Франко-письменник

IMG_04_FrankoPoeta doctus

(грані літературного хисту)

 

Будуючи свій літературно-художній універсум на міцному фундаменті окцидентальних (західноєвропейських) та, почасти, й орієнтальних (східних) традицій, Франко-письменник творив на зламі культурно-історичних парадигм (романтизму й позитивізму, позитивізму й модернізму), і до кожної з них причетний не лише як реципієнт, а й як оригінальний співтворець. Він був одним із перших професійних українських письменників, який заробляв на життя літературною працею, та однаково плідно реалізувався в різних родах і жанрах – як поет, прозаїк і драматург.

Франко-поет – автор 10 прижиттєвих книг віршів, до складу яких увійшло понад півтисячі окремих творів: «Баляди і роскази» (1876), «З вершин і низин» (2 видання: 1887 та 1893), «Зів’яле листя. Лірична драма» (1896), «Мій Ізмарагд» (1898), «Із днів журби» (1900), «Semper tiro» (1906), «Давнє й нове» (1911), «Вірші на громадські теми» (1913), «Із літ моєї молодості» (1914), а також збірки «Поеми» (1899). Поемарій Франка включає близько півсотні творів, серед яких чільне місце посідають етологічна епопея «Панські жарти» (1887), поеми-казки «Лис Микита» (1890), «Абу-Касимові капці» (1895), «Коваль Бассім» (1900), а також історичні («На Святоюрській горі», 1900) та філософські поеми («Смерть Каїна», 1888; «Похорон», 1897; «Іван Вишенський», 1898; «Мойсей», 1905). Окрім того, Франко – автор своєрідних антологій поетичних переспівів-варіацій: «Найдавніша історія України до р. 1008 в поетичних образах» (інша назва – «Студії над найдавнішим Київським літописом»; 1907–1916) й «Ad urbe condita» (поетичні твори за мотивами історії стародавнього Риму; 1915–1916) та упорядник «антології української лірики від смерти Шевченка» «Акорди» (1903).

Прозова творчість Франка – це насамперед «новелістичний Декамерон» (І. Денисюк), себто понад 100 оповідань, новел і казок, які склали 18 збірок малої прози (серед них – «Борислав», 1877; «Галицькі образки», 1885; «В поті чола», 1890, «Obrazki galicyjskie», 1897; «Коли ще звірі говорили», 1899, 2-е вид. 1903; «Сім казок», 1900; «Староруські оповідання», 1900; «З бурливих літ», 1903; «Маніпулянтка і інші оповідання», 1904; «На лоні природи і інші оповідання», 1905; «Місія. Чума. Казки і сатири», 1906; «Батьківщина і інші оповідання», 1911; «Рутенці», 1913, та ін.). Крім того, Франко – автор 10 творів великих прозових жанрів – повістей та романів «Петрії і Довбущуки» (1875–1876, 2-а ред. – 1909–1912), «Boa constrictor» (1878, 2-а ред. 1884, 3-я – 1905–1907), «Борислав сміється» (1880–1881, незакінчений), «Захар Беркут» (1883), «Не спитавши броду» (1885–1886, незакінчений), «Лель і Полель» (1887), «Для домашнього огнища» (1892), «Основи суспільності» (1894–1895), «Перехресні стежки» (1900), «Великий шум» (1907).

Драматургія Франка, започаткована ще в дрогобицький період, збагатила українську літературу зразками історичної («Три князі на один престол», 1874; «Славой і Хрудош», 1875) і психологічної драми («Украдене щастя», 1891–1893), соціальної комедії («Рябина», 1886, 2-а ред. – 1893–1894; «Учитель», 1893–1894), неоромантично-фантасмагоричної драматичної поеми-казки («Сон князя Святослава», 1895), «сократичного» філософського діалогу («На склоні віку», 1900), одноактної п’єси різноманітної тематики («Послідній крейцар», 1879; «Будка ч. 27», 1893–1897; «Майстер Чирняк», 1894; «Кам’яна душа», 1895; «Суд Святого Николая», 1895; «Чи вдуріла?», 1904).

Перекладацький доробок Франка охоплює величезний діапазон світового письменства та усної народної творчості від найдавніших часів до поч. ХХ ст. Письменник переклав українською твори близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур (частину з них, щоправда, – за посередництвом німецької мови), у т. ч. зразки вавилонської, єгипетської, староіндійської, староарабської словесності, античного письменства (насамперед поеми Гомера та Гесіода, діалоги Платона, а також великий «Вибір із старогрецьких поетів»), ліричної та епічної поезії народів світу («Слово про похід Ігоря», «Рукопись Короледворська», «Пісня про Нібелунґів», численні народні пісні, балади та романси), класичні твори Данте, В. Шекспіра, Дж. Мільтона, Р. Бернса, Дж.-Ґ. Байрона, П. Б. Шеллі, Т. Гуда, Ґ.-Е. Лессінґа, Й.-В. Ґете, Ф. Шіллера, Г. Гайне, К.-Ф. Маєра, В. Гюґо, Е. Золя, А. Доде, П. Верлена, Ж. Мореаса, Г. Ібсена, О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Гоголя, К. Гавлічка-Боровського, А. Міцкевича, Я. Врхліцького, Й. С. Махара та багатьох ін. (див., зокрема, збірку поетичних перекладів «Думи і пісні найзнатніших європейських поетів», 1879). Франкові, як уже згадувалось, також належать переклади українських народних пісень та поезії Т. Шевченка німецькою мовою. До того ж, письменник часто виступав як вимогливий і кваліфікований редактор перекладів, виконаних іншими особами (напр., низки драм В. Шекспіра в перекладах П. Куліша).

Загалом, Франкова поетична, прозова та драматична творчість (оригінальна та перекладна), за влучним висловом Івана Денисюка, стала «ін’єкцією європеїзму» в українську літературу, прищепивши на національному ґрунті модерні форми й засоби художньої виразності, новочасні естетичні та філософські ідеї, «вічні» теми й проблеми метаісторичного та вселюдського значення. У власній творчості письменник випробував чи не всі відомі на той час літературні жанри (від мініатюрного афоризму-гноми до поеми-епопеї, від закличних гімнів і гнівних інвектив до розважливих рефлексій і парабол, від реалістичного образка до містичної візії, від «новели акції» до «новели настрою», від історичної чи соціально-психологічної повісти до інтелектуального роману, від сократичного діалогу до драми-казки, від соціальної комедії до народної трагедії…).

Франко – поза всяким сумнівом, найвидатніший український письменник пошевченківської доби, найяскравіший «культурний герой» другої половини ХІХ століття, який вершинними своїми здобутками сягає мистецьких обріїв століття ХХ-го. Наслідком його творчої праці стали європеїзація, інтелектуалізація та естетизація національної художньої свідомості, її виламування зі схоластичних умовностей псевдокласицизму, поступове долання інерції неокотляревщини й псевдошевченківських стилізацій, поглиблення мислительно-рефлексійного первня при одночасному дисциплінуванні мистецького переживання, відточування творчої майстерності на найвищих взірцях світового письменства, модернізація змістоформи українського художнього слова.

Advertisements