© Наталя ТИХОЛОЗ
Я хочу, щоби казка була правдоподібна,
а не схожа на безладний сон,
щоби в ній не було ні банальностей,
ні дурниць. А найбільше мені хочеться,
щоб під серпанком вимислу проникливий погляд
міг упізнати в ній глибоку істину…
Вольтер
Коли мовиться про казкотворчість Івана Франка, то поруч зі збіркою “Коли ще звірі говорили”, “арабськими казками” “Коваль Бассім” та “Абу Касимові капці” завжди спадає на думку славетний і неперевершений “Лис Микита”, якого син письменника, Тарас, за рівнем художньої досконалості небезпідставно ставив на один щабель із “Зів’ялим листям” та “Мойсеєм”[1], а сам Франко, за свідченням Михайла Рудницького, вважав найулюбленішим із власних творів.
Діти Івана Франка: Андрій, Петро (стоїть), Тарас, Анна. Фото. Львів, 1902 р.
“…Я найбільше люблю свого “Лиса Микиту”, тому, що я його написав для своїх дітей…” – говорив Іван Франко[2]. І справді, першими читачами цього твору були власні діти письменника – Андрій, Тарас, Петро та Ганна. Проте Франкова казка стала улюбленою лектурою не лише для дітей. “Лис Микита” – твір двоадресатний: він однаково цікавий і доступний як для дітей, так і для дорослих. Причому характерна для літературної казки двоадресатність тут пов’язана із семантичною двоплановістю. Ця віршова казка надається до прочитання на двох різних рівнях: на рівні сюжетних перипетій текст сприймається як захоплива розповідь про пригоди хитрого Лиса, а на рівні закладеного автором підтексту виявляється ледь замаскований казковою художньою тканиною гостро сатиричний пафос. Водночас сатира тут – не тільки індивідуальна, морально-психологічна, спрямована на недоліки характеру й поведінки окремих суспільних типів (хитруна Лиса Микити, зажерливого Вовка), а й соціально-політична, себто зорієнтована на вади суспільного ладу загалом. Таким чином, Франкова казка-поема – твір не тільки двоадресатний, а й естетично різновекторний, поліфункціональний. Розважально-авантюрний і сатирично-викривальний первні органічно поєднані в його багаторівневій художній структурі.
“Лис Микита” – ориґінальна авторська казка, написана на запозичений сюжет. “<…> Я старався присвоювати нашому народові культурні здобутки інших народів і знайомити інших з його життям”[3] [т. 31, с. 309], – так окреслював письменник усежиттєвий орієнтир своєї культуротворчої діяльності у ювілейній промові 1898 р. Звернення до чужоземних фольклорно-літературних джерел він пояснював тим, “що передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями” [т. 5, с. 7]. Таке засвоєння “чужого народного добра” у Франка часто-густо супроводжувалось його націоналізацією, адаптацією до потреб та уявлень українського народу. Тож і в своїй казці-поемі, як і в багатьох інших творах-переробках, митець “на чужу основу <…> накладав власні узори” [т. 2, с. 180].
Титульна сторінка поеми-казки Івана Франка “Лис Микита” (Львів, 1891). Ілюстрації Т. Копистинського
Поема “Лис Микита”, що складалася з дев’яти пісень, уперше була надрукована 1890 р. у львівському дитячому журналі “Дзвінок”. Наступного року цей журнальний варіант з’явився окремою книжкою під назвою “Лис Микита. З німецького переробив Іван Франко”. Ця казка відразу після виходу у світ здобула нечувану популярність. Причому не тільки серед дітей, для яких вона найперше призначалася. З великим задоволенням її читали й дорослі. Прикметними стали численні схвальні відгуки на цей твір. Так, Богдан Барвінський з приємністю згадує:
“Незвичайне враження справив на мене Франків “Лис Микита”, який тоді друкувався у кожному номері “Дзвінка” за 1890 рік з численними ілюстраціями. Ми, діти, не могли дочекатися спокійно виходу кожного нового номера “Дзвінка”, читали “Лиса Микиту” з захопленням, вчили його напам’ять, а як він був виданий книжкою, десятки разів перечитували його як якусь свіжу новину. Я ще після тридцяти років читав його з таким захопленням, як у дитячих літах”[4].
«…Особливо по читальнях люди дуже втішаються Микитою [“Лисом Микитою”. – Н. Т.]. Хвалив його і весь “Дзвінок”, також “Одесский вестник”» [т. 49, с. 254], – зауважував у листі до Михайла Драгоманова від 30 травня 1890 р. і сам письменник. “Дійсно, побіч “Кобзаря”, Франків “Лис Микита” був і є найпопулярнішою українською книжкою”[5], – підкреслював син Івана Франка Тарас.
Величезна популярність цього твору серед широкого кола реципієнтів стала вагомою причиною того, що він неодноразово перевидавався.
Кожне наступне перевидання “Лиса Микити” відразу викликало схвальні відгуки. Ось лише декілька уривків із них.
“Вже сам той факт, що в протягу якихсь там трьох літ довелося друкувати тую книжку вдруге – се, можна сказати, річ у нас нечувана! – той факт і без мене каже, що публіка вже давно дала Франковому писанню свою мовчазливу оцінку”, – писав Агатангел Кримський у рецензії на друге видання цього твору І. Франка[6].
З нагоди третього видання Володимир Гнатюк відзначав:
“<…> Коли зважимо, що в нас тільки шкільні читанки доходять до третього видання, <…> то зрозуміємо, який популярний став «Лис Микита» між нашою молодіжю, коли в невеликім відповідно часі вичерпалися два його видання, і треба було робити третє. Та й не диво, бо приємнішої лектури для молодої людини трудно найти”[7].
Михайло Грушевський з приводу виходу у світ четвертого видання писав:
“Чудова поема д-ра Івана Франка, що з високим талантом перенесла відвічну історію злодія лиса на український ґрунт і з незрівняним гумором розсвітила його хитрощі рисами українського (і особливо галицького) життя, давно стала в Галичині одною з найпопулярніших книжок у дитячої й дорослої публики, а тепер пробиває собі щодалі ширшу дорогу і на Україну росийську. Прегарна книжка для дітей, вона перечитується дозрілими людьми все з новою і новою насолодою”[8].
Окремо передруковувалися частини з Франкової казки, зокрема уривок під назвою “Пригода Кота Мурлики”, у передмові до якого редактор зазначав:
“«Лис Микита» – се таке чудове оповідання, що як чоловік перечитає з нього хоть би лиш одну сторону, то мусить уже перечитати цілу книжечку. Ми знаємо людей, що і по 10 разів читали «Лиса Микиту». Люблять його і діти, люблять і старі, а як скажете в селі, де вже знають про «Лиса Микиту», що найближчої неділі буде читатися в читальні на голос «Лис Микита» – то вже річ певна, що людей стільки зійдеться, що і місця для них не буде”[9].
П’яте видання поеми-казки Івана Франка “Лис Микита” (Київ, 1914). Ілюстрації Віллема Карика
“…Здається, ані одна галицько-руська книжка досі не мала такого щастя у читачів” [т. 4, с. 57], – значилось у передмові до третього видання. Загалом, тільки за життя Івана Франка було здійснено п’ять видань поеми (друге – 1896 р., третє – 1902 р., четверте – 1909 р., п’яте – 1914 р.). Чотири видання та публікації у журналі “Дзвінок” супроводжували ілюстрації Т. Копистинського (у першому виданні їх було 17, а в другому, третьому та четвертому – 16). П’яте видання прикрашали малюнки ілюстратора Віллема Карика.
Прикметно, що чи не кожний наступний вихід казки у світ супроводжувався низкою змін. Так, уже в другому виданні “Лис Микита” складався не з дев’яти, а з дванадцяти пісень. Одні строфи письменник додавав, інші усував або переставляв, вносив ряд мовностилістичних правок. При цьому “…в кожному дальшому виданні [Іван Франко. – Н. Т.] переробляє свого “Лиса” для дорослих і віддалює від дитячих уподоб”[10] (sic!). Подія справді рідкісна. Бо ж більш звичними є адаптації текстів, первісно написаних для дорослих, до дитячого сприйняття (ось як Франкова поема “Пригоди Дон-Кіхота” за романом М. Сервантеса, “Гаргантюа й Пантагрюель” Ф. Рабле в переказі І. Сидоренко, “Повість минулих літ” у переказі В. Близнеця та ін.). Навряд, чи знають історії літератур інших народів подібні факти пристосування–переробки твору для дітей на твір для дорослої публіки. Данило Гусар Струк із цього приводу висловлюється надто категорично: “Передовсім треба раз і назавжди заперечити думку, що ЛМ [“Лис Микита”. – Н.Т.] – твір для дітей”[11]. До того ж, щоб котрась із літературних переробок мала настільки сильний вплив на свідомість народу, – випадок достоту унікальний. Подібної слави зажила собі в українському письменстві лише одна переробка – “Енеїда” Івана Котляревського.
Що ж за текст ліг в основу Франкової казки? У підзаголовку сказано: “З німецького переробив Іван Франко”. Оте “з німецького…” відразу і ввело критиків в оману, оскільки більшість із них потрактували “Лиса Микиту” як переробку “Reineke Fuchs”-а Й.-В. Ґете.
“Вийшла з того для мене, – писав Іван Франко, – неприємна річ: буцімто я взяв свою казку з Ґетевої повісті, та й пощось затаїв назву правдивого властителя, а тільки загалом написав “з німецького”, щоби збаламутити нетямучих. Дуже негарне діло!” [т. 4, с. 59].
Це непорозуміння спонукало письменника написати післямову до другого видання поеми під назвою “Хто такий “Лис Микита” і відки родом?”, у якій він описав шляхи міґрації казково-байкових мотивів і сюжетів, а також вказав головні твори, у яких розповідається про хитрого Лиса: оповідання “Ecbasis captivi” (“Вихід невольника”, датується бл. 940 р.); латинські поеми ХІІ ст. “Isengrimmus” та “Reinardus”; французька повість “Le Roman du Renart” (“Повість про Ренара”), поема “Reinaert” (1250 р.) нідерландського поета Віллєма; старонімецька прозова повість “Reinke”, яку переробив 1794 р. Й.-В.Ґете і видав під назвою “Reineke Fuchs”. Усі ці тексти тією чи іншою мірою можна вважати джерелами Франкового твору, хоч автор і зауважував, що, пишучи свого “Лиса Микиту”, він використав “тільки головну раму нідерландської поеми Віллєма, значить, ту саму, що є і в німецькій книзі про Рейнке і в Ґетевім перекладі”, але “виповнював ту раму зовсім свобідно, черпаючи і з старофранцузьких “галузів”, і з багатого скарбу наших людових оповідань” [т. 4, с. 67]. Відтак серед джерел Франкової казки окремо слід відзначити й фольклор. Деякі епізоди з “Лиса Микити” перегукуються з українськими народними казками “Бідний вовк”, “Лисичка-сестричка і Вовк-панібрат”[12], “Нещасний вовк”, “Вовк на ловах”, “Невдатні лови”, “Лис підводить Вовка до коня”, “Кінь і вовк”, “Як лис учив вовка діставати рибу”[13]. “Навіть в устах галицьких жидів, що не вміють читати по-німецьки, чув я широке оповідання про лиса, зовсім подібне до основної повісті в нашій поемі…” [т. 4, с. 66], – зауважував письменник.
В. Каульбах. Ілюстрація до поеми Й.-В. Ґете “Рейнеке Лис”
Однак усе-таки, мабуть, вирішальною спонукою до написання власної казки про Лиса Микиту для Франка став твір Ґете[14].
Ще у “…ІV класі, – згадував про письменника гімназійний товариш Михайло Коріневич, – діставши до рук книжечку “Reineke Fuchs”, дуже нею одушевлявся, деякі сцени з образками дуже його смішили, так що раз навіть в класі під час якогось викладу, переглядаючи під лавкою якусь сценку з неї, розсміявся вголос [очевидно, І.Франко роздивлявся книгу Ґете з малюнками німецького маляра Каульбаха. – Н.Т.]. Учитель відібрав йому ту книжечку і потім віддав по науці. Тоді, отже, він зачав укладати собі “Лиса Микиту”, радився навіть зі мною, як би назви по-нашому дати; я ж йому нічого не міг порадити, бо вважав його наміри за немудрі; він, однак, свого доконав і лишив ту свою працю в поновлених виданнях”[15].
За рік до виходу своєї казки Іван Франко у листі до Михайла Драгоманова знову говорить про поему Ґете: “Одіссея” і “Reineke Fuchs” – се, по-моєму, дві речі, котрі у нас треба гарно перевести (сього останнього можна б трохи й підлити антишляхетським та антипопівським соусом) і пустити в публіку” [т. 49, с. 201].
Утім, “Лис Микита” – не переклад, а ориґінальна, наскрізь національна авторська переробка історії про лиса з різних літературно-фольклорних джерел. “Я бажав не перекласти, а переробити стару повість про лиса, зробити її нашим народним добром, надати їй нашу національну подобу. Я, щоб так сказати, на чужий позичений малюнок накладав наші руські кольори. Дослівно я не перекладав нівідки ані одного рядка” [т. 4, с. 67], – писав Іван Франко. Адресуючи свою поему дітям (адже первісно він її задумував саме “для молодіжі”), автор трансформує передтексти відповідно до своїх морально-виховних та педагогічних ідеалів.
Перші чотири прижиттєві видання поеми Івана Франка “Лис Микита” вийшли з малюнками Теофіла Копистинського
- Порівняно з поемою Ґете, письменник зменшує обсяг і динамізує розповідь. Франкова казка-поема “Лис Микита” майже удвічі менша за “Reineke Fuchs” Й.-В. Ґете і написана “секстинами, римованими “ааБввБ” або “аабввб” в народному ритмі, дуже подібному до чотиристопного хорея”[16]. Автор української переробки уникає наявних у передтекстах детальних і розлогих описів, нагромадження численних риторичних фігур, програмового дидактизму, надмірного філософізму, церковного антуражу, середньовічної куртуазності; усуває суперечності в сюжеті та розповідях персонажів. Загалом, композиція Франкового твору дуже цілісна, хоча й досить складна. Усі події в поемі тісно пов’язані з особою Лиса Микити й об’єднані навколо двору царя-Лева. Необов’язкових, зайвих епізодів немає. Усі позасюжетні елементи слугують засобом характеристики Лиса чи котрогось зі звірів.
- Автор українізує імена персонажів. Так, Вовк Ізегрім (що значить “похмурий”) у Івана Франка прозивається Неситим, Медвідь Браун (“бурий”) іменується Бурмилом, Кіт Гінце (здрібніле від Генріх) зветься Мурликою, а Заєць Лампе (“косий”) – Яцем. Такі ж назви, в основі яких лежить найхарактерніша ознака вдачі персонажа, мають звірі і в українському народному тваринному епосі. За тою-таки засадою названо й головного героя – Лис Микита (з грецьк. Niketes – переможець). Він, і справді, з усіх скрутних ситуацій виходить переможцем. У народі власне ім’я “Микита” часто вживається як антономазія на позначення хитромудрої людини, крутія, брехуна. У “Словнику української мови” в 11 томах навіть фіксується дієслово від іменника Микита – микитити, що значить “міркувати, метикувати”[17]. Можливо також, що назву персонажа (як, до речі, і заголовок казки-поеми) письменник запозичив із польської поеми М.Смажевського “Lis Mykita” (1860). Проте найменування “гайдамака” та “козак” цілком націоналізують Франкового Лиса.
Карик. Ілюстрації до п’ятого видання поеми-казки Івана Франка “Лис Микита”
Поруч із яскравими фольклорно-казковими іменами-епітетами (Бурмило, Неситий, Мурлика), трапляються й ориґінальні авторські новотвори. Зокрема, Цап Белін отримав ім’я Базилій (Базьо), котре, як зазначав письменник у примітці до першого видання “Лиса Микити”, походить від клички овець і кіз “базь, базь, базь!”[18]. Цуцик Вакерлос (“боягуз”) має “дуже популярну назву міських, або панських собачок”[19] – Гектор; Борсук Грімбарт (“грізна борода”) називається Бабай, а Малпа, як і в казці “Фарбований Лис” зі збірки “Коли ще звірі говорили”, нарікається іменем Фрузя. Щоправда, деякі тварини у Франка взагалі не мають власних імен (Вовчиця, Лисиця, Рись, Барани, Півень, Гуси, Свиня, Осел, Крук, Крот, Індик), а деякі названі лише функціонально (цар Лев, мама Шкапа). Прикметно, що іменами наділені головним чином ті тварини, які входять до найближчого двірського оточення царя; вони ж виконують, поруч із Лисом Микитою, й головну сюжетотворчу роль. Віддалені від царського двору персонажі фігурують в основному у вставних сюжетах і не мають імен.
Е. Козак. Ілюстрація до поеми-казки Івана Франка “Лис Микита” (Міцько і Міна).
Виняток становлять лише лисенята Міцько й Міна, які згадуються як діти Лиса Микити. Прикметно, що так Франко жартома називав і власних дітей (Петра й Анну), які були першими реципієнтами “Лиса Микити”. Про це свідчить спогад доньки письменника Анни Ключко-Франко: “Ми, малі діти, очаровані світом казок, у нім жили й бажали почути все щось нове, і як тато з’являвся між нами, ми старались опанувати його для себе і зараз же влазили йому на коліна. Тато сміявся, приговорюючи: “Міцько й Міна повлазили на коліна”. Надовго це між нами лишилося, і потім, коли ми вже були старшенькі, нас [тобто найменших Петра та Анну. – Н.Т.] не раз дразнили Міцьком і Міною”[20].
- Франко змінює хронотоп і надає казці українського локального колориту. Події у “Лисі Микиті” відбуваються не в середньовічній Європі, а в тогочасній Галичині. У творі згадуються реальні українські географічні назви: містечко Магерів, гірський хребет Чорногора, річка Черемош, гора Говерла. Двір царя Лева знаходиться у Львові. А Лис Микита вважає себе підгірцем (вихідцем із Підгір’я), хоч і мешкає у вигаданих Лисовичах. До речі, топонім “Лисовичі” (утворений від присвійного прикметника у множині) за своєю словотвірною моделлю нагадує рідні Франкові “Нагуєвичі”. Національного забарвлення надають казці пейзажні образи, родинні назви (стрик, братанок, нанашко, вуйко, тітка, жінка, діти, батько, брат, сват), сільсько-господарські знаряддя (ціп, вила, кочерга, обух), народні фразеологізми (в кишках пусто, взятись за живіт, заварити кашу, витрясти душу та ін.), казкові медіальні та фінальні форми (“Навіть в казці не сказати…” [т. 4, с. 157]; “Що, Вовцуню, будем биться, – / Рік Микита, – чи мириться?” [т. 4, с. 162]; “Тут кінчиться наша казка. / Всім, хто слухати був ласка, / Дай же боже много літ! / Най і наш весь сум пропаде! / А тим, хто нам коїть зради, / Най зійдеться клином світ” [т. 4, с. 166]). До поеми введено також чимало народних прислів’їв і приказок (“Прибудь розум, щастя буде” [т. 4, с. 149]; “Все, що сіяв, те й пожнеш!” [т. 4, с. 162]). Це все робить “Лиса Микиту” національно характерним і доступним для широкого кола читачів.
Е. Козак. Ілюстрація до поеми-казки Івана Франка “Лис Микита”
- Письменник модифікує сатиричне спрямування поеми. Чи не всі передтексти “Лиса Микити” – це сатира на духовенство, священиків, церковних ієрархів і навіть на таїнство сповіді. Хоч Іван Франко й писав, що поему варто було б “підлити антишляхетським та антипопівським соусом”, проте в тексті немає прямих випадів проти духовенства. Щоправда, у казці є сцена сповіді (Лис сповідає Півня, епізод із десятої пісні), однак її все-таки не можна кваліфікувати як вияв антиреліґійної інвективи. Сцену написано в манері народних байок, казок, оповідань. До речі, мотив сповіді лиса (лисиці) та півня ліг в основу іншого Франкового твору – “Лисиця-сповідниця. Лірницька пісня на нуту “Сирітки” (1893). Поза тим, яскравий сатиричний струмінь, хоч і не антиклерикальний, усе-таки властивий Франковому творові. “Лис Микита” – це сатира на соціально-політичний лад, на вади людської вдачі. “Страх не рад він [кіт Мурлика. – Н.Т.] був тій чести, / Та що цар дав, їж до решти!” [т. 4, с. 83]; “Дай малих злочинців вішать, / Най великі тим ся тішать!” [т. 4, с. 98]; “В трибуналах засідали / Старі цапи і осли” [т. 4, с. 98]; “Що за ряд! Яка держава! / Дурням в ній гонори й слава, Бідний, слабший хижих лап / Не уйде!” [т. 4, с. 127]; “Зголоднів – то й спобожнів!” [т. 4, с. 139]; “То-то й є наш лад, нівроку: / Без протекції ні кроку!” [т. 4, с. 144]; “Ласка панська, вплив жіноцтва / Вищі понад всі свідоцтва” [т. 4, с. 144] – ось, до прикладу, кілька висловлювань, які лаконічно, але дуже влучно й гостро характеризують суспільні порядки в Галичині. Багато з цих сатиричних характеристик зберігають свою актуальність і сьогодні.
- Іван Франко, призначаючи свою казку насамперед дітям, оминає еротично-порнографічні та сексуальні моменти (епізоди). Зрештою, він і сам “не любив порнографії”[21]. Так, кіт Гінце (з поеми Ґете) кусає попа між ногами (в геніталії), натомість Франків Кіт Мурлика калічить війтові ніс. Німецький Райнеке під час бійки вигризає Вовкові око і хапає за те саме найболючіше місце. Замість цього – український Микита б’є Неситого “попід саму селезінку” [т. 4, с. 164]. І нарешті, Райнеке ґвалтує примерзлу до льоду Вовчицю – таке Микиті навіть на думку не спадає. “Загалом бійка, а радше катування спійманих звірів, у німецьких перерібках дуже докладно описані, – відзначає Тарас Франко. – Все це понад усяку міру жорстоке, а не раз просто відразливе. Битий звір мусить обливатися кров’ю, харчати, наробити під себе, аж тоді його немов здохлого викидають”[22]. У “Лисі Микиті” ці натуралістичні деталі опущено. Хоча життя звірів у Франковій поемі, як і в казках збірки “Коли ще звірі говорили”, підпорядковане безжальним законам природного добору й боротьби за виживання (див.: БОРОТЬБА ЗА ВИЖИВАННЯ, або ЧОМУ ГИНУТЬ І ПЕРЕМАГАЮТЬ ЗВІРІ У КАЗКАХ ІВАНА ФРАНКА).
Унаслідок усіх цих трансформацій казка-поема “Лис Микита” становить собою цілком самостійний твір з ориґінальною ідейно-естетичною концепцією, об’єктивованою в художньому світі інтригуючих подій та яскравих персонажів. Із цього приводу Тарас Франко слушно відзначав: “…Головним джерелом “Лиса Микити” треба вважати поетичну інтуїцію поета, вона казала йому джерела основно перетравити, – і так поема вийшла як безперечний ориґінал”[23].
С. Караффа-Корбут. Ілюстрація до поеми-казки Івана Франка “Лис Микита”
Художній світ поеми – це своєрідна модель соціальної дійсності. Проте ця дійсність, хоч і подана крізь жанрову призму казки, вражає своїми жорстокими, “нелюдськими” порядками. І це не дивно. Адже репрезентують її звірі, котрі віддавна підкоряються хижому, кровожерному, “звірському” законові боротьби за існування, який поширюється, на жаль, і на людське суспільство.
Наше все життя – війна є,
Кождий боресь в ній, як знає:
Сей зубами, той крильми,
Третій кігтями міцними,
Інший скоками прудкими…
– ось головна філософська максима, яку сповідують чи не всі персонажі Франкової казки. Хоча, на перший погляд, звірі видаються цілком безпечними (мирними) і схожими на людей: живуть суспільно-політичним життям, займають певні посади (цар, губернатор, канцлер, мировий суддя, гвардист), перебувають у родинних стосунках один з одним, ходять у гості, судяться, сваряться і миряться, плачуть і сміються, люблять і ненавидять. Одначе ці зовнішні ознаки “людяності” зовсім не заперечують і не скасовують їхньої “звірськості”. Оте поєднання непоєднуваного – “людського” зі “звірським” у подобі тварини – і витворює головний гумористично-сатиричний ефект поеми і водночас є виявом її двоплановості. Тобто, з одного боку (на рівні дитячої рецепції), зооморфні образи репрезентують самих тварин як біологічних істот, а з іншого (на рівні дорослого читача), звірі – це сатиричні маски, за якими ховаються люди та людське суспільство.
Ідея боротьби за виживання споріднює казку-поему “Лис Микита” з творами збірки “Коли ще звірі говорили”. Проте, якщо в казках збірки ця ідея артикульована автором несвідомо (очевидно, під впливом важких життєвих обставин) і вимагає спеціальної експлікації[24], то в “Лисі Микиті” вона лежить на поверхні, є самоочевидною і цілком зрозумілою – авторська інтенція у цьому разі, мабуть, була усвідомленою й цілеспрямованою. До того ж, якщо в казках збірки “Коли ще звірі говорили” тварини лише уподібнюються до людей (звірі як люди), то в поемі, враховуючи її сатиричний підтекст, зооморфні образи слід інтерпретувати інакше: тут під звірами треба розуміти самих людей (люди як звірі). При цьому образи тварин у Франковому творі не можна вважати простими алегоріями окремих людських рис (що властиво байці); це живі, цілісні, художньо повноцінні й неординарні характери.
Карик. Ілюстрації до п’ятого видання поеми-казки Івана Франка “Лис Микита”
Ідея боротьби за існування визначає сюжет “Лиса Микити” і впливає на специфіку дійових осіб. Кожна сюжетна ситуація поеми – це ситуація ризику та постійного коливання між життям і смертю. Персонажів не можна поділити на позитивних і негативних чи злотворців і добротворців, оскільки вони взагалі не підпорядковуються морально-етичному критерієві, лише жорстокому “закону джунглів”. Адже кожен із них когось убив, з’їв, обікрав чи принаймні ошукав.
Нині хто рад жить, не схнути,
Той святим не може бути,
– говорить Лис Микита.
Кожен зі звірів бував як на місці переможця, так і на місці переможеного. Навіть хитромудрий Лис Микита не з усякої ситуації виходить переможцем: його обдурюють Медвідь, Вовк, обманом виривається з його лап Півень. Невдовзі події розвиваються інакше. І ті-таки Бурмило та Неситий самі стають жертвами Лиса, а Півень узагалі гине. Усі персонажі дотримуються лише одного закону – закону боротьби за виживання, котрий тотально керує усіма сферами їхнього життя. Homo homini lupus est – принцип, що його сповідують слабкі і сильні, малі й великі звірі. Ніхто нікого не жаліє, нікому нічого не пробачає і не дарує. У такому самому дусі виховується й молоде покоління:
Бачиш, стрику, – Лис сказав, –
Мінка ловить вже курчата,
Міцько ж, бестійка завзята,
Вчора Утку сполював!
С. Караффа-Корбут. Ілюстрація до поеми-казки Івана Франка “Лис Микита”
Боротьба за виживання, що є смисловою домінантою “Лиса Микити”, стосується не лише звірів; вона виразно проектується на людське суспільство. А соціальна дійсність у Франковому творі зображається далеко не привабливими фарбами. Вона лише позірно прикрита личиною гуманізму та конституційності, а насправді хижа й жорстока, достоту “звірська”. Відтак у суспільстві, яке представляють звірі, безнастанно панують підступ, обман, лестощі, підкуп, протекція, корупція, помста і брехня. Зажерливість і жадібність характеризує Кота, Медведя, Вовка і Вовчицю. Через лестощі та пиху гине Базьо. Жорстоко мститься усім своїм кривдникам Лис. Легко дають себе корумпувати царські посланці, як-ось Медвідь (спокушений медом) і Кіт (зваблений мишами). Не вилучений із цього списку навіть цар Лев, який, почувши про скарб Гороха, відразу реабілітує Лиса.
І сам цар грабує чисто,
А не хоче особисто,
Шле медведів і вовків.
Не відстає од царя Лева й Цариця, котра “по добрім підвечірку, / <…> сама обдерши шкірку, / З’їла смачно чверть Вола” [т. 4, с. 151].
Як мовилось, композиція поеми досить складна. На головну сюжетну лінію твору реґулярно нанизуються різноманітні вставні історії, котрі є своєрідними екскурсами в минуле, що з них читач довідується про причини ворожнечі між тваринами. При цьому вставні історії оповідають самі-таки звірі (головним чином Вовк та Лис). І це не дивно, адже провідну роль у композиції казки “Лис Микита” відіграє судовий процес, а отже, й словесна баталія між антагоністами. До речі, модель суду, покладена в основу композиції, певним чином навіть діалогізує й драматизує розповідь. Адже суд – це свого роду драма. Проте в поемі судяться не звірі з людьми, як у творі “Як звірі правувалися з людьми”, а звірі зі звірами. Головним злочинцем майже одностайно визнається Лис Микита. Його звинувачують чи не всі звірі – від малого до великого: Півень, Цуцик, Кіт, Рись, Вовк, Медвідь та ін.
Лис Микита злодій є.
Він сумління, честь і віру
За дриглі, горівки міру
Без вагання продає.
Таж то нехрист, таж то Юда!
Патріот – у нього злуда!
– характеризує його Рись. Однак головне протистояння розгортається усе-таки між Лисом та Вовком. При цьому суддею виступає не трансцендентний Святий Николай (як у казці “Суд святого Николая”) чи “премудрий цар Соломон” (із казки “Як звірі правувалися з людьми”), а цар звірів – Лев, котрий і сам, щоправда, не менш хижий, аніж його піддані.
Суд – це вже більш-менш цивілізований, “людський” спосіб вирішення суперечки. “Правовий спір, – твердить Йоган Гейзінґа, – завжди улягає системі обмежувальних правил, які зовсім незалежно від обмежень часових і просторових, уводять його твердо, цілком і повністю, у сферу впорядкованої антитетичної гри”[25]. Проте і судовий процес звірі перетворюють на агон. Для них суд – це не пошук правди й відновлення справедливості, а проблема виграшу чи програшу, життя чи смерті. “З “Лиса Микити” пробивається з непереможною силою важна думка, – пише Тарас Франко, – що правда є умовна, так само, як умовне є поняття добра й зла: нема, мовляв, абсолютної правди. Правду, хоч вона й яка для декого очевидна, треба доказати”[26]. І тут, у “судовій залі”, як і поза нею, також точиться боротьба, яку виграє найсильніший – інтелектуально чи фізично. Бо ж виграти суд – значить залишитись живим, а програти – означає померти. Головний козир Неситого – груба фізична сила. Натомість прерогативою Микити є розум та хитрість:
Чим же боремося ми?
Ми ні силою не годні,
Ні, як карпи, многоплодні,
Ні нічвиди, як Сова,
Ані бистрі, як той Заєць,
В нас підмога лиш одна єсть –
Се розумна голова.
Нею треба нам крутити,
Ум, мов бритву, наострити,
Все обдумать в один миг,
Іншим сіті наставляти,
Але добре пильнувати,
Щоб самим не впасти в них!
У цьому Франковому творі простежуються дві моделі судового вирішення справи. Це, за Гейзінґою, – “суд як словесний двобій” та “суд як змагання”[27]. Уперше Лис Микита виграє суд силою слова, умінням переконувати і майстерно брехати. “Ну, коли не раз здихати, / Наострись гаразд брехати!” [т. 4, с. 105]. Причому Микита не просто вибріхується, рятуючи себе, а й заразом зводить рахунки зі своїми противниками, “топить” Медведя, Вовка і Кота. “Адвокатський” метод Лиса полягає не в тому, щоб просто виправдати себе, а ще й спаплюжити інших, звести на них наклеп. “Тут справу вирішують не найточніші та найвиваженіші юридичні аргументи, а щонайрізкіші й щонайдошкульніші звинувачення. Агон у цьому випадку майже винятково полягає в намаганні кожної сторони перевершити супротивника в якнайдобірнішому ганьбленні та обмовлянні, щоб таким чином здобути перемогу”[28] (Й. Гейзінґа). Такий тип суду можна було б назвати риторичним. Невдовзі після того, Лис удруге з’являється на суд до царя Лева (вони, до речі, репрезентують два типи політичного лідера, згідно з концепцією Н. Макіавеллі, – володаря-лиса, уособлення підступу й хитрості, та володаря-лева, персоніфікацію владної сили. “Не можеш одягнути шкіру лева, носи лисячу, – постулює в одній зі своїх дидактичних сентенцій іспанський філософ Бальтазар Грасіан. – Бракує сили – дій розумом <…>. Хитрість здійснила більше, ніж сила; частіше мудрі перемагали могутніх, аніж навпаки”[29]). Цього разу судовий процес набуває іншої форми. Це вже не словесна баталія, а випробування сили – “суд як змагання”, суд-дуель.
Але ні, не язиками,
А зубами і руками
Будем биться!
– говорить до Микити Неситий.
Проте і тут цей “малий, слабенький звір” [т. 4, с. 85] послуговується найперше розумом. Не силою, а хитрощами та обманом Лис перемагає Вовка.
Окрім цих двох судових процесів над Лисом Микитою, які складають головну сюжетну лінію, у композиції казки фігурують також (щоправда, як вставні епізоди) ще два суди. Це – історія про те, як “мировий суддя” Вовк ділив Баранам поле, та розповідь про те, як губернатор Бурмило розсудив украдені ковбаси між Неситим та Микитою. Представників правосуддя (чи радше кривосуддя) – Вовка та Медведя – зображено егоїстичними, тупими, захланними і несправедливими.
От Медвідь так судить справу:
“За побої, за неславу,
Вовче, маєш ковбасу!
Решту я з’їм. Ти ж, Микито,
Рад будь, що тебе не бито!”
Судді особливо не дошукуються правди. Вони дбають найперше за свої власні інтереси.
Кадр з мультиплікаційного серіалу за мотивами Франкової казки “Лис Микита”. Сценарій і постановка В. Кметика, головний художник Е. Кирич, композитор М. Скорик. Кіностудія “Фрески“, 2005–2007 рр.
Загалом увесь твір “Лис Микита” – це гумористично-сатирична пародія на суддів і правосуддя. Це свого роду комедія суду, радше дійство для розваги, аніж пошук і відновлення справедливості. Суд з легкістю виправдовує злочинців. А у випадку з Лисом, у нагороду за перемогу суддя Лев ще й дарує йому посаду канцлера.
Очевидно, проблема правосуддя і справедливості не випадково стала однією з головних у творі. Адже написанню поеми передував третій арешт письменника, котрий він переніс дуже важко. Зокрема, в листі до Михайла Драгоманова від 26 квітня 1890 р. Іван Франко писав: “Мене самого тюрма сим разом страшно придавила. Я думав, що зійду з ума, хоч сам не знав, що саме мене так болить” [т. 49, с. 219]. У цій ситуації цілком закономірним було звернення й до образу Лиса, виведення його на головну роль. Бо ж “Лис – найбільш адекватна адаптація “звірства” у людському суспільстві <…> Лис збиває чоловіцтво із пантелику, переконує в тім, що воно чоловіцтвом не є”[30]. Цей “малий, слабенький звір” виявляється сильнішим від усіх інших. Щоб вижити і перемогти, він не зупиняється ні перед чим. Підступ, обман, лестощі, наклеп, крадіжка, вендета, вбивство – Микита не цурається нічого. При цьому всі свої злодіяння він чинить делікатно і вишукано, не забруднюючи рук. Лис – філігранний майстер злочину. “Він є тим архетипним стороннім героєм, “аутсайдером”, хитрішим, ніж усі інші, майстром “зворотного джиуджитсу”, що використовує слабкості своїх сильніших і численних противників, аби їх побороти”[31], – зауважує Д.-Г.Струк. І справді, виживає Франків герой завдяки хитрості і своїм ораторським здібностям. Розум і слово – ось його найголовніша зброя.
Кадр з мультиплікаційного серіалу за мотивами Франкової казки “Лис Микита”. Сценарій і постановка В. Кметика, головний художник Е. Кирич, композитор М. Скорик. Кіностудія “Фрески“, 2005–2007 рр.
Утім, цей “рудий кардинал” (за висловом Ростислава Чопика) – Лис Микита –найсимпатичніший персонаж з-поміж усього звірячого царства. Саме він – фантазер і вигадник, яких світ не бачив. Його вчинки примушують читача нестримно реготати, породжуючи чимало гумористично-комічних ситуацій. “Для дітей в нім [“Лисі Микиті”. – Н.Т.] невичерпне джерело веселості, сприту і цікавості”[32], – писав у рецензії на п’яте видання поеми Микола Вороний. Мабуть, саме тому Франкова казка, незважаючи на те, що Лис Микита – персонаж далеко не позитивний, стала справжнім бестселером серед дитячої – та й не тільки – аудиторії. Зрештою, чи такими вже бездоганно взірцевими є герої світової дитячої літератури – Вінні Пух, Карлсон, Пеппі Довгапанчоха, Піноккіо, Буратіно, Незнайко чи Гаррі Поттер? Усі вони також, до певної міри, бешкетники і хитруни. Саме завдяки своїй неоднозначності, різноплановості, навіть амбівалентності, Лис Микита став одним із найпопулярніших франківських образів, що вже понад століття живе в пам’яті багатьох дорослих і дітей.
[1] “Три є головні стовпи поетичної творчості І.Франка: “Лис Микита” – розумна голова, “Зів’яле листя” – песимізм молодечого віку по зазнаній невдачі, і “Мойсей” – “та прийде час”… І важко сказати, котрий з цих творів найбільший. “Зів’яле листя” – найориґінальніше, “Мойсей” – без сумніву найвеличніший, але ж “Лис Микита” – найпопулярніший і щодо свого значіння найважніший” (Франко Т. “Лис Микита”. Критичний розбір поеми Івана Франка / Тарас Франко. – Львів: Накладом НТШ, 1937. – С. 95).
[2] Рудницький М. Іван Франко / Михайло Рудницький // Спогади про Івана Франка / Упоряд, вступ. стаття і прим. М. І. Гнатюка. – Львів: Каменяр, 1997. – С. 356.
[3] Тут і далі цитуємо за вид.: Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т. / Іван Франко. – К.: Наук. думка, 1976–1986. У дужках перша цифра позначає том, а друга – сторінку.
[4] Барвінський Б. Мої спомини про д-ра Івана Франка (1890–1915) / Богдан Барвінський // Спогади про Івана Франка. – С. 408.
[5] Франко Т. “Лис Микита”. Критичний розбір поеми Івана Франка. – С. 96.
[6] Кримський А. “Лис Микита”. З німецького переробив Іван Франко // Кримський А. Твори: В 5 т. – Київ: Наук. думка, 1972. – Т. 2. – С. 493
[7] В. [Гнатюк В.] Лис Микита. З німецького переробив Іван Франко // Літературно-науковий вістник. – Львів, 1902. – Т. 17. – Кн. 3. – С. 35.
[8] (М. Г[рушевський]. Лис Микита, з німецького переробив Іван Франко, четверте видання // Літературно-науковий вістник. – Львів; Київ, 1909. – Т. 47. – Кн. 8. – С. 377–378.
[9] Пригода Кота Мурлики (З “Лиса Микити”) // Зоря. – 1903. – Ч. 2. – С. 17.
[10] Франко Т. “Лис Микита”. Критичний розбір поеми Івана Франка. – С. 94.
[11] Струк Д.-Г. Відзискання “Лиса Микити” // Сучасність. – 1999. – № 4. – С. 97.
[12] Див.: Народные южноруские сказки / Издал И. Рудченко. – Киев: В Типографии Е. Я. Федорова, 1869. – Вып. 1. – С. 1–4, 6–9.
[13] Див.: Українські народні байки: Звіриний епос / Зібрав В. Гнатюк // Етнографічний збірник. – Львів, 1916. – Т. 37/38. – С. 54–55, 61–62, 64–67, 118–121.
[14] До речі, ще до виходу Франкового твору переробку поеми Й.-В. Ґете під назвою “Казка про хитрого лисовина і про других звірів та про те, що він їм, а вони йому коїли” (1886–1887) здійснив Іван Манжура. Проте цей твір не зажив собі такої слави і популярності, як “Лис Микита”.
[15] Коріневич М. Спомини про Івана Франка як ученика гімназії / Михайло Коріневич // Спогади про Івана Франка. – С. 57.
[16] Струк Д.-Г. Відзискання “Лиса Микити”. – С. 97.
[17] Словник української мови: В 11 т. – Київ: Наук. думка, 1973. – Т. 4. – С. 702.
[18] “Овець і кіз у нас кличуть: базь, базь, базь! І для того барана або цапа називають Базьо або Базилько”, – зазначив письменник (Лис Микита. З німецького переробив Іван Франко. – Львів: Накладом редакції “Дзвінка”, 1891. – С. 53).
[19] Франко Т. “Лис Микита”. Критичний розбір поеми Івана Франка. – С. 62.
[20] Ключко-Франко А. Іван Франко та його родина / Анна Франко-Ключко // Спогади про Івана Франка. – С. 466.
[21] Яцків М. Мої зустрічі з Каменярем / Михайло Яцків // Спогади про Івана Франка. – С. 309.
[22] Франко Т. “Лис Микита”. Критичний розбір поеми Івана Франка. – С. 69.
[23] Там само. – С. 77.
[24] Див.: Тихолоз Н. Казкотворчість Івана Франка (генологічні аспекти) / Наталя Тихолоз. – Львів: ЛВІЛШ НАНУ, 2005. – С. 105–124.
[25] Гейзінґа Й. Homo Ludens / Пер. з англ. О. Мокровольського. – Київ: Основи, 1994. – С. 93.
[26] Франко Т. “Лис Микита”. Критичний розбір поеми Івана Франка. – С. 88–89.
[27] Гейзінґа Й. Homo Ludens. – С. 93.
[28] Там само. – С. 100–101.
[29] Бальтасар Грасиан. Оракул в кармане, или Наука Благоразумия / Пер. с исп. – Львов: Наутилус, 2003. – С. 443.
[30] Чопик Р. Ecce Homo: Добра звістка від Івана Франка. – Львів: ЛВІЛШ НАНУ, 2002. – С. 137–138.
[31] Струк Д.-Г. Відзискання “Лиса Микити”. – С. 101.
[32] Вороний М. К. Лис Микита. З німецького переробив Іван Франко // Вороний М. К. Поезії. Переклади. Критика. Публіцистика. – Київ: Наук. думка, 1996. – С. 519
Франко:Наживо/Franko:Live 