Продовжуємо публікацію спогадів Анни Франко-Ключко “Одіссея мого життя”. У сьогоднішньому поданні – дві наступні частини із розділу “ІІІ. З Ужгороду до Відня”: “Село Довге і його околиця” та “Переслідування”.
Упорядкування тексту і коментарі Наталі ТИХОЛОЗ
ІІІ. З УЖГОРОДУ ДО ВІДНЯ
Село Довге і його околиця
В міжчасі ми мали змогу розглянутися в Довгім, а згодом і в довколишніх селах, що належали до його округи.
Село Довге лежить на роздоріжжі поміж більшими містами Карпатської України. Щоб дістатися з Хусту до Мукачева, а далі до Ужгороду, треба було їхати через Довге. Друга дорога і залізниця вели з Довгого на південь до Берегова, а звідти дорога йшла на захід до Праги, а на схід через Ясіня до Галичини, та через Марморош до Румунії.
В середині села, в місцевості, де розходилися дороги у різні сторони, була немала площа, серед якої, трохи осторонь, стояв пам’ятник. Він голосив славу поляглих мадярських героїв Кошута[1], але зараз по звільненні К[арпатської] У[країни] його, на радість цілого населення перемінено. Золоті мадярські букви стерто, а на їх місці затверджено по-українському пам’ятний день прилучення автономної країни «Підкарпатської Русі» до ЧСР. Цей напис не раз колов очі чехам-шовіністам.
Одною стороною площі тягнулась резиденція графа Телькія, окружена від селянських забудовань і від площі грубим старинним муром, з густими стрільницями і сильною дубовою, залізом кованою брамою посеред нього.
За муром, посеред великого подвір’я, стояв розлогий мешкальний дім і тут же сильна двоповерхова будова без вікон, що спершу служила як порохівня і склад зброї, а опісля сповняла службу шпихліра[2]. Дальше серед вільного простору попри вулицю стояли господарські забудовання, стайні. І конюшні та їздня для коней, а там поля, що належали до двору. Поза мешкальним домом тягнувся старий розлогий сад.
Твердиня, колишня емблема мадярського панування над поневоленим українським народом.
В тім самім ряді, що двір, на природнім підвищенню стояла нова велика греко-католицька церква, від неї через дорогу – двоповерховий будинок школи, тут же приходство, а в сусідстві – великий жидівський склеп з мішаним крамом.
Проти двору, по другім боці площі, був дім лісничого, далі – учителя, а через малу вуличку ішов ряд домів один коло одного. Найбільший з них – це була коршма, сильне забороло чорта проти Божого Дому. За коршмою – ряд сільських домів, маленька крамниця-кооператива, громадський уряд, що одним боком виходив на головну вулицю з великою жидівською божницею поруч.
Довкола площі вздовж головних вулиць розкинулося село. Хати більші і менші, криті «шинґлями», з малими ґанками спереду, будовані звичайно на дві половини. Фронт хати не стояв рівнобіжно до вулиці, а під прямим кутом до неї, з малим подвір’ям з боку неї, а від вулиці красувався малий городець, наповнений запашними квітами.
Стіни хат білені вапном із сильною домішкою синьки, виглядали привітно з-посеред невеликих садів переважно сливок і волоських горіхів. Від хат і прямовисно від доріг бігли ниви селян. Були це поля засаджені кукурудзою (кендерицею) і картоплею, де-не-де рідко овес або ячмінь. Кукурудзу саджено рідко, потім обсажувано кругом, а це давало можливість господарям садити поміж нею фасолю, буряки, капусту, дині й іншу городину. Вздовж кожної ниви тут же при самій межі росли високі соняшники, насіння з яких товкли люди в млині на олій, головну приправу до страви.
Ціле село розляглось в долині річки Боржави, що звивалась, крутилась і закручувала мов сріблиста стьожка посеред нього – раз врізуючись під високий берег, підмиваючи його і змінюючи русло при весняних повенях, то знову розвиваючись широким плесом, заливали на весну бурхливими хвилями широкий луг і пасовиська, то знову в кінці села входить водоспадом у вузьке русло відноги, що плила повільно до млина.
Довкола – гори, покриті немов вінком, темно-зеленими буковими лісами, краса і багатство Срібної України. І коли крутими стежками вийдеш на один з довколишніх горбів – красується село, видно церкву і школу, сріблиться ріка, на полях колишеться від вітру висока кукурудза, обрамована мов сторожею яскраво-жовтими, як тарелі, великими соняшниками. Мерехтить гаряче повітря, з піль доноситься запах, терпкий запах кукурудзи, соняшників і конопель мішається з запахом пільних квітів і лісу. Стоїш, любуєшся, не налюбуєшся красою природи нашої – не своєї країни.
Можливо, що вона не така багата ні буйністю природи, ні розкішшю кольорів, як там, по другім боці Карпат, ані не така багата, як безкраї простори степової України, бо поля в неї не такі врожайні, як там, родять тільки кукурудзу і «булі», трави низькі рідкі, худібка дрібна і недобірна, а люди бідні, принижені довгим пануванням чужинців, – бо віяли вітри з мадярської Пушти[3] сотні літ, лопотіла зсохла кукурудза на полях, клонились до землі голодом зв’ялені людські постаті, – але все ж таки вона своя, рідна і багата тим, що має безмежні ліси, що їх рубає захланний експлуататор-чужинець.
На цілім Підкарпатті населення одноціло українське з дуже малими відмінами в говорі і ноші, в звичаях і обличчях. Більш маркантно[4] від загалу різняться гуцули з Ясіня[5] й околиці, бойки коло Лавочного[6] і лемки коло Ужоку[7], мешканці пограничних гір, що свідчить наявно про суцільність українського народу, розділеного чужинцями штучними границями, немов ножем розкраяне живе тіло.
Довге з околицями творить вже підгірське пасмо, що тут же за Білками переходить в простори долішнянські.
Селяни долішнянської округи, як і деінде, тут носять переважно ношу домашнього виробу. Полотняні сорочки, спідня білизна для чоловіків і вбрання на літо до того нуяшіз білого збиваного сукна, як додаток на холодний день, щось у роді жакета, з того ж сукна штани (холошні), а на зиму грубі з сірої вовни, збиваноїв млині «петики» з дуже довгими рукавами, що звисають по обох боках майже без вжитку.
Жіноцтво прикрашує свої сорочки скромними вишивками, звичайно низинкою, й для кольориту зав’язують голову цвітистою хусткою (шеринкою), на шию накладають кілька разків дрібного намиста, а в волосся вплітають стьожки. Стан оперізують тканим з вовни поясом, а спереду надівають цвітистий фартух (плат). Хоч ця ноша далеко скромніша від гуцульської, та все ж вона видержана в стилі, не засміченім чужими впливами.
Це дуже надає їй витонченої зразковости та своєрідної елеґантности.
Гордість леґінів – це широкий пояс-черес і чорний, з різними прикрасами, великий капелюх (клебаня).
Селяни назагал живуть бідно. Це вразило нас, коли ми вперше стали заходити в їхні хижі. Хатня обстанова примітивна, звичайно власного виробу, одинокою прикрасою мешкальної кімнати (здебільша для цілої родини) були кольорово розмальовані, розвішані по під стелю мищини. Велике ліжко, де звичайно спало декілька членів родини, застелялося веретою, вистелене соломою або сіном, часто навіть не було простирала, а під голову клали подушку з курячого пір’я.
Їжа була невибаглива і дуже скромна: кукурудзяний хліб і «булі» – це головні страви. Омаста – переважно олій з насіння соняшників. Рідко м’ясо, взимі майже кожний різав порося, більшість м’яса завудженого залишали на Великодні свята. Яйця і кури продавали на закупно нафти, сірників (швабликів), соли та інших дрібних потреб.
Філянтроп і добродій «підкарпатських русинів», міністерський радник Еґан (родом англієць), завів нову расу худоби, що могла вижити в суворім кліматі Підкарпаття. Це були малого росту бики й корови сірого кольору. На зиму їхня шкіра вкривалась прискірною вовною, яка на весну відпадала. Пасовиська і сіножаті, ніколи не гноєні, покривалися влітку низькою, рідкою травою, а на полі було мало копиць сіна. Худібка, як і господарі її, ледве-ледве дотягала до нового, тому й не дивно, що молока було мало.
Народ бідний і принижуваний, погорджуваний і обдираний окупантами, був проте відпорний, мов черепахи своїм щитом, і протягом цілих віків задержав здорове ядро своєї нації, а коли немов з неба зіслана зірка, з’явилася воля, це ядро виростило цвіт ніжний і пахучий, цвіт національної свідомості, і народ одноголосно заявив свою приналежність до України і до української нації…
На кожному кроці було видно в селян біду й недостаток. Але коли прийшла неділя або свято, – повбирані в усе біле, привітні й веселі йшли матері й батьки повагом до церкви а діти коло них, прибрані мов ляльки, гамірні й щебетливі, бігли навипередки, а що менші, держались за руку матері або були на руках у батька.
Інші леґіні, високі і стройні, з вуяшом хвацько закиненим на одно плече й капелюшком набакир, з-під ока поглядали на дівчат, які, скромно опускаючи очі, з молитовником в руці, проходили мимо і ніби не помічали цікавих поглядів хлопців. На смаглих щоках грав рум’янець, волосся причесане гладенько, в косу вплетено кілька стьожок, тільки яскравий цвітистий плат відбивався на білій як сніг, скромно вишитій сорочці-сукні. Це дівчина з Довгого.
Багачі з села, що декотрі з них мали землі вартости до 200, а то й більше тисяч чеських корон, не відрізнялися нічим від бідного. Може трохи більша хата, більше худоби в стайні, а на Великдень до церкви убрав він старий вуяш –«най знають, що я багач, бо бідний зарібник заробить на фабриці гроші і має за що справити новий вуяш, а мої гроші в нивах, полонинах та й у худобині» – відповідає він гордо на пояснення.
Велика школа на площі серед села мала свідчити про вищий ступінь культури серед селян, але мимо того, що школа мала 14 ступенів науки, населення до школи не горнулося. Вісім років – це була наука примусова, а додаткових шість років науки давали змогу підготовити дітей на ремісників, учителів і дрібних урядників. Учителями були мадяри і «мадярони» – інтелігенція, що вийшла в незначнім відсотку з народу або малих урядників і ремісників. Покінчивши мадярську школу (учительську семінарію) всіми силами старались вони уподобатись панам-мадярам, наслідуючи їх до найменших подробиць, особливо з їх від’ємного боку. Вони поверталися на села не як однородці, але як пани, що лайками і биттям втовкали дітям в голову мадярську культуру. За цю свою працю, звичайно добре плачену, проводили вільний час на мадярському розгуллю.
Не дивно, що селянин волів платити кару, а навіть сидіти в темниці, як посилати дитину до школи. За 8 років пильної науки дитина виучувалась співати національний мадярський гімн і стільки по-мадярському, скільки треба було для порозуміння з урядниками, учителями, священниками, а поза тим дальшої науки не потребувала, знаючи що це час втрачений, бо вийти на пана його дитині дорога замкнена.
Вздовж головної дороги в напрямі до Хусту, що перекинувшись мостом через ріку Боржаву і підіймаючись усе вище і вище на гору, були сільські хати з городами і полями, ззаду них всуміш з жидівськими крамницями і коршмами. Не доходячи до невеликого плоскогір’я, було декілька більших домів, а на самій горі забудовання великого тартаку.
Малою льокальною залізничкою звозили до нього зрубані грубезні букові колоди, багатство Срібної України. Ліси і праліси вкривали гори, що тягнулись у маєстатичнійй красі до самої границі безперервними все вищими і вищими гребнями.
Ліси майже всеціло були власністю мадярського вельможі, приділ лісу для сіл був дуже малий і в більшості вже вирубаний. Селянин проживав в біді, як потребував дерева на хату, мусів купувати в пана, а з мільйонових прибутків з лісу користав властитель і посередники.
Тут же коло тартаку була в нужденних бараках оселя робітників словаків, спроваджених сюди для оброблювання дерева у фабриці.
Знов же на другім кінці села, недалеко від залізничної станції була фабрика заліза. В ній переробляли залізну руду, що її поклади находились в дооколичних горах. Її тут перетоплювано, і з неї виробляли домашнє знаряддя. В цій фабриці працювали також прихожі робітники словаки. Вони в часі розквіту фабрики змогли побудувати собі маленькі домики в графській землі і через це робили враження більш заможних.
Робітники-словаки були зорганізовані в партії, мали касу хворих і маленьке забезпечення (покалічення, інвалідність, старечий вік), мали свої школи для виучування дітей їхньої мови, мали свою церкву і священника.
В той час, коли селяни по відході мадярів відразу скинули з себе мадярську «культуру», як переношений вуяш, словаки далі говорили мадярською мовою, хоча назверх зазначували, що вони словаки, щоб мати попертя і поміч від чехів.
Ще слід згадати про одну найменш численну групу мешканців, що за дозволом графа оселились на невеликій горі, званій Чищеник, тут же понад селом – це були цигани. На цій горі був колись ліс, його вирубали і вичистили ґрунт, на ній з наказу графа були засаджені волоські горіхи, а що горіхи ростуть довго, позволено тимчасом оселитись там (декілька родин) циганам. Вони займались виробом дерев’яних ложок і корит і були вже напівосілі. В малесеньких халабудах, що ледве би хто назвав хатою, містилась численна родина (нераз і 10 осіб) і не раз, коли нам приходилось іти на гору дорогою, що вела через цю оселю, до нас вибігали малі циганята, голі і босі, не тільки в літі, але й в зимі і випрошували гріш або кусень хліба. Ця оселя в біді і недостатках, браку найпримітивнішої ґіґієни і т. п. розросталась дуже скоро. Цигани постарались, щоб усі горіхи вигинули, щоб не було причини їх виселювати, а дерева на свої вироби вони ніколи не купували. Їм було позволено зрубувати всохле дерево в лісі, а вони вже докладали своїх старань, щоб таких дерев було якнайбільше. Свої вироби збували по селах, а притому крадіжками і шахрайствами здобували собі прожиток для численної родини.
Майже кожний з них, не орючи і не сіючи, годував на Різдво свинку, а їх старший мав навіть правдиву, хоч маленьку хату і корову.
Ця, мабуть, найбільш упосліджена нація, мала свою свобідну національну гордість. Про це я довідалася, коли одна циганка принесла мені ложки. Я назвала її «циганкою» – вона зі злобою, ненависним блиском в своїх, як вугіль чорних очах, і з гордістю заявила мені: «я не циганка – я коритарка».
Під покровом сантименту графа і його урядників до циганів, що любили під їх музику пити мадярське вино і танцювати чардаша – помимо того, що вони робили велику шкоду по лісах, ніхто їх не викидав. Але коли прийшли чехи, вони поставились до їх побуту інакше і зажадали, щоб вони забралися з гори. Почали з ними процес, що тягнувся роками.
Всі ці групи населення жили побіч себе, кожна з них своїм окремішнім життям, не змішуючись одна з другою і стрічаючись тільки тоді, коли цього вимагали життєві інтереси.
Це було одною з причин, чому наш народ протягом тисяч років задержав чистоту своєї раси.
Коли ми приїхали до Довгого, то директором маєтку графа Телєкі був мадяр з невеликою кількістю урядників і лісничих, які навіть по упадку мадярської влади задержали і надалі свій престиж в селі. Невдовзі однак виявилося, що в Празі проектується відкуплення маєтку орденом Мальтійських Лицарів з Відня – хитрий маневр влади, щоб позбутися властителя мадяра.
Згідно з позицією участкового лікаря нам прийшлося відбути конечні візити, а тим самим познайомитись з людьми, серед котрих нам довелося жити, – а це: директори маєтку і фабрик, священник, учитель і т. д.
Директор маєтку і директори фабрик віднеслися до нас дуже ввічливо і до самого їх від’їзду у нас були з ними приязні відносини. Почувши, що я до дитини говорю по-українському, директор запитав мене, чи я буду сина вчити по-мадярському? Але я йому відповіла: «Нащо? Це річ зайва, якщо вчити, то вчити світові мови: французьку, англійську, німецьку». Це, як видно, йому не подобалося, бо він став мене переконувати, яка то мадярська мова культурна, і що без неї не можна називатись інтелігентом.
Греко-католицький священник Медве (колись називався Медвідь) говорив язичієм, але його жінка і діти говорили по-мадярському, – це була типова змадяризована родина. Вони з погордою і відразою дивилася на простий народ і знали його тільки тоді, коли ходило про виплату десятин, роковин і виконання всяких безплатних робіт. Поза тим чути було вічні нарікання, що народ лінивий, розпиячений і неточний в платностях.
Управитель школи був мадяр, він не вмів ані слова по-українському і збирався якнайскорше переїхати на Мадярщину. Науку «руснацької» мови, бо інакше не можна було її назвати, учила помадярщена учителька автохтонка. Її наука полягала на ординарній лайці дітей і биттю буком, щоб навчити дітей сяк-так говорити і сяк-так писати по-мадярському. Завершувала свою науку співом наці[онального] мад[ярського] гімну. Нічого більше інспектор не вимагав.
Майже рівночасно з ними почав учити в школі фаховий вчитель українець з Галичини і він повів в своїх клясах науку по-українському, в національному дусі, через що мав вічні непорозуміння з інспектором, завзятим мадяроном-москвофілом.
Проти нього виступив «учитель»-чех (не вишколений столяр), що зненацька відкрив у собі вчительські здібності і почав учити українські діти якоюсь дивачною мішаниною чеської, словацької і української мов, запевняючи всіх, що це саме та мова, яку найліпше знав і розумів наш народ. Коли ж управитель мадяр від’їхав, він навіть домігся назначення на управителя школи і, скинувши свою овечу шкіру, почав учити дітей по-чеському. Щойно на домагання призначити українця, його переведено до словацьких кляс, а на його місце прийшов підкарпатський русин, мадярон, москвофіл-фенциківець, що всіма силами тримався глибокого минулого.
Політичну владу перебрав у свої руки нотар-чех, не маючи закінченої гімназії (цей уряд вимагав університетської освіти), мовчазний, але хитрий і знаючий своє завдання, він разом з жандармами добився сили і значення в селі Довгім і околичних селах.
Комісарем, чи то «главнослужним» були назначувані кожночасно українці з Галичини. Вони ставали жертвою важких відносин місцевого населення, в котрих визнатися було трудно, а помогти – ще трудніше, бо всюди вони натрапляли на противників-визискувачів жидів, з якими було важко боротись.
Все ж таки виконали вони неабияку працю, подаючи всесторонньо поміч селянам, але це вкінці стало чехам в несмак, вони зліквідували окружний уряд і Довге прилучили до містечка Іршави.
До інтелігенції треба було ще зачислити коминяра, змадяризованого русина, що вмів говорити на культурні теми і знаменито танцювати чардаша. Його вітали і бажали «джентрі» на місцевих балях і забавах.
Нас обступили жиди багаті і бідні, цікаві і підозрілі, не знаючи як поставитися до лікаря, що приїхав не з Будапешту і не говорив по-мадярському. Але переконавшись, що мій чоловік є добрий і знаний лікар, стали приходити до нього масово, шукаючи лікарської помочі. Пізніше вони стали найліпше платними пацієнтами, а навіть вірними приятелями.
Щоб позбутись графа Телєкі, власника мільйонового маєтку в Довгім, уряд рішився на хитрий маневр, переведення якого доручено інженерові-лісникові М. Він нав’язав контакт з директором ордену Мальтійських Лицарів з осідком у Відні, і намовив їх купити маєток на вигідних умовах. По довгих переговорах Лицарі рішились на купно і директором маєтку був назначений інженер М., що став вигідним посередником уряду в Празі з новими власниками у Відні.
Разом з приїздом нового директора зовсім незначна чеська колонія стала незамітно зростати. Прийшли лісники та різні урядники – чехи і словаки.
Деякі з цих людей мали великі апетити. Вони приїхали на К[арпатську] У[країну] ловити рибу в мутній воді, скоро збагатитися – і насаджувати чеську культуру.
Жандармська станиця збільшилася, а її «верхнім» назначено україножера, що ще за австрійських часів відзначився звірським відношенням до в’язнів українців (як він сам мені це оповідав, хвалячись).
Для цієї чеської інтелігенції директор влаштував у домі лісничого – мадяра щось в роді модерного клюбу (властиво кращого роду шинок) на площі недалеко нас, де вони попивали «півічко», грали карти і уряджували балі та забави.
* * *
Хоч наше нове мешкання видавалось нам дуже вигідним, то скоро ми побачили, що чоловікові-лікареві треба мешкання в центрі та більш просторого з уваги на велику кількість пацієнтів. Наш домик, без ніякої підмурівки, а ще до того окружений деревами, був вогкий і нездоровий.
Надія, що ми через відокремлення врятуємо наших хлопчиків від заразливих хворіб (в тому часі народився другий син[8]) була марна. Молодший син також заразився коклюшем і, як старший, підпав його наслідкам.
Діти змарніли, втратили апетит. Внаслідок хронічного бронхіту дістали, як стверджено рентґеном, туберкульозу бронхіяльних залоз. По консультації з другими лікарем мені прийшлося везти діти в Татри[9] до санаторії.
Ми пробули там цілий місяць, але великого поліпшення не осягнули.
На доручення лікаря старший, Тарас, мав лежати на ґанку, але там він ще більше простудився. Від запалення легень я врятувала його тим, що носила його вдень і вночі на руках.
Знеохочена, і втративши надію на цілковите вилікування дітей, я повернулася додому.
В міжчасі чоловік знайшов мешкання в центрі села. Управитель школи мадяр виїжджав на Мадярщину, і нам з трудом вдалося винаймити дім, у якому він мешкав. Дім належав до церкви.
Коли я зайшла подивитися на цей дім, то просто перелякалася. Правда, дім був гарний, мав великий город і просторе подвір’я, але директор школи держав в одній кімнаті кури і гуси, а в другій поросята…
Цілий дім треба було вичистити, поробити конечні направи і перебудування. Це все мало тривати щонайменше місяць, і я на той час, користаючи з запрошення православного священника переїхала з хворими ще дітьми до сусіднього села Заднього.
Три кілометри на полудне від Довгого лежало мале село Заднє, що малими, убогими хатками тулилося до високої, дуже розлогої гори. В самім селі дорога круто обходила гору, а ріка Боржава, заливаючи свої гори немов стискала село.
Широка, виложена великими кам’яними плитами дорога стрімко підносилася на першу природну терасу гори. Тут понад самою дорогою розложилось приходство. Низька стара будівля з грубезними стінами, широкі з низькими повалами кімнати, велика кухня – тут, як видно, віддавна був осідок священничих родин. Тут же коло мешкального дому був великий город, обведений грубим високим муром з густо висіченими в ньому стрільницями.
Очевидно, в неспокійні часи селяни знаходили там захист перед ворогом.
Священник, що запросив нас до себе, був родом з Галичини. Мав скінчену теологію, був людиною освіченою і доброзичливою. Вдома всі говорили українською мовою і його москвофільство зовсім не було замітне. Як це робили всі православні священники, він відмовився від давніх роковин і десятин і цим зреченням поставив себе і свою родину в дуже скрутне положення. Селяни, привиклі платити «в натурі» і відробляти власними руками, мали обмаль грошей навіть на свої найзлиденніші видатки. З чого ж вони мали взяти гроші, щоб оплатити священника? Тому то жили священники в голоді, здані на ласку бідного населення. Щойно пізніше уряд назначив священникам маленьку платню і їх положення покращало.
Недалеко від приходства була маленька, стара греко-католицька церковця, у якій тимчасово служив православний священник. Проєктувалася будова нової церкви. Люди ходили по селах і містах, збираючи гроші на її будову.
Два ряди хат, видно заможніших селян, обрамовували вузьку дорогу, а дальше під гору тягнулися хати поміж садами і лісом. Це була надзвичайно мальовничої краси частина села.
Від першої тераси бігла вузька доріжка все вище і вище.
На цілій горі майже не було вже лісу, лиш густі корчі ліщини, дерену і молоднику оазами закривали рани, заподіяні людською рукою, що безпощадно вирубували ліс на будівлю і паливо.
Залишивши діти під опікою моєї приятельки, я пішла з пані-маткою на гору. Крутою стежкою поміж корчами ліщини і вільхи підносилися ми вгору, виходили з однієї тераси на другу. Ще і ще вище пнеться стежка. Хочеться іти далі, вийти на сам верх, щоб побачити, що там за високим обрієм. Але не так легко вийти на сам верх. Не вистачить і дня, щоб туди добитися. На верхній терасі височів гірський хребет покритий темними, незайманими лісами. На полудне спускається він щораз то нижчими горами, а потім горбами і розпливається в низинних просторах Карпатської України. У північному напрямі гори вищають, вкінці переходять у могутній гірський хребет Синяк, покритий відвічними лісами. У високих травах полонини розкладаємося на найвищій терасі до відпочинку. Потягав гарячий, але при тому свіжий вітерець, повний запаху гірських цвітів. Здається, що ми десь в безкраїх пампасах Полудневої Америки. Зрідка проходять полониною селяни. Їх засмалені гірським сонцем і вітрами лиця не дуже різняться від індіян.
Тільки це наші люди. Вони привітно вітають паніматку і безмірно дивуються, чого ми так далеко зайшли.
Не хочеться кидати чарівну, багату природу, але насуваються сумерки.
Одна по одній займаються зорі – великі і яркі. Зовсім поночі підходимо до приходства.
Під час мого перебування з дітьми в Заднім, я не раз, залишивши діти під опікою приятельки, ішла стежками серед піль і левад понад рікою до Довгого, щоб подивитися, як поступає праця з направою винаймленої хати. Кілька разів я застала чоловіка в піднесенім настрої, або, не заставши його вдома, довідувалася, що він перебуває в товаристві жандармів у корчмі.
Це мене здивувало і перелякало. Із своїм делікатним, податливим характером він не може нікому в нічім відмовити, тому давався жандармам затягнути до корчми, де сільські п’яниці пили паленку і сливовицю. Я пішла за ним і справді застала його у веселому товаристві. Правда, він зараз пішов зі мною додому, виправдовуючись, що туди покликали його у різних урядових справах. Але я побачила, що це повторялося кожного дня. Таке «урядування» затягалося пізно в ніч, а часом і до ранку. Брали в цьому участь не тільки чехи, але і два вчителі шкіл з Довгого і Заднього.
Нарешті повернулася з дітьми до нашого дому в Довгому. Чоловік мав гарно влаштовану лікарську приймальню, але «урядування» по корчмах не переставали. Я зрозуміла наше грізне положення, що не тільки матеріяльно, але й морально загрожувало нашій родині. Чеські урядники, догадуючись, що мій чоловік має великі доходи, уважали обов’язком чужинця-лікаря ділитися з ними доходами у формі оплачування кожноденних випивок, викачування грошей, підписування векслів.
Я мусіла запобігти тому лиху і то негайно! Але як?
Однієї ночі, чекаючи надаремно на чоловіка до півночі, я післала служницю по нього під претекстом, що на нього ждуть пацієнти. По годині служниця вернулась з нічим. Сказала мені, що веселе товариство, випиваючи, переходить з однієї корчми до другої. Доктор сказав їй, що прийде рано. Я ще чекала до шостої години, а коли він не приходив, крайнє огірчена і обурена рішила піти за ним сама. Мого дорогого Петрика я застала в найгіршому стані оп’яніння. Один з кумпанів, наш управитель школи, упав передо мною на коліна, просячи прощення, але я розсерджена закликала, звертаючися до чоловіка: «Як тобі не стидно! Якби ти пив у товаристві собі рівних, вдома, то ще можна б було тобі простити, але тут, в брудній жидівській корчмі з оцими “падлюками”»! (Цих слів не забув мені управитель школи і від того часу став моїм ворогом). Всі знову стали мене перепрошувати в досить смішний спосіб, але мені було не до сміху і я вибігла на вулицю. Чоловік додому не вернувся, але, взявши десь ровер, поїхав до пацієнта в Задньому.
Як пізніше мені оповідав, він у темноті наїхав на купину каміння, перевернувся в рів і мало не забився.
Правда, він жалів свого поступку, перепрошував і обіцяв, що таке вже більше не повториться, але я вже не залишала його самого, бо бачила, що сила волі в нього слабша, ніж злий вплив. Я кожного вечора посилала служницю шукати його в корчмі і кликати додому. Коли він зараз не приходив, я ішла за ним сама. Його кумпанам це не дуже подобалося, вони висмівали його, мовляв, він сидить під «пантофлем жінки».
Протягом кількох місяців він залишив це «славне» товариство. Вільні хвилини ми проводили, читаючи книжки, або в товаристві приятелів.
Як я довідалася, корчмарі закинули були на чоловіка свої брудні сіти пляново. Вони зробили з ним угоду, що будуть доставляти йому безплатно все, що він потребує (тут вони розуміли горілку, вино і пиво), а в заміну одержать лікарську обслугу. Така умова віддавала лікаря в руки жидів і я зажадала від кожного корчмаря рахунок за напитки, що наростали дуже скоро при всяких гостинах, а рівночасно подала їм рахунки за лікування. Мої домагання корчмарям не були в смак, але рад-не-рад мусіли з тим погодитися.
Я стала посилати батькам чоловіка щомісячно гроші і пакунки на Україну якраз у час великого голоду.
* * *
Весною вже з кінцем березня кожного дня рано, коли ще наш дім і ціле село спало, я виходила до городу, що окружав хату з усіх боків. Я любила працювати в ньому. Сама копала, робила грядки, засаджувала всякого роду яриною і цвітами. Яка була насолода вийти до схід сонця, ступати поміж молодою зеленню, що виростала тут же на моїх очах, вдихати чисте, ще холодне повітря. А ось і сонце не забарилося. Золотом засипало високі куполи церкви, спустилося на дахи домів, а вкінці кинуло жмут блискучого проміння у вікна. В густих коронах дерев защебетали пташки, вилетіли з гнізд під стріхами, щоб шукати для своїх малят поживи, зацвірінькали горобці. Будиться природа. Підносять свої ніжні голівки квіти. Випрямляє своє листя і гони буйна городина.
По обох боках стежки, що вела на подвір’я, росли два ряди високих пахучих рож. Вони цвіли цілий рік – з весни до осени. Біля них повно квітів. Там були жоржини, канни, глядіолі і левкої. Окремо була обов’язково грядка пахучого зілля, між ним резеда і шальвія.
В кутку города стояв серед травника розлогий старий горіх. Влітку він закликав посидіти на лавочці в його тіні. У другому рогу був густий корч бузку, а там ясмину, японської черешні. Від північної сторони, коло вікон нашої вітальні, росла висока плакуча береза, а кругом неї ціла громадка конвалій.
Вдячні пацієнтки, переважно жидівки, приносили мені в дарунку різного роду квіти. Кактуси розвелися в мене на скляній веранді до полудневої сторони.
На великому подвір’ї росло і множилося в мене велике крилате господарство. У курнику кудкудакала курка, знісши яєчко, знову в іншому місці треба було скинути квочку з гнізда, що сиділа на яйцях, випустити й нагодувати кури і іншу птицю. Я любувалася різними породами птиць і в мене водилися кури чепірхаті, ліліпутки або голошиї, китайські гуси, індики, пантарки, качки. Щоправда, багато з них пропадало в сусідських городах і находило кінець в горшках ґаздинь.
Однієї весни перед Великоднем я роздобула маленьке порося. Чоловік чи на жарт, чи на сміх сказав мені вечором: «Не ріж свинки; подумай, як легко можеш розбагатіти. Лиши її на годівлю. За рік свиня буде мати малі, за 2 роки будеш мати ок. 30 свиней, а тоді продаш…»
Добра думка. Чому не послухати. Так я стала годувати свині. Служниця варила в літній кухні картоплю з буряком і кропивою, я купувала міхами кукурудзу.
Виростали і множились мої свинки. Як чоловік догадувався, через два роки було їх понад 20. Але годувати їх були великі кошти. За прикладом і порадою сусідів, ми погнали свині в далекі гори Синяку на «бучину». Туди позганяли люди свині з кількох сіл, але свині стали хворіти чумою і гинути. Поздихали і мої свині, залишилася лише стара свиноматка. Її ледве до дому пригнали. Я не дала їй здохнути, кожного дня годувала її теплим молоком. Чоловік сердився і висміював мої хазяйські здібності, забувши, що сам мене до того гріха підмовив!
Не велике щастя мала я і з курми. Одного ранку, прийшовши на подвірʼя годувати кури, я найшла двадцять щонайкращих курок з повідкушуваними головами. Тхір або лис. Я засілась біля курника і справді підгледіла тхора, що закрадався з-поза стайні. Я принесла молока йому на принаду і мені вдалося придавити його рукою за карк до землі, але я не відважувалася брати його, бо він виставляв до мене два ряди гострих зубів. На мій крик прибіг чоловік, залишивши пацієнтів, і з великим страхом нам вдалося запхати його до клітки. Але в хаті він розсунув дроти клітки, вискочив і став гасати по кімнатах мов несамовитий, з диким вереском кидаючись то на пса, то на нас. Щоб його позбутися, чоловік покликав вояків на допомогу. Врешті вдалося загнати його до клітки, а потім убити. (Нема то, як відважні чеські вояки!)
Для доповнення господарства роздобула я кота і пса. При нагоді моєї поїздки до Львова я привезла до дому синьо-сірого анґорського кота. Він скоро так виріс, що наші сусіди думали, що це лис. Цей кіт мав свої надзвичайні прикмети: любив їсти моркву. Коли я починала лиш скребтати моркву до юшки, то він негайно з’являвся і, мурликаючи, просив для себе моркви. Але він і на городі ластився і мурликав коло моркви, що росла буйно на грядці, а його найбільш улюблене місце до спання було поміж бадиллям моркви.
Мені в дарунку принесли голубку-горлицю, що безперестанку кричала «цукру». Вона поглядала з клітки на кота, а кіт на неї. Але одного разу вона вискочила крізь дверцята клітки, а кіт, на наше здивування замість кинутися на неї і зхрупати її з кісточками, став з нею гратися. З того часу ми кожного дня випускали голубку з клітки і любувалися її забавою з котом. Але закрався чужий кіт і загриз голубку, що висунула з-поміж дротів до нього голівку.
Німецький поліційний пес, куплений у жандармів, ніколи не міг забути своїх панів. Він з великим вереском бігав кожного чоловіка в уніформі. «Валінка» була здоровою, сильною собакою. Її запрягала я в зимі в санчата, а літом до візочка. Вона помагала мені возити діти на прохід. Коли ж народилися в неї песята, то малий козлик, що на той час зʼявився у нас вдома для розради дітям, – став любимцем собаки і вона стала кормити його замість своїх дітей.
Малий баранчик, що прийшов на зміну козликові, не відступав від дітей на крок. Біг за ними нераз аж за село. Діти бавилися з ним у хованки. Вони ховалися поза кущами, а він бігав, мекав, поки їх не знайшов.
Крім домашніх звірят, у мене водилися і дикі звірята, що їх приносили до нас наші приятелі зі села. Раз це була дика гуска з перебитим крилом. Її залишили, відлітаючи у вирій, товаришки на болоті за селом. Другим разом це був дикий кіт з лісу. Щоб його нагодувати, чоловік лазив вночі по драбині під самий дах і досягав з гнізд молодих горобчиків. Але це йому вкінці надоїло і прийшлося кота віднести до лісу.
Це все було моє звіряче царство. Не знаю, чи то так для розради дітям, чи, може, це вияв тієї великої любови до звірят, защепленої у нас дітей моїм батьком.
Поруч допомоги моєму чоловікові, поруч опіки над дітьми і моїм малим господарством, я все ще знаходила час для мого улюбленого зайняття вишивання. Для цього я використовувала кожну вільну хвилину. Для допомоги станула мені моя люба помічниця Марія. Ми разом, немов дві змовниці, придумували все щось нове – серветку, подушку чи скатерку.
* * *
Хоч зараз, як тільки ми приїхали, чоловік, за порадою комісара українця, подав прохання про громадянство ЧСР, то минав рік за роком, а його прохання все ще не було чомусь поладнане. Тимчасом лікар-жид із сусіднього села Білок забажав перенестися до Довгого, як більш дохідного місця. Він робив заходи, щоб дістати це місце тільки тому, що чоловік не мав громадянства і туди назначений тимчасово.
Чоловік не мав змоги особисто їхати і робити заходи, то ж прийшлося зробити це мені. Я поїхала до Праги, віднайшла приятеля мого батька ще з університету в Відні, чеського письменника Махара, що в той час був назначений Масариком інспектором військ чеської армії. Він прийняв мене сердечно, обіцяв вжити свого впливу, щоб наша справа була полагоджена якнайскорше. І справді, по короткому часі чоловік дістав повідомлення з Ужгороду, що з Праги прийшло запитання про наше громадянство і доручення це якнайскорше виконати. До цього Ужгород звернувся з вимогою прислати заяву однієї з сільських громад, що вона годиться прийняти нас у свої члени. Це була одна з тих трудностей, що їх робили чехи українським еміґрантам, бо звичайно нотар чех своїм тиском на сільський уряд робив у селі те, що хотів…
Це повторилося і в нашому випадку. Під натиском нотаря і жандармів село Заднє, до якого чоловік подав прохання, відмовилося прийняти нас. Але чоловік, довідавшися про інтриги чехів, звернувся рівночасно до села Ліпецької Поляни[10], яке не підлягало під вплив нашого нотаря. Отже рівночасно з відмовою в Заднім прийшла згода від Л[іпецької] П[оляни]. Протягом місяця, зложивши оплату 1,000 чеських корон, ми одержали громадянство, а тим самим за чоловіком був закріплений і уряд участкового лікаря.
Одержавши громадянство, чоловік дістав зараз же покликання зложити іспит з урядової чеської мови. Чоловік не злегковажив цього іспиту, як це робили інші лікарі, уважаючи нижчим своєї гідности вчитися як школярі. Чоловік відривався на кілька годин денно від праці, а то й ночами підготовлявся до іспиту.
Після цього іспиту я поїхала до Праги шукати протекції, щоб одержати дозвіл на нострифікацію київського диплому мого чоловіка. Цим разом я пішла вже до президента Масарика. Хоч його в той час у Празі не було, то моє прохання прийнято і скоро після того університет у Братиславі повідомив чоловіка, щоб він зголосився до іспиту.
Чоловік знову засів до науки.
Яким чудом він знаходив стільки енергії і сили, я й донині не розумію: обслуговувати пацієнтів, писати вправи і знаходити ще час на систематичну серйозну науку в чужій мові. Він виказав витривалість і силу волі, щоправда, нарікаючи, що це я його до цього заставляю. Може й так було, але вже по шістьох місяцях він поїхав робити перші іспити, а протягом року зложив усі. На іспити практичні він поїхав на довший час, попросивши до Довгого свого заступника-лікаря. У літі, на закінчення іспитів, ми поїхали на Словаччину.
Мій чоловік одержав другий лікарський диплом. Це була святкова, радісна хвилина.
Повертаючись, ми їхали поволі, щоб оглянути красу Словаччини.
На кожнім кроці на шпилях гір видніли могутні замки, свідки минулої слави і панування мадярських магнатів.
Ми проїздили через місто Левочу[11]. На брамі міста намальована постать «білої пані з Левочі» – графині, яка, хоч і мучили її, задержала таємницю свого чоловіка. Їй на голову наложили залізний зубатий обруч і стискали його. Вона загинула в муках з замкненими устами.
Ми заїхали до замку родини Андрашів[12] на високій горі. Ввічливий сторож показав нам у підземній гробниці скляну труну, що в ній лежала, немов жива, замучена графиня. Вона, хоч вже мертва, піднесла руку на знак заборони, коли брат графа дав наказ малим хлопцям, синам графа стріляти з гармат на свого батька, що був проти повстанців і держав сторону австрійського уряду. Ми оглядали ці пам’ятки – графиню, малі гармати і кулі до них.
Серед долини Попраду на високій горі пишався замок, а трохи нижче розкішна гробниця-мавзолей. Його збудував граф своїй любій дружині, спроваджуючи на нього з усіх країн світу найдорожчий мармур. Не забув він і її собачки. За мавзолеєм стояв малий пам’ятник. Там поховано улюблену собачку графині.
Зворушливі пам’ятки слави мадярських магнатів. Про них писав багато мадярський романіст Маврикій Йокай[13].
Серед густих, диких смерекових лісів нам показали високу гору. Під’їхавши до полонини гори, ми знайшли вхід до льодової печери. Хоч було літо, провідник порадив нам тепло убратися. Малими сходами, покритими льодом, ми сходили до велетенських льодових печер, оглядали надзвичайної краси чари підземної природи, створені може ще в льодовій добі. В електричнім світлі миготіли брилянтами сталяктити і сталягміти. Човном проїздили ми підземні озера, що влітку збільшались, а взимі пропадали в безвістях землі. Ми оглядали вирубану в льоді каплицю, а в ній все – вівтар і постаті святих майстерно вирізьблені з зеленкуватого і золотистого льоду.
Коли ми вийшли на світ Божий, то прямо не хотіли вірити, що тут літня спека, повітря пашить гарячим сонцем, повне запахів смерек і гірських цвітів, а там панує царство зими, де все мертве миготить і міниться красками райдуги при освітленні електричних лямп.
Як на Карпатській Україні, так і на Словаччині значилося розкішне, буйне життя мадярів, з їхніми магнатами на чолі, величавими замками. Але словацький народ не брав участи в цім житті, він був рабом і невільником. Його героями були т. зв. «розбійники», борці за волю і право народу. Серед народу збереглася вічна памʼять про них. Він співає і оповідає про Яноша героя, що стояв в обороні прав поневоленого люду.
Ми проїхали Татри, велике скалисте пасмо гір, покрите вічним снігом. Нам прийшлося об’їздити їх добре вдержаними гостинцями, що крутилися і закручувались, підносилися вгору, або спускалися вниз серед розкішних смерекових лісів. В далині маячіли високі горді Татри з білими шапками. Вкінці ми з’їхали вниз. У широкій кітловині лежало невелике містечко Кошиці[14]. Кінчалася казка мальовничої Словаччини.
* * *
Хоч наші діти виздоровіли з коклюшу і з часом поправилися та приходили до себе, то все ж таки не були відпорні. Постійно занепадали на бронхіт, то знову на якусь нову епідемію, що повторялася періодично в селі. Я боліла душею, що не маю біля себе моєї мами, що багата досвідом дала б мені вказівки, поміч і розраду. Я так дуже потребувала такої помочі, коли сама (чоловік, як звичайно, виїздив до пацієнтів) схилялась з розпукою над гарячкою розпаленими дитячими личками, слідкуючи за кожним проявом недуги.
Щоправда, моя мама зараз по нашім осідку в Довгім приїхала в зимі до нас[15]. У мороз і завірюху їй прийшлося проходити пішки границю від одного поїзду до другого. Вона приїхала, щоб привезти мені найдорожчу свою цінність – ікону Божої Матері, дарунок її діда, для мене як благословення. Але довго в нас не побула. Не захотіла залишитися і повернулася тією ж самою дорогою до Львова. Я осталася знов сама.
Наша журба про діти збільшилася, коли став надходити час посилати їх до школи. Я стала вчити старшого Тараса спершу вдома, але така наука не могла тривати довго. Хоч на настоювання чоловіка, щоб післати його до школи в селі, я протестувала, бо учитель учив язичіємі яне хотіла калічити душу дитини, але виходу не було. Але дитина, походивши два тижні, заразилася шкарлятиною. Тут же заразився і молодший син. Іньєкцій проти шкарлятини тоді ще не було. Епідемія забрала багато маленьких жертв, між ними і доню священника.
Після цього чоловік вже не настоював, щоб діти посилати до місцевої школи і я, порозумівшись з братом Петром, повезла діти до Коломиї[16]. Але і тут не захоронила дітей. Не минув і рік, як вони заразилися від дітей брата кором. Заалярмована я поїхала до Коломиї і перевезла їх до Львова, де примістила у моєї товаришки п-і Панчишин[17].
Прийшла пацифікація[18]. Довелося забирати діти додому. Знову невдалі спроби посилати їх до шкіл у Хусті та Ужгороді. Вкінці перевезла я їх до інституту в Цуґерберґу в Швайцарії[19], де вони пробули 5 літ. В найкращих умовах діти поправилися і розвинулися, але Тарас не міг позбутися наслідків дитячих хворіб.
Переслідування
Спочатку наші взаємини з нечисленними ще чеськими урядниками проходили в згоді, без ніяких різниць. Коли ж стало прибувати чехів щораз більше, тоді стали вони переходити в ролю «старшого брата», пробуючи сягати дальше, як їм прислуговувало. Жандарми і урядники почали дивитися на доктора-українця як на чужинця, вповні залежного від їх ласки. Тут же стали цинічно домагатися, щоб гостити їх по шинках, позичати гроші і підписувати векслі. На це я енергійно поставила вето. Вони, затаївши злобу, ждали нагоди для пімсти.
Одного літа, прочитавши оголошення в газеті, я запросила до нас інженера П., щоб він зайнявся вихованням наших хлопців (руханка, читання книжок, проходи, їзда на конях). Він був настільки нерозважний, що почав усвідомлювати в українських питаннях чехів, не запитавшись чоловіка, чи це буде добре.
Вийшла з цього для нас дуже неприємна халепа. Коли б він усвідомлював національно селянство, то може б на це ніхто не звернув би уваги. Але він почав свою працю серед заїлих україножерів, що відразу викликало небажану реакцію. Ми мусіли попросити нашого гостя виїхати якнайскоріше, а скоро потім прийшов до нас начальник жандармерії і розпитував про нього. Як виявилося, його арештовано в Празі.
Директор маєтку, що напевно був довіреним губернатора і неофіціяльним провідником чеської колонії в Довгім, обмінявся з нами візитою і на тім могло б закінчитися. Але його дружина, сербка з Далматії, познайомившись з нами на Великдень під церквою, перенесла свої русофільські симпатії на нас, українців[20]. Вона стала моєю щирою приятелькою, а мій чоловік був лікарем цілої її родини.
Підчас моїх відвідин у них удома (чоловік із-за браку часу заходив до них дуже рідко) я ясно і виразно зазначувала свої національні переконання. Без жодної спеціяльної тенденції я ознайомлювала мою нову приятельку з українською літературою, історією, мистецтвом, а передусім доводила, яка велика різниця існує між українцями і москалями.
Очевидно, приязнь між нами і родиною директора не могла бути не заміченою чеською колонією. Кожні наші відвідини у них, чи їхні в нас були темою обговорювань і безмежної заздрости.
Стрінувши одного разу на проході мене і мою приятельку, начальник жандармерії з солодким усміхом, але з їддю в голосі сказав: «Вам, пані докторова, наростають ріжки, але ми ці ріжки вам зіб’ємо».
І чехи задумали акцію, як би мені і чоловікові «збити ріжки».
До Довгого приїхав молодий доктор, жид, нібито спочатку на приватну практику, але з очевидною настановою, щоб часом зайняти місце чоловіка. До дирекції каси хворих зроблено жандармами донесення (за тим стояв новий лікар і нотар), що чоловік разом з аптекарем допускаються всяких надужить.
Чоловік, перетяжений працею, на це все не звертав уваги.
Він ігнорував всі ці наступи, почуваючись зовсім невинним. Але жінка директора повідомила нас, що «Каса хворих» передала донесення до хустського суду. Чоловік відмовився їхати до Хусту. Туди поїхала я з моєю приятелькою і передала справу адвокатові.
«Каса хворих», подавши скаргу, жадала заарештування чоловіка. Ціла справа тяглася два роки. Вийшло на яву ганебне поступування жандармів, що всіма силами захотіли нас знищити: не тільки відібрати чоловікові честь і працю, але навіть домагалися нашого виселення з Ч.С.Р. Але наш адвокат виказався дуже чесним. Ідучи крок за кроком, він виявив інтриги жандармів, що старалися підкупством поставити фальшивих свідків. Суддя відкинув справу як безпредметну, не допустивши навіть до судової розправи.
Два роки тяжких переживань, неспаних ночей, проведених над контролею книжок, щоб подавати матеріали для оборони адвокатові, тяжкі хвилини, коли розійшлась чутка, що приїхав урядник з суду арештувати чоловіка, це все відійшло в непам’ять, коли чоловік вийшов переможцем, а ціла компанія осталася осоромлена.
Але наші вороги не уступали. Вони зробили друге донесення, не менш серйозне і небезпечне.
У допомогу прийшов нам інженер М., директор маєтку. Викликаний до Ужгороду, він заручив за нас перед губернатором Розсипальом, заявивши йому, що ми ніколи не працювали проти Чехо-Словацької республіки. Нас викликали до Ужгороду, до губернатора. Закінчилося все на нашій заяві льояльности.
Потерпівши поразку і цим разом, чеські шовіністи присіли і замовкли. Жид лікар скоро виїхав, і чехи, хоч не хоч, стали звертатися за лікарською допомогою до чоловіка. Хмари розступилися на виднокрузі, настрій випогоджувався. Ми були раді, що все добре закінчилося.
Протягом 20 років невпинної праці і ощадного життя наше особисте життя набрало стабільности. Ми бачили перед собою повне забезпечення – висока життєва асекурація[21], деяка готівка в банку, автомашина, навіть державна пенсія. Збирались купити гарну віллю. Поїздки на Мадярщину, до Італії і Франції бути сповненням моїх мрій вирватися поза межі життя на селі.
Далі буде…
Спомини проілюстровано світлинами із закарпатської фотоколекції Михайла Марковича та з родинного архіву Галини Ключко, за що складаємо їм сердечну подяку. Окрема подяка для пані Марії Рипан за фотографування і пересилання світлин.
[1] Кошут Лайош (1802–1894) – угорський національний герой; прем’єр-міністр і президент Угорщини у час Угорської революції 1848–1949 рр.
[2] Шпихлір (діал.) – комора.
[3] Пушта (Пуста) – велика степова зона на північному сході Угорщини.
[4] Маркантно – яскраво.
[5] Ясіня – селище міського типу Рахівського району Закарпатської області.
[6] Лавочне – село Стрийського району Львівської області.
[7] Ужок – село Великоберезнянського району Закарпатської області.
[8] …народився другий син… – Йдеться про Мирона Ключка (26.ІІ. 1922 – 12.ІХ. 2004) – молодшого сина Анни і Петра Ключків.
[9] Татри – найвища частина Карпатських гір, що розташована на території Словаччини і Польщі.
[10] Ліпецька Поляна – нині село Хустського р-ну Закарпатської обл., розташоване за 22 км від м. Хуст.
[11] Левоча – місто на півночі Словаччини.
[12] …до замку родини Андрашів… – Йдеться про замок ХІІІ ст. Красна Горка, що знаходиться поблизу села Красногорське Поградіє приблизно за 6 км від Рожняви у Словаччині. Ним володіли у різні часи три відомі угорські родини: Маріаші, Бебек і Андраші.
[13] Маврикій Йокай (1825–1904) – угорський драматург і прозаїк. Активний учасник Угорської революції 1848 р. у Пешті. Романтичні романи Йокая були дуже популярними серед шляхти в Англії у вікторіанські часи, його часто порівнювали з Діккенсом.
[14] Кошиці – місто на річці Горнад у східній Словаччині білі кордону з Угорщиною. Друге за величиною місто в країні після Братислави.
[15] …моя мама зараз по нашім осідку в Довгім приїхала в зимі до нас… – Очевидно, Ольга Франко приїжджала до доньки у с. Довге взимку – навесні 1921 р. Найімовірніше, вона пробула у Довгому до червня 1921 р., бо уже у липні 1921 р. Ольга Франко була у Львові.
[16] …порозумівшись з братом Петром, повезла діти до Коломиї. – З 11 вересня 1922 р. до 25 липня 1930 р. Петро Франко жив і працював учителем у Коломиї.
[17] Панчишин Люба – приятелька Анни.
[18] Пацифікація – каральна акція Польської республіки проти українців Галичини, що тривала з 16 вересня до 30 листопада 1930 р.
[19] …до інституту в Цуґерберґу в Швайцарії… – Інститут Монтана Цуґерберґ – це швейцарська міжнародна школа-інтернат, розташована поблизу міста Цуг біля підніжжя Альп між Цюрихом і Люцерном. Відкрита у травні 1926 р. Засновник школи Макс Хусман робив акцент на розвитку індивідуальних здібностей дітей та їх взаємодії з дітьми різних культур і національностей.
[20] Про історію знайомства зі сербкою та її гостини у домі Анни Франко на Великдень див. також оповідання А. Франко-Ключко «Великдень у Карпатській Україні» (Жіночий світ. 1957. № 4. С. 7–9).
[21] Асекурація – забезпечення, страхування, гарантія.
Франко:Наживо/Franko:Live 