«Хто ми є і яка наша дорога»

СТАТТЯ ДРУГА

(основи національного виховання в родині Франків)

© Наталя ТИХОЛОЗ

ПОЧАТОК:

ВИХОВАННЯ ЛЮБОВ’Ю (Із секретів пані Франкової)

СТАТТЯ ПЕРША. «…Ведені люблячою рукою мами…» (Франчата у рідному домі: шляхи формування)

Іван Франко з дружиною Ольгою та дітьми на сходах свого будинку. Львів, 1904 р.

Формування особистості нерозривно пов’язане з її національною самоідентифікацією. Важливу, вирішальну роль у цьому процесі відіграють рідна мова й культура. Здавалося б, щодо сім’ї Івана Франка в цьому сенсі не може бути жодних сумнівів: її органічне українство самоочевидне. Проте не можна оминути й того факту, що зростання Франчат минало в атмосфері білінґвізму. З раннього віку поруч з українською мовою вони часто чули російську. Мати, як відзначав Тарас Франко, «говорила дома до нас, дітей, переважно по-російськи і співала російські пісні» [22]. На російськомовність Франкової дружини вказували і сучасники. Зокрема Осип Маковей 18 червня 1887 року у своєму щоденнику записав: «Жінка [Івана Франка. – Н. Т.] майже тільки змосковська говорить, хоть і знає по-нашому, – та недаром з Расєї» [11, с. 42]. Мовою спілкування Ольги Франко, що походила зі зрусифікованого українського роду зі Східної України, і справді була російська. І хоч «її метрика написана українською мовою», у родині Хоружинських «говорили по-російськи, хіба пісні, деякі і то рідко співали по-українськи» [25, с. 11]. Навчання у Харківському інституті, який закінчила Ольга, також велось російською. Тож російськомовне середовище, у якому формувалась майбутня мати Франчат, до певної міри визначило і її світогляд та мистецькі смаки. Вона любила читати російських класиків, часто цитувала російську поезію напам’ять, співала російських народних і студентських пісень. Відтак українську мову і культуру, у силу свого виховання, Ольга Франко знала слабо. Водночас і російську мову, якою володіла дружина Франка, не можна вважати чистою літературною мовою. Гадаємо, що її мовлення було позначене також і значним впливом слобожанського говору української мови. Тож не дивно, що листи Ольги до Івана Франка писані російською або ламаною українсько-російською мовами. Так, у першому листі до майбутнього чоловіка (від 12 вересня 1885 р.) вона перепрошувала за свою «мішанную мову» і зауважувала, що «все же свою мысль выражать на бумази по украиньскому ще не привыкла» [32, с. 148]. Проте, навіть переїхавши до Галичини, Ольга Франко так і не вивчила бездоганно української мови. У її мовленні назавжди залишилися російські лексика та синтаксис, до яких згодом додалися ще й галицькі діалектизми та полонізми. Не випадково у листі до матері від 5 грудня 1909 р. з Відня Тарас Франко писав: «У ваших листах разить дуже макаронічна мова [курсив наш. – Н. Т.]. Чи нема вже Андрія, аби поправив мову і правопись?» [10].

У ранньому віці, особливо дошкільному, вплив матері на дітей є визначальним. Тому в умовах двомовної сім’ї мова, якою спілкується мати, для дітей, зазвичай, стає домінантною. Проте у родині Франка так не сталося. Бо ж сімейний білінґвізм для малих Франчат не був тотальним, і швидко переріс у мультилінґвізм із чітко визначеною українською домінантною мовою. Мовне середовище Франчат визначали кілька чинників: 1) мати, з її російською (фактично макаронічною російсько-українською, суржиковою) мовою; 2) батько, який говорив західноукраїнським варіантом української літературної мови; 3) польськомовне середовище тогочасного Львова; 4) бойківський діалект української мови, носіями якого були родичі Івана Франка (брати Захарій та Онуфрій зі сім’ями, на вакації до яких часто приїжджали Франчата); 5) гуцульський діалект, який майже кожного літа чули діти Франка, відпочиваючи в Карпатах; 6) німецька мова, яку вивчали у навчальних закладах Галичини; 7) львівська ґвара (говірка), сформована у львівському міському середовищі (суміш українських, польських, німецьких і єврейських слів), яку чули діти у молодіжному середовищі, граючи футбол, теніс тощо.

Усупереч цьому строкатому мовному середовищу, Франчата дуже швидко усвідомили свою українську ідентичність. «Донині дивує мене обставина, – писала Анна Франко-Ключко. – В ті часи переважна частина української інтелігенції говорила вдома по-польськи, тоді це значилося по-“панськи”. Оточення наше – родини, що жили в одній камениці з нами, а тим самим їх діти, з котрими ми бавилися, були поляки. Але ми, діти, вже з самих ранніх літ поставилися уперто проти всего польського, як чужого, тим більше проти польських шкіл, до котрих мама хотіла нас посилати із-за вигоди, бо вони були близько нас. Можливо, що рідне село батька, куди ми часто їздили, татові байки і казки, якими тато чарував наші серця, защіпили нам ту глибоку любов до всего рідного на ціле життя. Ця любов немов сама по собі переходила невидимими струями від него до нас, і ми вже змалку знали, хто ми є і яка наша дорога» [30, с. 317–318].

Іван Франко у своєму звичному одязі – європейському костюмі та українській вишиванці. Фото 1896 р.

Насправді ж нічого дивного у цьому не було. Адже Іван Франко, поклавши всі свої сили на утвердження української мови, літератури, культури, нації та державності, мав незаперечний вплив на формування мовної і національної свідомості своїх дітей. Негативний, ба навіть руйнівний, вплив білінґвізму на особистість він висвітлив у своїй студії «Двоязичність і дволичність». А двомовність, на думку Івана Франка, веде до розщеплення людської особистості, духовного роздвоєння, постійних сумнівів – до «дволичності». Зречення рідної мови – передумова духовного паралічу. «…В якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким иншим своєю шкірою», – відзначав письменник [19, с. 233]. Таким чином, чітке розмежування своєї і чужої мов для Франчат відбулося дуже рано, і вирішальною в цьому виборі була саме позиція батька, а не матері. Такий «сімейний сценарій» при обранні мови абсолютно закономірний. Адже «використання у спілкуванні з дитиною менш знаної лексики, термінології і складніших граматичних конструкцій, високі когнітивні вимоги, що їх висувають тати, сприяють розвитку лінґвістичних здібностей дитини. Тати краще готують дітей до спілкування з незнайомими дорослими, що також необхідно для успішної соціалізації особистості дитини» [33]. Відтак саме батько є з’єднувальною ланкою між вузьким сімейним середовищем та багатим зовнішнім світом, а тому саме його лінґвістична позиція визначає мовну практику дітей. У випадку з Франчатами так і сталося.

Іван Франко не лише прищепив дітям любов до рідної мови, а й сприяв формуванню у них любові до лінґвістики як науки, заохочував вивчення іноземних мов. Батько, згадував син Тарас, «з мамою десь-колись розмовляв по-російськи, рідше перекинув декілька фраз по-французьки, з гістьми – як було треба – говорив по-польськи і по-німецьки, з селянами – їхнім діалектом. Ми, діти чули ті слова, замолоду привчалися їх розрізняти і набирали замилування до мовознавства» [23, с. 6]. Петро Франко додавав: «Одночасно з книжками передалося і замилування до чужих мов. Ми зарані читали по-руськи, перші були народні казки, другі билини, які оставили на нас незатерте вражіння. <…> Польські книжки читав я чи не з третього нормального, німецькі <…> – з другого гімназійного [класу. – Н. Т.], французького вчив мене директор Харкевич <…>. Англійського я навчився при грі в теніс. Батько свобідно читав тими всіма мовами. Окрім того, знав по-іспанськи, італійськи (подорожував по Італії кілька разів), чеськи, болгарськи, білоруськи, жидівськи і єврейськи. По-литовськи розумів сяко-тако, бо коли раз до нас зайшов один молодий литовець і говорив з батьком, ми не розуміли ані словечка, але батько переказав нам його слова» [21, с. 459].

Усі діти Івана Франка, незважаючи на життєві випробування та всупереч суспільно-історичним катаклізмам, завжди вирізнялися з-поміж загалу високою мовною свідомістю, одначе мовознавчий доробок із них залишив лише Тарас Франко, а згодом і його донька Зіновія, яка стала відомим мовознавцем. Так, Тарас Франко, ще студентом, у листі до Олекси Коваленка від 28 липня 1908 р. писав, що до літературної творчості його спонукало, «крім багато инших причин, бажання дати – зразок народної галицької мови (у моїм розумінні – се “народної”) літературного стилю і можливо найлогічнішої правописи» [9, с. 51]. Через рік – 1909 – у статті «Наша мова і правопис» він виклав власну лінґвістичну концепцію, зокрема порушив проблему необхідності утвердження української літературної мови, віддаючи перевагу галицьким мовним нормам перед наддніпрянськими. Неодноразово свої погляди на мову Тарас Франко висвітлював у приватному листуванні [див.: 1, 5]. А у квітні 1967 р. він разом із Борисом Антоненком-Давидовичем, Євгеном Кротевичем, Іваном Кавалерідзе, Левом Ревуцьким та Карпом Трохименком виступили авторами листа, адресованого Політбюро ЦК КПРС, у якому відстоювали насущні мовно-національні проблеми українського народу. Відвертий лист на захист прав рідної мови у суворі часи брежнєвщини – гідна громадянська позиція достойного сина великого Каменяра. Проти політики русифікації в Україні у канадській пресі активно виступила і донька письменника. Ще до еміграції Анна Франко-Ключко викладала на курсах української мови для вояків і неграмотних у Києві.

Щоправда, щодо Франкової сім’ї слід відзначити й те, що мовний вплив Ольги Франко на дітей не був агресивно-нав’язливим. До того ж він не знайшов свого продовження ні в освітніх закладах, ні в мовному середовищі тогочасного Львова. Мати не ставила собі за мету виховати Франчат російськомовними. Навпаки, попри те, що була «росіянкою», Ольга Франко плекала дітей в українському дусі. «…Її родина, її приятелі й знайомі були всі членами української “Київської громади”, і серед них вона стала свідомою українкою [курсив наш. – Н. Т.], такою, якими були Трегубови, Пчілка, Леся Українка і інші» [28, № 46, с. 3], – стверджувала про матір Анна Франко-Ключко. І дійсно, перевозячи українські книжки за кордон і поширюючи їх підросійською Україною (щоразу наражаючись на можливі арешти!!!), дружина Івана Франка свідомо стала на захист проти заборони українського слова. Вона була «отим хитким човенцем, що пливе туди і сюди, і перевозить слово відродженого духа» [28, № 48, с. 3]. Саме з матір’ю Петро та Анна вперше 1909 р. здійснили екскурсію на Канівську гору до могили Тараса Шевченка.

Обов’язковим атрибутом української ідентичності в сім’ї Франків поруч із рідною мовою була вишиванка. Відомо, що Іван Франко «відрізнявся од загалу своїм костюмом – вишиваною сорочкою серед пишних комірців і краваток» [3, с. 226]. Вишиваних сорочок у письменника «було завжди під достатком, – розповідала донька Анна. – Це були майже все дарунки його приятелів, приятельок, співпрацівників не тільки із Західної України, але й з Великої України. Між цими сорочками була сорочка від Олени Пчілки, від Трегубової, Альбрант, Алчевської, Кобринської, Уляни Кравченко, Бохенської і багато інших» [цит. за: 2, с. 57]. Причому любив одягати вишиванку і в будні, і в свята. «Майже завжди носив вишивану сорочку», – писав Петро Франко [21, с. 453]. «Святковий одяг Франка завжди був темно-синій і до нього вишивана сорочка», – свідчив Михайло Яцків [34, с. 305]. «Він у дитинстві носив полотнянку, так само залюбки вбирав її, коли був на селі <…>, він шанував і цінив батьківський одяг, бо його виготовляли з полотна, пряденого і тканого пильними руками української жінки, й так як його мати та члени родини носили прекрасно вишиті сорочки, так і він на ціле своє життя лишився вірний традиції свого народу», – зауважувала Анна Франко-Ключко [29, с. 491]. Ота «вірність традиціям свого народу» передалась усім членам сім’ї.

Ольга Франко також не цуралась українського національного строю. Підтвердженням цьому є фотографія майбутньої матері Франчат зі своєю старшою сестрою Антоніною у розкішних українських костюмах, зроблена у Києві 1885 р. Свої враження від зовнішнього вигляду подружжя Франків у липні 1887 р. Людвік Куба описав так: «Там, на березі, стояли дві постаті. Жінка сяяла в барвистому українському вбранні з вишивками на широких білих рукавах та в довгій оксамитовій безрукавці, голова була пов’язана хусткою. Поруч неї з високої трави витикався чоловік невисокого зросту, з широким солом’яним брилем на потилиці. Він був без жилета, і різнобарвна вишивка української сорочки цілком гармоніювала з палючим сонячним промінням. <…> Це був Іван Франко з дружиною…» [4, с. 172–173]. Мати, згадував Тарас Франко, «для більшого “демократизму” перебиралася в народний одяг, брала на голову хустку. В пізнішім віці, побувавши на Гуцульщині, вдягалася в гуцульські запаски і носила на голові якийсь чепець» [24, с. 276]. Ольга Франко «цікавилася вишивками і народними виробами» [24, с. 276]. Вишивала також і сама. Зокрема, у будинку Франків на комоді, як свідчила Анна, красувалась «вишивана серветка маминої роботи» [7, с. 310]. До сьогодні у Літературно-меморіальному музеї Івана Франка у Львові збереглися також два рушники зі східноукраїнським узором, які вишила Ольга Франко червоними і чорними нитками.

Андрійко і Тарасик Франки. Львів, 1891 р.

Не відставали від батьків і діти. Усі Франчата змалечку носили вишивані сорочечки. Про це свідчить хоча б світлина маленьких Андрія і Тарас Франків (4-х і 2-х років) у вишиваночках та сердачках, яку подарувала 12 грудня 1891 р. Ольга Франко сім’ї Ігнатовичів. Про сорочечку для малої Гандзі та вишивані комірці для хлопців згадував Омелян Глібовицький у листі до Івана Франка: «…Ціла хата шила сорочечку для Вашої Гандзуні. Най же здорова носить на потіху Вам і “всему міру християнському православному”. Хотіли ми і для ваших козарлюгів дістати готові сорочки, та часу не стало, тож нехай приймуть бодай ковнірці, а Мамочка [Ольга Франко. – Н. Т.] при вільній хвилі пришиє їх» [8, с. 239]. Франчата, окрім вишиванок, уподобали собі також і гуцульський верхній одяг. Їх часто бачили у «байбараках і петеках» [12, с. 434] (овечих кожушках і свитках).

Батьківська любов до вишивки передалась і дітям. Ще до сьогодні співробітники київського Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, у якому працював Тарас Франко після вимушеного переїзду зі Львова до Києва, згадують, які красиві вишиванки носив син письменника.

Анна Франко-Ключко колекціонувала українські взори і сама майстерно вишивала. Так, у листі до Ольги Франко від 9 серпня 1910 р. донька просила: «Єсли би Ви могли, то купіть мені обрус і 6 або 12 серветок до вишивання на іменини» [6]. Згодом її власний дім, де б вона не жила – чи то на Закарпатській Україні, чи то у Відні, чи то у далекій Канаді – завжди був гарно прибраний вишиваними рушниками, подушками, скатертинами, серветками, гуцульськими килимами та веретами. Вона «збирала вишивки, гуцульські вироби, картини народних митців. Її шість кімнат віденської квартини мали вигляд писанки. Вишивки та квіти» [17, с. 321]. Великі національні чи християнські свята донька письменника не мислила без вишивки. У своєму есе «Великдень у Карпатській Україні» Анна Франко-Ключко відзначала, що особливого «непомітного аристократичного подиху» [26, с. 8] минувшини додають великоднім святам не лише писанки та випікання паски, а й старосвітські жіночі вишивані строї. «У Відні на всі Шевченківські вечори вона обов’язково одягала гуцульський одяг з низками червоних корал, – згадувала про тітку Анну її небога Віра Франко. – Чоловік, хлопці і я мусіли бути у вишиваних сорочках. Вона обов’язково виступала на таких вечорах та ділилася спогадами про свого батька Івана Франка» [17, с. 321]. 1956 р. в Канаді Анна Франко-Ключко виступила перед жінками Монреалю з нарисом «Таємниця вишивки». «Ті, що чули чи читали цей нарис, – значилося в анонсі, – знають, скільки в ньому авторка виявила великої любови та зрозуміння української вишивки» [13, с. 10]. Як найцінніший скарб зберігала вона білу полтавську мережану сорочку батька (подарунок Христі Алчевської), яку передала Музеєві Івана Франка у Львові під час свого приїзду на Україну 1967 р.

Тарас Франко. Фото 1969 р. Київ.

Для усіх Франчат вишиванка, як і українська мова, упродовж усього їхнього життя не були просто красивим аксесуаром. Для них, розкиданих по світу, це був глибинний символ їхньої великої і малої Батьківщини. Милий спомин про отчий дім, щасливе дитинство, про Батька і Матір асоціювався з мовою і тонким узором вишиваної чи мережаної сорочки. Причому одягнути вишиванку для уже дорослих Франчат означало не лише зберігати «вірність традиціям свого народу», але зберігати вірність Батькові. Вона для них стала обов’язком атрибутом, що визначав їхню приналежність до великого роду – роду Франка. Можливо, саме тому й Анна, й Тарас (Андрія і Петра уже не було серед живих) у під’яремні радянські роки так міцно тримались за своє українство. Так, Тарас Франко, не без гордості згадувала про нього сестра Анна, у своєму органічному українстві «був прямолінійним і до дрібничковості послідовним. Купував виключно в українських крамницях, говорив всюди по-українському, приятелював виключно з українцями, належав до українських організацій» [27, с. 92]. Такою ж українською патріоткою залишалась усе життя і Ганна.

Лібералізм, демократизм, толерантність, активний спосіб життя, творча атмосфера в домі, основи національного виховання, відсутність будь-якого насильства і безмежна материнська любов – оце, певно, і усі нехитрі принципи, які сповідувала Ольга Франко як матір. Усю її педагогічну концепцію можна було б з повним правом назвати – «виховання любов’ю». Бо ж усіма її діями керувала величезна любов до дітей. Вона наповнювала дитинство Франчат світлом, щастям і ласкою. Свято вірила, що дітей можна виховувати лише добром і любов’ю. Антоніна Трегубова, старша сестра Франкової дружини, у споминах писала про Ольгу: «Це велика заслуга моєї сестри, що вона зуміла викохати помічників і розмовників своєму чоловікові! Чи багато з нас, матірок, цього досягли?..» [16, с. 159].

***

Усі Франчата були сильно прив’язані до матері. Вона робила їх щасливими. Вона ж робила їх і особливо нещасними. І причиною цього була її спадкова невиліковна психічна недуга, що прогресувала з кожним роком. Важкий душевний стан берегині домашнього огнища не міг не позначитись на атмосфері в родині. У жовтні 1900 р. Іван Франко писав Агатангелові Кримському: «У мене також клопіт, моя жінка тяжко недужа. У неї літом була руптура [грижа. – Н. Т.], яку оперовано щасливо, а тепер проявилося божевілля на тлі зразу еротичнім, а потім релігійнім. Правда, їй тепер уже ліпше (вона живе в Коломиї в домі одного знайомого лікаря), але що ся хвороба у ній фамільна, а організм її дуже утлий і вичерпаний, то я боюсь, що поліпшення буде тільки хвилеве. Сей останній припадок у зв’язку з тисячними іншими прикростями страшенно прибив мене, і я іноді й сам почуваю страх, що збожеволію» [20, т. 50, с. 158]. Оте відчуття психологічної напруги у сім’ї, емоційного неспокою, щоденного очікування нервових вибухів матері негативно впливало на всіх членів родини. «Наше молоде життя проходило на співжитті з умовохворою людиною» [27, с. 79], – боляче констатувала Анна. Увесь трагізм цього співжиття полягав ще й у тому, що у своїй хворобі Ольга Франко (на відміну від майбутньої психічної недуги Івана Франка) «діставала напади переслідування й шалу» [27, с. 78], а відтак навіть до найближчих і найрідніших ставала агресивною, злобною – нестерпною. «В старшім віці зробилася дуже незгідлива і нетовариська, підзорлива і сварлива», – згадував син Тарас [25, с. 12]. «Коли ми приходили зі школи, мама накидалася на нас зі страшними лайками і її нервове роздражнення часто доходило до шалу» [27, с. 78], – розповідала донька Анна. Підлітковий і юнацький вік Франчат був різким контрастом до безжурних, щасливих років дитинства. У життєву долю кожного з дітей хвороба матері назавжди вкарбувала глибоке усвідомлення родинної кризи, екзистенційної безвиході, підліткової і юнацької самотності: «Наше життя вдома стало пеклом» [27, с. 78], «ми жили відокремлені, одинокі, самітні», «ми ніде не знаходили опори й правдивого щирого відношення», «ми тепер стали паріями, без знатного роду, без родинних зв’язків» [27, с. 79]. Кожен з Франчат знаходив для себе свій вихід із цієї пекельної домашньої атмосфери. Хлопці – Андрій, Тарас і Петро – дедалі частіше бігали на свої заняття з «руханки». Свіже повітря та спортивний майданчик «Сокола-Батька» для них став розрадою та розрядкою від домашньої напруги. Анна ж, яка, внаслідок своєї гендерної приналежності, змушена була проводити багато часу вдома, з нападами і знущаннями матері боролась мовчки.

Хоч би як там було, але Ольга Франко мимоволі стала «берегинею» дому, в якому розбивались дитячі серця. «До сьогодні стоїть мені перед очима одна розпучлива хвилина, яка ще й тепер мене болить, – згадувала Анна Ключко-Франко. – Була неділя; громадки людей, святочно й гарно одягнених, ідуть до Стрийського парку, де відбувається фестин. До нас долітають звуки музики – люди веселі й гамірні. А я і мій брат Андрій стояли на ґанку і приглядалися людям. Я була боса, в дешевенькій вилинялій від частого прання сукенці. Великий жаль стиснув мені серце: люди живуть весело, безтурботно й радісно, гарно одягнені можуть іти до парку забавлятися, а ми знаємо тільки горе й терпіння. Мене це вразило тим більше боляче, що якраз довелось тоді пережити страшну сцену з мамою. Сльози жалю й горя лилися мені з очей. Я поглянула на Андрія й побачила, що він також плаче. Це вдарило мене мов ножем у серце, бо що я плакала – це була річ звичайна, але я не думала, що і брат так само страждає…» [27, с. 79].

Усіх огортало відчуття безвиході і розпуки. Іван Франко навіть певний час думав розлучитися з дружиною для спокою і безпеки дітей та «знов піти на давнє бурлацьке життя» [20, т. 50, с. 174]. «Чом Ви не станете на тому погляді, що вона збожеволіла, а всім відомо, що божевільних людей не держать дома, – радив письменникові Єлисей Трегубов. – <…> Воно Вам видніше, як треба робити, хоч боюсь, що Ви загубили голову у такій біді, і мушу Вам сказати, що і себе, і дітей губити не приходиться: ліпше ж Вам задати її до божевільної больниці і захиститься, а також захистити здорових, бо на волі не дасть вона нікому життя» [31, с. 128–129]. Проте перебування Ольги Франко на Кульпаркові в лікарні для душевнохворих також не вирішило родинних проблем. Щонеділі діти ходили відвідувати маму. Ці візити були сповнені обопільних сліз і болю. Про побачення з Ольгою Франко у шпиталі Анна писала: «Ми зі сльозами кинулися до неї [Ольги Франко. – Н. Т.]. Мама гірко плакала й просила взяти її назад додому, обіцяючи бути спокійною. Далі, нарікала на знущання сестер і прислужниць, але потім почала говорити без зв’язку, її очі загорілися й неспокійно забігали; нас вивели. Ці побачення переходили наші сили й ми стали просити й настоювати, щоб тато взяв її назад із шпиталю додому» [27, с.87].

Поштова картка Ольги Франко до сина Тараса від 3 лютого 1930 р. Автограф.

Дітям дуже боліла їхня мати. Боліло і від матері. І хоч співжиття Ольги Франко з іншими хворими у божевільні лише погіршило її стан, й Іван Франко, і діти воліли, щоб вона залишалась вдома. «Коли питала Тараса, як їм ведеться, то відповідав: “Zle z matką, a bez matki jeszcze gorżej” [Погано з матір’ю, а без матері ще гірше (польськ.). – Н. Т.]. Навіть Петро признавав конечність маму передержувати вдома, не в закладі» [14, с. 134]. У спокійні хвилини вона знову ставала тією доброю і люблячою матір’ю, яка їх голубила, опікувалась ними і ходила на прогулянки. У листі від 1 лютого 1906 р. до Єлисея Трегубова Іван Франко писав: «Не спішно мені розставатися з Ольгою по 20 роках спільного життя. Хоч і скільки нам обом довелося перетерпіти, а в останніх літах мені через неї, а все-таки я зжився з нею і чую, що багато завдячую їй, та й тепер іще в спокійних днях вона така добра, особливо для дітей, така непідкупно чесна і високоморальна в своїх поглядах і навіть у хворобливих тирадах, що в мене серце крається на саму думку розстання з нею і її розстання з дітьми» [20, т. 50, с. 284]. Мати була потрібна Франчатам, так, як і вони були потрібні їй. У спокійні хвилини Ольга Франко намагалась компенсувати дітям недоотриману материнську любов. Ніжністю і теплом зігрівала дитячі розбиті серця, загоювала кривди і образи. Розуміла, що травмує їхні душі. Не була злою і безсердечною, лише нещасною і хворою. А що на цю хворобу не було ліку, то у тім не було її вини. Любила своїх дітей понад усе. Були змістом її життя. Її розрадою і втіхою. Навіть у час недуги не забувала по них. «Була хвора <…>. Переважно говорила про своїх дітей» [15, с. 118], – свідчила про матір Франчат Михайлина Рошкевич. Та й Іван Франко відзначав, що Ольга «занимається з дітьми і любить їх, і се, здається, добре впливає на неї» [20, т. 50, с. 186].

На її материнську долю випало чимало випробувань. Чи ж не вона піклувалася про дітей, які по черзі хворіли різноманітними дитячими недугами? Чи ж не на неї лягав увесь клопіт їхнього одягання, виховання, навчання та дозвілля? А скільки тривог у материнському серці було пов’язано з невиліковною недугою (епілепсією), а згодом і передчасною смертю найстаршого сина Андрія! Безумовно, немає нічого страшнішого для батьків, ніж смерть їхньої дитини. І Іван Франко, і його дружина смерть сина пережили дуже тяжко. Незагоєна рана батьківських сердець кровила все їхнє подальше життя. Ба більше, Ольга Федорівна так ніколи і не змирилася зі смертю первістка. Але й на цьому жорстока Доля не зупинилась. Випробовувала її до останнього. Уже лежачи на передсмертному одрі, Ольга втратила свого найменшого сина – Петра. Якщо первістка Андрія забрала хвороба, то Петра – тоталітарний режим сталінської імперії. 28 червня 1941 р., коли наймолодший син прийшов прощатися перед етапом, материнське серце відчуло, що вони бачаться востаннє. «На прощання мати мовила: “Тікай, синку, тебе знищать; я добре знаю, хто такий Сталін”, – “Пізно, мамо”, – відповів він. Це були останні слова Петра Франка» [18, с. 62]. 15 липня 1941 р. – Ольга відійшла у вічність.

«По її смерти, – згадувала донька Анна, – на моє запитання: “Чи ти повернешся до Львова до нашої хати? – брат Тарас відповів мені – “Мами нема, нема чого вертатись”. Це була правда, – милий пам’ятник в наших серцях для неї» [27, с. 47].

Ольга Франко – ця «лихою долею зламана квітка» [27, с. 46] – посвятила усе своє життя чоловікові і дітям. На благо родини віддала всі свої сили і всю свою любов. Життя безупинно випробовувало її. Вона, не вагаючись, ішла на все нові й нові жертви. Задля своєї сім’ї, задля дітей мати відмовляла собі в усьому. А поза тим вона так любила чорну смородину, яблучка і вишеньки у своєму саду. Була великою майстринею конфітюр. Над усе любила готувати і смакувати різноманітні джеми і повидла. А ще…мріяла про піаніно. Знаючи цю давню мрію матері, Петро Франко 1939 р. купив для неї рояль. Була щаслива…

Ольга Франко з Білевичів, дружина Петра Франка. Авторка кулінарного бестселера “Практична кухня”.

На відміну від Івана Франка, його дружина дочекалась онуків. Для малих внучат варила варення, розповідала казки, організовувала дитячі забави. Стала люблячою бабусею. Так, невістка Ольга Франко з Білевичів (дружина Петра Франка) вдячно згадувала про свою свекруху: «Десь незадовго по шлюбі Ольга Федорівна пішки прийшла до Буська, щоби навідати мене. Дуже мене пильнувала і добре до мене відносилась. Коли ми вже остаточно перебрались до Львова, то деякий час мешкали в кімнатах разом з Ольгою Федорівною <…>. Часто ходила на закупи – дуже любила ізюм та мигдаль. Заопікувалась також нашими дітьми (Віра народилась в Коломиї 28 грудня 1924 року, Ася [Іванна. – Н. Т.] – 30 грудня 1926 року теж у Коломиї). Меншу Асю завжди старалась відпровадити до школи і привести назад додому» [цит. за: 2, с. 104].

…Виховуючи своїх дітей, Ольга Франко вірила: «Виростуть і самі зрозуміють». Вони виросли. І зрозуміли. А зрозуміти – значить пробачити (як твердила Жермена де Сталь). Уже дорослі Франчата пробачили своїй матері її несамовиті стани, роздратованість, свою покалічену юність… Вилетівши з батьківського гнізда, через багато літ донька Анна писала: «Аж тепер я добре зрозуміла маму. Я простила їй її довголітні знущання наді мною, десять літ знівеченої моєї молодости! У мене залишилося лише безмежне співчуття для мами та жалість для її тяжкого, нещасного життя» [27, с. 102]. Діти були вдячні Долі за те, що у них була Мама. І навіть коли Ольга Федорівна Франко з Хоружинських відійшла у вічність, вона назавжди залишилась у гарячих серцях Франчат, що мужньо йшли життєвою стежиною, «…ведені люблячою рукою мами..».

1. Баб’як П. Листи Тараса Франка до Романа Савицького // Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. – Львів, 2002. – Вип. 9/10. – С. 301–317.
2. Бонь В. Будинок-музей Івана Франка у Львові: Ілюстрований путівник по Львівському літературно-меморіальному музею Івана Франка. – Львів: Каменяр, 2008. – 122 с.
3. Єфремов С. Зі спогадів про Ів. Франка // Спогади про Івана Франк а / Упоряд., вст. ст. і приміт. М. Гнатюка. – Львів: Каменяр, 1997. – С. 223–229.
4. Куба Л. Як я познайомився з Іваном Франком // Спогади про Івана Франка. – С. 172–174.
5. Лесів М. Мої писемні контакти з Тарасом Франком // Варшавські українознавчі записки 23-24. – Варшава, 2007. – С. 342–355.
6. Лист Анни Франко до Ольги Франко від 9 серпня 1910 р. // ІЛ. – Ф. 3. – № 1825.
7. Лист Анни Франко-Ключко до Марії Кіх від 17 вересня 1967 р. / Публ. В. Бонь // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. – Львів: Каменяр, 2007. – Вип. 7. – С. 310–311.
8. Лист Омеляна Глібовицького до Івана Франка [б. д.] // ІЛ. – Ф. 3. – № 1621. – С. 239–241.
9. Лист Тараса Франка до Олекси Коваленка від 28 липня 1908 р // Чернігівський історичний музей ім. В. В. Тарновського. – Фонд Олекси Коваленка. – № Ал-52-301/12/539. – С. 50–51, 51 зв.
10. Лист Тараса Франка до Ольги Франко від 5 грудня 1909 р. // ІЛ. – Ф. 3. – № 1839.
11. Маковей О. Дневник [Записи про Івана Франка] // Semper magister et semper tiro: Іван Франко та Осип Маковей / Упоряд. Н. Тихолоз. – Львів: [ЛВІЛШ], 2007. – С. 33–60.
12. Олеськів-Фредорчакова С. Із спогадів про Івана Франка // Спогади про Івана Франка. – С. 433–437.
13. Приявна. Зустріч жіноцтва Монтреалу з донькою Івана Франка // Жіночий світ. – 1957. – № 2. – С. 10.
14. Ракочі Й. Спогади про Целіну Зигмунтовську // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. – Львів: Каменяр, 2003. – Вип. 3. – С 130–136.
15. Рошкевич М. Спогади про Івана Франка // Спогади про Івана Франка. – С. 108–119.
16. Трегубова А. Дещо з життя Ольги Франкової // Спогади про Івана Франка. – С. 155–161.
17. Франко В. Дещо про тітку Ганздю // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. – Львів: Каменяр, 2007. – Вип. 7. – С. 321–322.
18. Франко З. Людина із забуття // Франко З. (1925–1991): Статті. Спогади. Матеріали / Упоряд. і наук. ред. М. А. Вальо. – Львів: [ЛНБ ім. В. Стефаника], 2003. – С. 55–62.
19. Франко І. Двоязичність і дволичність // ЛНВ. – 1905. – Т. 30. – Кн. 6. – С. 231–244.
20. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – Київ.: Наук. думка, 1976–1986.
21. Франко П. Спогади про батька // Спогади про Івана Франка. – С. 453–460.
22. Франко Т. Автобіографія (машинопис) // Архів Львівського національного університету імені Івана Франка. – Спр. № 311 (за 1950 р.).
23. Франко Т. Іван Франко і діти (машинопис) // ІЛ. – Ф. 3. – № 4893. – С. 1–8.
24. Франко Т. Про батька. – Вид. 3-е. – Київ: Дніпро, 1966. – 284 с.
25. Франко Т. Спогад про матір (машинопис) // ІЛ. – Ф. 3. – № 4893. – С. 11–13.
26. Франко-Ключко А. Великдень у Карпатській Україні // Жіночий світ. – 1957. – № 4. – С. 7–9.
27. Франко-Ключко А. Іван Франко і його родина: Спомини. – Торонто: Ліга визволення України, 1956. – 131 с.
28. Франко-Ключко А. Ольга Франко в правдивім світлі (Листи Івана Франка до його дружини Ольги родом Хорунжинської) // Новий шлях. – 1960. – № 46 (6 червня). – С. 3; № 48 (13 червня). – С. 3.
29. Франко-Ключко А. Франко і Ґанді // Визвольний шлях. – 1978. – № 4. – С. 488–493.
30. Франко-Ключко А. Як учив і виховував Іван Франко нас, своїх дітей / Публ. В. Бонь // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. – Львів: Каменяр, 2007. – Вип. 7. – С. 317–320.
31. Чернишенко Л. Листи Єлисея Трегубова до родини Франків // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. – Львів: Каменяр, 2007. – Вип. 4. – С. 55–153.
32. Чернишенко Л. Листи Ольги Хоружинської до Івана Франка // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. – Львів: Каменяр, 2001. – Вип. 2. – С. 145–207.
33. Ярмиева Р. М. Роль семьи в формировании и развитии языка: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://ecsocman.edu.ru/images/pubs/2008/11/06/0000325159/yarmieva.pdf.
34. Яцків М. Мої зустрічі з Каменярем // Спогади про Івана Франка. – С. 305–309.