© Богдан ТИХОЛОЗ
- Світлина Богдана Волошина (Пана Марциняка)
Найголовніше на Великдень – не забути про Христа.
Про Його смерть і Воскресіння. Про жертву і про спасіння. Про дух і сенс цього найбільшого християнського свята.
Бо за паскою й ковбаскою, за крашанками і писанками, щедрими гостинами й веселими гаївками ми часом уже не здаємо собі справи з того, а що, властиво, святкуємо?
Завершення посту? Довгоочікувану можливість зʼїсти скоромного і випити міцного? Зайвий привід зустрітися з друзями? Просто-напросто кілька вихідних поспіль?
Навіть відвідуючи храм (бо ж годиться – при святі!) і виконуючи нехитрі ритуальні дії, освячені традицією, не кожен із нас памʼятає про їх глибинний, сакральний сенс.
Натомість Іван Франко, якого й досі часом дехто огульно звинувачує у «войовничому атеїзмі» (вочевидь, іще діє інерція радянської пропаганди, бо декомунізація мислення – значно тяжча справа, ніж декомунізація вулиць!), дуже добре здавав собі справу з того, якою була жертва Христа, чому й навіщо зійшов Він на хрест, врешті, з чим повернувся до людей, воскреснувши, яким постав перед їхнім зором і сумлінням.
Чи не найкраще ілюструє Франкову христологічну концепцію філософська алегорія з циклу «Excelsior!» (лат. «З вершин»; дослівно: вище! Д’горі!) збірки «З вершин і низин» під назвою «Христос і хрест» (1880). Ось її текст.
ХРИСТОС І ХРЕСТ
Серед поля край дороги
Стародавній хрест стоїть,
А на нім Христос розп’ятий
Висів тож від давніх літ.
Та з часом прогнили гвозді,
Вітер хрест розхолітав,
І Христос, вгорі розп’ятий,
Із хреста на землю впав.
Тут сей час трава висока,
Що росла вокруг хреста,
Радісно в свої обійми,
М’яко прийняла Христа.
Подорожники й фіалки,
Що там пахли з-між трави,
Звились, мов вінець любови,
У Христа край голови.
На живім природи лоні,
Змитий з крови, ран і сльоз,
Серед запаху і цвітів
Сумирно спочив Христос.
Та якісь побожні руки
Спать Йому там не дали
І, хрестячись, з-поміж цвітів
Знов угору підняли.
Та, нових не мавши гвоздів,
Щоб прибити знов Христа,
Хоч з соломи перевеслом
Прив’язали до хреста.
Так побожні пересуди,
Бачачи за наших днів,
Як з старого древа смерти,
Із почитання богів,
З диму жертв, з тьми церемоній,
Із обмани, крови й сльоз –
Словом, як з хреста старого
Сходить між людей Христос,
І як, ставши чоловіком,
Ближчий, вищий нам стає
І святим приміром своїм
Нас до вольности веде, –
Силуються понад людськість
Будь-що-будь піднять Христа
І хоч брехні перевеслом
Прив’язати до хреста.
Світлина Богдана Волошина (Пана Марциняка)
Це притча, осердя якої – ідея значущості людської іпостасі Богочоловіка. Франко переосмислює семантику традиційних образів: земля постає як джерело гармонії, царство блаженної природи, височінь же старого хреста – символ мук і страждань. Та цей твір, на нашу думку, ‒ зовсім не раціоналістичне заперечення релігії як віри в щось вище, надлюдське, морально досконале. Навпаки: це якраз утвердження нової, гуманістичної віри в людину, ідеалом якої виступає для Франка Христос. Подібну «антропологізацію» образу Месії спостерігаємо у хронологічно трохи ранішому вірші «Прискали пречисті звуки…» (1879), що залишився поза збірками.
Фінал твору «Христос і хрест» крізь призму його символіки прочитується як рішуча незгода ліричного героя з прагненням псевдорелігійних людей, фарисеїв та ідолопоклонників, замість земного «вінця любові», звитого з квітів, одягнути терновий вінець мучеництва на Христа, котрий «…з хреста старого / Сходить між людей». А саме таке «олюднення Христа», а відтак і олюднення, гуманізацію християнства, його наближення до земних проблем, гаряче вітає поет. Він протестує проти релігійного фанатизму, ритуального «почитання богів, / … диму жертв, … тьми церемоній, / … обману, крові й сльоз», але зовсім не проти людинолюбної християнської моралі. Тому й Христос для нього – не похмурий аскет, а передусім Утілена Любов.
Між іншим, така модифікація сакрального образу Месії в головних рисах збігається, зосібна, із прагненням німецького «поета поетів» Й.-Х.-Ф. Гельдерліна погодити Христа й Діоніса. Властиво, Франків Христос у «вінці любові» з фіалок та подорожників – це немовби воскреслий «на живім природи лоні» античний Діоніс, бог виноградарства, князь пристрастей та земного шалу, освячений і ушляхетнений проповіддю любові неземної. Тож третя алегорія «Excelsior!», як і Гельдерлінові гімни, – це спроба поетичного засвідчення істини, що «Христос іще живий», – але не в зашкарублій, змертвілій обрядовості, а в самій «плоті» людського буття. І від того «заземлення» Богочоловік стає не тільки «ближчим», але й «вищим».
* * *
Підносячи келихи за щедрим столом «за тоті свята!», смакуючи паску й до паски, не забудьмо, що Христос іще живий, і що Він у кожному з нас. У цьому й полягає простий і вічний сенс нашого великоднього вітання: «Христос воскрес! – Воістину воскрес!» Бо це не лише визнання, а й зобовʼязання. І Христос, «ставши чоловіком», не тільки «ближчий, вищий нам стає», а й «святим приміром своїм / Нас до вольности веде». Іти ж бо маємо за Ним – власними ногами. Франко це розумів, як рідко хто.
Христос Воскрес!
Франко:Наживо/Franko:Live 