Життєпис

ДОКТОР ІВАН ФРАНКО: curriculum vitaeIMG_02_Franko

(траєкторія життєвого шляху)

 

Іван Франко (псевдоніми та криптоніми: Джеджалик, Мирон, Мирон Сторож, Мирон Ковалишин, Руслан, Іван Живий, Невідомий, Не-Давид, Не-Теофраст, Non severus, Vivus, Марко В-а, Один з молодіжи, Один з русинів міста Львова, І. Ф., Ів. Фр., I. F., Iw. Fr., Ккк й ін. – усього близько сотні) народився 27 серпня 1856 в прикарпатському селі Нагуєвичах Самбірського округу (тепер Дрогобицького р-ну Львівської обл.) на Галичині, у присілку Війтова гора (Слобода). Батько, Яків Франко (1802–1865), був заможним сільським ковалем; мати, Марія з роду Кульчицьких (1835–1872), походила із т. зв. «ходачкової» (збіднілої) шляхти.

9-літньою дитиною утративши батька, а 16-літнім юнаком – і матір, Франко, проте, спромігся здобути ґрунтовну освіту. «Школу Франко перейшов довгу і хорошу» (М. Зеров). Розпочавши її 1862 у т. зв. тривіальній (початковій) школі сусіднього села Ясениці Сільної, у 1864–1867 він продовжив навчання в т. зв. нормальній Головній міській школі отців Василіян у Дрогобичі, а 1867 вступив до Дрогобицької реальної гімназії ім. Франца-Йосифа. Ще в нижчій гімназії Франко почав збирати фольклор, комплектувати власну бібліотеку та писати віршем і прозою. Перший вірш «Великдень» (1871), присвячений батькові, на жаль, не дійшов до нашого часу. 1873 датуються перші збережені поезії («Пісні народнії», «Моя пісня», «Котляревський» та ін.) й драматичні спроби літератора-початківця («Юґурта», «Ромул і Рем»).

1875, закінчивши Дрогобицьку гімназію з похвальним свідоцтвом зрілос ти, Франко вступив на філософський факультет Львівського університету, де вивчав насамперед класичну філологію та українську мову й літературу. Брав участь у діяльності студентського громадсько-культурного товариства москвофільської орієнтації «Академический кружок», був його бібліотекарем та друкував свої перші твори у виданні «кружка» – журналі «Друг» (з 1874), до складу редакційного комітету якого увійшов 1876.

Під впливом трьох листів М. Драгоманова до редакції «Друга» перейшов на радикально зорієнтовані світоглядні позиції. За громадсько-політичну діяльність, яку було кваліфіковано як соціалістичну пропаганду, Франко 4 рази був ув’язнений австрійською владою (у 1877, 1880, 1889 і 1892). Унаслідок першого арешту змушений був перервати навчання у Львівському університеті, проте відновив його у 1878–1879, прослухавши загалом 7 семестрів. Повну вищу освіту завершив пізніше, у 1890–1891, прослухавши в Чернівецькому університеті 8-й семестр, необхідний для докторату.

У 1870–1880-х Франко провадив активну журналістську та публіцистичну діяльність. Разом із М. Павликом видавав журнал «Громадський друг» та альманахи «Дзвін» і «Молот» (1878), спільно з І. Белеєм – журнал «Світ» (1881–1882), із гуртком львівського студентства – молодіжний журнал «Товариш» (1888). Співпрацював також у виданнях українських народовців: газеті «Діло» (1883–1886), журналах «Зоря» (у 1883–1886) та «Правда» (1888); багатьох польських та австрійських часописах.

1890 став одним із засновників та першим головою (до 1898) Русько-української радикальної партії (РУРП) – першої української політичної партії, редактором її друкованих органів – газет «Народ» (1890–1895), «Хлібороб» (1891–1895), «Громадський голос» (з 1895). Тричі балотувався від цієї партії на виборах до галицького сейму та австрійського парламенту (1895, 1897, 1898), щоразу безуспішно (через виборчі махінації влади).

1893 року, після більш ніж піврічного перебування в столиці Австро-Угорської імперії (осінь 1892 – весна 1893), Франко блискуче захистив у Віденському університеті дисертацію «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія» під керівництвом відомого славіста В. Яґича і, як наслідок, здобув учений ступінь доктора філософії. Однак до викладання на кафедрі української словесності Львівського університету, що звільнилася по смерті О. Огоновського, допущений не був (хоча габілітація успішно відбулася 1895).

Разом із дружиною, О. Франко, видавав літературно-науковий журнал європейського зразка «Житє і слово» (1894–1897). Упродовж 1887–1897 був співробітником редакції польської газети «Kurjer Lwowski» (десятиріччя «в наймах у сусідів»). Також активно співпрацював із численними австрійськими та німецькими періодичними виданнями суспільно-політичного та наукового спрямування, зокрема часописами «Die Zeit», «Österreichische Rundschau», «Zeitschrift für österreichische Volkskunde», «Die Wage», «Die Arbeiter-Zeitung», «Neue Revue», «Aus fremden Zungen», «Allgemeine Zeitung» та ін. Загалом Франко опублікував німецькою мовою десять оригінальних новел та оповідань, понад тридцять наукових та публіцистичних праць (серед них кілька – за темою докторської дисертації), низку перекладів з українського письменства (передусім народних пісень та поезій Т. Шевченка). Це дало підстави деяким науковцям розглядати його як літератора-поліглота, глибоко інтегрованого в німецькомовну (зокрема й австрійську) та, ширше, загальноєвропейську літературну систему.

За публікацію у віденській газеті «Die Zeit» полемічної статті «Поет зради» (1897), що містила гострі оцінки творчості А. Міцкевича, Франка під тиском обурених польських шовіністів було звільнено з роботи в редакції «Kurjera». Того ж року через контроверсійну статтю «Дещо про себе самого» (передмову до польськомовної збірки малої прози «Obrazki galicyjskie») письменник зазнав гострої й несправедливої критики з боку галицьких народовців, найперше Ю. Романчука.

1899 Франко вийшов зі складу РУРП і приєднався до Української національно-демократичної партії. Тоді-таки завдяки підтримці М. Грушевського став дійсним (1899; 1904 – почесним) членом Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ), відтак відійшов од активної політичної діяльності і присвятив себе літературній і науковій праці. Очолював філологічну секцію (1898–1901; 1903–1912) та етнографічну комісію (1898–1900; 1908–1913) НТШ; був співредактором журналу «Літературно-науковий вістник» (1898–1907; спільно з М. Грушевським та В. Гнатюком). 1906 отримав звання почесного доктора Харківського університету. Знаком визнання визначної ролі Франка в національно-культурному відродженні стало урочисте відзначення 25-літнього (1898) та 40-літнього (1913) ювілеїв його творчої діяльності.

За власним зізнанням Франка, значний вплив на його життя і творчість мали взаємини з жінками. Він пережив принаймні три глибокі кохання: до Ольги Рошкевич (в заміжжі Озаркевич), Юзефи Дзвонковської та Целіни Журовської (в заміжжі Зиґмунтовської), кожне з яких знайшло вияв у художній творчості. Одначе дружиною письменника стала киянка Ольга Хоружинська, шлюб із якою він узяв 1886 в Павлівській церкві при Колегії П. Ґалаґана в Києві. У подружжя було четверо дітей: Андрій (1887–1913), Тарас (1889–1971), Петро (1890–1941) і Анна (1892–1988). Від 1901, а з 1909 – щорічно Франко виїздив із родиною на відпочинок у с. Криворівню на Гуцульщину, де щоліта збиралися видатні діячі української культури (М. Грушевський, В. Гнатюк, М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Кобилянська, Г. Хоткевич та ін.). 1902 Франки спорудили власний будинок на околиці Львова (вул. Понінського, 4).

Проте останнє десятиріччя Франкового життя минало переважно в самоті та фізичних і психологічних стражданнях. Уже від 1900 з періодичними загостреннями протікало психічне захворювання дружини письменника, яка час від часу проходила курси лікування в клініці для душевнохворих. Починаючи з 1908, і сам Франко страждав на тяжку психофізіологічну недугу (за сучасними медичними даними, – інфекційний ревматоїдний поліартрит), унаслідок якої мав деформовані й паралізовані руки. Це значно утруднило йому продуктивну літературну й наукову працю, якої він, одначе, не припиняв до самої смерти 28 травня 1916, о 4-й год. пополудні. Похований 31 травня на Личаківському цвинтарі у Львові.

© Богдан Тихолоз

Advertisements