© Наталя ТИХОЛОЗ
У своїх мемуарах «Летунський відділ УГА» (повний текст див.: ПЕТРО ФРАНКО ПРО ЛЕТУНСЬКИЙ ВІДДІЛ УГА) про формування авіації на теренах Галичини у вирі національно-визвольних змагань Петро Франко зазначав, що на його бойовому шляху «прийшли ходи й переходи: Кам’янець-Подільський, Бірзуля [нині м. Подільськ Одеської обл. – Н. Т.], Олександрівськ [нині м. Запоріжжя. – Н. Т.], Одеса, Чернівці і похід на Львів. Коротка оборона касарень Фердинанда [нині вул. Городоцька, 40. – Н. Т.], Кайзервальду [сучасна територія Шевченківського гаю. – Н. Т.], палати Ґолуховського [сьогодні Діагностичний центр лікарні Львівської залізниці, що на вул. Листопадового Чину, 16. – Н. Т.] і відступ»[1]. Точна хронологія військових переміщень четаря Франка від січня 1917 р. до листопада 1918 рр. на сьогодні ще залишає низку запитань без відповідей.
Петро Франко
Проте деякі фрагменти з його життєпису за цей період усе-таки можна реконструювати завдяки малознаним для широкого загалу спогадам Петра Франка під назвою «Бій в Олександріську». Ці мемуари колишнього четаря УСС були опубліковані у журналі «Літопис Червоної Калини» за 1939 р. (Ч. 7. С. 17–18). Як виявилося згодом, це був останній випуск цього часопису, бо, коли у вересні Червона армія вступила на територію Галичини, то цей місячник, що друкував матеріали про визвольні змагання 1917—1921 рр., припинив своє існування. Та й за іронією долі з отого «золотого вересня 1939 р.» розпочалася й цілком інша віха життєпису Петра Франка, яка привела його до фатального кінця. Однак про все за порядком…
У жовтні 1917 р. в с. Угрині (нині Чортківського р-ну на Тернопільщині) було сформовано третю сотню УСС, якою з 3 січня 1918 р. (до листопада 1818 р.) командував сотник Осип Микитка.
«Сотник О. Микитка, будучи українцем, довгий час служив дієвим старшиною в австрійській армії, де набрався чорно-жовтого [австрофільського. – Н. Т.] духу і втратив національну свідомість. Січовим стільцям довго довелося попрацювати, щоб розбудити в ньому зацікавлення українськими справами. Та праця була недаремна: під впливом стрільців сотник О. Микитка зовсім змінився, став українським патріотом, згодом вступив до Галицької армії, щоб у її історії записати своє імʼя незатертими літерами», – відзначав О. Думін[2]. До слова, 1920 р. Осип Микитка (як, до речі, і старший рідний брат Петра Франка Тарас Франко) опинився у підмосковному концтаборі для військових старшин Кожухів: генерал-хорунжий Микитка відмовився перейти на бік Червоної армії, за що і був розстріляний 29 жовтня того-таки 1920 р.
Осип Микитка
Ад’ютантом сот. О. Микитки був Петро Франко. На початку березня 1918 р. ця сотня разом із австрійськими вояками відповідно до умов Брест-Литовського мирного договору рушила, щоб звільнити Одесу, Запоріжжя та Херсонщину від більшовиків. У своїх спогадах «Бій в Олександрівську» Петро Франко відзначав, що упродовж березня «походи через Україну – через Камʼянець, Вапнярку [село Томашпільського р-ну Вінницької обл. – Н. Т.], Одесу – відбула сотня враз із цілим Леґіоном без боїв»[3], що більшовики відступаючи залишали гармати, обози та інший військовий реманент напризволяще, з чого була велика користь австрійській армії. Про місію, що її виконували УСС у ході цього походу від Камʼянця-Подільського вглиб України, дослідник українського січового стрілецтва С. Ріпецький писав так:
«У своєму поході прийшли УСС через райони Нової Ушиці, Бару, Жмеринки, Вапнярки, Тульчина та багато інших тамошніх сіл. Вони мали доручення від австрійського командування інформувати населення про приязні політичні пляни Австрії супроти населення України, охороняти зайняте австрійцями воєнне майно, та зберігати лад у своєму районі. Але УССтрільці, дорученої їм служби не виконували в інтересі Австрії, а тільки всю свою працю спрямували на пропоґанду між населенням справи української державної самостійности та на допомогу і скріплення державницької праці УЦРади»[4].
Освідомча та пропагандивна робота УСС на Поділлі йшла не так легко, як би цього хотілося. Давався в знаки брак національної свідомості серед населення та довголітнє російсько-імперське панування на теренах України.
17 березня 1818 р. загони УСС із Поділля вирушили до Одеси. А вже з Одеси 12 квітня 1918 р. пароплавом «Скорий» Петро Франко разом зі своїми побратимами відплив у напрямку міст Миколаєва та Херсона[5]. 15 квітня 1918 р.[6] близько 16.00 вони прибули під Олександрівськ (нині м. Запоріжжя) і зупинилися навпроти села Нижня Хортиця. Розвідувальні дані свідчили, що у с. Біленьке поблизу Запоріжжя знаходилася велика більшовицька залога. І тут знову виявилася винахідлива натура молодого четаря. Зібравши відомості про ситуацію в місті, він зрозумів, що військова перевага не на користь стрільців, а тому вдався до хитрого ходу із спійманими у полон чотирма більшовиками з Олександрівська (Запоріжжя):
«Двох із них були родовиті русаки і їх віддано під військовий суд. Два другі були наші робітники з Олександрівська і ми їх пустили. Я їм поручив піти до Олександрівська та наробити паніки. Це їм удалося знаменито. В час нашого приїзду приходили до нас утікачі з запевненням, що большевики так налякані приходом “двох” пароходів, повних “німецького” війська, що тікають куди можуть. Большевиків було тоді в місті понад три тисячі, добірного, прегарно узброєного війська – нас усіх разом було 350 – 360 люда! Але паніка зробила своє»[7].
Відтак, попри те, що в Олександрівську знаходилася значні сили більшовиків, паніка та нелад між ними спрацювали на користь УСС. Місто було дезорієнтоване, і виглядало на те, що його легко можна захопити швидким наступом. А тому сотник О. Микитка вирішив атакувати Олександрівськ силами лише одного куреня[8]. Вояки УСС висадилися на берег за 3 км від Катеринівського вокзалу і розпочали наступ. Бій був нерівний, почалась, як згадував Петро Франко, «жахлива, часто рукопашна битва. Ручні гранати Січовиків сіяли знищення та паніку», «Стрільці били по повних вагонах [більшовиків. – Н. Т.]. Деякі відважніші підбігали до потягів та вкидували в них ручні гранати»[9]. Більшовики затято боронилися, а далі в ході бою отримали підкріплення і оточили стрільців. УСС змушені були повернутися на пароплав до с. Біленьке. Прикметно, що у ході цього виснажливого бою січові стрільці «якимсь чудом мали лише одного вбитого [стрільця Михайла Ярему. – Н. Т.] та одного легко раненого стр. Сліпого», у той час, як більшовики втратили 350 бійців та мали близько 700 ранених[10]. З того часу цю сотню УСС почали називати «безсмертною», або «залізною».
Петро Болбочан
Та й перемога більшовиків, як виявилося, були хвилевою, бо уже 16 квітня 1918 р. Олександрівськ зайняла Кримська група Армії УНР («Запорожці») під командуванням полковника Петра Болбочана. Того-таки дня у місто увійшли також і УСС під командуванням австрійського архікнязя, полковника Вільгельма фон Габсбурга (у середовищі українських вояків знаний також під іменем «Василь Вишиваний»). Ейфорія від відвоювання Олександрівська, а також зустріч вояків з різних частин України – Війська Запорізького та Українських Січових Стрільців – принесла чітке усвідомлення єдності у боротьбі за національні інтереси та звільнення рідного краю від страшного спільного ворога. Учасник і очевидець тих подій бунчужний Іван Рахальський згадував:
«…Віками розлучені брати чудом і волею Божою обʼєднались в перемозі за серце Запоріжжя – колиски традицій, козацької слави й непоборного духа України.
Палав щастям Український Січовий Стрілець, побачивши й увіривши в існування новітнього Війська Запорізького – козак в козака, рослі, одчайдушні та понад усе сердешні… Це вперше зустрів він воїна, правдивого козака на тій вимріяній, рідній Україні. Горів щастям і новітній Запорожець на вид УСС, гарячих ідеалістів, патріотів і добре вишколених реґулярних воїнів»[11].
Емоції, які переповнювали українців, вилилися у святковий військовий парад, що відбувся 18 квітня на площі перед «Народним домом», у якому взяли участь вояки під командуванням П. Болбочана та УСС під проводом архікнязя В. фон Габсбурга. Після святкового парадного маршу, що пройшов під жовто-синіми прапорами та лункими вигуками «Слава Україні!», пролунали виступи. Серед промовців були: курінний адʼютант Петро Франко, який подякував за привітання та розповів про діяльність січового стрілецтва перед війною і у час війни; відпоручник УЦР Короленко та четар Легіону УСС Мирон Заклинський, який закцентував увагу на потребі великої армії для України[12].
Вільгельм фон Габсбург (Василь Вишиваний)
В такому ж піднесеному настрої на тій-таки площі з надією на воскресіння України від Карпат до Кавказу стрільці зустріли 5 травня й Великдень. Перший тост після освячення пасок виголосив комендант легіону капітан Микитка. А вже 22 травня 1918 р. на історичнім Великім Лузі у с. Царицинський Кут (нині с. Приморське Василівського р-ну Запорізької обл.) відбулося гучне запорізьке свято, на яке було запрошено і Українське Січове Стрілецтво. Програма святкових заходів була насиченою: військовий парад, спільний обід селян з вояками, лотерея на користь місцевої української читальні, вистава, розваги, народні забави[13]. Чи був на цих урочистостях Петро Франко напевне невідомо. Бо у листі до видавця Івана Калиновича від 13 травня 1918 р. Петро Франко інформував, що він вдома у Львові: «Я тепер стою у Львові (ул. Понінського ч. 4)». Очевидно, у середині травня 1918 р. отримав відпустку, після відбуття якої знову повернувся на військові позиції.
10 червня 1918 р. Легіон УСС перенісся у район Єлисавету (нині м. Кропивницький), розмістившись у самім місті та довколишніх селах: Грузьке, Іванівка, Карлівка, Масляниківка. У котрому з цих сіл перебувала сотня Петра Франка, на сьогодні достеменно ще не вдалося верифікувати. Одначе знаємо напевно, що Петро Франко точно побував на Херсонщині. У автобіографічному оповіданні «У Херсоні (Із записок подорожника)» (1923) він відзначав, що «бував у Херсоні і серед війни і по ній»[14].
Софія Тобілевич
Хоч би як там було, але саме тут, на Херсонщині, знаходилися УСС упродовж чотирьох місяців[15], аж до часу свого відʼїзду до Чернівців 8 жовтня 1918 р. Свідком побуту УСС на Херсонщині стала вдова корифея українського театру Софія Тобілевич, яка залишила неймовірно теплі спогади про культурно-просвітню діяльність січових стрільців серед місцевого населення. Упродовж літа 1918 р., як згадувала Софія Тобілевич, УСС зажили тут «мирним, дружнім культурним життям»[16]. Вони організовували лекції, засновували осередки «Просвіти», поширювали книжки, влаштовували театральні гуртки (зокрема було поставлено комедію Івана Франка «Учитель», драми «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основʼяненка та «Пошились у дурні» Марка Кропивницького), заснували першу у місті українську газету «Січ», допомагали удовам та недужим.
Листівка “Ой видно село, широке село…”. Із серії “Українські січові стрільці (типи в рисунках та малюнках)”. Видання “Червоної калини” 1918 р.
Софія Тобілевич писала: «…Українське Січове Стрілецтво, роздивившись навколо, взялося негайно до праці. Незабаром серед селянства розійшлися чутки одні від одних чудніші: вони вчать… вони лікують…вони посилають своїх людей на роботу в поміч удовам і недужим… За все платять… Поводяться по-людськи… Позаводили крамниці, дають селянам світло, роздають книжки… Щось нечуване робиться, відколи світ світом!.. ˂…˃
Були три речі, яким новоприбувші зʼєднали собі народ: учили, лікували й розважали… Не годували, бо в нашого селянина досить хліба, а розважали… А розвага для села в ці сумні часи ˂…˃ більше має значення, як хліб і награбоване добро…
З прибуттям сюди Січових Стрільців затихли по селах пʼяні оргії та бешкети, затихли напади, злочинства та сваволя, замовкли дикі сварки та вистріли. Натомість лунали стрілецька пісня та веселий сміх дівочий…»[17].
18 та 29 червня 1918 р. для січових стрільців та вояків Запорізького корпусу організовано екскурсії на Хортицю, дехто з січовиків навіть побували в Катеринославському історичному музеї, де мали змогу зустрітися з дослідником українського козацтва Дмитром Яворницьким[18], неодноразово відвідували вони також і родинний хутір Івана Карпенка-Карого Надія.
УСС на могилі Івана Карпенка-Карого. 4 серпня 1918 р.
На згадку про відвідини обійстя корифея українського театру та його могили на хуторі Надія залишилася світлина, датована 4 серпня 1918 р., на якій зображені УСС. Серед них немає Петра Франка. Одначе, гадаємо (конкретних документів про це наразі не маємо), серед усусусів, що відвідували хутір Надія, ймовірно був і син Івана Франка. Бо ж родини Франків і Тобілевичів були повʼязані приятельськими взаєминами. Прикметним є той факт, що Юрій Тобілевич, син Івана Карпенка-Карого, у час свого навчався у Львівській політехніці (1895–1900 рр.) замешкав у Франків. Тоді Юрій Тобілевич жив у одній із трьох кімнат, що її винаймала сімʼя Франків на вул. Крижовій, 12 (нині вул. Генерала Чупринки). «Пан Тобілевич, завзятий спортсмен, залюбки вправляв тягарцями, тягарем, шаблями і т. п. Він навчив мене грати в шахи і чи не першого дня дістав мата!», – згадував Петро Франко[19].
Юрій Тобілевич – син Івана Карпенка-Карого
Хоч би як там було, але після погідного, культурно насиченого літа 1918 р. на Великій Україні прийшла тривожна і напружена осінь… На початку жовтня 1918 р. цілу формацію УСС перенесено з Херсонщини на Буковину[20]. Українське Січове Стрілецтво увійшло в новий етап свого існування.
Петро ФРАНКО
БІЙ В ОЛЕКСАНДРІВСЬКУ
Бої 3-ої сотні УСС
Написав б. чет. УСС П. Франко
Ту сотню сформовано в Угриню, Чортківського повіту 1917 р. в жовтні. До неї ввійшли Січовики, що вийшли ціло з боїв під Конюхами та частина сотні сот[ника] Вітовського. Команду нової сотні обняв чет[ар] Никорак. В Галичині та сотня не брала участи в боях над Збручем, бо стояла в запасі в буйнім лушпинським лісі.
Легіон УСС
Походи через Україну – через Камʼянець, Вапнярку, Одесу – відбула сотня враз із цілим Легіоном без боїв. Большевики відступали так завзято, що вимусити на них бій було неможливо. Большевики при відвороті оставляли гармати та обози – велетенське військове майно, з якого користала австрійська армія тай неменше німецька. Та легка добича деморалізували обі ті армії.
Не можу забути зовсім простацькі грабежі, що їх робили чеські жовнірі – а коли ми звертали на них увагу чеських старшин, ті зовсім байдужо здвигали раменами:
– Це війна!
Осип Курилас “Бо війна війною”.
Листівка із серії “Українські січові стрільці (типи в рисунках та малюнках)”
Видання “Червоної калини” 1918 р.
Одним словом чехи не любили УСС та й де могли їм шкодили або псували опінію. Вважали, що українці повинні почувати себе русаками. І з тим не скривалися зівсім. Я був на деякий час приділений до полковника чеського полку пана М. і весь час мусів зацитькувати безупинні спори в його штабі! Деякі культурні чехи вважали, що коли «нас» запрошена на Україну, то «ми» повинні заховуватися як гості, то значить – чемно. Але деякі русофіли – знаючи що це Україна, і запросило нас правительство України – запевняли, що коли нас уже раз запросили, тоді нам «мусять» давати все і то найліпше. Весь цукор, мука, вино, мило, золото, кватири – обов’язково в сальонах – все те мусить бути «наше». Ті тонкощі простий жовнір вирівнував просто силою, не жаліючи інколи багнета.
Із Одеси ми поїхали залізницею в напрямі Миколаєва та Херсону, де сіли на пароход «Скорий». Це було точно 12 квітня 1918 року. Подорож горі Дніпром залишила незатерте вражіння. Всюди приходили до нас селяни та інтелігенти, щоби поговорити про положення та сповістити про рухи большевиків, які в паніці розбігалися. Утікачів усюди переловлювано та роззброювано. У ту пору наші війська обходилася з ними незвичайно толєрантно. В однім селі виїхав нам на зустріч на чудовім воронім коні – не знати в кого його зрабував – їздець, озброєний від ніг до голови. Це був тип большевика – ситий, узброєний та безличний пан на Україні. Підождав на дорозі, аж ми підійшли до нього тай запитав:
– Авось у вас єсть?
Очи допитливо бігали по рядках Січовичів, глумлива усмішка не сходила з дещо калмицького обличчя.
– Ти звідки? – запитав я.
– С Арлова, – і не діждавшись «авса» повернув коня і поволеньки відʼїхав, витримуючи фасон.
Не знаю, кілько Стрільцям свербіла рука, щоби «зняти» того завойовника-імперіяліста. Але, на жаль, дисципліна перемогла. Не впав ні один оклик.
Ми плили тільки в день. Вночі плисти було небезпечно, бо в Дніпрі то тут, то там лежали затоплені пароходи, потоплені большевиками.
Пароплав “Могутній” (“Могучій”). На ньому плавав Петро Франко. Фото 1906 р.
Про один із тих пароходів «Могучій» розказував капітан нашого парохода, що їхав ним якийсь большевицький комісар із Києва – сам, один – тільки тому, що ще досі не їздив кораблем! Гнав корабель униз Дніпром, гуляв із своїми любовницями, погрожуючи безупинно револьвером капітанові, який хотів його «образумити». Вкінці капітанові не стало терпцю і він відмовився вести дальше порожний корабель. Тоді комісар застрілив його, а моряки роззброїли та звʼязали комісара й затопили разом із його гаремом.
Вже 15 квітня підплили ми під Олександрівськ (тепер Запоріжжя) і в 4 год. пополудні пристанули до лівого берега, кілька кільометрів нижче Олександрівська, напроти німецької кольонії «Нижня Хортиця», там, де «мудрий німець картопельку садить», Та ні, вже тепер й того мудрого німця – ліквіднули та й з землі стерли.
Запорожці й Українські Січові Стрільці на о. Хортиця поблизу хреста на місці похідної церкви Запорозької Січі. Травень 1918 р.
На пароход прийшли три селяни й сказали, що в місті повно большевиків. Про большевиків у місті мали ми не зовсім точні відомости.
Я був тоді адютантом сот. Микитки, команданта Лєгіону, то ж де міг збирав відомости, які могли нам придатися. Ще на попередній стоянці на хорунжого Бужора, так званого «малого Бужора» напали були чотири большевики та й конче хотіли вбити. Але на крик Бужора надбігли стрільці та й захопили всіх чотирьох. Двох із них були родовиті русаки і їх віддано під військовий суд. Два другі були наші робітники з Олександрійська і ми їх пустили. Я їм поручив піти до Олександрівська та наробити паніки. Це їм удалось знаменито. В час нашого приїзду приходили до нас утікачі з запевненням, що большевики так налякані приходом «двох» пароходів, повних «німецького» війська, що тікають куди можуть. Большевиків було тоді в місті понад три тисячі, добірного, прегарно узброєного війська – нас усіх разом було 350 – чи 360 люда. Але паніка зробила своє.
Стрільці – яких усюди було повно – піймали в лісі ще трьох большевиків, усіх корінно руських. Вони сказали про боєвий стан військ у місті. Нас головно обходила стація.
Катеринівський вокзал в Олександрівську
Бо ж звідтам мали большевики втікати. На стації стояли готові до відʼїзду ешелони. Большевики оповідали, що їх командування вело з німцями, які наступали з півночі в силі двох батальйонів, переговори, закінчені успішно: німці годилися на свобідний відхід большевиків. Як стемніло, я поїхав на човні до німців. Ї стежа була на Хортиці, та намовляв до негайного наступу. Але німці відмовилися. Казали, що мають замалі сили і боялися, що большевики, якщо ми їм відітнемо відворот, кинуться усею силою на них, а тоді вони їх не стримають. Як ми пізніше переконалися, це була повна правда. Німці дібралися до пивниць з вином якогось бувшого пана і но могли би ставити ніякої опору. На те большевики числили. Але перечислилися.
Дві сотні на приказ сот. Микитки рушили на дворець, одна рушила в ліс на право (на схід), щоб перетяти залізничний шлях до Севастополя на Кримі. Але та частина пляну не повелася. Шлях був пильно боронений міцними большевицькими стежами та бронепоїздом. Із тими стежами стрільці розпочали бій. Була хвилини, що навіть дібралися до самого шляху та кинули кілька ручних гранатів. Але не знищили шляхту. Хоч із трудом, але ешелони почали проїздити.
А тим часом на стації загорілося чисте пекло.
Осип Курилас. По бою. 1918 р.
Команду третьої сотні перейняв чотар Голинський молодий, незвичайно енергічний і бувалий в боях. Четар Никорак, ранений уже кілька разів, останній раз був міцно ранений в ногу в боях над Стрипою, нечайно захворів та нарікав на страшні болі в животі. На другий день відвіз його малий підх. Каратницький малесеньким пароходиком, який вміщуав усього п’ять люда, до Никополя до шпиталю. Чет. Никорак помер два тижні пізніше по операції сліпої кишки.
Отож сотню кинув у бій четар Голинський. Зовсім правильно повів наступ із заходу та почав жахливу, часто рукопашну битву. Ручні гранати Січовиків сіяли знищення та паніку. Вся маса большевиків кинулася до втечі. Більшість таки пішки кинулася на схід. Повні ешелони погнали на південь.
Скоростріли Голинського тарахкотіли безупинно. Вони були уставлені на мості над залізничними лініями. Стрільці били по повних вагонах. Деякі відважніші підбігали до потягів і вкидували в них ручні гранати. Большевики боронилися хоробро. Їх задня сторожа доказувала чудес. Але все-таки були непевні, чи німці з півночі, почувши напад із півдня, не підуть теж у наступ, щоб відібрати хоч частину награбованого майна. Але німці не рухалися. Вкінці большевики в розпучливій обороні кинулися на стрільців. Їх потяги передерлися через наші стежі. Ми не змогли тривко ушкодити та перервати шлях. Большевики під обстрілом направили шини і ешелони таки відʼїхали на Крим. На двірці зробилося повне змішання. Наші сотні – разом 82 чи 84 багнетів та два скоростріли прямо згубилися серед большевиків. Гуртки наших, бігаючи коло стаційних будинків та поміж вагони, що хвилини серед ночі наштовхувалися не гуртки большевиків.
Фрагмент першодруку мемуарів Петра Франка “Бій в Олександрівську” у журналі “Літопис Червоної Калини” (1939. Ч. 7)
В однім вагоні вбили – чи важко ранили якусь жінку в шкіряній одежі (привілей большевицьких старшин). Казали, що славна Маруся Соколовська, славна партизанка. Про неї ходили всякі чутки, а навіть легенди. То говорили, що вона воює проти большевиків, то проти окупаційних нім[ецько]-австрійських військ. Як ми потім переконалися, тих Марусь було щонайменше п’ять! Вони воювали та гинули по ріжних місцях України. Аж до вагонів сотня йшла доброю розстрільною. Але розстрільна розбилася скоро на поодинокі гуртки. Серед гуку бомб, мінометів та тарахкотіння скорострілів стрільці билися дуже хоробро. Як уже згадано, большевики, заскочені несподіваним нападам, в паніці кидали зброю та тікали. Але на стрільців почали стріляти з віком домів та з вагонів. Підх. Бужор спасся завдяки блискавичній легкости. Коли одна жінка подавала йому хліб через вікно, друга в ту хвилину стрілила з револьверу. Бугор відхилився та викинув через вікно гранату. Незвичайну відвагу показали ст[арший] дес[ятник] Кордибанюк та дес[ятник] Харинюк, як вправні бомбомети.
Запорожці під командуванням П. Болбочана у час зустрічі з УСС в Олександрівську. На передньому плані сотник Остап Луцький, полковник Всеволод Петрів, архикнязь Вільгельм Габсбург, полковник Петро Болбочан. Фото, квітень 1918 р.
Вулична та міжвагонна борня тривала аж до свитання. Але перше розвиднення почало зраджувати малі сили стрільців. Большевики дістали з міста кілька броневих авт. Вночі принесено на парохід одного смертельно раненого стрільця із простріленою шиєю. Помер від упливу крови, якої не вдалося стримати. До рана лежав на березі, накритий плащем сот. Микитки. Сотні поволі робили відворот в напрямі до парохода. Із ліса стягнено стежі. Остали тільки задні сторожі.
На пароході, що весь час стояв під парою, звернений носом догори ріки, заздалегідь піднято якір. Числено секунди, бо все ще надбігали поодинокі стрільці, що відривалися від ворога, вистрілявши всі набої. Сот. Микитка велів уставити на чердаці скоростріли і вони густо засипали большевиків кулями та на хвилину спинили їх наступ. На пароход сипалися кулі. Безліч куль свистіло над нашими головами. Капітан парохода доказав спокійного геройства. Тільки, коли вже дуже «припекло», сказав до сот. Микитки: «Пане капітане, кажіть відплисти, бо потім не можна буде маневрувати!» І звернувся до мене, показуючи на вбитого: «А його оставимо?»
Але вже наші санітарі збігали з ношами на беріг. Ще кілька секунд і вбігли з ним на корабель. Ще один втікач метнувся без духу на чердак. Введено пару чудових коней і корабель повернув носом на ліво, зробив півоборот та скоро поплив униз рікою. Зліва сходило сонце. Кулі ще деякий час свистіли в нас над головою. А берегом бігли стрільці, що тікали перед розбішеними большевиками. Деякі стрільці шукали човнів під берегом, похованих там рибаками, інші кидалися в воду та плили вниз, інші бігли долі рікою берегом.
Не загинув із них ніхто! Ми якимсь чудом мали лише одного вбитого та одного легко раненого стр[ільця] Сліпого.
На пристані в селі Біленьке, 15 км від Олександрівська, сот. Микитка спинив корабель на правім березі Дніпра. Там на могутній «Козачій Могилі» поховано славного стрільця Ярему, а панахиду відправили наш священик, здається о. Пшепюрський, та місцевий батюшка.
Як ми довідалися пізніше, коли вже зайняли Олександрівськ, большевики на стації втратили 300, а в лісі 50 вбитих, й мали вдвоє тільки ранених.
Від того чину сотню Голинського називано «безсмертною», або «залізною».
Дописка: Підх. Бужора називано малим, бо був дуже високий, а його старший брат, поручник, це був великий Бужор, хоч був низького росту. Малий Бужор був важко ранений в боях під Львовом та спасся у шпиталі в Кульпаркові.
До друку підготувала Наталя Тихолоз
[1] Франко П. Летунський відділ УГА // Літопис Червоної Калини. Львів, 1937. Ч. 10. С. 3.
[2] Думін О. Історія Леґіону Українських Січових Стрільців// Дзвін. 1992. №11-12. С. 118.
[3] Франко П. Бій в Олександрівську // Літопис Червоної Калини. Львів, 1939. Ч. 7. С. 17.
[4] Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Львів: НТШ, 1995. С. 187.
[5] Дату 12 квітня наводить Петро Франко у своїх мемуарах «Бій в Олександрівську» (Франко П. Бій в Олександрівську // Літопис Червоної Калини. Львів, 1939. Ч. 7. С. 17). Одначе дослідник С. Ріпецький датує виїзд стрільців з Одеси 5 квітня, далі вказує на те, що вони побули два дні в Херсоні і 8 квітня двома пароплавами поплили вгору Дніпром до Олександрівська (Запоріжжя) (Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Львів: НТШ, 1995. С. 189.).
[6] Цю дату – 15 квітня – подає Петро Франко у своїх спогадах (Франко П. Бій в Олександрівську // Літопис Червоної Калини. Львів, 1939. Ч. 7. С. 17). Одначе історики Ю. Щур та С. Ріпецький твердять, що атака Олександрівська згідно з наказом сотника О. Микитки розпочалася 13 квітня (Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Львів: НТШ, 1995. С. 190; Щур Ю. Українська весна 1918 року: у боротьбі за Олександрівськ (Запоріжжя) // Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя. Спогади українських бійців / Упоряд. Ю. Щур. Київ, 2017. С. 5).
[7] Франко П. Бій в Олександрівську // Літопис Червоної Калини. Львів, 1939. Ч. 7. С. 17.
[8] Докладніше про це див.: Щур Ю. Українська весна 1918 року: у боротьбі за Олександрівськ (Запоріжжя) // Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя. Спогади українських бійців / Упоряд. Ю. Щур. Київ, 2017. С. 5.
[9] Франко П. Бій в Олександрівську // Літопис Червоної Калини. Львів, 1939. Ч. 7. С. 18.
[10] Там само.
[11] Рахальський І. Зустріч УСС-ів із Запорожцями // Свобода. 1955. Ч. 67 (8.ІV.). С. 4.
[12] Заклинський М. Стріча УСС-ів із Запорізькою дивізією (З воєнних спогадів) // Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя. Спогади українських бійців / Упоряд. Ю. Щур. Київ, 2017. С. 46.
[13] Докладніше про це див.: Луцький О. На Великім Лузі (З побуту УСС-ів на Вел[икій] Україні) // Муза і чин Остапа Луцького / Упоряд. В. Деревінський, Д. Ільницький, П. Ляшкевич, Н. Мориквас. К. Смолоскип, 2016. С. 596–597; Щур Ю. Українська весна 1918 року: у боротьбі за Олександрівськ (Запоріжжя) // Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя. Спогади українських бійців / Упоряд. Ю. Щур. Київ, 2017. С. 10.
[14] Франко П. У Херсоні // Франко П. Доробок. Львів: Ліга-Прес, 2010. Т. 1. С. 81.
[15] Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Львів: НТШ, 1995. С. 194.
[16] Тобілевич С. Рідні гості. Ню-Йорк: Видавництво «Червона калина», 1954. С. 18.
[17] Там само. С. 18–19.
[18] Про це див.: Лазарович М. Леґіон Українських січових стрільців: формування, ідея, боротьба. 2-ге вид., доп. Тернопіль: Джура, 2016. С. 319.
[19] Франко П. Іван Франко з близька. Львів, 1937. С. 23.
[20] Дослідник історії українського стрілецтва С. Ріпецький писав: «Після прибуття на Буковину – команда УСС з більшістю сотень розмістилася в Чернівцях, Кіш станув в Вижниці, а дві сотні приділено до прикордонної служби, на буковинсько-бесарабській границі» (Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Львів: НТШ, 1995. С. 201).
Франко:Наживо/Franko:Live 