© Наталя ТИХОЛОЗ
У дитинстві він був ще той непосида.
Його цікавило усе довкола. Він намагався бути скрізь. Часто падав, піднімався і біг далі. Любив долати труднощі, випробовувати себе і світ на міцність. Невимовно любив життя, у всіх його проявах. Відчував драйв від спускання на дарабах по Черемошу, круто грав у футбол, допомагав людям, жартував, ніжно кохав свою дружину. А ще, як і його батько, завжди прагнув «обняти цілий круг людських інтересів» і «не лишитись чужим у жаднім такім питанні, що складається на зміст людського життя» [т. 31; с. 309][1].
Був ученим-хіміком, спортовцем, пластуном, січовим стрільцем і сотником УГА, авіатором, видавцем, письменником, педагогом, винахідником, депутатом, директором музею…
Ким він тільки не був за своє коротке, передчасно обірване життя. Бо ж ці характеристики з його досьє можна було б далі продовжувати…
Якщо коротко, то був він людиною честі, людиною діла та сильної волі.
Таким був Петро Франко…
Про його шлях до себе, до людей та до світу, про його життєву філософію, повну таємниць біографію і творчі осяги – у циклі публікацій на Франко: наживо.
Студія перша
ПОЧАТОК ЛЕТУ: ВІД РІДНОГО ГНІЗДА ДО СВІТУ ПРИГОД
Дитинство: природа й пригода
У листі до Михайла Драгоманова від 28 липня 1890 р. Іван Франко сповістив: «У мене вродився третій син, прозвали ми його Петром. Жінка здорова, живе на селі з дітьми» [т. 49, с. 259]. Наймолодшого сина, що зʼявився на світ, як і його батько, у с. Нагуєвичах, 28 червня 1890 р. у часі Петрівського посту напередодні святого Петра (що за церковним календарем відзначається 29 червня), назвали Петром[2]. У сімʼї ж його часто кликали «Петрусем», «Петруньом», «Петруськом», «Петруньком». Мати ж іноді називала його на російський манер – «Петею» або «Петрушкою». Був маминим пестунчиком та улюбленцем. Невипадково був так зовні на неї схожий. Це був час, коли сімʼя Франків мешкала у Львові на вул. Зиблікевича, 10 (нині це місце між вул. Івана Франка, 32 та вул. Саксаганського, 13), а влітку часто усі виїздили до Нагуєвич.
Свідоцтво про народження Петра Франка.
Прийняла новонародженого хлопчика акушерка Людвика Лопушанська. Охрещено Петра у православній вірі у віці 6 років разом із молодшою сестрою Анною. Акт хрещення відбувся вдома 3/15 листопада 1896 р. (Франки тоді мешкали на вул. Крижовій, 12). Хресними батьками були «Микола Вороний, академік у Львові яко заступник господина Невастюка і госпожа Іосифа Олеськова»[3]. Хрестив молодших дітей той самий священик, що і старших, Андрія і Тараса, – о. Емануїл-Ананій Воробкевич, православний душпастир Свято-Троїцької церкви у Львові.
Свідоцтво про хрещення Петра Франка.
Хлопчик ріс надзвичайно рухливим, непосидючим, збиточним і допитливим. У листі від 20 жовтня 1892 р. Ольга Франко повідомляла чоловікові, який у той час здобував докторат у Відні:
«Петрушка кинув колодку і збив шкло в шафі, що-сь недавно купив у жида. Збив горнятко, мисочку. Вообще, проявляє буйство, не знаю, що й робити, що придумати, де б вони [діти. – Н. Т.] могли зужитковувати свою силу: чи гімнастику, чи кольця купити, а то страшенно бʼются, на хвильку не можна їх лишити. Усі подряпані ходять, як би мали діло з котами»[4].
У лютому 1893 р. дружина знайомила письменника з наступними витівками синів: «…найб[ільше] шкоди роблять тепер хлопці на кріслах, майже всі попродирявили»[5]». Тож наймолодший Петро зростав у органічній і нерозривній комунікації зі своїми старшими братами Андрієм і Тарасом, а згодом – і молодшою сестричкою Анною. «Всі разом шумлять, стучать, кричать, так що направду учитися дома ти і не міркуй…»[6], – сповіщала дружина у листі до І. Франка від 7 листопада 1892 р.. І справді, знаттєлюбні Франчата завзято пізнавали світ, перевіряли його на смак і дотик, невпинно випробовували на міцність. І в усіх цих когнітивних процесах молодший Петро не відставав від своїх старших братів. Загалом з раннього віку хлопчик вирізнявся кипучою енергією, активністю та позитивним життєставленням. «Від малої дитини був надзвичайно цікавий до всього, дуже рухливий, войовничий і великий псотник [пустун, бешкетник. – Н. Т.]»[7], – згадувала про брата Анна Франко. Мабуть, саме через оці риси свого характеру і ставалося так, що як писала у листі до чоловіка Ольга Франко від 7 листопада 1892 р., Петрусь «часто падає»[8]. А поза тим її чуйне материнське серце не дозволяло його карати: «Петрушку я дуже багато спускаю, і через то він страшенний розбишака. Але б я не хотіла его дуже кремновати, а розум прийде з літами…»[9] (лист до Івана Франка у лютому 1893 р.).
Діти Івана Франка: Андрій (перший зліва), Петро (стоїть у центрі), Тарас (перший справа), Анна (сидить у центрі). Львів, 1902 р.
Дитинство Петра минало у тісному звʼязку з природою. Своє друге літо він провів на Волині у с. Колодяжному, відпочиваючи разом зі сімʼєю з 30 травня до 5 вересня 1891 р. у гостинному домі Косачів (сам Іван Франко пробув у Колодяжному лише тиждень – з 30 травня до 6 червня 1891 р.). Свіже лісове повітря та цікаве довкілля приносило тоді дітям масу насолоди, так що дружина з неприхованою радістю сповіщала Івана Франка у листі від 1 червня 1891 р., що діти «і до ставка люблять ходити, і на ягоди, і до будки, де машина йде, взагалі багато мають приємностей і навіть трошки поправились. Петруска уже привик до няні й навіть більш до неї обертаєся, ніж до мене»[10].
Щоправда, тоді-таки у Колодяжному у річному віці малий Петрусь вразив усіх «необикновенной худобой ножек и ручек»[11]. До того ж, попри рекреаційний чар Полісся, захворів на дифтерію, чим неабияк налякав своїх батьків та господиню дому Олену Пчілку. 15 серпня 1891 р. Ольга Франко схвильовано писала чоловікові з Колодяжного: «…хотілось би їхати скоріше, бо Петрусь раз у раз слабує. Возила-м до лікаря, трохи перестав ляксувати [мати пронос. – Н. Т.], а тепер знову теж саме»[12]. Стан малого Петруся мимоволі нагадав Ользі Петрівні Косач хворобливість її доньки Лариси на першому році життя, так що вона у листі (б. д., орієнтовно – жовтень 1892 р.) до подружжя Франків відверто зізнавалася:«Одно мене журило, се здоровьє Петруся. Скажу Вам по правді, дуже я боялася, щоб він не помер у нас, замість того, щоб поправитись; думаю й тепер, що лиш якимось чудом зостався він живим!»[13].
Очевидно, Ольга Косач усе-таки, дещо згустила фарби, запідозривши, що наймолодший Франків син захворів на сухоти. Одначе її побоювання можна зрозуміти і виправдати, особливо зважаючи на її сумний материнський досвід, повʼязаний із невиліковною страшною хворобою Лесі Українки. У випадку ж із Петром Франком усе виявилося не так страшно.
«Його оглянув лікар і запевняв нас, – писав Іван Франко 30 вересня 1891 р. у листі до Олени Пчілки, – що ніяких сухіт у нього нема ані признаки, а є невеличка англійська болізнь [рахіт, нестача вітаміну D. – Н. Т.] і звичайні припадки, якими боліють діти, коли у них ріжуться зуби» [т. 49, с. 299].
Очевидно, далося взнаки і те, що Ольга Франко швидко відлучила малюка від грудей.
Олена Пчілка та Леся Українка. Фото 1898 р. Ялта.
Загалом імунітет Петра вироблявся у тісній взаємодії з іншими членами сімʼї. «У мене страшенний клопіт, – скаржилася Іванові Франкові дружина 27 січня 1893 р. – Андруник встав, а лягли Тарас і Петрусь, нудять страшенно, в ночі не сплю, голова кружиться»[14]. Тоді, у січні 1893 р., Петро, як і усі Франчата, захворів на кір. А поза тим дитячі хвороби Петрусь переносив стійко і без ускладнень. І про це промовисто свідчать листи Ольги Франко, адресовані чоловікові до Відня:
«У Петрунька на други[й] день зникла червоність на тілі і тепер здоров»[15] (лист від 9 жовтня 1892 р.); «Діти здорові. Петрушка тільки мав катар, був не в гуморі три дні, а тепер нічого» (лист датований жовтнем 1892 р.)[16]; «Діти наші здорові, ходжу з ними на спацер, і Петрушка здоровий…» (листі від 13 жовтня 1892 р.)[17].
Врешті здоровий спосіб життя, до якого батьки привчали Франчат ще змалечку, добре позначався на їхньому організмі. Свіже повітря та пізнавально-рекреаційні родинні піші прогулянки приміськими лісовими околицями Львова (Кадетська гора на вершині сучасної вулиці Героїв Майдану, Чортові скелі поблизу Винник, Медові печери на Пасіках, Лисиничі, Вульки, Кайзервальд, Брюховичі, Кривчиці, Зимна Вода, Дубляни) та довші переважно літні виїзди до прикарпатських сіл (Нагуєвичі, Криворівня, Голобутів, Довгополе, Косів, Завадів, Вижниця, Жабʼє, Москалівка, Коломия, Підгірки, Буркут, Яйківці, Ясенів та ін.) гартували тіло і дух Петра. «Діти твої всім подобаються, а найбільше Петруня. Так красний став, що я сама влюблена у него», – не без материнських гордощів сповіщала Івана Франка дружина з с. Нагуєвич 24 травня 1893 р.[18]. А у наступному листі знову-таки втішно писала:
«Петрусь кращає з кождим днем, дістав румянці на цілу щеку» (Нагуєвичі, 29 травня 1893 р.)[19]; «Тарасьо і Петруся дуже веселі, здорові…»[20] (Нагуєвичі, початок червня 1893 р.); «Хлопці з кождим днем поправляються, помимо того, що сльота цілий день на дворі, по коліна в болоті лазють по оборі» (Нагуєвичі, червень 1893 р.)[21].
Тарас Франко. Коло чужої яблуні. Акварель. Ряшів, 1937 р.
Щасливі миті дитинства, що минало на лоні природи, назавжди запамʼяталися Петрові. Тоді батько ділився з дітьми своїм досвідом, показував небачене, оповідав незнане, навчав поєднувати приємне з корисним. Так, мандруючи лісами, як згадував Петро, «ми скоро навчилися від батька відріжняти гриби щирі (правдиві) <…> та неїдомі»[22], ближче придивлятися природі, спостерігати за комахами та птахами, збирати лікарське зілля.
«Перші самостійні рибацькі кроки»[23] Петро здійснив під татовою опікою. Причому саме він, наймолодший син, став чи не найкращим учнем батька та продовжувачем його улюбленого «виду спорту», перейнявши від Івана Франка його азарт та пристрасть до роболовлі, знання видів риб та уміння ловити їх різними способами (вудкою, видельцем, сіткою, саком, на трутку та ін.). У листах до батька-рибалки щоразу просив прислати то «вудок на пструги» (лист від 22 липня 1905 р.)[24], то «трутку на риби» (б. д.)[25] або ділився своїми спостереженнями про рибні місця.
Тарас Франко. Качки. Акварель. Ряшів, 1937 р.
Прикметно, що у підлітковому віці у Петра виявилася ще й пристрасть до мисливства, яку він, очевидно, також успадкував по батьковій лінії (хоча Іван Франко не любив полювання, одначе його рідні брати Захарій (Михайло) та Онофер були добрими мисливцями). «Я забив дрозда і злапав 2 пструги на вудку і також застрілив чорну гадину»[26], – хвалився син батькові своїми мисливськими трофеями з Буркута 1905 р. У листах до родичів регулярно просив надіслати патрони «шостого калібру»[27]. А 16 червня 1910 р. у листі з Нагуєвич, адресованому до Анни і Тараса Франків, Петро писав: «Стріляю сов, зайці, сорок»[28]. Згодом володіння зброєю стало йому в пригоді у воєнний час…
Від батька Петро отримав перші уроки плавання. Щоправда, у його духовній біографії це був ще й особливо цінний досвід батьківської підтримки і уваги у кризовій ситуації. У 5–6-літньому віці у Нагуєвичах Петро впав у потік, який після повені і дощів перетворювався на «поважну річку, глибоку на які два метри»[29]. Тоді від фатального кінця сина врятував батько. Одначе після цієї пригоди Петро боявся води.
«Старші брати навчилися легко і скоро і виробилися на добрих пливаків. Я їм завидував, коли вони перепливали навіть через великі плеса. Я боявся води, маючи в тямці пригоду в Нагуєвичах»[30].
А тому перебороти себе, здолати страх було для нього надважливим. І він зробив це, так що у серпні 1904 р. Ольга Франко сповіщала чоловікові «Петрусь научився плавати…»[31].
Петро, хоч і був наймолодшим з братів Франків, але ні в чому не хотів від них відставати. Він любив долати перешкоди, поборювати небезпеки, осягати нові вершини. А над усе подобалося йому відчуття самотужки здобутої перемоги. Оці його риси і визначили його як особистість ще змалечку. З 1902 р. (тобто з дванадцяти років!) влаштовував уже «самостійні прогульки в Карпати»[32]. Тож, як і його тато, залюбки займався туристикою, мандрував рідним краєм пішо, підкорював гірські вершини, сплавлявся на дарабах по гірських річках, заглядав у незвідані печери. Така його самостійність та активність нерідко заставляла батьків хвилюватися. У листі до письменника від 2 вересня 1907 р., адресованому у Криворівню, Ольга Франко схвильовано допитувалася: «Чи приїхав Петро до вас? Не кажи ему лазити по печерах. Там бездонна пропасть…»[33].
Сплав дарабами на річці Чорний Черемош поблизу Косова. Листівка, 1930-ті рр. Джерело: https://plus.google.com/photos/101840093616195994885/album/5972791321616130417/6125036488450706322
Петро ріс мужнім, наполегливим, витривалим, діяльним і допитливим хлопцем, активним природодослідником та спортовцем. Проте не менше, ніж активне дозвілля на лоні природи, його також цікавила і література.
У дитинстві із задоволення слухав батькові казки, які у той час Іван Франко спеціально скомпонував для своїх дітей і уклав у збірку «Коли ще звірі говорили» (Львів, 1899, 1903). «Я, або сестра сідали в тата на колінах <…> і тато читав нам казки»[34], – згадував Петро. У такі хвилини письменник жартома примовляв до своїх найменших дітей – Петра і Анни: «Міцько й Міна повлазили на коліна». «На довго це між нами лишилося, – оповідала Анна Франко, – і потім, коли ми вже були старшенькі, нас не раз дразнили Міцьком і Міною»[35]. Прикметно, що такими самими іменами Іван Франко назвав і дітей Лиса Микити у однойменній поемі-казці.
Лист Петра Франка до батька з Москалівки. Без дати.
У чотири роки хлопчик уже умів читати і навіть декламував поезію Шевченка “Думи мої” та “Причинна” напам’ять. А бажання писати виявилося у нього ще раніше. Так, у листі від 20 листопада 1892 р. (тобто, коли Петрові було усього 2 роки!) Ольга Франко у листі до чоловіка сповіщала: «Петро мав велику охоту також писати до тебе»[36]. Природня допитливість та бажання активно пізнавати світ виявилися у нього дуже рано.
Навчання: наука без бука
Петро Франко навчався у народній школі (1896–1902 рр.), а згодом – у Львівській цісарсько-королівській академічній гімназії (1902–1910)[37]. Був дуже здібним і непосидючим учнем. «…Наука приходила йому дуже легко, – свідчила сестра Анна Франко. – Дома майже не вчився, зате вільний час проводив на хемічних експериментах і читанні книжок»[38].
Петро Франко – учень 4-го класу Академічної гімназії (з групового фото). Львів, 1905/1906 н.р.
Одначе підлітковий вік дався узнаки, бажання пізнавати світ з власного досвіду, а не з книжок, вплинуло на гімназійне свідоцтво, так що Петро Франко двічі навчався у другому гімназійному класі. 1902–1903 навчальний рік у гімназії він закінчив з «не достаточним» рівнем з математики, латинської та німецької мов[39]. Був непосидючим, допитливим і цікавим до того, що відбувалося поза гімназійною лавою. Любив мандри. Мав непереборне бажання утвердитися у підлітковому товаристві та здолати власні комплекси. Виборював власне місце під сонцем. З цієї підліткової кризи вивело Петра зацікавлення спортом. Як свідчив брат Тарас Франко, батько «не переймався» тим, що його третій син «повторяв раз один клас»[40]. Дав можливість дітям самим йти власним шляхом і робити власні помилки; виховував у них самостійність та уміння відповідати за свої вчинки. І цей досвід для Петра не минув даремно. Гадаємо, 1903–1904 роки стали переломним періодом у формуванні його сильної особистості. Саме 1904 р. подолав у собі страх і навчився плавати. Тоді-таки він активно увійшов у галицьке молодіжне спортивне життя, так що 1906 року він навіть очолив Український спортовий кружок при академічній гімназії.
Кімната Петра і Тараса Франків у родинному будинку на вул. Понінського, 4 . Фрагмент експозиції Львівського національного літературно-меморіально музею Івана Франка.
Зі шкільних літ виявилося захоплення Петра Франка природничими науками, зокрема географією, біологією, медициною, технікою і особливо хімією. Так що, як згадувала сестра Анна Франко, «з часом його кімната перемінилася в малу лябораторію, до якої вступ був мені суворо заборонений, але тим більше цікавий і притягаючий. Щоб дістатися до середини й приглядатися його експериментам, мені треба було підкупляти його цукерками»[41]. І справді, коли у жовтні 1902 р. родина Франків переїхала у власний будинок на вул. Понінського, 4 (нині вул. Івана Франка, 152), Петро разом зі старшим братом Тарасом мешкали у двох кімнатах на другому поверсі. В одній з тих кімнат Петро облаштував собі невелику хімічну лабораторію, де «досліджував кислотність наших деяких рослин»[42]. Системне зацікавлення хімією невдовзі переросло у фах. У листі до брата Тараса від 16 червня 1910 р. Петро звітував: «Перекладаю хемію, пишу хемію, займаюся хемією, укладаю хемію і т. д.»[43]. Наполегливо і ретельно готувався вступати до Львівської політехніки. І хоча Іван Франко не надто поділяв замилування молодшого сина хімією, то усе-таки толерував його «інакшість» і не перешкоджав у виборі фаху та власного життєвого шляху.
Приладдя для хімчних експериментів Петра Франка. Фрагмент експозиції Львівського національного літературно-меморіально музею Івана Франка.
Петро Франко згадував:
«Хемією Батько не цікавився і з моїх дослідів легенько кепкував.
– От винайди, щоби камінь, або повітря можна було їсти – сказав раз.
˂…˃ Раз тільки моя хемія заімпонувала Батькові. Якось святом у люту зиму пізно вечером Мати завважила, що в хаті нема черкалець (сірників).
Батько сказав жартом: – Ну, тепер Петро дасть хемічний вогонь! – Я пішов до своєї робітні, змішав спорошкований цукор із хльораном поташу, капнув сірчаної кислоти і від того вогню засвітив свічку»[44].
У 1910–1914 рр. Петро – студент відділу хімічної технології Львівської політехніки, навчання у якій закінчив з відзнакою. Щоправда, іспит на дипломованого інженера склав уже після Першої світової війни – у листопаді 1923 р.[45]
Петро Франко – випускник Академічної гімназії. Львів, 1910 р.
Гімназійно-студентські роки Петра Франка не були легкими. Загострення хвороби письменника та його дружини позначилося на психологічній і матеріальній нестабільності Франкової сімʼї та вплинуло на життєвий сценарій кожного з її членів. У автобіографії наймолодший син зазначив: «Від ранньої молодости навчився працювати на своє утримання: давав лекції, працював в страховім товаристві “Дністер” у Львові, виповнюючи поліси, учителював, а одночасно вчився на Політехніці»[46].
З молодечого віку Петро Франко виявляв виняткову багатогранність своєї особистості, проявляючи здібності у різних галузях знання, причому не лише природничого спрямування, а й у гуманітарній та спортивній сферах діяльності. Тарас Франко вказував також ще й на те, що Петро «змалку проявляв цікавість до економіки»[47].
“Свідоцтво зрілості” Петра Франка – документ, що засвідчував закінчення гімназійних студій. Львів, червень 1910 р.
Любов до книжок і читання, як зізнався Петро Франко, він перейняв від батька, одночасно успадкувавши від нього-таки і «замилування до чужих мов» – польської, сербської, німецької, англійської, французької:
«Ми зарані читали по-руськи, перші були народні казки, другі билини, які оставили на нас незатерте вражіння. <…> …по-руськи прочитав Калевалу, а по-сербськи “Србске народне песне” про Оброновича, короля Лазаря та Марка. Польські книжки читав я чи не з третьої нормальної, німецькі завдяки професорові Боберському – з другої гімназійної [кляси. – Н. Т.], французького вчив мене дир[ектор] Харкевич <…>. Англійського я навчився при грі в теніс»[48].
На розвиток лінгвістичних та літературних здібностей хлопця, а також на формування його світогляду, окрім наочного прикладу Івана Франка, мала вплив ще й велика домашня бібліотека, що налічувала до шести тисяч томів.
У гімназійно-студентський період син долучився також і до діяльної допомоги батькові. «Від своєї другої чи третої гімназіальної [кляси. – Н. Т.] я помагав Батькові робити коректу», – згадував Петро Франко[49]. У час, коли Іван Франко через параліч рук не міг писати, син слухняно виконував прохання батька. Так, рукою Петра записано переклади поезій М. Розенфельда з циклу «Пісні Гетто» («При швальній машині», «Сльоза на зелізку»), лист письменника до В. Жуковецької від 5 серпня 1911 р. Упродовж 1911–1913 рр. він провадив листування тата з редактором журналу «Учитель» Іваном Ющишином.
«Обнявши редакцію “Учителя”, я почав видавати з 1 січня 1911 року квартальник в обʼємі 2 арк. друку – “Науковий Додаток”. До співробітництва в “Науковому Додатку” я запросив, між іншими, на першому місці Івана Франка. Поета дуже врадувала моя пропозиція. Незабаром я дістав теплу відповідь на свої запросини, – свідчив І. Ющишин. – Франко сам не міг писати, бо мав спараліжовані руки. Всю його кореспонденцію зо мною полагоджував його наймолодший син Петро. Він писав батькові статті, робив першу коректу»[50].
1913 Петро супроводжував батька до Підгірок на похорон брата Онуфрія.
Батько прищепив синові любов до фольклору та етнографії. Спершу Петро, як і усі Франчата, допомагав письменникові, записуючи на його прохання фольклорні тексти та етнографічні спостереження. Так, у листі (б. д., орієнтовно після 1904 р.) до Івана Франка, який у той час працював над укладанням свого фундаментального корпусу «Галицько-руських народних приповідок» (Львів, 1901–1910), наймолодший син з Підгірок писав: «Посилаю тобі вісімдесят приповідок і дещо коломийок. Збирали всі»[51].
Лист Петра Франка до батька. Без дати.
Одначе невдовзі Петро і сам захопився фольклорно-етнографічними студіями. Наполегливо збирав різножанрові фольклорні матеріали у селах Голобутові, Завадові, Буркуті, Яйківцях, Криворівні, а найбільше – у Нагуєвичах. У листі до сестри Анни від 16 червня 1910 р. з Нагуєвич звітував: «Записую приповідки, багато проклять, троха коломийок і под.»[52]. Тоді улітку 1910 р., проводячи канікули у Нагуєвичах, Петро Франко фіксував перли усної народної творчості з особливою ретельністю.
«Це були канікули і я весь день, від зорі до пізньої ночі був у лісах, на пасовиськах, на гостинах і т. д. І завжди записував, записував, – згадував Петро. – Записував у маленьких книжочках “нотесах”, часто з великим поспіхом, а задня і за свіжої памʼяті переписував “на чисто”, при чім помагали мені й мої принагідні знайомі пастухи, пастушки, женці, з якими я ходив жати і можу похвалитися, що жав не гірше за них»[53].
На Різдвяні свята 1911 р. Петро знову приїхав до Нагуєвич, де упродовж 3–12 січня занотував 530 приповідок, проклять та прислівʼїв[54], 11–12 січня – цілий весільний обряд з ладканками, а також, за його-таки твердженням, «записав тоді ж дуже багато коломийок від сімʼї Франків: Захара, Гриня, Петра, дальше від Василя Кахнія, Анни Лазорчин, Тасі Франко, Марини Франко, Касі Путяк, Ілька Хруника. Більшість з них, коли я заїхав до Нагуєвич 1940 р., були покійні…»[55].
Листівка Андрія Франка до брата Петра Франка (Криворіня, 6 серпня 1911 р.)
Усі ці фольклорно-етнографічні матеріали Іван Франко порадив синові передати Володимирові Гнатюку для публікації у Записках Наукового Товариства імені Шевченка. Проте цей збірник так і не побачив світу. До ідеї видання «Весілля в с. Нагуєвичах Дрогобицького повіту» та збірки «Коломийки» Петро Франко повернувся восени 1940 р. і в цій справі листувався з дирекцією Інституту українського фольклору у Києві[56]. Одначе отримав відмову. У листі 1940 р. до Петра Франка за підписами заступника директора Інституту Ф. Лаврова та секретаря О. Романова йшлося про те, що через брак паперу матеріали друкуватися не будуть[57]. А поза тим, за оцінками сучасних етнографів, велика збірка коломийок у записах Петра Франка «містить чимало справжніх перлин народної творчості»[58] і до сьогодні ще чекає свого видавця і дослідника. «Весілля в с. Нагуєвичах Дрогобицького повіту» у записах Петра Франка уперше опублікувала В. Борисенко 1989 р[59].
Спорт: рух і дух
Одначе найбільшою пристрастю Петра Франка з юних літ став спорт, «мода» на який у кінці ХІХ на початку ХХ ст. спонукала навіть Міністерство віровизнань і освіти Австро-Угорщини узяти до уваги таке зацікавлення міської молоді і 1897 р. прийняти спеціальну постанову, котра дозволяла навчальним закладам імперії «надобовʼязково» (тобто факультативно, у позаурочний час) проводити заняття з руханки (гімнастики) та тіловиховання (фізкультури)[60]. Уроки гімнастики в Академічній гімназії, що їх провадив особисто основоположник української національної фізичної культури проф. Іван Боберський, стали для Петра Франка улюбленими, а оцінки – «дуже добрий», «відзначаючий», «відзначаючий з замилуваннєм до предмету»[61] – свідчили про поступові систематичні успіхи у спорті Франкового наймолодшого сина. 1906 р. Петро-гімназист ‒ один із засновників та перший голова Українського спортового кружка (УСК), що діяв при Львівській академічній гімназії і налічував понад 100 членів.
Петро Франко (третій зліва) серед членів товариства “Сокіл-Батько”. Львів, орієнтовно 1910 р.
У швидкім часі успішний учень проф. І. Боберського став одним із провідних учасників українського спортивного життя Галичини початку ХХ ст. Руханка стала для нього не просто улюбленою справою, а й сферою повноцінної професійної реалізації. У грудні 1910 р. Петро Франко склав іспит з тіловиховання при Львівському університеті. Це давало йому право викладати фізкультуру у навчальних закладах Австро-Угорщини. Відтак з 1 вересня 1911 до 30 червня 1914 рр. П. Франко працював викладачем руханки у дівочій учительській семінарії Українського педагогічного товариства у Львові.
З 22 червня 1910 р.[62] він – член українського гімнастичного товариства «Сокіл-Батько», у якому зокрема входив до «учительського кружка», що займався підготовкою випускників учительських семінарій на здобуття додаткового фаху з тіловиховання та гімнастики. 1912 р. один із основників та заступник голови «Українського Змагового Союзу». 1911 р. та 1914 р брав участь в організації відповідно Першого та Другого (Шевченківського) Краєвих здвигів (зʼїздів) спортивної молоді у Львові.
Перша дружина (команда) копаного м’яча Українського спортового кружка при Академічній гімназії у Львові. Зліва направо: 1-й ряд, сидять: Василь Косаревич, Анатоль Лукашевич, Гриць Лучаківський; 2-й ряд: Василь Остапчук, Ананія Степанів, Антін Зелений; 3-й ряд, стоять: В’ячеслав Льомоз (тренер УСК), Петро Франко, Степан Цимбала, Михайло Заворотюк, Степан Кизима, проф. Іван Боберський, Степан Гайдучок. Львів, “площа циклістів”, 26 вересня 1909 р. Світлив (фотографував) проф. Академічної гімназії Олексій Сушко. Атрибуцію світлини здійснили Андрій Сова та Ярослав Тимчак (https://frankolive.wordpress.com/2017/03/10/сини-івана-франка-перші-українські-фа/)
Молодший син Франка цікавився різними видами спорту: футбол (копаний мʼяч), лижництво (лещетарство), ковзанярство, теніс (ситківка), боротьба (дужництво), баскетбол, крокет (каблуківка), гольф (підбиванка), волейбол (відбиванка), шахи, фехтування, веслування, легка атлетика та ін. 1910 р. для популяризації лижництва серед молоді він здійснив мандрівку на лещетах довкола Львова, а у 1911–1912 рр. був інструктором з лещетарства у СТ «Україна». 24 вересня 1912 р. Петро разом зі своїм старшим братом Тарасом взяли участь у перших ситківкових змаганнях, які відбувалися у Львові за організації товариства «Сокіл-Батько». А 29 червня 1914 р. брати Франки – Тарас і Петро – на ІІ Запорозьких ігрищах, що проходили у рамках Шевченківського здвигу у Львові, здобули 2-ге місце у змаганнях зі ситківки[63].
Петро Франко (шостий зліва) серед старших учнів-руховиків львівського товариства “Сокіл-Батько”
Проте найулюбленішим видом спорту Петра Франка, певно, усе-таки був футбол (копаний мʼяч). Зокрема у 1909–1910 рр. він був гравцем першої дружини копаного мʼяча УСК, з 1911 р. грав у складі футбольної команди «Україна», де «знайшов своє “покликання” як лівий крайній»[64], а також у 1911–1914 рр. неодноразово виступав футбольним суддею. Саме футболу присвячена одна з перших його статей «Судия в “Союзняку”» (Вісти з Запорожа. 1910. Ч. 44. 3 падолиста). Прикметно, що до улюбленого виду спорту Петро Франко пробував залучити і свого батька, звісно, не як гравця, але хоча б як футбольного уболівальника. Так, Тарас Франко згадував:
«Найбільше хисту до футболу проявив наймолодший син Франка – мій брат Петро.
Він записався до футбольної секції.
– Тату, мені потрібні гроші!
– Що ж будеш купувати?
– Головне – буци.
– А по місту ходити в них можна? – допитувався тато, не втаємничений в усі тонкощі нового виду спорту.
– Ні, не можна! – щиро визнав Петро.
– А ще що? – цікавився батько.
– Наголінники…
– Куди ж їх одягатимеш?
– На голінки! Сама назва говорить! Адже по ногах найбільше «косять»! – пояснив молодий адепт футбольного мистецтва.
Тато, хоч нерадо, давав гроші.
<…>
– Тату, ти хоч раз піди на футбольні змагання! Мама ходить!
Батько шкодував часу. Але одного разу таки пішов. І відтоді тепло відгукувався про цей вид спорту»[65].
Урочистість з нагоди відзначення 40-річчя творчої праці Івана Франка в рухівні “Сокола-Батька”. Вправу на коні виконує Павло Зимак. Зліва направо: Анатоль Лукашевич, Роман Волощук, Петро Франко, невідомий, Омелян Гузар. На святі був присутній особисто ювілят Іван Франко з донькою Анною. Львів, 7 грудня 1913 р. Атрибуцію світлини здійснили Андрій Сова та Ярослав Тимчак (https://frankolive.wordpress.com/2017/03/10/сини-івана-франка-перші-українські-фа/)
Неодноразово Петро Франко брав участь у показових виступах та змаганнях. Зокрема, коли 7 грудня 1913 р. заходами спортивного товариства «Сокола-Батька» відбувся руханковий вечір на честь 40-ліття творчої діяльності Івана Франка, то у показових руханкових вправах разом з іншими гімнастами був задіяний також і Петро Франко. На цьому урочистому дійстві, що відбулося у рухівні (спортивному залі) «Сокола-Батька» у Львові на вул. Руській, 20, був особисто присутній Іван Франко, його син Тарас та донька Анна. На свято письменник «прибув автомобілем, який винайняв І. Боберський»[66]. Цього вечора як символ особливої пошани ювілярові вручено посріблений лавровий вінок з написом: “ВПоважаному Дрови І. Франкови “Сокіл Батько” 1874–1913.7/ХІІ[67] (вінок зберігається у фондах Літературно-меморіального музею Івана Франка у Львові). Одна пʼята частина коштів, зібраних у межах цього сокільського заходу була переслана як «народний дар» для Івана Франка[68]. Зважаючи на те, що рухівня «Сокола-Батька» не змогла умістити усіх бажаючих, захід з участю Івана Франка проведено повторно – через тиждень у неділю 14 грудня 1913 р.
Петро Франко – автор численних праць з питань тіловиховання і спорту: «Правила до ситківки» (Львів, 1911), «Пластові гри і забави» (Львів, 1913), «Як закласти пластові дружини» (Відень, 1921), «Шведська руханка» (Львів, 1928). Йому належить також ціла низка статей у газеті «Вісти з Запорожа»: «На лещетах довкола Львова» (1910), «Лещетний спорт у Львові» (1911), «Шлия» (1911. Ч. 56. С. 3–4), «Хідлі» (1911. Ч. 57. С. 4–5), «Урич» (1911. Ч. 57. С. 5–6), «Кид каменем і кулею» (1911. Ч. 57. С. 9–10), «Поділ на відділи» (1911. Ч. 57. С. 10), «Примінна руханка»(1911. Ч. 57. С. 11), «Огляд» (1911. Ч. 57. С. 11), «Окружні вправи в Тернополі» (1911. Ч. 58. С. 4–5), «Списа до мету» (1911. Ч. 58. С. 5–6), «Скок в далечінь» (1911. Ч. 59. С. 5–6), «Пер Генрик Лїнг і його руханка (Шведська руханка)» (1912. Ч. 65. С. 3), «Перші ситківкові змаганя у Львові» (1912. Ч. 65. С. 7–8), «Лещетні шляхи коло Львова» (1912. Ч. 69. С. 2–3), «Прогульки в наші гори» (1912. Ч. 69. С. 2–3), «Каблуківка (Крокет)» (1913), «Підбиванка» [гольф] (1913); стаття «Фізичне виховання на селі» (Життя і знання. 1930. Ч. 3. С. 97).
Пласт: гурт і гарт
1911 р. Петро Франко разом з Іваном Чмолою та Олександром Тисовським стали засновниками української скаутської організації «Пласт», яка ставили собі за мету виховання національно свідомого, фізично і духовно розвиненого юнацтва. Причому назва «Пласт» і «пластуни» прижилася у стосунку до українських скаутів саме з легкої руки Петра Франка (можливо, за порадою його батька – Івана Франка). Степан Гайдучок згадував:
«Ще сьогодні виразно горить спомин про один з останніх вечорів десь у листопаді 1911 р. <…> Між нами падали пробні назви на “Skauting”. В одних викликували сміх, у других – аргументи оборони. І в розгарі балачки пригадав собі Петро Франко, що в школі стрічався з відповідною назвою. Ясна річ, що перекрутив її та вже другого дня прийшов з назвою “Пласт”. Чи знайшов її в книжці, чи радився [у] свойого Батька, – не знаю»[69].
Мирон Заклинський переконано запевняв, що назву «пластун» запропонував синові таки Іван Франко[70]. Чи доклався Іван Франко до цієї назви, сьогодні важко верифікувати. Одначе у своїй статті «Пластуни» (Діло. 1911. 2 грудня) Петро Франко, обґрунтував доцільність уживання назв «Пласт» та «пластуни», вказав на історичні корені цієї назви та на важливість підтримання тяглості національних козацьких традицій тіловиховання і гартування духу. Адже «пластунами» називали витривалих, міцних, безстрашних та випробуваних чорноморських та кубанських козаків-розвідників.
Публікація статті Петра Франка “Пластуни” у газеті “Діло” (Діло. 1911. 2 грудня)
У перший рік існування організації було створено і гімн «Пластовий марш». В основі цього гімну – поезія Івана Франка «В дорогу» («Сонце по небу колує…»), яку він написав ще 1884 р. як віршований пролог до поетичної хроніки Українсько-руської студентської мандрівки. Автором «пластової» частини тексту, що починалася словами «Цвіт України і краса…», був Олександр Тисовський; автором музики – Ярослав Ярославенко (Вінцковський). Композицію опублікувало Львівське музичне видавництво «Торбан» 1913 та 1926 рр.[71].
Петро Франко розробив (разом з Іваном Боберським) пластову виказку (посвідчення пластуна), яка вийшла накладом товариства «Сокіл-Батько» у Львові і «містила відомості про члена “Пласту”, “основні точки пластового уставу”, 19 пунктів з різних ділянок фізичної та пластової справности: скок вгору (стрибок у висоту); скок у даль (стрибок у довжину); плавання; веслування; їзда верхи; їзда на совгах (на ковзанах); їзда на лещетах (лижах); рухливі ігри та інші – і була розрахована на сім років пластування»[72].
Проф. Іван Боберський – викладач руханки в Академічній гімназії у Львові, учитель Петра Франка
Петро Франко займався організацією пластових осередків у філії Львівської академічної гімназії та жіночого гуртка при учительській семінарії. Допомагали йому у цьому також його старші брати Андрій і Тарас. Важливим засобом гартування тіла і духу молоді Петро Франко вважав спорт та активні рухові ігри і забави, так що 1913 р. у Львові вийшла його книжка «Пластові гри і забави».
Водночас Петро Франко долучився до формування не лише спортивних, а й військових пластових традицій. С. Шах згадував:«В “пластовій” організації учнів Академічної гімназії відбувалися таємні сходини, де обговорювано, під проводом Петра Франка, військову підготовку – навіть всупереч статуту організації “Пласту”»[73].
Невипадково 1911 р. у статті «Пластуни» Петро Франко, характеризуючи англійських скаутів, відзначав:
«Серед здорової природи, на сьвіжім воздусі, хлопці набирають сили, відваги та витревалости і патріотизму… <…> “Пластуни” Баден Пувля не призначені для війни, але все до неї готові. Рішучість, енергію і відвагу виробляють собі серед мира, аби на случай війни були готовими на кожний поклик»[74].
Дух часу вимагав згуртованості фізично розвиненої і патріотично підкованої молоді. І це дуже добре розумів Петро Франко як учасник 4 червня 1913 р. та 12 лютого 1914 р. відповідно Першого та Другого Пластових зʼїздів, які мали на меті скоординувати роботу пластових гуртків Галичини. У цей час (1914 р.) він виступав також редактором сторінки «Пластовий Табор», що була додатком до часопису «Вісти з Запорожа».
«Вага і значення Пласту в тім саме, що він буде школою жовнірів України», – значилося у місячнику «Люшнівці» за березень 1913 р.[75]. Тоді-таки у березні 1913 р. засновано у Львові перше українське військове товариство «Січові Стрільці» (голова Володимир Старосольський), активним членом якого став Петро Франко.
Петро Франко. Орієнтовно 1914 р.
Спортивний і пластовий рух на поч. ХХ ст., до якого так активно був причетний молодший син Івана Франка, виконав консолідуючу і націєтворчу місію серед української молоді. У середині липня 1914 р. Петро Франко організував перший постійний пластовий табір на Чорногорі поблизу с. Дземброня (нині с. Верховинського р-ну Івано-Франківської обл.) До с. Дземброні Петро виїхав зі Львова увечері 12 липня 1914 р.[76]. У таборі на свіжому повітрі юнаки училися виживати у природних умовах, здійснювали мандрівки горами, вишколювали свою військову вправність. У листі від 23 липня 1914 р. з с. Дземброні Петро Франко писав старшому братові Тарасові:
«В таборі жиєся досить добре… Ходили ми вже на Чорногору і я за один день зайшов на Говерлю а з відтам до Шибеного [озеро у Карпатах. – Н. Т.] і до Явірника [нині с. Верховинського р-ну Івано-Франківської обл. – Н. Т.]. На другий день був у Кобринських [родина лікаря Володимира Йосафатовича Кобринського (1858–1940), у якого лікувалися Франки. – Н. Т.] на Лукавиці [полонина в Карпатах поблизу курортного с. Буркут. – Н. Т.] і того самого дня вернув до Дземброні. <…> Завтра йду до Криворівні до тата»[77].
Від с. Дземброні до с. Криворівні близько шести годин пішого ходу. Очевидно, 24 липня 1914 р. Петро таки здійснив свою мандрівку до Криворівні, побачився з батьком і вернув назад до табору.
Саме там його застала Перша світова війна.
У листі з Криворівні від 6 серпня 1914 р. Іван Франко, хвилюючись за долю і місцеперебування своїх наймолодших дітей, допитувався у дружини:
«Не пишеш мені нічого ані про Петра, ані про Гандзю [Анна Франко у червні 1914 р. поїхала до Києва. – Н. Т.]. Обоє вони тепер не можуть вернути додому, але, може, вернули перед тим» [т. 50, с. 420].
І тривога батька виявилася недаремною…
(Далі буде…)
Продовження див.: Студія друга. КРІЗЬ ВИР ВІЙНИ: НА ЗЕМЛІ І В ПОВІТРІ
За надані світлини з родинного архіву висловлюю щиру подяку онукам Петра Франка – пані Любі та панові Петрові Галущакам.
[1] Тут і далі цитуємо за вид.: Франко І. Зібрання творів: У 50 т. Київ: Наук. думка, 1976–1986. У квадратних дужках після цитат зазначаємо відповідний том і сторінку.
[2] Посвідчення уродин Петра Франка (ІЛ. Ф. 3. № 2542).
[3] За надане свідоцтво про хрещення Петра Франка висловлюю щиру вдячність Петрові Галущаку, онукові Петра Франка.
[4] Чернишенко Л. Листи О. Хоружинської до І. Франка (1892–1914 рр.) // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. Львів: Каменяр, 2003. Вип. 3. С. 178.
[5] Там само. С. 190.
[6] Там само. С. 184.
[7] Франко-Ключко А. Іван Франко і його родина: Спомини. Торонто: Ліга визволення України, 1956. С. 93.
[8] Чернишенко Л. Листи О. Хоружинської до І. Франка (1892–1914 рр.) // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. Львів: Каменяр, 2003. Вип. 3. С. 184.
[9] Там само. С. 190.
[10] Чернишенко Л. Листи Ольги Хоружинської до Івана Франка // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. Львів: Каменяр, 2001. Вип. 2. С. 178.
[11] Там само. С. 188.
[12] Там само. С. 183.
[13] Вівчар С. Листи Олени Пчілки до Івана Франка (частина ІІІ, 1887–1896) // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. Львів: Апріорі, 2014. Вип. 15. С. 374.
[14] Чернишенко Л. Листи О. Хоружинської до І. Франка (1892–1914 рр.) // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. Львів: Каменяр, 2003. Вип. 3. С. 187.
[15] Там само. С. 176.
[16] Там само. С. 180.
[17] Чернишенко Л. Листи Ольги Хоружинської до Івана Франка // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. Львів: Каменяр, 2001. Вип. 2. С. 185.
[18] Чернишенко Л. Листи О. Хоружинської до І. Франка (1892–1914 рр.) // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. Львів: Каменяр, 2003. Вип. 3. С. 194.
[19] Там само. С. 197.
[20] Там само. С. 198.
[21] Там само. С. 199.
[22] Франко П. Іван Франко з близька // Франко П. І. Доробок. Том І: Літературні твори. Львів, 2010. С. 559.
[23] Там само. С. 563.
[24] ІЛ. Ф. 3. № 1636. С. 83–84.
[25] ІЛ. Ф. 3. № 1636. С. 89–90.
[26] ІЛ. Ф. 3. № 1636. С. 83–84.
[27] ІЛ. Ф. 3. № 1636. С. 89–90.
[28] ІЛ. Ф. 3. № 1835.
[29] Франко П. Іван Франко з близька. С. 564.
[30] Там само. С. 563.
[31] Чернишенко Л. Листи О. Хоружинської до І. Франка (1892–1914 рр.) // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. Львів: Каменяр, 2003. Вип. 3. С. 213.
[32] ЦДІА у м. Львові. Ф. 640. Оп. № 1. Спр. № 1. Арк. 1–2.
[33] Чернишенко Л. Листи О. Хоружинської до І. Франка (1892–1914 рр.) // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. Львів: Каменяр, 2003. Вип. 3. С. 217.
[34] Франко П. Іван Франко з близька. С. 557.
[35] Франко-Ключко А. Іван Франко і його родина. Спомини. С. 8.
[36] Чернишенко Л. Листи О. Хоружинської до І. Франка (1892–1914 рр.) // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. Львів: Каменяр, 2003. Вип. 3. С. 185.
[37] ЦДІА у м. Львові. Ф. 640. Оп. 1. Од. зб. 2. Арк. 1–18.
[38] Франко-Ключко А. Іван Франко і його родина. Спомини. С. 93.
[39] ЦДІА у м. Львові. Ф. 640. Оп. 1. Од. зб. 2. Арк. 3–6.
[40] Франко Т. Вибране: У 2-х тт. / упоряд. Є. Баран, Н. Тихолоз. Івано-Франківськ, 2015. Т. 1. С. 737.
[41] Франко-Ключко А. Іван Франко і його родина. Спомини. С. 93.
[42] Франко П. Іван Франко з близька. С. 568.
[43] ІЛ. Ф. 3. № 1835.
[44] Франко П. Іван Франко з близька. С. 568–569.
[45] ЦДІА у м. Львові. Ф. 640. Оп. 1. Од. зб. 2. Арк. 22.
[46] ЦДІА у м. Львові. Ф. 640. Оп. 1. Спр. 1. Арк. 1.
[47] Франко Т. Вибране: У 2-х тт. / упоряд. Є. Баран, Н. Тихолоз. Івано-Франківськ, 2015. Т. 2. С. 342.
[48] Франко П. Іван Франко з близька. С.571.
[49] Там само. С.567.
[50] Ющишин І. Останні роки літературної праці Івана Франка // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. Львів, 2003. Вип. 3. С. 140. Листування І. Франка з І. Ющишином пропало у роки Першої світової війни.
[51] ІЛ. Ф. 3. № 1636. С. 89.
[52] ІЛ. Ф. 3. № 1835.
[53] Рукописні фонди Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Т. Рильського АН УРСР (ІМФЕ) Ф. 8-4. Од. зб. 313. Арк. 3.
[54] ІЛ. Ф. 3. № 4169.
[55] Рукописні фонди Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Т. Рильського АН УРСР (ІМФЕ) Ф. 8-4. Од. зб. 313. Арк. 4.
[56] Рукописні фонди Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Т. Рильського АН УРСР (ІМФЕ) Ф. 8-4. Од. зб. 314. Арк. 2.
[57] ЦДІА у м. Львові. Ф. 640. Оп. 1. Од. зб. 6. Арк. 16.
[58] Борисенко В. К. Весілля в селі Нагуєвичах у записах Петра Франка // Народна творчість та етнографія. 1989. № 4 (218), липень-серпень. С. 41.
[59] Див.: Там само. С. 40–47.
[60] Докладніше див.: Сова А., Тимчак Я. Сини Івана Франка – перші українські фахівці з руханки та змагу. // Вісник НТШ. 2016. Ч. 56. С. 43.
[61] ЦДІА України у Львові. Ф. 640. Оп. 1. Спр. 2. Арк. 7–14.
[62] ЦДІА України у Львові. Ф. 312. Оп. 1. Спр. 154. Арк. 47 зв.
[63] Докладніше див.: Сова А., Тимчак Я. Сини Івана Франка – перші українські фахівці з руханки та змагу. // Вісник НТШ. 2016. Ч. 56. С. 45.
[64] Франко Т. Вибране: У 2-х тт. / упоряд. Є. Баран, Н. Тихолоз. Івано-Франківськ, 2015. Т. 2. С. 376.
[65] Там само. С. 375–376.
[66] Сова А., Тимчак Я. Сини Івана Франка – перші українські фахівці з руханки та змагу. // Вісник НТШ. 2016. Ч. 56. С. 45.
[67] Там само.
[68] 30 травня 1913 р. у сокільському часописі «Вісти з Запорожа» було опубліковано заклик до осередків товариства в краї, у якому значилося: «Всі наші філїї, “Січи” і “Соколи” мають сего року 1913-го уладити здвиги, руханкові вечери, відчити, концерти в честь 40-лїтної праці нашого письменника Д-ра Івана Франка. Одну пяту часть чистого доходу належить переслати на народний дар Франка на адресу “Дністер” книжочка 8000, Львів, улиця Руська 20, а одну пяту часть прислати на “Український Город” у Львові, на адресу: “Сокіл-Батько” Львів, ул. Руська ч. 20. Решту доходу затримати на свої цїли» («Сокіл-Батько». Всї наші філії «Січи» і «Соколи» // Вісти з Запорожа. Часопись руханкових, змагових, мандрівних і пожарних товариств. Львів, 1913. 30 мая. Ч. 81–82. С. 1).
[69] Гайдучок С. Читаю і згадую // Сокільські Вісти. Орган Українського Сокільства. Львів, 1937. Січень. Ч. 1. С. 5.
[70] Пежанський М. Початки Пласту в Академічній гімназії у Львові // Ювілейна книга Української Академічної гімназії у Львові. На 100-річчя першого українського іспиту зрілости 1878–1978 / упоряд., літ. Та техн. Ред. Б. Романенчука. Філлядельфія; Мюнхен, 1978 – С. 327.
[71] Докладніше див: Молчко У. З історії виникнення пластового гімну // Пластовий Шлях. 2002. Ч. 4. [режим доступу:] http://proba.plast.te.ua/idea/z-istoriji-vynyknennya-plastovoho-himnu/
[72] Сова А. Внесок Івана Боберського у становлення організації «Пласт» // Наукові зошити історичного факультету Львівського університету. Львів, 2014. Вип. 15. С. 89. Див. також: ЦДІА України у м. Львові. Ф. 389. Оп. 1. Спр. 961. Арк. 49–66, 122–130, 254–262, 372–380, 513–521, 648–656, 705–713, 777–785, 799–807, 879–887, 953–961, 1002–1010, 1012–1020, 1094– 1102, 1104–1112, 1177–1185, 1206–1223; Гайдучок С. Пів століття сокільських видань // Сокільські Вісти. Орган Українського Сокільства. Львів, 1937. Червень. Ч. 6. С. 10; Гайдучок С. Пів століття сокільських видань. Львів, 1937. С. 18.
[73] Шах С. Молодість Євгена Коновальця // Євген Коновалець та його доба. Мюнхен, 1974. С. 71.
[74] Франко П. Пластуни // Діло. 1911. Ч. 268. 2 грудня. С. 2.
[75] Цит за: Лазарович М. Леґіон Українських січових стрільців: формування, ідея, боротьба. 2-е вид., доп. Тернопіль: Джура, 2016. С. 57.
[76] Про це свідчить лист Ольги Франко до Івана Франка від 16 липня 1914 р. див.: Чернишенко Л. Листи О. Хоружинської до І. Франка (1892–1914 рр.) // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. Львів: Каменяр, 2003. Вип. 3. С. 219.
[77] ІЛ. Ф. 3. №. 1837.
Франко:Наживо/Franko:Live 