«ОДІССЕЯ МОГО ЖИТТЯ» (Д-р Петро Ключко…): невідомі мемуари Анни Франко-Ключко

Дві останні частини “Д-р Петро Ключко і його лікарська практика в Довгім та окрузі” і “Зміни в селі” з розділу “ІІІ. З Ужгороду до Відня” завершують розлогі спогади Анни Франко-Ключко “Одіссея мого життя”.

Упорядкування тексту і коментарі Наталі ТИХОЛОЗ

ІІІ. З УЖГОРОДУ ДО ВІДНЯ

Д-р Петро Ключко і його лікарська практика в Довгім та окрузі

До засягу праці д-ра Ключка належали села: Довге, від нього в напрямі Берегова – Заднє, в напрямі до Хусту – Ліпецька Поляна і Лішна, в напрямі до Мукачева – Бронька, Суха Бронька, Лесичево і Березники. Ці два останні села властиво лежали далеко в горах, осторонь від головного шляху.

Довге мало центральне положення, лежало на роздоріжжю. Тут була резиденція графа, дві фабрики, окружний суд, лікар і велика 14-клясова школа.

Скоро по приїзді до Довгого д-р Ключко зорієнтувався в застрашаючім положенню всього санітарного стану серед населення в його окрузі.

Такий самий стан був і в цілій Карпатській Україні.

Причиною цього в першій мірі було повне занедбання лікарської опіки з боку попередньої мадярської влади, нехтування навіть найбільш пекучих потреб місцевого населення. Його уважали чимсь нижчим, трактуючи майже на рівні з худобою, а говорили тільки з тими, що вспіли зовсім помадярщитися.

Петро Ключко. Із родинного архіву Галини Ключко.

Дальшою причиною була недостатня обслуга лікарського персоналу.

Урядовими лікарями назначували майже виключно чужинців. Вони приходили сюди, щоб добитись якнайшвидше значного маєтку і повернутися назад до Будапешту, набравши практики і лікарського досвіду на людях часто і їх коштом.

Врешті підчас війни населення було ще більш залишене без лікарської допомоги із-за браку ліків. Внаслідок того населення терпіло тяжко від заразливих недуг, занесених сюди військом.

На простих дерев’яних возах, запряжених в худі виснажені коні або на санях в зимі – ледве вистелених соломою або сіном, привозили люди своїх хворих з високою гарячкою, нераз умираючих. Інших знов же з переламаними руками, ногами або тяжко поранених, з початками ґанґрени везли з далеких лісів, місць їх праці.

Користаючи з допомоги зичливої дружини учителя українця, я залишала діти під її опікою і їхала з чоловіком до хворих в довколишніх селах.

На вистеленім сіном возі, не раз пізно вечором, а то й вночі, без огляду хворого, до якого був покликаний. Я заходила з ним до селянських хат і старалася допомогти селянам своїми порадами і вказівками.

Вістка, що приїхав лікар до села, розносилася із скорістю вогню і, замість одного пацієнта, приходилось обслуговувати їх далеко більше. Така поїздка затягалася пізно в ніч, а повертаючись, по дорозі треба було ще зайти до тяжко хворого в іншому селі. Не обійшлося без того, що, приїхавши додому, заставали інший віз і треба було їхати в цілком противну сторону.

Будинок у с. Довге, у якому лікар Петро Ключко приймав пацієнтів. З родинного архіву Галини Ключко публікується уперше.

В селі Березниках, найбільш віддаленому від Довгого, далеко в горах населення жило в неймовірній нужді. Малі хижі – переважно одна кімната і сіни. Велика курна піч наповняла курним димом цілу хижу, до того задуха від людських тіл і запах їжі затроювали повітря цілій, нераз численній родині. Під весну до хижі приносили ягнята, козлята, часом телятко або порося, щоб у стайні чи малому хлівчику не померзли серед морозної ночі. Під печею в кутку звичайно сиділа квочка на гнізді. Діти брудні, худі, з великими животами, одіті в брудне лахміття. Поміж ними нерідко каліки.

При перших наших відвідинах ми зараз замітили, що туди лікар майже ніколи не заходив. Люди жили тяжко пригнобленим і пониженим життям, як ще за часів панщини.

Чоловік ніколи не жадав заплати, а на запитання подавав урядом назначену квоту. Не раз стара бабуся з привички починала торгуватися, нарікаючи, що вона дуже бідна. Коли чоловік погодився на четвертину мінімальної заплати, вона витягала з-під подушки завинену в хустину з-поміж звою грошей сотку і просила зміняти і видати. В той спосіб привикли люди хоронитися від здирства панів.

Спочатку люди відносились до чоловіка з недовір’ям, але поволі стали привикати, дивуючись, що найшлася своя людина, що справді хоче їм щиро допомогти, розуміє їх горе, не виноситься понад їх бідноту, не питається про заплату.

Дорога в напрямі до Хусту вела поза тартаком, підходила терасами під високу гору, звану Ділок. Це властиво був ланцюг гір, що стояв впоперек дороги на пограниччі двох кітловин, окружених високими горами. Щоб дістатися на сам верх Ділка, треба було їхати крутими серпентинами та такими ж серпентинами з’їздити знову вниз по другім боці верхів’я. Проїхавши широкою долиною, треба було підійматися на ще вищу гору ще більш стрімкими серпентинами.

Дерев”яний млин. Хустчина, фото 1920-х років. Із закарпатської фотоколекції Михайла Марковича.

Ще кілька закрутів, ще кілька спусків і приїздимо до села Ліпецької Поляни. Село розкинулось над рікою. Багато хат розкидані по горах, на галявинах поміж лісами і стрімкими зворами.

В далеко віддалених від села хижах гніздились розсадники чорної віспи, про що свідчили жертви цієї хвороби – люди різного віку з поораними близнами лицями, що немов примари приходили до лікаря з тих сторін. Населення темне, недовірливе, жило в переконані, що щеплення уб’є дитину.

Лікар мав немалий клопіт.

Чоловік дав оголошення, що він і вчителі будуть читати в школі лекції про щеплення. Це людей зацікавило, особливо жіноцтво. Вістка про небувалу лекцію рознеслася до найдальших закутин. По Службі Божій зібралися всі в шкільній залі.

Школа і парафія у с. Довге на Іршавщині. Фото 1917 р. Із закарпатської фотоколекції Михайла Марковича

Д-р Ключко і учитель простими і зрозумілими словами пояснювали людям страшні наслідки віспи і конечну потребу щеплення. Ті лекції повторяли щонеділі і це помогло. Коли настав урядово назначений час щеплення, то з найдальших закутин несли і вели матері чистенько помитих і святково прибраних дітей. Лікар на цім не скінчив. Він пішов на віддалену гору, де, як він довідався, була ціла оселя і там відбув щеплення дітей.

Для мене, що вже протягом Першої світової війни працювала в Києві як медсестра, співпраця з чоловіком приносила багато нового, цікавого, що поширяло моє знання в широкій практиці. Мені приходилося давати першу поміч хворим та пораненим у відсутності лікаря. Я пройшла з ним курс, як охороняти себе і дітей перед заразливими недугами.

З другого ж боку лікар мав у мені сталу і невтомну помічницю, він мав з ким поділитися думками, мав з ким обговорити той чи інший випадок, мав завжди уважного слухача і рад був почути мою думку. А в хвилини перемучення, знеохоти, а часом розчарування знаходив у мені піддержку і заохоту до дальшої праці.

Д-р Ключко в своїй обширній і різноманітній практиці натрапляв на кожному кроці на прояв безмежного людського горя, спричиненого недугами-епідеміями в найгірших їх проявах. З-посеред найбільшої праці він виривався від хворих і їхав до Ужгороду з алярмуючими рапортами, домагаючись негайної допомоги.

Спершу здоровельний референт не вірив і збував його обіцянками, але коли він свої домагання повторив і настоював, референт приїхав до Довгого. Лікар водив його від хати до хати, демонструючи йому тяжко хворих на т[у]б[еркульоз], малярію, тиф, показував дітей, що гинули на шкарлятину, коклюш і кір, повів на розлоге болото в самім центрі села, в якому множилися комарі з зародками малярії. Тоді референт, переконаний наочно, повірив і його відвідини принесли успіх.

На його домагання приїхала з Праги спеціяльна комісія (між ними кілька лікарів, що хотіли побачити прояви сипного тифу). Комісія задержалася кілька тижнів і разом з чоловіком прослідила здоровний стан населення і розповсюдження заразливих недуг. Комісія дійшла до висновку про потребу заложити амбуляторію Масарикової Ліги з осідком у Довгім.

За ініціятивою Масарика, на взір Америки, засновано під головуванням доньки Масарика, Аліси[1], Ліґу для боротьби з недугами. Ця Ліґа одержала великі фонди від держави. Вона закладала амбуляторії по Словаччині і Карпатській Україні. Це була неоцінена реальна допомога для нашого населення.

По закінченні своєї праці Комісія зарядила невідкладну акцію. До диспозиції[2] чоловіка прислали велике число ліків, різнорідних щеплень та інструментів (мікроскоп). Жандармерія, нотаріяльний уряд і школа дістали доручення співпрацювати і допомагати лікареві в боротьбі з недугами. Лікування було безплатне.

Аліса Гарріг Масарик

Д-р Ключко, повний посвяти, взявся з ще більшою енерґією до праці. За деякий час прийшла вістка з Праги, що міністерство здоров’я рішило побудувати домівку Масарикової Ліги в Довгім. І справді протягом року на кошт держави і села споруджено великий будинок при головній вулиці в Довгім, де приміщувалася лікарська амбуляторія та лябораторія, вивінувані лікарськими інструментами. Навіть була купальня.

Для допомоги лікареві приїхала спеціяльна працівниця, абсольвентка спеціяльної високої школи, тільки що заложеної в Празі на взір того роду американських шкіл. ЇЇ обов’язком було протягом року відвідати кожну хату, обзнайомитись з соціяльним і здоровним станом населення, перебрати сталу опіку над матерями і немовлятами, шкільними дітьми, асистувати лікареві в його ординаційних годинах і писати звідомлення.

Це була освічена й інтелігентна панночка, велика ідеалістка. Вона працювала щиро і з посвятою для нашого народу і не цуралась заходити до хати, де були найбільша біда і бруд.

Протягом майже 20 років невтомної праці, посвячуючись всеціло своїм хворим, чоловік добився поважних успіхів.

Заразливі хвороби: чорна віспа і тиф були зліквідовані.

Дитячі хвороби і епідемії були в зародку обмежувані за допомогою щеплення. Смертність поміж дітьми значно понизилась.

Соціяльні хвороби під постійною контролею і заведеним Масариковою Лігою безплатним лікуванням та завдяки освідомленню населення перестали бути грізною пляґою[3] села.

Згодом, внаслідок впертої праці населення почало само вести боротьбу з недугами, підвищуючи ґіґієнічні умовини життя. Хати побудовано більші з більшими вікнами і підлогами з дощок. Стали появлятися туалети.

Праця лікаря зазнала також деякої зміни.

Більшість населення була членами численних кас хворих і приватних пацієнтів стало менше.

Петро Ключко за працею. З родинного архіву Галини Ключко.

Заразившись від хворої дитини дифтеритом, чоловік після видужання став відчувати втому. Скоро потім дістав тяжке запалення легенів, що було б закінчилося смертю, як би я в пору не покликала до помочі його приятеля д-ра Рихла з Ужгороду.

По видужанні він ще більше став відчувати втому. Серце, ослаблене перебутими хворобами, не працювало вже з такою жвавістю, як дотепер. Чоловік потребував відпочинку. Він щораз то більше дошкульно відчував тягар своєї відповідальної праці. Сердився і нарікав, коли мусів іти в ночі до пацієнтів, стратив багато з того ентузіязму, з яким приїхав і взявся до праці двадцять років тому. Він зазнав багато розчарувань, а людський еґоїзм жалив і ранив довірливе і доброзичливе серце.

Зміни в селі

Здавалося б, що життя в Довгім проходило з дня на день, без замітних змін – так само, як тоді, коли ми 20 років тому приїхали в село.

Як тоді, так і тепер спішили в неділю в церкву гарно вдягнені в свої біленькі сорочки жінки й дівчата, вітаючись при зустрічі з старшими і спускаючи скромні очі перед мужчинами.

Освячення пасок на Великдень у с. Ясіня на Рахівщині. Фото 1920-х років. Із закарпатської фотоколекції Михайла Марковича.

Як тоді, так і тепер жінки білили перед Великоднем свої хати вапном, замішаним густою синькою. Несли на Великдень до церкви святити у великих кошах паски, мов колесо, а потім ґазди робили зі свяченим перегони, закинувши паску в вереті поза плече. Хто скорше добіжить до своєї вулиці, той перший леґінь у селі.

Як тоді… в церкві стояли окремо: молодь, хлопці, леґіні по правій стороні, дівчата, жінки – по лівій, а Службу Божу співали гуртом.

Як і тоді, чоловіки під час Служби Божої ішли до коршми, що стояла навпроти церкви, щоб підкріпити душу.

Як і тоді, люди заводили весільні танці на сільській площі, леґіні виспівували своє бадьоре і хвацьке «шіді-ріді, шіді-ріді-дана», косо, з-під ока поглядаючи на вибрану дівчину, що стояла з «цімборашками» у віддалі яких 10 метрів. Кликали, немов з нехотя, «а до танцю пой»…

Як і тоді… бувало леґінь – серед танцю виймав ніж з-поза череса і вбивав у спину зненавидженого суперника – «ворога», а дівчата з подивом і захопленням в очах вигукували: «ого-леґінь, не побоявся постояти за свою дівку, а тамтого ледве живого понесли до доктора».

Як і тоді… зводили бійку поважні ґазди з долішнього кінця з ґаздами з горішнього кінця.

Дівчата з Рахівщини. Фото Богуміла Вавроушека, 1920-і. Із закарпатської фотоколекції Михайла Марковича.

Змін великих у селі не було. Лише люди ходили не так принижені, не так низько кланялися жандармам.

На партійні, агітаційні зібрання, що відбуваються кожної неділі на площі перед нашими вікнами, мало хто приходить. Спочатку приходило і пів села, коли ще приїздив Нечас – приятель українського народу, обіцяючи широку автономію.

По селах і далі залишилися коршми. Коршмарі ще більш бундючні стали. Приїздять щораз нові урядники – чехи.

Не видно великих змін, але все ж таки стало якось веселіше.

По селах закладають читальні «Просвіти», молодь стала більше ходити до шкіл. Багато їде дальше вчитися до Ужгороду, Хусту, Берегова, а звідти на високі школи до Праги, Братислави. Приносять нові вісті, нове життя віщують. У хатах ведуться розмови. Туди заходять учителі на розмову, радять, як лиху зарадити, як народ піднести, до одної громади згорнути. Книжки читають про свою батьківщину. Студенти з високих шкіл не цураються простого народу, не виносяться понад своїх батьків, вони щиро допомагають прозріти своїм братам.

Розумні люди все повторяють, що мусимо дістати автономію, мусимо її самі собі вибороти, бо чехи фальшиво діють. Їм автономія українського народу на заваді.

Люди розуміють уже, що там – за Бескидами живуть їхні брати, такі самі українці, як вони.

Новий рух несеться по Підкарпаттю і не стримати його ні мадярам, ні чехам, бо він спонтанний, бо народ прозрів, почав видіти і думати.

Виростала «золота молодіж» без ідеалів і моралі, розтрачуючи в дорогих ресторанах сотні і тисячі корон своїх батьків.

Едвард і Анна Бенеші. Фото 1934 р.

Рознеслася поголоска, що ЧСР буде жертвою Гітлера. Таємно, хоч усі про це знали, жінка президента Бенеша[4] стала перевозити літаком мільйони до Швайцарії. День перед окупацією німцями ЧСР Бенеш проголосив у парляменті переляканим міністрам: «Не бійтеся, я маю знаменитий плян», але в ночі сів на літак і втік до Швайцарії.

Чехи в першій мірі практичні комерсанти й тому пожаліли «золотої» Праги. Вони віддалися Гітлерові без одного вистрілу і стали виробляти танки, літаки та амуніцію для німецької армії.

На Карпатській Україні заворушились чехи. В Ужгороді високі губерніяльні урядники продавали свої доми.

Заклопотались вони і в Довгім. Дехто з них дістав директиви. Здається найбільш вірні інформації мав директор маєтку. В розмові зі мною він став виявляти симпатії до СССР, а врешті признався, що він є комуністичних переконань. Я висміяла його просто в очі: «Ви, директор маєтку, мільйонер, майбутній професор політехніки, комуніст? Ви не знаєте, хто це московські комуністи. Вони використають ваші симпатії, а потім у найкращому випадку пішлють вас на Сибір. Чому ви не хочете підтримати України, визвольної боротьби українського народу? Україна від віків була великим муром охорони для всіх західних держав, вона давала їм змогу розвиватися. Тепер обов’язком вас усіх є підтримати Україну». Але мої слова були для нього вітром в полі. Не розуміючи, які абсурдні були його переконання, він свої нові симпатії базував на зміні політики Бенеша.

Інженер М. незамітно ліквідував своє урядування, дістав назначення на посаду професора політехніки в Празі.

Заворушилось населення на Карпатській Україні. Пахло волею. Яка та воля буде, ніхто не знав, але народ прагнув жити власним, вільним життям.

Великодні гаївки. Околиці Хуста 1920-і роки. Із закарпатської фотоколекції Михайла Марковича.

Ужгород зайнятий чехами, але це не вадить. Нині буде нашою столицею Хуст, а завтра здобудемо Ужгород.

Скромний, добрий душпастир, ректор учительської семінарії, священник і письменник, що не тільки проповідував славу Господню в церкві та школі, але й любов до України та до цілого українського народу. Носій великої національної ідеї, о. А. Волошин перебрав не вагаючись на себе тяжку відповідальну працю вести свій народ до світлої мети: самостійности.

Вже з кінцем 1938 року, немов з-під землі, з’явилися на Карпатській Україні січовики. Вони проходили від села до села освідомлювати народ вічами, рефератами, піснею, проповідували правду України, а коли прийшов слушний час, рушили до Хусту, але не самі. Вони вели з собою сотні і тисячі юнаків. Величава дефіляда перед майбутнім президентом дала почин до здвигу цілої Карпатської України.

До Хусту стали напливати інтелігенція, робилися приготування до виборів.

Чехам тяжко було погодитись з думкою, що прийшов час залишати вигідні, добре нагріті місця. Поховані в домах, вони з засідки стали стріляти на безборонне населення на вулицях.

І до Довгого прийшли січовики – вишколені, завзяті хлопці. Вони зараз же кинулись до праці. Протягом одного місяця в селі, у якому дотепер були самі «руснаки», немов одним кличем гриміло: «Ми українці! – Слава Україні!»

Директором маєтку назначено нового інженера Н., колись змадярщеного русина (це йому не зашкодило за декілька місяців знову змінити шкуру і стати ярим мадяром). Він, за порадою чоловіка, дав приміщення січовикам у дворі, колишньому приміщенні чеського війська, що зовсім незамітно щезло однієї ночі з Довгого на конях забраних у дворі і в селян.

Августин Волошин. Із закарпатської фотоколекції Михайла Марковича.

Чоловікові прийшлось часто їздити до Хусту на наради в справі підготовки до виборів. Одного дня поїхали ми разом, запрошені о. Волошином. Ми подались до його приватного помешкання. У вітальні, обставленій старомодними меблями, з тяжкими занавісами на вікнах, було вже декілька осіб. Спершу велась загальна розмова на актуальну тему. Коли ж ми опісля, на бажання о. Волошина, залишились разом з ним, він запропонував чоловікові зайняти місце в майбутньому уряді.

Але чоловік рішуче відмовився. Такі місця належаться уродженцям Карпатської України. Вони самі мусять будувати свою батьківщину, виказати свій хист, відданість і національну дозрілість, а він принесе більше користи на посаді окружного лікаря в Довгім. Він буде служити і працювати для спільної цілі. Почесті й урядові посади його не манять – була відповідь мого чоловіка.

«Нині ми вас залишаємо в Довгім, бо там ви незаступні, – сказав на прощання о. Волошин, – але подумайте над моєю пропозицією».

Я поглядала в його добре і чесне обличчя; читала в його очах стільки щирого турбування про долю рідної землі, думаючи: «В мирний час він був би одинокою людиною на становище президента, але, чи не забагато в нього доброти, а замало рішучости та енергії в теперішню непевну пору?»

Силует і автограф Петра Ключка. Із родинного архіву Галини Ключко.

З нами за столом залишився син о. Волошина[5]. Були відкриті двері до другої кімнати і я замітила, що туди зайшла молода жінка. Вона, не звертаючи уваги на нас, викликала по-мадярському сина о. Волошина, як видно, її чоловіка. Він дуже зніяковів і скоро вийшов до сусідньої кімнати. Через причинені двері доносився її крик: «Ти чого спроваджуєш сюди якихсь українців, тут не Україна, а Мадярщина…» Ми вдавали, що не розуміємо мадярської мови, але в моєму серці кипіло. Це вічна історія. Наші люди, що одружуються з чужинками, приводять цим нераз народну справу до загуби. З якою ненавистю відносилась оця мадярка до справи, за яку боровся її чоловік і його батько! Можливо вона доносила своїм приятелям про події, що відбувалися в Хусті, можливо вона вже була поінформована про долю молодої, ще не сформованої держави.

*    *   *

Чоловік привозив директиви з Хусту в справі виборів. Коли їздив в довколишні села, набирав повне авто молодих учителів і селян, які скликали збори і проводили віча. Для народу воля, власна, незалежна держава – це були магічні слова. Люди масово приходили на збори і одноголосно проголошували: «Ми всі будемо голосувати за о. Волошина, хай він буде в нас президентом».

Управитель школи, що свої москвофільські симпатії з часом перемінив на фенциківські і зі скритого став явним ворогом, був усунений із свого посту (він був певний, що це спричинила я), а на його місце прийшов свідомий і освічений молодий учитель. Він, разом з товаришами, кинувся у вир передвиборчої агітації.

Хуст. Фото 1934 р. Із закарпатської фотоколекції Михайла Марковича.

Священник М., щоб і собі не оставатись позаду, тим більше, що його діти, не зважаючи на те, що вдома все говорилося по-мадярському, підпали під загальний вплив українізації, а навіть у запалі збиралися їхати на Україну, будувати там «самостійну», – випросив у чоловіка українські книжки, щоб якнайшвидше ознайомитись з українським питанням. Чоловік став носити йому твори І. Франка, які я саме дістала з України. «Але ж він не буде їх читати», – сказала я з сумнівом. Та все ж він їх перечитав і, якщо можна так сказати, «здеморалізувався українством». Не думаю, що це пройшло в глибину його душі, бо він був занадто помадярщений, але була це загальна хвиля, а він не хотів оставатись позаду, не хотів і не міг, бо все ж таки був у нього якийсь процент щирого пробудження.

Організувалася місцева Січ. Хлопці з захопленням ходили на вправи. Багато з них відбуло вже військову службу й знало вояцьке діло. Ті взяли провід у свої руки. Всі вони проголосували одноголосно: «Дайте нам тільки зброю в руки, і ми будемо охороняти нашу Карпатську Україну від мадярів і від чехів. Нога їх тут більше не ступить».

До мене приходили вчителі. Я давала їм поради, директиви й летючки, привезені чоловіком з Хусту. Я читала з їх лиць ентузіязм і щире захоплення.

Анна Ключко. Фото здогадно кінця 1930-х років. З родинного архіву Галини Ключко

Із свого боку я зорганізувала «Жіноче товариство», до якого запросила жінок місцевої еліти (жінку і доньку священника, кол[ишнього] управителя школи, жінок директора маєтку, нотаря і директорів фабрик), жінок робітників і селянок.

Товариство негайно започаткувало жваву діяльність. Закуплено полотно, і дівчата взялися вишивати сорочки для січовиків. Захоплені жінки й дівчата вишивали безплатно, і вже на передвиборчі збори наші січовики гордо вишикувалися, всі в одностроях і вишиваних сорочках.

Кожної неділі відбувалися відчити і промови для молоді в кімнатах школи, а вечорами – вечерниці і танці без алькогольних напитків, що хвалили собі дівчата і хлопці, бо не було вже бійок, ані розправ ножами.

Прийшла черга на перевиборчі збори і в нас.

На площу вже по полудні стали сходитися люди не тільки з Довгого, але й з усіх довколишніх сіл, що належали до нашої округи. Як стемніло, засвітили біля пам’ятника смолоскипи, поставили столи для промовців, розвинули синьо-жовті прапори.

Пахло весною. На всіянім зорями небі пролітали ключами журавлі і гуси, передвісники весни. І в нас приходила радісна весна – відродження Карпатської України.

На площі гудів народ. Січовики вдержували порядок. Ще ніколи не було тут такого свята. Приїхали вчителі з тільки-що відкритої гімназії. Головним промовцем був селянин з Білок, Ігнатко, – свідомий, інтелігентний, начитаний. Він увійшов в історію Карпатської України як провідник національного відродження Іршавщини (Іршавська округа з її 50 тисячами населення) – посол до першого сейму Карпатської України.

Нам часто приходилось бувати в Хусті. Ми бачили рухливе, повне гамору життя на вулицях вщерть переповненого міста. Веселі вигуки, неочікувані зустрічі, розпромінені радістю лиця – це з усіх сторін приїздили наші люди до столиці Карпатської України, навіть гості з-за моря – з США і Канади. Одні, щоб запевнити собі визначне місце в новій державі; другі, щоб брати участь у загальній радості; інші, щоб поладнати свої особисті справи. Загал спішив до Хусту, щоб серйозною працею сповнити сумлінно і чесно свій найпочесніший обов’язок супроти своєї батьківщини.

На вулицях видно було українських міліціонерів у новісіньких уніформах або вдягнених по-цивільному тільки з опасками на раменах і з рушницями в руках.

Проходили щораз то нові відділи Карпатської Січі, з запалом голосились все нові добровольці, їх число зростало щогодини.

Залі в школах і готелях були переповнені. Всюди відбувалися паради, маніфестації.

Площа Масарика в Ужгороді. Фото 1928 р. Із закарпатської фотоколекції Михайла Марковича.

Кипіла праця, народ святкував перемогу, не здаючи собі не раз справи з того, що хтось сторонній буде рішати про долю українського народу на Закарпатті, нехтуючи його права і волю: що Карпатська Україна стане іграшкою в руках чужинців і ворогів та буде ділити долю братніх земель Галичини і Великої України.

В країні оформлялась одна партія: Українське Національне Об’єднання. 12 лютого 1939 року відбулися вибори. Голосування було пряме, безпосереднє, тайне і рівне, згідно з принципами демократії, без ніякого натиску і впливів. 92% населення заявилося в користь виборчої лісти УНО.

Ці вибори мали велике моральне значення. Це вперше народ Карпатської України задокументував свою національну зрілість, як стихія виявив своє споконвічне право бути господарем на своїй землі, свою приналежність до великого українського народу. Рівночасно це був поличник для чехів, які надіялися, що за час їхнього 20-річного панування народ забуде своє минуле й затратить власне національне обличчя.

Сейм був скликаний 15 березня 1939 року в Хусті. На ньому затверджено уряд Карпатської України і вибрано президентом о. А. Волошина. Цей акт був завершенням не лише політичного пробудження Карпатської України, але й за документуванням перед цілим світом, що український народ зрілий будувати власну державу, а всі вмішування чужинців у його внутрішні справи – це злочинне зазіхання на його багатства під ширмою фальшивого братерства.

Коли сьогодні дивлюся на ці так блискуче започатковані події і згадую тисячі жертв найкращих синів України, що впали за волю свого народу, його славу і честь, то мимоволі приходять на думку слова М. Шашкевича:

Цвітка дрібная молила неньку, весну раненьку:

«Нене, голубко, зволи ми волю, дай мені долю,
Щоб я зацвіла, весь луг вкрасила,
Щоби я була як зоря ясна, як сонце – красна
Щоб я згорнула весь світ до себе».
«Доню, голубко, жаль мені тебе, милая любко,
Бо вихор свисне, мороз потисне, буря загуде,
Личко змарніє, краса зчорніє, жаль серцю буде»…

Мадярщина, союзник Німеччини з Першої світової війни, знову станула по стороні німців. Вона піднесла претензії до Карпатської України на тій тільки основі, що ця країна протягом століть була під її окупацією.

Настав непевний час, повний сподівань, то знову зневіри і непевности. Ніяких певних вістей з Хусту. Самі здогади.

Пропагандистська вантажівка УНО на вулицях Хуста. Фото 1939. Джерело: https://likbez.org.ua/ua/ukrayinska-odnodenna-derzhava-karpatska-ukrayina-u-15-fotografiyah.html

Великий здобуток сейм з президентом на чолі, хоч працював і видавав нові закони, одначе не міг здобути на міжнародному форумі визнання і затвердження факту існування самостійної Карпатської України. Ніхто не цікавився тим, щоб цю тільки що звільнену і збуджену до самостійного життя країну піддержати і затвердити її правне існування. Вона не була темою міжнародних нарад, вона була одним помахом пера віддана в руки ворогів, що безпощадно придушили народний зрив, а її вірних синів засудили на муки й катування.

В Хусті і більших містах формувалось наше військо. До війська вступали емігранти, колишні вояки з Першої світової війни, студентська молодь і січовики по селах. Але не було достатньої кількости зброї. Місцеві хлопці, затискаючи зуби, говорили: «Як би нам тільки зброя, ми б нагнали мадярів аж до Будапешту». Карпатські січовики мужньо захищали своїми грудьми границі рідної держави перед мадярськими захватчиками. Але як довго можна було без зброї і допомоги держатися?

З Хусту ніяких відомостей. Аж ось, немов блискавка, мигнула непевна вістка, що Ужгород обсаджений словаками, по відході чехів, тепер уже в руках мадярів.

Вкінці прийшла вістка з Хусту, що німці відступили Карпатську Україну мадярам в нагороду за втрати в 1918 році. Легко їм було платити чужою землею.

По селах чоти січовиків творили місцеву залогу, щоб паралізувати виступи мадярів з тилу, що чигали вже з-за кута, готові до розправи з ненависними українцями.

В Довгім наші стрільці маршували кожного дня головними вулицями в повному озброєнні, вдержуючи порядок. Але що буде, як вони будуть змушені відійти?

Кожний був залишений самому собі. До чоловіка прийшов лісничий-мадяр, щирий приятель і старий його пацієнт. Просив нас прийти до нього в гори – до лісничівки й перебути там критичний час, запевняючи нас, що мадярів нам нічого боятися. Чоловік запевняв його, що Довгого не має наміру покидати, але від запрошення не відмовився.

Довге лежало на роздоріжжі, і до нас стали вступати по дорозі з різних сторін утікачі.

Переляканий і ледве живий з утоми забіг учитель, що вже втікав перед мадярами із Словаччини, шукаючи в нас охорони та безпеки. Тяжко було йому вияснити, що й у нас не краще. Приїхав учитель з Білок з дружиною і дитиною, просив захисту, навіть окружний лікар-чех з Іршави домагався приміщення.

Служниця Марія і жиди приносили до нас щораз то більше тривожні вісті. По дорозі до Хусту нападають на втікачів мадяри, грабують їх і вбивають. В горах зловили січовиків і повісили, інших постріляли.

Угорські вояки, цивільний угорець та польський прикордонник біля трупів страчених без слідства і суду карпатських січовиків. Фото 1939 року. Джерело: https://likbez.org.ua/ua/ukrayinska-ne-odnodenna-derzhava-80-rokiv-karpatskij-ukrayini.html

Пройшла неспокійна ніч. Ранок був хмарний. Сірі, одностайні хмари затягли небо з полудня, а пригноблююча тиша в селі не віщувала нічого доброго.

Знову прибіг сусід-жид і радив конче виїхати в гори. Хоч на кілька днів, бо по селі ходять погані чутки. Чоловік занепокоївся, бо знав, що жиди мають найкращі відомості.

«Я відвезу вас до Хусту», – сказав чоловік.

«Я лишуся тут, мені люди нічого не зроблять, бо лікаря потребують. Будьте готові до від’їзду кожної хвилини». Авто стояло готове на подвір’ї. Я позносила кілька валізок з найпотрібнішими речами і документами.

З ґанку я побачила, як з двора вийшла чота січовиків, але не як звичайно для контролі вулиць, але в повнім озброєнні, з наїженими багнетами.

Вони пройшли площу, там завернули і подалися вулицею в напрямі до Хусту.

«Тепер час», – сказав чоловік. Ми виїхали в слід за січовиками. З нами їхав син Мирон, інженер з дружиною і дитиною.

Ще в останню хвилину прибігла Марія і заголосила: «Не їдьте до Хусту, по дорозі засіли грабіжники, вони грабують і вбивають, задержуючи авта».

Ми поїхали. Незамітно проїхали селом, а там стали підійматися вгору на волянську серпентину. Виїхавши на гору, зовсім без причини, але, видно, з Божого провидіння, авто стануло і не рушилося дальше, мотор не запалювався. Чоловік сказав: «Це знак, щоб ми далі не їхали. Може по дорозі на нас чекає певна смерть».

Ми станули якраз перед хатою знайомого селянина. Чоловік завів авто на подвірʼя, а валізи занесли в хату.

Лісами ми попрямували до лісничівки. Лісничий прийняв нас сердечно, радий, що може віддячитися чоловікові за піклування.

Одначе чоловік заявив, що він повертається в село і тією ж дорогою лісом подався до місця, де залишив авто.

В лісничівці ми не залишилися довго. На другий день рано прибула вірна Марія і принесла моє срібло, що його в поспіху я забула з собою взяти. Розказала тривожну новину. В селі довідались, що ми сховалися в лісничого і вибираються іти за нами, щоб розправитися з нами.

Марію хтось бачив, як вона крадькома ходила до лісничівки. Коли повернулася додому, то мадяри накинулися на неї і хотіли її вішати, обвинувачуючи, що вона носила січовикам їсти.

Лісничий спершу впевняв нас, що зуміє захистити нас перед мадярами, але перелякався такої роз’яреної юрби.

Пройшов тривожний день – ми не клалися спати, очікуючи непрошених гостей.

Пізно, вже по півночі, загавкали пси, почулися стріли.

Господар вийшов з хати і довго не повертався. Вкінці повернувся. Він сказав: «Не лякайтеся, прийшли за вами з села люди; я сказав їм, що ви мої гості і вони мусять поводитися з вами пристойно. Вони, щоправда, мають з собою рушниці і кулемети, але це тому, що в горах скрилися січовики».

Я погодилася на розмову з провідником. Господар впустив у хату 4 озброєних чоловіків. Всі вони мені добре знані, їх провідником був Михайлюк, що ніколи не працював, а, як сам мені колись оповідав, «жив з краси».

Він став мене випитувати про січовиків, але господар відповів за мене, що за нашого перебування ніхто до його хати не заходив і січовиків по сусідству не було. «А де той мішок, що в ньому Марія носила січовикам їсти,» – запитав він грізно. «Це не була їжа для січовиків, – сказала я і відкрила мішок. – Ось що було в мішку». Очі його засвітилися жадібно, але тут же стояв мадяр, як свідок, і він знехотя сказав: «Очевидно, це ваше. Ми не прийшли вас грабити. Це майте собі. Я маю розказ привести вас у село…»

Запевнивши господаря, що нам нічого боятися, ми вийшли з хати гостинного лісничого, залишивши жінку інженера з дитиною. Як ми потім довідалися, лісничий за свою увічливість натерпівся багато від мадярської поліції.

Плакат Карпатської Січі, 1939. Джерело: https://likbez.org.ua/ua/ukrayinska-ne-odnodenna-derzhava-80-rokiv-karpatskij-ukrayini.html

Ніч була темна, холодно і тьмяно блистіли зорі на небі, потягало весняними запахами лісу. Ми йшли під сторожею озброєних по зуби людей спершу вузькою покрученою стежкою поміж деревами один за одним. Тільки спереду і ззаду миготіли світла смолоскипів. Згодом ми вийшли на полонину, іти було легше і дорога була нам добре знана. Окружила нас сторожа, яких 20 людей. Пройшовши полонину, нам прийшлося сходити стрімко в долину. Кожний шукав вигіднішого ґрунту під ногами. Я незамітно наблизилась до сина, шепнула йому: «Не відходи від сторожі, держись котрогось з них, бо як би вони надумали стріляти, то на своїх стріляти не будуть».

Сходити потемки було не легко, щохвилини натрапляли ми на корчі, каміння, вибоїни, не раз сховзались і падали, спотикнувшись на купині. І тільки тоді, коли зійшли в діл, відітхнули легше. Тут треба було переходити мокравину. Вода позатікала в черевики, але ніхто з нас у цю хвилину не звертав уваги ані на змучення, ані на замоклі ноги.

Вкінці прийшов міст через ріку, а там вийшли на гостинець. Врешті в темноті стали бовваніти хати.

Загавкали собаки з просоння, подекуди блимали малі віконця тьмяним світлом. Ось вийшла жона з хати з ліхтарнею в руці. Піднесла її вгору, освітила вулицю, а загледівши наш похід – скрикнула «паніку ведуть» і щезла в темних сінях.

Мимоволі станула мені перед очима картина, коли при смолоскипах вела паризька чернь французьку королеву Марію Антуанетту[6] на ганьбу і смерть до Парижу.

Пройшовши головну вулицю, ми підійшли до нотаріяльного уряду. Провідник зайшов першим, а скоро потім введено нас до середини.

Я відразу зорієнтувалась у положенню. Столи були відсунені під стіну. Нас уставили вздовж них.

В кімнаті був гамір і крик, але з нашим приходом всі затихли. Всі знайомі лиця, але всі люди п’яні.

Навпроти нас станув управитель школи і став міряти нас кров’ю заллятими очима, переводячи їх з одного на другого. В тих очах світилась безмежна ненависть і жадоба пімсти. Як видно, він був ватажком цієї банди, що зійшлася тут робити над нами самосуд.

Я сподівалася, що він накинеться на мене, але він всю свою злість став виливати на інженера, що був короткий час учителем у нашій школі і був йому добре знайомий.

Його промова крутилась коло однієї теми, яку він з п’яна повторяв на різні лади: «Ви приїхали сюди робити Україну, зайди не прошені, тут ані України, ані українців нема. Ви думаєте, що я “падлєц”, але я чесний “русский чоловєк”. Ми вам покажем, як будувати тут Україну, ми вас навчимо».

П’яні люди то йому притакували, то вигукували різні погрози і лайки в нашу сторону, може й не розуміючи, що він говорить. Управитель школи звернувся до мого сина, кажучи: «Ми проти вас нічого не маємо, вам ніщо не станеться. Вас тут не було і це до вас не відноситься».

Вкінці підступив до учителя, вимахуючи кулаком перед його очима, і заревів: «Ми вас усіх постріляємо, под стєнку з вами!…»

Я побачила, що це може закінчитися кривавою масакрою для нас усіх.

Я підійшла до учителя. Станувши рядом з ним, я спокійно звернулась до управителя школи зі словами: «Ви, пане директоре, помиляєтесь: ви не русский, як твердите, і не мадяр, як думаєте. Ви тільки мадярон – мадярський слуга».

Він, немов вперше мене побачив, на хвилину застановився, а потім, б’ючись кулом у груди, закричав: «Так, я мадяр, а вас усіх українцев под стєнку!»

Та нараз під дверима почулася голосна розмова. Хтось став добуватись до дверей, вигукуючи по-мадярському.

Увійшло четверо зовсім незнаних мені інтелігентів у супроводі наших жидів. Вони сказали: «Завтра мадярське військо буде в Довгім. Мадярська влада заборонила робити самосуди і самовільні розправи будуть строго карані».

Один з них підійшов до мене і сказав тихо по-українському: «Не бійтесь, пані, вам нічого не зроблять. Це тільки так, щоб заспокоїти селян».

Нас відпустили додому, заявивши, що ми останемось під домашнім арештом до приходу мадярського війська.

Чоловік був вдома також під арештом. Він розповів, що сталося у Довгім під час нашої відсутности.

Грабіжники розбили наші валізи й забрали речі, а документи спалили.

Нотар з Довгого виїхав з чеською колонією, залишалась тільки його жінка з дітьми. Нині вона перекинулась із словачки в чистокровну мадярку. Очікувала приходу мадярів, щоб їх з радістю привітати і при їх допомозі виїхати з Довгого.

Управитель школи поставив чоловіка під домашній арешт. До хворих він мусів іти під конвоєм селянина з рушницею. Жиди старались допомогти чоловікові. Почувши про намір управителя школи зробити з нами розправу, вони поїхали навпроти мадярів і поручили за нас, домагаючись помочі для нас.

Тяжка, пригноблююча подія відбулась недалеко нас і докотилась до Довгого.

Імстичівський монастир отців Василіян. Фото 1920-1930-х років. Із закарпатської фотоколекції Михайла Марковича

На горі в Мстичеві, у монастирі оо. Василіян[7] проживали чотири старенькі монахи, між ними о. Котович[8], колишній учитель бурси в Ужгороді. Коли почалась нагінка на українців, старенькі монахи не могли нікуди відійти. Вони думали, що найбезпечніше буде сховатись у пивниці монастиря і перебути там лиху годину.

Та якісь лиходії донесли на них, що там перебувають січовики, а в пивницях переховується велика кількість зброї – цілий арсенал.

Озвіріла юрба прийшла робити розправу[9]. Їх тяжко побитих, із зв’язаними руками пігнали до Довгого. Старенького о. Котовича зіпхнули з високої стрімкої гори. Побитого, покривавленого, ледве живого, з подертою одіжжю гнали ще дальше до нашого села.

Коли вкінці прикликали лікаря до побитих монахів, що опинилися в нотаріяльному уряді, то чоловік зжахнувся на вид нещасних і зажадав, щоб їх зараз же перевезли до лічниці в Ужгороді.

Це був зразок того, що робили б люди з усіма нами, якби справді прийшла на Карпатську Україну комуністична мадярська влада.

Вранці наступного дня відчинилися двері і я побачила в них коменданта січовиків. Він прийшов з рушницею в руках, щоб перебрати над нами сторожу. Побачивши мене, його рука відрухово потягнулась угору, уста отворились, щоб вимовити таке дороге дотепер привітання «Слава Україні», але ж знову закрились. Він зніяковів і якесь недовір’я промайнуло на його лиці. Я приязно усміхнулась до нього і, кивнувши головою, відійшла. Він не потребував боятися, що я його зраджу.

Петро Котович

По полудні прийшли мадяри. Жиди привели до нас двох офіцерів на квартиру.

Наступного дня офіцери перенеслись до двора, а нас, на доручення мадярської влади, повезли в тюрму до Іршави. Віз нас наш шофер нашим автом. Він реквізував його в нас на потреби мадяронів, що день і ніч їздили ним по селах арештувати українців, розбиваючи його по сільських болотяних дорогах.

Вдома залишився син Мирон із служницею Марією.

Мене примістили з селянкою, що вбила свою дитину і чекала в тюрмі на судову розправу, а чоловіка і кількох учителів дали до спільної камери для мужчин. Мала в’язниця була переповнена. Тут сиділи учителі з Білецької гімназії разом з директором і січовики – місцеві та з Галичини. Привезли нашого священника із зв’язаними руками (особиста пімста нашого управителя школи). Пригнали побитого нашого приятеля інж. С. Галичан відділили окремо й держали під сильною охороною.

Наступного дня стали викликати нас на допити. По одному виводили під конвоєм до канцелярії.

Головною підставою обвинувачення і переслідування було те, що інтелігенція розбудила народ до національної свідомости та повела його шляхом до самостійного життя. Чи справді була це провина, за яку мали право мадяри нас карати і понижати?

Для задокументування своєї сили переслухання супроводили лайки і побиття. Найбільше били учителів і галицьких січовиків, що змордовані, ледве живі, з запухлими лицями й руками поверталися до камери.

Слідство вів зять нашого управителя школи, службовик окружного суду. Він напевно дістав від тестя доручення особливо знущатися над нами і священником.

Проходив день за днем. В день випускали нас на подвір’я подихати свіжим повітрям.

Щодня відвідував нас син Мирон. Він привозив харчі та шукав можливостей звільнити нас.

Мирон Ключко – молодший син Анни і Петра Ключків. Фото початку 1940-х років. З родинного архіву Галини Ключко.

Прийшла черга на мого чоловіка йти на допит. Я дрижала і мучилась на думку, що і над ним будуть знущатись, але мої побоювання показались безпідставні. Слідчий заявив йому: «Ми проти вас нічого не маємо, ви в нічому не винуваті. В усьому винна ваша жінка, а через неї ми мусіли і вас арештувати». Його зараз же відпустили. Почувши цю вістку, я легше зідхнула, бо була переконана, що, мені, як жінці, буде легше викрутитись від біди.

Кожної ночі, десь коло другої години, відсувалось віконце до моєї камери. Хвиля світла, попавши мені в лице, будила мене зі сну. До мене заглядали якісь типи – ворожі і злі, трактували мене як найгіршу проступницю. Задовольнивши свою цікавість, світло гасло, типи відходили. Оці хвилини були найтяжчі. Я почувалась осамітненою; до глибини душі ображеною, залишеною на поталу озвірілих ворогів.

Врешті прийшла черга на мене. Мене вивели до канцелярії і п. Т. накинувся на мене лютим голосом з різними обвинуваченнями. За столом сидів мадярський урядник поліції.

На самому вступі п. Т. сказав мені:

 – Ваш чоловік нічого не винен, але ви винні. Через вас він буде покараний.

 – Як він не винен, то не може бути караний за мене, – відповіла я йому таким же голосом і тоном, яким він говорив до мене.

 – Ви організували «Січ», – закричав п. Т. до мене.

 – Це не правда, – відповіла я йому. – «Січ» – це була військова організація. «Січ» організували чоловіки й тільки чоловіки туди належали. Я організувала жіноче товариство, до якого добровільно зголосилися всі пані в Довгім. Туди належала теж ваша жінка і ваша теща. Я маю список з власноручними підписами всіх членів.

Вкінці він розлючено закричав:

 – Ви обікрали державну казну в Іршаві, около 50 тисяч.

 – Це ще більша неправда, бо я в Іршаві не була. Урядник, що прийшов до чоловіка з проханням перебрати касу, був у нас тоді, коли я була в лісничого і ні його, ні каси не бачила. Урядник кинув касу через вікно і чоловік віддав її управителеві школи при свідках.

Мадярський урядник споглядав здивовано то на слідчого, то на мене, не розуміючи, в чому справа. Він чув тільки мої різкі відповіді й вкінці хотів мене сам спитати, на що одержав від мене відповідь: «Ці всі обвинувачення – брехня, зроблена управителем школи, щоб мститися на мені». Оба бачили, що мене не настрашать погрозами, і відпустили.

Проходячи через подвірʼя, я була рада, що в своїй праці була осторожна. У наше жіноче товариство я тягнула всіх пань, не залишаючи і мадярок.

На дворі розцвітала весна в цілій своїй розкішній красі. На подвір’ї у цвітах стояли корчі бузку і японської черешні, а в малому городці пишались весняні квіти. Рої мурашок кружляли в повітрі, граючись в проміннях сонця. Сидіти в тюрмі, вижидаючи дальших допитів, стало нестерпно боляче.

Священника М. придержали два тижні, і, наситившись його пониженням, певно за старання родини відпустили домів.

Великодні паски у с. Ясіня на Рахівщині. Фото Їржі Крала 1920-х років. Із закарпатської фотоколекції Михайла Марковича.

Надійшов латинський Великдень. Ми надіялись, що нас пустять додому. Але даремні були наші сподівання.

Пройшли і наші свята – сумні без міри. Лише Мирон, як звичайно, приїхав нас відвідати. Коли дійшли до нас звуки церковних дзвонів, тоді відчули ми весь тягар перебування в тюрмі.

Минули наші свята, а через тиждень прийшов наказ перевезти нас до Хусту. Тюрму обступив відділ війська. Нас вивели, наказавши всідати до вантажних авт, уставлених одне до другого на вулиці. З десяток офіцерів керували акцією. Один по одному з тяжкою бідою влазили чоловіки. Їх садовили, штовхаючи прикладами крісів, на лавках. Поміж ними сиділи вояки з автоматами, спрямованими на них. Для більшого ефекту і страху (бо ж це везли страшних злочинців!) повʼязано їм руки ланцюгами для худоби (не мали інших під рукою).

Так прописувались мадяри своєю славною культурою. На це з огірченням дивився сторож і тільки кивав головою.

Вкінці прийшла черга на мене. Дно авта сягало мені до підборіддя і я сама не могла до нього влізти. Не було ради, прийшлось офіцерам допомогти мені дістатись до авта. Я наставила руки, щоб і мені їх звʼязали ланцюгом, але майор крикнув «не треба».

Нас повезли в напрямі до Хусту. Проїхавши містом, авта зупинилися перед великою будовою нового кіна.

Колись це було місце веселощів, забав та утіх. Нині будинок густо обступили вояки з кулеметами і автоматами, направленими на двері і вікна. Внутрі намагались вбити велику ідею самостійної батьківщини, погасити промені розбуджених надій, пляни вільного життя.

Наказали нам злазити з возів і під багнетами повели нас до входу.

В малих сінцях сиділо кількох офіцерів за столом. Вони переглянули папери, що їх подав їм наш провідник, і наказали нам заходити в середину.

Велика заля була наповнена різного роду людьми. Тут були старші і молодь, селяни, а здебільшого інтелігенти. Чоловікам наказали сідати рядами, а мені відійти до громади жінок. Їх було небагато, стояли перелякані в кутку. Поміж рядами проходили вояки. Хто похилився або висунувся з лінії, міряючи невигідну позицію, того копали підкованими цвяхами чобітьми.

Я стала розглядатись по залі. Тут і там побачила знайомі лиця, але кожний, немов заховався в себе, і один до другого не признавалися.

На обличчях усіх малювалась важка журба за майбутнє. У вирізі стіни торчали грізно дула кулеметів, а світла рефлекторів бігали по людях, немов зайчики.

Знов дика фарса знущання переможця над переможеним, бо ж ніхто не міг ставити спротиву. У нікого з нас не було не то що зброї, але навіть і ножика.

У залі панувала пригноблююча тиша. Говорити було строго заборонено.

Нараз я почула німецьку мову. Це говорив офіцер з одним полоненим.

Незамітно протискаючись поміж людьми, я підійшла до нього і довго не надумуючись, коротко розказала йому про наш арешт та просила допомоги. Він показався людяним і зичливим. Записав собі моє і чоловікове прізвища та обіцяв поговорити в нашій справі з генералом.

Я мала враження, що він справді хоче нам допомогти і поділилась доброю новиною з чоловіком.

Цілу ніч приводили в’язнів. Цілу ніч миготіли рефлектори. Чоловіки дрімали в невигідних позиціях на землі, де-не-де почувся стогін копнутого чоботом. Жінки примостились на лавах у куті.

Рано принесли каву і хліб. Уставившись рядами, кожний дістав свою пайку. Опісля виводили нас малими групами в супроводі вояків на двір.

Василь Ґренджа-Донський.

Перед моїми очима відкрився страшний, незабутній образ. Посеред подвір’я стояла невелика копиця складених дров, а кругом неї під ударами прикладів ганяли січовиків. Поміж ними побачила я Ґренджу-Донського[10], співця Карпатської України. Його побоями змучене тіло ледве посувалось, а нелюди лайками і побоями змушували його до бігу.

Як я довідалась, з Польщі приїхали агенти польської розвідки. Порозумівшись із «братанками» – мадяронами, вони прибрали на себе ролю катів і вбивників.

Повернувшись до залі, я побачила, що вояки ходили поміж рядами, списуючи імена. Допитувалися при тім, хто якої національности. Чоловік сказав, що всі рішили говорити, що ми руські і тим охоронити себе від безцільних побоїв. Галицькі січовики, обставлені густою сторожею, всі як один сказали, що вони українці і за це були ті побої та муки, що їх мені прийшлося бачити на подвірʼї.

Мені стало стидно за себе і за нас усіх інтелігентів. У нас була велика доза егоїзму. Селянські хлопці вчили нас національного героїзму.

Коло десятої години викликав мене офіцер і попровадив мене до генерала. В його руках був уже відомий мені з Іршави акт обвинувачення. Я відразу пояснила йому в чому справа, чому управитель школи зробив на нас донос і просила його звільнити мене і чоловіка.

Генерал сказав, що всі арештовані на доносах. «Жінок, – говорив він, – відпустимо зараз, але всі мусите опустити Карпатську Україну якнайскорше». Я знову стала просити його про чоловіка. Він обіцяв розглянути справу ще раз і відпустити його також.

Врадувана виходила я на вільний світ, але рівночасно біль стискав серце, що чоловік мусів ще залишитися.

Тут же стояли візники і я з двома жінками поїхала в напрямі Хусту. По дорозі став закрадатися в мені сумнів, чи справді генерал додержить слова. Між людьми ходили слухи, що в’язнів висилають до концлагеря коло Нірадьгази[11]. Чи не пішлють туди і мого чоловіка? І я, замість до дому, заїхала до будинку німецького консуля. Під його охороною організувалася допомогова акція для в’язнів. Там застала знайомих мені – Бірчака і Панкевича. Вони виготовляли списки людей. За них обіцяв консул інтервенювати[12]. Показалось, що мене і чоловіка в тих списках не було, й я не відступила, поки не внесли до списка прізвища чоловіка і поки Бірчак не пішов ще при мені з тим списком до консуля.

Угорський концтабір “Вор’юлопош” поблизу Ніредьгази, де упродовж квітня – липня 1939 р. утримувалися полонені січовики. Джерело: https://likbez.org.ua/ua/ukrayinska-odnodenna-derzhava-karpatska-ukrayina-u-15-fotografiyah.html

Я захватила посвідку, що наша родина переходить під охорону німецького консуля. Тут же довідалася, що мадяри рішуче вимагають усунення всіх емігрантів з Карпатської України і в моєму власному інтересі я повинна це якнайскоріше зробити. Я вийшла з консулату, щоб їхати до дому.

Автобусу не було і я пішла на залізничну станцію. По дорозі зустрінула зятя управителя школи – того самого, що ще так недавно бавився в грізного суддю й інквізитора в Іршаві. Побачивши мене, він із здивування прямо остовпів, а згодом не видержав, підійшов до мене і увічливо привітався. Він дуже хотів знати, яким чином я вже на волі. Я скоро попрощалась, виправдовуючись, що спішуся до поїзду.

Вдома я застала сина хворого в ліжку. Він тяжко перестудився частими поїздками до нас до Іршави.

В час нашої примусової відсутности приходили кілька разів жандарми в супроводі ватажка нинішньої нацгвардії, шукаючи за учителем з Словаччини. Погрожували синові, збиралися навіть бити. При тому забирали зі собою, що попало їм під руки.

Я бачила, що нам тут не можна оставатися і стала з сином і Марією складати наші речі, приготовляючись до виїзду.

Я рішилася їхати до Іршави, зайти там до майора – коменданта військ, просити допомоги в нього.

Тарас і Мирон Ключки у гімназій ній формі. З родинного архіву Галини Ключко публікується уперше.

На другий день я поїхала до Іршави. Майор справді показався людиною культурною і людяною. Він запевнив мене, що буде мене і моє майно охороняти, як довго я буду в Довгім, але радив виїхати якнайскоріше (до 24 годин). Я показала йому письмо від консуля і заявила йому, що хочу виїхати до Відня, де вчився наш старший син в гімназії. Не поїду до Польщі, ані до СССР, куди плянували вислати мене мої вороги. Вкінці я випросила в нього 4 дні на ліквідацію хати. Для перевезення речей він призначив залізничний вагон.

Задоволена з такого великого успіху, я пішла на станцію. Поїзду ще не було.

Окружені жандармами стояли бліді, помучені в’язні, знайомі мені учителі Білецької гімназії. Заговорити до них було неможливо, бо жандарми не допускали. Я прочувала, що їм грозить лихо і постановила, що конче мушу довідатися, куди їх везуть. Я незамітно підійшла до знайомого мені зі зборів у Хусті учителя. Він пізнав мене і привітався. Я тут же стала просити його довідатися, куди цих нещасних везуть. Він охоче згодився це зробити і за хвилину повернувся з вісткою, що всіх їх везуть на польську границю у напрямі Чоп, де мають їх передати полякам.

В поїзді я увесь час думала, як помогти арештованим. Прибувши до дому, я негайно післала сина до Хусту, щоб домагався порятунку для учителів у консуля. Його поїздка була успішна. Консул жадав телефонічно повернення тих людей. Телеграма звільнення дігнала їх перед самою границею.

В Хусті наказали мені кожного дня зголошуватися до місцевого коменданта поліції. Побачивши мене, майор жандармерії дуже здивувався і став наказувати мені, що я смію, а чого не смію.

На другий день післав за мною жандарма, почалися знову допити, які закінчилися щасливо моєю перемогою. Одначе, я бачила, що залишатися довше в Довгім не можливо.

Відправивши пакунки на двірець під доглядом приятелів, ми були врешті готові до від’їзду.

Марія ходила по кімнатах і гірко плакала та нарікала: «Двадцять літ життя і праці, а нині мусите все кидати й іти в чужину. Доктор і ви були нам як рідні. Нині люди стали вашими ворогами, забули про зроблене для них добро». Вона не хотіла вірити, що ми справді відходимо і назавжди покинемо Довге. Вона була не тільки моєю помічницею, але й вірною приятелькою.

Ми вирішили їхати автобусом. О год. 6 рано я і син ждали на автобус.

Село ще спало. Проводила нас вірна Марія і сусід. Я ще раз поглянула на нашу хату.

Спокійно блистіли вікна у променях сходячого сонця. Біла береза склоняла свої довгі плакучі віти, немов нам на прощання. Доходив ніжний запах рож, освіжених ранішньою росою, а по подвірʼї ходили забуті китайські гуси і ґеґали…

Без перешкод ми приїхали до Хусту і тут же всіли до поїзду, переповненого втікачами.

Вагони замкнено. На площадках між вагонами стояли вояки з крісами.

Засівши свої місця, ми з сином стали згадувати тільки що пережиті пригоди. Ми раділи, що вийшли майже без втрат.

Українські стрільці у вишиванках. Із книги “Герої стрілецького чину” (2014)

На двірці у Відні стрінули нас утікачі, що прибули сюди скорше з Ужгороду і Берегова. Пані Тисовська, обіймаючи і цілуючи мене зі сльозами в очах привітала мене словами: «Як ми радіємо, що вас бачимо. Тут рознеслася вістка, що вас усіх забили».

Приїжджали все нові поїзди і я постійно виглядала чоловіка, журилася за нього. Проминув, мабуть, місяць, як дали мені знати, що приїхав поїзд з полоненими з концлагеря. Я побігла на станцію. Полонених везли з усіма почестями до границі в запльомбованих вагонах під озброєною сторожею. Між іншими вийшов і мій чоловік. Він непомірно здивувався, коли побачив нас і почув, що ми щасливо вибрались з Довгого.

Нас перевезли до табору. Це був перший табір, що започаткував нову еміґрацію. В ньому ми перебували недовго. Я винаймила мешкання, перевезла туди прибулі в порядку наші речі, а чоловік став шукати працю.

По кількох місяцях наше життя стало входити в нормальне русло. Чоловік став лікарем у шпиталі для Т[у]Б[еркульозних хворих] в Ляйнцу[13], а довголітня практика на селі дала йому змогу дуже скоро вибитись поміж лікарями. Діти стали вчитись далі: старший – на університеті, молодший – у гімназії.

Чоловік оповідав мені про страхіття в концлагері. Польські і мадярські поліційні агенти катували і мучили полонених, найбільше січовиків. Скільки пониження і знущань прийшлось їм пережити! Я бачила це катування на власні очі в Іршаві та Хусті. І вже тоді подивляла витривалість та впертість січовиків, їхню віру в високу національну ідею і гордість за ту ролю, яку випало їм сповняти в дії відродження Карпатської України.

Це не були ні дипломати, ні партійні провідники, ані вожді чи отамани. Це були вояки, що виконували наказ, сповняли положене на них завдання. Це були новітні «конюхи Єґошуї»…

Чоловік з гіркою іронією сказав: «А все ж таки там, в таборі, я відбув мій перший, хоч примусовий відпочинок».

Засівши вечором на лавочці під тінистою липою в парку, ми гляділи взад на Одіссею нашого життя.

*    *    *

Минуло двадцять років. Нам не судилося повернутися назад у звільнену батьківщину. Не на схід, а на захід вела наша дорога. На нову скитальщину, щоб знову зачинати нове життя, наново зачинати працю на кусник хліба, бо все забезпечення пропало, мов дим.

Але це нас не прибило. Цих двадцять років ми жили повним життям, змістовним і корисним для нашого народу. Ми працювали для нашої родини. З праці в Довгім ми вийшли багаті досвідом і життєвою мудрістю.

Ми пізнали таємниці людської душі, душі нашого народу – приниженого, прибитого важким горем і злиднями, але саме тим більше багатого на великі культурні скарби.

Краєвид села Довгого на Іршавщині. Листівка 1920-1930-х років. Із закарпатської фотоколекції Михайла Марковича

Ми навчилися любити той народ за його сердечність і доброту, за його хитрість, недовір’я і наївність, бо ми його добре розуміли. Ми полюбили його добрі і злі прикмети. І там, під липою, я сказала чоловікові: «В Довгім ми провели найгарніший час, час успіхів і невдач, розчарувань і поразок. Ми заповнили наше життя майном, якого ніколи не втратимо й не забудемо».

Чоловік подивився на мене із здивуванням і трохи іронічно зауважив: «Що ти кажеш? Та ж ти завжди нарікала і всім була невдоволена».

«Це належить до життя», – сказала я йому, поглядаючи на лебедів, що граціозно, легко, ледве торкаючись води, плавали по озері. – Але ми там були щасливі, якщо можна життя людини назвати щастям. Щастя – це фантом, невловима мрія. За ним гонимось, його шукаємо, його не бачимо і не находимо, але воно є в нас самих і з нами. Такого щастя, як було там, ми вже більше не знайдемо».

*    *    *

Коли закінчилась кар’єра Гітлера і Німеччина лежала розбита та знівечена альянтами, тоді Бенеш появився знову на горизонті політичного життя Чехо-Словаччини. Він пригадав собі москвофільсько-слов’янофільські симпатії, зробив реверанс перед Сталіном у надії, що в нагороду за свої героїчні вчинки дістане принаймі Галичину. Але «старший брат» мав не менші апетити від Бенеша. Вдаривши маленького братика по пальцях, прилучив Карпатську Україну до УССР. Але і Чехію не захотів залишити сиротою серед німецького моря. Він пригорнув її до себе, виславши до Праги… свої війська.

Карпатська Україна стала частиною України. Щоправда, народ не може будувати своєї самостійної держави – вимріяної України, але живе однією родиною з надією, що прийде час – засяє світло волі і суцільний український народ позбудеться ненависного московського окупанта.

Президент ЧСР Бенеш здивовано замітив: «За 20 років нашого співжиття на “Подкарпатске Русі” ми не змогли зискати собі симпатій народу, народ нас ненавидів так само, як і мадярів». Чи ж диво? Своєю шовіністичною колоніяльною політикою чехи не тільки втратили симпатії народу, але вони втратили всі права до співпраці з тією країною. Вони зрадили демократичні постуляти, проголошені Масариком. За 20 років чехи не зробили підготовки до скликання сейму, не відкрили університету. На Карпатську Україну сунули хмари колонізаторів-чехів з докладно визначеним завданням держати український народ у ярмі, як це було й за панування мадярів.

А все ж таки треба признати, що чехи були найбільш толерантні до українців у порівнянні до других окупантів України.

Чеський народ наскрізь демократичний, подібно як і наш. Він теж втратив був свою аристократію, яка зденаціоналізувалася, відреклася свого народу. Знімчилася, як наша спольщилася або змосковщилася.

Чехи – народ практичний, промисловий, витривалий. Своєю систематичною працею та спротивом наступові ворога міг би бути не тільки помічником, але і вчителем для нас. Міг би дати значну підтримку в наших самостійницьких змаганнях, коли б визбувся загребущих апетитів на Карпатську Україну.

Співжиття було б можливе, як би не той панславістичний дурман, інспірований Москвою, орієнтація на «старшого брата». Треба сподіватися, що тепер чехи нарешті вилікуються з москвофільського дурману.

Ось германські чи романські народи – в них немає і сліду якогось «фільства». Кожний з них живе самостійно, розвивається самостійно. І не зазіхає на чуже поле й чужу хату. Чи не може подібно бути й між словʼянськими народами?

Кінець.


Спомини проілюстровано світлинами із закарпатської  фотоколекції Михайла Марковича, з родинного архіву Галини Ключко, з Вікіпедії. Окрема подяка пані Марії Рипан за фотографування і пересилання світлин.


[1] Масарик Гарріг Аліса (1879–1966) – чехословацька професорка, соціологиня, політикиня, донька Томаша Масарика.

[2] Диспозиція – тут у значенні: розпорядження.

[3] Пляга – лихо, удар.

[4] Бенеш Анна (у дівоцтві: Влчкова; 1885–1974) – дружина президента Едуарда Бенеша; голова чехословацького відділу Міжнародного Червоного Хреста (після 1945 р.).

[5]син о. Волошина… – Кого тут має на увазі Анна Ключко точно не зрозуміло, оскільки Августи Волошин у шлюбі з Іриною Петрик не мав дітей. Натомість подружжя опікувалося приватним сиротинцем, де виховувалося 22-є дітей.

[6] Марія-Антуанетта (1755–1793) – королева Франції, дружина Людовіка ХVІ. Під час Французької революції її діяльність відзначалася контреволюційними змовами та інтервенціями. Засуджена до смертної кари і страчена на гільойотині.

[7] На горі в Мстичеві, у монастирі оо. Василіян… – Йдеться про Імстичівський монастир чину Василія у селі Імстичово Іршавського району Закарпатської області.

[8] Котович Петро (хресне імʼя Андрій; 1873–1955) – український церковний діяч, ієромонах-василіянин, проповідник, перекладач релігійної літератури. З 16 грудня 1931 р. був призначений ігуменом Імстичівського монастиря на Закарпатті. Через прихід угорської влади на Закарпаття змушений був покинути Імстичніський монастир і був переведений на місійну працю до Канади.

[9] Озвіріла юрба прийшла робити розправу. – З окупацією Карпатської України угорцями у 1939 р. монахи-василіяни зазнали переслідування. Імстичівський монастир попав під розправу одним з перших. Монахів звинуватили у тому, що вони начебто переховують у монастирі зброю і січовиків, а відтак 18 березня 1939 р. монастир було обстріляно.

[10] Ґренджа-Донський Василь Степанович (1897–1974) – український письменник, перекладач, громадський, культурний і політичний діяч. З 1921 р. мешкав на Закарпатті. Редагував радянофільський журнал «Наша Земля» (1927–1928). З осені 1938 р. до березня 1939 р. діяч Карпатської України, редактор «Урядового вісника Правительства Карпатської України». Після приходу угорської влади на терени Закарпаття був увʼязнений і катований в тюрмах. У серпні 1939 р. втік до Словачиини, де і минуло решту його життя. Автор повістей, збірок поезій, історичних драм та мемуарів «Щастя і горе Карпатської України. Щоденник. Спогади».

[11] Нірадьгаза (Ніредьгаза) – місто на північному сході Угорщини, за 18 км від якого у 1939 – 1944 роках існував збірний накопичувальний табір «Ворʼюлопош». У квітні – серпні 1939 р. у концтаборі за різними даними було від 1200 до 2000 людей, серед яких переважно були січовики, представники національно свідомої інтелігенції, греко-католицькі священники та державні службовці Карпатської України. Часто до цього концтабору потрапляли люди, заарештовані за неперевіреними наклепами або доносами, писаними з особистої помсти. На початку травня 1939 р. почали звільняти перших вʼязнів, яких, як правило, відправляли до Відня, де знаходився Український Допомоговий Комітет для утікачів з Карпатської України (Див. докладніше: Славік Ю. В. Створення та функціонування в Угорщині концентраційних таборів Крива та Ворʼюлопош (березень-липень 1939 р.) // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія «Історія». 2013. Вип. 2 (31). С. 24–31).

[12] Інтервенюватилат.) – бути посередником, учасником переговорів.

[13] Ляйнц – у той час передмістя Відня, нині – 13-й район Відня.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s