ІВАН ФРАНКО Й ОСТАП ЛУЦЬКИЙ: амплітуда взаємин

/ 21.05.2017

© Леся САЛІЙЛеся.JPG

Молодший науковий співробітник

Інституту Івана Франка НАН України

Франко дуже уважно ставився до молоді.

Можна сказати, що він завжди тримав пальці на пульсі її прагнень…

Франко любив молодь, глибоко відчував її болячки і вмів обстати за неї.

М. Яцків

Історія цих доволі драматичних взаємин почалася в першій половині 1902 року, коли 19-річний перекладач та майбутній теоретик раннього українського модернізму написав листа «високоповажному панові» й одному з найерудованіших письменників того часу. «Даруйте, ласкавий Пане, що я, особисто незнана Вам людина, осмілююсь отсе трудити – в особистій моїй справі якраз Вас», ‒ звертається Луцький з проханням до Франка подати йому адресу і «пронумерат» (передплату) двох журналів: німецького «Aus fremden Zűngen» та чеського «Slovánský Přehled». «Я дуже Вас прошу, щоб Ви вволили мою волю і в можливо короткім часі карткою мені відповіли. Я буду Вам за сю прислугу вельми вдячний, а наколи обставини зложаться так, що я Вас лично пізнаю, – тоді сердечно, лично Вам подякую» [1], ‒ висловлював щирі сподівання молодий літератор, які не вдалося зреалізувати ані в найближчому часі, ані через два роки (1904-го), коли Луцький по дорозі до Кракова постановив навмисне затриматись у Львові, щоб особисто зустрітися з Франком.

З наступних листів, писаних то з Праги, то з рідного села Луки (Тернопільщина), дізнаємося, що Луцький «осмілюється» надіслати Франкові (члену редколегії Літературно-наукового вісника) власні «стихи» та поетичні переклади з А. Міцкевича та Й. Махара з проханням їх надрукувати. Підозрюючи, що з його творів, можливо, «й не вибереться нічого», питав, «що в них є, а чого бракує», і скромно зізнавався, що «приготований на евентуальні хиби їх» і що «не прив’язує до них більшого значіння». І попри те, що далеко не всій чи то оригінальній, чи перекладній творчості Луцького пощастило побачити світ, деякі його тексти того періоду у ЛНВ все ж надрукували [2], за що у листі від 25 вересня 1902 він «сердечно дякував» Франкові і запевняв: «всяка увага Ваша в тім напрямі буде лиш дальшою причиною великої вдячности і поважання, яке до Вас маю» [3].

Дебютний виступ початківця: зривання масок з «традиційних реалістів»

1903 рік став переломним для взаємин обох письменників, означивши початок драматичних колізій їхніх стосунків. Саме цього року Луцький власним накладом видав у Коломиї свою першу збірку «Без маски» з підзаголовком «Історія новішої літератури. Причинки ‒ проблеми ‒ дезідерати» (що, до речі, була першою збіркою цього жанру в українській літературі). До неї увійшло 14 сатиричних віршів ‒ пародій на відомих тогочасних письменників, зокрема К. Гриневичеву, Є. Мандичевского, В. Пачовського, С. Єфремова, П. Карманського, С. Гординського, самого себе та І. Франка. Підписавшись псевдонімом О. Люнатик, він «хотів “переїхатися” по традиційних реалістах і висміяти їхню зневагу до модерністів» [4]. Відповідно до пародійного жанру, у заголовку кожного вірша вдало обіграв прізвища кожного письменника: Катерина Вікнострічева, Євг. Вандичевський, Василь Плащовський, Сергій Єрфемов, П. Лярванський, Горпинський, В. Терницький, Остап Влуцький. Іванові Франкові автор «присвятив» аж два вірші: «Іван Храмко» та «Дехто», навіть не припускаючи, що вони тяжітимуть над їхніми взаєминами протягом наступних років. «Був це такий собі молодечий, літературний жарт, яких в інших народів ніхто поважно не бере, лише приймає, як жарт, і сміється. Але в нас такого не бувало, в нас були інші настрої та інші літературні засоби. Люди взяли цей жарт поважно і образилися. Франко також. Навіть дуже», ‒ так згадував про відому полеміку молодомузівець Б. Лепкий [5], якому певний час приписували авторство цих дошкульних поезій. Сам Луцький у листі до Франка від  6 вересня 1904 р. зізнавався, що то була збірка його «спостережень і понять, які можна прийняти або ні» і що він «не прив’язував до неї знов так великого значення» [6], тому й підписав її псевдонімом. Проте зовсім іншу думку про цей текст мав Іван Франко, що сприйняв його, за словами Луцького, як «замасковане накинення на себе» [7]. Тому відповів не менш гострим поетичним посланням ‒ віршем «О. Люнатикові», що його надрукував ЛНВ того ж 1903 року (Кн. 7, С. 5‒6).

Збірка пародій Остапа Луцького 'Без маски' - автограф.jpg

Збірка пародій Остапа Луцького “Без маски” з автографом.

Що ж спровокувало «шанованого метра» літератури, який «набагато переростав» усіх тодішніх літератів «необмеженим знанням, і талантом, і своєю працездатністю, а врешті, й авторитетом» [8], вступити у публічну полеміку зі ще зовсім юним «ребельянтом», себто бунтівником, Остапом Луцьким? Серед основних причин такої ущипливої поетичної реакції Богдан Лепкий  у своїх спогадах називає Франків «перепрацьований і нервовий» стан [9]. Такої ж думки львівська літературознавця Ярослава Мельник, яка зауважила, що «Без маски» з’явилась у час, «коли організм Франка підточувала невиліковна (в тодішньому розумінні) недуга, коли передчуттям близької катастрофи (фізичної і душевної) сповнено багато його поезій <…>. Насмішкуваті слова Луцького впали на роздразнені без міри нерви поета, який переживав велику психічну депресію, породили гнівну відповідь “О. Люнатикові”, що вражала, за словами самого її адресата, О. Луцького, “нервовим, неспокійним тоном”» [10]. Однак, попри це, каузальність твору «О. Лунатикові» крилася й у текстуальній реальності ‒ ремінісценціях, віршованих парафразах, які Луцький поклав в основу своєї пародії «Іван Храмко». Властиво йдеться про вихоплені і поставлені у зовсім інший контекст цитати з Франкових віршів «Безсилля, ах! Яка страшная мука!», «Недовго жив я ще, лиш сорок літ…», «Я поборов себе, з корінням вирвав з серця…» (зі збірки «Із днів журби», 1900), а також «Поет мовить» (збірка «Мій Ізмарагд», 1898), перший рядок з якого «Вниз котиться мій віз» розпочинає пародію Луцького на Франкову творчість. Очевидно, сам того не усвідомлюючи («Бути може, що я помилився, але злої волі я не мав» [11]), вибираючи цитати з порівняно недавно написаних творів, Луцький надав «карикатурно-діткливий тон» одним із найсуб’єктивніших психобіографічних Франкових поезій «періоду журби». Сам Франко у передмові до «Мого Ізмарагду», розкриваючи духові секрети збірки, писав: «В хоробі чоловік потребує, щоби з ним обходились м’яко, лагідно, та й сам робиться м’яким, та лагідним, та толерантним» [12]. А «злий жарт» Луцького він не вважав «м’яким».

Франко, 1905

Іван Франко

Демаскуючи найвидатнішого представника тодішнього «літературного естаблішменту» (за Ю. Луцьким), Люнатик у заголовку обігрує прізвище Франка, а сам текст пише від першої особи ‒ тобто від Франкового імені. Вибираючи певні фрази з віршів, Луцький робить «безрукою й німою» Франкову поезію, устами якої твердить, що він «не геній, а лиш взірець продуцента»; пише, що єдина «рента» від поетового труду ‒ це «глум і безсилля», а попереду ‒ лише зневіра. «Де сонце гріло ‒ хмари сунуть сірі / і зорі гаснуть, меркнуть світла барви… / Лечу все вниз, де гниль, погані лярви, / Зневіра й глум» [13]. Луцький фактично абсолютизує момент Франкового падіння, утверджує його як доконаний життєвий факт (а не як стан душі), бо поезія вже стала безрукою, а «стріла з розламаного лука» далеко не полетить. Натомість Франкові у вірші («Безсилля, ах! Яка страшная мука!») йшлося лише про фіксацію цього роздвоєного стану, неможливості згармоніювати розбиту волю і нестримну уяву: «Немов стріла з розламаного лука / не полетить, так нині не летять / слова, і блиски, й фарби, не хотять / служить уяві. Ох, важка розлука!» [14]. В останній репліці своєї поезії Луцький саркастично узагальнює Франків «спадистий шлях до склону» прямою мовою поетової долі: «А доля каже: “Падаючи з трону, ‒ / не маєш навіть доброго розгону…”» [15]. Як бачимо, у своїй пародії Луцький перевернув зміст Франкових поезій «вниз головою», чого, зрештою, й вимагав жанр збірки. Адже якщо вдатись до конкретики літературознавчих визначень, то пародія – це жанр гумористично-сатиричної літератури, що ґрунтується на комічному відтворенні змісту, стилю окремого твору чи всієї творчості письменника, і полягає в тому, що пародист наслідує стиль об’єкта, але вкладає у твір протилежний зміст з метою висміяти хибність думки чи підкреслити негативні риси художнього зображення або викликати дружню посмішку [16].

У своїй публічній відповіді М. Мочульському на ущипливу статтю «З сучасного письменства. Оден з ділєтантів» (дилетантом, «що по добрім обіді бренькає на ґітарі і зітхає до капризної Музи», Мочульський назвав автора «Без маски» [17]) Луцький написав, що у своїй дебютній збірці навмисно брав «слова і фрази» деяких письменників та «славних критиків» і складав їх так, «що з сього виходила карикатура».  І у вірші до Франка всі «“найтяжчі напасти” на нього – се дословні майже цитати із віршів сього ж д. Франка!» [18]. Автор з жалем визнавав, що не лише д. Мочульський «в тім не порозумів» його, а й «многі читачі “Без маски”. Я – як бачу – виразився недокладно» [19].

Збірка пародій Остапа Луцького 'Без маски' - обкладинка

Збірка пародій Остапа Луцького «Без маски». Коломия, 1903.

Проте уважний читач збірки «Без маски» одразу помітить, що вірші на адресу Франка (і, можливо, Єфремова) є найбільш гострими, тоді як пародії на поетів-ровесників Луцького написані м’якше. Д. Чижевський у своїй статті, присвяченій пародійному жанру, згадує, що в німецькій літературі розрізняли «критичну» і «комічну» пародії. Коли друга має на меті лише викликати дружню усмішку, то перша виконує «критичні» завдання [20]. Така жанрова класифікація проливає світло на справжні наміри пародиста. Тому витлумачувати пародію Луцького «Іван Храмко» як зумисне (і майже зловмисне) викривлення мотивів Франкової збірки, як це робили деякі літературні критики, аж ніяк не варто: молодий поет ж бо дотримувався букви жанрових законів. Тим паче, що у пізніших листах до Франка не раз писав, що не мав наміру ображати шанованого письменника і що свої памфлети писав не зі злої волі.

Карикатури «ярких прикмет стилю» Франка Луцький також подав у вірші «Дехто», покритикувавши його засадничі програмові погляди на літературу, тенденційність у творчості та ставлення до молодих письменників. Також автор вірша закидає Франкові піднесення Наталії Кобринської і надмірну суворість до творчості Ольги Кобилянської. Фактично у кожній з чотирьох строф пародії, що увійшла до поетичної «рубрики» «Наші рецензенти», Люнатик робить закид Франкові чи то щодо «нахабства виступати найвищою інстанцією в літературних питаннях» [21], чи щодо девізу «тенденція в штуці», відповідно до якого всі мають так писати, як він, не поринаючи у «гордопанську фантазію». При цьому автор пародії зазначає, що Франко може «сторощити руки, ребра, кости» його молодим колегам по перу. За іронією долі, відповідно до цього драматичного сценарію, врешті, й розгорталися взаємини обох письменників. Збірка «Без маски» не раз ставала перепоною на шляху об’єктивної оцінки Луцького, сприяла творенню квазі-образу мало не франкоборця і «білялітературного хулігана» (за П. Ляшкевичем).

Хоча, як написав син О. Луцького Юрій у передмові до книжки про батька, однією з причин цього «літературного жарту» був вплив на автора європейського модернізму, зокрема сецесійних дискусій у тогочасних центрах культурного життя ‒ Відні і Празі. Віденська преса, пише Ю. Луцький, тоді «аж кишіла від контроверсій у мистецьких справах», які навіть обговорювали в парламенті. Луцький часто був свідком нападів на «національні святощі» тодішньої культурно-політичної еліти. Тому й не дивно, що в «Без маски» «спробував зробити це на рідному ґрунті, який до того був неготовий» [22]. У світовій літературі практика пародіювання була поширена, і пародист, як правило, «брався за шанованого й поважного автора» [23]. Очевидно, для цього йому не мало бракувати внутрішньої відваги, хай навіть замаскованої у прибраний псевдонім, яку близькі соратники називали юначим бажанням «брязнути зброєю», розв’язавши аж ніяк не війну – хіба що «жабомишодраківку» [24]. Т. Гундорова згадувала памфлети «Без маски» в контексті становлення модерністської свідомості: адже заперечуючи традицію, модернізм її не руйнував, а іронізував з неї та в певний спосіб видозмінював її [25].

«Я не геній, синку, милий»: саркастична відповідь Франка

Годі судити, що найбільше вплинуло на гостру реакцію Франка: неготовність рідного ґрунту до відвертого кепкування над визнаними метрами літератури чи особисті поняття щодо етичних меж таких публічних «епіграм» (М. Рудницький вважає, що напруга між Франком і «Молодою Музою» постала все ж на особистому ґрунті, бо він не міг вибачити «найважчого докору»: фрази «Вниз котиться мій віз» [26]). Зрозуміло одне: пародія «Іван Храмко» глибоко образила адресата. Виглядало так, що Луцький наважився покепкувати з Франкових глибоко-суб’єктивних, позначених душевною драмою «днів журби» ‒ тим життєвим часом, коли поет усвідомив, що вже перебуває на «спадистому шляху». Тому-то Франко зовсім не сприйняв цього літературного жарту і віддячив 20-річному дебютанту за поетичну карикатуру гострим посланням під заголовком «Із циклу “Злоба дня”. О. Люнатикові», епіграфом до якого слугували рядки з поезії Луцького: «Квилить поезія німа, безрука: / “Не ґеній ти, а взір лиш продуцента!” / Глум і безсилля – труду мого рента! / Все рветься, гасне. Ох, важка розлука!» [27]. Саме з цього епіграфа Франко «позичив» основний концепт своєї поезії ‒ лейтмотивну лексему «геній», яку цитує у вірші аж шість разів.

1._Будинок_у_Л_вовi,_де_жив_Остап_Луц_кий_з_родиною+

Будинок у Львові, де жив Остап Луцький з родиною (тепер – вул. Лукіяновича 14, у міжвоєнний період – вул. Боґуславського 14). Світлина Д. Ільницького.

В основі поетичної рефлексії – відкрита полеміка з молодшим поколінням та авторське демаскування власної життєтворчості. Франко формує ключовий образ ліричного героя, побудованого на принципі заперечення себе як генія: «Я не геній, синку милий, / Тим ніколи й не хваливсь; / Працював, що було сили, / перед сильним не хиливсь» [28], і водночас утверджує власне, позитивне imago «звичайного чоловіка», яке, видно з контексту, може бути синонімом до лексеми майстер чи трудівник, тобто людини, яка докладає чималих зусиль й наполегливо працює (тоді як генієм іноді просто достатньо вродитись). Працювати що є сили («праця ‒ лейтмотивна універсалія філософсько-поетичного світу Франка» [29]), не хилитись перед сильними й не лицемірити – основні виміри кодексу його чесності перед собою і перед людьми, його філософії «цілого чоловіка». Алегоричним змістом сповнені концепти «дикого поля», «шляху серед хащів», «студеної сніговійниці», які можна трактувати як нелегкі життєві випробовування, що випали на долю поета. Щоб досягнути максимальної виразності і лаконічності, вживає персоніфікований образ Баби Бляги, що уособлює людське пустомельство (діалектологічна лексема «бляга» буквально означає базікання [30]), і цьому «царству» беззмістовного просторікування немає краю, а «ліски мага»,  за допомогою якої можна було б прогнати «сю потвору», у реальному житті просто не існує. Завдяки влучним метафорам поет викриває найбільші хиби суспільства: людську бездіяльність, пасивність та брак «скромних», працелюбних робітників на полі громадсько-політичного і культурного життя, які змогли б вивести отой «кукіль». Попри виражену вказівку на загальне становище, в емотивній градації кожної наступної строфи прочитується натяк на конкретні особистості, зокрема особу адресата послання ‒ Лунатика. Саме він є одним із представників безхребетного молодшого покоління, яке завчасу «схне і в’яне», бо стійкість їхнього характеру «підгриза якийсь черв’як». Розчарування поета є таким сильним, а сльози зневіри такими рясними ще й тому, що саме у цих молодших поколіннях поет вбачав «грядущих геніїв», для яких, власне, орав дику цілину.

У останній, найбільш експресивній строфі Франко радить молодим поетам  як стати гідними «мужами»: пориватися до світлої мети, спрямувати свою творчу, молодечу енергію («смілий лет») до бою і до жертви (а не до «істерій-неврастеній»), внутрішньо переродитися. Експресивна градація постійно зростає, а звернення до знеособленого «ми» у прикінцевому пуанті раптом звужується до особового «ти»: «Я б вам душі перер́одив, / Я б вам випрямив хребти, / Я б мужів з вас повиводив ‒ / Навіть з мавп таких, як ти!» [31]. У цій фразі сконцентрована уся міць Франкового сарказму та суть поетичного послання, що його Луцький назвав «тоном великоміської буденної лайки» [32]. Автор свідомо дистанціюється від адресата, впродовж усього тексту виявляє своє негативне ставлення до нього, що відчувається в іронічному, дещо зверхньому «синку милий» і у звертанні через займенник «ти» («Я не плачу, що не геній, / Та чом ти так сьому рад?» [33]), а наприкінці загострюється у не зовсім ґречному порівнянні, яке може свідчити про рівень особистої образи й обурення, викликане ущипливою епіграмою Люнатика.

Звісно, що Франко знав, як слід вести полеміку. І не лише знав, а й писав про це у статті «Дещо про нашу пресу». «Газетна полеміка чи то за питання політичні чи наукові – діло в пресі щоденне, і для неї скрізь по світі вироблені певні норми та форми, де в чому відмінні як до народа, та все-таки в принципіальному згідні. Чи то буде вишукано-чемна та тонко-з’їдлива полеміка француза, чи резолютнійша та основніша німецька, все-таки ви можете бути певні, що при всій різниці поглядів на спірне питання противники, як то кажуть, не хоплять один одного за волосся, пошанують особу і гідність, не зневажать один одного, а тим менше не будуть воювати підозріннями та інсинуаціями з метою подати противника в погорду ще заки доказано, що він у такій чи іншій речі помиляється» [34]. Зрештою, в зовсім іншій тональності дискутував з приводу свого декадентизму з Василем Щуратом. Ба більше: у цій же таки статті писав, що галицько-руська суспільність «як огню боїться всякої полеміки, всякого нарушення усталеної лінивої течії свого життя і своїх конвенансів, усякого острого конфлікту поглядів» [35]. Та й сам Франко у молодості висміював галицьких «рутенців». 2 січня 1879 року у листі до коханої Ольдзі (Ольги Рошкевич) зізнавався, що готує до друку триактну політично-літературну комедію «Жаби», «в котрій будуть висміяні “до крайніх преділ”» «літературні та професорські поваги: Ільницький, Шараневич, Огоновський, Барвінський, Патрицький і Площанський. Нині або завтра, ‒ продовжував Франко, ‒ надіюся скінчити сесю штуку ‒ треба буде переглянути і поправити дещо, а вийде дяга цікава» [36]. Дописуючи цього ж таки листа ввечері, повідомляв, що закінчив «Жаби» і навіть встиг апробувати текст перед друзями, які «сміялися до розпуку». На жаль, рукопис комедії не зберігся («тієї комедії сьогодні немає, але, певно, був у ній неабиякий гумор», ‒ писав згодом Тарас Франко [37]). Тож очевидно, що текст так і не надрукували, та з наведеного уривка листа можна висловити здогад, що комедія була гостро-сатиричною. І написана, до речі, приблизно у тому ж віці, що й пародія Луцького (автору було всього 23 роки).

Попри всі теоретизування з приводу полемік у пресі і навіть попри власні молодечі проби пера на схожу тематику, Франко не зміг пробачити Луцькому його поетичного випаду. Як згадував згодом у своїх спогадах про поета В. Дорошенко, «хоч який він був у житті скромний, у своїх писаннях був завжди дуже гострий. З Франком небезпечно було зачіпатися: він завсіди давав гостру й дотепну відповідь. Не один із його противників досвідчив на собі цілу нищівну силу його сатири, а то й сарказму. Покійний О. Луцький довго пам’ятав в’їдливу відповідь Франка на його адресу» [38]. Цю ж думку у сконденсованішій формі повторив і молодомузець П. Карманський, який згадував, що письменник у хворобі, у справжні «дні журби», робився «жорстоким і їдким, “мов кропива-жеруха”» [39].

6._Михайло_Луц_кий_з_родиною_(1911)_-_ред+

Михайло Луцький (батько Остапа) з родиною (1911 р.).

Одразу після появи вірша-відповіді Івана Франка (ЛНВ. 1903, Т. 13, Кн. 7, с. 5‒6), Луцький написав йому листа, до якого прикріпив відкриту заяву до редакції «Вісника». Покладаючись на «отвертість» і «нелицемірство» Франка, сподівався, що «залучена <…> заява побачить світ там, де повинна б побачити» (тобто в ЛНВ). Автор «Без маски» наголошував на тому, що Франкове розуміння його «брошури» є хибне, та «зі вигляду» на його гостру відповідь (йдеться про послання «О. Люнатикові»), констатував, що іншої заяви вислати не може, і сподівався на «отверте, мирне полагодження сего спору» [40].

«Славна редакціє!» ‒ писав Луцький у долученому листі, ‒ В відповідь на характеристичний виступ д. Івана Франка <…> проти моєї брошури <…> осмілюся осьвідчити, що тон її, як загалом кожний тон великоміської буденної лайки, не то звільняє мене від всякого реагування, але противно ‒ наказує мені зігнорувати його так, як ігнорували подібні виступи д. Івана Франка ті з наших письменників, проти яких виписував д. Франко на картках “Л[ітературно-] Н[ауковго] Вістника” ярмарочні памфлети». Далі автор ущипливо жалкував, що «до подібної маніфестації треба було аж пера д[октора] Франка». Наприкінці ласкаво просив «славну редакцію» помістити цих кілька слів на сторінках журналу, щоб він не мусив «удаватися з таким ділом» до часописів, «які ще дальше стоять від штуки і літератури», ніж ЛНВ. Цю заяву підписав псевдонімом О. Люнатик.

Та редакція ЛНВ цього тексту не опублікувала. Натомість розмістила свою відповідь «Д. Остапові Луцькому (О. Люнатикові)», в якій в’їдливо роз’яснила, чому відмовила йому в проханні опублікувати заяву: «<…> се документ характеристичний для Вас, та ми не аматори таких документів, ані таких характерів <…>» [41]. А на авторову «погрозу» опублікувати свою заяву деінде, не зовсім галантно відповіли: «туди Вам і дорога! Хоча, на нашу думку, в інтересі Вашої власної репутації було би ліпше не викликати вовка з ліса».

Остап Луцький

Остап Луцький

Мало хто нині знає, що до поетичної дискусії Івана Франка з Остапом Луцьким долучився греко-католицький священик з Верещиці (Поділля) Яків Зробек, який у своїй збірці «Дудар з-над Серету. Епопеї піснь друга», виданої 1904 року у Тернополі, надрукував вірш «Ґеній. Відповідь добр. др. Іванові Франкові на стих О. Люнатикові». У прозовій примітці до своєї поетичної «відповіді» Зробек написав, що у своєму житті «намагався нав’язати стосунки» з особами усіх станів, і серед них був Франко. Особисто парох його не знав, але з творчості і з листа, написаного до нього, Зробек «пізнав, що се чоловік, маючий ціль і стремлячий до неї». Священик зазначає, що надіслав Франкові свого вірша, «а що він о нім думає, вільно йому одверто поговорити», бо «листової його тайни» Зробек обнародовляти не хотів. На жаль, цієї таємниці ніхто не знає й досі, бо той лист Франка не зберігся. Можемо лише припустити, що йшлося у ньому не тільки про поетичний талант отця (блискучу рецензію на книжку «Дудар і епопеї піснь третя Якова Зробека, пароха з Вертелки», Франко надрукував у «Віснику» 1906 року [ЛНВ. 1906. Т. 33. Кн. 2. С. 373‒379]), а й про полеміку з Луцьким. Тож про що наважився сказати парох Франкові і що саме його спонукало до цього?

«Бува й сміються старі з молодих, / Коли пошити хочуть их в плохих. / Я, дядьку, скажу: “З молодих старі / А не з старих сміються молоді”» [42]. Як і Франко у своєму вірші, отець також кілька разів уживає слова «геній». Пише, що генієм можна наректи людину, що всіх мудрощів не знає, «та пильно их всегда шукає». Тому він не згоден з Франковим авторефлексивним «негеніальним» образом звичайного, простого чоловіка, і питає його: «І звідки знаєш, що Евгеній утішився, / що ти не геній» [43]? (Євгеній – то, зрозуміло, Остап Луцький). Парох апелює до Бога, який наділяє своїх дітей талантами ‒ світлом, «щоби служило в их потребі: / Така вже воля знать у небі». Здобути Божу благодать («сміло йти до неба») можна лише старанною, розумною, смиренною працею. І людину, яка це знає, «Письмо свят ‒ мужом називає» [44]. Цю поетичну проповідь Зробек написав недаремно. Саме вона дала змогу поету впритул підійти до тези, заради якої, як нам видається, і був написаний «Ґеній»: «Тож дядьку, зле говориш тут, / що з малпи в нас мужі ростут!». А чоловік, який спіткнувся і встав, «як був так мужом дальш зістав» [45]. Доволі стримано, але відверто, як і личить священику, Зробек висловив свою думку з приводу того, що чоловіку не слід аж так гарячково сміятися з молодих. А те, що Луцький таки зумів встати після того, як спіткнувся, і таки виборов право називатися гідним мужем, свідчить його подальша творчість, нові грані взаємин з Франком і листи, які то з Кракова, то з Луки, зі Львова і Чернівців надходили до поштової скриньки відомого літерата і метра літератури…

На стежині Добра і Краси: альманах в честь Ольги Кобилянської

Ще перед появою на світ збірки «Без маски», Луцький у листі до Франка «горячо» і щиро просив його долучитися до видання «всіх визначніших письменників українських» з Галичини і з великої України ‒ до його спільного з Б. Лепким задуму видати альманах «За красою» в честь «першої маркантної ластівки» нового напряму в літературі ‒ Ольги Кобилянської [46]. «В глибокім переконанню, що і Ви, Високоповажний Пане, не будете противні такій гадці, осміляюся просити Вас о ласкаву пам’ять та надісланє щонайменше кількох стишків Ваших для сеї проектованої книжки» [47]. У недатованому листі 1904 року до Гната Хоткевича Луцький пояснював ціль свого задуму: «Бажаю переконати старших наших письменників, що минув уже час тенденційної, соціально-програмової літератури, що письменник є нині той, в якого найвищою санкцією: вільна, свобідна штука!» [48]. Як видно, до когорти тих старших письменників, яким потрібно було доказувати, що первинним у мистецтві є естетика, а не тенденційність, Луцький Франка не зараховував, адже пропонував йому долучилися до формування альманаху.

9._Остап_Луц_кий_(з_бородою)+

Остап Луцький

Франко згодився на пропозицію: через рік – на початку лютого 1904 року Луцький у листі з Кракова сердечно дякує йому за «добру волю». А через кілька місяців, у травні 1904-го, нагадує письменнику про його обіцянку. Інформує, що «материяли вже майже цілковито зібрані» і що чекає передусім «на присилку обіцяної поеми». «Розумію дуже добре, що при такій величезній роботі, як Ваша, годі Вам про всьо пам’ятати, ‒ пише Луцький, люб’язно перепрошуючи за часті нагадування про своє прохання, ‒ та якраз із-за того відважуюсь пригадати Вам ласкаву Вашу обіцянку, на яку вельми тішуся і за яку згори сердечно Вам, Високоповажний Пане, дякую!» [49].

У єдиному збереженому листі до Луцького від 19 травня 1904 року, Франко повідомляє, що надсилає разом з листом свою незакінчену поему «Страшний суд», над якою працював вже понад пів року. Обіцяв швидко дописати текст, якби його, «паче чаянія», наважилися надрукувати в альманасі. Проте великих надій на це не покладав, зазначаючи, що надсилає поему «лише на пробу», бо дуже сумнівається, чи захочуть її опублікувати. Якщо ж поемка була б «не в лад», просив «конче» відіслати її назад, задля чого навіть вклав у конверт марку [50].

Як і передбачав Франко, «Страшного суду» Луцький надрукувати не міг: по-перше, твір був занадто довгий для альманаху обсягом на 100-120 сторінок, а по-друге, упорядник боявся конфіскати. І з відпису на Франків лист від 26 травня 1904 року було зрозуміло, що Луцькому дуже прикро від цієї ситуації. «Бодай Вам, Добродію, Пан Біг здоровля дав за журбу мою з Вами. Від кількох днів я ходжу, як дурний. Поему Вашу таку гарну і цікаву і так правдиво, хорошо написану я б печатав дуже охотно. А однак ‒ не можу. <…> Вірте мені, Пане, я зі щирої душі рад її взяти, але не можу» [51]. Пояснивши цілком об’єктивні причини цього рішення, він «заклинав Франка на всі святощі» дозволити натомість передрукувати у своєму збірнику «чудові терцини» з «Вісника», якщо у нього немає нічого готового, себто інших досі неопублікованих віршів. Побоюючись гнівної реакції чи, можливо, навіть чергової образи Франка, а відтак його відмови від участі в альманасі, все ж наполегливо та емоційно прохав його не ігнорувати пропозиції. «Наколи я у Вас є несимпатичною личністю [підкреслення Л. – О. С.], то зробіть се для Кобилянської, для поезії, для штуки, для чого-небудь, але зробіть! Прошу Вас дуже, не толкуйте собі цього листу в лихий спосіб, а слова його прийміть так щиро, як щиро я їх Вам пересилаю» [52]. Очевидно, що упорядникові справді дуже залежало на тому, аби у збірнику були поезії Франка. Наприкінці ще раз запевняв адресата, що цей лист для нього особисто був «більш як прикрий» і висловлював сподівання, що він порозуміє його і «не витягне» з листа ніяких далеких <…> консеквенцій» [53]. Відверто-щиру епістолу підписав «Ваш Остап Луцький».

Франко доволі швидко відреагував на «нетерпеливе чекання» свого адресата («Жду на відповідь! Нетерпеливо!», закінчував адресант свого листа) ‒ надіслав до альманаху нову терцину. Відтак до збірника «За красою», до якого увійшли твори М. Яцкова, М. Коцюбинського, Лесі Українки, О. Маковея, М. Чернявського, Катрі Гриневичевої, М. Вороного, С. Чарнецького, Б. Лепкого, Уляни Кравченко, В. Пачовського, В. Щурата та інших літераторів, Луцький включив три поезії Франка з циклу «Із книги Кааф»: «У сні зайшов я в дивную долину…”», «Поете, тям, на шляху життєвому…» та «Ф. Р. (“Дівчино, каменю дорогоцінний…ˮ)» [54]. Перші дві раніше були публіковані в «ЛНВ» [55], а третя була власне тією «новою терциною», яку Франко надіслав Луцькому в червні 1904-го. Тож в альманасі вона з’явилася друком уперше з зазначеною датою написання «20–22 марта 1904» [56].

10._Остап_Луц_кий_та_Iрина_(Орися)_Смал_-Стоц_ка_по_одруженнi_(Чернiвцi)-_ред+

Остап Луцький з дружиною Іриною (Орисею) Смаль-Стоцькою (Чернівці).

У часі підготовки до видання «За красою» Луцький ще не раз звертався до Франка чи то за порадою, чи за допомогою. 9 серпня 1904 року знову «удається» до його «ласкавої особи» через потребу дізнатися як у редактора ЛНВ, хто друкується під псевдонімом Пеня, чия новела «Тихше читайте сю річ» 1902 року з’явилася в ЛНВ. Упорядник хотів попросити дозволу автора (цього Пені) помістити в альманасі «сю гарну річ» [57]. Писав, що звертається з цим проханням саме до Франка, бо у Львові загалом не має знайомих, «а з Вами, хотяй погриземося незвичайно, назовемося сердечно не геніями і малпами, ‒ все ж таки найскоріше мені дійти до ладу і взаємної вирозумілости» [58]. Як видно, згадка про поетичну полеміку, що спричинила глибоке непорозуміння між адресатами диспуту, раз по раз виринала в їхніх приватних епістолах: чи то в конкретних згадках, а чи імпліцитно, в затаєних внутрішніх образах, що іноді виявлялися в підвищених негативно-забарвлених тонах емоційних листів Луцького, або ж у не зовсім справедливих і подекуди занадто суб’єктивних критичних оцінках Франка поетичної творчості Луцького.

З кореспонденції Луцького до Франка дуже добре видно, що їхні взаємини аж ніяк не можна назвати простими, однозначними, такими, що розвивалися в руслі особистого розуміння та злагодженості. Проте ці взаємини, іноді провоковані надміру гострою реакцією на якусь проблему і запальним, сміливим темпераментом обох письменників, завжди були прямолінійними, «не шахрованими», як писав автор «Без маски», «солодкими фарисейськими або лизунськими словами» [59]. Бувало й таке, що тон листів протягом одного місяця міг кардинально змінюватися, як от у серпні 1904 року. Саме тоді Луцький листувався з Франком з приводу альманаху «За красою». Поміж його епістол є й така (за 17 серпня 1904), у якій обурюється з приводу того, що ЛНВ не друкує його віршів попри Франкову листовну обіцянку. Вичитавши з «Діла» зміст серпневої книжки «Вісника» і не знайшовши там своїх поезій, він наважився звернутися до Франка з проханням повернути всі його рукописи, якщо шановний «добродій» не планує надрукувати їх у найближчій книжці видавництва, себто у вересневому «Віснику». Свої «дрібниці» для ЛНВ Луцький висилав ще наприкінці травня і дуже прохав, якщо підійдуть, аби їх конечно надрукували у червневому випуску (слова  «конечно» і «у книжці за червень» у листі було підкреслено). Очевидно, Франко пообіцяв це зробити, бо в наступній епістолі Луцький йому щиро дякував згори (себто наперед) за згоду надрукувати ті «дрібниці». Проте на початку серпня знову запитував, чи з’являться його вірші в ЛНВ, а коли ні – просив повернути рукописи [60].

Очевидно, не отримавши відповіді, Луцький розізлився й у згаданому вище листі за 17 серпня висновував, що його дрібнички «або непридатні» для Франка, або «годі для них знайти місце». Тож доволі неспокійним, «роздразненим» і свідомо діловим тоном просить свої тексти назад, бо, по-перше, будуть вони йому потрібні «для інших видавництв», а по-друге, зізнавався щиро, що вклав «забагато душі і серця в тоті марні в Ваших очах дрібнички, щоби спокійно позволити на запихання ними редакційних дір тоді, коли вже редакція не буде мала нічого иншого до печатання» [61]. Для Луцького було б особистою образою, якби його вірші з’явилися у «Віснику» «в надто далекій будучности». Сприйняв би це лише як ласку, «однак ласки, ‒ писав, ‒ не терплю, бриджуся ласкою в штуці і ‒ даруйте ‒ чую се, що ласки не потребую! Наколи твір штуки має яку вартість, то і неласка його не вб’є, а коли він без вартости, то і чужа ласкавість на нічо не здасться» [62].

На завершення, як завжди у своїх епістолах, запевняв адресата у прихильності і бажав «всякого добра». Та у цьому листі вирішив розмежувати особу Франка як видавця і критика сучасного письменства, і як людини з великої букви, наголошуючи, що має до нього правдиве, щире поважання не як до редактора «Вісника» або члена «прихильників української штуки», а як до письменника і чоловіка [63]. У постскриптумі просив «дарувати» за нестаранність письма через хворобу.

Через якийсь час, властиво на початку вересня, Луцький повернувся з «дальньої подорожі» додому, в Луку, і несподівано для себе (а була се несподіванка «надзвичайно милою і відрадною») застав листа від Франка. Той лист його так вразив («в словах Ваших я добачив – чи відчув – таку щирість та отвертість, з якою не стрічався вже дуже давно. Щирість та отвертість – се в мойому розуміню перші услів’я яких-небудь зносин одної людини з другою» [64]), що попри змученість і спізнену нічну пору постановив одразу відповісти на нього, сказати «одверто, і щиро і ясно, і без облуди всьо, що лежить <…> на душі». Так народилась найдовша епістола в історії  цієї кореспонденції ‒ лист від 6 вересня 1904 року, який Оксана Мельник вдало назвала «відвертим посланням» [65]. На жаль, не знаємо, що ж такого написав Франко (окрім щирості була там і «прикрість»; Ю. Луцький припускає, що той лист був «дуже гострий» [66]), та міри тієї глибокої відвертості як свідчення «доброї волі» вистачило, аби Луцький нараз «по душі і серцю» найближче станув до нього, пройнявся ще більшою повагою і відважився зірвати маску ще й зі себе.

Приступаючи ближче до справи, молодий тоді поет щиро виповідає Франкові («як се щирі діти звіряються з своїм горем перед своїми добрими батьками і матерями, як щиро сповідаються віруючі люди з своїх гріхів» [67]) те, що найтяжче його давить ‒ «скандали», прив’язані до його імені, серед яких і публікація дебютної збірки «Без маски». Автор не дивується, що Франко був і є його суддею (у листі досить часто виринають слова з коренем цим коренем ‒ засуд, осуд, судія, судити), і пише про те, що йому вже не залежить на Франковій гадці, на тому, щоб змінити його погляд та судження ‒ на все «ставить щирість» і зізнається, що у житті є «більше нещасливий, як злий» [68]. Відповідаючи на твердження про те, що він перший кинувся на Франка, та ще й замасковано, пише, що се була лише збірка його спостережень і понять, «які можна приняти або ні», і що «написав там те, що думав, надав карикатурно-діткливий тон тим гадкам», які «в іншій формі» повторив у своїй статті в журналі «Кrytyka» (йшлося про статтю «Культурний стан сучасної галицької Руси», надруковану під іменем Станіслав Луцький у згаданому краківському журналі [Krytyka. – Kraków, 1904. ‒ №3]. У ній автор високо оцінив культурну і громадську роботу Франка, проте висловив суперечну і суб’єктивну думку, що «у всьому, що дав русинам Франко, більше знань, науки і політично-суспільного місіонерства, ніж художнього таланту»).

Боронячи свою збірку, Луцький все ж визнає, що, можливо, й помилявся, та наголошує, що злої волі не мав. Натомість пише, що не сподівався від Франка такої «неспокійної, нервової» відповіді (у якій відчув оту зумисну спрямованість на свою особу і злостиве бажання його провчити?). «Я не зношу тенденциї в краснім письменстві (радше тенденційности), не зношу натуралізму золівських “документів” – і се було причиною нашого непорозуміння. Я, отверто кажу, не тішуся на спосіб писання деяких Ваших річий, однак ціню Вас і розумію. Та, впрочім, нема над чим розводитися – се квестия, щодо якої, здається, тяжко нам порозумітися» [69].

12._Остап_та_Юрiй_Луц_кi_(1936)_-_ред+

Остап Луцький разом з сином Юрієм (1936 р.).

Наприкінці автор листа вимірює ту внутрішню силу «найтяжчого удару», якого йому завдав Франко: «в моїх очах кривду зробили Ви Вашою відповіддю на “Без маски”. В тім часі не почуваюся до вини і тому про се забув». Такою була його прозова «відповідь» на поетичне послання «О. Люнатикові». Був упевнений, що Франко йому більше не писатиме, шкодував, що їм вдалося зустрітися лише у літературних та епістолярних герцах, а не в реальному житті («Ви ж ані не жили, ані не говорили зі мною»), і щиро запевняв, що Франків лист заховає «на вічні часи» [70]… Та небавом застав на своєму робочому столі відпис.

Реагуючи на нього 21 вересня, радісно повідомляв Франка, що вже зовсім скоро їхатиме з Луки до Кракова і навмисно затримається у Львові, щоб особисто побачити Франка. Обіцяв повідомити точну дату свого перебування у місті Лева і прохав написати, де і в який час дня найлегше його можна зустріти. «Шлю Вам моє сердечне побажанє: до побачення! Ваш Остап Луцький» [71]. Але шляхи письменників тоді не перетнулися. У наступному листі від 27 жовтня, писаного з Кракова, Луцький припускав, що адресат вчасно не отримав послання. Розповів, що зразу по приїзді, дуже бажаючи особисто видітися, кілька разів заходив до Наукового Товариства ім. Шевченка, та не застав його. Продавець книгарні НТШ пані Катерина Панькевич радила Луцькому відвідати Франка вдома, та на цей крок він не міг відважитися з етичних міркувань: «не мав найменшої певности, ні віри, що появлення моє в Вашій хаті не буде для Вас немилою несподіванкою» [72], ‒ зізнавався у листі. Луцький дуже шкодував, що не зміг здійснити свого бажання ‒ жалував тим більше, що подібна нагода не так швидко могла трапитися. Хтозна, якби тоді письменникам вдалося віч-на-віч проговорити наболілі теми, висловити те, що накипіло в душах і не встигло вилитися на папір, може, доля Луцького склалася б інакше. Та як писав отець Яків Зробек, «така  вже воля знать у небі».

Нова індивідуальність «на нашім молодім Парнасі»: Франко про першу збірку Луцького

Єдиною позитивною реакцією Франка на творчість Остапа Луцького стала рецензія на збірку «З моїх днів» (1905), опублікована в оглядовій статті ЛНВ «З нашої поетичної ниви» 1906 року [73]. Статтю критик підписав одним зі своїх псевдонімів ‒ Vivus.  У ній буквально з перших речень не лише зараховує Луцького «до наймолодшої генерації наших поетів», а й ставить його «на виднім місці в їх ряді». Франкові імпонує дуже гарно «викінчена і вишліфована» форма та мова його віршів, у яких «акцентовання додержані вірніше», ніж  навіть у Б. Лепкого та В. Пачовського. Вирізняє творчість поета від творчості його найближчих соратників на молодім Парнасі «також сильніше вироблена індивідуальність і енергія волі» [74]. Звісно, у цих текстах рецензент знаходить те, що не додає їм «поетичної принади» ‒ «приливи безпредметової меланхолії та тужливого квієтизму», та одразу зауважує, що ці настрої на загал не властиві авторові, що «його натура збудована з твердшого матеріялу, силкується отрястися з нездорових впливів сеї <…> краківської манери <…>». На противагу цим новим хворобливим віянням критик цінує поезії, що торкаються тем рідного ґрунту, гуцульських гір, природи й людності східної Галичини. Лише на цьому ґрунті «голос автора дужчає, воля міцніє, тон робиться мужніший і бадьоріший» [75]. Франко не без приємності зауважує еволютивний процес розвитку поетичного доробку Луцького. Від першого циклу «Фрагменти», у якому автор «сповідається зі своїх молодечих туг і розчарувань» (те молоде, і солодке, і гірке горе тим добре, що швидко минає, з легкою іронією пише рецензент, «та горе тому, хто в нім застрягне і закисне довше, ніж на се позволяють його літа» [76]) до другої групи віршів «Спомини», де поету вдається звільнитися від тої «безпредметної краківської меланхолії». Свої критичні зауваги критик присмачує легким і дещо зверхнім дотепом, у якому автор дозволяє собі вжити вказівний займенник: «А видиш! А там, у Кракові, пхинькав…» [77]. Фактично ця рецензія була таким собі дороговказом на широкому літературному морі, який показував правильний, з погляду рецензента, напрям поетичної думки, що мала виростати з іманентно свого, рідного, керуватись індивідуальною енергією волі і в жодному разі не блудити в тужливих нетрях квієтизму. Та Франкова оцінка поетичної творчості Луцького виявилась мінливою, як химерна доля молодого поета.

Рецензія, що «зломила перо» молодого поета

У червні 1906 року на сторінках ЛНВ було надруковано повідомлення про літературні новинки ‒ поетичні збірки О. Луцького «В такі хвилі» та «Ой люлі, смутку» П. Карманського ‒ і вже наступного місяця на вісниківських сторінках з’явилися Франкові рецензії на ці щойно видані тексти. І якщо збірка другого з поетів цілком імпонувала критикові, то на першу він написав хоч дуже лаконічну, проте нищівну, розгромну рецензію у «ядучо-саркастичному тоні» [78], що вловлюється буквально з перших слів. «В такі хвилі… Ну, певно! В такі хвилі розумний чоловік зробить дурницю, талановитий поет напише нісенітницю, д. Луцький буде “сірим словом” говорити про “неповинний карб”, “незгійний біль”, “змерзлих хвиль стурбовані гребені”, “кроваві, зимні сльози”, “сумні пеани” <…> і про інші подібні, світу невідомі речі» [79]. На думку Франка, такі «дурниці», бува, може написати і розумна людина, але друкувати цього вона не буде, а Луцький «узяв і надрукував». Вибравши зі збірки характерні цитати, іронізує над її сірим колоритом (у короткій передмові до збірки Луцький називає свої «віршовані дрібнички» «жмутком сірих записок із почувань, які приніс день» [80]), згадує «сірі строфи, сіре слово, сіру тугу, сіру віддаль, сірі скиби і сірий лан». З іронією зазначає, що у віршах «багато дзвоніння» (натяк на беззмістовність та пустослів’я). Під «немилосердним батогом Франкової іронії», за метафоричним висловом П. Карманського [81], опиняється і меланхолійний настрій збірки, і навіть надрукований портрет автора, що не відбиває «песимістичних та розпучних причандалів, якими начинені його поезії» [82]. Цікаво, що в рецензії на збірку Карманського, меланхолію критик називає «могутньою струною», що надає виразного колориту його поезіям, а доданий до книжечки портрет ‒ гарним [83]. Отже стає зрозуміло, що Франкові насправді залежало на тому, аби вразити саркастичною стрілою особу Луцького, а не об’єктивно оцінити збірочку.

Присутність авторської думки, не загубленої у тонах і настроях, критик знаходить лише у перекладах Луцького і щонайменше ‒ в оригінальних авторських текстах. Хоча й серед поезій молодого автора побачив щось цінне ‒ групку гарних віршів «На верхах», отой шматочок рідного ґрунту, на якому дужчає авторський голос та міцніє воля. Однак цю єдину комплементарну думку щодо книжки Луцького рецензент одразу нівелює хибним, як виявилось згодом, твердженням про те, що автор їх навіщось передрукував із виданої рік тому збірки…

В останніх, найбільш глумливих реченнях своєї рецензії, Франко згадує збірочку «памфлетів та римованих спліток» Люнатика. І ця, здавалось би, невинна згадка насправді є ключем РОЗгадки в’їдливого тону і надмірної емоційності його рецензії. За словами Франка, Луцький, «багателізуючи» свій естетичний смак і репутацію, вирішив передрукувати другим виданням і вмістити на остатній сторінці в реєстрі своїх творів книжку «Без маски». «Як кажу, “в такі хвиліˮ можна не раз зробити дурницю, але у кого “такі хвиліˮ повторяються хронічно, тому легко здобути собі репутацію несерйозного чоловіка» [84]. Саме цей факт став основною причиною вкрай негативного відгуку на нові поезії Луцького і свідчив про глибину образи на  діткливі пародії «Іван Храмко» та «Дехто». Адже рік тому погляди критика на творчість молодого поета були категорично іншими (рецензія на збірку «З моїх днів»).

Найприкріше в цій ситуації те, що «Без маски» Луцький вдруге не планував  видавати. Здавалося, що у приватній кореспонденції письменники проговорили і закрили цю тему. Тому й не дивно, що Франко назвав Луцького несерйозним ‒ після обміну відвертими та гострими листами, рішення знову видати пародії дійсно виглядало «дурницею». Насправді у збірці «В такі хвилі», за словами П. Ляшкевича, була поміщена інформація про те, що в книгарні НТШ можна набути «друге виданє» «Без маски». Та це була лише друкарська помилка: йшлося не про видання, а другий наклад ще з 1903 року [85].

'В такі хвилі' - титул

Третя поетична збірка Луцького «В такі хвилі»

Звісно, що Луцький не міг змовчати щодо цих несправедливих закидів. І майже після дворічної епістолярної паузи знову пише Франкові. «Високоповажний Пане Доктор! Рецензія Ваша на мою збірку («В такі хвилі») спонукала мене відписати Вам отсих кілька слів фактичного спростовання», ‒ починає свого листа поет. А далі, мабуть, вперше вживає таких слів як «противник», на роль якого номінує шанованого рецензента, та означує їхні взаємини дієсловом «воювати». Щоправда, лише «добрими средствами». Луцький  надсилає Франку власне «спростування» і просить щонайшвидше опублічити його на сторінках ЛНВ. «Вашому власному розумінню лишаю децизію, що зробити маєте з приватними людьми, перед якими Ви висказували дуже болючу і дуже кривдячу мене опінію» [86]. Щоб емоційно увиразнити образу, нагадує адресату його прегарний вірш «Якби ти знав, як много важить слово». І мовби між іншим пише, що ця Франкова поезія згадалася йому «в тій хвилі», що творить алюзію до останньої рецензії критика.

«Кілька слів в справі поміщеної в VII книжці Л[літературно-]Н[ауковго] Вісника (с. р.) рецензії на мою збірку “В такі хвилі”» ‒ так назвав поет своє спростування. Пояснюючи читачам причину своєї письмової відповіді на Франкову рецензію, автор зауважує, що коли «артистичне життя» розвивається в нормальних умовах, жодна несправедливо похвальна чи ганьбляча рецензія не зможе закаламутити «ясного» осуду авторового твору. Проте сучасний літературно-критичний процес твориться якраз навпаки і змушує робити те, чого не треба ‒ відповідати на рецензії. Луцький вирішує не вияснювати таких закидів рецензента, як «недостача життєвих тем», нахил «до тонів, кольорів і настроїв», не дискутувати з приводу дисгармонії його фізичного лиця (поміщеного портрета у збірці) і не «легітимізуватися» перед доктором І. Ф. «з причин смутку, яким навіяні» його вірші. Цього разу поет оперував конкретними аргументами і вирішив спинитися на найбільш «замаркованих» звинуваченнях, через які справляв враження «несерйозного чоловіка». А тих докорів, власне, було два: про видання другим накладом «Без маски» та передрук поетичного циклу «На верхах» зі збірки «З моїх днів». Луцький пояснив, що друге видання його пародій з’явилося ще 1903 року При тім додав, що «в справі тої збірки я і редакція Л[літературно-]Н[ауковго] В[існик]а стоїмо на точках, між якими може і не прийти до порозуміння» [87]. Набагато більше його вразили слова про «легкодушне печатання тих самих віршів в двох збірках і то майже в однім часі».

'З моїх днів' - титул

Друга збірка Луцького «З моїх днів».

Це було «дуже болючим закидом», що його відкидав «горячим протестом», бо у збірці «В такі хвилі» не було не те що циклу, а жодного раніше друкованого вірша. Розгарячений цими вкрай несправедливими звинуваченнями шановного критика, Луцький наважується й собі на «гаряче» слівце: тепер він виставляє на осуд критичність, справедливість, а ще добру і розумну волю «наших рецензентів» (таким чином автор цього публічного послання мовби фактологічно підкріплює свою поетичну рубрику «Наші рецензенти» з дебютної збірки, у якій, пам’ятаємо, помістив другу пародію на Франкову літературно-критичну творчість під назвою «Дехто»). «А тепер, – не входячи, впрочім, в ґенезу осудів д[октора] І[вана] Ф[ранка], – запитаю: хто тут легкодушний, хто тут несерйозний і хто тут баґателізує собі не лиш “естетичний смак і свою власну репутаціюˮ, але навіть… правду?» [88]. Як і в попередньому листі до «Вісника», Луцький висловив сподівання, що Світла Редакція, «респектуючи отсу збагателізовану правду», опублікує цю відповідь. Однак цей лист дійшов до свого, нехай зовсім іншого, читача аж через десятки років ‒ ЛНВ також не надрукував цієї відповіді ані в «найближчому числі свого його органу», ані в наступних.

Як тільки Франко дізнався, що помилився, одразу опублікував в рубриці «ЛНВ» «Бібліографія» спростування, у якому зазначив, що добродій Остап Луцький прислав йому «Кілька слів…» зі спростуванням кількох тверджень. «Признаю ся до вини: пишучи рецензію на «В такі хвилі», я припадково не мав під рукою давнішої збірки Луцького», а цикл «На верхах» за мотивами і темами був дуже схожий до поезій з попередньої збірки, ось чому рецензент «був певнісінький, що вже читав їх десь недавно» [89]. З цієї публікації видно, що Франкові залежало не лише на тому, аби віддати данину правді і пояснити причини своїх недоглядів та несправедливих оцінок. Він справді шкодував про те, що «зробив кривду д. Луцькому, а властиво його новій книжечці». «Просячи вибачення за сей lapsus memoriae застерігаюся, буцім то я завмисно написав се з якоїсь ворожої тенденції супротив д. Луцького» [90]. Одначе про те, що тенденційність у цій саркастично забарвленій статті Франка таки відіграла свою роль, свідчила красномовна згадка наприкінці рецензії про збірку «римованих спльоток» Луцького. На думку Ярослави Мельник, як не декларував Франко свою об’єктивність, саме ця «ворожа тенденція» «продиктувала йому несправедливу критику» і загалом робила його взаємини з Луцьким вкрай напруженими [91]. Фактично, доля зіграла з Луцьким злий жарт: у своїй збірці «Без маски» він без злого умислу покпив з Франкових «днів журби», а Франко натомість через прикру друкарську помилку вщент розкритикував поетичну книжечку Луцького «В такі хвилі», яку автор присвятив своїй молодості. «Кінчу ними молодість мою», ‒ писав поет в епіграфі до збірки, і називав свої «віршовані дрібнички» «жмутком сірих записок» (алюзія до «жмутків» «Зів’ялого листя» Франка?). Якщо спробувати прикласти до реальності умовний спосіб, можна зробити досить вірогідне припущення: якби Франко тоді не був настільки суворий до молодого поета, «В такі хвилі» не стала б останньою збіркою Луцького і вже зовсім скоро авторитетний рецензент написав би у своєму черговому огляді української літератури, що Остап Луцький таки «вийшов далеко за межі цікавих початків» [92].

«Непорозуміння між батьками й дітьми неминуче»: маніфест «Молодої Музи»

Однією зі спроб теоретично осмислити ранній український модернізм як художній метод та зародження нового типу свідомості стала програмова стаття Луцького «Молода Муза», що з’явилася друком у листопаді 1907 року у львівській щоденній газеті «Діло». Основні її тези, що окреслювали мистецькі позиції молодомузівців, для її автора, як і для його сучасників, не були новими, щойно вимовленими. Фактично Луцький почав формулювати оту інтуїтивно прочуту потребу змін ще у своїй першій збірці пародій «Без маски», коли наважився виступити проти тогочасних літературних критиків, представників так званої «старої школи» з їхніми принципами наукового реалізму, у сатиричній формі. Саме сатира дозволила вповні окреслити той світоглядний розрив, увиразнити дистанцію між «батьками» і «дітьми», що були представниками вже нової поетичної школи і «відслонювали небо» на «вузькій стежині буденного життя» (за О. Луцьким) поклонникам штуки й естетики.

«Знаменем останніх десятків літ є те, що на всіх полях людської думки ломляться давні правди і поняття» [93], ‒ починає свою статтю Луцький. І одразу задає високу планку мистецьких орієнтирів ‒ називає гучні прізвища відомих західноєвропейських літератів та філософів ‒ Ніцше, Ібсена, Метерлінка, Бодлера, Франса, у творчості яких вчувається живе пульсування сучасності. В Україні цю нову хвилю змін, що «зашуміла понад греблями старих, певних правд», першою вловила і передала у творчості Ольга Кобилянська, а за нею пішли інші письменники, нові люди з новими гадками і новими потребами для «успокоєння своїх думок і мрій». У той час в українській літературі «правив <…> загально признаний реалізм», який представляли поважні імена Нечуя-Левицького, Мирного, Франка, Карпенка-Карого. Кожен з них у своїй творчості дбав насамперед про життєву правду і «користь для недалеких хоч би днів», писав про життєві проблеми у чорно-білих тонах і одразу давав «дерев’яний, сухий шаблон» ‒ готові формули їх розв’язання. Замість того, щоби шукати «клаптиків синього неба» (за Вороним), реалісти лише вдивлялися в землю, терпіли і ненавиділи кривдників ‒ «їх правда мала бути розумна, об’єктивна, загалові потрібна»[94]. Луцький не заперечує, що література епохи реалізму дала немало вельми цікавих та цінних творів. Одначе прийшов час, коли розумна правда почала мертвіти в умах її носіїв ‒ «глухих на все інше жерців», і тому вона не могла вже наситити духу отих нових людей, яких не вдовольняв тенденційний утилітаризм у літературі ‒ «в найкращім дзеркалі внутрішнього життя». Твори, що були «документами часу», суспільницькі та патріотичні тиради в поезії сприймалися як «сухі обсервації», ‒ не як творчість.

Описавши цей межовий стан «неповернення», дійшовши до тієї точки, з якої треба було починати новий відлік, аби йти у ногу з часом, Луцький пише про зародження природного реакційного спротиву цьому напряму і цій зашкарублій системі. «Нове покоління творців і читачів зрозуміло і відчуло, що штуку не вільно замикати в тісній матеріялістично-позитивістичній клітці, що треба відділити матеріял газетярських менторств від поезії і всього артизму, що не вільно замикати уст творцеві, коли він заговорить про те, що сердечною кров’ю або безкрайною тугою в душі його заясніло» [95]. Автор проголошує девіз молодого літературного тону: волю і свободу в змісті і формі, щирість і розуміння «всіх ніжностей в почуваннях людських і в найсубтельніших тонах природи». Адже артистична творчість не повинна бути «боною, ані нянькою, ані пропаґатором» ‒ єдина ніша, яку вона має заповнювати ‒ «внутрішня, душевна, сердечна потреба творця», що її «в ніяку розумовану шуфлядку не дасться замкнути» [96]. Луцький сміливо простелює шлях поета, якого не вдовольняє грубий позитивізм у літературі, навіть у метафізичні, містичні краї. Він слушно зазначає, що холодний розум ‒ добра річ, але його треба огріти «огнем свого серця», бо суспільно-патріотична поезія мусить бути передовсім поезією. А справжня поезія своєю чергою повинна сягати життєвих глибин, бо її джерело ‒ творчі видіння та інтуїція. Саме таким шляхом, далеким від старого звичаю, пішла «Молода Муза», представників якої об’єднувало прагнення «вирватись від офіційних шаблонів» і шукати творчого, а отже вільного вияву свого «я», пропагуючи мейнстрімну ідею мистецької самодостатності.

Франко не змусив довго чекати на свою відповідь. Через кілька тижнів по тому, як «товариська постанова» Луцького вийшла у світ, у тій же газеті «Діло» за 6 грудня 1907 рік з’явилася запальна полемічна стаття одного з тих, кого молодомузець зарахував до когорти жреців реалізму. «Напевно вже роздразнений різними жартами Люнатика ‒ він гостро зреагував на неї [статтю Луцького, ‒ О. С.]. Відповів <…> Луцькому “звисока”, як учитель говорить із неслухняним школярем», ‒ писав у своїй відомій статті Б. Рубчак [97]. Такої ж думки дотримується й С. Сімонек, який припускає, що на негативну оцінку Франка цього доволі поміркованого (як порівняти з програмовим документом польських модерністів ‒ статтею С. Пшибишевського «Confiteor») програмового тексту «Молодої Музи» найбільше вплинуло прізвище Луцького як автора маніфесту.

В одній зі своїх літературно-критичних статей 1898 року Франко визнавав, що сфера думок та естетичних уподобань «є республіка без жандармів і без диктаторів». Аж ніяк не вважав себе одним із них («я також не жандарм і не диктатор») і не збирався накидати комусь своїх думок і уподобань, проте, писав, мав право і обов’язок висловлювати власні думки та уподобання і «боронити їх з таким запалом і з таким розумінням», на які тільки був спроможний [98]. Власне, всю міць цього полемічного запалу, прибраного у метафорично-сатиричні шати, можна відчути у його статті «Маніфест  “Молодої Музи”». У невеликому вступі Франко вітає на літературній арені появу молодих людей, що «зважилися без огляду на всякі посторонні обставини служити своїй ідеї» і створили нову літературну школу. «Поява у всякім разі симпатична, як симпатичний усякий порив людського духу, індивідуального чи збірного, до самостійного лету» [99]. Однак той молодіжний лет, те нове ідейне спрямування мало деякі хиби. І Франко (не диктатор і не жандарм) «не вважав себе в праві виступати як ментор супроти молодого покоління» ‒ сподівався, що ті хиби з часом та досвідом «самі собою вирівняються». Проте мовчати критик годився лише доти, поки йшла мова про художньо-поетичну творчість представників того нового напряму. Тоді він чекав, поки «доля позволить <…> талантові проміряти все те поле, яке він зазначив собі» [100]. Та коли йшлося про програмові декларації, що суперечили його принципам і баченню майбутнього розвитку літератури, мовчати не міг і не хотів. Тим паче, коли в тих маніфестах його прізвище асоціювали зі старою вузькоутилітарною школою.

Розщеплюючи фрази Луцького «на смислові самочинники» (за В. Качканом), Франко ставить під сумнів майже всі основні положення його статті, закидає необґрунтованість постулатів, поверховість і неясність у теоретичному викладі своїх думок. «Хто говорить про якусь річ серйозно, про річ, яку справді розуміє й відчуває, то говорить коротко і ясно, так що іншим легко зрозуміти його, а фразеології д. Луцького я не розумію» [101]. Франко заперечує те, що «Заратустра» Ніцше увиразнив духовну та моральну кризу у західній Європі, бо ті питання, які порушував німецький філософ, насправді хвилювали людство вже давно. Не згоден, що «скептик і цинік» Ібсен, «популярний адвокат в Брюсселі» Метерлінк чи «випасений і вічно усміхнений член Французької академії» Анатоль Франс є репрезентантами «якоїсь глибокої сердечної чи душевної кризи», і що в той переломний час змін впала хоч якась догма («хіба що д. Луцький хоче під “догмами” розуміти деякі естетичні формули»).

Торкаючи теми творчості Ольги Кобилянської та її офіційної проскрибованості, про яку згадує Луцький у маніфесті, Франко пише, що ні на хвилю не сумнівався у таланті буковинської письменниці, особливо цінував її «Людину» та «Битву». Ба більше. Зізнається, що особисто сприяв Кобилянській: ратував за те, аби їй дали високий гонорар за публікацію у ЛНВ роману «Земля», і написав позитивний відгук на неї для віденського професора В. Ягича, завдяки чому Кобилянська 1905 року отримала літературну премію. Про все це критик згадував «не для самохвальби»: виявилося, він досі пам’ятав пародію Луцького «Дехто» й ущипливі рядки на свою адресу: «знищу, знищу Кобилянську». Прилюдні звинувачення Луцького настільки образили Франка, що навіть тепер, через чотири роки, він писав: «се була інсинуація, негідна чесного чоловіка, і вона не забудеться п. Луцькому» [102]. Далі, переходячи з особистого на загальне, критик апелює до репрезентантів «Молодої Музи» і риторично запитує їх, чого вони навчилися від неї та які ідеї перейняли. Кобилянська в його очах є отим «справдішнім і живучим талантом», що вторувала собі шлях у літературі темою жіночої емансипації, завоювання права жінок на свобідне життя. Натомість ні таких тем, ані загалом жінки як такої у молодомузівців Франко не бачить. «Що вам до Кобилянської?» ‒ питає, і в наступних рядках мовби дає очевидну відповідь: нічого. А тому вважає, що Кобилянська «мала б повне право випросити собі», щоб вони творчо не ідентифікувати себе з нею.

Цікаво, що опонентам «Молодої Музи» після виходу у світ статті Луцького «Літературні новини в 1905 році» [103] так само не подобалося те, що її автор зараховував М. Коцюбинського до представників нового напряму, у найновіших творах якого відшукав психологізм, ніжний ліризм і малярську пластику в модерних пейзажах. З цього приводу В. Гнатюк у листі до Коцюбинського запитував: «А звідки у членів нашої “Молодої Музи” така любов до Вас, що як лише де про себе говорять, зараз і Вас між себе втягують; тим часом я не бачу з Вами ніякої ідейної сполуки <…>» [104]. Хоча, за спостереженням Наталії Шумило, пошуками нових засобів зображення та зверненням до імпресіонізму М. Коцюбинський «цілком вписувався у “програму” молодомузівців» [105]. Та повернімося все ж до Франкової рецепції тієї програми.

Пробираючись навпомацки «в шумі фраз» маніфесту, рецензент нарешті доходить до «розумування» Луцького про загальнопризнаний реалістичний напрям у літературі, представники якого побороли давній солодкаво-наївний сентименталізм і дбали лише про те, «щоб для битих горем братів своїх казати слово життєвої правди <…>», виміряної метром та користю. Такі поспішні і дещо узагальнені висновки молодого теоретика раннього модернізму зачепили Франка, адже в його очах це виглядало як знецінення «старої школи» і традиції, майже зневагу до літературних «батьків» та їхніх високих ідеалів. «Читаєш се і віри сам собі не ймеш», ‒ писав він і називав твори Панаса Мирного, Нечуя-Левицького та тексти власного пера («Панські жарти», бориславські оповідання, «Для домашнього огнища», «Мойсей»), на дні яких насправді лежав «ідеал чоловіка діяльного і повноправного», лежало гаряче бажання усунути «боляк сучасного суспільного ладу». Франко обурювався на кинуті «з легким серцем» звинувачення і з властивим йому сарказмом знову звертався до особи репрезентанта нової школи: «Ну, д. Луцький, мабуть, не доріс іще до того, щоб відрізнити речову критику од простої, ординарної клевети» [106]. Ця «запекла» фраза, на думку С. Сімонека, показувала, що Франкову полеміку не слід розуміти як загальну незгоду з програмою «Молодої Музи», а як вираз «приватної ворожости» [107]. Адже далі критик «придивляється ближче» до програмових формул молодомузівця і висміює термінологічну тавтологію щодо «волі та свободи» у змісті та формі, постулат «щирості у почуваннях» («щирість ‒ особиста, індивідуальна прикмета, і її не можна ставити в програми») та надмірну увагу до інтуїтивного чинника у творчості.

Тут варто згадати, що у вище цитованій статті про літературу за 1905 рік (вийшла у світ ще 1906-го, за рік до маніфесту) Луцький писав зокрема й про Франкового «Мойсея» як одну з кращих «епічних поем», з рядків якої «пробивається велика достойність» [108]. У цій «небуденній», «гарній» і «цінній» поемі автор завважив дуже вдале поєднання суспільницьких алюзій з містикою, завдяки чому образ головного персонажа ‒ Мойсея ‒ набув пластичності та «спеціяльної поваги». Отже Луцький аж ніяк не міг шукати в цьому тексті «вузькочолого утилітаризму» (за С. Сімонеком) для «горем битих братів». Коли у своєму маніфесті вказував на ці «хиби» письменників старшого покоління, йому радше залежало, як нам видається, на загальній тенденції, яка панувала в літературі, і не лише на полі артистичному, а й літературно-критичному. І хоча Франко у своїй статті писав, що уста молодим письменникам ніхто не замикає і що Шевченко говорив на повен голос навіть під «капральським буком», все ж в українській літературі можна відшукати не один приклад того, як молоді автори-початківці на довгий період гамували свої творчі пориви після надто гострих рецензій старших колег по перу (про лайку, злобу і «заїлість», що сипалися на голови молодих поетів, писав Луцький в одній зі своїх рецензій 1907 року на поетичну збірку О. Олеся [109]). І серед цих прикладів, на жаль, фігурувало прізвище автора маніфесту.

13._Спогади-есеi_Петра_Карманс_кого_про_'Молоду_Музу'_(Л_вiв,_1936,_перевид._1996)+

Спогади-есеї Петра Карманського про «Молоду Музу» (Львів, 1936)

Мабуть, найбільше і найдошкульніше Франко критикував заклики Луцького шукати «нове містичне небо» і давати прихисток в його хмарах вразливому людському серцю. Вимагав від маніфестанта пояснити всій громаді, куди ж молодомузівці думають вести своїх молодших братів і сестер і в якім «містичнім новім небі» обіцяють їм тепло і заспокоєння. Запитував, чи все людське життя, таке різнорідне й суперечне, надається для їхньої поезії, чи їм хочеться писати лише про якісь неземні почування. За спостереженням Я. Мельник, Франко не сприйняв кількох теоретичних засад ранніх модерністів: містицизму нової естетики, її художні ідеї, що були позначені неґативістським пафосом, та препарування дійсності, втечі від реального життя [110]. Поміж рядків маніфесту, в яких чітко звучало заперечення громадянської заанґажованості літератури, Франко «побачив загрозу знеохотити до соціального діяння загалом» [111]. «Не задовольняє кого круг позитивного світу, так в творчості артистичній, як в мрії, вільно йому стелиться шлях навіть у метафізичні і містичні краї», ‒ цитує критик фрази Луцького. А далі вже навіть не ущипливо, а доволі цинічно пояснює: «то значить простими словами: вільно йому повіситись. Повна рація!» [112]. Під цим зовнішнім шаром надто емоційної, сатирично-в’їдливої критики, у якій вчувається авторова упередженість до персони Луцького, все ж варто розгледіти «раціональне зерно». С. Сімонек слушно пише, що Франко не захищає утилітарну модель зображення соціальних проблем, не вимагає безпосереднього зв’язку митця з суспільством, а наполягає на раціональних критеріях художньої творчості, на ідеалізмі свідомо творчого митця [113]. І тих ідеалів, на думку Франка, треба було шукати не у відголосках західноєвропейських новомодних течій та намаганні сліпо їх наслідувати («хоробливу погоню за чужими гаслами та покликами» у літературі вважав патологічним станом сучасного письменства [114]), а на «рідному ґрунті», з якого ті ідеали виростали. Бо тільки той письменник може мати якесь значення, «хто має і вміє цілій освіченій людськості сказати якесь слово в тих великих питаннях, що ворушать єї душею, та заразом сказати те слово в такій формі, яка б найбільше відповідала його національній вдачі» [115].

Та чи справді Луцький у своєму маніфесті (так, до речі, його статтю про «Молоду Музу» охрестив Франко) заперечував традицію та забирав право письменникам писати на громадянські теми? Має рацію М. Ільницький, коли пише, що ні молодомузівці, ні письменники, які поділяли основні принципи естетики модернізму, насправді не цуралися соціальної тематики та національних традицій української літератури. «В їх творах соціальна атмосфера, суспільні конфлікти розкриваються не описово, а через призму людської душі, психологічну призму. А звідси – перевага ліричного начала над епічним, суб’єктивізація, розширення палітри за рахунок суміжних мистецтв – музики та малярства, більший елемент філософської концептуальності» [116]. Один з богемістів ‒ молодомузець П. Карманський, шукаючи спільне у виявах мистецького «я» їхнього гуртка, писав у спогадах, що вони поклонялися культу нового слова й технічних засобів, та на ділі мало хто «був консеквентним модерністом типу європейського, мало хто зривав зв’язки з землею і з буденщиною, з її питаннями і тягарем громадського обов’язку» [117]. І стосувалося це не лише їхньої художньої творчості, в якій була і патріотична лірика, і суспільна сатира, і національна історіософія, а й у цілому життєвого вибору. Адже Луцький, як відомо, з часу видання збірки «В такі хвилі» більше не писав поезії («зломив перо»), а цілком присвятив себе громадській та перекладній діяльності. І чи стала тут причиною Франкова критика ‒ це, як писав Карманський, його секрет. Сам же автор маніфесту в листі до О. Кобилянської від 20 січ. 1908 дуже лаконічно висловився з приводу цієї ситуації: «В фейлетоні про “М[олоду] Музуˮ написав я лише кілька уваг, а як дивитись на відповідь Франка, се не моя річ судити, а властиво се мене дуже мало обходить. Я в тій відповіді бачу лиш злобу і напасть. Та се пусте» [118].

Чому ж Франко і каменя на камені не залишив від програми «Молодої Музи»? Чому так завзято полемізував з програмними постулатами молодомузівців і так завзято застерігав їх від впливу західноєвропейського модернізму? Бо вважав цей напрям, за словами Н. Шумило, результатом «кризового стану цивілізації» [119], який в жодному разі не можна було прищеплювати українській нації. Тим паче, якщо ця нація на той час була бездержавною, а її література розвивалася фактично на периферії імперії. О. Забужко корені цього «войовничого антидекадентства» виводить із «глибокої етнічної інтуїції дуже й дуже непересічного мислителя», який розумів, що ще молода, «непевна себе» українська нація неодмінно має розвиватися цілеспрямовано і відкидати протипоказаний їй «смисловий вакуум» антисистеми як «вірус деструктивної ідеології» [120]. (Це, звісно, аж ніяк не дає підстав називати Франка антимодерністом, адже в сучасному літературознавстві вже обґрунтовано думку про домінування власне модерністської естетики у творчому доробку письменника періоду зламу століть [121]). Тому письменники, що творили в часі тих суспільно-політичних та світоглядних змін, повинні були вбирати в себе нові віяння, але корінням все ж вростати в «рідний національний ґрунт», при тому шанувати «старі добрі традиції, старий стиль і старі формули». Не наслідувати, а шанувати ‒ себто прищеплювати щось нове, а не гнатися за оригінальністю та модою [122]. А саме таку «погоню» за модними, а отже скороминущими, літературними течіями він спостерігав ще на зламі 19-го віку і відчитував у програмі Луцького.

Наприкінці

Розважливість та несквапність ‒ прерогатива досвідчених, старших людей, які завжди оцінюють ситуацію з висоти прожитих років і намагаються відтак скерувати прийдешнє покоління ‒ молоді таланти на літературному Парнасі ‒ у мейнстрімне русло. З іншого боку, саме ті молоді люди, що всією душею прагнули змін і намагалися прищепити літературі модерні паростки «тогочасних віянь», були дуже важливою складовою рушійного процесу (Леся Демська-Будзуляк писала, що Франко критикував молодомузівців за свободу від суспільно-політичного заангажування, але водночас розумів, що без цих «вільних духом і серцем» людей нова література неможлива [123]). У своїх пробах вони були максималістами, бо пропонували не готовому до цього суспільству свої екстремальні (що виходили поза рамки загальноприйнятного) стилі, форми й теми. І, можливо, якби таких виявів на тім Парнасі було більше, реакція на перші модерністські проби не була б такою гострою. Та, як написав Луцький у своєму кишеньковому нотатнику 1938 року, «найбільша частина ідей у молоді родиться з опору», і саме у лоні цих публічних полемік врешті й формувалися естетичні принципи та «прочуті серцем» ідеали літератури. Вони живили той ґрунт, на якому згодом не лише приймалися паростки, принесені з чужих літератур, а й проростали власні ідеї, розповиті «з пеленок примітивізму та загумінкової кволості» [124].

Очевидно, що намагання стати на чийсь бік ‒ засудити надмірну сміливість молодого та амбітного автора, який наважився в ім’я гасла «мистецтво для мистецтва» зірвати один листок з лаврового вінка Франка (за П. Карманським), чи звинувачувати Франка у несправедливій оцінці поетичних збірок Люнатика й подальшій упередженості до його писань, було б не зовсім виправданим кроком і доволі спрощеним поглядом на всю історію їхніх взаємин. Правду написав у своїх спогадах про химерну дівчину ‒ «Молоду Музу» ‒ Б. Лепкий, що «непорозуміння між батьками й дітьми ‒ неминуче. Діти, дарма, що вони діти, шукають нових стежок, не хочуть триматися поли своїх батьків» [125]. Та попри гострі суперечки, обопільні сатиричні інвективи та різного роду непорозуміння з приводу розвитку сучасної їм літератури, очевидним залишився факт, що Франка з Луцьким об’єднувало прагнення європеїзувати, розширити, поглибити її тематичні, ідейні та формотворчі горизонти. Про це свідчать новаторські пошуки та модерні способи Франкового письма початку ХХ століття, що давали право дослідникам називати його «сором’язливим модерністом». З іншого боку, оце занурення Луцького у суспільно-політичну діяльність, його свідомий, «відповідальний вибір і щодо громадянства, і щодо літератури» (за Б. Рубчаком) могло бути наслідком цієї полеміки. Адже Луцький замість містичного неба таки обрав рідний ґрунт (нехай не на літературній, а на громадській ниві). А, можливо, це був зовсім не вибір, а органічний сплав «ґрунту» й «неба» на життєвому обрії?

Останні листи Луцького до Франка, надіслані восени 1910 року, дають всі підстави сподіватися, що в той час на обрії взаємин письменників теж з’явилося порозуміння: «Маю честь повідомити, що моє вінчанє з панною Орисею Смаль-Стоцькою, дочкою професора університету і заступника маршалка краєвого д-ра Стефана і Емілії з Заревичів Смаль-Стоцьких, відбудеться дня 25 жовтня 1910 року в греко-католицькій парохіяльній церкві в Чернівцях о годині пів до шостої вечером». І дещо поспішна, коротка, виправдана трепетним щастям молодого подружжя, відповідь-подяка на, без сумніву, щирі привітання Франка: «Остап і Орися Луцькі сердечно дякують за желаня, висказані їм ласкаво з нагоди їх вінчання» [126].

Михайло Яцків

Михайло Яцків

Франко не поїхав на весілля Луцьких, однак на цьому історія їхніх взаємин не завершилася. Чи змінив він свою думку про «ребельянта»? Цілком імовірно, що так, адже вони не раз зустрічалися у Львові, а в приватних бесідах, як знаємо, можна чи не найкраще пізнати людину. Про одну з перших таких зустрічей згадує Михайло Яцків, щиро дивуючись цій приязні: «Ви тільки собі подумайте: через якийсь час зустрічаю на вулиці Франка поруч з Остапом Луцьким. Очам своїм не вірю! І то, подумав я собі, після того, як Франко так збештав Луцького?! Дивлюся, розмовляють собі, ніби нічого між ними не було. Якби так хтось із Будзиновським поступив, то кров би тут же пролилася!» [127]. Як видно, у їхніх взаєминах розсудливість брала гору над обра́зами. Тож говорити сьогодні про особисту і довготривалу ворожнечу між ними щонайменше некомпетентно.

P.S. Шляхетне бунтарство Луцького з плином часом так нікуди й не поділося, лише набрало інших, куди серйозніших форм і проявилося в його бурхливій політичній, економічній та громадській діяльності.

 

* Скорочено. Повний текст статті опубліковано у книзі:

Муза і чин Остапа Луцького / Упоряд. В. Деревінський, Д. Ільницький, П. Ляшкевич, Н. Мориквас. ‒ К.: Смолоскип, 2016. ‒ 936 с. : іл.

Всі світлини також взято з цієї книги (окрім фото І. Франка з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка).

Поклики і примітки

  1. Ляшкевич П. Листи Остапа Луцького до Івана Франка і «Літературно-наукового вісника». Додаток. // Записки НТШ. – Львів, 1995. – Т. 229 : Праці Філологічної секції. – С. 430.
  2. Детальніше про історію публікацій Луцького в ЛНВ у період Франкового редакторства див. статтю Оксани Мельник «Драма спілкування і мовчань: колізії стосунків Остапа Луцького й Івана Франка» (Рукопис. Готується до друку).
  3. Ляшкевич П. Листи Остапа Луцького до Івана Франка. Додаток. ‒ С. 431.
  4. Луцький Ю. Передмова // Остап Луцький і сучасники. Листи до О. Кобилянської й Івана Франка та інші забуті сторінки / під ред. Ю. Луцького. ‒ Нью-Йорк ; Торонто, видання Української вільної академії наук у США, 1994. ‒ С. 14.
  5. Лепкий Б. Іван Франко // Спогади про І. Франка. ‒ Львів : Каменяр, 2011. ‒ С. 326.
  6. Ляшкевич П. Листи Остапа Луцького до Івана Франка і «Літературно-наукового вісника». Додаток. ‒ С. 441.
  7. Там само.
  8. Карманський П. «Молода Муза» та І. Франко // Спогади про Івана Франка. Л. : «Каменяр», 2011. ‒ С. 422.
  9. Лепкий Б. Іван Франко. ‒ С. 326.
  10. Мельник Я. Стаття Івана Франка «Маніфест “Молодої Музи”» в контексті теми «Іван Франко та Остап Луцький» // «Молода Муза» і літературний процес кінця 19-го ‒ початку 20-го століття в Україні і Європі. ‒ Л., 1992. ‒ С. 53.
  11. Ляшкевич П. Листи Остапа Луцького до Івана Франка і «Літературно-наукового вісника». Додаток. ‒ С. 441.
  12. Франко І. Зібр. творів : у 50 т. ‒ Т. 2. ‒ С. 180 (Далі вказуватимемо лише том і сторінку).
  13. Остап Луцький і сучасники : листи до О. Кобилянської й І. Франка та інші забуті сторінки / під ред. Ю. Луцького. – Нью-Йорк ; Торонто : Українська вільна акад. наук у США, 1994. – С. 166.
  14. Т. 3. ‒ С. 12.
  15. Там само.
  16. Нудьга Г. Пародія в українській літературі / Г. А. Нудька. К., 1961. ‒ С. 12.
  17. Мочульський М. З сучасного письменства. Оден з ділєтантів // ЛНВ. – 1908. – Т. 44. – Кн. 11. – С. 373.
  18. Луцький О. Моя відповідь. На статтю М. Мочульського п. з. «Один з дилетантів» [Л. Н. В. ‒ рік 1908. – Кн. ХІ] // Будучність: Літературно-науковий двотижневик. Л., 1909. Ч. 1. 1 січн. ‒ С. 14.
  19. Там само.
  20. Див. Чижевский Д. О литературной пародии // Новый журнал. – 1965. – Кн.79. – С. 118‒140.
  21. Simonek St. Іван Франко і “Молода музаˮ: сором’язливі та декларовані модерністи у Галичині кінця 19 – початку 20 століття / red. tomu R. Mnich; przekł. J. Prochaśko. Siedlce ; Wien, 2012. С. 188.
  22. Луцький Ю. Передмова // Остап Луцький і сучасники. ‒ С. 16.
  23. Качкан В. Хай святиться ім’я твоє. Історія української літератури і культури в персоналіях (XIX – перш половина XX ст.). ‒ Кн. 4. ‒ Івано-Франківськ, Сіверсія, 2000. С. 186.
  24. Карманський П. «Молода Муза» та Іван Франко // Спогади про Івана Франка. С. 421.
  25. Гундорова Т. ПроЯвлення слова. Дискусія раннього українського модернізму. Вид. друге, перероблене і доповнене. ‒ К. : Критика, 2009. ‒ С. 118.
  26. Рудницький М. Що таке «Молода Муза»? // «Чорна Індія» «Молодої Музи» : Антологія прози та есеїстики / Упоряд, літ. ред. та прим. Василя Ґабора. ‒ Львів:ЛА «Піраміда», 2014. ‒ С. 145.
  27. Т. 3. ‒ С. 267.
  28. Там само.
  29. Тихолоз Б. Філософська лірика Івана Франка: Діалектика поетичної рефлексії. ‒ Л., 2009. ‒ С. 230.
  30. Словник української мови: в 11 т. ‒ Т. 1. ‒ К., 1970. ‒ С. 204.
  31. Т. 3. ‒ С. 268.
  32. Ляшкевич П. Листи Остапа Луцького до Івана Франка і «Літературно-наукового вісника». Додаток // ЗНТШ. Т. 229. Праці філол. секції. Л., 1995. С. 434.
  33. Т. 3. ‒ С. 268.
  34. Франко І. Дещо про нашу пресу // ЛНВ. – 1905. – Т.31. – Кн.8. – С. 174.
  35. Франко І. Дещо про нашу пресу // ЛНВ. – 1905. – Т.31. – Кн.7. – С. 66.
  36. Т. 48. ‒ С. 138.
  37. Франко Т. Гумор в житті Івана Франка // Т. Франко. Вибране: у 2 т. Т. 1 : Наукові та науково-популярні праці / Упоряд. Є Баран, Н. Тихолоз. ‒ Івано-Франківськ : Видавець Сеньків М. Я., 2015 (Серія «Бібліотека Галицька». Вип. 4). ‒ С. 863.
  38. Дорошенко В. Іван Франко. (Зі споминів автора) // Спогади про Івана Франка. С. 561.
  39. Карманський П. «Український Мойсей» // Остап Луцький і сучасники. Листи до О. Кобилянської й І. Франка… ‒ С. 201.
  40. Ляшкевич П. Листи Остапа Луцького до Івана Франка і «Літературно-наукового вісника». Додаток // Записки НТШ. ‒ Т. 229 [ССХХІХ]. Праці філологічної секції. ‒ Львів, 1995. ‒ С. 433‒434.
  41. ЛНВ. – 1903. – Т. 23. – Кн. 9. – С. 232.
  42. Зробек Я. Дудар з над Серету. Епопеї піснь друга. ‒ Тернопіль, з друкарні Льва Вербицького, 1904. ‒ С. 17.
  43. Там само. С. 18.
  44. Там само. С. 19.
  45. Там само.
  46. Юрій Луцький, розширюючи значення цього заголовка, пише, що «за красою!» загалом було життєвим гаслом його батька (Луцький Ю. Передмова // Остап Луцький і сучасники… С. 26).
  47. Ляшкевич П. Листи Остапа Луцького до Івана Франка. Додаток. – С. 432.
  48. Погребеник Ф. Передмова // Ольга Кобилянська в критиці та спогадах. ‒ К.: Дніпро, 1963. ‒ С. 14–15.
  49. Ляшкевич П. Листи Остапа Луцького до Івана Франка. Додаток. ‒ С. 436.
  50. Т. 50. ‒ С. 243‒244.
  51. Ляшкевич П. Листи Остапа Луцького до Івана Франка. Додаток. ‒ С. 436.
  52. Там само.
  53. Там само.
  54. За красою : альманах в честь Ольги Кобилянської / зібрав і видав О. Луцький. – Чернівці : З друкарні бук. тов-ва (Vereinsdruckerei) в Чернівцях ; Накладом Миколи Грабчука в Чернівцях, 1905. – С. 20–25.
  55. ЛНВ. – 1904. – Т. 25. – Кн 3. – С. 195–197.
  56. Там само. – С. 25.
  57. Як з’ясував П. Ляшкевич, під псевдонімом Пеня згадану новелу-триптих у 12-й книзі ЛНВ за 1902 рік друкував Гнат Хоткевич [Ляшкевич П. Листи Остапа Луцького до Івана Франка. Додаток. ‒ С. 446]. Та новела до альманаху не увійшла. Натомість Луцький надрукував Хоткевичів «Похорон» та «Дівчині Українці. (Спів)» (За красою. Чернівці, 1905. С. 74–84, 133–136).
  58. Ляшкевич П. Листи Остапа Луцького до Івана Франка. Додаток. ‒ С. 437.
  59. Там само. – С. 438.
  60. Там само. Лист №№ 14, 15, 16. С. 436‒437.
  61. Там само. С. 438.
  62. Там само.
  63. Там само.
  64. Там само. С. 439.
  65. Мельник О. Драма спілкування і мовчань: колізія стосунків Остапа Луцького й Івана Франка (Рукопис. Готується до друку).
  66. Луцький Ю. Передмова // Остап Луцький і сучасники… С. 28.
  67. Ляшкевич П. Листи Остапа Луцького до Івана Франка. Додаток. ‒ С. 440.
  68. Там само.
  69. Там само. ‒ С. 441.
  70. Там само. ‒ С. 442.
  71. Там само. ‒ С. 443.
  72. Там само.
  73. ЛНВ. ‒ 1906. ‒ Т. 33. ‒ Кн. 2. ‒ С. 379‒183.
  74. Франко І. Додаткові томи до зібрання творів у п’ятдесяти томах. Т. 54. – С.
  75. Там само.
  76. Там само. ‒ С. 678.
  77. Там само. ‒ С. 679.
  78. SimonekSt. Іван Франко і «Молода муза» : сором’язливі та декларовані модерністи у Галичині кінця 19 – початку 20 століття. – С.
  79. Т. 37. ‒ С. 136.
  80. Луцький О. В такі хвилі. Поезиї (1902‒1906). ‒ Львів, 1906. ‒ С. 3.
  81. Карманський П. Іван Франко в очах його сучасників // Спогади про Івана Франка… С. 428.
  82. Т. 37. С. 136.
  83. Там само. ‒ С. 138‒139.
  84. Т. 37, с. 13
  85. Ляшкевич П. До питання про боротьбу Івана Франка з літературним декадансом // Іван Франко ‒ письменник, мислитель, громадянин: матеріали Міжнародної наукової конференції (Львів, 25‒27 вересня 1996 року). ‒ Львів: Світ, 1998. ‒ С. 560.
  86. Ляшкевич П. Листи Остапа Луцького до Івана Франка. Додаток. ‒ С. 444.
  87. Там само. ‒ С. 445.
  88. Там само.
  89. Франко І. В такі хвилі [Бібліографія] // ЛНВ. 1906. ‒ Т. ‒ Кн. 8. ‒ С. 343.
  90. Там само.
  91. Мельник Я. Стаття Івана Франка «Маніфест «Молодої Музи» в контексті теми «Іван Франко та Остап Луцький» // «Молода Муза» і літературний процес кінця ХІХ ‒ початку ХХ століття в Україні і Європі. ‒ Львів, 1992. ‒ С. 51.
  92. У статті «Українська література 1904‒1906 [рр.] Франко згадував Луцького як поета, що намагається бути «цілком сучасним», однак у своїх поезіях «до цього часу не вийшов за межі цікавих початків» [Т. 45, с. 730]. Стаття написана ще до появи його рецензії на третю збірку Луцького. Доти Франко залишав право за поетом вийти за ті межі.
  93. Остап Луцький і сучасники : листи до О.Кобилянської й І. Франка та інші забуті сторінки / під ред. Ю. Луцького. – Нью-Йорк ; Торонто : Українська вільна акад. наук у США, 1994. – С.
  94. Там само. ‒ С. 176.
  95. Там само. ‒ С. 178.
  96. Рубчак Б. Пробний лет (Тло для книги)  // Остап Луцький – молодомузець / зібрав Ю. Луцький ; вступ. ст. Б. Рубчака. – Нью-Йорк : «Слово», 1968. – С. 3
  97. Там само. ‒ С. 177‒178.
  98. Т. 31. ‒ С. 271‒272.
  99. Т. 37. ‒ С. 410.
  100. Т. 37. ‒ С. 254.
  101. Там само. ‒ С. 412.
  102. Там само. ‒ С. 414.
  103. Світ. ‒ 1906. ‒ № 1. ‒ 24 лютого. ‒ С.10–12; №  ‒ 9 березня. ‒ С. 24–26.
  104. Листи до Михайла Коцюбинського: у 4 т. Т. 1 / упоряд. та комент. В. Мазного ; Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник М. М. Коцюбинського, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. ‒ Ніжин, 2002. ‒ С. 288.
  105. Шумило Н. Під знаком національної самобутності… ‒ С. 100.
  106. Т. 37. ‒ С. 415.
  107. Simonek St. Іван Франко і “Молода музаˮ: сором’язливі та декларовані модерністи у Галичині кінця 19 – початку 20 століття / red. tomu R. Mnich; przekł. J. Prochaśko. Siedlce ; Wien, 2012. С.
  108. Світ. – 1906. – № – 24 лют. – С. 11.
  109. Буковина. ‒ 1907. ‒ Ч. 70. ‒ С. 2.
  110. Мельник Я. І остатня часть дороги… Іван Франко: 1908‒1916. ‒ Дрогобич : Коло, 2006. ‒ С. 185.
  111. Там само.
  112. Т. 37. ‒ С. 416.
  113. Там само.
  114. Т. 39. ‒ С. 31.
  115. Т. 31. ‒ С. 34.
  116. Ільницький М. М. «Молода муза» і український модернізм // Від «Молодої Музи» до «Празької школи». – Львів, 1995. – С. 17‒18.
  117. Карманський П. Іван Франко в очах його сучасників // Спогади про Івана Франка… С. 429.
  118. Остап Луцький і сучасники : листи до О. Кобилянської й І. Франка та інші забуті сторінки. – С. 78.
  119. Шумило Н. Під знаком національної самобутності… С. 109.
  120. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період. ‒ 2-ге видання. ‒ К.: Факт, 2009. ‒ С. 82‒84, 86.
  121. Див. статтю М. Легкого Іван Франко і канон українського модернізму. [Спроба (де)канонізації] // Франкознавчі студії. ‒ Дрогобич : «Вимір», 2001. ‒ Вип. 2. ‒ С. 83‒93.
  122. Див. статтю Франка «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах». Т. 31. ‒ С. 33‒44.
  123. Демська-Будзуляк Л. Історія, що стала міфом – європейський вітер на львівській бруківці // // «Чорна Індія» «Молодої Музи». ‒ С. 17.
  124. Карманський П. Іван Франко в очах його сучасників // Спогади про Івана Франка… С. 430.
  125. Лепкий Б. Молода муза ‒ дівчина химерна // Спогади про Івана Франка… С.
  126. Ляшкевич П. Листи Остапа Луцького до Івана Франка і «Літературно-наукового вісника». Додаток. – С.
  127. Горинь Б. Драма молодомузівця Михайла Яцкова // Не тільки про себе. Частина V. ‒ Режим доступу: http://www.vox-populi.com.ua/a/vox-populi.com.ua/newspaper/rubriki/hto-e-hto/netilkiprosebecastinavavtorgorinbogdan

 

Пов’язані записи

Залишити коментар