ФРАНКО

IMG_01_FrankoУкраїнець, що став генієм

Геній, що став українцем

(замість пролога)

 

Хто такий Франко, в Україні не знає лише мертвий або ледачий.

Утім, навіть мертві й ледачі бодай щось про нього чули.

Великий Каменяр, Український Мойсей, Вічний революціонер, Велетень думки і праці – ці пишномовні парафрази відомі ще зі шкільної лави.

Його твори – в кожній хрестоматії.

Його портрет – на 20 гривневій купюрі.

Його іменем названі вулиці й площі, університети й театри, міста і села, ба навіть ціла область – Івано-Франківська!

Пам’ятники й меморіальні дошки – в багатьох куточках нашої країни, від Києва до Львова.

Усе це переконливо свідчить про те, що Франко – особистість непересічна. Видатна. Велика.

Але хто ж він?

На наше переконання, Іван Франко – не просто талановитий літератор, багатогранний науковецьпроникливий критик та гострий публіцист.

Це рідкісний у світовому контексті й унікальний – в українській історії приклад універсального генія – всебічно обдарованої й гармонійно розвинутої творчої особистості, що реалізувала власний потенціал не в одній, а одразу в багатьох галузях культури.

Це була людина-«перехрестя», навстіж відкрита до світу, яка з чутливістю інтелектуального сейсмографа жадібно ловила найтонші коливання духовної атмосфери часу, і водночас людина-«поступ», котра силою своєї індивідуальності немовби репродукувала «в онтогенезі» культурно-історичний «філогенез» своєї епохи. Урешті – людина-«універсум», неповторний мікрокосмос, рівновеликий макрокосмосу у своїй загадковості й нескінченності.

Саме завдяки своїй межовій відкритості, еволюційній змінності, дивовижному універсалізму, а відтак – складності, навіть амбівалентності феномен Франка – власне як унікальний людський феномен – посідає небуденне місце не тільки в історії нашої культури, але й у досвіді становлення новоєвропейської («фаустівської», за Освальдом Шпенґлером) людини загалом.

Жоден із діячів нашої культури (і мало хто – світової) не може зрівнятися з ним за всебічністю інтересів, енциклопедичністю знань та продуктивністю праці. У нашій культурній та інтелектуальній історії Франко став не просто «другим після Шевченка» (чи то пак «галицьким Шевченком»), а українським Арістотелем та Леонардо Да Вінчі, Вольтером і Ґете, ставши в один ряд із найбільшими геніями людства й тим самим закарбувавши своє ім’я не тільки до літопису національного поступу, а й до золотої книги надбань людської цивілізації загалом.

Відтак у жодному разі не можна локалізувати чи регіоналізувати значення постаті й чину Івана Франка, зводити його до вузьких масштабів Львова, Галичини чи навіть Західної України в цілому.

Він був не просто «великим бойком» чи «великим галичанином», «найбільшим сином галицької землі» (на такі формулювання і досі часто-густо можна натрапити і в мемуарній, і в публіцистичній, і в науковій літературі), а великим Українцем, будівничим української державності, національним пророком і проводирем, думки і справи якого не замикалися в тісних рамцях галицької «ботокудії», а сягали далеко поза її межі, за Дністер, за Збруч, за Дніпро і навіть за Дон.

Іван Франко – це не тільки український Мойсей австрійської Галичини. Це Мойсей своєї на той час недержавної й розірваної між агресивнішими сусідами нації. Нації, яку ще тільки належало створити з етнічних мас українського народу. І він був одним із тих небагатьох, хто чи не найбільше доклався до українського націотворення.

Тому значення Франка – загальнонаціональне, а не вузьколокальне чи регіональне. І замикати його в межах лише «австрійської Галичини» – неприпустимо.

Це все одно, що на клітці з левом написати «котик».

За слушним й афористично блискучим формулюванням Марка Черемшини, Франко справив на нього враження «великого астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить далеко дальше».

Саме в такому – планетарному – масштабі і варто сприймати велич Франкового генія.

Та водночас не маємо права забувати і про національний вимір його величі. Адже Іван Франко – це передусім українець, який зробив себе генієм, і геній, який зробив себе українцем.

І його геніальність, і його українство – самоочевидний і науково доведений факт. А проте ні геніальність, ні українство не були даністю (ані даром Божим, ані присудом Долі, ані сліпим жеребом…).

Усупереч поширеним стереотипам, він не народився генієм. Його безсумнівна геніальність – наслідок не тільки й не стільки природної обдарованості, скільки колосальної, ненастанної праці. Передусім над собою.

Він – хоч як би дико це не звучало! – не народився й українцем. На час його появи на світ у списку можливих ідентичностей такої опції не було. Народився ковальським сином, бойком, русином, греко-католиком, галичанином, громадянином Австро-Угорщини. Але якби його батькам сказали, що їх новонароджений син – українець, вони б здивувалися: «А хто це?!»

Українцем він став, бо усвідомив себе українцем і запрагнув ним бути. Навіть попри те, що тоді не було України…

Йому це вдалося.

Він став генієм – і став українцем.

Українським генієм – і геніальним українцем.

І в цьому – його найбільший успіх.

© Богдан Тихолоз

 

Хочете знати більше? Дивіться докладніше:

Біографія

Творчість

Цитатник

Advertisements