© Ярослава МЕЛЬНИК
Докторка філологічних наук,
професорка кафедри філології Українського католицького університету (Львів),
професорка Українського вільного університету (Мюнхен)
Змальовуючи у своїх мемуарних нотатках «Іван Франко і його родина» (1956) портрети приятелів і недругів батьків, Михайла Павлика Анна Франко-Ключко відносила до останніх:
«Одним із постійних, майже щоденних, відвідувачів дому був Михайло Павлик, родом із Косова, шкільний товариш тата. З браку засобів він не міг закінчити студій. Людина обмежених здібностей, тяжко пробивався в житті; тато, бажаючи допомогти йому, притягнув його до співпраці в тільки що заснованім ним часописі “Друг” і до радикальної партії, що виникла під впливом Драгоманова. М.Павлик виявився, однак, фальшивим другом для тата; безмежно заздрісний за геній тата і його вплив на громадянство, відіграв ролю малого Макіявеллі. Він безоглядно користувався гостинністю мами, був постійним столівником у нас, а за це все розносив між людьми всі наші домашні справи, щоденне змагання моїх батьків з недостатками, негосподарність мами представляв у найгіршім світлі. Щоб маму понизити, поширював між громадянством для неї назву “Франчиха” — назвище, приняте тільки на селі, але принизливе в місті, де всі собі “панькали”. Він добився довір’я у Драгоманова і всякими очернюваннями і фальшивими інформаціями старався підкопати співпрацю двох учених і громадських діячів. Мама скоро помітила його фальшивість і старалася позбутися його з хати, але тато заступився за нього перед мамою, бо його довір’я і доброзичливість до Павлика були непорушні»[1].
Ні, М. Павлик, далебі, не «малий Макіявеллі» щодо І. Франка, а той, своєю чергою, не такий некритичний стосовно свого товариша, як думала Анна Франко. Та й «маму», Ольгу Франко, М.Павлик (при всій складності їхніх стосунків) не завжди лише «очернював», і не завжди вона «старалася позбутися його з хати» (хоча було й таке).
Михайло ПавликВзаємини, що склалися зі самого початку знайомства між І. Франком і М. Павликом, можна, радше, назвати «дружбою-суперечкою». Зазначена особливість їхнього товаришування випливала з різниці характерів. Дослідники (Михайло Мочульський, Іван Денисюк, Лариса Бондар) зауважували, що свої стосунки з М. Павликом І. Франко дуже правдиво відтворив у новелі «Хома з серцем і Хома без серця» (1904). «Вони були майже вповні контрасти один супроти одного, і ся сила контрасту лучила їх докупи»[2], навіть у портретній характеристиці одного з персонажів — Хоми зсерцем — сучасники легко впізнавали М. Павлика:
«Се був невеличкий живий чоловічок із повним виразу, але звичайно меланхолійним лицем, з очима, майже все немов примґленими слізьми, з лагідним, м’яким, хоч не мелодійним, голосом»[3]. «Для Дениса Лукіяновича те, що Хома з серцем — це М.Павлик, не підлягало ніякому сумнівові. Досліджуючи, де мешкав Франко у Львові, він стверджує прямо, що частенько — на квартирі в Хоми з серцем, навіть не пояснюючи, що то за Хома з серцем, бо був переконаний, що всі знають Франкову новелу та її прототипів»[4].
Оцю різницю характерів обидва — і Франко, і Павлик — відчували дуже добре. «Хоч ми оба хлопські сини, — зауважував І. Франко у своєму curriculum vitae, — але наше виховання, розвій і склад думок були не однакові, не говорячи вже про велику різницю темпераментів і привичок. То й не диво, що приязнь наша була властиво зразу вічною суперечкою»[5]. «Наше 25-тилітнє товаришованє з д-ром Франком то не була сама особиста прихильність. Особисто ми навіть дуже ріжнилися між собою, — визнавав і М. Павлик, — але […] в головному, в справі визволення русинів з усяких духових пут, ми все йшли бік-о-бік по одній дорозі і до одної ціли, так що русини вважали нас “сіямськими братами” — близнятами, зрослими докупи. В політиці руській ми справді чинили одно моральне тіло, одно “Я”»[6].
Одначе 1900 р., коли М. Павлик писав наведені вище рядки, такої монолітности між ним та І. Франком вже не існувало: «Одна половина нашого колишнього морального Я лишилася в радикальній партії, а друга опинилася деінде»[7]. І. Франко якраз тоді перейшов до національно-демократичної партії, яку він заснував разом із М. Грушевським. Але не розходження на політичному ґрунті, хоча це також (вихід І. Франка з радикальної партії був для М. Павлика «болючим ударом»)[8], стали згодом, у 1905 р., основною причиною конфлікту між колишніми друзями, а саме різниця характерів, зокрема, деякі риси вдачі М. Павлика, його поведінка під час відзначення в 1904 р. 30-літнього ювілею його діяльности, на які надто пристрасно відреагував І. Франко.
Уже М. Драгоманов, хоча і як любив М. Павлика, свого найвірнішого учня[9], звертав увагу на деякі не надто симпатичні риси його вдачі: «мілку амбіцію», «самоосліплення», «впертість», «неохоту до систематичної праці»… Своєю чергою в молоді роки І. Франко докладав чимало зусиль, аби допомогти М. Павликові позбутися пристрасти до занадто великого замилування власною особою та «перечуленого» ставлення до своєї родини[10]. Останнє, зазначає М. Мочульський, під час Павликового ювілею виявилося вже у формі нарцизму:
«Доволі прочитати книжечку “Ювилей 30-літньої діяльности Михайла Павлика”, в якій містяться його промови, та ще й деякі пізніші його статті, щоб пересвідчитися, що Павлик нарцистично захоплюється самим собою: — він лагідний, добрий, делікатний, походить з гарної, доброї, навіть лицарської селянської сім’ї, в нього “гостре почуття правди й завзятости”, його ідеї непомильні й всесильні, а його писання мають просто маґічну міць, — вони всіх переконують і справляють на єдино добрий шлях. Цінуючи себе аж так високо, Павлик ставиться дуже гостро, а навіть з погордою до інших, що не йшли його шляхом, між іншими й до Франка, особливо коли той виступив із радикальної партії […]. На свому ювілею, правда, не називаючи Франка по імені, але так прозоро, що кожен знав про кого йде річ, напав у своїй промові на Франка дуже гостро й грубо»[11].
І той не витримав: умістив у 3-й книзі ЛНВ за 1905 р. відому статтю «Михайло Павлик. Замість ювилейної сильветки», у якій «важким келепом» (М. Мочульський) почав розбивати «ті численні леґенди, які наросли вже протягом літ довкола особи д. Павлика і яким поперед усього, здається, повірив він сам»[12]. Умістив на «здивування і огірчиння» всіх своїх прихильників. «… Мене вразила якась хвороблива в ній ґдирливість, необ’єктивність, з якою він (Франко) поставився до колишнього свого товариша і друга з юних літ», — писав Є. Чикаленко, якого І. Франко ознайомив зі змістом статті ще в рукописі[13]. Вражений виступом І.Франка проти М.Павлика був і священник Василь Загаєвич, який навіть осмілився висловити свою опінію про це самому поетові:
«Я не знаю й ніяк додуматися не можу, що спонукало до такої безпощадної критики П[авлик]а, тим більше, що критика ця переступила далеко границі об’єктивности і безпристрастности. Коли й справді діткнув Вас чим-небудь П[авли]к у своїй ювилейній книжці, то ви зависоко стоїте, щоби се могло вам у чім-небудь пошкодити і занадто добре вас люде знають і цінять, аби П[авли]к міг хоч у чім-небудь зачепити Вашу славу. Відки ж набралося в вас тілько ненависти, що ви не вагалися виволікати на публічну арену справи П[авли]ка, майже зовсім приватного характеру?»[14]
За появу на світ цієї вельми дискусійної статті деякі сучасники кидали каміння в бік М. Грушевського (з яким М. Павлик також розбив глека), вважали його інспіратором Франкового виступу[15]. Так думав і сам М. Павлик[16], до речі, не залишившись у боргу перед опонентом. Його відповідь «Пан Іван Франко супроти мойого 30-літнього ювилею»[17] також не може слугувати взірцем об’єктивности та толерантности.
Проте до остаточного розлучення між І. Франком і М. Павликом (навіть після цих винесених на суд людський взаємних звинувачень, кривд й образ) не дійшло, хоча «акорди» баталій 1905 р. і надалі подекуди звучатимуть у їхніх виступах, приватних і публічних, у тому числі в рецензії І. Франка на Павликове видання в 1909 р. брошури М. Драгоманова «Пропащий час. Українці під Московським царством», у якій бажання будь-якою цiною заперечити супротивниковi привело I. Франка до декларацiї тез, якi явно суперечили його власним переконанням, у тому числi навiть нацiональнiй доктринi, iдеалу полiтичної самостiйности України[18].
Надто багато в’язало цих «приятелів – суперників» в «юні дні, дні весни». Вони продовжують листуватися (хоча й спорадично), обмінюватися книжками. М. Павлик турбується про виділення І. Франкові в час хвороби допомоги з фондів Наукового товариства імени Шевченка, той своєю чергою радить М. Павликові, де він може друкувати свої твори, турбується про виплату йому гонорару. На долю І. Франка випала також сумна участь провести М. Павлика в його останню путь. Зокрема він зголосився як «довголітній товариш покійного» виголосити промову на його могилі. Коли ж російська воєнна влада в місті не дозволила ні Франкові, ні будь-кому іншому виголосити над гробом М. Павлика «ані духовної, ані світської промови», він переробив концепт свого прощального слова в поезію «На смерть М. Павлика д. 26 січня 1915 р.» — гідну оцінку заслуг покійного:
В його особі всі ми втратили
Талановитого робітника, живу,
Чуткую силу, сівача зерен плодючих,
Завзятого поборника неправди
Та кривди людської, одного з тих
Будителів народної душі
Та свідомости, про яких ніколи
Не гасне пам’ять[19].
Це сказав І. Франко, який, на думку Івана Денисюка, «ніколи не роздавав незаслужених похвал навіть у некрологах»[20].
Тепер щодо твердження Анни Франко-Ключко стосовно того, що М.Павлик «всякими очернюваннями і фальшивими інформаціями старався підкопати співпрацю двох учених і громадських діячів»[21], себто, І.Франка і М.Драгоманова. Мусимо визнати, що М.Павлик таки справді, притім щиро і в благих намірах (так принаймні він сам думав), не раз «надсилав» М.Драгоманову «жалоби» на І.Франка, повідомляючи його нібито про дволичність, непослідовність та опортунізм свого друга, тим самим volens nolens спричиняючись до «шпигань» його з боку їхнього спільного вчителя. «Від Драгоманова нині дістав лист, котрий одним уступом діткнув мене так болюче, що я цілий день ходив, мов одурілий. На шпигання він майстер», — поскаржився колись І.Франко, як, це не парадоксально, не кому іншому, а саме М.Павликові[22].
У своїй кореспонденції до подружжя Драгоманових — Михайла й Людмили — М. Павлик не оминав також і згадок про Ольгу Франко. «З його уривчастих уваг, раз у захопленні або спочутті, то знов у гніві й нетерпимості, — зауважує Ірена Книш, — зарисовується невиразна сильветка малознайомої дружини Франка»[23]. Вперше про Франкову обранницю М.Павлик коротко згадав у листі до М.Драгоманова, датованому 7 травня 1886 р.: «Фр[анко] вже поїхав на Укр[аїну]. Поїхав він умисне по жінку (возьме там шлюб з сестрою жінки Трегубова й вернуть сюда»)[24]. Цікаво, що, слідуючи прикладу приятеля, М.Павлик і сам гадав про одруження на Великій Україні (лист до М.Драгоманова від 26 лютого 1889 р.): «Непремінно би треба оженитися, а то подохну або вдурію. Думав найти собі жінку на Україні, якби був туди поїхав (галичанка ні одна за мене не піде, а зрештою вони якісь недолюдки проти росіянок, от Франчиха звичайнісінька російська панночка, а й то куди простіша й людяніша від найпоступовішої галичанки ― Кобринської»[25].
До слова, це не єдині рядки в епістолярію М.Павлика, де йдеться про людяність Франкової, її добре серце. «Вже приходилось нам з мамою вмирати з голоду буквально. Як ми перебули сих 6 місяців, відколи в мене нема ніякого заробку, — і сам не розумію […]. Трохи помагала нам Франкова, спасибі їй, — то хлібом, то позикою грошей, по ½ гульденів у місяць…»[26]. М.Павлик також співчутливо пише про матеріальні нестатки Франків («Над єго сім’єю висить жебрача бідність»)[27], про те, як особливо нелегко в цих обставинах доводиться Ользі Федорівній, та якої помічною для родини була би плата Франкові за редагування часопису «Народ» («Платня від “Народа” […] позволить наймити квартиру обширнішу, дівчину для дітей, і визволить від муки, неспаних ночей і т.і. і єго жінку, котра зниділа на пні»)[28], про хворобу Франкової в 1894 р. («… Вона, бідна, недовго буде жити ― у неї сухоти. Перед чоловіком сяк-так держиться, щоби його не добивати, а передо мною плакала, що так марне сходить зо світа»[29]. Передаючи Ользі Франко «приписи» лікаря Володимира Кобринського з Коломиї, просить не відповідати йому, Павликові, на лист, «бо і то напруженє»:
«Був я у Кобринського і він сказав мені таке: лікарство, записане д-ром Антоневичом, добре, іживайте єго і далі. Не добре зробилисте, щосте самі поїхали до Дрогобича, бо сама поїздка може викликати новий вибух крови. Ви тепер intransportabel, і через те він не радить поїздку в гори, а радить жити на місці, тобто зовсім ізолюватися від дітей, і від усяких клопотів і гармідеру, і по змозі навіть не говорити нічого, лежати, класти зимні оклади, добре їсти, тобто, добрий розсіл, курятину молоду, молоко солодке, яйця на мняко, стеречися простуди. Головне ж діло — спокій і певність, що буде добре»[30].
Ольга Франко, як вже згадувалося, не раз виручала М.Павлика в скруті, і то, як бачимо, при постійному безгрошів’ї родини (кошти від посагу Ольги мали в подружжя інші статті витрат, як ось: видання часопису «Житє і Слово», докторат вченого у Відні, побудова власної оселі). Цікаво, що М.Павлик став «столовуватися» у Франків майже від самих початків їхнього родинного життя. «Я там їм обід разом з Коц[овським] для доброти домового обіду й для того, що йнакше не міг би користати з бібліотеки»[31], — інформував він у грудні 1886 р. М.Драгоманова про своє життя-буття, оминувши, щоправда, тоді той факт, що харчується він у Франків безкоштовно. Про останнє доволі просторо і не без певних (хоча й завуальованих) ноток образи на Ольгу Франко М.Павлик напише в одному з наступних листів до того ж адресата:
«… Треба Вам знати, що і обіду у Фр[анка] вже не їм. Ні відки, бачите, було платити, а жінка Ф[ранко]ва, як оказалось, того й дулась і хмурилась на мене і не говорила з 1½ місяця; вкінці сама сказала, що годі далі їсти, не плативши, і це якраз після того, коли ми з Франком говорили при ній же, що коло мене велика біда. (Я ж у Франка був випросився й він мені нічого не казав). Міні й самому крайнє прикро було, що не можу заплатити, і за зле їй не беру, хоть я їй, ані Ф[ран]кові того не зробив би, з н а ю ч и, що чоловікови ні-відки (жив же у мене Ф[ранк]о власне цілий 1878 рік!). Та Бог з ними, міні не виходило, як тілько сказати єму ще раз, що тепер міні заплатити ні-відки, а що заплачу, як тілько дістану гроші і ― відказатись від обіду. Стратив я через те, окрім обіду, ще і те, що не зможу користати з бібліотеки і не буду говорити з Ф[ран]ком і К[оцовськ]им (в м о ї м с т а н і і с е б у л о щ о с ь н а й л і п ш о г о!)»[32].
На освічену дружину свого приятеля М.Павлик попервах покладав й особисті меркантильні наміри, сподіваючись, що вона перекладатиме його статті до російських часописів, і таким чином він зможе бодай трохи поліпшити своє матеріальне становище[33]. Похвалив він теж і наукову розвідку Ольги Франко «Карпатські бойки і їх родинне життя», опубліковану в жіночому альманасі «Перший вінок»[34]. Але це, либонь, і всі позитивні висловлювання М.Павлика на адресу Ольги Франко, коли він торкається її участі в громадському житті, жіночому русі, у видавничих проєктах чоловіка, зокрема у виданні часопису «Житє і Слова» («Прочитав я в “Ділі” відозву редакціії “Житя і Слова”, що Вам посилаю, та й засумував: Бо 1) що таке в редакції Ольга Франко? Це все одно, що я сестру взяв би в редакцію “Народа”, а д. Ольга ні в чому толку не знає і тілько буде путати, тобто збивати з толку чоловіка, і так не міцного»[35]), в адміністрування «Народу» («Франкова просто скандально вела експедицію»[36], «Франчисі ніколи, до того й діти роблять з “Народом” свій порядок»[37]). А «роблять свій порядок» діти Франків тому, вважав М.Павлик, що їх неправильно виховують: «Діти такі неблаговоспитані, що все рвуть, (я раз сказав) був словечко протів принціпу Фр[ан]ків: д и т и н і в с е м о ж н а, та почув від Фр[анчи]хи докори, остатним разом, що в сімейних справах я деспот…»[38].
За М.Павликом, і чоловіка Франкова, «пхала» не раз туди, куди не треба, як ось, змусила його робити докторат, запровадила до Відня «для марного додатку»[39], а від того, на його переконання, страждає справа[40]. В історії Франкового докторату, назагал взаємин М.Павлика й Ольги Франко, дуже цікавим є лист М.Павлика до І.Франка від 2 січня 1893 р. і відповідь останнього, яка свідчить, із-поміж іншого і про те, якими були взаємини в родині Франків та які риси своєї дружини цінив І.Франко. Ось фрагменти з цих листів. «Дорогий друже, — скаржився М.Павлик І.Франкові, — сегодня жінка Ваша просто збісила мене завагою, що буцім я хочу Вас “отсранить отъ Народа” […]. Я ж власне через те мав дещо протів Вашого сидіня в Відні, що це Вас відриває, бодай на час, від практичної роботи, м[іж] і[іншим] в “Народі”. На мій лист до Вас відписала мені Ваша жінка: Не смійте мені безпокоїти чоловіка своїми листами. Чого ж вона тепер обертає кота хвостом?»[41]. І.Франко, намагаючись злагіднити інцидент між своїм «найліпшим приятелем» і дружиною, водночас вважав, що його роль у цій «перестрілці» між ними «дуже неінтересна»:
«Я дуже жалую, сли моя жінка свідомо або несвідомо образила Вас, хоч, знаючи її почуття справедливости, я не можу припустити, щоб вона мала намір образити Вас. Значить, доходіть собі з нею правди самі. Принципіально ж я вивів би з усієї сеї сфери тільки одно: що роль ментора фамілійного, в котру Ви трохи необдумано себе поставили, пишучимені і жінці адмоніції в справі, котра в першій лінії є нашою родинною справою, є невдячна і нічого, крім прикростей, не приносить. Звісно, я, знаючи Вашу щирість, не мав і не маю Вам сього за зле, але жінка моя має повну автономія чуття, і думання, і говорення, а також находиться в тім віці, що може сама відповідати за свої слова і вчинки[42].
Особливий гнів і роздратування у М.Павлика викликало те, що «Франчиха» стала між ним і Франком у «справі»: «Між нами нема гіршого посередника над єго жінку. В ній, мов у зеркалі, ярко відбилися всі добрі і лихі боки Фр[ан]ка, а так як вона слабіша розумом і образованєм та ще й прибита дітьми й т.и. сімейними злиднями, то вона стала просто коректурним листком із масою таких помилок, що мусять бісити такого прихильника жіноцтва, як я…»[43]. Цього він їй простити не міг, як не міг дарувати й того, що І.Франко все «геть чисто розказує жінці», тим самим порушуючи його, Павлика, священні права.
«Ф[ран]ко буде лютий на мене за жінку, бо я сказав перед людьми, що в с п р а в і маю на него більше право, чим жінка. Все діло в тім, що «Ф[ран]ко все чисторозказує жінці, з чого у неї виходить хаос і почасти і шкода для справи, котру вона путає. Нема у него того нюху, що може переварити чужий мозок без шкоди для инчих і для справи. Я би про те Вам не розказував, якби не те, що вона псує відносини Фр[ран]ка зо мною й инчими людьми. І годі міні сказати: Бог з ним!»[44]
Чим зумовлено таке лихослів’я М.Павлика супроти Ольги Франко? Чому так гостро оцінював він її діяльність у різних царинах, у яких вона в міру своїх сил і хисту брала участь? І чому так категорично, ні на йоту не сумніваючись у своїй рації, накладав на неї свої лекала? А тим паче, чому він гадав, що має право диктувати своєму приятелеві, що той має розказувати дружині, а що ні?
Можемо припустити, що окремі слова чи вчинки О. Франко могли подекуди й зачепити перечуленого, вразливого М. Павлика. Річ у тім, що Ольга Федорівна боронила чоловіка, себе і дітей (тут: від випадів і докорів М. Павлика) так, як вміла, і як вважала за потрібне, і як випливало з її характеру, прямого, безпосереднього, далебі, не дипломатичного й обережного. «Вона не вміє мовчати там, де справді треба»[45] — ще одна Павликова «характеристика» Ольги Франко. До слова, деякі сучасники, чи, радше сучасниці, теж відзначали цю рису дружини письменника. Та й сам І. Франко, пишучи Ользі Хоружинській, тоді ще нареченій, що її київська знайома Олена Доброграєва, чогось «жалується» на неї, застерігав свою «дорогу Олічку»: «Щось Ви десь комусь наговорили. І не встид Вам, Олічка?»[46] Але, кажімо на вовка, скажімо і за вовка, себто за Ольгу Франко. До її чести, вона вміла визнавати свої помилки. «Сама вона звинилася передо мною»[47], — писав М. Павлик М. Драгоманову 31 січня 1893 р.
У своїх філіпіках на адресу Ольги Франко М.Павлик був теж щирим. Але «щиромовність» тут не те саме, погодимося, з Франковою оцінкою свого товариша, що «правдомовність». «Був щиромовний він, та щиромовність / Не все те самеє, що правдомовність»[48]. Можливо, «неправдомовність» М. Павлика супроти «Франчихи» пояснюється не лише образою на неї (хоча «кривди», завдані йому особисто Франковою, а тим паче шкода від неї загальній справі, були в стократ перебільшені), особливостями його натури, про що йшлося на початку цієї статті, його роздратованістю в ті чи ті хвилі життя («до того у мене самого нерви хорі»[49], але й ревністю (либонь, і не усвідомленою), що ця «звичайнісінька російська панночка» стала посередницею між ним і Франком, ба більше, зайняла місце його сестри Анни Павлик, з якою І. Франко свого часу мав намір одружитися). А, може, про цю матримоніальну історію — «проєкт» Івана Франка з одруженням з Анною Павлик — всі його учасники з плином часу забули. Окрім хіба що Анни Павлик, яка любила Івана Франка. Але це вже інший сюжет, інша історія…
[1] Франко-Ключко А. Іван Франко і його родина: Спомини. Торонто: Ліґа Визволення України, 1956, с. 16.
[2] Франко І. Хома з серцем і Хома без серця // Зібр. творів: У 50 т. Київ: Наукова думка, 1979, т. 22, с. 10.
[3] Там само.
[4] Бондар Л. «Коли екстреси ся стрічають» (студія над Франковою новелою «Хома з серцем і Хома без серця») // Українське літературознавство. Іван Франко. Статті і матеріали. 1992, вип. 56, с.87.
[5] Франко І. Лист до Михайла Драгоманова від 26 квітня 1890 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т., Київ: Наукова думка, 1986, т. 49, с. 244.
[6] Павлик М. Голос небіжчика // Громадський голос (Львів), 1900, № 3–4, с. 19.
[7] Там само.
[8] Див.: Лозинський М. Михайло Павлик. Його життє і діяльність. Відень: Виданнє Союза Визволення України, 1917, с. 17.
[9] У своїх ілюстрованих «Житіях святих» Яків Струхманчук поставив портрет М. Павлика з Євангелієм у руках як символ безмежної віри того в ідеї М. Драгоманова: «Поза Драгомановим він не бачив світа, не хотів вірити, що ідеї та ще й політично-суспільні не вічні і не вільні від еволюції, і критикував гостро кожного, хто не йшов по лінії ідей Драгоманова чи його, Павлика» (Мочульський М. Іван Франко: Студії та спогади. Львів: Вид-во Ізмарагд, [1938], с. 107–108).
[10]Див.: Денисюк І. Іван Франко та Михайло Павлик // Слово про Великого Каменяра. Збірник статей до 100-ліття з дня народження Івана Франка. Київ:Держ. вид-во худ. літ-ри, 1956, т 2, с. 502.
[11] Мочульський М. Іван Франко: Студії та спогади, с. 108–109.
[12] Там само, с. 110.
[13]Чикаленко Є. Іван Франко (Уривок зі споминів) // Наша громада, 1926, кн.5–6, с.17.
[14] Загаєвич В. Лист до Івана Франка // Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України (далі — ІЛ), ф. 3, №. 1630, с. 109–110.
[15] Про те, що Франкова стаття, написана з «благословення» М. Грушевського, була переконана й Людмила Драгоманова, дружина М.Драгоманова. Євген Чикаленко занотував у своєму «Щоденнику» цікаву розмову з нею, яка відбулася значно пізніше від конфлікту між Франком і Павликом — 20 березня 1914 р. «Його (Павлика — Я. М.) не любить Грушевський, — каже Людмила Михайлівна, — а за ним і Франко, який цілком підпав під вплив Грушевського, з його благословення написав на Павлика отой пасквіль у “ЛН Віснику”». На заперечення Є. Чикаленка, що «у Франка вже тоді починалась його хвороба», Людмила Михайлівна завважила: «Але Грушевський був здоровий!» (Чикаленко Є. Щоденник: У 2 т. Київ: Темпора, 2004, т. 1 (1907–1917), с. 322).
[16] Сприйнявши статтю І. Франка як «грубу провокацію з його боку», М. Павлик писав, що за неї, «розуміється, відповідає морально д. Грушевський» (З Наукового товаристваім. Шевченка у Львові. Написав і видав М. Павлик. Львів, 1905, с. 4).
[17] Павлик М. Пан Іван Франко супроти мойого 30-літнього ювилею // Діло, 1905, №№ 56, 75.
[18] Див. про це детальніше: Мельник Я. … І остатня часть дороги. Іван Франко в 1908–1916 роках / Вид. 2-е, випр. і доп. Дрогобич: Коло, 2016, с.310–314.
[19] Франко І. На смерть М. Павлика д[ня] 26 січня 1915 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т., т. 3, с. 387.
[20] Денисюк І. Іван Франко та Михайло Павлик, с. 504.
[21] Франко-Ключко А. Іван Франко і його родина: Спомини, с.16.
[22] Франко І. Лист до Михайла Павлика від 11–12 лютого 1892 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т., т. 49, с. 355. Про взаємини І.Франка і М.Павлика див. детальніше: Мельник Я. … І остатня часть дороги. Іван Франко в 1908–1916 роках, с.48–54.
[23] Книш І. Іван Франко та рівноправність жінки. У 100-річчя з дня народин. Вінніпеґ, 1856, с.58.
[24] Павлик М. Лист до Михайла Драгоманова від 7 травня 1886 р. // Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895), т.V. (1886–1889). Зладив Михайло Павлик. Чернівці, 1912, с.98.
[25]. Павлик М. Лист до Михайла Драгоманова від 26 лютого 1889 р. // Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895), т.V. (1886–1889), с.347
[26] Павлик М. Лист до Людмили Драгоманової від 3 квітня 1897 р. // Записки НТШ, 1997, т.234: Праці філологічної секції, с.502. [Публікація листів Михайла Павлика до родини Драгоманових Івана Денисюка].
[27] Павлик М. Лист до Михайла Драгоманова від 24 січня 1892 р. // Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895), т.V. (1886–1889), с.147. «… От як погляну на Франків: вічно обоє мучаться і не мають вільного часу для якої-небудь роботи, та й тісно у них страх» (Павлик М. Лист до Михайла Драгоманова від 11 жовтня 1890 р. // Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895), т.VІ. (1890–1891). Зладив Михайло Павлик. Чернівці, 1910, с.75). «Гірко і подумати, шчо воно буде у Львові, коли ми з Франком його покинемо — бо єму ні відки жити з жінкою і дітьми, маючи всего 60 гульд. в Кур’єрі» (Павлик М. Лист до М.Драгоманова від 14 квітня 1892 р. // Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895), т.VІІ. (1892–1893). Зладив Михайло Павлик. Чернівці, 1911, с.21).
[28] Павлик М. Лист до Михайла Драгоманова від 2 листопада 1890 р.// Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895), т.VІ, с.83–84.
[29] Павлик М. Лист до Михайла Драгоманова від 18 лютого 1894 р. // Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895), т.VІІІ, (1894–1895). Зладив Михайло Павлик. Чернівці, 1911, с.35.
[30] Павлик М. Лист до Ольги Франко від 9 серпня 1893 р. // ІЛ, ф.3, №1637, с.89–90.
[31] Див.: Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895), т.V. (1886–1889), т.V, с.129.
[32] Там само, с.243.
[33]Павлик М. Лист до Михайла Драгоманова від 30 травня 1886 р. // Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895), т.V. (1886–1889), с.101.
[34] Павлик М. Перші ступні руско-українського жіноцтва // Народ, 1892, 15 лютого.
[35] Павлик М. Лист до Михайла Драгоманова від 17 січня 1894 р. // Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895), т.VІІІ. (1894–1895), с.17.
[36] Павлик М. Лист до Михайла Драгоманова від 22 жовтня 1892 р. // Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895), т.VІІ. (1892–1893), с.93.
[37] Павлик М. Лист до Михайла Драгоманова від 7 липня 1892 р // Записки НТШ, 1997, т.234, с.456.
[38] Павлик М. Лист до Михайла Драгоманова від 1 червня 1893 р. // Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895), т.VІІ. (1892–1893), с.227.
[39] «А П[авлик] дурний, він мині теж доку[чає], на що я тебе мучу і запровадила до Відня для марного додатку» (Франко О. Лист до Івана Франка [кінець жовтня 1892 р.] // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові, Львів: Каменяр, 2003, вип. 3, с.182).
[40] Нападаючи на Ольгу Франко через докторат вченого у Відні, М.Павлик, за словами М.Драгоманова, «передав соли»: «Ви ж, по мойому, передали соли, хоч і з добрим заміром, в справі Франкового докторату Нехай робить! Все-таки чомусь навчиться і з розумними людьми у Відні пізнаєся…» (Драгоманов М. Лист до Михайла Павлика від 15 (27) січня 1893 р. // Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895), т.VІІ. (1892–1893), с.139).
[41] Павлик М. Лист до Івана Франка від 2 січня 1893 р. // ІЛ, ф.3 №1612, с.599–600.
[42] Франко І. Лист до Михайла Павлика від 2 січня 1893 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т., т.49,т.49, с.374.
[43] Павлик М. Лист до Михайла Драгоманова від 24 січня 1893 р. // Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895), т.VІІ. (1892–1893), т.7, с.137.
[44] Павлик М. Лист до Михайла Драгоманова від 31 січня 1893 р. // Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895), т.VІІ. (1892–1893), т.7, с.149.
[45] Павлик М. Лист до Михайла Драгоманова від 14 квітня 1892 р. // Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895), т.VІІ. (1892–1893), т.7, с.19.
[46] Франко І. Лист до Ольги Хоружинської від 28 березня 1889 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т., т.49, с.46.
[47] Павлик М. Лист до Михайла Драгоманова від 31 січня 1893 р. // Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895), т.VІІ. (1892–1893), т.7, с.149.
[48] Франко І. На смерть М.Павлика, с.387.
[49] Павлик М. Лист до М.Драгоманова від 24 січня 1893 р. // Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895), т.VІІ. (1892–1893), т.7, с.137.
Франко:Наживо/Franko:Live 