Моя баба Віра

© Оля ЧУКВІНСЬКА,

правнучка Петра Франка,
онучка Віри Франко

Бабуня, бабуся… У багатьох це казки на ніч, повчання, піклування, цікаві історії з життя. І це зовсім не про мою бабу Віру. Це скоріше про бабу Марусю (Марію Сітницьку), сестру мого діда. Саме вони (Сітницькі) зробили моє дитинство цікавим різноманітним і змістовним. Баба Віра (Франко) в цей класичний образ «бабусі» не вписувалась ніяк. Висока, неквапні граційні рухи робили враження ніби вона грає якусь роль на сцені театру. Лицем нагадувала мені раптово постарілу Афродіту з книжки грецької міфології. Мала густе хвилясте волосся. Ранком, вставши з ліжка, вже виглядала так, ніби щойно вийшла з перукарні. А в перукарню вона ходила регулярно. Робила манікюр, педикюр. Нігті малювала приглушеним бузковим лаком. На свята її довгі пальці прикрашав перстень з великим каменем. У всьому цінувала вишуканість. Більше їй би пасувала роль пенсіонерки з 21 століття, чи графині з 19-ого, а не бабці сірої радянської буденності 70–80-их років. Концерти, вистави, літературні акції відвідувала з величезним задоволенням. На всі зустрічі приходила завчасу, не любила спізнюватись. Часом брала мене з собою в поїздки. Мандрувати і відпочивати любила з комфортом. З нею я вперше поїхала на море. Цю першу поїздку я не пам’ятаю, бо була дуже мала. А вдруге відпочивали в одеському будинку творчості письменників (Дача Ковалевського). Коли спадала спека, їхали смішним трамвайчиком оглядати місто і обов’язково з’їсти морозива. Бабі Вірі подобалась маленька каварня з столиками на даху. Я вже хотіла сісти, але баба сказала зачекати, поки звільниться столик з краєвидом. Бо має бути гарно, а не як-небудь.

Віра Франко. З приватного архіву родини Міліянчуків.

Море мені не подобалось: брудне, штормове з медузами; дітей мого віку там не було, то ж я відверто нудилась. Баба Віра пішла в бібліотеку вибрати мені книжки. Коли була чимось не задоволена, то піднімала обидві брови, ніби дивуючись, як так може бути. З таким власне виразом лиця довго оглядала книжки в бібліотеці. Вкінці вибрала з того, що там було – «Війну світів» Герберта Уелса і щось Джека Лондона. Книжки баба Віра дуже любила. Переважно читала польською, часом німецькою. Читала зранку в ліжку, чекаючи поки я прокинусь, читала на пляжі, читала перед сном. Коли уявляю собі її, то з книжкою. Або з папіросою.

Курила багато. Попросила мене побути біля неї після операції на оці. В палаті я читала книжку, коли баба Віра заповільненим після наркозу голосом спитала: «Хто тут?». Не мала ще сили говорити, але потягнулась рукою до тумбочки: «Дай папіросу». Заки я заперечувала, пояснювала, що це лікарня, палата, не можна, вона вже пробувала повернутись на бік. Ради не було, я дала їй, що хотіла. Баба кільки разів затягнулась і сказала: «Тепер все добре. Викинь».

В моїй присутності часто в розмові з дідом верталась до питання, що треба дитині (мені) показати світ: Відень, Краків, Київ. З доступного був тільки Київ. Баба Віра хотіла викупити для нас ціле купе (бо це ж відпочинок), дідо був проти. Не знаю, чи то випадковість, але в купе ми були втрьох. Програма відвідання столиці була насиченою – хотіли показати мені ВСЕ. Під час прогулянок містом дідо більше розказував історичні факти, баба – про відомих людей. Я слухала і дивувалась – як багато вони знають. Під час відвідин Кирилівської церкви в розмові згадували Бабин Яр, але побачивши, що я уважно слухаю, змінили тему розмови.

Віра Франко. З приватного архіву родини Міліянчуків.

Цілий день присвятили Києво-Печерській Лаврі. Виявилось, що в печери дітей мого віку не пускають. Баба Віра здивовано підняла брови. Коли мала ціль, не хотіла бачити ніяких перешкод. Її впертості, енергії і дару переконання вистачило, щоб нас пустили в печери, а також в музей історичних коштовностей і музей мікромініатюр, хоч екскурсії туди були розписані тижні наперед. Програма придумана моїми дідом і бабою включала не тільки культурні, а й гастрономічні «цінності». Чесно кажучи, ані київський торт, ні котлета по-київськи не справили на мене стільки враження, скільки пепсі-кола і банани, яких у Львові тоді було годі купити. Баба Віра і дідо старались зробили все, щоб я мала гарну згадку про цю поїздку.

Ще декілька разів супроводжувала бабу Віру в її поїздках до Києва. Це вже не були екскурсії – баба їздила в справах. Одного разу в готелі чоловік пробував порозумітися німецькою мовою з працівницею на рецепції. Та німецької не розуміла, і баба Віра взяла на себе роль перекладача. Чоловік подякував за допомогу і відійшов, але тут же підійшов інший і теж заговорив до баби німецькою. Вислухавши його, баба Віра посміхнулась і заговорила з ним чеською – його рідною мовою. Вже в номері я запитала скільки ж вона знає мов. Виявилось, що ще російську, польську, трохи французьку, бельгійську і фламандську. Неохоче прокоментувала, що в концтаборі були жінки різної національності, спілкуючись з ними навчилась. Думаю, мала хист до мов.

З початком перебудови появилась можливість їздити за кордон. Тепер у розмовах про «показати світ» Краків зазвучав реальніше. Їхали в автобусі, де торб, коробок, «кравчучок» було більше ніж пасажирів. Люди масово їздили до Польщі на базар. На кордоні митники витягували з пакунків заборонені до перевезення речі, когось висаджували з автобуса. Крик, шум, сварки. Митник здивовано поглянув на наш багаж (дві невеликі торби і мій наплечник). Спитав про ціль візиту. Почувши відповідь, не оглядав наші речі, хоча сигарет в баби Віри було значно більше ніж можна було перевозити.

Дідо з бабою посміхались дивлячись наскільки я вражена містом. Я вперше була за кордоном і з захопленням розглядала не тільки архітектуру, а й людей, магазини, машини, квіткові клумби, навіть голуби з Маріацької площі виглядали мені інакше ніж львівські. В якийсь момент тих прогулянок середмістям Кракова баба Віра раптово зупинилась оглядаючи вітрину. «О, цей магазин ще існує!» і зайшла всередину. «Prosze to mydlo. Transparent» Дідо, побачивши здивований погляд продавщиці швидко переклав «Przezroczyste» і вже звертаючись до баби: «Нащо німецькою, ти не знаєш, як буде «прозоре» польською». «Знаю, але…» обірвала фразу на півслові. Довший час ішла мовчки, не звертаючи увагу на красоти довкола. Здається мені, що той магазин, бузкове мило, яке купила, були як скалка з її розбитої в друзки юності. Дрібничка з її іншого життя щось нагадала і вколола.

Думаю, що претензійність баби Віри була награною, вдягала її, як сукню «на вихід», для людей. У повсякденному побуті послуговувалась малим. Її кімната на Немировича-Данченка і на Партизанській була скоріше аскетичною. Велика книжкова шафа, значно менша – на одяг, вузьке ліжко, завжди акуратно заправлене. На тумбочці настільна лямпа, «чергова» книжка і попільничка. Ніяких дрібничок, ні касеток, ні фотографій, ні пам’яток з мандрівок. Така кімната більше пасувала військовому. Кухня – її царство – завжди в ідеальному порядку.

Віра Франко тримає на руках онучку Олю, поруч з нею її чоловік Богдан. З приватного архіву родини Міліянчуків.

Якийсь час баба Віра працювала бібліотекаркою в с. Вербляни. Брала мене до себе на канікули. Їй виділили одну кімнату з окремим входом в низенькій сільській хаті. Мальви, посаджені бабою перед вікном, виростали вище даху. Частину кімнати займала велика піч. На ній варила, пекла мені тісточка і часом навіть хліб, який до магазину завозили тільки раз в тиждень.

Баба (з тим же бузковим манікюром) розпалювала піч дровами, копала і полола грядки. З тією ж граційністю носила відром воду з криниці-копанки і (о Боже!) рубала голови качкам, яких сама там вигодовувала. Вміла робити все: вишивала і мережила, в’язала і шила. Робила уколи сусідці. Прибивала цвяхи, щоб повісити мережані нею фіраночки на вікно, пошила перини з качиного пуху.

Ходили ми за грибами в ліс. Я сміялась, коли до повсякденної спідниці вона вдягала кеди. «Ти що, штанів не маєш?». «Не маю». Білі гриби сушились на печі, рижики солила у великому бутлі, голубінки смажила в клярі, думаю, що з качиних яєць. В шафці стояли півлітрові слоїчки з тертою рожею, галареткою з порічок, вишні, малина, чорниці засипані цукром. За печею висіло кілька полотняних торбинок з якимись сушеними травами. Село було близько від полігону і баба домовилась, щоб мене покатали на танку. Сумнівна приємність, але запам’яталось.

В бабі дивним чином поєднувались Віра до 1941-го року і Віра після 1953-го. Про те, що було в цьому проміжку мені не розповідала.

В грудні 1995 року я прийшла до баби Віри повідомити, що я одружуюсь. Баба мала вже готовий весільний подарунок для мене – постільну білизну вишиту білим по білому. Я не хотіла брати подарунок наперед: «На весіллі і подаруєш», але баба Віра наполягла на своєму.

Невдовзі лягла в лікарню. На Йордан я принесла бабі Вірі вечерю. Вона сиділа на лікарняному ліжку. Дуже схудла. Попила трохи борщу, а до вушок навіть не доторкнулася. Відмовилась від пирогів, потім взяла ложку куті. Не мала сили. Відійшла 31 січня на свій День народження. До мого весілля лишалось 17 днів.

Віра Франко. З приватного архіву родини Міліянчуків.

Через кілька років приснився мені сон. У вітальні на Партизанській накритий святковий стіл. Зібралась вся родина, їдять, говорять, сміються. На чільному місці сидить баба Віра. Вона трохи відсунулась від столу, мовчить і дивиться на мене задумано-здивованим поглядом. Я прокинулась – було 30 вересня – баба святкувала свої іменини. Так і залишилася в моїй пам’яті: самотня в колі родини, відгороджена від людей і світу сіро-бузковим димом папіроси.

Літо 2022 (Баба! Чи ти бачиш, що в нас діється?!)

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s