© Богдан ТИХОЛОЗ
«Не потоком шумних і галасливих фраз, а тихою невтомною працею любіть Україну».
Це висловлювання сьогодні у суспільній свідомості міцно асоціюється з величною постаттю митрополита Андрея Шептицького, ба більше, є однією з найпопулярніших і найупізнаваніших його цитат.
Цитата з проекту “Знай наших”. Художник Юрій Журавель
Щоб у цьому переконатися, достатньо заґуґлити бодай фрагмент цього речення – й одразу отримати сотні і навіть тисячі результатів з різними контекстами його використання.
Цю думку (з посиланням на авторитет Шептицького) рясно цитують журналісти, вчені й політики у доповідях, статтях та промовах. Її можемо побачити на транспарантах, білбордах, сітілайтах, вуличних графіті і муралах.
Мурал з портретом митрополита Андрея Шептицького та цитатою на стіні Стрийського ринку у Львові
Ба більше, саме ці слова викарбувані на постаменті памʼятника великому митрополитові в Івано-Франківську, спорудженому 2015 року з нагоди 150-річчя від дня народження Андрея Шептицького.
Пам’ятник митрополитові Андреєві Шептицькому в Івано-Франківську (автори ‒ скульптори Степан Федорин та Микола Гурмак, 2015)
Те, що ця фраза настільки популярна, ‒ це, мабуть, добре. Адже у стислій та влучній афористичній формі сконцентровано точну формулу української національної ідеї. Це ідея ДІЯЛЬНОЇ ЛЮБОВІ ЧЕРЕЗ ПРАЦЮ, яка докорінно відрізняється від пафосного декларативного патріотизму чи примітивної «зоологічної» ксенофобії, що ними часто-густо численні демагоги і політичні шахраї-спекулянти намагаються підмінити свідоме й практичне народолюбство.
Без сумніву, це глибока й чудова думка, яка заслуговує на те, щоб стати основою здорового національно-державницького світогляду, без якого годі успішно будувати «Рідну Хату» (апелюючи до назви послання митрополита Андрея «Як будувати Рідну Хату»).
Утім, як то кажуть, є одне «але»… 😉
Ані я особисто, ані всі фахівці, до яких я звертався з цього приводу за консультаціями, зокрема знавці й дослідники творчості Андрея Шептицького, не змогли, на жаль, навести першоджерела цієї цитати, де б указана думка фігурувала у саме такому словесному вираженні.
Поза всяким сумнівом, сама ідея любові через працю органічна для світогляду митрополита, і він не раз висловлював її у різних контекстах, зокрема й щодо такої важливої для нього проблематики націотворення.
Проте віднайти у величезній спадщині Шептицького достеменно таке формулювання наразі не вдалося.
Є чимало подібних, близьких за духом і змістом. Але саме такого – немає!
Натомість цю ж таки думку, висловлену точнісінько такими словами, знаходимо у славетному політичному посланні Івана Франка – «Одвертий лист до гал[ицької] української молодежі», уперше опублікованому в «Літературно-науковому вістнику» 1905 року (Т. 30. Кн. 4. С. 11‒19).
Сучасне перевидання публіцистичних праць Івана Франка в серії газети “День” “Бронебійна публіцистика” (упорядник – Богдан Тихолоз)
Ось вона у ширшому контексті:
«До праці, молоді приятелі, до інтенсивної, невсипущої праці над собою самими! Здобувайте знання, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і статечних мужів, повних любові до свого народу і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею. Таких мужів потребує кожда нація і кожда історична доба, а вдвоє сильніше буде їх потребувати велика історична доба, коли всій нашій Україні перший раз у її історичнім житті всміхнеться хоч трохи повна горожанська і політична свобода».
Це фінальна, резолютивно-висновкова частина Франкового звернення до галицької політично активної й національно свідомої молоді, на яку він покладав великі надії і яку впродовж кількох десятиліть виховував своїм поетичним і публіцистичним словом. Це ґенерація Франкових ідеологічних «дітей» (серед представників якої – і власні діти письменника, передусім сини Тарас і Петро), майбутніх учасників національно-визвольних змагань, вояків Леґіону Українських Січових Стрільців та Української Галицької Армії, які зі зброєю в руках виборювали політичну самостійність України на фронтах Першої світової та у вирі революційних подій 1917‒1921 років. Це ґенерація «Молодої України» ‒ за визначенням того-таки Івана Франка, якого, поза всяким сумнівом, можна вважати її духовним батьком і наставником.
Іван Франко. Фото 1903 року
Подібними ідеями й формулюваннями пройнятий цілий Франків «Одвертий лист…».
Ось, наприклад, ще дві характерні цитати з тієї ж праці:
«Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всі без виїмка — поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його».
«Наш голосний, фразеологічний та в більшій частині нещирий, бо ділами не попертий патріотизм мусить уступити місце поважному, мовчазному, але глибоко відчутому народолюбству, що виявляє себе не словами, а працею. Наша масова інерція, що приймає безкритично слова тих, які сим чи іншим припадком були поставлені “на чоло народу”, стали послами, професорами, головами товариств і т. і., мусить уступити місце живій, критичній праці думок і готовності — все і всюди подати й свій голос у загальній справі, виконувати діяльно, на власне ризико, але з повною свідомістю своє горожанське право».
Водночас, задля справедливості, треба наголосити, що подібні думки неодноразово висловлював і митрополит Андрей.
Митрополит Андрей Шептицький
Ось, до прикладу, його слово до духовенства і вірних архієпархії від 5 липня 1941 року:
«Усі, хто почуваються українцями і хотять працювати для добра України, нехай забудуть про які-небудь партійні роздори, нехай працюють в єдності і згоді над відбудовою так дуже знищеного большевиками нашого економічного, просвітного і культурного життя. Тоді в Бозі надія, що на підвалинах солідарності і усильної праці всіх українців повстане соборна Україна не тільки як велике слово і ідея, але як живий, життєздатний, здоровий, могутній, державний організм, побудований жертвою життя одних, а муравельною працею, залізними зусиллями і трудами других».
Напрошується виразна паралель з Франкового «Одвертого листа…», де мислитель-публіцист формулює «величезну дійову задачу» для українською інтелігенції:
«витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися».
А ось суголосні фрагменти з відомого богословсько-соціального трактату Андрея Шептицького «Як будувати Рідну Хату» (грудень 1941 р.):
«Ідеалом нашого національного життя є наша рідна всенаціональна Хата-Батьківщина. […]
Тієї єдності Україні треба, а та потреба накладає на нас усіх обов’язок і від сповнення того обов’язку залежить майбутнє Батьківщини. Якщо хочемо всенаціональної Хати, бажанням глибоким і щирим, якщо та воля не є тільки фразою, ілюзією, то вона мусить проявлятися на справах, і ті справи мусять вести до єдності».
Бачимо, що на ідейно-тематичному, і навіть на мовностилістичному (зокрема лексичному) рівнях між рефлексіями Франка й Шептицького на тему шляхів національного поступу маємо безліч перегуків (тут наведено лише кілька характерних прикладів; насправді порівняльний аналіз їхніх світоглядів – справа окремої ґрунтовної студії).
Національна свідомість, національна єдність (соборність), національний обов’язок служити Україні не на словах, а на ділі, праця як єдиний спосіб творити національне майбутнє – незаперечний «спільний знаменник» двох великих речників національної ідеї.
Таким чином, ідеться не про «конкуренцію» між двома великими українцями за «право першості» на певну фразу чи ідею. Радше навпаки, радше про глибинну спорідненість та суголосність їхніх світоглядних позицій, яка, вочевидь, й уможливила певну інтерференцію в масовому сприйманні.
Наголошую: заувага щодо Франкового авторства аналізованого висловлювання, яке зазвичай приписують Шептицькому, аж ніяк не применшує значущості його великого сучасника – митрополита Андрея (історія їхніх особистих взаємин та плідного інтелектуального діалогу – тема окремого дослідження).
Іван Франко та Андрей Шептицький – постаті однаково вагомі в історії та національній свідомості українців. Недарма обидва вони у сприйманні свого народу здобули славу «українських Мойсеїв».
Здобули саме тихою, невтомною працею, а не потоками шумних, галасливих фраз.
Франко:Наживо/Franko:Live 