© Тетяна СТАСІВ
студентка гуманітарного факультету
Українського католицького університету
Пропонуємо зацікавленому Читачеві розвідку студентки четвертого курсу програми з філології гуманітарного факультету Українського католицького університету Тетяни Стасів «Авторська інтерпретація євангельського сюжету про Пилата: “Легенда про Пилата” Івана Франка і “Quid est Veritas?” (“Що є Істина?”) Наталени Королевої». За словами Тані, працюючи над цією темою, вона відкрила для себе надзвичайно захоплюючий світ апокрифів. А ще пізнала «екзотичну квітку» українського письменства Наталену Королеву та й на Івана Франка, зізнається, поглянула трохи іншими очима… Тож, побажаємо Тані ще багато відкриттів. Адже вона лише на початку свого творчого шляху.
Стаття написана під керівництвом професорки Ярослави Мельник.
«Понтій Пилат, префект Юдеї, представляв Тиберія кесарійцям» — на вапнякову плиту з таким написом натрапили 1961 р. у Кесарії італійські археологи, які її і розшифрували, знявши таким чином сумніви навіть у найбільших скептиків щодо існування історичної постаті Понтія Пилата. Понтій Пилат (Pontius Pilatus), правитель Юдеї з 26-го року нашої ери, в історичних джерелах постає вельми неоднозначним персонажем, часто полярним: одні називають його дуже жорстоким, амбіційним, інші стверджують, що він був справедливим і мудрим правителем; деякі говорять, що Понтій дбав тільки про своє благополуччя, про своє місце «під сонцем», ще одні постулюють, що більшість його вчинків були вчинені задля спокою та миру в Юдеї.
Не надто багато дізнаємося про особу Понтія Пилата і з євангельських текстів. Автори Благовісти представляють Пилата, як людину слабкодуху, таку, що боялася вступати у конфлікт із народом і з кесарем (Цезарем), втратити посаду, а з нею і владу. Усі євангелисти запевняють: «Бо він знав, що Його через заздрощі видали» (Мт. 27:18). Понтій сподівався, що народ зглянеться над Ісусом, адже він розумів, що Той не винен у жодних гріхах. Пилат спершу пропонував покарати Ісуса, а тоді відпустити: «І ось нічого, що на смерть заслуговувало б, Він не вчинив. Отже, я покараю Його й відпущу» (Лк. 23:15–16), адже тоді був такий закон: після допиту підозрюваного у злочині бичують, а тоді знову допитують. Якщо злочинець скаже те саме після бичувань, то його слова правдиві.
Пилат намагався оправдати Ісуса декілька разів, постійно перепитуючи в юрби: «Яке ж зло Він зробив?» (Мт. 27:23). Відповідь натовпу зафіксована тільки в Євангелію від Луки: «Він бунтує народ, навчаючи в усій Юдеї, від Галілеї почавши аж досі» (Лк. 23:5). В інших Євангеліях народ тільки продовжує кричати: «Нехай розп’ятий буде!» (Мт. 27:23). Найбільше про бажання Пилата відпустити невинного пише євангелист Йоан, щоразу повертаючися до слів: «Пилат намагався пустити Його» (Йо. 19:12). Водночас цей автор чи не найдетальніше з євангелистів говорить про Пилата, як про людину, що не має власної позиції. Понтій то виходить до народу, то вертається до Ісуса — Йоан повторює це багато разів. Одначе з рядків євангелиста Йоана складається враження, що Пилат також найбільше прагне оправдати Ісуса й переконати народ у Його невинності. Ця невпевненість прокуратора радше дратує людей, аніж переконує в правильності Пилатової думки. Пилат опиняється вбезвиході. Святий Йоан дуже цікаво підкреслює страх намісника: «Як зачув же Пилат оце слово, налякався ще більш, і вернувся в преторій ізнову» (Йо. 19:8–9). Стає очевидно, що намісник і так був дуже наляканий, але ситуація, яка склалася, та слова людей наганяють йому ще більше страху.
Про це свідчить і євангелист Марко: «Пилат же хотів догодити народові, — і відпустив їм Варавву. І видав Ісуса, збичувавши, щоб розп’ятий був» (Мр. 15:15). Тобто, Пилат справді боявся за себе і за свою державну посаду, його рішення можна пояснити страхом. Пилат був наляканий, що втратить усе, що має. Утім, так і сталося. Він залежав від думки інших і хотів залишатися зі статусом правителя, боявся тиску згори та того, що його рішення не погодить вищий від нього за статусом правитель, що воно йому не сподобається: «Після цього Пилат намагався пустити Його, та юдеї кричали, говорячи: “Якщо Його пустиш, то не кесарів приятель ти! Усякий, хто себе за царя видає, противиться кесареві”. Як зачув же Пилат оце слово, то вивів назовні Ісуса, і засів на суддеве сидіння, на місці, що зветься літостротон, по-гебрейському ж гаввата» (Йо. 19:12–13).
Найлаконічніше описує суд над Ісусом Марко. Декілька разів Марко зазначає, що намісник «дивувався» (Мр. 15:5), «здивувався» (Мр. 15:45). «…Намісник був дуже здивований», — зауважує теж Матей (Мт. 27:14). Водночас Понтій Пилат намагається перекинути відповідальність за суд і майбутню страту Ісуса на народ. «То візьміть Його ви й розіпніть, — бо провини я в Нім не знаходжу!» (Йо. 19:6). Натовп і далі наполягає на своєму, вже навіть не слухаючи слів Пилата. Люди апелюють до їхніх законів про заборону вбивства: «Відказали юдеї йому: “Ми маємо Закона, а за Законом Він мусить умерти, — бо за Божого Сина Себе видав!”» (Йо. 19:7). «А Пилат їм сказав: “Візьміть Його, та й за вашим Законом судіть Його”. Юдеї сказали йому: “Нам не вільно нікого вбивати”» (Йо. 18:31). Самі вони не хочуть убивати Христа, деяких законів вони все ж таки дотримуються, тому й вимагають цього від представника влади. Тож фізично народ не винен у смерті Ісуса, але морально вся відповідальність лягає на людей. Вони самі про це кажуть: «А ввесь народ відповів і сказав: “На нас Його кров і на наших дітей!”…» (Мт. 27:25).
Чітко видно спробу перекласти відповідальність (або й зовсім уникнути її) тоді, коли Пилат вмиває руки в чистій воді на знак своєї непричетності до скоєного. Про це пише святий Матей: «… набрав він води, та й перед народом умив свої руки й сказав: “Я не винний у крові Його! Самі ви побачите”» (Мт. 27:24). Цей звичай існував здавна, проте оцінювати його можна по-різному. З одного боку, Пилат не був ініціатором тих подій. Він не бажав нічого з того, що сталося, навпаки, він переконував народ у помилуванні, а вони наполягали. З другого боку, Понтій міг не йти на поводу в народу і відмовитися від вбивства Ісуса, просто не робити цього, незалежно від того, яка ціна його відмови. Він все ж погодився на розп’яття, і миття рук у воді не змінює цього. Пилат — єдина людина, яка офіційно затвердила і дозволила вбивство Христа. Пилат не раз намагався знайти виправдання Ісусові або викликати жаль чи милосердя в людей, але його не слухали і наполягали на своєму. Ситуація серед люду ставала все напруженішою, а крики гучнішими, і, врешті, намісник здався: «І, як побачив Пилат, що нічого не вдіє, а неспокій ще більший стається…» (Мт. 27:24).
На найповнішу розповідь про суд над Ісусом натрапляємо в євангелиста Луки. Він розділяє суд неначе на три частини: дві в Понтія Пилата й одна перед Іродом. Лука єдиний описує, як Ісус потрапив до Ірода: «Ісус перед Іродом» (Лк. 23:8–12). Пилат, всіма званий Справедливим, бо завжди дотримував усіх законів, дізнавшись, що Ісус — галілеянин, відіслав Його до Ірода, адже Він був під його владою (Лк. 23:6–7). Ірод, проте, не визнав Його винним ні в чому, лише посміявся з Христа. Цар, радше, очікував побачити Ісусові «фокуси», йому було цікаво, що то за чоловік, про якого стільки говорять. Коли Ісус не відповів нічого на Іродові питання, той розчарувався і відіслав Його назад до Пилата, щоб там вирішилася його подальша доля. Оскільки вони обидва вважали, що Христос не винен у тому, у чому Його звинувачують, «…стали Ірод із Пилатом за приятелів між собою, бо давніш ворожнеча між ними була» (Лк. 23:12).
Свою впертість Пилат показує в ситуації, що виникла навколо напису на таблиці «Ісус Назарянин, Цар Юдейський». Коли до намісника звернулися з вимогою не писати так, він відмовив, наполігши на зробленому: «А Пилат написав і написав, та й умістив на хресті. Було ж там написано: “Ісус Назарянин, Цар Юдейський”. І багато юдеїв читали цього написа, бо те місце, де Ісус був розп’ятий, було близько від міста. А було по-гебрейському, по-грецькому й по-римському написано. Тож сказали Пилатові юдейські первосвященики: “Не пиши: Цар Юдейський, але що Він Сам говорив: Я — Цар Юдейський”. Пилат відповів: “Що я написав — написав!”» (Йо. 19:19–22). Можливо, Понтій також хотів наголосити, що насправді вважав Ісуса юдейським царем і мав віру в серці.
На деякі прохання прокуратор реагував спокійно, зокрема, дозволив поставити сторожу біля гробу Господнього: «Відказав їм Пилат: “Сторожу ви маєте, — ідіть, забезпечте, як знаєте”» (Мт. 27:65). Євангелист Йоан зосереджує увагу читачів на ще одному важливому моменті, коли Понтій перечив людям і намагався донести правду. Він вивів Ісуса в терновому вінку та багряному плащі, ніби хотів, щоб ті побачили Його страждання і змилосердилися над ним. Він прагнув переконати народ: «Оце Чоловік!» (Йо. 19:5). Латиною це звучатиме як Ecce Homo! Але люди не хотіли бачити Людини, особистості, звертати увагу на його ганьбу або думати, чи насправді Він цього заслужив. Проте Понтій Пилат прагнув цього. Він хотів знати, яким буде правильне рішення, хотів чути голос істини: «Говорить до Нього Пилат: “Що є правда?” І сказавши оце, до юдеїв знов вийшов…» (Йо. 18:38). Врешті-решт, сам Ісус знімає з Понтія Пилата провину за Свою смерть, тяжчим Він визнає гріх народу, що привів Його до прокуратора: «Надо Мною ти жадної влади не мав би, коли б тобі зверху не дано було; тому більший гріх має той, хто Мене тобі видав» (Йо. 19:11). Весь суд та всі події загалом відбуваються для того, аби здійснити пророцтво, за наказом Бога.
Про Понтія Пилата багато пишуть і автори апокрифічного епосу. Я зупинюся лише на декількох апокрифічних легендах, які порівняно з іншими, детальніше розповідають про життя юдейського прокуратора опісля розп’яття Ісуса Христа. В одному з них («Звернення Пилата»)[1] розповідається про те, що після розп’яття Ісуса Христа цезар закликав до себе Понтія, звинувачуючи того у вбивстві могутнього бога, через що по всьому світу настала темрява, а земля почала трястися і руйнувати споруди. При згадці імені Ісуса всі статуї язичницьких богів у храмі, де перебували цезар і Понтій, розсипалися. Пилат виправдовується (ніби знову вмиває руки), стверджуючи, що він не вбивав Ісуса, це змусив його зробити юдейський народ. Якби юдеї самі не привели Царя Юдейського, твердив Пилат, він не був би змушеним Його розпинати.
Щоб покарати юдеїв, цезар наказує розігнати їх по світу, щоб вони загубилися серед інших людей і стали для них рабами через гріх, який вчинили. Відлуння цього апокрифа звучить і зараз в уявленнях, що євреї і, справді, розсіялися по всьому світу і серед усіх народів. Самого Пилата цезар теж засуджує до страти, кат повинен стяти йому голову. Але перед смертю Пилат промовляє молитву до Христа, знову наголошуючи, що не винен у Його смерті, і просить помилування. У цей момент чути голос із небес. Ісус говорить, що Пилат допоміг сповнити всі пророцтва, погоджуючись із тим, що той не винен. Пилат помирає, а ангел Господній підбирає його. Прокула, дружина прокуратора, бачить це і спокійно віддає Богові душу.
Отож, як бачимо, для автора цього оповідання смерть Ісуса була лише сповненням пророцтва, тож Пилатове «миття рук» не свідчило про уникнення відповідальности, він, за цією легендою, і справді не був винен у смерті Христа. В апокрифі Пилат постає праведним, хоча й намагається перекласти відповідальність на народ, як колись Адам перекладав відповідальність за гріх на Єву. Утім, Понтій залишається виправданим перед Богом.
Ще один апокриф про Пилата — лист Понтія Пилата до Тиверія кесаря[2]. У цій легенді Пилат переповідає всю історію Ісуса, починаючи від того, хто Він такий та що Він зробив. Пилат згадує про оздоровлення, очищення біснуватих і воскресіння мертвих, про всі чуда, які чинив Ісус. Відтак Пилат розповідає, хто привів Ісуса до нього і вимагав розп’яття, і чому він дозволив Його розіп’яти на хресті. Понтій винятково чесний у цьому листі, він описує все в деталях, нічого не приховуючи. Цікаво те, що наприкінці листа Пилат розповідає, що сталося після розп’яття Ісуса. На такий опис я натрапила лише в цьому апокрифі. Ось ця вражаюча картина. Суцільна темрява заполонила весь світ так, що було видно зорі, а всі свічки самі запалювалися із шостої до дев’ятої години. Місяць став червоним, з’являлися прірви, куди падали ті, хто звинувачував Ісуса. Із пекла виходили мерці, у небі з’являлися святі.
Ще в одній апокрифічній легенді згадується Марфа, яка ходила просити цезаря навести лад у справі Христа[3]. Як доказ правдивости своїх слів, вона привела зі собою Логіна і Лазаря, і земля почала трястися, коли Логін у Христовій ризі зайшов до дому кесаревого. Іменем Божим цезар вилікував виразку на обличчі й повірив у Бога. Цезар покарав місто, убивши 3000 жінок і дітей, і зітнув Пилатові голову, яку теж підхопили ангели. Пізніше цезар убив і Каяфу, поціливши стрілою в серце, після цього визнав Божі сильні і страшні діла.
Перед смертю Пилат просив не вбивати його швидкою смертю, а мучити довго, щоб він міг бути зачисленим до лику святих. Він хотів учинити самопожертву, бажав бути покараним, бо добре розумів свій злочин. Перед смертю Пилат молився до Ісуса, стверджуючи, що не бажав Його смерти, тож нехай і Він не залишає його самого. Ісус пообіцяв йому місце біля Отця.
Останній апокриф, на якому я хочу зупинитися, це — «Смерть Пилата»[4]. У цій легенді, на відміну від попередніх, Пилат постає цілком негативним героєм. Коротко про сюжет цього тексту. Цезар почув про лікаря Ісуса, який зцілює людей одним словом, і послав по нього, бо хотів оздоровитися. Однак, коли посланець від цезаря прийшов до Понтія, той злякався і сказав, що Ісус був злодієм, і розіп’яли Його недарма.
Дорогою назад посланець зустрів Вероніку, яка запропонувала принести цезарю хустину з відображенням Ісуса. Вона ж і сказала, що Пилат розіп’яв Ісуса через заздрість і душевну злобу. Цезар хотів покарати Понтія, але той був одягнений в Ісусову ризу, тому цезар не відчував до нього зла, коли бачив ризу. Але коли той зняв її, наказав убити Пилата і скинути в море.
Злі духи здійняли страшну бурю і не втопили тіло Пилата, тож його виловили і кинули в річку, яка була проклятою. Але й там знайшлися духи, які здіймали води. Тіло Пилата було настільки проклятим, що його кинули накінець у прірву, і досі буря бушує на тому місці.
Прикметно, що з останнім апокрифом дуже суголосна фольклорна легенда про юдейського прокуратора, яку Іван Франко записав ще в юності від своєї матері Марії Кульчицької, і яка стала одним із джерел його «Легенди про Пилата». Наведу текст цієї фольклорної легенди повністю.
«За Пилата кажут, що його по смерти земльи не приймила. Доки жив, то від нього втікали всі люде. А як умер, то го закопали в землю, але на другий день земльи вивергла тіло на верх. Хотіли го спалити, але огень не ймав сі тіла. Вергли го в воду – не тонуло. Завйизали в міх і навйизали каміньи – то міх з каміньом лишив сі в воді, а тіло виплило і гет запаскудило ріку, так що всі риби виздихали. Тогди вергли тіло в море, та й там воно плаває й до тепер, не гниє і не тоне»[5].
Детальніше про відлуння цього народного оповідання у Франковій «Легенді про Пилата» згодом, а зараз коротко про автобіографізм цієї поезії, а також про художнє осмислення проблеми морального вибору, відповідальності людини за свої вчинки. Нагадаю, «Легенда про Пилата» увійшла до циклу «Тюремних сонетів» поета, створених під час його перебування у в’язниці восени 1889 р. Несправедливий засуд дуже болів і обурював Франка. В одному з листів до Михайла Драгоманова він писав:
«Мене самого тюрма сим разом страшно придавила. Я думав, що зійду з ума… Для всієї цеї справи я не находжу іншої назви, як тільки Delirium des Zeitgeistes. Справді, всі признаки delirium малими перед очима: безцільне, а гарячкове кидання, шукання, питання, а за чим, про що, то й чорт не розбере. А основою всього була нужда — моральна і інтелектуальна — наших властей»[6].
«“Неправість” закону, імморалізм тих, що служать “у злій чи добрій вірі” “неправді, підлоті” — ця тема стане (побіч рефлексій зболеної особистости) однією з емоційних і смислових домінант і Франкової поетичної “живописи дна” […]. Притім “чесний чоловік, що злому служить”, поетові “ненависний в найбільшій мірі”»[7]. Вчинок Понтія Пилата поет порівнює з убивством Каїна свого брата Авеля. Для Франка вчинок Пилата гірший за вчинок Каїна: “бо Каїн, вбивши брата, / Не мив рук з крові, винним чувсь, тікав”[8]. Римський же прокуратор переклав усю відповідальність на людей, які привели Христа до нього на суд:
Пилат Христа віддав катам на муки
І мовив: «Я не винен, вам бажалось!»
Взяв воду і, прилюдно вмивши руки,
Пішов обідать, мов ніщо й не сталось[9].
Після оголошення вироку Ісусові в погляді Пилата з’явилося щось страшне, навіть вбивче:
Пішов на кришу, де чекала жінка
Так та з страху лиш скрикнула в нетямі,
Вниз вверглась і розбилася об камінь
Пішов в покій, де в пуху спить дитинка,
Так та лиш витріщила оченята
На нього й вмерла, диким жахом стята[10].
Маємо тут мотив «урочливого ока», що «на смерть ударяє», зачерпнутий з апокрифічних молитов і вірувань стародавніх юдеїв. Цікаво, що і Наталена Королева у своєму романі «Quid est Veritas?» («Що є Істина?») також згадує про лихі очі: «Одно із двох: або хтось із цих зависних іродіян, говорячи жидівськими виразами, “тяжко вдарив його оком” і наврочив, або ж у цю хвилину сталося нещастя з батьком… Це ж можливе!»[11]. Письменниця також згадує про жінку, що вміла лікувати від нещасть, які завдали такі очі: «Ветха Ноема з найдальшого передмістя, відома далеко-широко незвичайним умінням гоїти очі чарівними заговорами не тільки від “ока урічливого”, “від удару злим оком”, але навіть і “від ока погаслого”, не блискучого, “як у морської риби”, всім і кожному розповідала свій привид» (с.325). У примітках до роману Наталена Королева зазначає, що бачила тільки один раз такі очі, які описує в тексті — «без полиску», адже такі вважалися найбільш небезпечними, проте їй вони не завдали жодного лиха. Втретє письменниця пише про «урочливе око», коли змальовує портрет Марії Магдалини. Люди не могли повірити, що в неї можуть бути такі очі, оскільки Марія була напрочуд красивою, до того ж доброю, а таким, схоже, не годиться мати в собі якусь ваду, яка може завдати іншим біди: «А вона, немов той весняний дощ, imber serotinu’s, ой плакала ж! Бо себе винуватила за братову смерть. Аж ніхто віри йняти не може, щоб така красуня, на цілий світ перша, мала таке “урочливе око”, що так “на смерть ударяє!”» (с.393) .
Але повертаємося до Франкової «Легенди про Пилата», до відлуння в ній фольклорної легенди про прокуратора Юдеї, текст якої я навела вище. По суті, Франко, прирікши Пилата на ганебне «вічне життя» (як Пилат умер, «прокляте тіло» не прийняли ні земля, ні вогонь, ні вода), перевіршував в останньому сонеті своєї «Легенди про Пилата» народне оповідання.
Полярну інтерпретацію образу Пилата запропонує Наталена Королева в романі «Quid est Veritas?» («Що є Істина?»). Наталена Королева народилася в Іспанії, у містечку Сан-Педро де Карденья, провінція Бургос. Батько Наталени походив зі спольщеного українського роду, мати —іспанка зі знаменитого шляхетського давнього кастильського роду. Одразу по народженню доньки, 3 березня 1888 року, мати померла. По лінії батька Наталена (повне ім’я Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелья-Наталена) була нащадком Ярослава Мудрого, а за жіночою лінією, згідно з легендою, спорідненена зі святим Домініком та Понтієм Пилатом, адже сім’я володіла палацом, який називався La casa de Pilatos — «Дім Пилатів».
«Родом Понтія Пилата я зацікавилася тому, що в Еспанії існує легенда, ніби рід Медінаселі (Medinaseli), з якого походила моя мати (Maria Clara de Gasto Lacerda Fernandes de Cordoba Medinaceli у Figeroa), “споріднений” із родом Понтія Пилата. Звичайно, постала ця леґенда з того, що один із палаців, які належать родові Медінаселі, зветься La casa de Pilatos — “Дім Пилатів”».
У центрі роману «Quid est Veritas («Що є Істина?)» — постать Понтія Пилата: його життя, смерть і воскресіння. Головний герой шукає свою правду життя. На початку твору він постає, як грізний правитель, що дотримується тільки закону, справедливий, непорушний і невблаганний Пилат. Проте наприкінці роману авторка представляє його зовсім інакшим. Пилат пізнає Правду, переоцінює своє життя. Він вирушає на пошуки святого Ґрааля, чаші з кров’ю Христа, помирає під час бурі, а після смерти його воскрешає Лазар, якого самого до того воскресив Ісус. Сама авторка називає свій твір ще однією спробою «висвітлити частину духовної атмосфери, що в ній відбувалися події, які хвилюють уже майже 2000 літ світ, і то не тільки християнський» (с.264).
Наталена Королева, як я вже зауважувала, представляє читачам дуже різного Пилата: «Справедливого Пилата», Пилата-мудру, відважну, шляхетну людину, здатну на глибокі почуття, Пилата-філософа, а ще«Воскреслого Пилата».
Письменниця не раз наголошує на тому, що Понтій Пилат був надзвичайно справедливим правителем, це визнавали всі, навіть його вороги: «“Істина!” “Істина!”… “Істину” лишім Пилатові!» (с.414). За це він і отримав прізвисько Справедливий. «Прокуратор бо, як справжній amicus caesaris і всіма признаний “приятель справедливости”, знав лише невблаганний закон і негнучку та невідкличну волю Риму» (с.275). Про надзвичайну твердість і чіткість у рішеннях свідчать слова самого Пилата, коли той, для прикладу, віддавав наказ рабині, звертався до сина чи до інших людей:
«Скажи радникові, хай докладно напише, чого бажає. Якщо це можливе до виконання, все буде виконане. Але — завтра. Сьогодні неможливо! — промовив Пилат до Аретузи, своїм звичаєм двічі притакнувши головою. — Я сказав» (с.291). «Чи ж прокуратор колись відкликав раз промовлене слово?» (с.289). «Що сказав — сказав! — гукнув Пилат, аж затрусилися підвладні» (с.522). «Прокула цілком погоджувалася, бо була спокійна й певна: Кай Понтій, як і Понтій Пилат, не може переступити законів шляхетності й справедливості» (с.315).
Пилат у Наталени Королеви — людини чести, мудра, смілива, відважна («Ніколи не відступив перед противником; не спинив раз розпочатого бою, доки не допровадив його до переможного кінця» (с.442)), безпомильна (принаймні так здавалося самому Понтію) у своїх рішеннях і судженнях («За двадцять літ подружнього життя з Пилатом Прокула вперше це запримітила й застановилася над цим: “Понтій Пилат вчинив несправно!” У сто перший раз повторювала собі: “Це неможливо!… Було б дуже обачно привести його до визнання своєї помилки. Але тоді — Пилат перестане бути Пилатом!”» (с.394–395)), відкрита на поради друзів, яких він цінив і яким довіряв, хоча ворогів у нього було значно більше, аніж друзів.
Пилат також люблячий батько, який пишається своїм сином і є для нього справжнім наставником, він здатний на ніжні почуття, глибоке кохання. «Пилат обернувся до дружини. Обняв ласкавим поглядом гладенько зачесану голову, прикрашену лише білою стьожкою патриціянок…» (с.288). «Лагідний погляд Пилата спочив на дружині, що виглядала ще такою молодою і принадною…» (с.290). «Пилат лагідно усміхнувся…» (с.292). Навіть після того, як дружина покинула його, Понтій мріяв про неї, це була його справжня чиста любов: «А Пилатові ще довго здавалося, ніби Прокулина тепла рука теплим дотиком затрималася на його повіках…» (с.514 ). Але й Прокула була щаслива з чоловіком, це був час її розквіту: «“Понтія” — це розквіт, повнота сили, енергії, щастя, здійснених сподіванок…» (с.529).
У романі Наталени Королевої можна натрапити на філософські міркування Пилата про найрізноманітніші речі — любов, смерть, справедливість, людей, сльози, життя. Ось найцікавіші з них, які дозволяють краще збагнути постать Понтія Пилата: «Любов багато змінює в поглядах!..» (с.292), «Здебільша багато слів уживає той, хто має мало думок. Libidinosa eloquentia! Перечулена красномовність!» (с.299). «Чи ж тоді не ліпше коритись істоті божественній, ніж людській?» (с.308), «Справедливість бо гніву не знає і знати його не сміє! Вона вимагає, щоб і самому собі сказати правду, хоча б і терпку» (с.316). Понтій Пилат — любитель науки, невтомний шукач «чистої Істини, єдиної й незмінної!» (с.289). Пилат шукав її усе життя, переживаючи, що ніколи не знайде її: «Ціле своє життя шукав я Істини… Тужив за нею… І — не знайшов! Чи, може, не впізнав, коли зустрів її?.. І от надходить уже вечір мого життя» (с.441).
Про смерть Пилата побутують дуже різні думки. Найбільш імовірною розповіддю про його смерть вважається та, яка стверджує, що Понтій Пилат помер у своєму маєтку, як звичайний землевласник тих часів. Очевидно, це була спокійна та, імовірно, самотня смерть у власному домі. Наталена Королева впевнена, що в разі подальшої важливої діяльности Пилата після суду над Ісусом, впливових рішень чи трагічної смерти, про це, напевно, було би відомо. Скоріше за все, зазначає авторка у примітках, про нього би написали, або ж ті, хто бажав йому зла, згадали би з тріумфом його загибель.
На противагу цьому, існує прованська легенда про те, що Пилат утопився під час бурі на морі, коли вирушив на пошуки Святого Ґрааля. Тоді, оповідає легенда, Лазар виловив його тіло у воді і воскресив у печері. Наталена Королева дотримується цієї легенди, а також ототожнює воскреслого Пилата зі святим Маріусом, популярним святим на півдні Франції. Маріуса дуже любили і поважали, до нього приходили за порадами і відповідями на свої питання. Наталена Королева «об’єднує» святого Маріуса та Понтія Пилата в одну особу — римський прокуратор після свого воскресінню перетворюється у святого Маріуса.
Процес духовної зміни Пилата, або навернення, починається ще раніше. Авторка змальовує моральне падіння Пилата, згадує про його тривожні сни. На сторінках твору Наталени Королевої мовиться і про те, що Пилат також цікавився особою Ісуса (Раббі, як його називають у романі) ще до суду над ним і ще до розп’яття Ісуса (до слова, саме розп’яття не є основною подією в романі, про нього взагалі не згадується, навіть про суд над Ісусом написано небагато). Одного разу прокуратор зібрав навіть цілу раду з наймудрішими єврейськими мужами, аби довідатися краще про «сина Давидового»: «У приватних Пилатових покоях відбулася таємна нарада з наймудрішими жидівськими людьми. Пилат хотів знати, хто ж є той новий “Пророк Галилейський”, ім’я якого було тепер у всіх на устах. Чи ж дійсно він, як нащадок Давидів, схоче спробувати “поновлення Давидового трону” в Єрусалимі?» (с.327).
Наталена Королева після смерти Пилата вже не називає його на ім’я. Вона (устами своїх героїв) по-різному звертається до нього. До прикладу, Лазар говорить про Пилата так: «Чи ж гадав я, що колись буду стерегти тіло судді Ісусового?» (с.550). Також про прокуратора мовлять описово: «Був це той, що ще досі звався Понтієм Пилатом» (с.552). Інші люди вже чули про воскреслого Пилата під зовсім іншим іменем: «А люди з околиць почали гомоніти, що “Покутницька печера” знову не порожня. З’явився в ній новий пустельник-самітник… Нікому ніколи він не назвав себе. Але люди прозвали його: “Маріус”, або “Марій”. Бо по “Марії” перейняв печеру» (с.553).
Прикметно, що Маріус був зовсім іншим, аніж раніше прокуратор Юдеї Понтій Пилат. Це ніби дві зовсім різні людини. Згадаймо, що про нього говорили люди за часів його правління, і ось що про нього думають тепер: «І дуже любили люди того “Маріуса”. Бо був дуже добрий і мудрий. Кожному, хто не знав, як відв’язатися від якоїсь біди, давав найліпшу раду. Здавалося, що той великий дужий, але такий лагідний, усміхнений і завжди радісний Маріус знає все на світі!» (с.553). Понтій змінив також і свої плани. Коли раніше хотів знайти келиха, сторожити його і служити йому, тепер зрозумів, що келих захисту не потребує, адже сам захищає і стереже інших.
Понтій і Лазар, обидвоє воскреслі, були вдячними Ісусові за своє воскресіння і «на згадку про Раббі при першому сонячному промінні єпископ розділив з Пилатом хліб і вино…» (с.552). Не полишається сумніву, що не сам Лазар воскресив Пилата, але Ісус надихнув його Своєю силою. Лазар хотів виходити з печери, де лежало мертве тіло, але раптом щось відчув. Це був ніби потік енергії: «Екстатична радість огорнула його. Побачив у дусі усміх Раббі, лагідний, повний любови… І усміх той належав тому, кого до останньої хвилини Лазар уважав за найбільшого, за найтяжчого грішника, якого коли-небудь носила на собі земля…» (с.551). Воскресіння відбулося в Боже ім’я, адже Лазар звертається: In nomine Jesu! Pontie, veni fora!» (с.551). У перекладі це означає: «В ім’я Ісусове! Понтіє, вийди звідси!»
Воскресіння стає основним мотивом у романі Наталени Королеви. Авторка тричі згадує про воскресіння: це воскресіння Лазаря, Пилата і самого Ісуса. Навіть найзапекліший грішник може отримати спасіння, постулює Наталена Королева. Пилат усе життя прагнув змін, шукав істину, воскресіння постає останнім етапом на його дорозі змін і шукань, яке теж можна сприймати метафорично — людина повністю перетворюється з того, ким була раніше, стає новою людиною із новими принципами та цінностями. Це ніби завершальний етап перетворення, адже людина більше ніколи не буде такою, як раніше. Так само і Понтій Пилат ніколи не стане тим, ким був колись, він повністю змінився і вирішив присвятити своє життя Богові та Істині. Але що ж таке Істина? Чи знайшов її герой Наталени Королевої? На запитання про це так відповідає Пилат (святий Маріус): «Що є Істина? Ні, люди добрі, я цього не знаю! Я знав лише те… що Істиною не є!..» (с.553). «Характерно, — стверджує Ігор Набитович, — що земне життя Понтія Пилата як язичника описується докладно, життя ж святого Маріюса, який і далі шукає Істину, майже не знане — воно не підлягає звичайному земному часові й триватиме вічно…»[12].
[1] Звернення Пилата. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://apokrif.fullweb.ru/apocryph1/pilat1.shtml
[2] Послання Пилата до Тиверія Кесаря. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://apokrif.fullweb.ru/apocryph1/posl_pilata.shtml
[3] Слово про те, як осудила Марфа Пилата перед Кесарем царем. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://apokrif.fullweb.ru/apocryph1/osud_marfa_pilat.shtml
[4] Смерть Пилата. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://apokrif.fullweb.ru/apocryph1/pilat2.shtml
[5] Пилат // Етнографічний збірник, 1902, т. ХІІ. Галицько-руські народні легенди, с.124.
[6] Франко І. Лист до М.Драгоманова від 23 листопада 1889 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Київ: Наукова думка, 1984, т.49, с.219.
[7] Мельник Я. Іван Франко й biblia apocrypha. Львів: Вид-во УКУ, 2006, с.247.
[8] Франко І. Легенда про Пилата // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Київ, 1976, т.1, с.169.
[9] Там само.
[10] Там само
[11] Королева Наталена. Quid est Veritas? (Що є Істина?) Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 2007, c.276. Далі при цитуванні сторінки цього видання вказано в тексті в дужках.
[12] Набитович І. Універсум sacrum’у в художній прозі (від модернізму до постмодернізму): монографія Дрогобич; Люблін: Посвіт, 2008, с. 598.
Франко:Наживо/Franko:Live 
👍корисний матеріал👍
ПодобаєтьсяПодобається