© Наталя ТИХОЛОЗ
У сучасному франкознавстві донька Івана Франка Анна найперше відома своїми споминами «Іван Франко і його родина», що вийшли ювілейного 1956 року у Торонто. Ці спомини були даниною шани відомому Батькові. Але не про них сьогодні мова…
У мемуарному спадку Анни Франко-Ключко абсолютно незнаними для нас залишилися її спогади під назвою «Одіссея мого життя», які за своїм обсягом не поступаються книзі «Іван Франко і його родина». На жаль, спомини «Одіссея мого життя» не вийшли окремим виданням, а загубилися на сторінках тогочасної преси. Друковані вони були упродовж майже цілого 1959 року (зокрема, з 21 березня до 5 грудня) від номера до номера у канадській щотижневій суспільно-політичній газеті «Гомін України». Ці мемуари є важливим свідченням жінки-очевидиці тих історичних процесів, які відбувалися з українцями в Україні і поза її межами упродовж 1919–1939 років.
Водночас охоплюючи 20-літній період життя Анни Франко-Ключко, текст споминів дає змогу також реконструювати маловідомі сторінки біографії самої авторки. З нього довідуємося про обставини виїзду Франкової доньки з Києва у лютому 1919 року до Німеччини, непростий шлях до Берліна у складі Місії Українського Червоного Хреста, знайомство з майбутнім чоловіком лікарем Петром Ключком, відвідини брата Петра Франка у Красному, зустріч із Грицем Коссаком та Нусею Нєментовською (донькою Уляни Кравченко), одруження у Берліні і зустріч із Асею Шехович, працю у Місії і допомогу подружжя Ключків українським військовополоненим, врешті – повернення в Україну, а саме у село Довге на Закарпатті, що перебувало у той час у складі Чехоcловацької республіки, а також переслідування і навіть увʼязнення Анни та Петра Ключків за їхню свідому національну позицію.
Попри життєві випробування, які випали на долю подружжя Ключків у 1919–1939 рр., усе ж цей період їхнього життя належав до найщасливіших. Бо ж у цей час вони зустрілися, закохалися, побралися, народили двох синів, активно реалізували себе у праці на благо рідного народу. Були зрілі, повні сили і віри в майбутнє української держави…
Прикметно, що спомини «Одіссея мого життя» Анна присвятила своєму чоловікові Петрові Ключку. Очевидно, писані вони були до 10-ї річниці від його передчасної смерті, що сталася 22 грудня 1948 року у Зальцбурзі (Австрія) . Пам’ять про свого чоловіка Анна берегла так само, як пам’ять про свого Батька. Зрештою, завдячувала Петрові Ключку не лише тим, що була з ним щасливою, а й тим, що саме він стимулював її до написання споминів про батька «Іван Франко і його родина» і усіляко підтримував розвиток її творчих нахилів як мемуаристки і письменниці.
Про лікаря Петра Ключка я нещодавно розповідала на сайті «Франко: Наживо»[1], тож сьогодні уже не буду зупинятися докладніше на його життєписі. Скажу лише, що у споминах «Одіссея мого життя» знаходимо нині, у часі війни з росією, багато суголосних із сьогоденням переживань, які резонують у душі як ніколи своєю актуальністю. Можливо, у історичних подіях минулого століття знайдемо для себе відповіді на ті екзистенційні питання і виклики, які стоять перед нами сьогодні. Авторка дуже щиро і відверто ділиться власним, акумульованим упродовж років, досвідом виживання у часі війни та тривалої боротьби за Україну у дуже складних історичних та суспільно-економічних умовах. Емоції українки, що покидає рідний край, психологічний стан емігрантки, повернення на рідну землю, на якій щоразу доводиться виборювати собі право бути українкою… – усе це прожила донька Франка у першій половині ХХ століття! І усе це проживає сьогодні багато українок і українців знову – у столітті ХХІ-му. Читаючи ці спомини Анни Франко-Ключко, дедалі більше усвідомлюємо, що українсько-російська війна з Московією триває не одне століття і щоразу нівечить долі усе нових і нових поколінь…
Мемуари «Одіссея мого життя» доволі розлогі за обсягом. Вони обіймають 6 авторських аркушів тексту і складаються з настроєвого спомину-вступу «В лісах Карпатської України» та трьох частин:
«[І.] З Києва до Берліну»,
«[ІІ.] З Берліну до Ужгороду»,
«ІІІ. З Ужгороду до Відня».
Спомин «У лісах Карпатської України» є такою собі пейзажно-споглядальною замальовкою-розповіддю про полювання на оленя у закарпатському лісі. Це спомин про міцно вкарбований момент щастя на рідній землі, який налаштовує читача на довгу і непросту розповідь про життя авторки, яка розгорнеться уже в трьох наступних частинах.
Текст публікуємо зі збереженням лексичних особливостей мови за виданням: Франко-Ключко А. Одіссея мого життя. В лісах Карпатської України // Гомін України. 1959. № 13. Від 21.ІІІ. С. 10; №14. Від 28.ІІІ. С.10; №15. Від 4. ІV. С. 3.
Анна ФРАНКО-КЛЮЧКО
ОДІССЕЯ МОГО ЖИТТЯ
В лісах Карпатської України
Знаєш мій друже, не треба питати,
Це наші любі високі Карпати.
Від західної півночі, від джерел ріки Попраду – найдальшої границі між Україною і Польщею, тягнуться могутні верхів’я Карпат, що, знижуючись до полудня, широким півкругом доходять до полудневої Буковини, – границі з Румунією. Більша частина Карпат лежить на українських землях і тому ми слушно звемо їх нашими горами. Проте вони були і знаходяться в руках окупантів і поневолювачів нашого народу. Довгі віки були вони розділені границею немов чорною гадюкою. Північна сторона гір належала до польських займанців, полуднева до мадярських[2].
Оцю власність затвердили за собою і використовували чужі держави і чужі пани за часів панщини, не дбаючи про потреби господаря землі українського народу.
Вирубані простори ніхто не думав засаджувати новим лісом.
Дійшло до того, що дерево на будівлю наші люди купували в пана або в державнім лісі. Цілі загони лісничих і побережників пильно доглядали панського маєтку, побивали і карали великими штрафами того, хто посмів вирубати всохле дерево на огорожу, або на опал.
Багато знав оповідати наш народ, як над ним знущались чужі посіпаки навіть за назбирану в лісі в’язку ріща[3].
Ніби наша земля і гори, але й не наші – наші ліси і не наші.
Ліси вирубували звичайно підприємці – жиди або власники тартаків, і ділились доходом з власниками.
До наших людей належала найважча робота – рубати ліс, обробляти дерево і доставляти його до фабрики – робота найбільш небезпечна і найгірше платна.
При вирубуванню лісів часто на дуже стрімких узбіччях гір, при спусканню зрубаного дерева вниз, чи то при помочі коней, чи по будованих для цієї цілі т[ак] зв[аних] риз, – при оброблюванню дерена і т. д., були часті випадки покалічення, а навіть і смерти. Згідно з законом всі робітники були обезпечені в т. зв. касі хворих, але ці каси були під зарядом чужинців, які використовували неписьменність робітників, обдурювали їх і обкрадали.
Знавцями рубання ліса були гуцули з Ясіня й околиці, вони організовувались у ватяги, мали свого провідника – керона, який доставляв роботу і охороняв перед визиском.
В лісах росли переважно буки, великого розміру і віку. Можна було подивляти грубезні пні, зложені горами на залізничних станціях, готові до вивозу в світ. Крім буків, немов оази серед ясної зелені, темніли шпилькові ліси, смереки і сосни, й десь на недоступних верхах і опорах ховались кедри і столітні дуби.
Поміж лісами, на верхів’ях гір, були полонини, туди гнали господарі літом худобу на випас, але за це треба було платити, бо полонини були переважно в жидівських руках.
Весною і восени виростали різні гриби, але найбільше було правдивих, або букових. Звичайно їх збирали цигани і продавали «панам» у місті. Наші люди на грибах не визнавались і тому боялися їх їсти, отже не мали зацікавлення гриби сушити чи солити, щоб мати з них дохід.
Зрідка тільки більш свідома «ґаздиня» кидала після хліба в гарячу піч в попелі сушити гриби, але сама не була певна чи поміж між правдивими не було отруйних.
Літом дозрівали суниці, а пізніше малини, черниці і ожини. Майже під зиму високо в горах, десь під шпилями, на приземистих корчиках червоніли ґоґодзи[4]. Це великі, солодкі і запашні ягоди.
Здебільша збирали їх дівчата і жінки, але за дозвіл збирати панські посіпаки брали оплату. За п’ять чи десять ч[еських] к[рон] можна було купити цих ягід великий кошик, а звичайно купували їх чужинці в місті. Не було кому навчити жіноцтво, щоб ці смачні і корисні для здоров’я ягоди заварити на зиму, як конфітуру чи сок. Жінки і дівчата були раді, що зароблять кілька корон на купівлю хустини, черевиків чи фартушка.
В лісах водилась звірина. В далеких нетрях, під вивертами виводились ведмеді. На весну, пробудившись зі сну, вони сходили на полонини, щоб забити вола чи корову. З’являлись теж тіні вовків, що нераз зближались до сіл і робили шкоду в стадах худоби. Дрібна звірина: лиси, зайці, дикі свині, коти, а навіть видри – забігали аж до сіл, щоб на полях, а радше в курниках, знайти собі поживу.
Але селяни не мали права мати рушниці, і одинока їх оборона перед хижаками – це були лапки.
Рогата звірина – серни і олені, кози і цапи – були хоронені цілими штабами лісників і побережників і були предметом полювання тільки для графів і їх гостей, що приїздили з Будапешту підчас сезону.
Олені держались більшими і меншими родинами і були реєстровані лісниками, вони слідили за їх мандрівками з одного місця на друге, а густо по лісах були розставлені для них огорожі з сіном, пійлами і сіллю.
Сезон полювання зачинався, коли молоді збирались покидати своїх батьків, звичайно пізньою осінню, як тільки зачинав падати перший сніг.
По лісах в мальовничих околицях, часом навіть серед глибокого пралісу, були побудовані павільйони для мисливців, що приїздили на полювання.
За мадярської окупації Карпатської України такі полювання були великою подією для цілої округи. До двора властителя маєтку з’їжджались вельможі і високі урядники з Будапешту, й також аристократи з околиць і більших міст.
Влаштовувано балі для забави дам, а на полювання йшли переважно мужчини, що поза тим, в привітних ловецьких павільйонах, не відмовляли собі різного роду розрад. Пеклися на рожнах найліпші частини впольованої звірини, пилися дорогі вина і слив’яки. В розгарі гульби летіли на стіни і розбивались в дріб’язок кришталеві келихи, а підпивші вельможі раз-по-раз викрикували «Ейлен мадяр оршин».
Народ байдуже глядів на ці бундючні забави, а зимою, коли нападало багато снігу і звірина, шукаючи поживи, зближалася цілими стадами до сіл, люди не могли вдержатись від вродженого і від давніх предків одідиченого нахилу до полювання. Дехто витягав глибоко заховану рушницю, інші з сокирами і ножами кидались на погрузлу в снігу звірину і, помимо суворої заборони, полювали своїм способом. Тягли до домів забиту добичу, скрито ділили поміж собою, і слід пропадав по оленях.
Коли владу перебрали чехи, багато дечого змінилося. Щоправда, закону про охорону рогатої звірини не змінено і далі, на наказ нового директора маєтку охороняли лісничі і побережники. Але на полювання не приїздили вже магнати і титуловані особи і, хоч директор влаштовував сезонні полювання, але вони були тільки незначним містком на давні часи.
Приїздили часом один або два міністри, кілька вищих урядників з Праги, Ужгороду, але вони не були мисливцями по традиції і не могли похвалитися такими ловецькими подвигами як мадяри, але й не виступали з такою бундючністю, як попередні.
Багато з них тільки десь-колись брали рушниці в руки, бо полювання в Чехословаччині було більше на звірину, зокрема рогату.
Приїздили вони в Карпатську Україну більше тому, щоб підкреслити, що вони тепер є тут володарями, їх полювання не визначалось скількістю ловецьких трофеїв, лише гучними п’янствами в домі директора маєтку і в ловецьких павільйонах оповіданнями глупих анекдотів і небилиць про їх ловецькі подвиги.
Такі і тому подібні пригоди кружляли на селі.
Ранньою весною, коли починав топитися сніг, коли зелена травичка і перші весняні квітки розпускали свої ніжні паростки і пуп’янки, а згодом підносили свої ніжні головки до теплого сонячного проміння, в той час у ясному небі з’явився перший рій перелітних птахів валюнків. Перед ними був довгий і важкий переліт через могутні хребти Карпат, де шаліли ще північні зимні вітри, де ще знімалась хуртовина зі снігом.
Вони знижували свій лет, щоби сісти на полонинах Підкарпаття, відпочити і набрати сил до дальшої дороги.
Я ніколи не мала бажання підняти рушницю на вільних птахів. Вони летіли до своєї батьківщини, шукаючи старих, незабутих доріг, а їх скигління, що неслося з небесних вершин, проникало глибоко в душу і будило нестримне бажання йти їх шляхами на рідну землю, до рідного гнізда.
Йшлося на вершок гори, щоб бути на самоті, станути десь осторонь, вдивляючись в далечінь на небо, засіяне міріядами зір, поглянути на спляче село в долині. Мирно і супокійно – десь просто піяв когут, дув свіжий холодний вітер з гір ˂кілька слів нерозбірливі˃. На своїх легких крилах вони несли весну. Будилась ціла природа зі сну, немов віддихали груди землі, насичені теплом сонця.
Рання весна, а в горі стада валюнків, диких гусей і журавлів летять на північ одні за другими.
Задивившись в божеську таємну красу природи – летиш думками за птахами в далеке і нерозгадане.
Нараз різкий постріл з рушниці перериває супокій і тишу ночі. Десь далеко, в селі, у відповідь відізвались собаки. Малим темним клубком летить на землю підстрілена пташка. Чути голосний крик решти валюнків, немов крик розпуки за втраченим товаришем. Стадо зникає за обрієм.
Скільки товаришів втратять вони, поки перелетять далекі простори і діб’ються до рідної землі.
Одного вечора зайшла до мене п[ан]і Відосава з радісною новиною. «Знаєте, – сказала вона, – мій муж влаштовує мале полювання тільки для нас. Поїдете з нами. Візьміть і хлопців. Це буде прогулянка і полювання, на як довго схочете – два дні чи довше».
Треба було бути готовим вже в сьомій годині ранку біля фабрики-тартаку. Ми поспішилися, бо з дітьми це не була легка справа. Кожний з хлопців знаходив багато речей, що їх конче треба було б брати, але через брак місця в клунках довелося залишити дома. Вкінці вже все було готове. Ми, хоч заспані і промерзлі раннім холодом, від’їхали до фабрики.
Ні вагонів, ні льокомотиви ще не було. Аж ось почувся її бадьорий свисток, знак, що вона вже недалеко. Властиво було дві льокомотиви, що їздили сюди і туди по рейках і звозили льори[5] в одне місце. Десь біля 8-ої години назвозили їх коло 60, щоб забрати великий вантаж дерева.
Вкінці посходились всі пасажири – робітники зі своїм лісорубним знаряддям. На одній льорі розсілися жінки і дівчата з кошиками і відрами. Їхали збирати малини. Звідсіль доносився веселий сміх.
Разом з родиною директора містимося на першій льокомотиві – ми захоронені від диму й іскор, що вилітають цілими снопами з комина льокомотиви.
Вкінці все готове. Протяжний свист і машини, шарпаючи, зразу пихкають, сопуть і стогнуть, посуваючись поволі вперед. Вагони постукують по шинах нерівномірні такти, спинаючись все вище і вище.
Справа аж до самого неба пнуться вгору скали, а ліворуч відкрилось глибоке провалля. Внизу, у вузькому руслі шумить і бурлить гірська ріка Боржава. За рікою під високим берегом розкинулось село Довге в широкій долині, що розтяглась ген далеко – до супротивних гір. Спереду показались ниви кукурудзи з високими соняшниками на межах, а там хатки криті гонтами. Серед села на горбку церква, тут же школа, «а ось там наша хата» – викрикують діти. Ціле село видно, як на долоні. У прозорому, безхмарному небі зір спочиває аж ген на височенному шпилі гори.
Залишивши за горою добре знайому панораму нашого села, в’їжджаємо поміж дві високі, немов у тунель, гори. Грізними скелями, здається, хочуть заступити нам дорогу.
Виїздимо з півсумерку високих гір в широку долину, залляту сонцем.
Блистить самоцвітами роса на травах, злегенька дзвонять дзвінки на шиях корів, що підносять голову, щоб поглянути, хто це посмів нарушити їх спокій, а молодий бичок, на радість дітям, з задертим хвостом, втікає щосили від «грізного ворога» – залізниці.
Доїжджаємо до села Броньки[6]. Льокомотиви свистять протяжно, переїздимо дорогу. Громадка цікавих дітей, всі босенькі і замурзані, а деякі тільки в сорочинках, оглядає «машину».
В’їздимо знову поміж гори, що чим далі стрімкіші і вищі, верхи темним лісом доходять до самої ріки. Долини вже вужчі, осель немає, тільки високі трави покривають оба береги ріки.
Гарячий воздух мерехтить, повний запахів гірських квітів. Ось на високій горі стоїть, піднісши високо могутні роги, олень. Пильно стежить, чи не грозить йому небезпека.
Ріка круто в’ється вузькою долиною. Потяг мусить переїжджати її декілька разів про хитких містках, під якими бурлить і рве сердито ріка, перескакуючи пінистими хвилями каменюки і глибини, що виглядають, немов закляті потвори.
Перед одним мостом стоїть громада робітників. Міст недавно завалився під поїздом, у проваллі бовваніє декілька вагонів. Направляють міст швидко. Для безпеки мусимо залишити поїзд. Вузенькою, стрімкою стежкою сходимо до ріки. Попереду нас збігають легким кроком дівчата. Жартуючи, переходять у брід невеличкий, але бистрий потік.
Поїзд з двома машиністами їде помаленьку, обережно через тільки що направлений міст. Ми всі глядимо, чи проїде.
Йдемо на льору, щоб краще охопити зором всю красу наших гір. Дим з комина несеться понад нашими головами й зависає на верхах дерев. Біля полудня під’їздимо до кінцевої станції – головної квартири лісового промислу. Робота кипить. Ватаги робітників в згрібних сорочках, лиця обпалені, мов у циганів. На бічних рейках навантажують пні дерев-великанів своїм немудрим знаряддям – цаціками. Ні кранів, ні підойм тут не знають, всю тяжку роботу виконують робітники власними руками.
Через ріку на невеликій галявині гори букових стовбурів. На місці зрубу вони тільки згрубша очищені від галуззя. Тут робітники широкими сокирами очищують їх з кори і вже остаточно приготовляють до транспорту.
Трохи дальше «ризи». Це великі з дерева жолоби. Початок такого жолоба далеко в горах, він довгий і на декілька миль. Ним спускають довгі дерева. По дорозі стоять робітники, що своїми джанхами-цаціками вирівнюють хід дерев, що летять з шаленим розгоном вниз з нераз дуже високої гори. Колоди вискакують часто з жолоба і тоді «сокотись», бо певна смерть жде робітника, що не вспіє в час відскочити.
Внизу великі купини дерев.
Сирове дерево зложено майстерно в копицю, й прикривають щільно дерном і землею. Тоді в самій середині запалюють вогонь. Малим проходом, що йде з самого долу, комином виходить маленька струя диму. Це вуглярі випалюють вугілля. Процес запалювання тягнеться довго і повільно, робота вимагає зручности і снаги. І. Франко описав долю нашого вугляра в своїм оповіданні «Вугляр».
Здовж ріки на високогір’ї ряд бараків і приземистих домиків. Це канцелярія і помешкання для наглядачів і лісників
Всюди видно жидів. Вони держать в своїх руках живчик цілого лісного промислу. Елегантно, по-спортовому одіті, вони до пересади чемні до нас.
Головний лісничий, старша людина з бородою типового німецького лісника, показує і пояснює нам цілий процес лісорубних праць. Ідемо до його лісничівки, захованої в гущавині лісу. Відчувається прихований антагонізм чеха-директора до лісничого німця, але цього на зовні не показують. В домі зразу помітно німецьку атмосферу. Господиня, німка, німецька гостинність.
Прощаємо господарів, нам час в дорогу. На прощання господар обдаровує нас знімками з робіт у лісі.
Кілька робітників призначили нам нести наші клунки, бо дорога далека і то все в гору. Вони раді і веселі, що мають трохи відпочинку від тяжкої праці.
Наше товариство ділиться. Ми з лісничим і з робітниками йдемо по лівім узбіччю гори майже під самим її вершком. Наші носії випередили нас й за деякий час зовсім щезли з наших очей. Нам не рівнятись з їх ходою. Директор із своїми лісничими пішов на таку сяку стежку, але з правого боку ріки. Для нас це приємна прогулянка.
По обох боках ріки стоять, немов одностайні стіни, високі гори. Але це тільки так виглядає здалека. Одно пасмо кінчиться і нам приходиться сходити стежкою в глибокий звір. На дні гірський потік, вода чиста і зимна, мов лід. З-поміж дерев несеться вогка прохолода. Таким самим стрімким насипом виходимо на гору і в лице вдаряє спека літа. Перед нами верхи з вирубаним лісом. Тільки зрідка сторчать до неба залишені буки-великани. На місцях зрубу вже виростає молодняк, а внизу суниці, малини, ожини. Саме достигають малини. Тут залишаються дівчата і жінки, що приїхали разом з нами. Тут і там видніє з-поміж густої зелені яскрава хустина, чути голосний сміх і веселу дотепну коломийку.
Пнемося все вище і вище. Сонце пражить немилосердно, але свіжий вітрець з полонини розвіває втому.
Надходить вечір. Сонце ховається і вкінці щезає за горою. Тільки тіні лягають щораз довші і густіші, щоб вкінці застелити цілу долину ріки.
«Ми вже недалеко до мети», – потішає лісничий. Минаємо лісок і виходимо на полонину. Під самим лісом, немов великий гриб, невелика дерев’яна вілла. Бачимо тільки її дерев’яні контури, а в вікнах блимає привітно світло лямпи. Холодніє. Радо заходимо в хату. Тут вже чекають робітники, в кухні горить вогонь і кипить вода на чай.
Тільки тепер відчуваємо втому і голод.
Надходить директор із своїм товариством. Скоро засідаємо до перекуски, бо голови клоняться від утоми та п’яного гірського повітря. Ми з дітьми містимося в обширній кімнаті, директор і лісничі в другій – їм треба вставати рано.
Голосні переклики пташок будять нас до сходу сонця.
Виходимо розглянутись.
Ранішній холод трошки дошкульний. Ступаємо босими ногами в високу, м’якеньку, ще зовсім мокру від роси траву (це знаменитий лік на нерви).
Перед нами розкішна гірська панорама – верхи покриті густими лісами. На південь гори спадають повільно каскадами. Там десь за мряками столиця Карпатської України і Мукачів. Із-за високої гори, немов корабель, випливає рожеве сонце, розкидає золотисте проміння: заясніли самоцвітами роси, стали підноситись і розкривати свої пуп’янки пахучі квіти, защебетали пташки свою ранішню молитву. Діти весело бігають і підскакують.
Хлопці, знаджені оповіданням робітників, збігають стежками вниз ловити пструги[7].
Незамітно проходить час. Надходять хлопці – втомлені, голодні, але щасливі.
Мирон[8] іде, мабуть, слідами свого діда риболова[9], що вмів зручно ловити рибу руками з-під каменя. У торбі Мирона декілька більших пстругів. Приготовляємо їх на вечерю.
Пізно вночі повертається директор з лісниками. Ділиться з нами радісною новиною: вислідили родину оленів, що виходять пастися щоночі на недалекій полонині. Чи маємо охоту йти на полювання?
Без сумніву! Радісно годимося, але діти мусять залишитися дома – це виправа на цілу ніч, дорога далека, а олені дуже чуйні й можуть втекти, почувши найменший шорох.
Дещо пізніше, як срібний місяць виплив понад гори і своїм чарівним сяйвом залляв безмежні простори, ми вирушили в дорогу.
Ішли вузенькою стежечкою один за одним.
Прилинули чарівні спогади з дитячих літ. Здавалося, що ми в зачарованім царстві. В гущавинах лісу причаїлись мавки, а з глибоких ярів, немов на баских конях, виїздять на хвилях сріблистого туману таємничі постаті лісовиків. На залиту сяйвом місяця поляну ось-ось вийде з-поміж білих берізок і гілляк ліщини пишна царівна з зоряним серпанком. На її шовкове волосся падатимуть самоцвіти.
Свершки цвірінькали монотонно в травах, з-під корчів світились блискучі оченята зайчика чи може лисички. Над нами ярко блистіли зорі. Тут і там зірветься зірка і світляною дугою зникає за горою.
Здалека доносилась тужлива мелодія сопілки та дзвінкий дівочий спів.
З трудом стараємося дорівняти кроку ловцям спереду. Приходимо й оминаємо виверти, в гущавинах йдемо майже напомацки серед темряви. Віття малин і драпаків чіпляються одежі, а ноги тонуть у густих росах трав. Вкінці ми опинилися в молодняку. Директор наказав мовчанку й осторожність. Місяць кінчав свій хід по зорянім небі. Ще година ходу і він заховався за високою горою.
На ліс налягла темнота ночі. Повільним кроком, пильно слідкуючи за провідниками, доходимо до окраїни лісу. На знак руки залягаємо в кущах, а директор з лісником пішли ще пару кроків. Далекоглядами[10] шукають стада оленів.
Я дивувалась, що властиво в такій темноті можна побачити. Та ось директор покликав нас ближче, й ми дістали в руки далекогляди. Шукаю кілька хвилин. Ось там, в крузі окуляра, на зовсім яснім тлі, немов освічена якимсь світлом, з’являється виразно родина оленів на противному боці поляни. Під самим лісом стоїть на сторожі високий олень. Він підняв голову, поглядає на всі боки, надслуховує, чи не грозить небезпека його родині. Поруч нього сарна і двоє молодих пасуться спокійно. Родинна ідилія на лоні природи.
Віддаю далекогляд, не можна тратити часу.
Ще кілька хвилин директор слідкував біноклем за стадом і нараз різкий постріл…
Прострілений молодий цапок паде в траву.
Кінець полюванню, лісничий пішов за здобиччю, а ми повертаємось до хати.
На душу налягає смуток – там загинула дитина. Закон природи жорстокий і безсердечний.
Біля хати весело палахкотить вогонь. Лісничий, що повернувся скоріше, вже обертав на рожні кусок свіжого м’яса. Діти проснулись. Сходимось всі до вогню, оповідаємо пригоди нашого полювання, поглядаючи, як лісничий зручно обертає рожен, щоб м’ясо припеклось з усіх боків. Розноситься запах печеного м’яса.
Ми брали участь у полюванні. Нам здається, що це властиво ми вполювали цапка, а пройде час і, з роками, ми самі готові повірити, що так було. Будемо оповідати про наші мисливські подвиги другим.
Вже світало, коли скінчився наш пир і ми подалися на спочинок.
Ще кілька днів залишаємося в горах. Вдень любуємось чарівними видами наших гір, а вечором кладемо ватру й печемо оленяче м’ясо на різні способи.
Приходить час повороту домів. Дорога вниз легша й видається коротшою.
На долині жде на нас ще одна приємна несподіванка – їзда дрезиною. Нераз ми бачили як робітники й службовики поверталися з праці малими вагонетками, нині і ми зазнаємо цієї приємності.
Склавши наші клунки, сідаємо на лавочках. Наказ міцно держатися поруччя. Поштовхнена дрезина пускається в хід.
Дорога іде щораз вниз і темпо дрезини прискорюється. Їдемо наввипередки з вітром. Сонце припікає, різкий вітер палить лице. Відчуваємо розкіш скорої їзди. Вправна рука лісничого сповільнює хід дрезини на закрутах, осторожно об’їздить небезпечні місця. Впиваємось чарівним гірським повітрям. Краєвид, немов в калейдоскопі, що хвилини міняється, а ми на хиткім вагончику летимо, не їдемо, все далі вниз.
Нараз гострий закрут. Лісничий сповільнив хід, об’їздимо гору. Дорога уривається, перед нами грізні скали. З острахом заціплюєм руки на поруччях, але візок гладко просовується вузьким проходом закручуючи вправо то вліво. Ще один закрут і хід дрезини прискорюється. В’їздимо в широку долину. Перед нами село Бронька. Звідсіль поїздом вертаємося домів.
Глибоко закарбовується в душі ясний, прозорий спомин про щасливі, безжурні хвилини полювання в наших горах серед лісів і полонин.
Далі буде…
Спомини проілюсторовано світлинами з фотоколекції Михайла Марковича, за що висловлюємо йому щиру вдячність.
[1] Див.: Про Петра Ключка див.: Тихолоз Н. Петро Ключко: штрихи до життєпису військового лікаря URL : https://frankolive.wordpress.com/2022/07/12/%d0%bf%d0%b5%d1%82%d1%80%d0%be-%d0%ba%d0%bb%d1%8e%d1%87%d0%ba%d0%be-%d1%88%d1%82%d1%80%d0%b8%d1%85%d0%b8-%d0%b4%d0%be-%d0%b6%d0%b8%d1%82%d1%82%d1%94%d0%bf%d0%b8%d1%81%d1%83-%d0%b2%d1%96%d0%b9%d1%81/
[2] Мадярський – угорський.
[3] Тут: хмиз.
[4] Ґоґодзи (діал.) – брусниця.
[5] Льора – відкритий вагон для перевозу дерева. – [А. Франко-Ключко].
[6] Бронька – село Хустського району Закарпатської області.
[7] Пструги (діал.) – форель.
[8] …Мирон… – Мирон Ключко (26. ІІ. 1922–12. ІХ. 2004) – молодший син Анни і Петра Ключків.
[9] … діда риболова… – Йдеться про Івана Франка, який був дідом Мирона Ключка. Тут мається на увазі одне з улюблених захоплень письменника – ловля риби.
[10] Далекогляд – бінокль.
Франко:Наживо/Franko:Live 