© Галина ЛЕВЧЕНКО
Доктор філологічних наук,
професорка кафедри українського літературознавства та компаративістики Житомирського державного університету імені Івана Франка
Студія 3
«АРТИСТКА В ПОВНІМ ЗНАЧЕННІ СЬОГО СЛОВА»
(Леся Українка очима Франка-критика)
Окрім редакторської та видавничої підтримки Франко був першим уважним критиком творів Лесі Українки, посприявши формуванню її літературного реноме, анонсуючи вихід її книг та часто згадуючи її ім’я в рецензіях та публіцистичних і літературно-критичних статтях. 15 / 27 вересня 1891 р. у Львові вийшла стаття його «Говоримо на вовка – скажімо і за вовка», спрямована проти тверджень Бориса Грінченка, який закидав галицьким письменникам надмірну кількість діалектизмів у мові. Франко гаряче обстоює вищу вартість творів галичан, наголошуючи під кінець статті на широкому тематичному оновленні літератури завдяки їхнім творам та широкій праці над перекладами з іноземних мов на противагу мовному пуризму українських авторів. У зв’язку з цим згадує й Лесю Українку:
«Жаль сказати, на Україні тільки старше покоління (Куліш, Старицький, Ніщинський) проявляє ще таку роботу, не лякається здобувати українському слову справді нові поля. Молодіж тільки «грає-грає, воропає», а в вільних хвилях «прочищує мову». Звісно, і тут не без виїмків, назву тілько двох справді талановитих і роботящих поетів: В. Самійленка і Лесю Українку, хоч і на їх творах інколи видно впливи пуристичної секти» [т. 28, с. 167–175][1].
Іван Франко. Фото 1903 р.
1 / 13 січня 1893 р. у журналі «Зоря» вийшла стаття Франка «Наше літературне життя в 1892 році» (Зоря. 1893. № 1. С. 15). Серед наймолодшого і найрухливішого покоління, до якого належить Коцюбинський, він називає «талановиту поетку» Лесю Українку, «котрої збірка віршів «На крилах пісень» вийшла сими днями у Львові і становить, без сумніву, найважніший здобуток поетичний нашої літератури оригінальної за 1892 рік» [т. 29, с. 14–15]. У цьому ж номері «Зорі» в рубриці «Дрібні вісті» надруковане повідомлення, що в друкарні Товариства ім. Шевченка закінчується друкування збірки оригінальних поезій Лесі Українки під заголовком «На крилах пісень» (Зоря. 1893. № 1. С. 15).
У поемі «Вандрівка русина з бідою» (Вперше надруковано у кн.: «З вершин і низин», 1893, с. 132–147. В цій книзі поему розміщено як 9-й розділ циклу «Оси». Збереглася частина автографа (№ 228, с. 23–28)), над якою письменник працював у березні-квітні 1893 р., гумористично змальовано образ упорядника «Зорі» Василя Лукича (псевдонім Левицького Володимира Лукича (1856–1938), українського літературно-громадського діяча, видавця), який обливаючись потом «Несе пачок зо сорок / Нав’язаних до торок» – тобто тексти письменників, які друкувалися в цьому журналі, й поміж якими згадуються також літературні імена представників родини Косачів: Олени Пчілки, Лесі Українки та Олесі Зірки (Ольги Косач) [т. 1, с. 126–141, 440–445].
У творчій спадщині Франка вагоме місце займають оглядові літературознавчі статті, що наближаються до жанру літературного портрета, у яких висвітлюється творчість багатьох українських і зарубіжних письменників та культурних діячів: Михайла Старицького, Івана Нечуя-Левицького, Анатолія Свидницького, Пантелеймона Куліша, Володимира Перетца, Михайла Драгоманова, Еміля Золя, Огюста Конта та ін. 1 липня 1898 р. у «Літературно-науковому віснику» було надруковано статтю Франка «Леся Українка. Літературно-критична студія» з її портретом (ЛНВ. 1898. Т. ІІІ. кн. 7. С. 6–27). Ця стаття Франка містила проникливі спостереження над творчою еволюцією Лесі Українки, підтримала її позитивний імідж у літературному процесі, а в цілому – сформувала літературознавчу парадигму, відповідно до якої її тексти сприймаються і дотепер. Франко звернув увагу на творчий розвиток, який повсякчас демонструє Леся Українка «від перших, майже дитячих поривів, аж до повного майстерства, від дитинячо-примітивних форм до блискучих і вповні гармонійних, від дитинячої імпресіоністки до широкої ідейності і могутнього пристрасного вогню» [т. 31, с. 255].
Борис Грінченко
Він відзначив вплив романтичної традиції та настанов матері Олени Пчілки на її творчий пошук, світоглядний вплив Михайла Драгоманова й «інтенсивну духову працю над власною освітою, над опануванням мови і віршової техніки, та певна річ, що й саме життя, і посторонні впливи сильно гнали її наперед» [т. 31, с. 262]. Частину творів – з домінантою індивідуальних переживань і вражень та романтично конвенціональних (поеми «Місячна легенда», «Русалка», «Самсон», цикл «Зоряне небо», вірші «В магазині квіток», «До мого фортепіано») – він досить гостро критикує, відзначаючи в них «монотонну форму, многословність і брак пластичних картин та брак виразного, сильного чуття», називаючи їх «ремісницькою роботою». Найкращий відгук у душі Франка-критика знаходять тексти із виразно піднесеною образністю, в яких читається героїчний пафос, сміливість і духовна незламність ліричних героїв Лесі Українки: цикл «Сльози-перли», «Contra spem spero», «Пісня brioso», «Rondo». Саме ці тексти стали підставою для його відомого визначення Лесі Українки «чи не поодиноким мужчиною на всю новочасну соборну Україну» і компліментарної констатації, яка її канонізувала поруч із Шевченком:«Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хорої дівчини» [т. 31, с. 265–266].
Крім мужнього громадянського пафосу, Франко зауважив також домінування ліризму в художньому таланті Лесі Українки, підкреслив її жіночність у віршах «Східна мелодія» та «Єврейська мелодія» і прихильно оцінив гумористичні прийоми у поемі «Давня казка».
Позиції Франка і Лесі Українки співпадали у визнанні важливої творчої цінності – гуманістичної місії мистецтва. Негативно відгукуючись про прихильників чистого естетизму в літературі, у вищезгаданій статті про творчість Лесі Франко пише:
«Не маючи або не хотячи мати ніяких живих людських інтересів, бажаючи буцімто стояти поза буденною боротьбою верстов, змагань і ідеалів, на вершинах чистої краси, вони закривають тим перед очима публіки або своє нерозуміння життя, або свій цинічний індиферентизм» [т. 31, с. 273].
Леся Українка трималася такої ж думки і прагнула своєю творчістю служити збільшенню простору свободи для інших людей. Вона надзвичайно гостро й емоційно реагує на дегуманізаційні тенденції у сучасній їй літературі і літературній моді. Суть мистецтва утверджується письменницею як любов і співчуття до людської істоти, до кожного «сина людського», а не як формування закритої «касти митців», байдужих до людського горя і ласих до гонорарів. У статті про нову польську літературу Леся Українка пристрасно розбиває максиму про «мистецтво для мистецтва», яка видається їй чимсь подібним до релігійного вчення, яке проте не дає вірянину надії на спасіння:
«Да если бы даже их искусство действительно заслуживало этого названия (хотя бы только в виде «отрывка искусства»), то, раз для его понимания необходима роскошная обстановка, не лучше ли подождать с пропагандой его до того времени, «когда в жизни не будет голых калек, оборванных ребятишек и швеек с красными веками»? – артист, видящий все это и работающий только для виновников всей этой нужды, должен обладать каменным сердцем»[2].
Леся Українка
Ця характеристика нагадує також рядки із поеми «Давня казка» – «Не поет, хто забуває страшні народні рани, / Щоб собі на вільні руки / Золоті одіть кайдани»[3].
У листі від 9 жовтня 1898 р. Леся Українка подякувала Франкові за статтю:
«Спасибі за Вашу аж надто ласкаву відозву про мої вірші. Боюсь, далебі, що в мені тепер розівьеться Mania grandiosа! Одно тілько, мушу признатись, трохи неприємно вразило мене се власне паралелі між моїми а маминими віршами, се поставило мене в фальшиве положення… Ну, та не мені говорити про критику про мене ж таки»[4].
Йдеться про зауваження:
«В половині 80-х років у російському письменстві зайшла була мода на переспівування біблійних тем. Відгуком тої моди був також дуже слабий вірш Олени Пчілки «Дебора», написаний 1887 р. і надрукований в «Першому вінку». За прикладом матері взялася й Леся віршувати біблійне оповідання про Самсона. Порівняння тих двох творів між собою і з біблійними первовзорами було би дуже цікаве. Обі наші авторки поводяться з біблійним текстом дуже вільно, а властиво, мовби й зовсім не дивляться на нього, а беруть тільки деякі мотиви, обскубані з тих міцних паростків, що в’яжуть їх із старожидівським життям і дають їм безсмертну силу. Пчілчина Дебора – се якась тінь, а не жива людина; Лесин Самсон – се шаблоновий вояка і патріот з чудесною силою, а зовсім не той напівгумористичний а напівтрагічний герой, змальований у «Книзі Судіїв». І в оповіданні про Дебору, і в оповіданні про Самсона біблійні первовзори безмірно поетичніші і живіші від того, що з них зробили наші авторки» [т. 31, с. 257–258].
Адольф Черни
У публікаціях статей про українську літературу, і про творчість Лесі Українки зокрема, Франко не обмежувався Галичиною. У статті «Українсько-руська (малоруська) література», частини якої друкувалися в 1898 р. у різних книгах чеського журналу «Slovanský přehled» під заголовком «Literatura ukrajinsko-ruská (maloruská)» він, пишучи про несприятливі суспільно-політичні умови розвитку української літератури в Російській імперії та про мовні заборони, що сповільнювали її розвиток, зазначає:
«Аж на початку 90-х років починається новий рух з приходом нового покоління, в якому визначаються як талановиті белетристи Василь Чайченко, Леся Українка, Володимир Самійленко, А. Кримський, М. Школиченко, Т. Зіньківський, Г. Коваленко, Людмила Старицька» [т. 41, с. 86] (Slovanský přehled. 1898. ч. 1. С. 52–56, ч. 2. С. 103–110, ч. 6. С. 293–302).
22 жовтня 1898 р. він написав у листі редактору журналу «Slovanský přehled» А. Черному в Прагу: «З наших ліриків я поручив би Вам до перекладу Лесю Українку, про котру хочу написати Вам статейку до одної з найближчих книжок. Її вірші «На крилах пісень» і пізніші, друковані в «Житю і слові» і «Літературно-науковому віснику», будуть, певно, у Празі у п. Ржегоржа або Главачка» [т. 50, с. 121]. 9 грудня 1899 р. він надіслав тому ж адресатові свою статтю і вірші для перекладу:
«Посилаю Вам статейку про Лесю Українку. Було б добре, якби панна Єсенська переклала зазначений тут віршик «Мрія», а надто, коли можна, «Слово, чому ти не твердая криця…» (с. 81–82), «Хвилини розпачу» (с.75–76) й «У пустині» (с.116–117). Якби могли прислати мені з коректою моєї статейки також відбитку перекладених віршів, було б добре. Книжечку дістали? Портрет Лесі (кліше) Вам або вже висланий, або вишлеться сими днями» [т. 50, с. 143].
Ружена Єсенська
Ружена Єсенська (1863–1940) – чеська письменниця і перекладачка творів Т. Шевченка, Франка, Лесі Українки) переклала для статті Франка такі поезії Лесі Українки: «Слово, чому ти не твердая криця», «Хвилини розпачу», «У пустині», «Вечірня година», «В’язень», «На човні», «Мати-невільниця», «Мелодії», «Романс» [т. 50, с. 507]. 1899 року вони були опубліковані в журналі «Slovanský přehled» (Slovanský přehled. 1899. № 4. C.161–162). А в січні 1900 в Празі у тому ж журналі було надруковано статтю Франка «Леся Українка» (Slovanský přehled. 1900. № 4. С. 161–162). Стаття Франка для чеського огляду у повному зібранні творів: [т. 32, с. 39–41].
У статті «Українська література за 1899 рік» Франко віддає Лесі Українці пальму першості в українській поезії: «У ліричній творчості 1899 перше місце зайняла Леся Українка своєю збіркою «Думи і мрії», що розглядалась в «Slovanskěm přehledu» [т. 33, с. 13].
1 лютого 1900 р. у «Літературно-науковому віснику» з’явилася замітка про Лесин відчит реферату про буковинських письменників у Києві та про публікацію її віршів і статті Франка в Празі. Статті Франка певною мірою програмували оцінку її творчості іншими критиками. Так, зокрема 18 квітня 1900 р. було надруковано статтю Й. Мілаковича «Леся Українка» в Сараєво. Матеріали взято було з празької статті Франка.
Обкладинка чеського часопису “Slovansky přehled”
3 січня 1900 р. на сторінках першого випуску газети «Діло» з’явилася стаття Франка «Українсько-руська література і наука в 1899 році», у якій він зараховує нову збірку Лесі Українки «Думи і мрії» до кращих надбань минулого року. Підсумовуючи літературні новини, Франко з відрадою пише про створення «Українсько-руської видавничої спілки» – спеціальної організації для видавання українсько-руських книжок, яка за неповний перший рік свого функціонування встигла видати 12 книжок белетристики, два томики праць наукових і декілька найпотрібніших руських друків. «Та при тім «Спілка» зробила більше: вона показала можливість у нас багатшої книжкової продукції і збагатила наше письменство деякими гарними оригінальними і перекладними творами. Правдивим відкриттям були видані «Спілкою» уперве в окремих томах талановиті оповідання Кобринської, гарні нариси Ст. П’ятки і чудові поезії Лесі Українки» [т. 54, с. 245–250].
У 1901 р. ЛНВ надрукував статтю Франка «З останніх десятиліть ХІХ ст.» (ЛНВ. 1901. Т. 15. кн.7. С. 1–19, кн. 8. С. 48–67, кн. 9. С. 112–132). Серед молодої генерації письменників, які виступили на кін в останні двадцять років, Франко особливо виділяє Лесю Українку:
«Говорячи про українських поетів сеї доби, може, на першім місці прийдеться поставити Лесю Українку. Се талан сильний, наскрізь мужній, хоч не позбавлений жіночої грації й ніжності. Артистка в повнім значенні сього слова, вона, одначе, не сторонить від сучасного життя, живе його інтересами, гаряче відчуває його болі і завсіди вміє знайти сильний, пластичний вислів для свого чуття. В початкових своїх творах многослівна, не свобідна від певної манери, вона швидко росте, доходить до високого майстерства форми, яку завсіди вміє заповнити інтенсивно відчутим змістом. Її поезія – то огнисте оскарження того дикого гніту самоволі, під яким стогне Україна. Нота особистої лірики звучить у неї слабше; епічні теми поки що не вдаються їй у такій мірі, як описова і патріотична лірика» [т. 41, с. 120].
Дослівно повторить Франко цю характеристику творчої постаті Лесі Українки у своєму «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» [т. 41, с. 520], що вийшла у травні 1910 окремою книгою від «Українсько-руської видавничої спілки». Франко згадує тут також кілька разів ім’я Лесі Українки, пишучи про її співробітництво із галицькими періодичними виданнями, про участь в альманасі «Перший вінок» та про «цілу групу молодих жінок», які прийшли в українську літературу в останніх десятиліттях 19 ст. як про «характерну появу сього часу» [т. 41, с. 519–520].
Завдяки оглядовим статтям та рецензіям Франка ім’я Лесі Українки було авторитетно і впевнено вписане в український літературний процес зламу 19-20 ст. У серпні 1901 р. у Ляйпцігу вийшла його стаття «Українська література» («Die ukrainische (ruthenische) Literatur»), надрукована німецькою мовою в журналі «Aus fremden Zungen» (1901. № 38. С. 382–383). Франко зараховує Лесю Українку до молодих письменників, що формувалися під впливом М. Драгоманова і які тісно пов’язані з літературним життям російської України, та при цьому впевнено і свідомо стоять на грунті прогресивних ідей, а своєю літературною працею промощують шлях молодій українській літературі:
«Тільки під впливом Драгоманова з’являється в Галичині ряд молодих письменників, які стають ближче до здобутків російської України, а при цьому впевнено і свідомо стоять на грунті європейських прогресивних ідей і своєю працею торують їм шлях. Борис Грінченко, поетеси Олена Пчілка і Леся Українка на російській Україні, автор цих рядків, Михайло Павлик, Василь Щурат, Осип Маковей, Наталя Кобринська та інші в Галичині, належать до цієї групи. На грунті, що його підготували оці письменники, виросла тепер найновіша генерація, яка прагне цілком модерним європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу. Як найвизначніших представників цієї генерації слід тут назвати Ольгу Кобилянську, Василя Стефаника, Леся Мартовича, Антона Крушельницького, Михайла Яцкова та Марка Черемшину» [т. 33, с. 142].
Сторінки з Енциклопедичного словника Брокгауза й Ефрона
У кількох книгах «Літературно-наукового вісника» за 1902 рік вийшла об’ємна стаття Франка «Михайло Петрович Старицький» (ЛНВ. 1902. кн. 5. С. 43–67, кн. 6. С. 126–138, кн. 7. С. 15–26), у якій він відзначає вагому роль останнього в оновленні української поезії: «Він був першим із тих, кому доводилось проламувати псевдошевченківські шаблони і виводити нашу поезію на ширший шлях творчості, і що тільки за ним пішов Куліш у пізнішій добі свого віршування («Хуторна поезія», «Магомет і Хадиза», «Дзвін», «Маруся Богуславка» і т.ін.), а далі Грінченко, Самійленко, Леся Українка, Кримський і ціла фаланга молодших, ми мусимо признати немалу його заслугу» [т. 33, с. 259].
1 жовтня 1904 р. в рецензії на книгу «На вічну пам’ять Котляревському», опублікованій в ЛНВ (ЛНВ. 1904. Т. 28. Кн. 10. С. 43–48), він згадує Лесю Українку, Бобенка, Б. Грінченка, В. Самійленка як представників покоління 1980-х, і зауважує, що всі вони подали тільки по чотири вірші до збірника, і тому їхня творчість у ньому представлена дуже слабо. Відзначає високу літературну вартість віршів «Te Deum» В. Самійленка та «Бранець» Лесі Українки [т. 35, с. 229].
Франко також особливо відзначає творчість Лесі Українки в статті «Южнорусская литература», яку він готував для енциклопедичного словника Брокгауза та Ефрона у жовтні 1904 р.:
«Здесь на первом месте стоит сильный талант Леси Украинки (псевдоним), у которой нота глубокой гражданственской скорби сливается с энергической решимостью бороться за осуществление високих идеалов и несколько аскетичным отречением от личных удовольствий (см. Особенно прекрасный драматический етюд «Одержима»)» (Энциклопедический словарь. Изд. Ф.А. Брокгауза и И.А. Эфрон. СПб., 1904. Т. 41. С. 323) [т. 41, с. 154].
11 січня 1907 р. у газеті «Рада» починає публікуватися стаття Франка «Огляд української літератури в 1906 р.» (Рада. 1907. № 8. 11.01. С. 2 (під назвою «Українська література в 1906 р.»); № 11. 14.01. С. 3 («Огляд української літератури у 1906 р.»); № 12. 16.01. С. 2 («Огляд української літератури у 1906 р.»); № 24. 30.01. С. 2 («Огляд української літератури в 1906 р.»); № 44. 22.02. С. 2 («Огляд української літератури за 1906 рік»)). Пишучи про белетристичну літературу, яка друкувалася протягом 1906 року в журналі «Вільна Україна», Франко зупиняється з досить докладним коментарем біля віршів Лесі Українки, об’єднаних назвою «Єгипетські барельєфи» («Ізраїль в Єгипті», «Напис на руїні») та «Одне слово». Франко зауважує, що ці тексти «інтересні, як і все», що вона пише, попри те, що «останніми часами авторка якось мовчала» [т. 54, с. 704]. Критик не змінив своєї позиції в оцінках її рецепції давніх сюжетів із часу написання нею поеми «Самсон», і твердо стоячи на позитивістичній максимі історизму, знову зауважує невідповідність авторської подачі стародавнім історичним реаліям:
«Щоправда, перша п’єска «Ізраїль в Єгипті» навіяна не жодним барельєфом, а просто читанням жидівських оповідань про єгипетську неволю жидів, про яку єгипетські барельєфи не знають нічого. І зміст сеї п’єски більш філософічний, і то філософічний зовсім не в античнім, а в сучаснім дусі – з «заповітом святої волі» і з зовсім модерним скептицизмом, чужим старій, особливо староєврейській, філософії, на скільки можна говорити про неї.
Друга п’єска «Напис на руїні» починається немов парафразою відомого сонета Шеллі про напис царя Озімандіяса, та далі розвиває широку картину єгипетської культури з її пишними віковічними будівлями і з гірким бідуванням її робочого люду. Хоч який ефектовний сей малюнок і кінчиться не менш ефектовним покликом, та все ж таки й тут треба сказати, що філософія авторки зовсім не відповідає тому, що було основою світогляду старих єгиптян і що вітхнуло їх до будування тих величних пам’яток, які й досі, незважаючи на всі чуда грецької пластики та архітектури, не перестають дивувати нас особливо своїм маєстатичним, ієратичним стилем. (…) От тим-то й ефектовні окрики нашої авторки про єгипетських тиранів свідчать, певно, про її гаряче серце, але не про ясне розуміння тої далекої минувшини» [т. 54, с. 705]. Не надто прихильно оцінює Франко також віршоване оповідання Лесі Українки «Одне слово», бо авторська обробка теми відсутності в якутській мові слова «воля» та туги за ним зайшлого росіянина вийшла «занадто довга, неясна, з повтореннями, многословна і не робить такого враження, якого б можна надіятися» [т. 54, с. 706].
У статті «Українська література 1904 – 1906 р.», що була надрукована 1907 р. німецькою мовою у віденському часописі «Österreichische Rundschau» під назвою «Ruthenische Literatur 1904 – 1906» («Österreichische Rundschau». 1907. Bd. 11. № 6. 15. VI. S. 456–459) Франко згадує про Лесю Українку одним реченням: «Майже зовсім мовчала в ці роки Леся Українка, лірична поетеса, обдарована чоловічою серйозністю та великою глибиною почуття; у «Новій громаді» ми бачили лише кілька її перекладів із Гейне» [т. 54, с. 723–731].
13 травня 1911 р. у Львові Лесю Українку було обрано членом Товариства прихильників української літератури, науки, штуки. На засіданні Президії товариства був присутній Франко (Протокол засідання товариства 26 травня 1911 / Львів. Облдержархів. № 298. Оп. 1. Од. зб. 1. Арк.9 зв. 11)[5].
У 1906 р. була написана стаття Франка про українську літературу «Українці» на замовлення відомого угорського славіста, професора Будапештського університету О. Ашбота. У листі від 26 грудня 1905 він попросив Франка написати якомога швидше невеличку розвідку про українську літературу для енциклопедії світової літератури, яку мало видати авторитетне угорське видавництво.
«Поміж сил, що представляють найновішу фазу національного розвитку, згадаємо кращих», – пише у цій статті Франко, після чого наводить перелік імен – Б. Грінченка, М. Коцюбинського, В. Самійленка, В. Стефаника та ін., даючи кожному коротку характеристику і поміж ними відзначаючи також «поетесу високого патетичного звучання, глибоко серйозну Лесю Українку» [т. 41. с. 192].
Стаття вийшла друком угорською мовою в Будапешті 1911: «Kisoroszok. Egyetemes Irodalomtortenet szerekeszti Heinrich Gustav. Negyedik kotel Ural – Altajiak es Szlovak. 22. Muttelleklettel es 126 szovegkeppee. A vallas es Kozoktatasi. M.K.Minister Tamogatasaval. Budapest, Franklin Tarsulat. Magyar irod intezed es konyvnyomda, 1911, С. 459–486.
Леся Українка відвзаємнилася Франкові за прихильність до її творчості та сприяння її популяризації запрошеннями до спільних творчих проектів, перекладами його власних творів та поетичними посвятами. Отримавши від Ольги Кобилянської в липні 1901 р. список новел українських авторів, перекладених німецькою мовою для збірника, що його планував видати Л. Якобовський, вона надсилає цей список Франкові з проханням написати передмову. 27 березня 1903 р. у листі до Климентини Панькевич, продавця книгарні НТШ, вона просить надіслати їй збірку оповідань Франка «В поті чола» та інші його твори на народні теми («Власне, треба мені такої белетристики, щоб надавалась до читання селянам у Росії»[6]).
А вже у червні 1903 р. в листі до Франка просить дозволу перекласти його оповідання російською мовою для публікації їх видавництвом «Донская речь», визначає суму гонорару для перекладача й автора. Франко відповів згодою, після чого протягом 1903 в Ростові-на-Дону у видавництві «Донская речь» виходить друком низка його оповідань, що їх переклала Леся Українка на російську мову: «Сам виноват»: Рассказ / Пер. с малорус. Л. У. Ростов-на-Дону. 1903. 12 с. (Донская речь. № 32); «Хороший зароботок»: Рассказ / Перевод Л. У. Ростов-на-Дону. 1903. 8 с. (Донская речь. № 38); «К свету»: (рассказ арештанта) / Перевод с украинского Л. У. Ростов-на-Дону, 1903. 28 с. (Донская речь. № 98); у книзі «Только час» А. Крандиевской и другие рассказы (Франко И. «Леса и пастбища»: (Рассказ бывшего уполномоченного); «История тулупа» С. 25–38, 54–60). Оповідання «Слимак» викликало сумніви у видавця «Донской реси» М. Є. Парамонова щодо доцільності його друку в перекладі Лесі Українки. У зв’язку з цим він написав лист до В. Г. Короленка, запитуючи, чи доречно публікувати оповідання, в яких жиди негативно охарактеризовані як експлуататори. Короленко відповів Парамонову в листі від 17 вересня 1903 р.: «Я не читав тих оповідань Франка, про які Ви пишете, але дуже розумію Ваші сумніви: у них інші умови, і те, що в Галичині звучить протест проти гніту, у нас набуло б небажаного звучання»[7]. 30 вересня 1903 р. він надіслав Парамонову бандероллю оповідання Франка «Слимак» у Лесиному перекладі й не рекомендував його друкувати.
(Далі буде…)
[1] Тут і далі цитуємо за вид.: Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Київ : Наукова думка, 1976–1986. У квадратних дужках після цитат перша цифра позначає відповідний том, друга – сторінку.
[2] Леся Українка. Заметки о новейшей польской литературе // Леся Українка. Зібрання творів у дванадцяти томах. К., 1977. Т. 8. С. 122.
[3] Леся Українка. Давня казка // Леся Українка. Зібрання творів у дванадцяти томах. К., 1977. Т. 2. С. 74.
[4] Леся Українка. Листи: 1898 – 1902. К., 2017. С. 82.
[5] Мороз М. О. Літопис життя та творчості Лесі Українки. К., 1992. С. 472.
[6] Леся Українка. Листи: 1903 – 1913. К., 2018. С. 86.
[7] Мороз М. О. Літопис життя та творчості Лесі Українки. К., 1992. С. 373.
Франко:Наживо/Franko:Live 