ФРАНКО і МАКОВЕЙ: перехресні стежки

 © Наталя ТИХОЛОЗ

Серед великої когорти Франкових сучасників чимало постатей, роль і діяльність яких в українській культурі ще не достатньо осмислена. До таких помітних, хоч, на жаль, усе ще малознаних персоналій належить і Осип Маковей – письменник, критик, історик літератури, перекладач, фольклорист, журналіст. Історія творчих взаємин Івана Франка та Осипа Маковея тягла й плідна. Іван Франко, величчю свого духа бажаючи «обняти цілий круг людських інтересів» і «не лишитись чужим у жаднім такім питанні, що складається на зміст людського життя» [т. 31; с. 309][1], завжди жваво й активно відгукувався на події літературно-громадського життя своєї епохи. Користувалися його опікою й поети-початківці, які віднаходили в його особі доброго й щирого порадника, справедливого й правдомовного критика, суворого, уважного й вимогливого учителя. Не залишилась поза увагою Івана Франка і літературно-громадська діяльність Осипа Маковея. З легкої руки славетного автора «Каменярів» відбувся літературний дебют його молодшого колеги по перу. Франко неодноразово виступав рецензентом творів Маковея, співпрацював (а іноді й полемізував) із ним у тогочасній періодиці, мандрував Карпатами, гуляв львівськими вуличками й часто запрошував на обід. Осип Маковей своєю чергою підтримав Франка найтяжчого періоду його життя – після виходу статті «Ein Dichter des Verrathes», був одним із організаторів 25-літнього ювілею творчості українського Мойсея, а також першим читачем, критиком і перекладачем деяких його творів.

То хто ж вони – Іван Франко та Осип Маковей – учитель і учень, патрон й протеже, соратники, побратими, друзі чи опоненти?

Осип Маковей. Фото, орієнтовно початок 1900-х рр. Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописних фондів і текстології. – Ф. 59. – № 2572.

Осип Степанович Маковей (псевд. і крипт. – Євмен, Стефан Ярошенко, О. Степанович, О. М., О. М-ей, М-ей, М.*, Spectator, Явор, Осип з Буковини та ін.) народився 23 серпня 1867 р. в м. Яворові Львівської області. Протягом 1879–1987 рр. він навчався в українській академічній гімназії у Львові; згодом (1887–1889 рр.) – на філософському факультеті Львівського університету, який закінчив 1893 р. У 1889–1890 рр. відбув службу в австро-угорській армії. 1897-го та 1905 р. побував у Києві. 1899 р. Маковей вивчав слов’янську філологію у Віденському університеті, зокрема, як і Франко, відвідував семінари професора Ватрослава Ягича. 1901 р. в Чернівецькому університеті отримав вчений ступінь доктора філософії за дослідження «Панько Олелькович Куліш. Огляд його діяльності». Викладав українську мову та літературу в учительських семінаріях Чернівців (1899–1910), Львова (1910–1913), Заліщик (із 1913 р. і аж до смерті 21 серпня 1925 р. – директор Заліщицької учительської семінарії). У 1914–1918 рр. служив офіцером діючої австро-угорської армії, зокрема був перекладачем із російської мови, начальником листової цензури в Чернівцях, головним перекладачем пруського Карпатського корпусу.

Літературний дебют Осипа Маковея відбувся завдяки Іванові Франкові ще за гімназійних років, у середині 80-х років ХІХ ст. Для публікації в журналі «Зоря» Маковей надіслав Франкові 10 своїх перекладів та ориґінальних поезій («Посольство» та «Лореляй» Г. Гайне, «Потіха лісна» Н. Ленау, «Жалі дівчини» за Ф. Шиллером, «Чи плакати», «Думка», «В гімназії», «Неділя в полі», «Нічна думка», «Відважний» – усі датовано 1885), зауваживши: «Добре се, то робіть з тим, що хочете; а зле, то не дивуйтесь, бо я доперва вправляюсь»[2]. Тексти, які надіслав гімназист, зацікавили І. Франка. Тож 26 грудня 1885 р. відбулося їхнє особисте знайомство. Про свій перший лист до Франка та знайомство з ним Маковей записав у щоденнику: «Хотячи спробувати щастя, вислав я около 15/11 1885 на руки п[ана] Франка 3 переводи з німецького і 6 своїх кавальців під знаком М*. <…> Тогди Франко переказав через інших, щоб я до нього прийшов. І я 26/12 [1]885 був-єм з Терлецьким у Франка і перший раз запізнав-єм ся з ним. Він похвалив мої почини <…> Відтогди я ходжу часом до нього, а він мені радить, як що робити. Як маю що, то несу йому до перегляду»[3]. Знайомство з Франком стало вирішальним у долі Маковея, який через багато років, у 40-ліття своєї творчої діяльності тепло відгукувався про свого наставника: «В грудні 1885 р. я познакомився з Іваном Франком і бував у нього досить часто. Був дуже йому вдячний за добру пораду і за людяне поведення зі мною»[4].

Лист Осипа Маковея до Івана Франка від 19 листопада 1885 р. Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописних фондів і текстології.  – Ф. 3. – № 1603. – С. 951.

Відтак, за сприяння Франка, Маковей 1885 р. дебютував у «Зорі» перекладом вірша «Післанець» Г. Гайне (№ 22). 1886 р. у тій-таки «Зорі» з’явились і перші ориґінальні поезії «Заказані яблука» (№ 21), «Неділя в полі» (№ 24) та переспів «Орфея та Еврідіки» з Овідія (№ 4), на що вказав Франко у праці «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (Львів, 1910): «У тім річнику [йдеться про «Зорю» 1886 р. – Н. Т.] виступили уперве на літературне поле <…> Осип Маковей – з трьома поезіями <…>» [т. 41, с. 437]. Для публікації у журналі «Зоря» Франко відібрав також поезію Маковея «Думка», проте редакція журналу відмовилась її друкувати. «Вірш М[аков]ея відкинуто [редакцією “Зорі”. – Н. Т.] тому, що його зміст (контраст веселої гри на фортепіано на першому поверсі і плачу вмираючої дитини у підвалі) надто сумний, а “молода людина, – на думку редакції “Зорі”, – повинна дивитися на світ весело і не звертати уваги на такі речі”», – писав 1887 р. Франко у статті «Rusińska literatura albumowa» [«Українська альманахова література»] [т. 27, с. 102]. Тому в листі від 9 липня 1886 до упорядника альманаху «Ватра» В. Лукича він надіслав вірш Маковея «Думка» для публікації в цьому альманасі [т. 49, с. 70].

Відтоді між Франком та Маковеєм встановилися теплі, дружні стосунки. Франко став для поета-початківця та перекладача добрим наставником, заохочував його до дальшої роботи (зокрема радив перекладати М. Некрасова, Й.-В. Ґете, Н. Ленау), давав рекомендації щодо написаних уже текстів, особисто знайомив із тогочасними письменниками, журналістами, культурно-громадськими діячами (так, через нього Маковей познайомився з В. Коцовським, І. Белеєм, О. Кониським, К. Попович), ділився власними творчими та життєвими планами. «Я, роздумавши, стаю чимраз більшим його приклонником. Подобаєсь мені його теперішнє поступування», – записав Маковей у щоденнику 24 листопада 1886 р.[5]. Він ставився до Франка з глибокою шаною і пієтетом: «Мов з своїм рівним, він зо мною говорив. Я до нього чую симпатію, а він до мене, бодай в часті, – також. Щоб я лиш йому чим вивдячивсь за се, бо він мене не одного навчив своїми розмовами»[6]. Показово, що, закінчуючи гімназію, Маковей питався Франкової поради, на якому факультеті йому продовжувати навчання. Той «радив іти на права»[7]. Одначе, як відомо, Маковей, як давніше і сам Франко, став студентом філософського факультету Львівського університету – можливо, дався взнаки особистий приклад старшого друга й наставника.

Іван Франко. Фото, 1886 р.

За студентських років Маковей часто бував у Франка вдома. Вони багато спілкувалися про літературу, ділилися творчими задумами. «З ним то й не жаль говорити. Щось мудрого почуєш, научишся – о, я би-м балакав цілими днями з такими людьми, що хоч мудрі і значення мають і будуть мати, а таки поговорять з таким, як я, зовсім по-щирому і дружньому», – зізнавався Осип Маковей у своєму «Дневнику»[8]. Він радився з Франком із приводу видання молодіжної науково-літературної газети «Товариш». Франко допоміг молодшому колезі та його приятелям організувати видання першого номера: «Для 1 числа матеріялу дав найбільше Франко, Павлик і Драгоманів, бо від молодших мало що могли-сьмо дістати. <…> Найбільше гроша на друк вложив Франко»[9]. Маковей у газеті «Товариш» виступив із віршем «На самоті», що його відібрав для публікації Франко. «“Давайте вірші”, – каже Франко, а ту я нічого не маю. Зволікав-єм нарочно троха, думав-єм, що обійдуться, але вкінці мусів-єм дати що. Приніс-єм йому 2 зошити поезій з [18]86 і [18]87 р. “На, вибирайте, єсли знайдете що доброго, бо я не знаю, що вибрати. Полова всьо – тай тілько”. Вибрав він “На самоті”», – записав у щоденнику Маковей[10]. У рецензії «“Towarysz”, pyśmo literaturno-naukowe» [«“Товариш”, письмо літературно-наукове»] Франко згадав серед інших авторів, що друкувалися у цьому часописі, й Маковея [т. 27, с. 220]. Проте газета швидко припинила своє існування. «“Товариш” виходити не буде. Доки був в руках Франка, то й надія була, що не пропаде. Але наші крикуни (Трильовський, Будзиновськ[ий]) напосілись відобрати від нього – і відобрали. Казали, що в 1 ч. праці самих старших, вони так і друге число заповнять своїм, – а “Тов[ариш]” преці орган молодіжі, там повинні бути переважно праці молодих людей. А чому ті молоді не дали матеріялу до 1 ч. і не зібрали до 2 ч., – того не хотять знати. І так тепер ні старі, ні молоді не будуть друкувати, бо “Товариша” нема», – відзначив 13 лютого 1889 р. Маковей у щоденнику[11].

Титул “Дневника” Осипа Маковея. Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописних фондів і текстології.  – Ф. 59. – № 2753.

Франко не раз рятував Маковея у скруті, запрошував до себе на обід, допомагав грішми та роботою. «Шість днів я в нього обідав. Більше сам не хочу: він не багач, а я не дід; годі надуживати чужої доброти», – записав 25 жовтня 1887 р. у щоденнику Маковей[12]. Вони часто разом ходили «на прохід в ліс», їздили в гори. Наприкінці травня 1889 р. Франко з Маковеєм мандрували до Карлсдорфу, ловили рибу в ріці Стрий. У липні того-таки року Маковей разом із Франком та наддніпрянськими українцями Сергієм Деґеном і його сестрами здійснив тижневу подорож по Карпатах, після якої всі учасники її були заарештовані за нібито належність до таємного революційного гуртка.

Дружні контакти з Франком, його підтримка та протекція спонукують Маковея до літературної праці. 1892 р. в «Зорі» (№ 17) він публікує цикл віршів «Semper idem. З теки скептика», який Франко у розвідці «Наше літературне життя в 1892 році (Листи до редактора “Зорі”)» назвав «найінтереснішим і артистично найвартнішим явищем» [т. 29, с. 18]. «Не входжу і не маю права входити в те, чи автор малював тут свої власні чуття і погляди, чи ні, – зауважував Франко, – в усякім разі фіґура героя “Semper idem” видається мені типовим екземпляром інтеліґентного галичанина. Нерозвитий духово, неспосібний до вищого розуміння життя і його відносин, він вічно хитається між поривами грубої змисловості і скептицизмом, котрий аж надто часто переходить в цинізм. Всяке сильне, суцільне чуття видається йому хоробою, сентименталізмом, і він поспішає чимскоріше прибити, приглушити, зламати його. В його очах щирий ентузіазм нічим не різниться від комедіантства, а комедіантства ентузіастичного він так боїться, що аж попадає іноді в комедіантство паяца» [т. 29, с. 18].

У «Житі і слові» Франко умістив поему Маковея «Новик»[13], про що інформував М. Драгоманова у листі від 20 січня 1894 р. [т. 49, с. 449]. М. Драгоманов скептично оцінив цю поему, відзначивши, що не бачить у ній «ні поезії, ні навіть стихотворства»[14]. У листі-відписі до М. Драгоманова від 11, 19 березня [1894] Франко полемізував: «Не зовсім годжусь і на Ваш суд про Маковея. Він певно талант не перворядний, та все-таки талант, а “Новик” найлучче з усього, що він досі написав, і хто зна, чи напише що луччого. А щодо стихотворної форми, то, по-моєму, вона зовсім добра» [т. 49, с. 474].

Маковей – автор поеми «Молох» (1891); циклів ліричних поезій «Дружка» (1894), «Сум і глум» (1896), «Гірські думи» (1899); поетичних книжок «Поезії» (Львів, 1895), «Подорож до Києва» (Чернівці, 1897). Остання збірка з дарчим написом автора зберігається в особистій бібліотеці Франка, який у розвідці «З останніх десятиліть ХІХ віку» високо оцінив поетичний талант Маковея: «Наша новочасна версифікація під пером українців і галичан, таких як Щурат і Маковей, зробила великий поступ у напрямі до чистоти мови і мелодійності вірша» [т. 41, с. 523]. Тож не випадково, упорядковуючи антологію «Акорди» (Львів, 1903), Франко вмістив у ній одинадцять поезій Маковея – «Понад хмари!», «Серна», «Природа», «Сон», «Хрест», «Туга», «Метеор», «Смерть», «Візита», «Думка», «Кам’яна епоха». У рецензіях на антологію «“Вік” (1798–1898). Томи І, II, III. Київ, 1902»[15] та на збірник «На вічну пам’ять Котляревському» Франко згадав серед письменників-галичан, що опублікували в них свої твори, також і Маковея [т. 35, с. 227].

“Автобіографія О. Маковея”, яку вперше опублікував Денис Лукіянович у журналі “Літературно-науковий вісник” (1925. – Т. 88. – Кн. 11).

1911р. з-під пера Осипа Маковея вийшли дві поеми – «Терновий вінок. Леґенда» та «Ревун». З приводу поеми «Терновий вінок. Леґенда», що первісно мала назву «Пилат. Леґенда», зберігся лист до Івана Франка від 27 січня 1903 р., у якому Осип Маковей просив поради: «Майте ж терпеливість і прочитайте сю поему, позначіть мені з боку, що в ній зле і яке загалом вражіння робить, може я її поправлю…»[16]. Відпис Франка на цей лист невідомий. У невеличкій рецензії на другу поему – «Ревун. Сатира Осипа Маковея з образками Якова Струхманчука» – Франко виклав свої погляди на сатиру, яку він поділяв на ретроспективну та ретроградну. На думку Франка, сатира Маковея – ретроградна, тобто така, що «виступає проти нових явищ у житті, породжених новими обставинами і виказує їх шкідливість» [т. 38, с. 499]. У цій-таки рецензії він досить критично оцінив поему «Ревун»: «Сатира д. Маковея <…> написана з виразною, аж надто грубо підкресленою тенденцією осмішити та опоганити ледве зароджений у нас тип посла-адвоката та журналіста. Сатиричне оповідання д. Маковея про життя й кар’єру журналіста-посла Ревуна так мало відповідає дійсності і вимогам артистичної творчості, що зовсім не заслугує на назву карикатури і то дуже низькопробної. Жаль, що д. Маковей задав собі стільки праці на таку непочесну тему» [т. 38, с. 499].

Як прозаїк Маковей дебютував середини 90-х років ХІХ ст. 1895 р. у «Дрібній бібліотеці» вийшли з друку перші його книжки: новели «Весняні бурі» та «Оферма». Того-таки року на конкурсі, оголошеному журналом «Зоря», «Весняні бурі» було відзначено другою премією. Франко, як член комісії конкурсової, так охарактеризував цей твір: «Тема новели “Весняні бурі” взята з життя галицько-руської гімназіальної молодежі і доторкається справи вельми живої і важної – національного виховання тої молодежі, котре при пануючій тепер шкільній системі не може найти собі місця в рамках обов’язуючої програми і мусить від часу до часу прибігати до форм так примітивних та недогідних, як тайні зв’язки, сходини і товариства. На головнім герої своєї новели автор показує, як бідний мужицький син, добиваючись вищої освіти, веде перед і в тих позашкільних змаганнях кращої часті молодежі. Він показує нам свого героя в хвилі, коли всі сили душі розбуджуються, коли особливо молода розумова сила, заким заговорить ще сила чуття, домагається для себе простору і волі. Відносини вчительства до учеників змальовані дуже рельєфно на трьох репрезентантах шкільництва: професорі математики, котрий бачить в учениках тільки більше або менше податливий матеріал для своїх експериментів, далі професорі руської мови і літератури, в котрого особі немногими та майстерними рисами автор змалював нам вельми симпатичний образ учителя-батька, приятеля і опікуна молодежі, і вкінці директорі, чоловіці добрім та змушенім підлягати різнорідним впливам, що каламутять тихе плесо нашого шкільництва. При такім багатстві змісту, сконцентрованого в тісній рамці новели, “Весняні бурі” відзначуються мовою гарною і чистою, простотою композиції, легким та невимушеним стилем. До хиб сього твору треба зачислити певну сухість в представленні, певну тісноту горизонту, так що оповідання в цілості не робить такого враження, яке би повинно робити при такій живій темі» [т. 29, с. 472–473]. Новелу з рекрутського життя «Оферма» у статті «Южнорусская литература» Франко назвав кращою з-поміж усієї малої прози письменника [т. 41, с. 158].

Осип Маковей відомий також книжками: «Клопоти Савчихи» (1896), «Наші знакомі» (1901), «Оповідання» (1904), «“Пустельник з Путні” та інші оповідання» (Чернівці, 1909). Він – автор повістей «Залісся» (1897) та «Ярошенко» (1905). У праці «З останніх десятиліть ХІХ віку» Франко невипадково зарахував Маковея до «різнобарвної китиці індивідуальностей» галицьких новелістів та відзначив, що його новели і сатири «старанно оброблені і украшені гумором» [т. 41, с. 524]. Щоправда, повість «Залісся» у тій-таки розвідці оцінив критично: «Талановитий новеліст і поет Осип Маковей дав нам у своїм “Заліссі” пробу більшої повісті, зложеної в дусі новішої школи. Обсяг творчої сили автора не відповів його інтенціям» [т. 41, с. 524]. У німецькомовній статті «Ruthenische Literatur 1904–1906» [«Українська література 1904–1906»] Франко згадав повість Маковея «Ярошенко» як таку, що змальовує «історичну картину боротьби між турками, поляками та козаками в 1622 році, яка ґрунтується на детальному студіюванні джерел»[17].

Назагал, Іван Франко досить високо оцінював художній талант Осипа Маковея. «Цей письменник, – писав він про Маковея, – має славу невимушеного фейлетоніста, а також автора сповнених гумору віршів та пісень»[18]. Франко найбільше цінував свого молодшого колегу за легкість форми, вправність у версифікації, чистоту мови та легкий і безневинний гумор. Невипадково в замітці «Die ukrainische (ruthenische) Literatur» [Українська література] Маковея зачислено до групи письменників, серед яких Борис Грінченко, Олена Пчілка, Леся Українка, М. Павлик, В. Щурат, Н. Кобринська, що з’явилися в Галичині під впливом Драгоманова і «стають ближче до здобутків російської України, а при цьому впевнено і свідомо стоять на ґрунті європейських прогресивних ідей і своєю літературною працею торують їм шлях» [т. 33, с. 142].

Іван Франко та Осип Маковей серед учасників з’їзду письменників та діячів культури, присвяченого 100-річному ювілею “Енеїди” Івана Коляревського. Фото 1898 р. Львів. Перший ряд, сидять зліва направо: Михайло Павлик, Євгенія Ярошинська, Наталія Кобринська, Ольга Кобилянська, Сильвестр Лепкий, Андрій Чайковський, Кость Паньківський. Другий ряд, стоять зліва направо: Іван Копач, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий. Третій ряд, стоять зліва направо: Іван Петрушевич, Філарет Колесса, о. Йосип Кишакевич, Іван Труш, Денис Лукіянович, Микола Касюк.

На початку 90-х років Осип Маковей під впливом Івана Франка виявив інтерес до радикальної партії, на чолі якої тоді стояли Іван Франко і Михайло Павлик. Збереглося запрошення від 14 серпня 1890 р. Маковея на установчий з’їзд Русько-української радикальної партії (що відбувся у Львові 4–5 жовтня 1890), підписане Франком, М. Павликом та Є. Левицьким. З березня 1891р. по травень 1892 р. Маковей працював помічником редактора газети «Діло», з червня 1892 р. по березень 1895 р. – «Народної часописі» (українського додатку до польськомовної урядової «Газети народової»). «Доля заглузувала собі з мене: я був по симпатії радикал, а прийшлося заробляти на прожиток у “народовців” і навіть в урядовім часописі, – зауважив Маковей у “Автобіографії”. – <…> Щоправда, і в “Ділі” і в “Народній часописи” я не писав ніяких політичних статей, тільки перекладав фейлєтони, писав новинки і т. п.»[19].

1893 р. Маковей був секретарем Наукового товариства імені Шевченка. У листі до Франка від 11 червня 1893 р. він інформував свого адресата про те, що праця Франка «До історії галицько-руського селянства» буде надрукована у ІІІ томі «Записок наукового товариства імені Шевченка»[20]. Проте цю розвідку вперше опубліковано в журналі «Житє і слово» (1894. – Кн. 1, 2).

Протягом 1894–1895 рр. Маковей очолював львівську редакцію журналу «Зоря»; з квітня 1895 р. до листопада 1897 р. був відповідальним редактором газети «Буковина» у Чернівцях. У «Передмові» до «Покажчика змісту “Літературно-наукового вістника”, томів І–ХХ (1898–1902)». (Л., 1903, упорядник В. Доманицький) Франко писав про Маковея, котрий «як помічник редактора “Зорі”, а потім редактор “Буковини” в роках 1895–97 дав себе пізнати старанним редагуванням літературної часті сеї часописі та розумними й талановитими фейлетонами, поміщуваними зразу в “Зорі”, а потім у тій же “Буковині”» [т. 34, с. 470].

Першодрук статті Івана Франка “Реалісти чи карієрісти?” у журналі “Житє і слово” (1896. – Т. 5. – Кн. 2).

Щоправда, у статті «Реалісти чи карієрісти?» Франко оцінив діяльність Маковея як редактора «Буковини» дещо іронічно: «В остатніх часах без сумніву найбільше гомону на українсько-руській землі робить черновецька газета “Буковина”. Редагована живо і талановито, вона сильна особливо в критиці старого руського, а головно народовецького шлендріану і з того погляду певно заслугує на повне признання. <…> Не даром же її редактор, д. Маковей, талановитий белетрист, бувший співробітник “Діла” і редактор “Зорі”, чоловік щирий і правдомовний, пройшов докладно народовецьку школу, хилився потроха й до радикалізму і тим способом усе-таки станув понад рівнем звичайного народовця, так що суд його про недавніх сопартійників можна вважати дуже компетентним. <…> “Буковина” дуже основно може кермувати руською інтеліґенцією і крім самих своїх керманичів та їх безпосередніх прихильників не узнає нікого. У неї нема ні свата ні брата, ні авторитету ні заслуги: кому найде потрібним що сказати, тому й скаже. Се в певній мірі дуже цінна прикмета»[21]. Скептично-колючий тон на адресу Маковея та «Буковини» пов’язаний з полемічним характером статті Франка. Приводом для дискусії стала стаття «Політика реальна» С. Смаль-Стоцького (фактичного власника газети), надрукована у «Буковині» (1896. – № 53–88). Відгуком на Франкових «Реалістів чи карієрістів?» своєю чергою стала стаття В. Коцовського «Наші рутенські радикали» (Буковина. – 1896. – № 202–206). Маковей як редактор «Буковини» виступив проти публікації статті В. Коцовського, але водночас не міг перешкодити її виходу в світ. «Я не хотів допустити сего ужастичного тону, але я не автор сих статей, – зізнався Маковей у листі до В. Щурата від 4 жовтня 1896 р. – <…> Та ще й то правда, що Франко зі своєю методою підношення на вилах та з словарем також не дуже добираних слів може противника також озлобити люто. Він же в “Реалістах чи кариєристах” також міг інакше писати. Сам уже титул тенденцийний, бо заповідає, що буде доказувати карієрство, а тим часом ані слова о тім не сказав в самій статті. Не розумію сих людий, що якось так чудно говорять»[22]. У листі до Франка від 27 жовтня 1896 р. Маковей перепрошував свого адресата за ту прикру ситуацію, що склалася довкола публікації статті В. Коцовського: «Признаю Вам повну рацію, коли мені “дивуєтеся”, що я помістив “Наших рутенських радикалів”. <…> І в тім вся біда, що евентуально під таке мушу давати свій підпис. Що мені се прикро, бачите хоч би з того, що отсе пишу до Вас, скоро тілько прочитав “Житє і слово”. А прикро мені було і я сварився з опікунами [йдеться про власника газети С. Смаль-Стоцького. – Н. Т.] вже тоді, коли поміщував тих “Рутенських радикалів”. <…> Не гнівайтесь на мене, Пане Франко; Ви собі по таких статтях вірте чи не вірте, але я серцем чую, що поважаю Вас і буду поважати»[23]. Проте навіть після вибачень, які надіслав Маковей Франкові, почуття провини залишилось. Критичні вислови Франка на адресу молодшого колеги у цій полеміці ще довго ятрили Маковеєві душу. 1897 р. Маковей у листі від 10 лютого до В. Щурата знову повертається до цієї теми: «Франкови я ніколи не догоджу. Взяв єго К[оцовський В.] на гоцки в “Буковині”, збештав мене Фр[анко] в “Житю і слові”; взяв я Фр[анка] в оборону перед кацапами – Фр[анко] каже, що аж се його дорізало. І так зле і так не добре. Варто би зчислити, кілько разів відізвався Фр[анко] прихильно про молодших своїх товаришів; бо мені здається, що він специяліст до бештання…»[24]. В автобіографії, написаній з нагоди 40-ліття літературної діяльності Маковея, також віднаходимо відгомін полеміки між «Буковиною» та Франком. «Не за все, що друкувалося в “Буковині”, я можу відповідати, бо часопис був не мій, – писав Маковей, наче виправдовуючись, – але я стягнув до нього багато різнородних людей, без уваги на їх партійну приналежність»[25].

Лист Осипа Маковея до Івана Франка від 27 жовтня 1896 р. Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописних фондів і текстології.  – Ф. 3. –  №1613. – С. 685.

На сторінках тієї-таки «Буковини» Маковей 1897 р. виступив зі статтею «Любить чи не любить. (Громи на др. Івана Франка)», у якій став на захист Франка, котрого почали цькувати поляки та українці за статтю «Ein Dichter des Verrathes» [«Поет зради»]  та передмову «Nieco o sobie samym» [«Дещо про себе самого»] до збірки «Obrazki galicyjskie» [«Галицькі образки»] (Львів, 1897). «У інших народів він [Франко. – Н. Т.] був би оздобою; у нас він отруїться розпукою, тому що маса народу все ще мало що більше свідома, як тому 200, 300 літ. <…>, – писав Маковей. – Тут не годиться Франкові ставити питання, чи любить він руський нарід чи ні і взагалі кого він любить, тілько треба себе спитатися, звідки у сього суспільного першорядного діятеля, що звиш 20 літ тяжко працював для руського народу і натерпівся за нього, взявся сей голос розпуки: “Я не люблю русинів”. Так собі з доброго дива такий діятель таких слів не скаже. Се результат довголітнього досвіду, тяжкої праці, гірких розчаровань і терпінь. Не Франкові придивляймося і дивуймося, а пригляньмося собі, чи варто нас любити»[26].

Першодрук статті Осипа Маковея “Любить чи не любить (Громи на др. Івана Франка)” у газеті “Буковина” (1897. – № 98. – С. 1).

Від грудня 1897 р. до квітня 1899 р. Маковей був членом редакційного комітету «Літературно-наукового вістника» у Львові. «До редакції [ЛНВ. – Н. Т.] належали, як відомо, Іван Франко і Мих[айло] Грушевський, люди, котрим я нічим не дорівнював, – скромно відзначив Маковей. – Франко не путав мене у моїй роботі; Грушевський був досить безцеремонний не тільки зі мною, але й з Франком. Я відчував се, що менче знаю, і ніколи не спротивлявся, але не почував себе свобідним. <…> Але не перечу, що я в товаристві сих двох учених багато навчився і під їх проводом написав дещо корисне. Втягнувся також у наукову роботу»[27].

Відомо чотири листи Маковея до Франка періоду їхньої співпраці у ЛНВ: від 17 липня[28]; без дати [середина липня][29]; 25 липня[30], [12 серпня] 1898[31] – та Франкові відписи (від 23 липня, 16 серпня 1898), у яких обговорюються поточні редакційні справи, зокрема матеріали до ІІІ та ІV томів «Літературно-наукового вістника» за 1898 р. На початку 1898 р. з ініціативи Маковея як редактора «Літературно-наукового вістника» у залі «Руської бесіди» у Львові відбувалися «літературні сходини», що про них згадує Франко у «Передмові» до «Покажчика змісту “Літературно-наукового вістника”, томів І–ХХ (1898–1902)» [т. 34, с. 472] та передмові «Олександр Козловський» (1905) [т. 36, с. 11]. На цих сходинах, за свідченням М. Мочульського, Франко «читав свою “Поему про білу сорочку” і брав дуже живу участь в обміні гадок на літературні теми»[32].

1899 р. на сторінках «Літературно-наукового вістника» та чернівецької газети «Буковина» розгорнулася літературна полеміка між Сергієм Бердяєвим та Осипом Маковеєм, з приводу якої Франко написав замітку «В справі “Бердяєв contra Маковей”»[33]. У квітневому числі «Літературно-наукового вістника» за цей рік його співредактор Маковей, на той час уже колишній редактор «Буковини», у рубриці «З життя і письменства» опублікував статтю «Про фейлетони українсько-руських політичних часописей в р. 1898», у якій, зокрема, дав досить гостру критичну оцінку віршів С. Бердяєва: «Сергій Бердяєв, українець, друкував свої поезії в “Ділі” і в “Буковині”. Сей широко освічений чоловік, що знає трохи чи не всі європейські мови і пише на всіх мовах, дає українському письменству тільки свої поезії, з котрих, правда, нікому нема ніякої шкоди, але й користи також нема. Велике убожество в мотивах: він просто не має про що співати і насилу одушевляється, чим попало: Андре, що поїхав балоном на північ, Міллером, що помер у Відні на чуму, Толстим, Некрасовим і ін., – усе причіплює свої поезії до якогось славного прізвища і подає на ту тему свої нудні замітки. Його патріотичні і особисті “поезії” – такий самий солом’яний огонь. Дивне диво, як чоловік, що при своїй освіті міг би чим іншим справді корисним збагатити нашу літературу, не дасть собі сказати, що його поезії – не поезії. Кажуть, що деякі його російські твори мають бути інтересні. Не знаємо їх, отже й не можемо судити»[34]. С. Бердяєва обурила така несправедлива, як він вважав, характеристика його поезій. Відтак він виступив із відкритим листом, у якому звинуватив Маковея, а заразом і Франка як співредакторів «Літературно-наукового вістника» в необ’єктивному ставленні до авторів з підросійської України[35]. Лист супроводили «Замітки до письма п. С. Бердяєва» Лева Турбацького (1875–1899), наступника Маковея на посаді редактора «Буковини». У своєму листі С. Бердяєв, між іншим, зазначив: «Частенько земляки (не такі, як я, маленькі, незамітні люди), а заслужені діячі української ниви (nomina sunt odiosa!) зі сміхом згадують, як їм повертали рукописи з редакції “Літ[ературно]-наук[ового] вістн[ика]”, без усяких резонів – очевидно тільки для того, щоб власні твори п.п. Франка і Маковея ясніше сяяли рядом з блідими та справді “нудними” працями їх креатур, що вміють кланятися в ніжки!»[36]. Такі несправедливі обвинувачення викликали протест Франка, який у замітці «В справі “Бердяєв contra Маковей”» став на захист Маковея. У листі від 8 травня 1899 р. Маковей щиро дякував Франкові за відповідь Бердяєву: «<…> спасибі Вам за відповідь Бердяєву. В інтересі редакції я поступав, звичайно, дуже чемно, навіть з такими людьми, що не зовсім заслугували на таку чемність; думав собі: нехай там, аби діло йшло. Бувало, що й закадив декому без доброї причини; звісно, дехто не може жити і робити без кадила. Аж виходить: не кади – зле, покади – також зле, бо ладан затуманює слабі голови. От таке з Бердяєвим. Він про се мовчить, як я не раз переробляв його вірші; і про се мовчить, що я йому радив (листами) покинути вірші, а тепер ось як лається завдяки широкій натурі редакції “Буковини”!»[37].

Осип Маковей. Фото 1908 р. Заліщики.  Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописних фондів і текстології.  – Ф. 59. – №2569.

Як критик та історик літератури Маковей виступив у 90-х рр. ХІХ ст. Він – автор розвідок «Д-р Іван Франко (До портрета єго на стороні 3-ій)» (1896), «Ювілей 25-літньої літературної діяльності Івана Франка» (1898), «Тимотей Бордуляк (Т. Ветлина)» (1898), «Павло Грабовський (Дещо про його життя і діяльність)» (1899), «Причини до джерел Гундулічевого “Османа”», «Панько Олелькович Куліш. Огляд його діяльності» (обидві 1900), «Про Федьковича (Перебірка “Побратима”)» (1901), «Три галицькі граматики (Іван Могильницький, Йосиф Левицький і Йосиф Лозинський)» (1903), «Літературна спадщина по Ізидорові Воробкевичу» (1908), «Шипітські берези (Замітка до кількох поем Федьковича)» (1909) та ін. Вирізка статті Маковея «Збірник пісень Івана Велегорського з 1806 р. Матеріали до історії Карпато-руського письменства» з газети «Буковина» (1901. – № 116, 117) збереглася у Франковому архіві[38].

У праці «Наше літературне життя в 1892 році (Листи до редактора “Зорі”)» Франко солідаризувався з «сумними та правдивими і пожиточними обсерваціями» «гарної статті» Маковея «Нема грошей»[39], у якій «було показано на драстичних примірах нутро тої літературно-наукової галицько-руської фабрики, котра назверха ще сяк-так презентується. Там було показано, як галицько-руські видавництва борються з дефіцитами, книжки лежать нерозпродані, автори мусять тратити свої сили на роботу, далеку від усього круга їх думок і інтересів – для насущного хліба, товариства ледве вегетують, а про ширший розвій своєї діяльності і думати не можуть, спеціалісти майже в ніякій галузі знання і праці духової і не виробляються, за новими явищами в світі думок і науки слідити нікому, через що всі ми і в літературі, і в науці, і в політиці еклектики, живемо кришками, случайно нахапаними з різних боків…» [т. 29, с. 16–17]. У розвідці «Нема грошей» Маковей висловив також ідею скликання першого з’їзду українських письменників. З цього приводу Франко писав: «Скликування таких з’їздів має в своїм статуті Товариство ім. Шевченка і вже раз, власне за почином д. Маковея, носилося з думкою скликати такий з’їзд в р. 1894. Справа тоді розбилася, бо, мабуть, не була ще дозрілою»[40].

До 40-ліття Франка Маковей опублікував невеличку статтю «Д-р Іван Франко (До портрета єго на стороні 3-ій)», у якій коротко окреслив життєтворчий шлях письменника та його роль і місце у суспільстві й літературі: «Воля у нього зелізна; взявши за перо, він не кидає його по приміру інших галицьких літератів: раз тому, що публіцистикою і своїми творами мусить заробляти на життя, а друге тому, що се вже таке фатум дійсного літерата, що бажання творення не покидає його. Що року, що місяця майже годі не стрінутися з якимсь новим друкованим твором Франка. Він тепер найплодовитіший і найбільше талановитий галицький літерат»[41]. Ця стаття для історії франкознавства особливо цінна ще й тим, що в ній аналізовано Франкові ранні проби пера. Зокрема, йшлося про один із шкільних зошитів, що випадково втрапив Маковеєві до рук, у якому збереглися два неповні завдання Франка-гімназиста: перше – оповідання із селянського життя про Степана Зубельника та його синів, Івана та Петра (без початку й заголовка); друге – під назвою «Як старого дуба не нагнеш, так старого чоловіка не навчиш. Подія з ХVІ століття» (кінець не зберігся)[42]. Зміст цих оповідань і подав у своїй статті Маковей, зазначивши, що завдання було написано для вчителя Теофіла Грушкевича (викладача латинської та грецької мов у Дрогобицької гімназії під час навчання в ній Франка). Щоправда, Франко у передмові до другої редакції роману “Петрії і Довбущуки” (Чернівці, 1913) зауважив, що їх створено для викладача української мови та літератури Ксенофонта Охримовича, який оцінив їх досить високо [т. 22, с. 328]. Ймовірно, Франко помилився, оскільки після першого твору стояла оцінка «відлично» з підписом учителя «Гр.», на підставі якого Маковей і зробив висновок, що завдання перевірив Грушкевич.

Двома роками по тому Маковей виступив одним з організаторів 25-літнього ювілею творчості Франка. У листі до М. Грушевського від 27 серпня 1898 р. він зазначив: «<…> але от з ним [Франком. – Н. Т.] годі говорити про його власний ювилей, – се вже Ви і я мусимо тим занятися. Вірю, що д. Павлик пише якусь статтю про Франка – я напишу до нього, може би, дав для “Вістника”. Доконче треба дати статтю про Франка і портрет, і то в Х або ХІ книжці: мабуть би треба в Х, бо то є і ювилей Франка»[43]. Про ювілей, що відбувся 30 жовтня 1898 р., Маковей написав ґрунтовне справоздання (статтю-репортаж) «Ювилей 25-літньої літературної діяльности Івана Франка», яке супроводжував портрет ювіляра (з фото 1896 р.). Стаття містила промови Франка, В. Гнатюка, М. Грушевського, Н. Кобринської, М. Павлика та інших на 25-літньому ювілеї. Очевидно, промову Франка Маковей опублікував за автографом[44], на першій сторінці якого є помітки рукою Маковея. Різночитань із рукописом Франка та текстом промови, надрукованим Маковеєм, немає.

У статті «Українсько-руська література і наука в 1899 році» Франко згадав Маковея як одного з перших дослідників творчості Т. Бордуляка: «Гарну прислугу нашій літературі зробило також “Діло”, видавши окремою книжкою оповідання о. Т. Бордуляка, яких вартість уперве оцінена була в “Віснику” О. Маковеєм»[45]. Йшлося про літературно-критичний нарис Маковея «Тимотей Бордуляк (Т. Ветлина)», опублікований у «Літературно-науковому вістнику»[46]. Проте сам нарис Франко у листі до М. Грушевського за серпень 1899 р. назвав «зовсім безкритичною балаканиною» [т. 50, с. 138]. Натомість розвідку Маковея «Павло Грабовський (Дещо про його життя і діяльність)» (1899) у некролозі «Павлові Грабовському» Франко охарактеризував як «першу й одиноку досі студію про життя й праці покійного поета-мученика» [т. 34, с. 366].

Ватрослав Ягич

Маковей – автор монографій «Панько Олелькович Куліш. Огляд його діяльності» (1900), «Три галицькі граматики (Іван Могильницький, Йосиф Левицький і Йосиф Лозинський)» (1903), «Beiträge zu den Quellen des Gundulicschen “Osman”» [«Причинки до джерел Гундулічевого “Османа”»] (1904), на що вказав Франко у статті «Южнорусская литература» [т. 41, с. 158]. Тему монографії про Гундулічевого «Османа», яку Маковей написав у Відні під керівництвом В. Ягича, підказав йому Франко. Про це свідчить лист від 8 травня 1899 р., у якому Маковей дякує Франкові за добру наукову пораду: «Передовсім спасибі Вам за тему “Гундуліч і Потоцький”, яку Ви мені порадили ще у Львові. Вона дуже сподобалася Ягічеві; і мені подобається, особливо тепер, коли я вже прочитав і се і те і бачу, що є, чого шукати і можна найти не одно цікаве для полудневих слов’ян»[47]. У студії «Панько Олелькович Куліш. Огляд його діяльності» (1900) Маковей покликався на Франкову публікацію «Із переписки П. Куліша з галичанами 1870–1871 р.» (1898). До цієї розвідки Маковея Франко написав дві примітки: у першій уточнив, що «Украинскія преданія» П. Куліша було надруковано, але не випущено у світ[48], а в другій полемізував з автором статті стосовно поглядів Куліша на культурний розвиток Галичини, вважаючи, що «Кулішеві погляди ані самі собою не були вірні, навіть на 70-ті роки, ані для Галичан не були ні на що придатні. <…> його ради знов були подиктовані його естетичним чуттям, а не основним зрозумінням предмету і незнанням місцевих галицьких потреб»[49]. Своєю чергою Маковей відзначив, що Франкова рецепція П. Куліша «занадто остра і несправедлива тим, що недооцінює Кулішеві заслуги, а переоцінює його помилки»[50].

На початку 1900-х років з ініціативи Наукового товариства імені Шевченка розпочато готування повного видання творів О.-Ю. Федьковича. Упорядкуванням займалися О. Колесса та І. Франко, який у листі до Маковея від 29 жовтня 1901 р. просив свого адресата довідатися про долю «Посланія» Федьковича [правильна назва «Осьмий поменник Тарасови Шевченці». – Н. Т.] та матеріали до його біографії, що знаходилися в особистому архіві С. Смаль-Стоцького [т. 50, с. 171–172]. Маковей у відписі від 2 листопада 1901 р. надіслав Франкові різного роду матеріали (лист Федьковича, ориґінальні поезії, оповідання, німецькі переспіви народних пісень) та інформував про те, що тексту «Посланія» не віднайшов, що С. Смаль-Стоцький частину матеріалів до біографії Федьковича надіслав Франкові і що має ще його листи[51].

1909 р. до роботи над цим виданням прилучився Маковей, який, за погодженням із філологічною секцією НТШ, мав підготувати до друку корпус листів і матеріалів до життєпису Федьковича. У листі від 12 березня 1909 р. Маковей писав Франкові: «Я знаю, що Ви, дорогий Добродію, самі мали гадку зайнятися сею роботою, що я тепер роблю, і якби не те, що Вам тепер трудно порядкувати листи та матеріяли, я би не важився робити Вам сю – бути може – прикрість і відбирати Вам працю, до якої Ви приготовлялися. Але гадаю собі: ся робота не така то трудна, щоб я не міг її зробити і виручити Вас – так чому ж би її не зробити, коли маю час? Отже, дуже прошу Вас не гніватися на мене за се, а, навпаки, ще й порадити, коли ласка»[52]. Відтак за участі О. Колесси, Франка та Маковея здійснено перше повне видання творів О.-Ю. Федьковича у чотирьох томах, семи книгах «Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання» (1902–1910), у четвертому томі якого містились «Матеріали до життєписі Осипа-Юрія Гординського-Федьковича. З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснив О. Маковей» (Львів, 1910). На основі упорядкованих джерел Маковей написав монографію «Життєпись Осипа-Юрія Гординського-Федьковича» (Львів, 1911).

Як і Франко, який із дитинства був зачарований магією материнської пісні, Маковей ще з гімназійних років цікавився фольклором та етнографією. Протягом 1885–1886 рр. він зібрав етнографічні матеріали «Звичаї, обряди і повір’я святочні в місті Яворові», що були опубліковані у «Правді» (1895. – Вип. 75, 77, 78, 79). Упорядковуючи цю збірку, він неодноразово радився з Франком, давав йому читати свою працю[53]. Водночас Франко, укладаючи корпус «Галицько-руських народних приповідок» послуговувався «гарною збіркою приповідок із Яворова Яворівського пов[іту]» Маковея [т. 38, с. 299].

Маковей підготував також збірку «Руські вояцькі пісні з Австрії» (залишилася неопублікованою; рукопис зберігається: ІЛ. – Ф. 59. – № 85–90). Про намір НТШ опублікувати цю збірку Франко інформував М. Драгоманова у листі від 25 січня 1895 р.: «Пісні зібрав з друкованих і рукописних збірок, в тім числі моїх і П[авли]кових, Маковей і зладив до них розправу, йдучи за методом Васильєва (К[иевская] стар[ина]) [йдеться про статтю: Васильев М. Рекрутчина в малорусской песне. Этнографический очерк // Киевская старина. – 1889. – Кн. 8, 9. – Н. Т.]. Розправа, читана колись у семінарі Огоновського, слаба, головно тим, що не показує докладно того історичного ґрунту, на котрім виросли рекрутські пісні, а тільки силкується його заступити парафразою самих пісень» [т. 50, с. 18]. «Збірка досить багата, та зовсім не впорядкована, бо М[аков]ей і не знає, як її порядкувати, – зазначав Франко у листі до М. Драгоманова від 13 березня 1895 р., – <…> …сеї праці in crudo[54] друкувати не хоче і з збіркою не може собі дати ради, так що рукопису і досі не передав…» [т. 50, с. 32].

Іван Франко. Фото 1904 р. Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка.

Становлення Маковея-перекладача також відбулося не без впливу Франка. Гімназистом Маковей часто радився з Франком з приводу своїх ранніх перекладів з Ф. Шиллера, Н. Ленау, Г. Гайне, Ш. Петефі тощо. Франко рекомендував йому перекладати М. Некрасова та Й.-В. Ґете[55]. Протягом років співпраці у «Літературно-науковомк вістнику», Маковей опублікував там переклади низки новел та оповідань з польської (Е. Ожешко «Ані кусника!», «Чи пам’ятаєш?», обидві 1898; Г. Домбровського «Фелька», 1898; С. Жеромського «Леґенда про “лісового брата”», 1898, «На помості корабля», «Тіні», обидві 1899), американської і англійської (Марка Твена «Дневник Адама», 1898; Дж. К. Джерома «Про критиків», 1899), австрійської (М. фон Ебнер-Ешенбаха «Поезія несвідомості», 1898), швейцарської (К.-Ф. Майєра «Анжела Борджія», 1899), данської (Є. П. Якобсена «Пані Френс», 1898), французької (М. Прево «Дикі голуби», 1898), норвезької (К. Гамсуна «Така собі проста муха», 1899) та інших літератур, а також переклад статті Г. Бішофа «Фламандський рух у Бельгії від 1830 року» (1899), що його Франко згадав у листі до М. Грушевського (липень, 1899 р.) [т. 50, с.136]. Переклад новели Майєра Франко дещо зредагував, про що інформував Маковея у листі до від 14 травня 1899 р.: «Ваш переклад Мейєра гарний, але я позволяю собі ще трохи шліфувати його, – думаю, що се не вийде йому на шкоду» [т. 50, с. 131]. У рецензії на бібліографічний покажчик «М. Комаров. Т. Шевченко в литературе и искустве» Франко вказував упорядникові на необхідність введення до переліку позицій перекладу Маковея «Шевченко про Котляревського (Виривки з повісти Шевченка “Близнюки”)» (1898) [т. 35, с. 170].

Маковей переклав із польської та опублікував у газеті «Буковина» й деякі Франкові тексти, зокрема оповідання «Добрий заробок» (1889) та статтю «Дещо про польсько-руські відносини» (1895). У преамбулі до перекладу цієї Франкової статті Маковей відзначив: «Тому, що ми у сій статті д-ра Франка находимо погляди на польсько-руську справу, схожі з нашими, які ми висказували сего року при ріжних нагодах, відтак тому, що бажаємо, аби розумний погляд на польсько-руську справу був якнайбільше розширений, ми подаємо сю гарну статтю д-ра Франка у дословнім перекладі з польського»[56]. Прикметно, що Франкове оповідання «Добрий заробок» було написане українською мовою і вперше опубліковане у журналі «Світ» (1881. – № 3). Відтак переклад із польської Маковея можна пояснити лише незнанням того, що оповідання первісно мало українську версію. У розвідці «Про руські переклади з Г. Гайного» (1892) Маковей докладно проаналізував і схвально оцінив збірку перекладів «Вибір поезії Г. Гайне, переклав і пояснив Ів. Франко» (1892).

1899 р., перебуваючи у Відні, Маковей захопився ідеєю видання збірки новел українських авторів німецькою мовою, яку згодився опублікувати видавець Пієрзон у Дрездені. Про цей намір він інформував М. Грушевського та І. Франка листовно та просив у них поради щодо вибору новел[57]. Маковей написав до цього видання передмову, проте збірку так і не було видано.

Примітка Осипа Маковея на рукописі Франкового твору “Домашній промисел”. Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописних фондів і текстології.  –  Ф.3. – № 343. – Арк. 9 зв.

Франко радо знайомив Маковея з рукописами своїх творів. У домі Франка ще гімназистом Маковей читав поему «Панські жарти», незакінчені повість «Не спитавши броду» та поему «Нове життя». «Подобались мені “Панські жарти” і насміяв-єм ся добре з комісара-шваба, хоч тогди, коли я се читав, зовсім не до сміху мені було. Ті “жарти” оповідав, – як казав мені сам Франко, – йому його батько. Факти се правдиві в більшій часті, осіб характери зняті з живих (такий комісар жив), – лиш (розуміється) для власної цілі і потреби змінені відповідно. Може йому хто закинути, – як сам казав, – що нема там головного героя. Але там героєм єсть ціла громада. Ціле назвав він смирненько оповіданням. Вірш ямбічний, гладкий, легко читається, – хоч сам Ф[ранко] признається до деяких незручностей в ритмуванні», – записав 18 червня 1887 р. в щоденнику Маковей[58]. Франкова новела «Яць Зелепуга» справила на Маковея таке сильне враження, що аж «духа віднимало при читанні»[59]. Оповідання Франка «Домашній промисл», опубліковане в автоперекладі з польської у журналі «Товариш» (1888. – № 1), Маковей прочитав своїм батькам. Про це свідчить його примітка на рукописі Франкового твору: «9/8 1888 читав-єм “Дом[ашній] промисл” батькові і матері – їм се дуже подобалось. Батько каже: Но, то-то той маршалок вмер – але ті карти зістали – бодай він не зігнив. Тепер, во, поїдеш на ярмарок, то зара шандарі питаються за картами»[60]. Зберігся автограф одного з варіантів поеми «Смерть Каїна» з правками Франка і Маковея. Рукою Маковея написано заголовок («Каїн») та примітку після тексту поеми: «22/2 [18]89 скінчив Фр[анко] другу перерібку “Каїна”. Сам казав, що мало що не зробив з Каїна Христа. Се мов дальший тяг Байронового Каїна»[61]. На думку М. Деркач, автограф першої редакції «Смерти Каїна» потрапив до рук Маковея найвірогідніше 1889 р. під час третього ув’язнення Франка. В архіві Маковея автограф Франкового «Каїна» перебував у сховку до 1940 р.[62].

Листівка Осипа Маковея до Івана Франка від 6 вересня 1900 р. Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописних фондів і текстології.  – Ф. 3. – №1632. – С. 409.

Незабутнє враження справили на Маковея й Франкові збірки «З вершин і низин» та «Із днів журби». У листівці від 6 вересня 1900 р. Маковей писав йому: «Прочитав я “Із днів журби”, і відчуваю потребу подякувати Вам за се так, як за добру гостину. Дуже гарний збірник! “Ще сила є в руках і у душі!” і яка сила, особливо в душі! За “Івана Вишенського” окреме спасибі! Прегарна річ!»[63].

Маковей був не просто вдячним реципієнтом творчості Франка, а й також гідним продовжувачем його літературних традицій. Невипадково він, поділяючи молодих поетів на адептів Франка чи Цеглинського, зачисляв себе до групи «поступовців», тобто прихильників Франка. 21 березня 1888 р. в щоденнику Маковей записав: «З ветеранів-поетів мало вже жиє, середніх віком єсть ледви кілька, але зато молодих – як насіяв! І тих-то молодих треба поділити на дві части. Видимою головою одної части, котра поетизує, – єсть Франко, а другої – Цеглинський, т. є. одна часть має менше-більше такі переконання, як Франко, котрий нею інтересується, а друга такі, як Ц[еглинський], словом – народовці-консерватисти і поступовці. <…> Поступовці відзначаються більше якимсь рухом (хиба я лиш не причиняюся дуже до нього, але інтересуюся ним)»[64].

Художній доробок Маковея, і справді, багатьма аспектами перегукується з Франковою творчістю: інтертекстуальні зв’язки та паралелі простежуються на рівні окремих творів, циклів, жанрів, мотивів, образів, заголовкових комплексів. Так, цикли «Думки і образки», «Гірські думи», «Веснянки» архітекстуально кореспондують із поетичними циклами «Галицькі образки», «Веснянки», «Осінні думи», «Нічні думи», «Думи пролетарія» Івана Франка, який увів в українську літературу жанр образка, творчо переосмислив жанри думки, думи та веснянки. Маковеєві цикли «Строфи» та «Semper idem» на паратекстуальному рівні мають прямі відповідники у Франковій творчості – цикл “Строфи” з “Паренетікону” збірки «Мій Ізмарагд» та вірш «Semper idem» із циклу «Думи пролетарія» у книжці «З вершин і низин». Парадигматичний для творчості автора «Поєдинків» і «Похорону» мотив роздвоєння душі виразно відлунює у поезії Маковея «Дві душі, любко, маю я…». Алегоричний образ ведмедя, що танцює, споріднює поезію О. Маковея «Моя душа – се мій медвідь…» із твором І. Франка «Школа поета (За Ібсеном)». Франкова «Леґенда про Пілата», ймовірно, вплинула на творчий задум поеми Маковея «Терновий вінок. Леґенда», яка первісно мала заголовок «Пилат. Леґенда».

Осип Маковей з дружиною Ольгою Кордубою. Фото, орієнтовно початок 20-х рр. ХХ ст. Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописних фондів і текстології.  – Ф. 59. – № 2573.

Маковеєві близький франківський тип малої прози, що тяжіє до дидактизму, алегоризму, сатиричності, гостро актуальної суспільно-політичної проблематики. Він творчо продовжив традиції політичної сатири Франка. Зокрема «Казка про Невдоволеного Русина», новели «Як я видавав газету», «Як я продавав свої новели», «Три політики», «Вдячний виборець», «Хрестини» О. Маковея типологічно споріднені з сатиричними оповіданнями І. Франка «Наша публіка», «Доктор Бессервісссер», «Історія одної конфіскати», «Свиня», «Свинська конституція», «Звірячий бюджет», «Острий-преострий староста» тощо. А у творі «Як я продавав свої новели» в розмові дійових осіб навіть виринає виразна алюзія до самої особи Франка-письменника, ледь замаскованої за прозорим перифразом «др. Храмко»: «Др. Храмко який новеліст, а його новел таки не купують. Німці читають їх по-німецьки, поляки по-польськи, москалі по-московськи, а русини – по-руськи не хотять читати»[65]. До речі, саме таке наймення-«маску» – «Іван Храмко» – дещо пізніше використав як назву своєї пародії на твори І. Франка О. Луцький у збірці «Без маски: Історія новійшої літератури. Причинки – проблеми – дезідерати» (Коломия, 1903) – щоправда, в іронічному, ба навіть знущально-в’їдливому ключі (у Маковея цей-таки перифраз позбавлений негативних конотацій; ставлення до прихованої за ним особи у письменника-сатирика було незмінно шанобливим). Руський Жабур з оповідання «Два ставки» О. Маковея дуже схожий на Франкову опозицію з однойменного твору (сатиричної казки «Опозиція»): обоє персонажів невдоволено верещать: «Кривда нам!».

Маковей розширив велику галерею галицьких типів, що їх так майстерно змалював Франко. Селяни, міщани, наймити, заробітчани, еміґранти, політики, видавці, газетярі, вояки, учні, вчителі, лихварі – ось далеко не повний персонажний діапазон Маковеєвої прози. Проблеми галицького селянства, глибоко насвітлені автором «Домашнього промислу», циклу еміґраційної поезії «До Бразилії», тривожать і Маковеєвих героїв з оповідань «Заробок на свята», «Туга». Гуцульський цикл Франка («Як Юра Шикманюк брів Черемош», «Терен у нозі», «Гуцульський король») ідейно-тематично перегукується з такими оповіданнями та нарисами з життя Гуцульщини О. Маковея, як «Поза правом», «Проповідь», «Бутинець». Скажімо, Юру Боднарюка з твору «Поза правом», як і Юру Шикманюка з Франкового оповідання «Як Юра Шикманюк брів Черемош», дурять і грабують лихварі. Життя й проблеми інтеліґенції, що були у фокусі художніх зацікавлень Франка («Борис Граб», «Гірчичне зерно», «Перехресні стежки», «Лель і Полель»), не залишають байдужим і Маковея – автора повісті «Залісся», оповідань «Вуйко Дорко», «Весняні бурі», «Самота» тощо. За спостереженням Ф. Погребенника, фейлетон-рецензія «Русалкова вода, або поезія» (Руслан. 1906) Маковея на трагедію В. Пачовського «Сон літньої ночі» та альманах «На шляху» перегукується з поемою «Лісова ідилія» (1900) та рецензією «Привезено зілля з трьох гір на весілля» (1907)[66]. Традиції Франкової історичної прози, зокрема «Захара Беркута», знаходять продовження у Маковеєвій повісті «Ярошенко».

Звичайно, пошук конкретних інтертекстуальних перегуків між творчістю Франка і Маковея, франківських інспірацій, алюзій та ремінісценцій у поезії та прозі його молодшого побратима можна було б продовжувати. Проте справа не в них. Річ у тім, що Маковей, який вийшов із високої літературної школи свого великого патрона (пам’ятаємо, що він сам себе зараховував до «групи Франка»), через усе своє творче життя з конечністю і з честю ніс Франкового «духа печать» на власних ориґінальних творах, чи не на всіх рівнях ідейно-художньої організації котрих відчуваються сліди цього «духа». Величезна спадщина Маковея (на сьогодні, на жаль, ще належно не оцінена й не опублікована), її багате жанрове, образне й тематичне розмаїття дають підстави зарахувати цього письменника до когорти найкращих Франкових учнів. Невипадково В. Сімович, який за багатоплановість і різнорідність літературного доробку О. Маковея ставив його в один ряд із П. Кулішем, І. Франком, Б. Грінченком, відзначив: «Маковей вірив у свій талант, і тим-то, всупереч галицьким традиціям, після закінчення університету не пішов утертою стежкою инших інтеліґентів, не прийняв місця урядовця, а став, йдучи за Франком та Павликом, професіональним літератором [розрядка автора. – Н. Т.], дарма що доля людей, що їх собі вибрав Маковей за зразок, не могла приманювати його до вибору такої кар’єри»[67].

Маковей і справді ще на початку своєї літературно-наукової та громадсько-культурної діяльності обрав собі за зразок Івана Франка. У їхніх стосунках він завжди почувався учнем. Завжди уважно прислухався до свого старшого колеги, хотів бути схожим на нього (хоча ніколи не ставив свій талант в один ряд із Франковим ґенієм, не намагався дорівнятися йому), подивляв його запал до творчості й колосальну працездатність. Маковей глибоко шанував Франка. Думка вчителя завжди була для нього особливо важливою. Франкова критика сильно і довго боліла йому. Коли, бувало, Франко поводився, може, дещо роздратовано, часом різко і не завжди коректно (справедливо), Маковей ніколи не відповідав йому образою, не зраджував його й не критикував прилюдно. На Франкові публічні випади відгукувався приватно, перепрошував листовно. Він був вдячний Франкові за те, що той ставився до нього як до друга, як до рівного собі, вдячний за людяне, ненав’язливе, толерантне, хоч і вимогливе, часом навіть суворе поводження з собою.

Багато ще єднає Франка з Маковеєм. Окрім схарактеризованих вище безпосередніх життєвих і творчих контактів – це насамперед схожі етапи життєвого шляху: селянська родина, гімназія, студентські нестатки й заробляння на життя репетиторством, організація літературних гуртків, навчання у Львівському університеті, захоплення політичними ідеями Михайла Драгоманова, перебування в силовому полі Радикальної партії, активна журналістська й публіцистична діяльність, мандрівки до Києва з метою ближчого знайомства з братами й однодумцями з-над берегів Дніпра, наукові студії у Відні, докторат, співпраця в редакції «Літературно-наукового вістника»… І, безперечно, – невсипуща сорокалітня літературна праця, натхненна спільним гарячим бажанням прислужитись рідному народові, українській культурі.

Осип Маковей. Фото. Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка.

Водночас вони були дуже несхожі між собою, найперше психологічно: Маковей – м’який характером, надзвичайно скромний, стриманий, іноді нерішучий; Франко – запальний, часто різкий, категоричний у судженнях, певний себе і сповнений відваги, «наче він казав: “Набік, бо я йду”»[68]. Окрім того, звичайно, масштаб діяльності Маковея (загалом дуже плідної і різноманітної) поступається велегранності Франкового ґенія. Вочевидь, це наслідок насамперед «різноформатності» двох обдаровань, але, можливо, також і того факту, що Маковей розвивався неначе б у тіні Франка. «Тим більше, що вибивався та працював він [Маковей. – Н. Т.], – за слушним спостереженням Д. Лукіяновича, – переважно в сю пору, коли Франко здіймався на вершини своєї могутньої творчости і своїм блеском прислоняв навіть ясні звізди, але меншої величини»[69].

Осип Маковей був свідомий своєї справжньої ролі в українській культурі франківської доби. У автобіографії, писаній за рік до відходу у вічність, він, може, аж надто скромно оцінював власний творчий доробок і своє місце в літературі: «Ще замолоду я бажав стати письменником, і отсе вже сорок років минуло, як стараюся заслужити собі на ім’я письменника. Багато праці на се присвятив. Не кажу, що змарнував час і не нарікаю, що не діждався великих успіхів. Я знаю, що не маю права зачисляти себе до великих письменників. Се повинен знати чоловік у 57-ім році життя, і я сього свідомий. Але українського письменника я таки заслужив і гадаю, що в загальну скарбницю нашого письменства я вложив дещо цінного й ориґінального. Багато з того, що я написав, уже забулося і ще не одно забудеться, однак лишиться деяка частина, котра мене пережиє і в літературі буде мати своє місце і свою ціну. Значить: молодечий ідеал я осягнув – і це мене нагороджує за труд. Серед інших обставин життя може дав би більше і краще, – а так добре, що хоч те дав, що міг дати»[70].

Іван Франко та Осип Маковей… Semper magister et semper tiro – вічний учитель і вічний учень. Їхні товариські й творчі стосунки були тривалими й плідними та, заразом, однаково корисними для обох. А отже – й для української культури загалом. Адже обоє належали до типу громадсько-культурного діяча-універсаліста, одержимого імперативом ненастанної праці на кожнім духовім полі, яке потребувало обробітку, – полі літератури, науки, публіцистики, політики… Вони дали своїй нації все те, що могли їй дати – кожен мірою своїх здібностей, сил і спромог. Історія їхніх творчих взаємин – повчальний приклад духової спадкоємності ґенерацій й органічної тяглості традицій національної культури.

* * *

Докладніше про взаємини Івана Франка та Осипа Маковея можна прочитати у книзі: Semper magister et semper tiro: Іван Франко та Осип Маковей / Упорядкування, передмова, коментарі та пояснення слів Н. Тихолоз; відп. та літ. ред. Є. Нахлік. – Львів, 2007. – 172 с.

---

[1] Тут і далі цитуємо за вид.: Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т. – Київ: Наукова думка, 1976-1986. У квадратних дужках зазначено том і сторінку.

[2] Лист О. Маковея до І. Франка від 19 листопада 1885 р. (ІЛ. – Ф. 3. – № 1603. – С. 951).

[3] Маковей О. Дневник [Записи про Івана Франка] // Semper magister et semper tiro: Іван Франко та Осип Маковей / Упорядкування, передмова, коментарі та пояснення слів Н. Тихолоз. – Львів, 2007. – С. 35.

[4] Автобіографія О. Маковея / Публ. Д. Лукіяновича // ЛНВ. – 1925. – Т. 88. – Кн. 11. – С. 231.

[5] Маковей О. Дневник [Записи про Івана Франка]. – С. 37.

[6] Там само. – С. 44.

[7] Там само. – С. 40.

[8] Там само. – С. 38.

[9] Там само. – С. 53.

[10] Там само. – С. 53.

[11] Там само. – С. 54.

[12]Там само. – С. 48.

[13] Див.: Маковей О. Новик (Оповідання) // Житє і слово. – 1894. – Т. 1. – Кн. 1. – С. 93–101; Кн. 2. – 258–270; Кн. 3. – С. 418–433.

[14] Лист М. Драгоманова до І. Франка від 3/15 березня 1894 // Матеріали для культурної й громадської історії Західної України. – Київ, 1928. – Т. 1.:Листування І. Франка і М. Драгоманова. – С. 447.

[15] Франко І. «Вік» (1798–1898). Томи І, ІІ, ІІІ. Київ, 1902. [Рец.] // ЛНВ. – 1902. – Т. 19. – Кн. 8. – С. 102.

[16] Лист О. Маковея до І. Франка від 27 січня 1903 (ІЛ. – Ф. 3 – № 1624. – С. 343).

[17] Franko I. Ruthenische Literatur 1904–1906 // Franko I. Beiträge zur Geschichte und Kultur Ukraine. – Berlin, 1963. – S. 135. Цитуємо у перекладі Лариси Цибенко.

[18] Там само.

[19] Автобіографія О. Маковея. – С. 234.

[20] Лист О. Маковея до І. Франка від 11 червня 1893 (ІЛ. – Ф. 3. – № 1622. – С. 275).

[21] Франко І. Реалісти чи карієрісти? // Житє і слово. – 1896. – Т. 5. – Кн. 2. – С. 73–74.

[22] Листи Осипа Маковея до Василя Щурата / Публ. П. Баб’яка // ЗНТШ: Філологічна секція. – Львів, 1997. – Т. 234. – С. 555.

[23] Лист О. Маковея до І. Франка від 27 жовтня 1896 (ІЛ. – Ф. 3. – № 1613. – С. 685, 688).

[24] Листи Осипа Маковея до Василя Щурата. – С. 555.

[25] Автобіографія О. Маковея. – С. 234.

[26] [Маковей О.] Любить чи не любить. (Громи на др. Івана Франка) // Буковина. – 1897. – № 98. – С. 2.

[27] Автобіографія О. Маковея. – С. 235.

[28] Див.: ІЛ. – Ф. 3. – № 1626. – С. 333–336.

[29] Див.: ІЛ. – Ф. 3. – № 1632. – С. 427.

[30] Див.: ІЛ. – Ф. 3 – № 2035. – Зв. арк. 1–5.

[31] Див.: ІЛ. – Ф. 3. – № 1632. – С. 401.

[32] Мочульський М. З останніх десятиліть життя Івана Франка (1896–1916) // Спогади про Івана Франка / Упоряд., вст. ст. і приміт. М. Гнатюка. – Львів, 1997. – С. 368.

[33] [Франко І.] В справі «Бердяєв соntra Маковей» // Буковина. – 1899. – № 48. – 23. ІV (5. V). – С. 3.

[34] Маковей О. Про фейлетони українсько-руських політичних часописей в р. 1898 // ЛНВ. – 1899. – Т. 6. – Кн. 4. – С. 49–50.

[35] Див.: Буковина. – 1899. – № 43. – С. 3.

[36] Там само.

[37] Лист О. Маковея до І. Франка від 8 травня 1899 р. (ІЛ. – Ф. 3 – № 1611. – С. 88–89).

[38] Див.: ІЛ. – Ф. 3. – № 3488.

[39] Див.: Маковей О. Нема грошей // Зоря. – 1892. – № 23. – С. 457–460.

[40] Франко І. З Новим роком (1897) // Франко І. Молода Україна. – Львів, 1910. – С. 134.

[41] О. М[аков]ей. Д-р Іван Франко (До портрета єго на стороні 3-ій) // Зоря. – 1896. – № 1. – С. 19.

[42] Див.: ІЛ. – Ф. 3. – № 209.

[43] Лист О. Маковея до М. Грушевського від 27 серпня 1898 р. // Листування Михайла Грушевського / Упор. Г. Бурлака, Н. Лисенко. – Київ; Нью-Йорк, 2006. – С. 271.

[44] Див.: ІЛ. – Ф. 3. – № 641.

[45] [Франко І.] Українсько-руська література і наука в 1899 році // Діло. – 1900. – № 3. – 15. І. – С. 1–2.

[46] Див.: Маковей О. Тимотей Бордуляк (Т. Ветлина) // ЛНВ. – 1898. – Т. 3. – С. 59–82.

[47] Лист О. Маковея до І. Франка від 8 травня 1899 // ІЛ. – Ф. 3 – № 1611. – С. 87.

[48] І. Ф[ранко]. [Примітка до публ.: Маковей О. Панько Олелькович Куліш. Огляд його діяльності] // ЛНВ. – 1900. – Т. 10. – Кн. 4. – С. 9.

[49] Ів. Фр[анко]. [Примітка до публ.: Маковей О. Панько Олелькович Куліш. Огляд його діяльності] // ЛНВ. – 1900. – Т. 12. – Кн. 11. – С. 98.

[50] Маковей О. Панько Олелькович Куліш. Огляд його діяльності // ЛНВ. – 1900. – Т. 12. – Кн. 11. – С. 96.

[51] Лист О. Маковея до І. Франка від 2 листопада 1901 р. (ІЛ. – Ф. 3. – № 1611. – С. 381–384).

[52] Лист О. Маковея до І. Франка від 12 березня 1909 р. (ІЛ. – Ф. 3. – № 1632. – С. 420–421).

[53] Див.: Маковей О. Дневник [Записи про Івана Франка]. – С. 36, 40.

[54] В сирому вигляді (лат.). – Упоряд.

[55] Див.: Маковей О. Дневник [Записи про Івана Франка]. – С. 35.

[56] [Преамбула перекладача до статті:] Франко І. Дещо про польсько-руські відносини // Буковина. – 1895. – № 120. – С. 3.

[57] Див.: Лист О. Маковея до М. Грушевського від 18 квітня 1899 р. // Листування Михайла Грушевського / Упор. Г. Бурлака, Н. Лисенко. – Київ–Нью-Йорк, 2006. – С. 274; лист О. Маковея до І. Франка від 8 травня 1899 р. (ІЛ. – Ф. 59. – № 1611. – С. 90).

[58] Маковей О. Дневник [Записи про Івана Франка]. – С. 44.

[59] Маковей О. Дневник [Записи про Івана Франка]. – С. 54.

[60] ІЛ. – Ф. 3. – № 343. – Арк. 9 зв.

[61] ІЛ. – Ф. 3. – № 302. – С. 14.

[62] Деркач М. Архів Івана Франка // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин. – Львів, 1998. – С. 626.

[63] Листівка О. Маковея до І. Франка від 6 вересня 1900 р. (ІЛ. – Ф. 3. – № 1632. – Арк. 410).

[64] Маковей О. Дневник [Записи про Івана Франка]. – С. 51.

[65] Маковей О. Твори: В 2 т. – К.: Дніпро, 1990. – Т. 2. – С. 29.

[66] Див.: Погребенник Ф. Осип Маковей: Критико-біографічний нарис. – К.: Держ. в-во худ. літератури, 1960. – С. 128.

[67] Сімович В. Йосип Маковей // Сімович В. Праці у двох томах. – Чернівці: Книги-ХХІ, 2005. – Т. 2. – С. 367.

[68] Кобилецький І. Дещо про Франка // Спогади про Івана Франка / Упоряд., вступ. стаття і прим. М. І. Гнатюка. – Львів: Каменяр, 1997. – С. 37.

[69] Лукіянович Д. Осип Маковей (Огляд 40-літньої літературної і громадської праці) // ЛНВ. – 1925. – Т. 87. – Кн. 7–8. –С. 275.

[70] Автобіографія О. Маковея // ЛНВ. – 1925. – Т. 88. – Кн. 11. – С. 231.