ПАНІ ДОМУ: штрихи до портрета Ольги-Марії Франко з Білевичів

© Наталя ТИХОЛОЗ

Імʼя Ольги Франко в Галичині та й поза її межами доволі знане, хоча й оповите пеленою легенд та домислів. Через відоме прізвище її часто плутають з дружиною Івана Франка. Уся справа в тому, що у родині відомого класика було дві Ольги Федорівни Франко. Перша, Ольга Франко з Хоружинських (1864–1941), родом зі Слобідської України 4 (16) травня 1886 року стала дружиною Івана Франка. А друга, Ольга-Марія Франко з Білевичів (1896–1987), 4 лютого 1919 року вийшла заміж за сина письменника – Петра Франка. Тож гарно було б, щоб ми їх усе-таки розрізняли: свекруху і невістку.

Ольга-Марія Франко з Білевичів.

Властиво відомою галицькою кулінаркою і авторкою низки куховарських книжок була саме невістка письменника, тобто Ольга-Марія Франко з Білевичів. Народилася вона 23 липня 1896 р. у с. Вирів Камʼянецького повіту (нині Камʼянка-Бузький район Львівської області) у родині священика Теодора Білевича (20 червня 1859 – 17 жовтня 1914) та Ольги з Базилевичів (1862 ‒ 30 серпня 1958). Її батько упродовж 1886–1905 рр. був парохом храму Преображення Господнього у с. Вирові, а у 1905–1911 рр. парохом м. Буська на Львівщині. Теодор Білевич як людина дуже діяльна, суспільно активна і небайдужа до національно-культурного розвитку краю керував також філією місцевої «Просвіти», а у вересні 1910 р. його стараннями було відкрито у Буську українську реальну приватну гімназію ім. Маркіяна Шашкевича[1]. 29 жовтня 1911 р. учні цієї гімназії, а разом з ними і Ольга Білевич зі своїм старшим братом Олександром (10 березня 1892 – 11 січня 1981), взяли участь у відкритті памʼятника Маркіянові Шашкевичу на Білій Горі біля Підлисся.

Свідоцтво про народження і хрещення Ольги-Марії Білевич.

Памʼятник будителеві галицького краю у вигляді височенного хреста на масивному гранітному постаменті символізував прагнення до світла, науки, культури та прогресу. З часу його відкриття біля нього щорічно у першу неділю серпня відбувалися народні свята та збиралася національно свідомі громадяни (ця традиція обірвалася з приходом на терени Західної України радянської влади). Відкриття цього памʼятника не лише було знаменною подією в історії національно-визвольного руху Західної України, а й стало знаковою віхою в особистій біографії Ольги Білевич та Петра Франка. Бо ж саме на цьому святі 15-літня Ольга та 21-літній Петро Франко познайомилися особисто.

Ольга Білевич на порозі батьківського дому у Буську.  Фото здогадно 1918 р. Публікується уперше. З родинного архіву Білевичів.

Від того часу енергійного і непосидючого парубка усе більше тягло до отієї стрункої русявої голубоокої дівчини з лагідним поглядом, яка виявилася рідною сестрою його гімназійного товариша Олександра Білевича. Імпонувало Петрові і те, що Ольга Білевич виявляла таке ж замилування до руханки (так у Галичині називали спорт), як і він. Одначе не спорт приніс їй славу…

Теодор Білевич – батько Ольги Франко з Білевичів. Могила Теодора Білевича.

З початком першої світової війни Ольга Білевич втратила батька. 17 жовтня 1914 року отець Теодор Білевич помер. 28 травня 1916 року відійшов у інший світ і батько Петра Франка – відомий український мислитель і письменник Іван Франко. Сам Петро Франко воював тоді у лавах Українських Січових Стрільців, де здобув не одну перемогу і нагороду. Одначе серце його щоразу повертало до Буська…

Фото з автографом Петра Франка, що його він надіслав своїй коханій Ользі (Дзюні) Білевич

Можливо, саме тому, коли у листопаді 1918 року Петро Франко займався формуванням авіаційного відділу УГА, він, оглянувши летунські майданчики Рогатина, Стрия, Тернополя, Станиславова (нині м. Івано-Франківськ), невипадково зосередив свою діяльність саме у м. Красному. Згодом, описуючи цей свій період життя, він згадував, що саме у Красному «були чудовий летунський майдан, знамениті гангари на літаки, бараки для старшин та стрільців і багаті варстати, в яких були добірні станки для точення, стругання, кування, відливання і т. д.»[2]. До усіх цих аргументів, що їх наводив Петро Франко у статті «Летунський відділ УГА», мабуть, треба було б додати ще і те, що м. Красне розташоване усього 5 км від Буська… Саме того Буська, у якому на нього чекала кохана… У 1918–1919 рр. Ольга Білевич викладала українську мову у жіночій школі у Буську.

Ольга-Марія Франко. Початок 20-х рр. ХХ ст. 

4 лютого 1919 року Ольга Білевич та Петро Франко одружилися у с. Полоничній[3], де жили родичі молодої. Шлюб благословив парох цього села Микола Білевич (рідний старший брат Теодора Білевича, батька нареченої). Свідками були парох с. Берлина (Бродівського р-ну Львівської обл.) Климентій Базилевич та теолог Лев Кедринський (зять пароха Миколи Білевича). На весіллі у с. Полонична були присутні старшини з Летунського відділу УГА. Перші місяці після одруження молода сімʼя жила в Красному. Тоді у Красному разом з дружинами відбували службу також і полковники Борис Губер та Джам Булат Кануков, сотники Іван Шестаків та Нікандер Залозний. Дружини летунів, як згадував Петро Франко, «поділяли з чоловіками всі їх радощі і горя»[4].

Уже одразу наступного дня по весіллі Петра та Ольги Франків сталася трагедія… Коли весільні гості, згадував Петро Франко, «на другий день виїхали з Полоничної до Красного, ніяк не можна було сподіватися, що для багатьох із них це буде остання дорога»[5]. Увечері 5 лютого 1919 р. під час навчань на летунських курсах полковник Борис Губер демонстрував устрій летунської бомби. Бомба вибухнула в нього в руках, забравши життя 8 пілотів Летунського відділу. Тоді у Красному від вибуху авіаційної бомби загинув цвіт летунства УГА: полковник Борис Губер, поручник Василь Томенко, поручник Олекса Басан , Орест Гумецький хорунжі Михайло Нестор, Xазбулат Кануков, Осип Швець, Іван Лупул. Шістьох із них поховали у спільній могилі у Красному. Надгробну промову над своїми товаришами виголосив Петро Франко…

Могила у Красному, де поховані пілоти Летунського відділу УГА, що загинули 5 лютого 1919 р. від вибуху бомби. Сучасний вигляд. Фото Н. Тихолоз.

14 квітня 1919 р. Петро Франко отримав наказ виїхати до м. Білгорода (Београд, Бєлград), столиці Королівства сербів, хорватів і словенців (нині Сербія) з місією Червоного Хреста в справах полонених колишньої австрійської армії, а згодом перебрався до Відня. 1920 р. до Відня приїхала до чоловіка і Ольга, де вона записалася на дворічні курси кулінарії при Вищій школі сільського господарства (відділ кулінарії). До 21 травня 1922 р. подружжя осіло у Відні, а точніше, місцем їхнього мешкання стало курортне містечко Баден (26 км від Відня; вул. Marchetstrasse, 35). З віденського побуту подружжя Петра та Ольги Франків збереглася і перша їхня спільна світлина.

Петро і Ольга Франки. Відень, 1920 р.

Про Відень цього часу Дмитро Дорошенко згадував:

«На вулицях впадало у вічі велике чисто жебраків, особливо інвалідів. Попід костьолами і просто на вулиці попід муром сиділи молоді інваліди, безрукі та безногі, й просили милостиню. По рестораціях годовано дуже скупо, і щоб зʼїсти добрий обід, треба було заплатити великі гроші. По крамницях ніде не видно було їстівних продуктів, таких як ковбаси, сир, хліб; за масло або за сало й згадувати не доводилось. Каву давали скрізь лише чорну, з червоним, нерафінованим цукром. Одинокий порівнюючи дешевий продукт був – вино. Поза тим скрізь панував “Ersatz” і по каварнях непідроблену та нефальсифіковану подавали саму лишень воду, котра, як звісно, у Відні дуже добра й здорова. Але все-таки Відень бавився, як звичайно; театри, концерти, кіно, каварні були повні, тільки що тон задавали тепер не автохтони, а чужинці»[6].

Вілла Флора у Бадені поблизу Відня, у якій мешкали Ольга і Петро Франки. Сучасний вигляд. Фото Н. Тихолоз.

Попри те, що Перша світова війна внесла корективи у фешенебельне життя австрійської столиці, Відень усе ж залишався тим містом, де галичани почували себе комфортно, «як вдома». А поза тим у національно-свідомого українства у цей час було сильне відчуття втрати раю. Україна після Першої світової війни та поразки національно-визвольних змагань уже не могла бути такою, як до війни. А тому виникало закономірне бажання зберегти, законсервувати релікти попереднього довоєнного життя, зафіксувати здобутки того «втраченого світу», відновити тяглість традицій, штучно перерваних війною. А відтак – закласти підґрунтя для майбутнього відродження нації.

Анонс серії “Пластовий книгозбір”, який планував видати Петро Франко у Відні.

Ймовірно, що саме тоді і виник у подружжя задум зібрати, упорядкувати і видати кулінарну книгу, яка б зафіксувала український куховарський досвід. Натхненна цією ідеєю Ольга почала працювати. І тут-таки, у Відні, 1921 р. у новозаснованому видавництві Петра Франка «Франко Син і спілка» мала вийти і перша кулінарна книжечка Ольги-Марії Франко «Кухня в таборі». Щоправда це видання, вихід якого було заанонсовано у серії «Пластовий книгозбір» (Вип. 4), так і не зʼявилося друком[7].

Петро і Ольга Франки з донечкою Вірою. Фото 1924 р.

22 травня 1922 р. подружжя Франків повернулося в Галичину. Ольга була при надії… Збільшення сімʼї вимагало стабільного мешкання та заробітку. У полонізованому Львові Петро Франко не міг знайти собі місця праці, а тому з 11 вересня 1922 р. влаштувався контрактовим учителем у Коломийську державну гімназію. Ольга ж деякий час залишалася мешкати у своїх родичів у с. Полонична, де і народилася їхня старша донечка Віра-Марія (31 січня 1923, с. Полонична Камʼянка-Бузького району – 31 січня 1996, м. Львів). Невдовзі до чоловіка переїхала і Ольга. Уже тут, у Коломиї, народилася молодша донечка подружжя Франків Іванна-Олександра, яку у сімʼї лагідно зватимуть Асею (24 січня 1925, м. Коломия – 20 травня 1978, м. Львів).

Ольга Франко з Білевичів (перша зліва у другому ряду) зі сестрою Леонтиною Білевич (друга зліва у другому ряду) та доньками Вірою (стоїть перша зліва у першому ряду) і Асею Франками (сидить на столику), а також небожем Богданом Калиневичем (сином Анізії з Білевичів та Сильвестра Калиневичів; сидить на стільці).

У коломийський період свого життя Ольга Франко займалася домашнім господарством, виховувала дітей, займалася спортом. Зокрема 8–11 вересня 1927 р. вона брала участь у краєвих ситківкових (тенісних) змаганнях у Львові, де у парній грі з Галею-Оленою Федак-Шепарович перемогла Анну Говикович-Рожанківську і Ольгу-Марію Струмінську (яка, до речі, 1939 р. стане дружиною Семена Стефаника)[8]. Наступного 1928 року у тих-таки змаганнях, що відбувалися 27 – 30 вересня, Ольга Франко у парі з пані Семйонівною з Коломиї також здобули перемогу[9].

Ольга Франко з Білевичів (друга справа) серед учасниць краєвих ситківкових змагань. Львів, 1927 р.

А поза тим Ольга-Марія Франко активно працювала над кулінарною книгою, упорядковуючи свої рецепти. Відтак тут, у Коломиї 1929 р. вийшла її книга «Перша українська загально-практична кухня», ґрунтовну передмову до якої написав Петро Франко.

Ольга Франко (у центрі) з доньками Іванною (перша зліва) та Вірою (перша справа). Початок 30-х рр. ХХ ст.

25 липня 1930 року Петра Франка звільнено з посади вчителя. У цей час посилюються утиски польської влади щодо усіх проявів українства. Наслідком акції пацифікації стала заборона «Пласту», закриття українських приватних шкіл та арешти неугодних. Під підозру потрапила і родина Франків, так що однієї ночі, як згадувала Анна Франко-Ключко, сестра Петра, «поліція обступила хату, в якій жив з родиною, вдерлася до середини та цілий день і цілу ніч перешукувала мешкання. Все перевернули й перетрясли, але ніхто з поліцаїв не догадався заглянути до старого куфра, що стояв на ґанку і був битком набитий підпільною літературою, «Сурмою» і ін. У цьому куфрі мама [тобто Ольга Франко з Хоружинських, мати Петра Франка. – Н. Т.] привезла колись з Києва своє придане і, може, серце мами охороняло свою найлюбішу дитину!»[10].

Ольга і Петро Франки з доньками Вірою та Іванною.

Тож деякий час (1930–1931 рр.) сімʼя мешкала в с. Потеличі, поблизу Рави-Руської, де Петро Франко працював директором районної молочарні. А у 1931–1936 рр. Ольга Франко разом з чоловіком та доньками виїхали до Харкова. Там Петро Франко працював науковим співробітником у науково-дослідних інститутах прикладної фізико-хімії та молочної промисловості.

Будинок у Харкові, що в ньому мешкали Петро і Ольга Франки. Сучасний вигляд.

У Харкові Ольга з чоловіком та двома доньками Вірою та Іванною замешкали на Холодній Горі (пров. Петрашевського, 8). Це був спеціальний район неподалік від знаменитої тюрми, відведений для іноземних спеціалістів, який охороняла міліція. Провадити широке «світське» життя було заборонено. Не можна було ходи в гості і приймати у себе відвідувачів. Спілкування з радянськими громадянами було обмежене: контактувати можна було лише на роботі у службових приміщеннях або у публічних місцях. За дотриманням усіх цих вимог суворо стежили.

Харківська середня школа соцвиху №20 ім. Івана Франка (вул. Іллінська, 40; нині це Харківська спеціалізована школа №18), у якій  навчалися Віра та Іванна Франки. Сучасний вигляд.

Донька Петра Франка, Віра (яка у той час ходила до Харківської середньої школи соцвиху №20 ім. Івана Франка, що знаходилася на вул. Іллінській, 40) згадувала:

«Ми жили в Харкові у відгородженій зоні для іноземців. Нас “оберігали” солдати і навіть у школу мусіли їздити машиною. Одного разу після уроків я втікла з своєю подругою. Мене дуже швидко найшли, але постраждав шофер, який недогледів мене. … Ми, діти, мусили гратися лише з дітьми “з нашої зони”. Це були діти іноземців, яких батьки працювали в Харкові. Інших дітей до нас не допускали. А як просили “пустіть дітей”, то нам солдат говорив “Не положено!”»[11].

Паспорт Ольги-Марії Франко для виїзду до Харкова. Зберігається у ЦДІА України у Львові.

Жили наче в гетто… Сталінський тоталітарний режим дедалі сильніше входив у свої права. У столиці радянської України Петро та Ольга Франки стали очевидцями голодомору (дітей Віру на Асю вдалося відправити до Львова). Звісно, самі вони як польські громадяни у радянському просторі не потерпали від голоду, бо користувалися спеціальним магазином для іноземців. Але усе ж виснажені голодом немічні люди, опухлі діти, яких вони бачили щодня на вулицях Харкова, не могли залишити їх байдужими. Отримані за спецпайком продукти не лізли до горла після жахливих видовищ щоденної голодної смерті… Таємно ділилися хлібом з людьми на вулицях попри заборону спілкуватися з місцевим населенням. Декого таки вдалося врятувати, ось як землячку-інженера, яку вони прилаштували до себе куховаркою. Допомогли тоді також і іншим людям, чиїх імен сьогодні не знаємо.

Посвідка чужоземця Ольги-Марії Франко, що засвідчує право на перебування на території УРСР. Зберігається у ЦДІА України у Львові.

1933 року Ольга Франко приїжджала з доньками з Харкова на відкриття памʼятника Іванові Франкові на Личаківському цвинтарі[12].

Ольга Франко з родиною письменника на Личаківському цвинтарі на відкритті надмогильного памʼятника Іванові Франкові. Львів, 28 травня 1933 р.  Біля лавки стоять зліва направо: Катерина і Тарас Франки, Анна Франко-Ключко (у білому береті), Ольга Франко (перша справа). Перед ними стоять онучки І. Франка зліва направо: Віра та Іванна (Ася) – доньки Петра та Ольги Франків, Люба та Зеня – доньки Тараса і Катерини Франків. Фото з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.

20 липня 1936 р. Петро і Ольга Франки виїхали у відпустку до Львова. Небога Петра Франка, Зеновія Франко, а за нею і дослідники Юрій Кучабський та Петро М. Франко писали, що це сталося у грудні 1936 р[13]. Одначе документи свідчать про те, що Ольга і Петро Франки повернулися додому 22 липня 1936 р. (на це вказує печатка залізничної поліції у Здолбунові у паспортах Ольги і Петра Франків[14]). Наступного дня (23 липня) вони замельдувалися до побуту у Львові за адресою по вул. Понінського, 4[15]. Восени вони мали намір повернутися до Харкова, але їм не продовжили візу…

Посвідка Ольги-Марії Франко, що засвідчує дозвіл на проживання у Львові на вул. Понінського, 4. Зберігається у ЦДІА України у Львові.

Одначе радянська система невдовзі таки наздогнала їх у Львові. 19 вересня 1939 р. у квартиру на вул. Обертинській, 30 (нині це вул. Зарицьких), у якій мешкали Франки, вдарила німецька граната, а вже 21 вересня до Львова вступила радянська червона армія…

За той короткий львівський період, тобто ще до подій «золотого вересня» 1939 р., Ольга та Петро Франки встигли видати низку кулінарно-господарських книг, над якими працювали у Харкові. Так, 1937 р. у Львові накладом Петра Франка виходить з друку друга кулінарна книжка Ольги-Марії Франко «Всенародна кухня». Ця книга, на відміну від попередньої «Перша українська загально-практична кухня», містила рецепти страв, що були згруповані за порами року (весна, літо, осінь і зима) та часом дня (сніданки, обіди і вечері) та були зорієнтовані на сімейне ощадне харчування. 1939 р. з-під пера уже Петра Франка у Львові виходять ще дві книжки: «Городина та її вирощування» та «Перерібка ягід та овочів». У своїй автобіографії Петро Франко згадував, що у Харкові він написав ще й працю «Безалкогольні напитки». Тож кулінарія у сімʼї Франків була справою не лише «жіночою», а й мала вагомий «чоловічий» вимір.

Ольга-Марія Франко з працівниками Музею Івана Франка у Львові. 7 квітня 1941 р. Стоять у верхньому ряду зліва направо: наукові працівники Ірина Радловська, Федір Кулечко, невідома доглядачка Музею, старша наукова працівниця Марія Струтинська, Ольга Франко (сперлась на поруччя), фотограф Пронь (тримається за поруччя); сидять у середньому ряду зліва направо: І. Тисовська (донька проф. К. Студинського), секретар Музею Ліда Кедринська, Петро Франко; сидять у нижньому ряду зліва направо: двірник Юліан Дутка і робітники. Фото з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.

З приходом радянської влади у Західну Україну родина Франків потрапляє у «золоту клітку». Петро Франко як нащадок відомого класика отримує від новоспеченої влади цілу низку привілеїв: у жовтні 1939 р. його обирають членом Повноважної комісії Народних зборів Західної України, він стає делегатом Народних зборів до Москви та Києва, 1940 р. – депутатом Верховної ради УРСР, деканом товарознавчого факультету Українського державного інституту радянської торгівлі у Львові (нині Львівський торговельно-економічний університет), а також першим директором новоствореного літературно-меморіального музею Івана Франка у Львові, що його було офіційно відкрито 10 жовтня 1940 р.

Ольга Франко (перша справа) у Музеї Івана Франка у Львові разом з працівниками Лідою Кедринською (секретар Музею, у центрі) та Федором Кулечком (науковий співробітник, перший справа). Фото з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.

До музейної праці долучається і Ольга-Марія з Білевичів. Вона збирає матеріали та спогади про письменника, у грудні 1940 р. відбуває експедицію до Чернівців, разом з іншими співробітниками займається підбором матеріалів до першої експозиції музею, пише короткі справоздання (повідомлення) до тогочасної преси про літературно-мистецькі події та імпрези, що відбуваються у Музеї[16], а на одній із нарад співробітників виголошує реферат на тему «Упорядкування города», у якому йшлося про відновлення саду та облаштування прибудинкової території довкола вілли Івана Франка. У списку штатних працівників музею Івана Франка за 1940 р. значилося, що Ольга-Марія Франко як заступник директора з господарської частини «особливо багато праці вложила при ремонті будинку і впорядкуванню»[17]. У фондах Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка зберігся також автограф (писаний рукою Петра Франка) та машинопис статті «Іван Франко і антикварні»[18], під яким стоїть також прізвище Ольги Франко.

Ольга-Марія Франко (сидить у центрі у білій блузі) біля будинку Увєри (у якому вона мешкала) разом з Любою Франко (донька Тараса Франка, сидить на лавці перша зліва), Асею Франко (стоїть друга справа), Лідою Кедринською (перша справа з газетою). 28 травня 1941 р. Фото з архіву родини Галущаків. 

А поза тим, вона як дружина депутата у 1940–1941 рр. діяльно допомагала жінкам «ворогів народу». Її добру душу з вдячністю згадували Ірина Радловська та Марія Струтинська, чоловіки яких перебували під арештом за антирадянську діяльність та сиділи у той час у тюрмах на Лонцького та Бригідках (тюрма №4). Попри так звану «неблагонадійність» цих жінок в очах радянської влади Петро Франко як директор не побоявся взяти їх на роботу у Музей, а Ольга з Білевичів сама вручала їм виклопотані таємно перепустки на побачення з чоловіками. Постать Ольги Франко як «гарної, молодої ще білявки з тонким обличчям, незвичайно елеґантно вдягнутої» періоду 1940–1941 рр. змалювала Марія Струтинська (відома також як письменниця під псевдо Віра Марська) у романі «Буря над Львовом» (1952).

Ольга Франко (перша зліва) біля магнолії у саду біля будинку Увєри з Любою Франко (донька Тараса Франка, стоїть біля Ольги) та донькою Асею (перша справа). Львів, 28 травня 1941 р. Фото архіву родини Галущаків.

Нерідко Ольга Франко як «пані директорова» та заступниця директора Музею Івана Франка у Львові змушена була контактували і з усякого роду неприємними «типами», радянськими журналістами-сексотами, що часто любили навідуватися до Музею. Особливо серед них виділялися два євреї, Коллін та Зельман (їх навіть називали жартома спілкою «Коллі – Зельма»), що дуже активно співпрацювали з НКВС. Вони приїжджали до Музею на невеличкому ясно-червоному авто і протекційно та безапеляційно прямували одразу у фонди (доступ у які був лише за спеціальним дозволом директора!), безцеремонно вивідуючи у співробітників, хто над чим працює. Нерідко траплялось і так, що допитливий Коллін буквально витягав з рук чи з-під носа музейників папери, над якими вони працювали! Поспілкувавшись зі співробітниками, він потім ще довго нипав по експозиції Музею, розглядав нові і старі видання у вітринах, винюхував матеріал для своїх статей і для доносів. Шляхів пошуку інформації він знав багато. М. Струтинська згадувала:

«Він [Коллін. – Н. Т.] заявляв, наприклад, дружині директора, яка відмовляла йому права шниряти по музею:
“Ольга Федорівна, про ваш музей погане говорять”.
“А що саме?” – питалася холодно вона. – «Говоріть ясно».
“Кажуть, що у вас тут висить фото ворога народу, що книжки у вас якісь недозволені, що тут працюють петлюрівці”.
“Ви не турбуйтеся нашими фото та книжками, це річ Н[ародного] К[омісаріату] О[світи], якому ми підлягаємо. А що ще там кажуть – хіба варто це повторяти? От, про вас кажуть, наприклад, що ви покрали якісь автомашини, що їздите сюди й туди, торгуєте одягом. А хіба це правда?..”»[19].

Ольга-Марія Франко (перша зліва) разом з працівниками Музею Івана Франка у Львові. Стоять зліва направо: Ольга Франко, Ліда Кедринська, Ася (Іванна) Франко, фотограф Пронь, Федір Кулечко, Віра Франко. 26 травня 1941 р. Фото з родинного архіву Надії Франко.

Попри удаваний спокій дружини директора, ситуація усе ж не була такою спокійною. Напруга довкола музею та особи Петра Франка наростала.

Червень 1941 року докорінно змінив хід життя Ольги-Марії Франко. Об 11 годині 28 червня 1941 р., саме у день народження її чоловіка, подружня історія Ольги та Петра Франків обірвалася. Того фатального дня радянська влада «евакуювала» Петра Франка: він сів у автівку (за іншими даними – у фіакр), що повезла його від будинку Антонія Увєри поруч із батьківським домом, у якому тоді мешкав, до залізничного вокзалу. Через кілька днів буде лише одна невимовно коротка телефонна розмова. «Я в Києві», – повідомив Петро Франко… і далі довгий гудок і пауза. Пауза тривалістю в усе наступне життя Петрової дружини…

Ольга Франко (перша зліва) з Зенею Франко (донька Тараса Франка; у центрі) та донькою Іванною (третя зліва) у Музеї Івана Франка.  Фото з родинного архіву Надії Франко.

Ольга Франко чекатиме і не втрачатиме надії. Оксана Сенатович писала:

«Ольга Федорівна Франко прожила довге життя. Ще на своє 90-річчя готувала гостину для своїх рідних: дочок, внуків і правнуків. До 91-го року життя Ольга Федорівна варила і пекла, весь час чекаючи, що відчиняться двері і на порозі зʼявиться її чоловік. Тому стіл щоденно накривала сніжно-білою скатертиною, бо Петро Іванович був педантом у побуті, завжди болісно сприймав порушення чистоти і гармонії»[20].

Одначе вона так ніколи і не довідалася, що сталося з її чоловіком, як цього напевне не знаємо і ми. Найновіші документи з московських спецархівів з грифом «совершенно секретно» сьогодні переконують нас у тому, що Петра Франка було знищено на початку липня (можливо 9 чи 10 липня) 1941 р.

Із втратою Петра Франка Ольга втратила і значну частину себе…

А поза тим Доля не переставала випробовувати її на міцність. Випробування йшли за випробуваннями…

Володимир Дутко, син багатолітньої працівниці Музею Івана Франка Софії Дутко (яка, до речі, у той час мешкала у підвальному приміщенні будинку Івана Франка) згадував:

«Добре пригадую початок війни і арешт Петра Франка. Я бачив, як з двору будинку Увʼєри виїхав фіакр з двома енкаведистами, які сиділи на задньому сидінні з прищепленими до гвинтівок оголеними багнетами, а між собою посадили Петра Франка і повезли вниз вулицею. Мама казала, що Ольга Федорівна [йдеться про Ольгу з Хоружинських. – Н. Т.] дуже побивалась за улюбленим сином, перестала приймати їжу, плакала за ним і це, напевно, прискорило її смерть»[21].

Ольга Франко з Хоружинських дуже сумувала за сином Петром. «Раз-у-раз допитувалася: “Де Петрусь, чому не приходить Петрусь?”», – розповідав Тарас Франко[22].

Ольга Франко з Хоружинських – мати Петра Франка і свекруха Ольги з Білевичів. Зберігається у ЦДІА України у м. Львові.

Невимовно боліла душа і у Ольги з Білевичів… Але, втративши чоловіка, усе ж намагалася уберегти стареньку свекруху від негативних емоцій, приховувала від неї правду про початок війни та «евакуацію» Петра Франка. Врешті у ніч на 15 липня 1941 р. Ольга Федорівна Франко (з Хоружинських) померла. Разом із Марією Деркач невістка, Ольга з Білевичів, зайнялася організацією її похорону[23].

Як комісар Музею Івана Франка (бо ж після «евакуації» Петра Франка саме її було призначено 4 липня 1941 р. комісаркою Музею) Ольга з Білевичів мусила подбати про збереження цінних меморіальних речей, які могли втратитися у ході Другої світової війни. З будинку, у котрому мешкала зі своєю сімʼєю (яка у цей час уже стала проскрибованою і вважалася сімʼєю «ворога народу»), її з доньками виселили: будинок Увєри зайняв німецький губернатор, Ольга ж переїхала на вулицю Снопківську.

Віра Франко – старша донька Ольги і Петра Франків. Фото з родинного архіву Надії Франко.

У вересні 1941 р. фашисти заарештували і відправили у централізовану тюрму на Лонцького її старшу доньку Віру-Марію. Ольгу кілька разів викликали на допити. Неодноразово робили обшуки у її помешканні. Серце матері обливалося кровʼю… Історія Віри Франко стала ще однією драмою розбитого серця Ольги Федорівни… Вісімнадцятилітньою дівчиною Віра Франко потрапила до німецького концтабору Равенсбрюк, а повернувшись додому, за іронією Долі, знову 13 квітня 1946 р. опинилася у тюрмі в Києві, а 28 листопада 1946 р. була засуджена на пʼять років табору у Воркуті та довічне заслання у Сибіру. Додому вона змогла повернутися аж після смерті Сталіна 1953 р.

Іванна (Ася) Франко – молодша донька Ольги і Петра Франків. Фото з архіву родини Галущаків.

У старшому віці Ольга Франко зазнала ще одної непоправної втрати, яку переживала невимовно болюче. 20 травня 1978 р., відійшла у засвіти після важкої онкохвороби її наймолодша і найулюбленіша донька Ася. Материнське серце розривалося від болю і розпуки. Після цієї смерті, як згадує її онучка Іванна Міліянчук, «ця сильна, строга, вольова жінка ураз змінилася, вона якось відразу стала стара, змучена і не та баба, яку я тільки що привела у лікарню»[24].

Особиста історія Ольги Франко тісно вплетена у історію її подружнього та сімейного життя. Бо ж і справді розказати історію цієї жінки неможливо, вийнявши її з контексту родини. Як неможливо розповісти історію її сімʼї, не вписавши її в історію рідного краю. Водночас сказати, що Ольга Франко була взірцевою донькою, дружиною та матірʼю – це, мабуть, сказати занадто мало…

Ольга Франко (перша справа у другому ряду) разом з Анною Франко-Ключко (друга справа з квітами в руках) донькою Вірою (третя справа) та онуками Петром Галущаком (другий зліва, син Іванни Франко), Надією Франко (перша зліва, донька Віри Франко) у музеї Івана Франка. Львів, 1967 р. Фото з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.

Після знищення Петра Франка про неї не прийнято було говорити. Ніхто особливо і не цікавився її долею. Але вона тихо і упевнено несла свою ношу. Часом допомагала їй, присилаючи посилки із Канади, рідна сестра Петра Франка, Анна Франко-Ключко. Ольга з Білевичів упродовж усього життя підтримувала з нею теплі взаємини.

«Нам, працівникам музею, – розповідала мені девʼяностодвохлітня працівниця Музею Івана Франка Віра Бонь, – було заборонено мати звʼзки з Анною. Тому про її життя ми знали лише з розповідей Ольги Федорівни, яка листувалася зі своєю братовою, отримувала від неї “пачки” (посилки) з усячиною – переважно одягом на свою велику сімʼю, яка проживала бідно. Ольга Федорівна тоді проживала зі сімʼєю доньки Асі, що була заміжня за Мирославом Галущаком, і у якої тоді було пʼятеро малих дітей. Окрім цього Ольга Федорівна допомагала доньці Вірі, у якої було дві маленькі доньки. Тому ці “пакунки” від Анни були суттєвою допомогою».

Анна Франко-Ключко  (сидить у центрі) у часі свого приїзду до Львова 1971 р. разом з працівниками музею Івана Франка та братовою Ольгою з Білевичів (стоїть перша справа). Фото з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.

Своєю чергою від Ольги Франко з Білевичів Анна Франко-Ключко отримувала інформацію про Музей Івана Франка у Львові. І цій інформації донька Франка вірила. Так що 1966 р. музейні працівники отримали від Анни Франко-Ключко першого листа. У ньому донька Івана Франка писала:

«Повідомляю, що в моїм посіданню є сорочка І. Франка, ложка, яку він уживав, і декілька листів. Для того, що ті річи для мене представляють велику цінність, не можу їх посилати почтою. Добре би було, щоби хтось по них приїхав, от хоч би моя братанка Ася Франко. Вона би могла приїхати з екскурсією, зайти до мене і забрати річи. Дуже Вам буду вдячна, якщо Ви їй в цім допоможете.

З правдивою пошаною Анна Франко-Ключко

27 січня 1966 р.»[25].

Іванні (Асі) Франко не дали тоді дозволу на поїздку до Канади. Але 1967 р. змогла до України нарешті приїхати Анна Франко-Ключко[26]. У своєму спомині «Тепло рідного краю» вона писала: «Лечу до Львова… мій сусіда, з яким я перекинулася кількома словами, запитує, чи хтось буде стрічати мене. Я відповідаю: “Не знаю”… Йду до будинку аеровокзалу і тут пізнаю усміхнені лиця братової і її дітей»[27].

У Львові Анна увесь час мешкала у своєї братової, яка годувала її, як потім вона оповідала знайомим, усякими «смакотами». Ольга з Білевичів супроводжувало Анну у поїздках до Нагуєвич, Калуша, Криворівні, Закарпаття.

Ольга Франко (сидить у центрі в окулярах) разом з родиною у Нагуєвичах. Фото з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.

Доля дарувала Ользі Франко з Білевичів довгий вік: померла на 91 році життя, 27 березня 1987 р. (похована у Львові в родинному гробівці на 69 полі Личаківського цвинтаря). Ольга-Марія Франко діждала онуків, а їх у неї було семеро: Надія (1950–2018) та Іванка (1952 р. н.) – доньки Віри; Люба (1951 р. н.), Петро (1954 р. н.), Ірина-Орися (1957–1997), Адріана (1959 р. н.), Марʼяна (1961 р. н.) – діти Іванни. Щаслива бабуся діждала і правнуків… Тішилась усім цим дітлахам невимовно, хоча і не показувала цього з виду. Онучка Іванна Міліянчук згадує:

«Завжди наша баба була для мене і, думаю, для всіх, гарною, високою, дуже акуратною жінкою. Відколи пам’ятаю, мала сиве – зовсім біле волосся, гарно зачесане. Ніколи я не бачила її у шляфроці [тобто халаті. – Н. Т.] чи капцях. Коли ми вставали, вона була гарно вбрана і зачесана. Баба рідко усміхалася, а ще рідше сміялася, і це був тихий, короткий сміх. Баба не любила пестливі слова, це теж передалося нам. Коли брала когось з дітей на руки, тулила до себе, але не сюсюкала, не любила коли хтось говорив «бабуня» чи «бабуся», казала: «Я – баба». Деколи Петро говорив до неї «бабуня», але це бабі не дуже подобалося».

Онуки стали сенсом її життя, наповнювали його радістю та щоденними клопотами. 1957 р. родина переїхала з вул. Снопківської у будинок на вул. Запорізькій, біля якого був сад. Справжній рай для дітвори… З фруктів цього саду варила, як колись і її свекруха і тезка, різні конфітури і мармоляди. «Решта, що було їй забагато, особливо аличу, роздавала сусідам. Мабуть, вся вулиця приходила за сливками. Яблука виставляла за паркан, щоб діти з інших хат не лазили через паркан, коли захочуть яблук», – оповідає онучка Іванка.

Перша сторінка домашнього журналу “Наша хата” за липень 1957 р, який був присвячений іменинам Ольги Франко. Головний редактор, автор матеріалів та художник  зять Ольги Франко, чоловік її доньки Віри, пластун і політвʼязень Богдан Сітницький. З родинного архіву онучки Ольги і Петра Франків Іванки Міліянчук.

Для онуків готувала різноманітні смаколики, уміла догодити кожному, бо перфектно знала кулінарні уподобання усіх членів своєї родини. У музеї у той час уже не працювала (хоча ретельно водила туди своїх онуків, щоб не забували свого коріння, щоб знали і памʼятали, якого вони роду і чиї нащадки!), займалася винятково домашнім господарством та вихованням онуків. Але ж ЯК займалася! Ось невеличка замальовка з життя Ольги Франко як бабуні та домогосподині у домашньому жартівливому журналі для дітей «Наша хата» (журнал виходив щомісяця в одному екземплярі, головним редактором та автором матеріалів був зять Ольги Франко, чоловік її доньки Віри, пластун і політвʼязень Богдан Сітницький (18. 04. 1914 – 29. 01. 1997)) під назвою «Наша Баба не працює!»:

«Кожного дня рано всі дорослі в нашій хаті збираються і йдуть на роботу. Дома лишається Баба, яка не працює. Цікаво, як виглядає день нашої непрацюючої Баби. Про те нам вдалося зібрати доволі точні й достовірні відомості.
Баба встає коло години шостої, коли ще всі сплять, сходить до саду пильнувати, коли буде йти молочарка. З молоком біжить до кухні пражити, рівночасно ставить варити каву, для Петруся манну кашу, Ганю [служниця. – Н. Т.] посилає на Поліклініку за діточим молоком для Орисі. Смарує маслом булку для вуйка Мирона, хліб для Асі, цідить через ситко молоко і подає сніданок.
За той час приходить Ганя, баба летить на базар. Деколи мусить бігти на Галицький базар, або Краківський, якщо на Стрийськім нема того, що потрібно, і приносить з базару повну сітку продуктів.
Починається варення обіду в двадцяти риночках. Борщ для вуйка Мирона [Мирон Галущак, чоловік Іванни (Асі), зять Ольги Франко. – Н. Т.] з малою фасолькою, ціджений без капусти, моркви і помідорів; борщ для тети Асі з великою фасолькою, з капустою, без цибулі, мʼяско без жилок і без товщиків; для Петруся – шницель; для Віри – густий борщ з обома сортами фасолі. Обід відносить бабці на Радянську [йдеться про матір Ольги Франко, що мешкала на вул. Радянській, тепер вул. Винниченка, і про яку також піклувалася відома кулінарка. – Н. Т.], і зараз бігом назад, бо треба йти з Любкою на балет, а перед тим дати теті Асі підвечірок: чай з молоком, булку з маслом і з медом, Петрусеві – чорний хліб, Любці – чайочок.
В міжчасі покрикує на дітей, щоби були чемні і не галасували.
Пополудні Баба йде до себе нагору відпочити. За хвилю чути з долини голос вуйка Мирона: “Мамо, прошу мені налити чаю”. Баба йде на долину наливати вуйкові Миронові чай.
Там вже лишається варити вечерю. Вечерю треба також подати, бо ніхто собі нічого не візьме. По вечері скоро приголомшує дітей спати і знову йде нагору, щоби самій положитися. Нараз дзвінок. Це Віра пізно вернулася з міста. Баба йде відчиняти двері, бо всі інші вже сплять.
Так приблизно виглядає кожний день нашої непрацюючої Баби».

Сторінки з домашнього журналу “Наша хата” за липень 1957 р, який був присвячений іменинам Ольги Франко. Головний редактор, автор матеріалів та художник  зять Ольги Франко, чоловік її доньки Віри, пластун і політвʼязень Богдан Сітницький. З родинного архіву онучки Ольги і Петра Франків Іванки Міліянчук.

Так виглядали будні відомої галицької кулінарки Ольги Франко. Окрім цього вона неподалік від хати мала городець, на якому вирощувала усіляку ярину, бо ретельно дбала за якість продуктів, які мала споживати її родина. Тримала курочок, качечок та індиків. Готувала тільки сама, не любила, коли їй допомагали. Служниця могла виконати лише підготовчу роботу: помити чи почистити. Але страву готувала лише Ольга Франко. Щодня свіжу і смачну. Це була її стихія, її натхнення і її шедеври!

Сторінка з домашнього журналу “Наша хата” за вересень 1958 р, з видом на будинок на вул. Запорізькій, на якій жила Ольга Франко з доньками і онуками. Головний редактор, автор матеріалів та художник  зять Ольги Франко, чоловік її доньки Віри, пластун і політвʼязень Богдан Сітницький. З родинного архіву онучки Ольги і Петра Франків Іванки Міліянчук.

У неділю і свята Ольга Франко дуже любила, щоб на столі було щось солоденьке. Пекла його власноручно на випадок того, щоб мати чим почастувати гостя, якби такий раптом зайшов до хати.

«…Пекла торти, любила цвібаковий з цитриновою масою, горіховий з кавовою, крутий з галяреткою, порічковою власної роботи і горіховою масою. Торти не мали бути високі, бо це міщанство, говорила баба, – свідчить онучка Іванка Міліянчук. – Прикрашала дуже гарно, переважно один край, гарно викладала горішки, райські яблучка, смажені за власним переписом, мандаринки чи порічки, це було дуже кольорове і гарне, а головне – оригінально. Залежно від свят пекла французькі тістечка з чудовим кремом; такого доброго крему я більше ніколи не їла, він був особливий, а може, як кажуть мої діти, голодне дитинство. Робила нуґат [десерт із збитих білків, заварених сиропом, і горіхів. – Н. Т.] з горіхами в сам раз, не пересушений і не рідкий, обов’язково білого кольору. Крухі пляцки з яблуками, чи крухий, политий чеколядою з горіхами. Дріжджове тісто, яке місила годину, було знамените. Пампухи – просто чудо! А паски чи просто булочки… Смакота! На кожен день теж було солодке, але переважно медівники по середині з горіхом, чи бішкоптики до чаю».

Оцей смачний спогад про майстерність пані Франкової буде неповним, якщо не згадати й того, що любляча бабуся уміла ще й неабияк потішити своїх внучат, бо ж пекла ще малесенькі кексики для ляльок, з нагоди їх «уродин»! «Кексики були сховані нагорі в її чудовому креденсі; нам, дітям, вона давала по кілька, самому брати було заборонено», – довідуємося зі спогадів пані Іванки Міліянчук. Онук Петро Галущак назавжди запамʼятав смак кругленьких пухкеньних медяників із горішком усередині, якими пригощала його Баба.

Сторінки з домашнього журналу “Наша хата” за липень 1957 р, який був присвячений іменинам Ольги Франко. Головний редактор, автор матеріалів та художник  зять Ольги Франко, чоловік її доньки Віри, пластун і політвʼязень Богдан Сітницький. З родинного архіву онучки Ольги і Петра Франків Іванки Міліянчук.

Іменини Ольги-Марії Франко, що збігалися з її уродинами, були справжнім родинним святом, на яке сходилися усі – великі і малі. На свято Ольга-Марія Франко виймала з креденсу родинне срібло і вишукано сервірувала ним стіл, що мав бути застелений чистим обрусом (скатертиною). На столі стояла ваза зі свіжими квітами. Дуже любила гладіолуси, айстри, жоржини, бузок, які росли у її садку. У кімнаті Ольги Франко, як згадувала її онука Люба Галущак, завжди стояв букет квітів.

Усю себе віддавала родині, рідко відпочивала. Часом їздила з онуками до Косова чи с. Дори (нині входить до складу м. Яремче). Дуже любила такі хвилини на лоні природи. Любила ходити лісом і, як усі Франки, збирати гриби. Онука Люба Галущак оповідала мені, що коли її бабуся ішла в ліс по гриби (на яких прекрасно розумілася), то набирала завжди найбільше від інших, так що усі кошички у неї були повні, і навіть ще трохи грибів несла у фартушку – бо ж не влізли у кошик (!).

Ольга Франко з Білевичів з онуками. Фото з архіву родини Галущаків.

У спогадах своїх онуків і правнуків Ольга Франко назавжди залишилася доброю бабусею, символом їх щасливого і смачного дитинства, хранителькою роду і кулінарних традицій. Образ, який вимальовується зі спогадів, що залишили про неї сучасники, є класичним взірцем порядної галицької ґаздині – акуратної, зі смаком одягненої і охайно зачесаної, суворої у питання хатньої чистоти, стриманої та інтелігентної, дбайливої і ощадної у веденні домашнього господарства, уважної у ставленні до рідних і привітної до гостей, господині, у якої завжди смачно пахне на кухні, у господі й на городі також усе до ладу. Памʼять про пані Франкову живе у душах не тільки її прямих нащадків, а й усіх тих, хто користав з її переписів та послуговувався її кулінарними книгами.

---

За надані світлини, допомогу у їх атрибуції та за консультації і поради при на писанні цієї статті складаю сердечну подяку онукам Ольги і Петра Франків – Іванці Міліянчук, Любі, Петрові та Адріані Галущакам, Маріанні Макарусі, світлої памʼяті Надії Франко, а також правнучці Марті Гуменецькій.

---

[1] Див.: Савчин І. П. Буськ у вирі століть. Львів: Львівські новини, 1996. С. 83.

[2] Франко П. Летунський відділ УГА // Літопис Червоної Калини. Львів, 1937. Ч. 10. С. 3–4. Див. також: Тихолоз Н. Петро Франко про Летунський відділ УГА URL : https://frankolive.wordpress.com/2020/04/10/петро-франко-про-летунський-відділ-уг/

[3] Нотаріально завірена копія свідоцтва про одруження Петра Франка і Ольги-Марії Білевич зберігається у фондах Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка (ЛМІФ. №1141 ор.). Щоправда, Р. Горак, покликаючись на цей документ, чомусь вказує, що пара одружилась у м. Красному (Горак Р. Спогади невістки Івана Франка Ольги Білевич. Поема Івана Франка «Іван Вишенський» в перекладі польською мовою Петром Франком // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. Львів: Апріорі, 2013. Вип. 13. С. 282). Цікаво, що дослідник при цьому також пише, що цей шлюб відбувся 1920 (а не 1919) року. Хоча і свідоцтво про шлюб, і спогади самого Петра Франка вказують на те, що шлюб і весілля відбувалися у с. Полоничній (див.: Тихолоз Н. Петро Франко про Летунський відділ УГА. URL: https://frankolive.wordpress.com/2020/04/10/петро-франко-про-летунський-відділ-уг/ )

[4] Франко П. Летунський відділ УГА // Літопис Червоної Калини. Львів, 1937. Ч. 11. С. 11.

[5] Там само.

[6] Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914–1920 роки). К.: Темпора, 2007. С.457–458

[7] Про видавничу серію «Пластовий книгозбір» Петра Франка див.: Тихолоз Н. Петро Франко: перерваний політ. Студія третя. На руїнах старої Європи: з Білгорода до Відня URL : https://frankolive.wordpress.com/2020/02/19/петро-франко-перерваний-політ-3/

[8] Краєві ситківкові змагання // Нова хата. 1927. Ч. 10. С. 5.

[9] Ситківкові змагання // Нова хата. 1928. Ч. 11 (листопад). С. 19.

[10] Франко-Ключко А. Іван Франко і його родина. Спомини. Торонто: Ліґа визволення України, 1956. С. 96.

[11] Франко В. Дещо про себе. (З родинного архіву світлої памʼяті онучки Петра Франка Надії Франко).

[12] Франко О. Мої спогади про родину Івана Франка / Публ. В. Бонь // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. Львів, 2008. Вип. 8. С. 152.

[13] Див.: Франко З. За невідомих обставин // Аксіоми для нащадків. Українські імена у світовій науці. Зб. нарисів / Упоряд і передм. О. К. Романчука. Львів: Меморіал, 1992. С. 349; Кучабський Ю., Франко П. М. Петро Франко (сторінки життя). Львів, 1999. С. 74.

[14] ЦДІАУ у м. Львові. Ф. 640. Оп. 1. Од. зб. 9. Арк. 16 зв.; Оп. 1. Од. зб. 3. Арк. 21.

[15] ЦДІАУ у м. Львові. Ф. 640. Оп. 1. Од. зб. 9. Арк. 21 зв.; Оп. 1. Од. зб. 3. Арк. 22.

[16] Franko O.-M. Wieczór w Muzeum Iwana Franki (ЛЛММІФ. №789 ор.) Див. також ; Франко О.-М. Літературний вечір в музею І. Франка [26. 10. 1940 р.] // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові: перші кроки (документи і матеріали про створення музею Івана Франка у Львові). Львів: Апріорі, 2012. Вип. 12. С. 73–74; Франко О. Літературний вечір в музею Івана Франка [16. 11. 1940 р.] // Там само. С. 87–90; [Франко О.] Літературний вечір в музею Івана Франка. Львів, 7. 12. 1940 р. // Там само. С. 93–95.

[17] Матеріали організаційно-виробничої діяльності музею. Списки штатних працівників (1940 р.) // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. Львів: Апріорі, 2012. Вип. 12. С. 340.

[18] ЛНЛЛМІФ Інв. № 50, 50а.

[19] С[трутинська] М[арія] З-поза лаштунків радянської журналістики («Коллі» і «Зельма») // Українські щоденні вісті. 1941. Ч. 43. Від 24.08. С. 6.

[20] Сенатович О. Серце кухні // Франко О. Практична кухня. Львів: Каменяр, 1991. С. 7.

[21] Спогади Володимира Дутка / Публ. Р. Горак // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. Львів, 2007. Вип. 7. С. 183.

[22] Тихолоз Н. «Відваги не тратила…»: Ольга Франко очима сина (забутий некролог Тараса Франка) URL : https://frankolive.wordpress.com/2020/07/16/відваги-не-тратила-ольга-франко-о/

[23] Спогади Софії Дутко про створення музею І. Франка / Публ. Р. Горак // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. Львів, 2007. Вип. 7. С. 175. Щоправда, сама Ольга Франко з Білевичів у дуже поважному віці писала, що вона не була на похороні своєї свекрухи (Франко О. Мої спогади про родину Івана Франка / Публ. В. Бонь // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. Львів, 2008. Вип. 8. С. 152).

[24] Міліянчук І. Спомини про дитинство та мою бабу Ольгу Франко. [Машинопис]. Далі також покликаємося на ці мемуари.

[25] Лист Анна Франко-Ключко з Торонто до музею // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. Львів: Апріорі, 2016. Вип. 19. С. 226–227.

[26] Про Анну Франко-Ключко див.: Тихолоз Н. Бранка ностальгії (Анна Франко-Ключко: Повернення) URL : https://frankolive.wordpress.com/2016/08/06/бранка-ностальгії-анна-франко-ключко/

[27] Франко-Ключко А. Для Тебе, Тату. Київ: Ярославів вал, 2010. С. 350–351.