©Наталія РАШКЕВИЧ
кандидатка наук з соціальних комунікацій,
провідна фахівчиня Інституту франкознавства
Львівського національного університету імені Івана Франка
Іван Франко прожив недовге, але надзвичайно активне життя. Густота біографії українського генія певною мірою пояснює, чому деякі епізоди з життя Франка, попри значний і давній науковий інтерес до його діяльності, досі залишаються маловідомими. Служба Івана Франка у Збройних силах Австро-Угорщини, підданим якої він був, у життєписі письменника хронологічно розміщена поміж першим (1877) і другим (1880) арештами. Поруч із такою доленосною подією, як перше тюремне ув’язнення молодого Франка, внаслідок чого він щонайменше перериває навчання в університеті та втрачає кохану дівчину Ольгу Рошкевич, короткотривала військова служба й справді може видатися малозначущою миттєвістю. Та чи можливі такі, якщо мова йде про Івана Франка — українського Мойсея, Каменяра, національного пророка тощо? Можна сприймати чи не погоджуватися із цими метафоричними твердженнями, та усі вони — про велич Франкову.
Коли, де і за яких обставин проходила військова служба Івана Франка — такі питання порушено у цій статті. Її авторка звертається до окресленої наукової проблеми з переконання, що цей, хай навіть короткотривалий, період життя письменника, повинен бути точно й повно вписаний у його біографію.
У франкознавчій літературі нерідко натрапляємо на принагідні фрагментарні згадки про службу Івана Франка у війську, але жодної предметної студії про це віднайти не вдається. Не доводиться стверджувати і про науковий поступ у відповідному питанні. Вперше факт військової служби Івана Франка наводить академік Михайло Возняк у статті «Матеріяли до життєпису Франка (З додатком двох недрукованих його автобіографій)» (1927). Подана там інформація спирається на одне джерело із низки можливих первинних документів — абшит (від нім. Abschied — відставка, звільнення від служби), виданий Франкові 16 листопада 1879 р. Важливо, що вже у згаданій статті відомий франкознавець М. Возняк також спростовує суттєву неточність із названого документа, на яку доводиться натрапляти навіть у сучасній просвітницькій періодиці.
«У військовому документі стоїть, що Франко вислужив вірно й чесно 2 роки 9 місяців і 10 днів як однорічник на кошт держави. Ті два роки 9 місяців і 10 днів, — пояснює М. Возняк, — треба брати як протяг часу, що минув від дня асентирування[1] Франка по день 7 листопада 1879 р.»[2].
Франковий епістолярій, як і, зрештою, інші документи про життя письменника упродовж цих майже трьох років, не дають ані найменших підстав сумніватися у хибності даних абшиту.
Кілька неточностей про військову службу Івана Франка віднаходимо і серед скупих відомостей про цей епізод у наукових джерелах відомих франкознавців. Так, похибки у датах перебування Франка на службі припускається у своїх дослідженнях Іван Басс[3]. Він же, а рік по тому і франкознавець на еміграції Лука Луців у праці «Іван Франко — борець за національну і соціяльну справедливість» (1968), пишуть, що до війська Франка «призвали»[4] або ж «покликали»[5], відповідно, у жовтні 1879 р. Тоді Іван Франко й справді почав службу, однак причини, з яких раніше надана йому до 1880 р. відстрочка дещо скоротилася, зобов’язували науковців до більш точного формулювання. Ось як згодом напише про це ще один біограф Франка Олексій Дей:
«До краю стривожений взаємною недолею і сподіваючись, що в нових умовах хоч трохи втамуються його болісні переживання (йдеться про розрив стосунків з нареченою Ольгою Рошкевич. — Н. Р.), а “також з недостачі утримання” […], поет вступає (курсив мій. — Н. Р.) з кінцем вересня 1879 року на військову службу як однорічний доброволець піхотного полку. До нього він був приписаний проходити службу, коли йому виповнився 21 рік. Але на початку листопада його вже було увільнено з війська “через безсумнівну нездатність” (йшлося про хворобу очей, а розумілася небажаність його перебування серед солдатів, оскільки в урядових колах він вважався небезпечним соціалістичним агітатором)»[6].
Наведений фрагмент із праці О. Дея «Іван Франко. Життя і діяльність» (1981) можна вважати одним із найбільш точних та інформативних.
Очевидно, з легкої руки академіка М. Возняка кожен дослідник (І. Басс, О. Мороз, Л. Луців, О. Дей) та мемуарист (Тарас Франко), які надалі зверталися до теми військової служби Івана Франка, аксіоматично наводять одну й ту ж причину його раптового звільнення — недавній соціалістичний процес та політичні погляди Франка. Однак впевнитися у достовірності цього факту (?!) за допомогою хоча би одного з первинних джерел не вдається.
Більш-менш повно реконструювати період перебування Івана Франка на службі у цісарському війську дає змогу низка документів, надійність яких доволі висока. Передусім це свідчення самого Івана Франка — епістолярій (відповідні згадки знаходимо у шести листах, п’ять з яких адресовані Михайлові Павликові, один — Федору Вовкові), протокол допиту й протокол оголошення судового вироку з соціалістичного процесу 1877—1878 рр., складені Львівським крайовим карним судом; офіційні документи — два абшити про звільнення Франка від військової служби (перший з них виписано у Бережанах 16 листопада 1879 р., другий — у Самборі 1 січня 1899 р.), вирок Львівського крайового карного суду про засудження Івана Франка за участь у таємному соціалістичному товаристві від 21 січня 1878 р.; врешті мемуарно-публіцистична стаття Франкового сина Тараса «Іван Франко — поборник миру», що увійшла до книги спогадів «Про батька» (1956). В результаті змістового аналізу названих документів вдається знайти відповіді на кілька питань — тих, що очевидні, і таких, які постали у процесі вивчення згаданих джерел.
Коли Іван Франко служив у війську?
«Якраз у цьому році, — говорив молодий Іван Франко 21 червня 1877 р. на допиті у суді, — призвали мене до ц. к.[7] військової служби як однорічного добровольця, і у 1880 р. я повинен піти на дійсну службу»[8].
Звертаючись до цієї теми через багато років, Т. Франко, під впливом чи то спогадів зі спілкування з батьком, чи знання часу, стверджував, що тоді на допиті Іван Франко назвав причиною відстрочки навчання в університеті.
«Такі відстрочки, — пише Т. Франко, — діставали майже всі студенти, хто клопотався про це. Щоправда, не всі студенти просили відстрочення початку служби: дуже вигідно і корисно було йти на екзамени, маючи військову службу за собою, а не перед собою»[9].
У зв’язку з арештом Іван Франко пропускає зимовий семестр 1877—1878 навчального року, а, поновившись у Львівському університеті, закінчує навчання тут на сьомому семестрі й таки отримує статус «укінченого академіка». Оскільки це сталося влітку 1879 р., то перше, що спадає на думку, — обіцяну Франкові як студенту до 1880 р. відстрочку скорочують на рік внаслідок припинення університетських студій. Теж міркуючи над цим питанням, Т. Франко цурається остаточної відповіді, а єдина версія, яку він наводить, — «[…] чи не внаслідок соціалістичного процесу і карного присуду?»[10].
Насправді 1879 року Івана Франка до війська не призивали. А на рік раніше терміну відстрочки, у зв’язку з низкою обставин, він зголосився служити сам. Франко почав замислюватися над цією ідеєю щонайпізніше з початком літа 1879 р., коли в листі до М. Павлика писав:
«Я служити буду в війську сього року, від осені почавши, і то не в Відні, а у Львові, — треба буде все-таки доглядати, щоб що-небудь робилося» [т. 48, с. 185][11]. Та пріоритетність творчих справ змушує Франка вагатися, і вже 30 ипня 1879 р. до того ж таки адресата він напише ось які слова: «Вийде, здається, так, що я сього року до війська не піду. Рік не вік, то правда, але мені здається, що й при теперішнім стані діла робота в нас піде в’яло, коли не буде побігайка […]. Навіть коректу рукописів і друку не було б кому вести. […] А щодо прожитку, то тре буде штукувати, жебрати абощо. Впрочім, побачимо» [т. 48, с. 202–203].
13 або 14 жовтня 1879 р. Іван Франко розпочинає службу в Галицькому піхотному полку графа Гондрекура № 55 як однорічний доброволець на державному утриманні. До резерву цього полку Франко належав з кінця січня 1877 року, коли військова комісія асентирувала його, тобто призвала до служби. Про це можна твердити напевно, адже в оголошеному Франкові вироку Львівського крайового карного суду за участь у таємному соціалістичному товаристві підсудного представляли, окрім іншого, і як такого, що «[…] належить до резерву ц. к. полку Гондрекур […]»[12].
З війська Іван Франко продовжує писати листи до М. Павлика, який на той час перебував у Михайла Драгоманова в Женеві. У першому з них (близько 10 жовтня 1879 р.) Франко так відгукується про службу: «Я — також з недостачі утримання — вступив до війська і “зицирую” тепер так, що аж за десяту межу встидно» [т. 48, с. 212]. У цьому нещасливому 1879 р. нестатки часто дають про себе знати Франкові: спершу через матеріальну скруту він покидає навчання в університеті, тепер зголошується до війська. Та якщо брак коштів був єдиною причиною для припинення університетських студій, то служити в цісарській армії Франка спонукає одразу кілька причин. Звісно, службу, цю неминучість, тоді можна було ще на рік відтермінувати. Але Франко, розбитий різними проблемами, вирішує інакше. Він зважується відбути цей рік саме зараз, коли вчитись в університеті, не отримавши стипендії внаслідок арешту, уже неможливо; коли наречена, хоч і проти своєї волі, а з примусу батька, та все ж виходить заміж за іншого; коли, врешті, реалізовувати творчі задуми, головно видавати «Нову основу», немає ні достатньо фінансів, ані потрібних людей («Гроші і передплатники збираються, хоть поволі, — але усе розбилося на редакторі. Хоть гинь, не було кого покласти відповідаючим» [т. 48, с. 212]); врешті багато товаришів Франка на той час теж були у війську. Найближчому соратнику і другу М. Павликові — і він далеко в Женеві! — Франко повідомляв: «[…] Б[еле]й, скоро з війська — їде на село […]» [т. 48, с. 202], «Олеськ[ів] також у війську, Коцовськ[ий] ditto. Білець[кий] вийшов […]» [т. 48, с. 212].
Весілля Ольги Рошкевич і Володимира Озаркевича відбулося 14 вересня 1879 р., рівно за місяць до початку Франкової служби. Важко сказати, чи саме особиста трагедія стала основною причиною такого його рішення. В армії страждання Івана Франка трохи стихають, їх дещо притуплюють нові обставини, але остаточно він таки не перестає думати про Ольгу.
«Вона (справа. — Н. Р.) й тепер зовсім ще не прояснилася та не втихомирилась, — знову до М. Павлика пише Іван Франко. — Я, з свого боку, стараюсь зовсім не думати нічо о тім, та й, правду кажучи, не до того ми за вічними “Habt acht!”, “In die Ballanz”, “Schultert” та “Doppelreihe rechts um!”[13]. Бувають такі хвилі, коли мені здається, що й давня любов щезла ми зовсім з гадки, — і воно би було для мене велика благодать. А часом то щось пече та коле, мов жаль; давніше — гостріше, тепер — менше» [т. 48, с. 220].
Вище цитований фрагмент — із єдиного точно датованого так званого «військового» листа Івана Франка від 18 жовтня 1879 р. За його винятком, усі листи з армії без точного датування, але цей — не містить змістових підказок щодо того, ближче до початку чи завершення неочікувано короткотривалої служби Франка відбуваються описані події. Тому визначити період перебування Івана Франка у війську не вдається без використання абшиту. У ньому вказано:
«[…] однорічного добровольця на державному утриманні Івана Франка, згідно з розпорядженням ц. к. генерального командування у Львові № 7356 від 7 листопада 1879 р. звільнено через безсумнівну нездатність далі відбувати військову службу […]»[14].
Якщо вірити цьому, не позбавленому неточностей, документу, то дату початку військової служби Франка — 13 або 14 жовтня 1879 р. — отримуємо, відрахувавши три з половиною тижні з дня 7 листопада.
«Не писав досі нічо до Вас, — цього разу до Ф. Вовка звертається Франко у своєму листі, — хоть і мав адреси від д. Сл., бо служив оце в війську. А тепер, вислужившись, не жартую, мене по 3,5 тижнях увільнили “за неспособностью” — пишу з просьбою» [т. 48, с. 221].
Заклопотаний переїздом на нову квартиру, Франко опісля спішить поділитися радісною звісткою про свою свободу і з М. Павликом (близько 15 листопада 1879 р.):
«Оце вже більш тижня, як я вийшов з війська, відслуживши цісареві з честю, і вигнаний з нечестю “aus dem Militärverbande”[15], а ще й досі я не писав Вам нічого» [т. 48, с. 222].
Де проходила військова служба Івана Франка?
До війська Іван Франко йшов зі славно- й сумнозвісної водночас квартири на вулиці Кляйнівській, 4, а повернувся у нове помешкання на третій поверх кам’яниці на вулиці Галицькій, 6. (Сьогодні це будинки у Львові на розі вулиць Каменярів і Крушельницької – перший, та Галицької і Староєврейської – другий).
За кілька місяців до служби матеріальна скрута так дошкуляла Франкові, що разом з другом і співмешканцем Остапом Терлецьким вони з третього поверху кам’яниці на Кляйнівській переселяються в якесь із нижніх, бува чи не підвальне, приміщень. Дізнаємося про це знову із листа Івана Франка до М. Павлика (близько 10 жовтня 1879 р.):
«[…] ми задля “безгрішшя” ще в липцю перепровадилися з 3-го поверха надолину в таку тісненьку цюпку[16], що стіл, шафа і ліжко займають усе місце і що Т[ерлецький] спав на ліжку, а я на землі […]» [т. 48, с. 212].
Цікаво, що у вільні від служби години Франкові вдавалося покидати казарми і навідуватися до своєї «цюпки» на Кляйнівській:
«Цюпка з бібліотекою і речами осталась при нас, — провадить далі Франко, — в ній ночує один з наших християн і платить половину (вся плата 5 р[инських] і 25 кр[ейцерів]). Днями я приходжу й роботаю дещо, веду коректу “Др[ібної] біб[ліотеки]”, переводжу і т. д.» [т. 48, с. 212].
Сталося так, як і планував Франко — задля служби у війську йому не довелося покидати Львова. Казарми, у яких три з половиною тижні в жовтні— листопаді 1879 р. Іван Франко виконував перед Австро-Угорщиною свій військовий обов’язок, розташовувались на вулиці Курковій, 4. Сам Франко у листах до єдиного адресата, якому писав з армії, жодного разу не згадує місця свого тодішнього перебування. Мабуть, для М. Павлика, що і року не минуло як покинув Львів, це було очевидно. Ми ж дізнаємося про те, що І. Франко відбував військову службу у так званих давніх казармах ім. Франца Йосифа, завдяки його синові Тарасу. У статті «Іван Франко – поборник миру» він перший і чи не єдиний у франкознавчій літературі вказав на цей факт, не називаючи, щоправда, джерела. Тарас Франко писав: «[…] Франко […] був приділений до піхотної військової школи. Ця частина розквартирована була у Львові в казармах по вулиці Курковій (нині вул. Лисенка)»[17]. (Вже тоді, 1956 р., як і досі, будівля колишніх цісарських казарм розташована на вулиці Лисенка, 12). Немає підстав сумніватися у факті, що його навів син Франка, хоча би тому, що споруда, яка нині стоїть на місці збудованих там у 1850-х роках казарм, ідентична з відображеною на фото тогочасною будівлею[18]. Щобільше, на сайті Центру міської історії, де і знаходимо згадану світлину з фондів Львівського історичного музею, в описі локації є така цікава лаконічна фраза: «В касарнях у листопаді 1879 р. відбував військову службу як однорічний доброволець Іван Франко (1856—1916)»[19].
Іван Франко, з 21-річного віку резервіст Галицького піхотного полку графа Гондрекура № 55, проходив військову службу у Львові, де тогочас й перебувало командування штабу цього полку. Франків абшит, однак, видано резервним командуванням полку за підписом підполковника Ернста Кодара 16 листопада 1879 р. у Бережанах. Цей документ, в якому, нагадаємо, помилково записано, що Франко «[…] служив вірно і чесно […] 2 роки, 9 місяців і 10 днів […]»[20], породив фейк, мовби близько трьох років своєї молодості письменник провів у галицькому містечку Бережани. Журналісти, які з цікавості до цього краю та Івана Франка зверталися до відповідної теми, не з’ясували, що в Бережанах перебувало резервне командування полку та канцелярія. До речі, піхотний полк № 55 було засновано 1799 р., тоді він ще не називався Галицьким, а граф Леопольд Гондрекур став його фельдмаршалом 1865 р.[21] Таким чином, Бережани були основним округом поповнення полку, тут велася уся його документація, але фізично, як бачимо з неспростовних джерел, належні до нього солдати могли виконувати свій військовий обов’язок деінде.
Немає ні найменшого сумніву — коли Франко постав би перед вибором місця служби (а вище наведено аргументи, що ймовірність цього дуже велика), він точно вибрав би не Бережани і навіть не Відень, а вже рідний йому Львів.
Проведені на вулиці Курковій тижні, очевидно, мали певне значення при описі цієї місцевості у повісті Івана Франка «Для домашнього огнища» (1892). Події художнього твору, до того ж, відбуваються незадовго після військової служби Франка — взимку 1880—1881 рр., за визначенням дослідниці Наталії Тодчук у монографії «Роман Івана Франка “Для домашнього огнища”: простір і час» (2002)[22]. Один із найбільш кульмінаційних моментів повісті — це дуель капітана Ангаровича у міській стрільниці на Курковій (нині вул. Лисенка, 23а). Перебуваючи під час написання цього твору на доктораті у Відні, Іван Франко, мабуть, в пам’яті повертався у свою осінь 1879 р., коли поруч з казармами ім. Франца Йосифа часто міг бачити і стрільницю Куркового братства.
Чому Іван Франко достроково одержав абшит?
Чи справді стан здоров’я не дозволяв Франкові продовжувати службу? Чи, як одноголосно стверджують франкознавці, офіційна версія — «безсумнівна нездатність» — була вигадана, щоб позбутися небезпечного соціаліста й обмежити його спілкування з солдатами? Чи, може, й те, і інше, як схильний допускати син письменника Т. Франко?
Жодному зі своїх адресатів Іван Франко прямо не вказує на причину його на диво короткої служби у війську. Та окремі слова й пафос реплік з Франкових листів, де йдеться про звільнення, є надто промовистими, щоб повірити написаному в абшиті. Повідомляючи М. Павликові вражаючу новину, Франко не випадково використовує слова «вигнали», «ізгнаний» — він наголошує на цьому:
«Мене з війська, як кажу, ізгнали силою засуду комісії суперарбітраційної (“Superarbitrierungscommission”, як ми написали в відлучці) і десь незадовго одержу “абшит”» [т. 48, с. 222], або перед тим: «[…] я вийшов з війська, відслуживши цісареві з честю, і вигнаний з нечестю “aus dem Militärverbande” […]» [т. 48, с. 222].
Лист до Ф. Вовка дещо офіційніший, тут Франко менш відвертий і про причину звільнення говорить, цитуючи, очевидно, «відлучку» — «[…] мене по 3,5 тижнях увільнили “за неспособностью” […]» [т. 48, с. 221]. У Франкових словах відчувається бадьорий тон, місцями навіть іронічний настрій. Очевидно, якби його «непридатність» й справді була пов’язана зі здоров’ям, такий факт невдовзі появився би у біографії Франка і вже тоді був би дещо по-іншому сприйнятий молодим письменником.
Тарас Франко, невідомо з яких джерел почерпнувши інформацію, описує кілька ймовірних ситуацій, які могли призвести до раптового звільнення його батька від армії. Доцільно зацитувати:
«[…] несподівано безнадійного рекрута[23] було звільнено. З яких причин — про це є тільки здогади. Кажуть, ніби за те, що Франко не віддав честі якомусь офіцерові, ідучи по місту, як звичайно, замислений. Незрозуміло тільки, як Франко міг вирватися в місто, бо рекрутів, як правило, перший місяць не випускали з казарми. Але це не так важливо. А може, Франко справді на подвір’ї казарми не салютував якомусь офіцерові, і військова влада розміркувала зовсім просто: мовляв, солдат, який не бачить зблизька свого, і то високого рангу офіцера, чи на війні бачитиме він ворога, і то здалека? Ясна річ, буде обстрілювати своїх офіцерів, та, може, й інших кращих стрільців до цього намовлятиме. Такий солдат не тільки не корисний, а, навпаки, шкідливий і кари гідний»[24].
Теж про короткозорість Франка як офіційну, але не реальну причину його звільнення від служби пишуть франкознавці Л. Луців та О. Дей, користуючись, очевидно, вищецитованою статтею Т. Франка.
Навряд чи за короткозорість Івана Франка би «ізгнали» з війська, та ще й «з нечестю». З такої причини звільнений, Франко точно підібрав би більш відповідні слова у листах до своїх товаришів. Задля повноти картини, однак, варто сказати, що вже у більш солідному віці, коли Франкові було поза сорок років, він і справді переніс операцію на очі. Про цей факт згадують наймолодші діти Івана Франка — Петро та Анна. «До кінця життя, — писав у спогадах Франків син Петро, — Батько заховав добрий зір та не вживав окулярів»[25].
Версія про соціалізм Франка як причину його звільнення від служби також не спирається на більш-менш міцну джерельну основу. Вона буде залишатися сумнівною, доки ця наукова гіпотеза, яку франкознавці видають за аксіому, не розіб’ється об достовірний факт із надійного документа чи, навпаки, не знайде у ньому аргументованого підтвердження. З приводу цієї, так званої «франкознавчої» причини усунення Франка зі служби, насмілимося висловити такі міркування. Хоч першим про те, що «[…] соціялізм Франка налякав так військову владу, що вона позбулась його […]»[26], заговорив М. Возняк ще до встановлення радянського режиму на заході України й у Львові зокрема, де працював учений, кожна наступна спроба франкознавців порушити це питання здійснювалася в час, як могло здаватися, непорушної міцності Радянського Союзу. Франкознавча наука, на жаль, теж зазнала ідеологічного впливу. Івана Франка було вигідно трактувати як соціаліста, революціонера та захисника пригнобленого люду. Тому історія про те, як молодого Франка за соціалістичні переконання виганяють із цісарського війська, дуже добре вписувалася в рамки радянської ідеології. Прикро, однак, що чи не найбільше до популяризації і поширення цієї версії звільнення Івана Франка від служби у війську доклався його син Тарас завдяки своїй емоційній мемуарно-публіцистичній статті «Іван Франко — поборник миру», що у книзі спогадів «Про батька» вийшла у 1956 р.
«Може, я трохи перебільшую свої припущення, — читаємо у статті Т. Франка, — але гадаю, що маю підстави сказати — якби Іван Франко жив зараз і був здоровий, то він так само, як сотні інших радянських письменників, пішов би в Радянську Армію в роки Великої Вітчизняної війни. […] А от щодо ненависної йому австрійської цісарської армії, яка була засобом гноблення трудящого люду, — це вже інша справа. В цій армії Іван Франко не хотів бути, бо вона викликала в нього почуття огиди»[27].
Щодо війська Австро-Угорщини, під якою український народ зазнав немало бід, і боротьбі за права якого Іван Франко присвятив своє життя, він й справді не мав романтичних ілюзій. І хай би там з якої причини Франка відпустили, про своє раптове, а для нас все ще загадкове звільнення від військової служби він писав так: «Це, здається ми, єдине щастя, яке ми в житті без власного старання спало, мов сніг на голову» [т. 48, с. 222].
Як Іван Франко сприймав цісарську армію і свою службу у війську?
Якби Іван Франко справді відбув 2 роки 9 місяців і 10 днів військової служби або якби йому довелося служити хоча би рік, цей досвід неодмінно відобразився би у якомусь цікавому й повчальному оповіданні чи повісті. А сьогодні такий художній матеріал слугував би для певних висновків про військову службу Івана Франка. З певністю можна стверджувати, що тема війська й солдатського життя не була байдужа письменникові. Наприкінці 1878 р. в альманасі «Молот», упорядником якого був Іван Франко, виходить невеличка поема «Гриць Турчин». У цьому творі зовсім невідомого автора Семена Гудзмана, що його розмістив Франко на перших сторінках видання, йдеться про тяжке солдатське життя героя. Саме актуальність порушеної теми, а не художня вартість тексту зацікавила Івана Франка. Поема вийшла з такою приміткою упорядника:
«Пісня, котру тут подаю, зложена одним вояком, простим сільським парубком. Я не важився її багато поправляти або перероблювати, бо артистична форма показуєсь мізерною, гидкою прикрасою там, де сам простий, природний голос трафляє нам до серця»[28].
Через кілька місяців по службі, 7 квітня 1880 р., Франко напише свого «Гриця Турчина». У вірші поет з розумінням, навіть співчуттям ставиться до молодого солдата, звертається до нього «рекруте-небоже», «брате». Але тут Франко не стільки описує нелегку солдатську долю, скільки закликає його не здаватися, учитись, міцно тримати зброю в руках, щоб у майбутньому бути готовим дати гідну відсіч ворогові.
За неповний місяць перебування на службі Іван Франко, очевидно, впевнився у тому, що кожен солдат цісарського війська проходить стражденний шлях Гриця Турчина з поеми Семена Гудзмана. Інакше чи назвав би поет свого вірша іменем цього героя?! Більше того, самого себе у листі до М. Павлика він іменує другим Грицем: «[…] вступив до війська і “зицирую”[29] тепер так, що аж за десяту межу встидно. З мене alter Гриць Турчин[30] і оферма[31], як се мож було надіятися» [т. 48, с. 212]. Сьогодні цю, сповнену діалектизмів і лексики з так званого першого «Гриця Турчина», фразу треба розуміти так: Франкові, м’яко кажучи, погано вдавалося марширувати й виконувати інші завдання. Мабуть, тому, що з неохотою. Щоправда, своїми військовими невдачами — вони, до речі, ані трохи не засмучують Франка — він ділиться з товаришем в перші дні служби. Тут же, як і в кожному наступному листі до М. Павлика, Іван Франко сповнений творчої енергії та видавничих планів — «Дрібна бібліотека», «Нова основа»… В одному із них Франко писав:
«Щодо “Правди”, то саме нині — і давніше вже — чув я, що з кінцем сього року вона конає і погрібається. […] Ось гарна пора для нас — стати наперед з “Новою основою”, — коби тільки була можлива річ її видавати. Я вже сам не знаю, куди вдаватися, до кого калатати, де жебрати, — скільки куди пишу, ніхто й слова. А молодіж хоть дає, що може, та все ж таки сього дуже мало. А тут ще мені се військо зв’язало руки — треба пильнуватися, не швиндатися[32] та не рипатися» [т. 48, с. 218].
Та за першої нагоди Франко таки покидає казарми й повертається до своєї «цюпки» чи в інших справах прямує до міста. Як ось, наприклад, обговорити з редактором Юліаном Романчуком друк рукопису М. Павлика в народовецькій «Батьківщині»:
«Аж нині (в неділю) я звідувався про редакцію, але не застав Романчука дома. Піду другий раз, скоро буде вільний час, — а як знаєте, у війську, особливо тепер, вільного часу небагато, а хоть і пускають, то звичайно в такі часи, коли Ром[анчука] годі застати» [т. 48, с. 217].
Невдовзі по тому, з абшитом, Франко здобув щось більше, аніж просто можливість не бути, як писав його син Тарас, «[…] безголосою муштрованою істотою […]»[33]. Іван Франко тепер ставав свобідною людиною: більше не належачи до військового резерву, він не повинен звітувати властям про зміну місця свого перебування і, найголовніше, може одержати паспорт та податися на Велику Україну задля перемовин про видання газети. Запрошення від київських товаришів тут же по звільненні від служби чекало на вчорашнього солдата. Залишалося отримати паспорт. А поскільки в цьому міг зарадити Ф. Вовк, то найперше йому після війська дістався лист від Івана Франка.
Звідки в Івана Франка взявся другий абшит?
Майже за двадцять років після документа про звільнення Івана Франка від військової служби на його ім’я було виписано ще один абшит. В уважного читача, мабуть, виникає логічне запитання: як уже звільненого від військової служби солдата можуть знову від неї звільняти? Знаючи, що перший Франків абшит містить кілька неточностей, можна подумати, що виданий йому 1 січня 1899 р. у Самборі документ є бюрократичною помилкою. Та уважно вчитавшись у його зміст і проаналізувавши викладену там інформацію, розуміємо, що це не так. Насамперед привертає увагу те, що так званий другий абшит виданий Франкові командуванням округу крайової оборони № 61 в Самборі. У документі записано:
«Йоанн Франко, родився року 1856 в Нагуєвичах, повіт Дрогобицький, край Галичини, окінчив законний обов’язок своєї служби в війську і в ландвері, як о тім свідчить військ[ове] посвідчення, присуще в його руках. З поводу нездібності до служби зістав з днем 16 ноября з ц. к. війська віддалений. […] В потвердження, що він з днем 31 грудня 1898 р. цілком заповнив также обов’язок ополчення, уділяється йому тота грамота»[34].
Згадане військове посвідчення, яким на час видання цитованого документа володів Іван Франко, є не що інше, як перший абшит. З ним Франка звільняли не від військового обов’язку взагалі, а від дійсної служби у підрозділі, до якого він був приділений. Досить поверхово ознайомитися зі структурою збройних сил Австро-Угорщини, щоб збагнути, що вона складалася з так званої загальної армії (Gemeinsame Armee), військ ландверу (Landwehr) та військ ополчення (Landsturm). Кожного визнаного військово-лікарською комісією придатним до служби юнака призивали до спільного війська або ландверу і тут же паралельно до досягнення ним 42-річного віку вносили до списку ополчення[35]. Таким чином, Іван Франко щойно після 27 серпня 1898 р. міг бути знятий зі списку ландштурму, або ж крайового ополчення. Мабуть, це сталося дещо пізніше з тієї причини, що виписані останнім днем року відповідні документи видавали усім чоловікам, які в поточному році досягли 42-х років.
У вже нераз згаданій статті «Іван Франко — поборник миру» Т. Франко пише, що про звільнення його батька від служби в цісарському війську збереглося три документи. Першим серед них він називає паспорт загального ополчення № 61, про який повідомляє:
«В паспорті загального ополчення № 61 написано, що Франко Іван, народжений в Магуєвичах, служив при піхотнім полку № 77, в магістраті міста Львова з’явився і прописався 22/Х 1895 року і 19/Х 1896 року»[36].
Підтвердити чи заперечити наведений із паспорта запис, на жаль, не можемо, адже віднайти такий документ не вдалося. Залишається лише спростувати одне помилкове твердження Т. Франка, якого він припустився, очевидно, чи то повіривши паспорту загального ополчення, чи то просто не з’ясувавши, що у Збройних силах Австро-Угорщини існували піхотні полки ландверу і ландштурму. «Іван Франко належав до військової комендатури в Самборі і до полку піхоти № 77, служив, одначе, у Львові при 55-му бережанському полку піхоти»[37], — ця фраза чи, точніше, перша її частина не відповідає дійсності. Із Самбором Іван Франко військово був пов’язаний не через піхотний полк ландверу № 77, який справді, й уже під час Франкової дійсної служби, там дислокувався, а через округ ландштурму № 61, про що командуванням крайового ополчення 1 січня 1899 р. видано відповідний документ.
Беззаперечним є той факт, що Іван Франко сповна виконав перед Австро-Угорщиною законодавчо передбачений йому як громадянину королівства Галичини та Володимирії військовий обов’язок. Сам же він сприймав службу у війську не більше, ніж ззовні призначену повинність. Бо вже тоді усвідомив своєю місією виховання й просвітництво рідного народу через пресу та літературу, а не служіння цісарю зі зброєю у руках. Тому для проходження служби Франко вибрав найбільш зручний для себе час по завершенні навчання в університеті, не вичікуючи передбаченого відстрочкою. Окрім того, за військовою муштрою він хотів вгамувати болісні переживання, викликані заміжжям коханої, врешті забути про нестатки, які заважали займатися головним. Листи Івана Франка періоду його служби сповнені творчого ентузіазму адресанта, так ніби він знає чи, щонайменше, відчуває її швидке закінчення.
По трьох з половиною тижнях перебування у казармах ім. Франца Йосифа у Львові, що на тодішній вулиці Курковій, 4, Франка достроково звільнили від служби у цісарсько-королівському ландвері. Сталося це в листопаді 1879 р. Версій багато, але справжня причина такого рішення генерального командування штабу Галицького піхотного полку графа Гондрекура № 55, за відсутності достовірних фактів, залишається невідомою. Безсумнівним натомість є те, що ця новина анітрохи не засмутила, а неабияк потішила неохочого до служби Франка. Звільнення з ландверу відкривало для нього нові перспективи, і молодий Франко їх чітко бачив.
Мир у Європі похитнувся більш ніж десятиліття по тому, як із досягненням 42-річного віку Івана Франка зняли зі списку крайового ополчення. Саме тоді він виконав перед Австро-Угорщиною законодавчо передбачений йому як громадянину королівства Галичини та Володимирії військовий обов’язок таки сповна.
Хронологія подій, пов’язаних з виконанням Іваном Франком військового обов’язку у Збройних силах Австро-Угорщини
кінець січня 1877 р. — Івана Франка призвали до цісарсько-королівської військової служби в австрійському ландвері у Галицькому піхотному полку графа Гондрекура № 55;
13 (14) жовтня — 7 листопада 1879 р. — період перебування Івана Франка на службі у війську в казармах ім. Франца Йосифа на вулиці Курковій, 4 у Львові;
7 листопада 1879 р. — розпорядження генерального командування Галицького піхотного полку графа Гондрекура № 55 у Львові про звільнення Івана Франка від військової служби «через безсумнівну нездатність далі відбувати військову службу»;
16 листопада 1879 р. — резервне командування Галицького піхотного полку графа Гондрекура № 55 у Бережанах звільнило Івана Франка з частини кадрової армії і видало йому абшит (документ про звільнення від військової служби); 1880 р. — закінчення терміну відстрочки, яку Іван Франко отримав вкінці січня 1877 р.;
31 грудня 1898 р. — командування округу крайової оборони (ландштурму) № 61 у Самборі звільнило Івана Франка від обов’язку крайового ополчення;
1 січня 1899 р. — Івану Франкові виписано абшит про те, що 31 грудня 1898 р. він виконав обов’язок ополчення.
В основу статті покладено доповідь «Військова служба Івана Франка: нові факти до біографії», яку авторка виголосила на міждисциплінарному франківському семінарі «Перехресні стежки» 25. 04. 2023 р.
[1] Асентирувати — призивати до війська.
[2] Возняк М. Матеріяли до життєпису Франка (З додатком двох недрукованих його автобіографій) // За сто літ: Матеріяли з громадського і літературного життя України ХІХ і початків ХХ століття. Книга перша / Історична секція Української Академії наук ; під редакцією голови секції акад. Михайла Грушевського. [Київ]: Державне видавництво України, 1927. С. 169.
[3] Басс І. Біографія // Іван Франко. Життя і творчість / О. І. Білецький, І. І. Басс, О. І. Кисельов ; Академія наук Української РСР, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка ; відповідальний редактор академік АН УРСР О. І. Білецький. Київ: Видавництво Академії наук Української РСР, 1956. С. 51; Басс І. Іван Франко. Біографія. Київ: Наукова думка, 1966. С. 93—94.
[4] Басс І. Іван Франко. Біографія… С. 93.
[5] Луців Л. Іван Франко — борець за національну і соціяльну справедливість.Ню Йорк—Джерзі Ситі: Видавництво «Свобода», 1968. С. 221.
[6] Дей О. Іван Франко. Життя і діяльність. Київ: Дніпро, 1981. С. 76.
[7] ц. к.— цісарсько-королівський.
[8] Протокол допиту І. Франка про його зв’язки з М. Драгомановим, складений Львівським крайовим карним судом, від 21 червня 1877 р. // Іван Франко. Документи і матеріали 1856—1965. Київ: Наукова думка, 1966. С. 38.
[9] Франко Т. Іван Франко — поборник миру // Франко Т. Про батька. Статті. Оповідання. Спогади. Вид. третє. Київ: Видавництво художньої літератури, 1966. С. 23.
[10] Там само. С. 23
[11] Тут і далі покликаюся на видання: Іван Франко. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Київ: Наукова думка, 1986. У квадратних дужках зазначаю відповідний том і сторінку.
[12] З вироку Львівського крайового карного суду про засудження І. Франка за участь у таємному соціалістичному товаристві від 21 січня 1878 р. // Іван Франко. Документи і матеріали 1856—1965… С. 73.
[13] …“Habt acht!”, “In die Ballanz”, “Schultert” та “Doppelreihe rechts um!”… — військові прикази німецькою мовою.
[14] Посвідчення, видане І. Франкові резервним командуванням піхотного полку графа Гондрекура № 55 в Бережанах про закінчення ним військової служби, від 16 листопада 1879 р. // Іван Франко. Документи і матеріали 1856—1965. — Київ: Наукова думка, 1966. — С. 82.
[15] …“aus dem Militärverbande”… (нім.) — з військовою союзу.
[16] Цюпка — невелика убога хата, халупа.
[17] Франко Т. Іван Франко — поборник миру… С. 23.
[18] Давні казарми ім. Франца-Йосифа [Електронний ресурс] // Центр міської історії : сайт. Електрон. текст. дані. — Режим доступу: https://uma.lvivcenter.org/uk/photos/913
[19] Вул. Лисенка, 12 — Будинок офіцерів ПВК «Захід» [Електронний ресурс] // Центр міської історії : сайт. — Електрон. текст. дані. — Режим доступу: https://lia.lvivcenter.org/uk/objects/lysenka-12/#description
[20] Посвідчення, видане І. Франкові резервним командуванням піхотного полку графа Гондрекура № 55 в Бережанах про закінчення ним військової служби, від 16 листопада 1879 р. // Іван Франко. Документи і матеріали 1856—1965… С. 82.
[21] Див.: Кais. Königl. Militär-Schematismus für 1879. — Wien: Aus der k. k. Hof- und Staatsdruckerei, 1878. — 959 p. — Regime of access: https://library.hungaricana.hu/hu/view/MilitarAlmanachSchematismus_1879/?pg=0&layout=s
[22] Тодчук Н. Роман Івана Франка «Для домашнього огнища»: простір і час. Львів: [б. в.], 2002. С. 185.
[23] Рекрут — солдат.
[24] Франко Т. Іван Франко — поборник миру… С. 25.
[25] Франко П. Іван Франко зблизька. Спомини [Електронний ресурс] / Петро Франко ; публікація і коментарі Наталі Тихолоз // Франко:Наживо/Franko:Live : сайт. — Електрон. ст. — 2020. — 4 груд. — Режим доступу: https://frankolive.wordpress.com/2020/12/04/%D1%96%D0%B2%D0%B0%D0%BD-%D1%84%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE-%D0%B7%D0%B1%D0%BB%D0%B8%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%B0-%D1%81%D0%BF%D0%BE%D0%B3%D0%B0%D0%B4%D0%B8-%D0%BF%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%B0-%D1%84%D1%80/
[26] Возняк М. Матеріяли до життєпису Франка (З додатком двох недрукованих його автобіографій)… С. 169.
[27] Франко Т. Іван Франко — поборник миру… С. 22.
[28] Гудзман С. Гриць Турчин // Молот: Галицько-українська збірка. — 1878. — С. 1.
[29] Зицирувати — марширувати.
[30] …alter Гриць Турчин… — другий Гриць Турчин.
[31] Оферма — незграба.
[32] Швиндатися — бродити.
[33] Франко Т. Іван Франко — поборник миру… С. 23.
[34] Посвідчення, видане І. Франкові командуванням округу крайової оборони в Самборі про звільнення його від військової служби, від 1 січня 1899 р. // Іван Франко. Документи і матеріали 1856—1965… С. 226.
[35] Див. Адаменко Д. Все, що ви бажали знати про Австро-Угорщину, але соромилися запитати [Електронний ресурс] // Історична правда : сайт. — Електрон. ст. — 2022. — 9 лют. — Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/62037515d8d78/
[36] Франко Т. Іван Франко — поборник миру… С. 26.
[37] Там само. С. 27.
Франко:Наживо/Franko:Live 