Третя частина спогадів Анни Франко-Ключко «Одіссея мого життя», що має назву «ІІІ. З Ужгороду до Відня», була опублікована у дев’ятнадцяти поданнях у канадській газеті «Гомін України» за 1959 р. (№ 29. Від 11. VІІ. С.10; №30. Від 18. VІІ. С.10; №31. 25. VІІ. С. 10; №33-34. Від 15. VІІІ. С. 10; №35. Від 22. VІІІ. С. 10; №36. Від 29.VІІІ. С. 10; №37. Від 5. ІХ. С. 10; №38. Від 12. ІХ. С.10; №39. Від 19. ІХ. С.10; №40. Від 26. ІХ. С. 10; №41. Від 3. Х. С. 10; №42. Від 10. Х. С. 4; №43. Від 17. Х. С. 10; №44. Від 24. Х. С. 10; № 46. Від 7. ХІ. С. 10; № 47. Від 14. ХІ. С. 10; № 48. Від 21 ХІ. С.10; № 49. Від 28. ХІ. С. 10; №50. Від 5. ХІІ.С. 10.
Частина «ІІІ. З Ужгороду до Відня» найбільша за обсягом і має кілька підрозділів:
● «Чехословацька республіка»
● «Карпатська Україна»
● «Село Довге і його околиця»
● «Переслідування»
● «Д-р Ключко і його лікарська практика в Довгім та окрузі»
● «Зміни в селі»
Паралельно із публікацією своїх розлогих спогадів «Одіссея мого життя» у газеті «Гомін України» Анна Франко-Ключко опублікувала у травневому і червневому номері журналу «Наше життя» також подорожній нарис під назвою «На порозі нового життя», який у багатьох текстових фрагментах збігається із початком третьої частини «ІІІ. З Ужгороду до Відня».
Зважаючи на великий обсяг спогадів, третя частина мемуарів буде друкуватися у трьох поданнях.
Упорядкування тексту і коментарі Наталі ТИХОЛОЗ
ІІІ. З УЖГОРОДУ ДО ВІДНЯ
Вже в поїзді стала помітна зміна між тим, що ми тільки що покинули, а тим, куди ми їхали. Починаючи зі Словаччини, публіка в вагонах (3-ої кляси, бо інших вагонів в той час ще не було) була дуже мішана: збідовані селяни й робітники, поміж ними густо жиди, а десь в куті тулився інтелігент. Звідусіль гомоніла мадярська мова, десь несміливо хтось говорив по-словацькому, а вже зовсім несміло по-українському. Понад тим гомоном різних мов розносилися нестерпний запах дешевого тютюну, людського поту і бруду. Я з тривогою нахилялася над чотиримісячною дитиною, стараючись захистити її і відгородити від тих всіх небезпек, що вже тут на неї насувались.
Але нас самих це зовсім не тривожило. Ми їхали назустріч новому життю, без досвіду, але з вірою в майбутнє, з відвагою змагатися за краще завтра. У нас була велика скриня амер[иканських] харчів з кількома тисячами німецьких марок.
Як показалося в Ужгороді, поручення д-ра Сінгалевича не мало жодного практичного значення, бо інтелігенція Карпатської України не мала голосу. Українці-автохтони, що виступали під офіціяльною назвою руснаків, тільки що будилися з глибокого сну, а українці-еміґранти були якраз в стадії вростання в нові обставини і не мали ані змоги, ані охоти комусь допомагати. Мій чоловік зайшов до д-ра Бірчака, але після розмови з ним побачив, що він, як і другі, мусить собі сам пробивати дорогу, надіючись на власні сили.
Діставши таку добру науку, він зголосився до здоровного відділу тимчасової влади, що складалися в той час майже виключно з автохтонів (було лише кілька чехів, висланих з Праги для нав’язання контакту). Були це люди, хоч і з високим університетським образуванням, але зовсім пересяклі мадярським духом (закінчили мадярські школи й університет, вдома говорили по-мадярському) і, можна сказати, якимось чудом залишилися в них залишки «руського». Але яке це було руське? – Мова їх не була ні українською, ані московською. Це була якась мішанина одного і другого з перевагою українських змадяризованих слів. Цією мовою говорила місцева інтелігенція на зборах різних товариств, де треба було показатисяпатріотами–«русинами» або в розмовах з селянами в судах, в урядах, або на селі. Народ по селах, що напрочуд заховав майже чисту, незасмічену українську мову, сотками літ опираючись наступові мадярів, мав почуватися чимсь вищим перед панами, що говорив некультурним говором свято вірячи, що це по-московськи.
Ця, так би мовити, інтелігентська еліта походить переважно з священничого стану. Це були священничі роди з давен-давен. З них виходили священники й урядники по містах, що були між собою тісно пов’язані.
Дух між ними панував москвофільський, хоч траплялися тут і там теж істинні українці, тобто такі, як О. Духнович[1], «Будитель», що перестав будити оту приховану і зламану інтелігенцію і вказав їй правдиву дорогу народу і з народом.
Чоловік скоро переконався, що, всі українці мали дуже мало шансів отримати яку-небудь посаду. Від самого початку розказував референтові, що українець. Коли ж той бачив військові посвідки чоловіка з печатками двоголового орла, то сказав йому: «але ж ви русский» і став говорити ломаною російщиною. Чоловік відповів йому чистою російською мовою. Це так йому заімпонувало, що тут же дав чоловікові назначення. Прощаючись з чоловіком дуже привітно, він сказав: «Я вірю вам, що ви українець, але поки що краще до того не признавайтеся».
Протягом двох тижнів чоловік поладнав різні формальності і дістав назначення на «участкового» лікаря до села Довгого, де був лікарем жид ще з часів мадярського режиму, старий віком і заможний. Він задумав ліквідувати свою практику і переїхати на Мадярщину.
Спершу чоловік поїхав сам, щоб познайомитися з обставинами і найняти мешкання. Через тиждень ми покидали брудний жидівський готель і вже всі разом їхали на нове призначення. Спершу поїздом до Берегова, а там, пересівши на льокальну залізницю, дальше до Довгого. У поїзді між Ужгородом і Береговим та ще декілька станцій дальше переважало мадярське населення і панувала мадярська мова із своїм типічним стакатто, з чого ми могли тільки схопити майже за кожним другим словом вислів «мадяр». Своєю визиваючою поведінкою вони підчеркували, що вони є ще тут панами, хоч формально це панство скінчилося, але полоса пограничних сіл була або чисто мадярська, або мішана. Вони старались на кожнім кроці зазначити свою вищість.
Ми приглядались краєвидові, що біг зі скорістю поїзду попри наші вікна і де-не-де поля і пасовиська невисокі горби майже цілі покриті виноградниками, а по між ними села з мурованими домиками і садами угорських слив та інших овочів. Здовж головних вулиць стояли журавлі-колодязі. Це все було сіре, немов би присипане вічним порохом, що його, здається, нагнали вітри сірими хмарами з далекої пушти.Над цим звисало небо сіро-синьої краски, а в поїзді було гаряче, душно.
Берегово славне своїми виноградниками і постачанням дуже доброго вина, його вживали торгівці для різних фальсифікацій.
Пересівши на вузькоторову льокальну залізничку, ми поїхали в напрямі на північ. Скоро скінчилися виноградники, кудись в далечінь відійшли невисокі горби і горбики, а перед нашими очима розкинулася рівнина з селами і містечками, що тут і там виринали із-за закруту залізничної дороги. Чим дальше на північ, села ставали бідніші. З-посеред малих садків проглядали стінами, вибіленими з доброю домішкою синьку, невеликі хати.
На станціях входили до поїзду і виходили т. зв. «руснаки». Постаті похилі, спрацьовані, лиця засмалені сонцем – майже бронзові. Всі з мішками за плечима, видно їхали з роботи або на роботу. Майже в кожного на ногах ходаки. Жінок мало.
Ноша в них своя, зовсім відмінна від мадярської. Хоч люди убрані бідно, але нам стало веселіше. Ми поглядали на них цікаво, прислухались до їхньої української мови. Поміж ними крутилися жиди, багато в лапсердаках, з пейсами і в ярмурках.
Від самого залізничного полотна простягалися в далечінь поля, переважно засаджені кукурудзою. Здовж нив, немов військова сторожа, росли рівненькими рядами високі соняшники, свої ярко жовті обличчя на тонких шиях звертали вони за сонцем із сходу на захід.
Щодалі на північ повітря ставало свіжіше. На обрію зарисовувалися контури гір. Щораз вони ставали більші і виразніші, немов до нас приближалися. Шпилі гір лагідно заокруглені, деякі зовсім відірвані стреміли самітньо серед долини. На одній з таких гір був славний на всю околицю Мстичівський монастир (коло села Мстичова) отців Василіян[2]. Густа зелень букових лісів на узбіччях гір веселила око, від них повівало прохолодою і свіжістю. Проїхавши ще кілька миль поза село Білки[3], нараз гори зовсім приблизилися до рейок залізниці: творили немов браму. Запах цвітів і трав вривався у вікно, ще один закрут попід високу гору і наш поїзд став звільняти ходу. Поволі зі свистом льокомотиви ми стали в’їжджати на малу станцію Довге.
Скільки разів мені приходилося їздити оцією малою залізницею, то цей під’їзд до Довгого завжди робив на мене враження чогось радісного і так дуже рідного. Перше моє враження і почуття повторялося за кожним разом з непереможною силою. Воно залишилось і до нині в моїх спогадах.
Був тихий погідний літній вечір. Сонце клонилось до заходу, небо і поля кукурудзи залиті рожево-червоним світлом, від гір потягав свіжий вітерець і розвівав цілоденну спеку. Було тихо і спокійно, привітно, але трохи моторошно. Чужа сторона, чужі люди – яке буде наше життя? Перед нами стояла відкрита зовсім незнана дорога. Як багато сонця, як багато тіней чекає нас?
На станції ждали вже на нас. Це були селяни і робітники, що прийшли привітатися і подивитися на доктора, що не встидався говорити з людьми по їхньому. Для них це було зовсім незрозуміле, дивне.
Знайшлися охочі, що стали допомагати нам вивантажуватися. Хтось пішов за возом, щоб перевезти наші речі до мешкання.
Я тимчасом сіла з маленьким сином на колодах букових дерев, накладених цілими горами на великій площі кругом станції. Це було головне джерело заробітку населення.
Цікавих прибувало щораз більше. Це вже були переважно робітники, що поверталися з цілоденної праці з піль, із своїм знаряддям в руках. Появились і жиди.
Хоч спрацьовані і струджені працею на пекучім сонці, всі дивились на нас приязно, раді розпочати розмову.
Приїхав віз. Люди кинулись навантажувати тяжкі скрині з консервами і з книжками.
Нав’язався перший контакт легко і скоро.
Поступаючи за возом, ми прямували до села, що тут же починалося за станцією. По дорозі стрічали селян, вибігали діти з-поза загород. Вони приглядались цікаво нам, а ми їм.
Ось і наше помешкання. Воно було в зовсім бідного жида. Він за добрі гроші згодився відступити нам найкращу кімнату з м’якими меблями. У кімнаті були маленькі вікна, що виходили на брудне подвір’я. Щонайгірше – мені прийшлося мати спільну кухню з господинею Рухлею. Вона, окружена громадкою замурзаних дітей, вийшла назустріч нас. Хоч жид був ортодоксом і придержувався строго приписів закону, та погодився за дозволом рабина на вживання кухні. Це була середня кімната без вікон. Заразом були це сіни. Навпроти наших дверей були двері до кімнати господарів, звідки доносився стало плач дітей, нестерпний запах бруду, пеленок і їжі. Воду треба було носити з колодязя через вулицю на очах всіх сусідів і прохожих. По дорозі в невеличкий садок була мала похила будова з зовсім відкритим фронтом. На рішуче домагання чоловіка господар причепив з переду якісь двері. Як ми опісля бачили, майже у всіх мешканців туалет був зайвою річчю, бо більша частина населення, зокрема діти, придержувалися старинного примітивного звичаю ходити «поза хату». Коли хтось мав убікацію[4] з трьома стінами, то це вже зачислялося до певного роду люксусу.
Мешкання в одну кімнату, спільна кухня, брак найпримітивніших гігієнічних вимог – це все було зовсім незначне в порівнянні з іншою застрашаючою обставиною.
Доктор – жид старшого віку, що протягом кілька…˂речення обірване˃.
Лікар-жид, що, маючи довголітню практику, доробився поважного маєтку, мав передати практику моєму чоловікові. Хоч він віднісся до нас увічливо, але не згодився, щоб чоловік тимчасово користувався його прийомною кімнатою, хоч це приобіцяли в уряді.
Лікар зовсім не дбав про здоровий стан населення. Він переважно лікував жидів і багатих селян, що могли платити і то добрі гроші, До хворих майже ніколи не їздив, залишаючи населення з далеких сіл майже без лікарської допомоги.
Вістка, що приїхав новий доктор, який говорить до людей по їхньому, скоро облетіла Довге і рознеслася по околиці.
Ласкавість, уважність, вирозуміння мого чоловіка, бажання допомогти усім – це було чимсь небувалим і нечуваним. Тому серед населення рознеслися слухи, що чоловік – це властиво не доктор, а знаменитий знахар, і до нього стали напливати пацієнти вдень і вночі.
Чоловік кожного вислухував терпеливо і з увагою, кожному давав пораду й допомогу. Він був тим лікарем на селі, про якого з таким признанням пише американський письменник Круіфф. Він мав дар від Бога віддавати всі свої сили і знання для порятунку ближніх. Повний посвяти, забуваючи себе самого, він працював і згоряв у тій праці незамітно з дня на день цілих двадцять літ.
А як він почав свою лікарську практику?
Пацієнтів приймав або в кухні, або, коли я виходила з дитиною, в нашій кімнаті. Прийомною було мале подвір’я, що наповнялося людьми аж до вулиці. До послуг мав кілька інструментів; операції робив малим садовим ножиком, зуби рвав козячою лапкою. Але до того всього мав золоте серце, а при тому залізне здоров’я сина України.
В короткому часі перед нашими очима відкрився страшний образ здоровногостану населення. Всі роди дитячих недуг косили сотні дітей від немовлят до старших у шкільному віці. Коклюш, шкарлятина, дифтерія, кір, мумс – це були старі гості по селах.
Удень і вночі приносили і привозили дітей, здебільшого вже в безнадійному стані, бо тільки тоді рішався бідний селянин на великий видаток лікування дитини. Скільки дітей умирало тут же в кімнаті… Нещасні батьки заводили й гірко плакали, а чоловік мусів картати їх за те, що чекали до останньої хвилини. Розпитуючи їх, довідався, що по селах ходить «задавка» на діти і майже в кожній хаті вмирають діти без лікарської допомоги.
Тоді чоловік завів зовсім іншу методу, відмінну від тієї, якої придержувався лікар-жид. Найперше чоловік давав лікарську допомогу, а тільки потім ставив питання заплати за неї. Хто не мав грошей зараз, той міг принести їх пізніше. Зовсім бідний діставав допомогу безкоштовно.
Це розпорядження доручив чоловік оголосити по селах. Це було щось небувале і надзвичайне. Люди почали йти до чоловіка, мов на прощу.
Та не тільки дитячі недуги забирали численні жертви. Як показалося, в самому Довгому, а ще більше в довколишніх селах, шаліли епідемії висипного тифу, червінки. Туберкульоза і статеві недуги були розповсюджені по всіх селах, як наслідок війни.
І так день за днем, в будний день чи в неділю або свято.
За таких жахливих гігієнічних умов ми не в силі були охоронити нашу дитину перед недугами, зародки і бактерії яких приносили кожного дня люди з хворими дітьми в нашу хату. Вона скоро заразилася коклюшем (в селі називали ослячим кашлем – мовляв – виліковувало осляче молоко). Велика гарячка і кашель затягнулися на кілька місяців. Коли й полегшало, то дитина ослабла і втратила апетит, а кожний подув свіжого повітря на дворі викликав нову простуду, а з тим підскакувала й гарячка.
Далеко в горах, куди попередній лікар ніколи не заходив, в рідко порозкидуваних оселях вибухла епідемія чорної віспи. Властиво вона мала там своє стале перебування. Коли чоловік повернувся від хворого, я з розпукою в серці молила Господа, щоб охоронив нашу дитину від тієї страшної хвороби, наслідки якої приходилося нам бачити часто серед старших і молодших мешканців тих околиць.
Відвідавши аптеку, чоловік переконався, що вона дуже бідна і вдоволялися ліками старого типу. Чоловік тут же настоював, щоб аптекар постарався про запас наймодерніших ліків. Вакцину проти віспи одержав чоловік від уряду. Щеплення дітей почалося від першого року життя. Ще було кілька щеплень проти дифтериту. Інших щеплень не було, тож не дивно, що люди вмирали по селах мов мухи.
Поринувши в таку безперервну працю, мій чоловік тільки через пів року зміг вибратися до Ужгороду, до здоровного уряду, щоб скласти звідомлення.
Там на своє здивування почув, що його властиво не призначили лікарем у цьому районі (за той час він не одержував платні), а тільки післали туди, бо не мали іншого лікаря, коли старий лікар виїхав з Довгого. Тому треба було робити нові заходи, шукати якихсь протекцій. Але врешті допомогла та обставина, що уряд на це місце не мав іншого лікаря, а поміч лікарська, як референт, цим разом уже чех, побачив з рапорту, була крайнє потрібна.
Тепер чоловік дістав уже правдиву номінацію на районового лікаря (з платнею), але з тією умовою, що до визначеного часу дістане громадянство, нострифікує свій диплом з Київського університету і зложить іспит з чеської (державної) мови.
Повернувши домів, де вже на нього ждали нетерпеливо маси пацієнтів, і заспокоївши їх потреби, ми, раді з вістки, кинулися найперше шукати кращого мешкання. Врешті, за добру платню, ми винаймили окремий домик. Він складався з трьох кімнат і кухні. Це мешкання, хоч дуже брудне і запущене, здавалося нам у той час надзвичайно вигідним, тим більше, що були два входи і ми могли відділити нашу дитину від безпосереднього стику з недужими.
При більшому мешканні я мала змогу найняти собі помічницю і в той час, коли чоловік виїздив з села, я з нею білила й чистила наші кімнати, щоб привести їх до можливого стану.
Чехословацька Республіка
У Празі формувалася і запускала коріння нова державна влада з президентом Томою Гариком Масариком[5] на чолі.
На започаткування ЧСР зложились три причини.
Як відомо з історії, в час князівського періоду в Україні чехи були спершу самостійним князівством, а потім і королівством. Вони були слов’янським заборолом проти наступу германців-німців. Але релігійні війни, а теж і посвячення з німецьким цісарським домом підірвали значення і силу чеських королів. Закінчилося тим, що австро-німецький цісар коронувався королем Чехії.
Через не з’єднання обох держав чеський народ щораз більше втрачав власну незалежність. Чехи стали народом промисловим і торговельним, а через те й багатим. Ненависть до пануючих німців ніколи в них не вигасала і давала все почин до більших або менших сутичок. Німці Чехію називали Бемен або «бемаками».
Вже перед Першою світовою війною в Чехах вела свою працю підпільна організація. Вона мала на меті використати війну і скинути зненавиджене панування німців. Але вона не пішла шляхом збройного спротиву і одвертої боротьби під час війни, але зорганізувала підпільну розвідку в запіллі німецько-австрійських фронтів. Призбирані воєнні інформації постачала державам Антанти.
Військові частини з перевагою чехів пляново переходили на східньому фронті на російську сторону – здавалися в полон.
Яким вояком був чех у німецькому війську, показує тип Швейка в оповіданні «Пригоди Швейка»[6].
В противагу до великої ненависти до німців поширилися в Чехах серед студентства і провідної інтелігенції словʼянофільські ідеї. Вони розвивалися і діяли в двох напрямах і творили дві групи. В одній групі (не без матеріяльної підтримки з боку Москви) процвітало москвофільство (паралельно до москвофільства в Україні, Сербії і Болгарії), в якій агенти «чорної сотні», маючи до диспозиції великі суми грошей, вели під покришкою словʼянофільства царо-московську пропаганду, а зовсім тихенько політичну і військову шпигунську роботу. Ця група мала в своїх рядах перед війною визначних діячів, високих урядників і послів до парляменту, як Крамарж[7], Кльофач[8] і інші.
Друга слов’янофільська група, започаткована ще Гавлічком Боровським[9], постала в Відні між чеськими студентами, між якими вибивалися Масарик, Махар[10], Нечас, Черни[11] і інші. У Відні вони стрінулися з українськими студентами, між ними з Іваном Франком. Їх слов’янофільські ідеї, без фальшу і підкупства, мали на цілі з’єднання всіх слов’ян, як рівних братніх народів без гегемонії кого-будь з них. Як показала практика життя, ці ідеї не мали реального ґрунту. За студентських часів нав’язана приязнь сягала і поза віденське співжиття і виявилася в інтенсивній співпраці на протязі років.
Масарик – син коваля, як студент чеської групи у Відні познайомився з українською проблемою і сприяв визвольному українському рухові.
Оці дві групи виявилися в останніх роках перед Першою світовою війною. Українофільська група у віденському парляменті прилучилася до української парляментської фракції і домагалася національних прав і автономії для українців і чехів.
Друга ж група увійшла до політичної організації, що працювала в користь Росії.
Масарикові вдалося втекти від переслідувань до Америки, там він одружився з американкою[12]. Навіть її прізвище включив до свого (Гарик).
Масарик, людина освічена і культурна, з широким поглядом на політичне і суспільне життя народів в Европі, своїми публічними виступами і статтями в пресі (сам він – професор університету) з’єднав симпатії американців не тільки для себе, але й для чеської справи.
Чехи в війні участи майже не брали, так сказати б, не вивоювали собі прав власною кров’ю, але здобули їх політичною роботою. Як колись давно, коли Колюмб[13] відкрив Америку, чехи прийшли до нього (у його супроводі був один чех) і заявили йому: «Пане Колюмбус і ми сме тади» (пане Колюмбе, і ми тут), так само Масарик домігся визнання з боку Антанти[14], яка вирішувала долю народів Европи.
Масарик добився згоди на формування ЧСР. Це було тим легше, що Антанта мала на цілі ослабити Німеччину та знищити Австро-Угорську монархію. Він дістав поміч для транспорту т. зв. Чеської армади з Владивостоку до Америки. Вона була третім чинником у постанні ЧСР.
Чеські полонені, що масово переходили на сторону московських військ у часі війни, концентрувалися на Україні, а опісля в Пензі (східна Росія), з наказу Масарика стали формуватися у військові частини.
У 1917 році Масарик приїхав до Києва, де висловлював свої великі симпатії українській владі. Тут наївно повірили, що чехи стануть по стороні українських визвольних військ проти большевиків. Масарик добився широкої помочі, а діставши все, що йому було потрібне, заявив нейтральність, і чеське військо подалося поїздами на схід.
По дорозі вони зустріли війська Денікіна[15] і Колчака[16]. Одержавши харчі і зброю для війська, що було в Пензі, вони поїхали до Владивостока.
Чеська армада, переживши різні героїчні пригоди, навіть сутички з білогвардійцями і большевиками, окрита невмірущою славою серед чехів, добилася, захопивши по дорозі кільканадцять мільйонів рублів у золоті, до Владивостоку і на американських кораблях прибула до Америки, де на неї вже ждав Масарик. Привезене золото здепоновано в банку як залізний фонд ЧСР.
Отже авторитет провідника чеського народу Т. Г. Масарика, залізний фонд в американських банках і підпільні дії чехів в австрійській армії, сформування Чеської армади – це були ті сприятливі чинники, що поклали основу до утворення нової держави в центрі Европи т. зв. Чехо-Словацької Республіки.
Щоб покарати мадярів, що помагали німцям у війні, Антанта рішила окуповану дотепер ними Карпатську Україну прилучити до ЧСР.
Матірна українська держава, до якої Закарпаття спонтанно прилучилося, гинула, залишена сама собі, під обухом московсько-большевицького окупанта. По довгих переговорах прилучено Карпатську Україну до ЧСР як автономну країну з правами, гарантованими їй миром у Сан Жермен у квітні 1919 року.
По офіціяльнім установленню ЧСР Масарик повернувся із своїми леґіонерами до Праги і зараз же був вибраний президентом республіки.
Масарик, професор університету, людина високо образована, щирий словʼянофіл, уважав сповнення своїх приречень щодо Карпатської України обовʼязком чести. Він говорив: «Я зроблю все, щоб Підкарпатська Русь була справді свобідна» («Дорога демократії», том ІІ, ст. 135).
Але на заявах здебільша кінчилося. Масарик, вибраний президент, став поневолі лиш репрезентаційною фігурою, без активного впливу на політику держави.
Відповідальні місця в урядах захопили москвофіли, зокрема в Карпатській Україні, дозволяючи біженцям москалям під проводом Брешко-Брешковської[17] (колишньої московської революціонерки) баламутити народ і вносити розбрат серед ще неосвідомленої національно інтелігенції по містах і селах (округи Мукачева).
Ця група, на чолі якої стояли Кльофач і Крамарж, уважала національне пробудження населення К[арпатської] У[країни] ворожим і небезпечним для їхньої держави. Ось слова Кльофача: «Москва і Петроград далеко. Звідти нам не грозить жодна небезпека. Але вистачить подивитися на поширювані листівки, де на мапі великої України зазначена і Підкарпатська Русь із східньою Словаччиною, і ми зрозуміємо, де лежить державна і політична небезпека». («Мій погляд на Підкарпатську Русь» – Вацлав Кльофач).
Тут же коло Масарика усадовися в ролі міністра закордонних справ Едуард Бенеш[18]. Він з гуртом однодумців створив аграрну партію, найсильнішу в Чехах. Ця партія була виявом чеського шовінізму. Вона звернула спершу всю ненависть проти німців, а згодом почала добиратися до словаків і українців.
Аграрники злучилися з москвофілами, переслідуючи одну і ту саму мету: опанування Словаччини і Карпатської України, перетворення їх на свої колонії. Одні і другі уважали національне відродження українців і словаків шкідливим і небезпечним для інтересів їхньої держави.
Поки жив Масарик, то його волю респектовано, його наказ виконувано, ним проголошені постуляти зберігано. Хоч вже й тоді, за його життя, поза його спиною робилися речі зовсім противні.
З напливом української еміґрації до Чехо-Словаччини, серед якої було багато науковців і громадських робітників, відкрито за дозволом Масарика Подєбратську Академію, Український Вільний Університет і гімназію у Моджанах.
Чеський уряд дав згоду на ці школи, асиґнуючи грошову допомогу, але абсольвенти, що закінчили академію чи університет, не діставали права виконувати свою фахову працю в ЧСР. Вони масово йшли вчителювати на К[арпатську] У[країну].
Після смерти Масарика президентом став Бенеш.
Здійснення автономії для Карпатської України відсунено в неозначену далечінь.
Цитую власні слова Бенеша в перекладі з чеського:
«Підкарпатські землі дістануть інший ступінь політичної і культурної автономії, яка не перешкоджала б єдності цілої держави» (чи не уважав він перешкодою національно-українське відродження народу?).
«ЧСР ці завдання по відношенні до Підкарпатської Русі напевно здійснить, але коли?), але не допустить ніколи до жадної ревізії, і землі ці буде боронити кров’ю і залізом, якщо цього буде треба. Долю Н.Р. вирішено на цілі століття: землі ці належать підкарпатському народові і ЧСР». У такий спосіб Бенеш забезпечував і чехам право на К[арпатську] У[країну], а тим самим право безапеляційного там господарювання.
Карпатська Україна
На полудневім узбіччю могутнього гірського комплексу Карпат, поміж узгір’ям ріки Тиси аж до ріки Угу простяглась невеличка країна, заселена українськими племенами, що, хоронячись від нападів ворожих орд, переходили вигідними проваллями на полудне і тут же на узбіччях гір і в долинах гір закладали свої оселі. Під охороною збройних дружин і під проводом князів ці оселі розростались і вже в послідніх роках першого тисячоліття п[о] Хр[исті] значилась країни, як «мархія Рутенорум» (країна Русинів).
Князі і їх дружини, для скріплення своїх володінь і для охорони країни перед нападами диких племен, будували вздовж підкарпаття на шпилях гір замки, з коло них зараз же розросталися міста, населення яких в часі небезпеки знаходило охорону під крилом свого князя і його дружини.
Одному з тих князів, Ляборцеві, припала судьба воювати з ворожим племенем мадяр. Це дике і сильне плем’я під проводом свого ватажка Арнада вийшло з Середньої Азії і, перейшовши Карпати зі сходу, залляло розлогу долину Дунаю і зайшло аж під Карпати з півдня і так захопило під своє володіння і маленьку українську країну, що не змогла довго встоятися перевазі дикої орди.
Мадяри, плем’я кочівниче, закладаючи свої осілі садиби, стали учитися від українців управляти ріллю і заводити хатнє господарство. Не маючи своїх власних відповідних висловів, вони переймали українські назви на рільниче і хатнє устаткування, що й до нині залишило свій слід в мадярській мові.
За мадярів наплив утікачів і переселенців з України не переривався. У 14 ст. п[о] Хр[исті] прийшов князь Корятович[19] з дружиною і відновив славу і силу українських князів на Закарпатті. Він закладав монастирі і підніс релігійну і господарську культуру серед населення. Але це відродження українського населення не тривало довго, з полудня нахлинула нова орда кочовиків – турків.
Після розгрому під Віднем турки відступили на Балкани, а потім назад до Малої Азії, звідки вийшли. Мадяри скріпили своє панування на Карпатській Україні. Тільки монастирі і церкви були одинокою охороною українського населення перед цілковитою загладою не тільки національною, але і матеріальною – господарською.
Українське селянство попало в кріпацьку неволю мадярських магнатів. Знесення панщини в австро-угорській монархії лише дещо поліпшило важке положення селянства.
Аналогічно як в Галичині, де спольщена українська інтелігенція вдома говорила польською мовою, так і на Карпатській Україні в домах інтелігенції панувала мадярська мова, а в публічному житті «язичіє».
Але, подібно як в Галичині, з лона, здавалося, зовсім страченої вже священничої інтелігенції виніс світло національного прозріння священник Маркіян Шашкевич і своєю «Дністровою Русалкою» немов ясним промінням сонця освітив шлях у майбутнє, так на Карпатській Україні священник Духнович із гуртом однодумців став будити з глибокого сну українську інтелігенцію, приспану мадярами.
У Галичині сильна народовецька партія звернулася до народу і в народі стала черпати силу, знову ж інтелігенція карпатської України довго ще не могла визволитися з ворожого полону, блукаючи різними манівцями.
Але доконаний Духновичем пролом поширювався щораз то дальше і ширше.
Молоді питомі, виховувані в Духовній семінарії в Ужгороді учителями-народовцями (багато з них мали змогу студіювати теологію в українській дух[овній] семінарії у Відні – «Барбареум») знайомились з народовецьким духом, а повертаючи священниками на села ширили нові ідеї серед народу.
Нав’язувались тісніші зв’язки з інтелігенцією Галичини.
Щоправда, мадяри і мадярони старалися всякими силами здержати природний розвиток народу і тому національне відродження в Карпатській Україні не мало того розмаху, що в сусідній Галичині.
Але сам народ, коли прийшла нагода виявити свою волю, то на зʼїзді в Хусті 1919 року заявив мужньо, що є невід’ємною частиною великого українського народу і прагне прилучитися до матірної землі України, відкинувши всі накинені йому ворожими займанцями назви, як Ґунґарієн Рутенія, Руська Країна, Подкарпатська і т.п.
Після прилучення Карпатської України до Чехословаччини першим її губернатором назначено д-ра Жатковича[20]25. 4. 1920 р. Він стояв на чолі групи амер[иканських] українських емігрантів з Карпатської України, яка вела переговори і підписала умову про прилучення Карпатської України до ЧСР. Він приїхав до Праги і тут відразу стрінувся із спротивом чеських шовіністів, які хотіли звести його до ролі урядника з дорадчим голосом при Масарикові, не допустивши на Карпатську Україну.
Коли Жаткович побачив, що його домагання нехтують і він не зможе добитися сповнення своїх вимог, а тим самим сповнення перебраних на себе обов’язків, тоді зрезиґнував із посади губернатора.
Після нього губернаторами були Еренфельд[21], Бескид[22] і Ґрабар[23], що також були урядниками без влади, а в 1923 році чехи відкрили свої карти, назначивши губернатором чеха Розсипаля[24], що був спершу секретарем губернатора, потім заступником, а рівночасно властивим «деус екс махіна»[25].
Уряди, що з самого початку були очолювані місцевими автохтонами, помало стали переходити в руки урядників чехів: губерніяльний уряд, справи політичні, поліційні, судові, фінансові, лісні і залізничі, не виключаючи жандармерії пограничної сторожі.
Але ні чехи, ні мадяри не могли вже зупинити процесу національного відродження. Виростали вже нові люди, між ними вибивалися о. Невіцький на Пряшівщині і о. Волошин в Ужгороді зі своїми товаришами і однодумцями. Вони показали нові і правдиві шляхи молодому поколінню інтелігенції. Голошені ними ідеї запускали тривале коріння серед народу.
Вони підняли клич правди для народу і взяли в свої руки прапор боротьби за його національне освідомлення.
О. А. Волошин[26] на чисто українській мові написав брошуру вже в 1918 році п[ід] з[аголовком] «Що хоче угро-руський рід» – «Ми хочемо жити на своїй вільній країні» (Жива поезіє, ст. 10).
«Коли народ схоче відокремитися і жити вільно, тому ніхто не посміє противитися». Його слова сповнилися 20 літ пізніше.
Чехи відкладали здійснення своїх зобов’язань про автономію для Карпатської України з року на рік, мовляв, народ ще не підготований до того.
Тимчасом національно-культурна й освідомлююча робота широко розгорталася.
Ужгород став культурно-національним центром.
Велику ролю в відродження Карпатської України відіграли оо. Василіяни. Їх кадри поповнилися священниками з Галичини й вони взялися уміло до праці. Переорганізовано духовну і учительську семінарії, відкрито інтернати для хлопців і дівчат, що дало змогу здібним дітям із села здобути середню освіту. Державна гімназія мала в більшості учителів українців (І. Панькевич[27] в Ужгороді), виклади велися переважно в українській мові. Середні школи стали осередком нового життя, їх вплив переходив і на села та містечка.
Крім Ужгороду, українські середні школи були в Хусті, Берегові, Мукачеві. Винятково в Мукачівській гімназії здобули собі перевагу русофіли. Вони всіма силами старались насаджувати там свої русофільські симпатії, завели в навчання російську мову і літературу, але під натиском українського села вони затрачували московську відокремленість і переходили на дивачний полянок. Їх впливи були незначні.
Далі буде…
Спомини проілюстровано світлинами з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка та з фотоколекції Михайла Марковича, за що складаємо їм сердечну подяку.
[1] Духнович Олександр Васильович (1803–1865) – український греко-католицький священник, письменник, педагог і культурний діяч, «будитель» Закарпаття. Автор шкільних підручників, календарів, педагогічних, етнографічних та історичних праць, у яких обгрунтовував етнічну спільність русинів по обидва боки Карпат, закликав до обʼєднання Закарпаття з Галичиною та активно працював на національно-культурний розвиток закарпатців.
[2] …Мстичівський монастир (коло села Мстичова) отців Василіян. – Йдеться про Імстичівський монастир чину Василія у селі Імстичово Іршавського району Закарпатської області, який був заснований у другі половині ХVІІ ст.
[3] Білки – село у долині річки Боржава за 8 км від Іршави (Іршавський р-н, Закарпатська обл.). Через село проходить вузькоколійна залізниця Берегове – Кушниця.
[4] Убікація (діал.) – туалет.
[5] Масарик Тома (Томаш) Гарик (Гарріг) (1850–1937) – чехословацький політичний і державний діяч, філософ, перший президент Чехословаччини (1918–1935). Виявляв симпатії до українського національного руху, був знайомий з Іваном Франком.
[6] …оповіданні «Пригоди Швейка». – Йдеться про незакінчений сатиричний роман чеського письменника Ярослава Гашека (1883–1923) «Пригоди бравого вояка Швейка», у якому йдеться про події напередодні і під час Першої світової війни.
[7] Крамарж Карел (1860–1937) – чеський і чехословацький політик. Після початку Першої світової вступив у різку опозицію до монархії Габсбургів і виступав за незалежність чехів і словаків. У жовтні 1918 р. на чолі делегації Національного комітету вирушив до Женеви, де вів переговори про деталі створення Чехословацької держави. Підтримав обрання Томаша Гарріга Масарика главою держави і брав участь разом із міністром закордонних справ Едвардом Бенешем у паризьких мирних переговорах, на яких Чехословаччина отримала Карпатську Україну. У листопаді 1918 р. – червні 1919 р. – перший премʼєр-міністр Чехословаччини.
[8] Кльофач Вацлав Ярослав – державний і політичний діяч Чехословаччини. Один із лідерів Чехословацької національно-соціалістичної партії.
[9] Гавлічек-Боровський Карел (1821–1856) – чеський письменник, публіцист, громадський і політичний діяч, засновник чеської журналістики та літературної критики.
[10] Махар Йозеф Сватоплук (1864–1942) – чеський письменник, публіцисти, політик.
[11] Черни Адольф (1864–1952) – чеський письменник, перекладач, історик літератури, професор славістики у Празі. Видавець.
[12] …одружився з американкою… – Дружина Масарика, Шарлотта Гарріг (1850–1923), справді була американкою. Її прізвище Масарик узяв собі як друге імʼя.
[13] Колюмб (Колумб) Христофор (1451–1506) – генуезький мореплавець, першовідкривач Америки.
[14] Антанта – військово-політичне угрупування, утворене 1904 – 1097 рр., до якого входили Велика Британія, Французька республіка та Російська імперія.
[15] Денікін Антон Іванович (1872–1947) – російський військовий діяч, учасник російсько-японської і Першої світової воєн, білогвардійський генерал-лейтенант, українофоб. Відстоював ідею «единой и неделимой России», боровся з комуністичними ідеями, заперечував право України на самовизначення.
[16] Колчак Олександр Васильович (1874–1920) – російський військовий і державний діяч, адмірал, полярний дослідник та океанограф. Учасник російсько-японської і Першої світової воєн. Керівник білого руху у Сибіру. Був визнаний державами Антанти як Верховний правитель Росії, але реальної влади не мав.
[17] Брешко-Брешковська Катерина Костянтинівна (1843 або 1844–1934) – російська революціонерка, публіцистка, мемуаристка. З 1923 або 1924 р. жила в Ужгоророді, де організувала проросійську «Карпаторусскую партию» та підримувала проросійські настрої серед населення.
[18] Бенеш Едуард (Едвард) (1884–1948) – чеський політик і державний діяч. Разом із Т. Масариком належить до творців Чехословаччини. У 1918–1935 рр. – міністр закордонних справ Чехословаччини; у 1935–1938 рр. президент Чехословацької республіки. 1938 р. емігрував до США, згодом Англії, де 1940 р. очолив «Національну раду» за відновлення Чехословаччини. 1945 р. – поновлений на посаді президента.
[19] Корятович (Коріятович) Федір (1331–1414) – подільський князь з роду Коріятовичів, син Коріята Михайла Гедиміновича. Деякі історики називають його князем Карпатської Русі. 1393 р. покинув Поділля і виїхав до Угорщини, став паном Мукачівської домнії на Закарпатті. Заснував монастир у Мукачеві, де найімовірніше і був похований. За легендою привів із собою з Поділля на Закарпаття близько сорок тисяч українців.
[20] Жаткович Григорій-Ігнатій Павлович (1886–1967) – адвокат, журналіст, перший губернатор Підкарпатської Русі (у 1920–1921 рр.).
[21] Еренфельд Петро – губернатор Підкарпатської Русі у 1921—1923 роках.
[22] Бескид Антон Григорович (1855–1933) – політичний діяч Закарпаття, юрист, губернатор Підкарпатської Русі (у 1923–1933 рр.). У своїх політичних поглядах вирізнявся прочехословацькими та москвофільськими симпатіями.
[23] Ґрабар Костянтин (1877–1938) – священник, громадський і політичний діяч Закарпаття. У 1935 – 1938 роках губернатор Підкарпатської Русі. Відстоював українську національну ідею, виступав за автономію закарпатських земель.
[24] Розсипал Антонін (1866–1937) –державний діяч Чехословаччини, у 1923–1933 роках віцегубернатор Підкарпатської Русі, а у 1933 – 1935 – губернатор.
[25] Деус екс махіна (з лат. deus ex machina) – буквально: бог із машини, драматургічний прийом у давньогрецькому театрі, який забезпечував раптову появу на сцені бога, а відтак і розв’язку. У переносному значенні: раптове вирішення якогось конфлікту.
[26] Волошин Августин Іванович (1874–1945) – український культурний і політичний діяч, греко-католицький священник Мукачівської єпархії, у 1938 – 1939 роках прем’єр-міністр, а з 1939 року – президент Карпатської України.
[27] Панькевич Іван Артемович (1887–1958) – український педагог, мовознавець, етнограф, громадський діяч. Один із засновників товариства «Просвіта» в Ужгороді, його довголітній секретар.
Франко:Наживо/Franko:Live 