. №27. Від 27. VІ. С. 10.

[5] Франко-Ключко А. Іван Франко і його родина. Торонто, 1956.

[6] Франко-Ключко А. Одіссея мого життя. // Гомін України. 1959. №31. 25. VІІ. С. 10.

[7] Франко-Ключко А. Іван Франко і його родина. Торонто, 1956.

[8] Франко-Ключко А. Одіссея мого життя. // Гомін України. 1959. № 48. Від 21. ХІ. С. 10.

[9] ГДА СБУ. Ф. 16. Оп. 1. Спр. 61. Арк. 18.

[10] Шкварко І. Три етапи поневірки // В дні Зелених Свят. Нью-Йорк, 1957. Чис. 3. С. 23.

[11] Франко-Ключко А. Іван Франко і його родина. Торонто, 1956.

3 thoughts on “ПЕТРО КЛЮЧКО: штрихи до життєпису військового лікаря

  1. Сповіщення: «ОДІССЕЯ МОГО ЖИТТЯ»: невідомі мемуари Анни Франко-Ключко | Франко:Наживо/Franko:Live

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s