ІВАН ФРАНКО В ПРИТУЛКУ УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ

© Ярослава МЕЛЬНИК

Докторка філологічних наук, професорка кафедри філології Українського католицького університету (Львів), професорка Українського вільного університету (Мюнхен)

13 листопада 1915 року в Притулку українських січових стрільців у Львові з’явився незвичайний гість-постоялець — Іван Франко. Про перебування письменника у приюті січовиків упродовж кількох місяців, про його життя і творчість у цю смеркальну пору —  розвідка Ярослави Мельник, яку пропонуємо сьогодні нашому Читачеві. Це один із сюжетів відомої монографії дослідниці «І остатня часть дороги… Іван Франко в 1908–1916 роках» (Дрогобич, 2016), розширений спеціально для нашого сайту, у тому числі новими, цікавими світлинами.


Стрiлецька установа «Приют для хорих i виздоровцiв УСС у Львові», заснована восени 1915 р., мiстилася в колишнiй дякiвськiй бурсi по вул. Петра Скарги, 2–А. У цьому будинку «невиразного вигляду, який рiвно добре мiг бути монастирем василiян, домом убогих, українською школою вправ, робiтнею братiв Вчеляк i Спiлка»[1], Iван Франко з’явився 13 листопада 1915 р. Ця дата зафiксована в його історії хвороби — у т. зв. «Листках на теплоту» Івана Франка, що велися з першого дня його перебування в притулку[2].

Іван Франко. Фото 1916 р.

«Прийшов Франко в дуже лихому станi здоровля, — згадував згодом помiчний лiкар притулку Володимир Щуровський. — Ноги пухли. Серце вiдказувало послуху. Приходилось пiддержувати сили впорскуванням лiкiв […]. Впрочiм, це була лише тiнь колишньої людини. Спастично паретичний хiд, похилена стать, прикорченi в лiктях, запастку i пальцях руки»[3]. Перший день перебування Івана Франка в Захисті Українських січових стрільців у Львові дуже розлого, з багатьма деталями, описала управителька притулку Ірина Домбчевська. До приюту січовиків, згадувала вона, «дуже хворого та зміненого на вигляд д-ра Франка» привіз Карло Бандрівський.

Карло Бандрівський.

«Разом з д-ром Володимиром Щуровським привітали ми нашого великого гостя та провели до заздалегідь приготованої мною кімнати на партері. Була вона затишна і не доходив до неї гамір з вулиці. Представила я Франкові Соню Монджейовську, медсестру, що мала піклуватися ним, та навіть Рузю, що мала прибирати кімнату та подавати їжу. Д-р Щуровський своїм ніжним підходом здобув прихильність хворого та до кінця перебування в Захисті доглядав його, мов рідного батька.

Я відійшла до своїх обов’язків. Вечоріло. Настала тиша, скоріше з огляду на здоров’я хворого. Заздалегідь повідомила я недужих у всіх залах та просила мати це на увазі, що зустріла нас честь гостити відому та шановану нами всіма велику людину — д-ра Івана Франка.

Цього ж таки вечора зайшов до моєї кімнати Франко сам. “Хочу просити вас, пані, щоб не робили у мене часто порядків, бо я цього не люблю”. Та ще сказав, які страви любить (між іншим кутю, малиновий сік та особливі палички з цитриновою масою, що їх привозили під час війни з Кавказу).

— Буде згідно з Вашим бажанням, пане докторе! Я навіть вибрала відповідну прислугу, щоб вам надто не наприкрювалася, — відповіла я і відпровадила хворого до кімнати, побажавши йому доброї ночі.

Так почався перший день перебування І. Франка в Захисті УСС та остання фаза його життя. Другого дня виїхала я на розшуки по місті, щоб знайти харчі, що їх любив наш хворий. Львів був окупований москалями. Крамниці порожні. Тільки в “Народній торговлі” закупила запас справді дуже добрих кавказьких ласощів, а малиновий сік дістала від моєї доброї тітки — покійної Паньківської. Кутю прислали мої батьки. Все було в порядку.

Дієту Франкові записував лікар, і згідно з його інструкцією страви для нього приготовлювано окремо»[4].

Народна лічниця у Львові. Фото початку ХХ ст.

Згодом Іван Франко переселився на перший поверх, займаючи разом зі своїм братаничем Василем[5] у «захiдно-полудневiм крилi кiмнату, вiкнами звернену до городу Народної лiчницi»[6]. Опис цього скромного тимчасового помешкання поета залишила Катря Гриневичева: «В кiмнатi було багато простору, поза тим були там ще два плетенi крiсла, стiл i жовнірське, чорне лiжко…»[7].

Будинок дяківської бурси у Львові по вул. Петра Скарги, 2-А (тепер вул. Є.Озаркевича), поч. ХХ ст.

Іван Франко, проте, за спогадами Олени Грозикової, яка навідувалася до нього весною 1916 р., тоді, коли вiн «вже стояв на порозi незнаного нiкому з живих свiтiв», дуже скаржився, що йому довелося з власної хати пiти до притулку:

«Думаєте, що тi, що мене помiстили в приютi, неначе бездомного бурлаку, не поповнили похибки супротив мене? Вони мене тим мимоволi обидили. Цей лікар, що приходив до мене з усмішкою блазня, — чи не дратував він моїх нервів?»[8]

Іван Франко у Притулку січових стрільців з лікарями Б.Овчарським, В.Щуровським і управителькою приюту І.Домбчевською. Львів, 14 січня 1916 р.

«Тi, що помiстили» І. Франка в приютi — це лікар Броніслав Овчарський і опікун Карло Бандрівський[9]. Про те, що саме вони «спровадили» письменника до притулку, і чому вони це зробили, є багато мемуарних свідчень, у тому числі самого Броніслава Овчарського, а також найближчої натоді до Франка людини — братанича Василя. Із мемуарних записок Василя Франка:

«З приходом похмурих осінних днів закрадалася до мого стрийка хороба та неміч. Стали єго ноги боліти і пухнути. Я про те повідомив пана Бандрівського […]. Бандрівський покликав лікаря — д-ра Овчарського. Коли доктор збадав, що хороба є затяжна, і він не може до хорого часто приходити, тому що до нас треба було іти спорий кавалок дороги, та ще під гору, порадив стрийкови перейти до приюту УСС, який був на ул[ици] Петра Скарги, близько [собору] Св. Юра, а він в приюті буває щоденно, так що зможе відвідати хорого кождого дня. Не було ради: треба було свій дім лишити та й іти до сказаного приюту»[10].

Броніслав Овчарський познайомився з І. Франком у липні 1914 р. За його словами, тодішній керівник Народної лічниці Євген Озаркевич звернувся до нього з просьбою взяти на себе обов’язок піклуватися про важкохворого письменника: «На початку січня 1916 року (тут Б. Овчарський помиляється — Я. М.) мені пощастило перевезти хворого до богадільні, яка існувала тоді при Народній лікарні на вул. Петра Скарги. Будучи керівником цієї лікарні і маючи обов’язок доглядати також богадільню, я щодня навідувався до письменника»[11].

Іван Франко у Притулку січових стрільців на Йорданські свята. Львів, 19 січня 1916 р.

Ірина Домбчевська також писала про те, що прийняти Франка до притулку січових стрільців із огляду на його важку хворобу і відсутність вдома родини просив Карло Бандрівський. Управа Української самаритянської помочи, під опікою якої був Притулок українських січових стрільців, «дуже прихильно» розглянула «справу д-ра Франка»:

«Про вислід повідомили ми радника Бандрівського. Він зараз привіз дуже хворого і зміненого на виду д-ра Івана Франка до Захисту УСС. Був теж разом з ним братанич поета — Василь Франко з Нагуєвич»[12].

Василь Франко, братанич Івана Франка. Фото 30-х рр. ХХ ст.

Нарiкання Iвана Франка, його жаль до свого опікуна і приятеля Карла Бандрiвського і до лікаря Броніслава Овчарського, мабуть, варто вiднести бiльш на карб недуги, душевної неврiвноваженості хворого, анiж вважати вiдображенням дiйсного стану справ. Зрештою, i сам Франко в розмовi з Ольгою Роздольською, яка вiдвiдувала його в Притулку десь коло Рiздва Христового 1916 р., iнакше оцiнював ситуацiю, у якiй вiн тодi опинився:

«Спасибi добрим хлопцям, що дали менi притулок у себе, хоч, правду кажучи, я все-таки тужу за своєю хатою i волiв би там жити, якби тiльки там було кому ходити коло мене […] Вкінці ще раз згадав про те, що доконче хотів би навесні бути вже в себе вдома, бо міг би пересиджувати в своєму садку; тоді б йому напевне полегшало»[13].

Либонь, оця туга за власним домом, що так мучила поета пiд час його перебування у притулку, також немало спричинилася до його рiзких висловлювань на адресу Карла Бандрiвського та особливо Броніслава Овчарського.

А вдома в цю воєнну пору, справді, нікому було доглядати недужого Франка. Сини — Тарас і Петро — на фронті, донька Анна — в Києві, по той бік кордону, дружина Ольга — в лікарні. 10 вересня 1915 р. покинула оселю Франків Целіна Зиґмунтовська, яка з двома дорослими дітьми мешкала там майже 10 місяців, опікуючись недужим. Залишився лише братанич Василь, за визнанням Франка, його одинокий тоді товариш і прислужник. «Як два пустинники», гірко жартував Франко, прожили вони обидва літо та осінь 1915 р.

Броніслав Овчарський, керівник «Народної лічниці».

У притулку Іван Франко все ж мав постійний лікарський догляд, певне товариство. «Для хорого стрийка було незле, — був переконаний Василь Франко, — дієта, лікарство — все було на місци»[14]. До того ж «приют був не лише мiсцем для лiкування і вiдпочинку знеможених воєнними трудами і хоробами стрiльцiв, тут гуртувались майже всi активнi елементи тодiшнього iнтелектуального життя у Львовi. Рестітуцiя української преси (Назарук, Голубець, Когут), вiднова українського театру (Лесь Новiна Розлуцький, Онуфрак, Демчишин) вийшла якраз з рядiв приютiвцiв. В приюті знайшов примiщення мистець-маляр Ол. Новакiвський…»[15]. Знаємо, що стрiльцi ставилися до Франка з глибокою повагою, шануючи його як «поета i творця, який у серцях збудив величнi i безсмертнi iдеали й одушевив до боротьби за святi цiлi». «Улекшували йому долю по своїм силах. Пiклувалися ним, немов рiдним батьком. Найнищi послуги виконували з власної охоти i радо»[16], — згадував Володимир Щуровський. «Всi, що там були тодi, зрозумiли, хто серед них […]. То ж вони всі намагались на кожному кроцi виявити йому пошану, вiдданiсть i глибоку любов», — писав i Броніслав Овчарський[17]. Євген Маланюк убачав глибоку iсторичну закономiрнiсть у тому, що Iван Франко останнi днi свого життя провiв у вiйськовому шпиталi сiчових стрiльцiв. I що одну зі своїх критично-публiцистичних праць пiд заголовком «Франко — поет нацiональної чести» — присвятив І. Франковi (ще року 1913) саме нiхто iнший, лише майбутнiй Симон Петлюра[18].

Катря Гриневичева.

Про те, яке мiсце у Франковiй душi посiдали молодi стрiльцi, такi чулi та вирозумілі до нього, дiзнаємося зi спогадiв Катрi Гриневичевої. Глибоко психологiчнi, написанi з великим артистичним хистом, вони якнайкраще передають i атмосферу побуту Iвана Франка в стрiлецькому захистi, i його сердечну прихильнiсть до тих незнаних нам ближче юнакiв, яка, незважаючи на тугу за рiдним домом, так довго утримувала його в стiнах притулку.

«Перший мiй проєкт, — підняв живо Франко, — се вернути на Понiнського. “Щось мене нудить, щось мене з тихої хати в свiт жене…”, — зацитував з делiкатним гумором вiрш, здається, Б. Лепкого. — Досi я держався мiсця, правда, бо жаль менi було моїх стрiльцiв»[19].

Про те, що І.Франко почувався «щасливим між усусами»згадував також Степан Небеш,тоді молодий стрілець,який навесні 1916 р. лікувався в Захисті УССуЛьвові.«Правда,— писав він через багато років, —через я в Захисті вже не побачив поета […]. Але зате оповідали мені мої товариші: В.Паньків, О.Зарневич і ін., що Іван Франко перебував у Захисті дуже радо»[20].

  Іван Франко у Притулку січових стрільців із двома невідомими воїнами, 1915-1916 рр.

На Рiздвяний Святий вечiр 1916 р. через управительку притулку Iрину Домбчевську стрiльцi запросили Iвана Франка до себе на спiльну вечерю. Поет слухав стрілецьких пісень, що їх УСС співали: «Ой, у лузі», «Гей, нумо, браття, ло зброї», «Їхав стрілець…», «Ой наступає та чорна хмара…»[21]. Пiсля вечерi Франко мав намiр прочитати цикл своїх поезiй «Пiсна вечеря» (повна назва: «Пісна вечеря на Святий Вечір перед Різдвом 1915 [насправді 1916 р. — Я. М.], справлена в Приюті для хорих укр[аїнських] Січових Стрільців вечером д[ня] 6 січня 1916 р. заходом пані Домбчевської»)[22]. В автобiографiчних нотатках письменника про цей Свят-вечiр, останнiй в його життi, читаємо: «Не можучи задля своєї слабости їсти майже нiчого з того, що давали на вечерю, я скомпонував духову вечерю зi згадок про тi вечерi в домi мойого покiйного вiтця, заможного селянина перед 55 роками, заступаючи кожну страву бiльшим або меншим вiршиком мойого власного складання. По вечерi я мав вiдчитати той твiр, але несподiваний припадок слабости перешкодив менi в тому, й мене, як менi потiм сказано, виручив у читанню д-р Мишуга…»[23].

Святкова гостина у Притулку УСС. Фото з архіву парафії церкви св. Варвари у Відні.

На перших порах перебування у притулку Iван Франко почував себе трохи краще, анiж удома. «В деякі дні почував себе пацієнт настільки добре, що навіть в товаристві лікаря відвідував хворих по залах […]. Під час відвідин Франко розмовляв з хлопцями, радів з ними», — писала Ірина Домбчевська[24].

Телеграма Михайла Волошина, команданта Львівської збірної станиці Українських січових стрільців, до Наукового товариства ім. Тараса Шевченка у Львові від 29 травня 1916 р. з висловленням співчуття з приводу смерти Івана Франка.

Про полiпшення здоров’я письменника в притулку згадували також Володимир Щуровський, Броніслав Овчарський, Катря Гриневичева. Визнавав це й сам Iван Франко. «…Отcе тепер помалу приходжу до здоровля в Приютi для українських сiчових стрiльцiв при ул. Петра Скарги, 3-а», — повiдомляв вiн священника Й. Застирця 21 листопада 1915 р., зазначаючи при тім, що останній рік приніс йому багато страждань: «… Я пережив той рік у тяжкій недузі, в якій, так сказати, пережив усі страхи смерти, котра підтяла на довгій час мою фізичну силу й зробила мені навіть ходженє по вулици майже неможливим. Представте собі житє, при якім дуже часто не можна спати, ні лежати, ні сидіти, ні стояти, а, звичайно, ні їсти найбільшої части того, що їдять звичайні люди, навіть хорі, ні пити. На такій дієті я прожив більше як три чверти року…»[25].

Володимир Щуровський.

Франко вважав, що полiпшенню самопочуття в притулку вiн має завдячувати насамперед д-рові Овчарському, який застосував до його лiкування новi, iндивiдуальнi методи. Але невдовзi Броніслав Овчарський втратив його довiру та прихильнiсть. Про причини рiзкої змiни Iвана Франка у ставленнi до Броніслава Овчарського найдетальнiше розповiв Василь Франко:

«Одне скажу про лікаря, котрий лічив стрийка. Він є лікар цивільний, але обов’язався лічити в тім шпитали стрільців, адже коли стрик ще перед тов зимов захорували, то він казав стрийкови перейти зі свого дому до сего шпиталю, ну і ми так зробили, адже були ми там кілька місяців, і зразу зробилося стрийкови лiпше, могли ходити, писати i все чулися здоровим, але там лiкар хотiв цiлком вилiчити стрийка i почав робити вштрикуваня, а то така машинка, що пускає пiд шкiру якусь трутизну, i почав вiн пускати в ту руку, котрою стрик писали i ту руку так втруїв, що була, як з патика, а пiзнiйше i другу, i так привiв до того, що бракувало стрийкови до смерти, i для того ми пiшли додому, а вiн тепер так розсердився, навiть i подивитися не приходить нiколи»[26].


«Листки на теплоту» І.Франка в Приюті для недужих Українських січових стрільців

Справдi, взаємини Iвана Франка з Броніславом Овчарським не налагодилися до самої смерті письменника, хоча з плином часу дехто з Франкового оточення, навiть iз родини (син Петро), говорили про те, що вiн винiс дуже гарнi спомини про цього лiкаря[27]. Та й сам Броніслав Овчарський у своїх згадках про Iвана Франка жодним словом не згадав про iнцидент, що розлучив його зі знаменитим пацiєнтом[28].

Автограф поезії І.Франка «Во человіціх благоволеніє!» 3 січня 1916 р.

Із деяких мемуарiв про цей вiдтинок Франкової дороги може скластися помилкове враження, що на перших порах перебування в притулку, він, виснажений хворобою, зовсiм не брався за перо. Тим часом хронологія текстів, створених у Захисті українських січових стрільців, засвiдчує iнше. Буквально на другий день свого життя на новому місці, 14 листопада 1915 р., поет написав кілька поезій — «Жінка з револьвером», «Дві чети», «Пригода в Підбужи». Сливе не було такого дня, аби він не працював над циклом поетичних переспiвiв за мотивами iсторiї Стародавнього Риму Ab urbe condita («Від заснування міста»), який розпочав ще вдома, 9 серпня 1915 р. За чотири мiсяцi побуту поета в притулку цих оповiдань (разом із переспівами, зробленими вдома) набралося на два солідні томи. Так само поважний том складає ще одна Франкова збірка — «Вибір із старогрецьких поетів» — «Старе золото», над якою він працював з 12 травня по 12 серпня 1915 р. (усього перекладено близько 7000 поетичних рядків: 232 переклади і переспіви)[29]. Зі стрiлецького захисту письменник нагадав про себе читачам «Українського Слова» двома коротенькими повiдомленнями — про святкування Рiздва в його рiдному селi Нагуєвичах[30] та про те, що в його хатi, яка тепер пустує, у бiлий день побували «непрошенi гостi» — злодiї[31]. Доволі довгий список i оригiнальних поезiй Iвана Франка, створених у притулку. Назву, окрім згаданих вище, також інші. Це — Tancerze. Legenda ludowa (написана 16 листопада 1915 р., доповнена 19 листопада1915 р. ), «Під сей воєнний час» (28–30 листопада 1915 р.), «Двi пари змовникiв» (7 грудня 1915 р.), «Чи вiщий сон?» (13 грудня 1915 р.), «Парламентарний чортик» (14 грудня 1915 р.), «Два столiвники» (21 січня 1916 р.), «Ще не близько весна» (17 лютого 1916 р.), «I раптом з добра дива» [1916]. Узятi в сукупностi з iншими, так само маловiдомими або й зовсiм невiдомими художніми текстами поета воєнної пори, вони вiдкривають зовсiм незнаного Iвана Франка, десятиліття замовчуваного.

Кирило Трильовський - організатор січово-стрілецького руху в Галичині, голова Бойової Управи УСС. Відень, 1915 р.

У пожежі «великої, всесвітньої війни» кувалася й будущина України, за незалежність і волю якої виступила молода генерація, вихована Франком —Українські січові стрільці. Для них він був «поетом і творцем, який у серцях збудив величні й безсмертні ідеали й одушевив до боротьби за святі цілі»[32]. «…Іван Франко був не лиш пророком суспільної справедливости й борцем за свобідну думку! Він поклав рівночасно величезні заслуги для української національної справи в строгім значенню сього слова, — говорив на похороні Франка Кирило Трильовський, голова Боєвої Управи. — Поминувши сотки його праць на полі українознавства, чи ж не він то дав українському народови другий славний національний гимн “Не пора, не пора, не пора Москалеви й Ляхови служить”, гимн, за котрий ще перед 15 роками карано молодіж в українських гімназіях, а котрий став тепер, справді, найбільше популярною піснею нашого загалу? І той гимн був певно одною з головних причин того запалу, з яким на поклик “Головної Української Ради” та “Боєвої Управи” вже протягом першого місяця теперішньої світової війни 30.000 охотників зголосилося під синьо-жовтий прапор Українських Січових Стрільців!»[33] Про вплив Франка на нього особисто і на його покоління ось як писав уже згадуваний Степан Небеш:

«Гостина Івана Франка в Тернополі (йдеться про читання Франком поеми «Мойсей» (1912 р.) — Я.М.) спричинила, що до УСС добровільно вступали такі мої шкільні товариші: О.Пристай, Гриць Бабій, Лонгин Андрієвський, Іван Мойсей, Антін Король, Осип Кисіль, Маріян Крушельницький (1917), що згодом виявився першорядним драматичним артистом, Гриць Гладкий, усі учні 8-ої кляси. Також Янухрій Бортник був мистцем слова. Микола Королюк, після візити Франка в Тернополі, давав відчити про Івана Франка на тайних сходинах Студентського Гуртка і доручив кожному членові Гуртка вивчати твір Івана Франка «Мойсей» напам’ять. Микола Королюк був відтак сотником УГА і командантом Куреня Корпусу Січових Стрільців»[34].

Але повертаємося до перебування письменника в Притулку січових стрільців. У свiдомостi хворого поета в той час неодноразово з’являлися гадки, що в ту велику пору, коли вигартувана ним нацiя пiднялася на боротьбу, вiн, навiть безсилий, приречений на муки i страждання, ще в змозi зробити щось величне й значне для свого народу. «У мене час вiд часу можуть явитися дiла, що вимагають дискрецiї, а можуть мати значення чи для нашої партiї, чи для народу або й для держави»[35],— писав вiн в одному з листiв iз притулку до Федя Федорціва, редактора часопису «Дiло». При цьому I. Франко надiслав йому свою щойно написану статтю, вважаючи її опублiкування «дуже важним для нашої справи». Дослiдники, у тому числi упорядники 50 тому «Зiбрання творiв IванаФранка», де під № 409 умiщений цей лист, не розшифрували назви згаданої статтi. Гадаю, у листi йшлося про статтю «Легкомиснiсть чи щось інше», написану 25–27 грудня 1915 р. На цю гiпотезу наштовхує те, що в притулку I. Франко написав тiльки двi публiцистичнi працi. Одна з них («Перший рiк видання «Громадського голосу»), датована 25 лютого 1916 р., було його особистим спомином (до речi, вельми суб’єктивним) про колишнiх молодих радикалiв, зокрема В’ячеслава Будзиновського. Ця стаття була вiдразу передана до редакцiї «Громадського голосу», оскiльки й була написана з нагоди виходу в свiт цього часопису пiсля пiвторарiчної перерви, викликаної вiйною. Друга стаття — «Легкомиснiсть чи щось інше», написана на злободеннi полiтичнi проблеми, дискутовані в тодішній пресi. Була вона вiдгуком на статтю Лонгвина Цегельського «Румунiя, Росiя i Україна», опубліковану в часописі Ukrainische Nachrichten (1915, № 66). Саме її змiст мiг продиктувати I. Франковi, якому в роки хвороби притаманне було загострене почуття честолюбства, такi не надто скромні рядки в супровiднiй записцi до Федя Федорцева, як наведенi вище. Але це вже iнша проблема. Зараз нас цiкавить не стiльки об’єктивна вартiсть статтi «Легкомиснiсть чи щось інше», як матерiалiзована тут тривога письменника за долю України, його стурбованiсть її майбутнiм. Це було найпромовистiшим свiдченням того, що навiть тяжка недуга не ослабила в поета iнтересу до проблем сучасного йому життя.

Автограф поезії Івана Франка «Не мовчи», 3 лютого 1916 р.

Розгортання воєнних подій вселяло в поета надію, що «велика війна, яку переживаємо тепер, принесе нам без порівняння більше хісна, ніж може принести шкоди»[36].

                              Нехай же йде війна та своїм ходом,
                              Як повінь розгулявшись поверх поля,
                              Хай розраховується тут і труду свого плодом,
                              І кровію дітей своїх народ з народом,
                              Поки достигне плід — велика добра воля[37].

Видається мені глибоко символічним, що на темному небі Франкового поетичного космосу смеркальних років життя (тяжка хвороба безжалісно зруйнувала його мистецький геній) ясними зірницями, такими самотніми, а від того ще яскравішими, спалахують прекрасні твори: «Во человіціх благоволеніє!», «Зоні Юзичинській», «Приємний вид» (створені вони в Притулку січових стрільців). Чому поезії, перейняті тривогою за долю України, у художньому сенсі найсильніші з усього, що написав Франко в той час? Чи не була таким могутнім імпульсом для хворого сама ідея? Провидіння Боже дарувало останню ласку творцеві, і в хвилини просвітлення його помисли зверталися до вічної теми — теми України, її будущини.

Зоня Юзичинська.

Таких нерозв’язаних питань, «недовідомого», за висловом Франка, приховується чимало в його мистецькому та психологічному феномені останніх років. До слова, багато несподіванок для дослідника, більших чи менших, але однаково важливих для глибшого пізнання тодішнього Франка — в його архіві. Як ось цей цікавий документ, який свідчить про Франкову перейнятiсть «злобою дня». Це «Українська стрiлецька шнайдиза для розсiкання дротiв, помисл д-ра Iвана Франка. Малюнки, схеми шнайдизи з поясненнями. Львiв, 9 сiчня р.»[38]. Це такий прилад, пояснював І. Франко Ользі Роздольській суть свого винаходу, що ним можна на віддалі, «так, що ніхто й не спостеріг би, перетинати колючий дріт в окопах»[39]. Зберiгся й лист-подяка I. Франковi за цей винахід вiд коменданта Збiрної станицi УСС Михайла Волошина від 12 сiчня 1916 р.:

«Високоповажний Пане Добродiю! Ваш цiнний проєкт шнайдизи я передав до запасного курiню на руки посла, судового радника i офiцера УСС п. Теодора Рожанковського з тим, щоб проект сей предложив знавцям там на мiсцi та зужиткував для стрiлецької справи, як належить. Поки що щира Вам дяка, шановний Добродiю, за Вашу невтомну працю та труди. Остаюсь з глибокою пошаною М. Волошин, ком. зб. станицi УСС»[40].

У цьому «помислi д-ра I. Франка», на виникнення якого, без сумнiву, вплинуло його перебування у сiчовому захистi, бачимо своєрiдний знак невiдстороненості I. Франка, цього, за означенням Миколи Євшана, «типового суспільника» в українськiй лiтературi, навiть у час смертельної недуги вiд реалiй сучасного йому життя. А ще, гадаю, є цей проект, як i «Закон про риболовство в Галичинi. Проєкт I. Франка»[41], укладений також у притулку (4 березня 1916 р.), бодай слабким, але все ж вiдлунням гарячого колись у письменника бажання «обняти цiлий круг людських iнтересiв», «не лишатися чужим у жаднiм такiм питанню, що складається на змiст людського життя», свiдченням рiзнобiчності його iнтересiв.

Щемким спогадом про щастя, що минуло, про «життя насолоду», пронизані рядки дивовижної поезії І. Франка «Ще не пропало», можливо, також створеної у Січовому захисті (Поезія датується умовно 1 лютого 1916 р.). Думка поета гуляє-блукає по тих місцях «земного раю», де їй колись «було так любо-мило»: «по ріці […] бродить, Рибку-блискавку ловить»[42] «гриби в лісі збирає», «зависа на вершинах, / Дише воздухом чистим, / Смерековим бальзамом, / Грає з сонцем огнистим / Над обваленим трамом»[43], а то «заблукає»«нанародні збори, на засідання ради, на розправи громади»[44]:


І дзвенить в душі повній
Оклик той невимовний:
«Чуй життя насолоду!
Чуй себе тут щасливим»
Але… дійсність буденна,
Хоч ту думку не гонить
З її раю земного,
Все-таки глухо дзвонить:
«Обійдешся й без того»[45].

…Із наближенням весни I. Франковi ставало дедалi гiрше. «Чи знаєте, що тодi, як Ви приходили на улицю Скарги, — я ніччю вмирав», — скаржився поет Катрi Гриневичевiй, яка вiдвiдувала його в притулку в середині лютого 1916 р.[46]. «Найтяжчими i наймучительнiшими» для хворого, за його власним визнанням, були довгi безсоннi ночi: «Нiч iз д. 18 на 19 лютого пiсля кiлькох майже неспанних ночей задля тяжких припадкiв моєї слабости спав я дуже спокiйно i будився пiсля довгих перерв свiдомости лише чотири рази з уст духа, мого невiдступного переслiдовника, що має особливий дар говорити ненастанно, а властиво верещати по змозi день i ніч»[47].

Згадка поета в наведеному фрагменті про «духа, невідступного переслідовника» не випадкова. Починаючи з весни 1908 р., із часу вибуху недуги в гострій формі, Франко жив у двох вимірах: у звичному для всіх світі реальних подій, явищ, фактів і у світі, де основну роль, як зізнавався, відігравали «безпосередні і досить неприємні зносини з, так сказати б, надприродним, а в дійсності, все-таки досить природним світом духів»[48]. Це «друге життя» поета, коли в нього очі ставали «відкритими на з’явища надзсмислового світу», а слух — «отвореним на голоси духів», розпочиналося часто вночі, безмірно вимучуючи його[49]. «Пiд вечiр, як життя в приютi затихало, навiщували його вiзiї містично релiгiйного змiсту. У суть і зміст візій поет непохитно вірив і розказував відтак другим як про дійсні реальні переживання. Нiччю находили поета вампiри, висмоктуючи з нього силу i здоровля. Сила у вигляді електричної струї виходила з його рук, розсіваючись у просторі і освітлюючи зеленуватим сяєвом кімнату. З’являвся дух померлого батька або Драгоманова. Провадив поета зi собою в космiчнi простори i показував уладження надземного свiта. Це величаві будівлі з заліза і каміня, уладжені з вибагливою розкішністю для праведних, а для грішних тісні комори з дивовижними машинами для тортур. Поет терпiв вiд непевности, куди попаде його душа пiсля смерти»[50].

Собор св. Юра у Львові.

5 березня 1916 р., «чуючи себе дуже немiчним на тiлi», I. Франко продиктував К. Бандрiвському чернетку свого заповiту. Через чотири днi, 9 березня, у присутностi свiдкiв — лікаря Володимира Кобринського, радника крайового суду у Львові Лева Шеховича, адвоката Степана Барана — заповiт було оформлено юридично. Надворi в той день була мряка, дуже похмуро. Це також украй негативно позначилося на самопочуттi та настрої хворого. «Франко лежав півсидячи і ледве міг піднести руку, — згадував Степан Баран, який при оформленні заповіту письменника виконував обов’язки писаря. — Бандрівський вклав йому перо між два пальці правої руки, які не згиналися, і перо між пальцями держалося з великим трудом. Франко дрижачою рукою почав писати окрему кожну літеру свого імени й прізвища. Літери не мали злуки між собою і складалися з ряду маленьких злучених один з одним зиґзагів мірою того, як тремтіла рука…»[51]. Спадкоємцями свого «недвижимого і движимого майна» і авторських правI. Франко визнав дiтей, усiх трьох — у «рiвних частях», дружинi Ользi призначив «належне їй законом доживiттє». Свiй рукописний архiв i особисту бiблiотеку, у якiй вiн, як занотовано в чернетцi завiщання, бачив «вiд многих лiт не приватну власнiсть, а частину нацiонального скарбу, який по його смерти повинен вповнi перейти на користь духовним iнтересам української нації», заповiв на «невідкличну власність» Наукового товариства імені Шевченка у Львовi[52].

Заповіт Івана Франка. Львів, 9 березня 1916 р.

В останнiх днях життя I. Франка, за свiдченням Степана Барана, представники Британського музею з Лондона хотiли закупити всю бiблiотеку письменника, його рукописи та особисту кореспонденцiю[53]. Перед смертю письменник кiлька разiв висловлював бажання, у разі, коли б дiти захотіли продати його оселю, не допустити, щоб вона опинилася в національно чужих руках, тiльки щоб примiщено там якусь гуманiтарну або культурну українську iнституцiю, найкраще захист або захоронку для малих українських дiтей[54].

Вул. Понінського (тепер вул. І.Франка). Львів, поч. ХХ ст.

Невдовзi пiсля складання тестаменту I. Франко покинув притулок. I знову натрапляємо на розбiжностi в датах, i не лише в мемуарних свiдченнях, що, зрештою, є природним, але, здавалось би, у цiлком авторитетних документальних джерелах. Так, у «Картцi до замельдування головних локаторiв i вiднаймаючих. Ч. дому 4, вулиця Понiнського», зазначається, що I. Франко спровадився до свого дому з вул. Петра Скарги 1 квiтня 1916 р. Натомiсть у «Листках на теплоту» як останнiй день перебування письменника в притулку зафiксована iнша дата — 15 березня 1916 р. Так чи iнак, але вже 2 квiтня 1916 р. газета «Дiло» писала, що I. Франко перенiсся зі стрiлецького захисту знову до своєї вiлли, i приятелi та знайомi можуть вiдвiдати його вже вдома:

«Для тих приятелів і знайомих великого письменника, що хотіли би його відвідати, подаємо, що можуть се робити, не боячись пошкодити його здоровлю, бо його стан такий, що відвідини може він приймати без перешкоди та що товариська розмова впливає добре на його настрій»[55].

Софія (Зоня) Монджейовська, сестра милосердя в притулку УСС.

Залишив I. Франко притулок на свiтанку, непомiтно для усiх, і через цiле мiсто з трудом добрався з небожем Василем до власної хати. «Це прочуття близької смерти і туга за домом спричинили утечу — пояснював сам поет»[56]. Це була його остання мандрiвка рiдним мiстом, духовним символом якого вiн став ще за життя. Як згадувала З. Монджейовська-Гончарова, сестра-жалiбниця у притулку, «всi кинулися його вранцi шукати, знайшли i дивувалися, звiдки вiн узяв стiльки сили — зробити таку дорогу»[57].

Вулиця Городоцька у Львові.

Про цю останню дорогу поета додому знаємо від Василя Франка, який оповідав, що «десь о половині марта о другій годині ночі» його розбудив Франко і «зачав благально просити», щоб він «зараз ішов і пошукав фіякра, бо ми мусимо ночию відти виїхати додому. “І то мусимо”»[58]. Жодного фіакра вночі Василь, звісно, не знайшов, довелося дочекатись світанку, поки підуть трамваї.

«Скоренько я вбрав стрийка, і [ми] рушили в дорогу. А там помогли люди хорому вилізти до трамваю, і так дісталися до останного перестанку. А тут ще треба іти спорий шмат дороги під гору, та ще й по леді. […] Взяв я стрийка попід руку — і рушили в дорогу. І якщо би не лід, можливо, що якось помалу були би і зайшли додому, але не пройшли ми і 20 кроків, як оба попадали. В мене не було стілько вправи і сили, щоб на леді втриматись з хорим. А тут ще рано, люди сплять. На щастя, недалеко мав я знакомого шевця […], і за хвилину мали ми поміч. І так втрійку ми добились з трудом додому.

А що ж вдома? Дім цілу зиму не палений, всюди пустка, холод, а в додатку і голод. В нас нічогісінько нема, бо не старались на зиму ні в харч, ні в опал […]. Надворі зимно, а в хаті — ще зимнійше»[59].

«Тато застудився, дiстав запалення легенiв i незабаром пiсля повороту до власної хати помер»[60], — писала Анна Франко-Ключко, покликуючись на Василя Франка.

Будинок Івана Франка на Софіївці, вул. Понінського, 4 (тепер вул. І. Франка, 152).

Про те, що Франко весною 1916 р. переніс запалення легень, і це прискорило його відхід у вічність, не згадує, окрім Василя, ніхто більше з мемуаристів. Можливо, Василь, згадуючи давні події, дещо змістив їх у часі. Як відомо, Франко захворів на плеврит на початку 1915 р. Деякі сучасники згадували, натомість, про iнше. Про те, що вдома поет усiх запевняв, що йому лiпше, що вiн буде ще багато працювати. «Бачите, я зовсiм здоров»[61], — говорив вiн Зосi Монджейовськiй, яка своєю молодiстю, красою та увагою до хворого поета завоювала його велику прихильнiсть. Чи не вона була героїнею поезiї «Ще не близько весна», написаної 17 лютого 1916 р., такої теплої i зворушливої?


Ще не близько весна,
Лiд ще рiки стина,
А мороз вуха й пахви щипає.
В приютян новина,
Не смiшна й не страшна,
Панна Зося у стрiльцi вступає.
………………………………………
Се ж сама ще весна!
Цвітка мов запашна,
Що зір радує самим лиш видом.
У мужеськім однострою
Жить з стрільцями сестрою
Їй не буде ні страхом, ні стидом[62].

Собор св. Юра у Львові.

Можливо… Хоча знаємо ще одну панну Зосю — Зосю Юзичинську[63]. Саме в її альбом I. Франко вписав поезiю «Не мовчи» — полiтичний заповiт Великого поета українському народовi. Про неї вiдомо, що, закiнчивши курси сестер-жалiбниць, вона пiшла добровольцем на фронт. У цiй страшнiй свiтовiй бурi десь i загубилися її слiди… Як загубилися слiди й багатьох iнших людей, яким у притулку Українських січових стрільців судилося пiзнати I. Франка в найболiснiшi хвилини його життя, коли вiн «сам знеможений, обезсилений, сходив з поля безпощадної, довголiтньої боротьби з пробитим серцем i мозком, ще перед рiшаючою побiдою i шукав в приютi захисту побiч стрiльця слiпого, без рук i на кулi»[64].


[1] Гриневичева К. Над водами Лети: (З остатніх хвиль Івана Франка) // Вістник Союза Визволення України. — 1916. — Ч. 163. — С. 524.

[2] «Листки на теплоту» Івана Франка в Приюті для недужих Українських січових стрільців // Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (Далі — ІЛ). — Ф. 3. — № 2426.

[3] Щуровський В. Iван Франко серед Українських сiчових стрiльцiв // Iсторичний калєндар-альманах Червоної Калини на 1927 рiк. — Львiв — Київ: Накладом вид-ва «Червона калина», 1926. — С. 23.

[4] Домбчевська І. Іван Франко в захисті УСС у Львові // Спогади про Івана Франка. — Львів, 2011. — С. 783.

[5] 15-річного Василя Франка, сина Франкового брата Захара, несподівані дороги війни привели до Івана Франка 24 липня 1915 р. Відтак залишився Василь зі стрийком до середини травня 1916 р., ставши для нього «дуже добрим послугачем». Про перебування з І. Франком Василь згодом опублікував низку спогадів. Див.: Франко В. Останній рік життя Івана Франка: (Зі спогадів братанича поета) // Календар Українського народного Союзу на рік 1961. — Джерсі-Сіті, 1961; Франко В. З останніх днів Великого Каменяра: Спомини про мойого стрийка І.Франка // Народна воля. — 1957. — №18–27; Франко В. Спомини / Упоряд. З.Франко, Є.Паранюк. — Львів, 2015.

[6] Щуровський В. Iван Франко серед Українських сiчових стрiльцiв. — С. 23.

[7] Гриневичева К. Спомини (I. Франко) // ЛНВ. — 1926. — Кн.7–8. — С. 254.

[8] Грозикова О. Останнi днi Франка // Українськi вiсти. — 1936. — Ч. 124. — 1 липня.

[9] Судового радника Карла Бандрівського, давнього, ще зі шкільних літ приятеля Івана Франка, українського громада попросила бути опікуном хворого письменника 18 квітня 1908 р. Того дня в залі Крайового кредитового союзу зібралася нарада «в справі запомоги на лічення І.Франка і удержання його родини». 6 червня 1908 р. повітовий суд затвердив опікунство Карла Бандрівського офіційно. Свої кураторські обов’язки К.Бандрівський виконував дуже сумлінно: спершу щодо одного Франка, а згодом ― і щодо його хворої дружини Ольги та неповнолітніх дітей. Це переконливо засвідчують спогади сучасників, а також архівні матеріали: клопотання К.Бандрівського перед різними установами про надання І.Франкові матеріальної допомоги, листування з багатьма видавництвами про видання його творів, полагодження всіляких формальностей стосовно виплати гонорару та ін. Карло Бандрівський виконував свої обов’язки опікуна Франкової родини до 1 січня 1918 р. Із 15 січня 1918 р. прав власності набули нащадки письменника.

[10] Франко В. Мій стрийко Іван Франко // Франко В. Спомини / Упоряд.З.Франко,Є.Паранюк. —Львів: ТзОВ «Дизайн студія Папуга», 2015. — С. 18.

[11] Овчарський Б. У хворого Франка // Iван Франко у спогадах сучасникiв. Книга друга. — Львів,1972. — С. 293–294.

[12] Домбчевська І. Іван Франко в захисті УСС у Львові. — С. 782–783.

[13] Роздольська О. Спогад про поета // Спогади про Iвана Франка. — Львів, 2011. — С. 787.

[14] Франко В. Мій стрийко Іван Франко. — С. 19.

[15] Щуровський В. Iван Франко серед Українських сiчових стрiльцiв. — С. 24.

[16] Там само. — С. 25.

[17] Овчарський Б. У хворого Франка. — С. 294.

[18] Маланюк Є. Франко незнаний // Маланюк Є. Книга спостережень: Фраґменти. — Київ, Аттіка, 1995. — С. 72.

[19] Гриневичева К. Спомини (I. Франко). — С. 255.

[20] Небеш С. Під впливом Івана Франка молодь пішла до УСС // Вісті комбатанта. Інтернет-версія квартальника обєднання був. Вояків українців в Америці, братства кол. вояків 1-ої УДА УНА. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2010/03/blog-post.html.

[21] Там само.

[22] Детальніше про цикл «Пісна вечеря» див.: Тихолоз Б. При світлі трьох свічок (Святовечірній код Франкової творчості) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 21: Scripta mament. Ювілейний збірник на пошану Богдана Якимовича. — Львів: Інститут українознавства імІ. Крип’якевича НАН України, 2012. — С. 738–751.

[23] Франко I. Пiсна вечеря (Цикл поезiй) // IЛ. — Ф. 3. — № 291.

[24] Домбчевська І. Іван Франко в Захисті УСС у Львові. — С. 783.

[25] Текст цього листа опублiкував Й. Застирець через рiк пiсля смерті письменника у книжцi «Зi споминiв про Франка (про його релiгiйнiсть)», Вiдень, 1917. У 50-томник лист не включений (мабуть, через вiдсутнiсть, а точнiше, невиявленiсть досi оригiналу). На жаль, Й. Застирець, у щирому ставленнi та глибокiй шанобi котрого до генiя I. Франка не маємо анi найменших пiдстав сумнiватися (згадаймо, що саме вiн висунув 1915 р. кандидатуру письменника на здобуття Нобелiвської премiї), не вiддав свого часу автографи письменника, якi були в нього, до НТШ у Львовi, де пiсля смерті I. Франка зберiгалися його рукописнi скарби, до чого настiйно закликав усiх Михайло Возняк напередоднi 10-х роковин смерті I. Франка: «Не можна нi на хвилину забувати, що кождий лист, кождий автограф Франка, це власнiсть цiлої української нацiї» (Возняк М. На порозi студiй над Франком // Дiло. — 1925. — № 118. — 31 травня).

[26] Франко В. Лист до родини в Нагуєвичi [квітень 1916 р.] // ІЛ. — Ф. 3. —№ 1827.

[27] Франко П. Iван Франко зблизька: П’ять портретiв. — Львів, 1937. — С. 30.

[28] Овчарський Б. У хворого Франка // Вiльна Україна. — 1940. — 8 червня; Його ж: Останнiй рiк життя великого Каменяра // Радянська Україна. — 1941. — 21 травня.

[29] Див. детальніше: Стецюк Б. Іван Франко як класичний філолог // Іван Франко: Збірник доповідей для відзначення 110-річчя народин і 50-річчя смерти Івана Франка / Записки НТШ. — 1967. — Т. СLХХХІІ. — С. 19–67; Баглай Б. Іван Франко — дослідник античної літератури. — Ужгород, 1966.

[30] Франко І. Коляда в Нагуєвичах // Українське слово. — 1916. — Ч. 29. — 1 лютого.

[31] Франко I. Непрошений гiсть // Українське слово. — 1916. — Ч. 29. — 1 лютого.

[32] Див.: Возняк М. Пам’яти Івана Франка: Опис житя, діяльности і похорону. — Відень, 1916. — С.58.

[33] Там само. — С.76.

[34] Небеш С. Під впливом Івана Франка молодь пішла до УСС.

[35] Франко І. Лист до Федя Федорцева [між 15 вересня 1915 р. — 15 березня 1916 р.] // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — Київ: Наукова думка, 1986. — Т. 50. — С. 434.

[36] Франко І. Лист до Василя Якібюка // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — Київ: Наукова думка, 1986. — Т. 50. — С. 434.

[37] Франко І. Во человіціх благоволеніє! // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — Київ: Наукова думка, 1976. — Т. 3. —С.390.

[38] Українська стрiлецька шнайдиза для розсiкання дротiв, помисл д-ра Iвана Франка. Малюнки, схеми шнайдизи з поясненнями. Львiв, 9 сiчня 1916 р. // IЛ. — Ф. 3. — № 2292.

[39] Роздольська О. Спогад про поета. — С. 787.

[40] Волошин М. Лист до І. Франка від 12 сiчня 1916 р. // IЛ. — Ф. 3. — № 1638. — Арк. 75.

[41] Закон про риболовство в Галичинi. Проєкт I. Франка // ІЛ. — Ф. 3. — № 562.

[42] Франко І. Ще не пропало // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — Київ: Наукова думка, 1976. — Т. 3. — С. 392.

[43] Там само. — С. 393.

[44] Там само.

[45] Там само. — С. 392.

[46] Гриневичева К. Спомини (I. Франко). — С. 259.

[47] [Iз сну I. Франка] // IЛ. — Ф. 3. — № 252.

[48] Франко І. Лист до редактора видавництва «Herders Konversations Lexicon» // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — Київ: Наукова думка, 1986. — Т. 50. — С. 368.

[49] Про особливостіпсихофізичної структури письменника на схилі віку див. детальніше:Мельник Ярослава.… Іостатня часть дороги. Іван Франко в 1908–1916 роках / Вид. 2-е, випр. і доп. — Дрогобич: Коло, 2016.

[50] Щуровський В. Iван Франко серед Українських січових стрільців. — С. 24.

[51] Баран С. З моїх спогадів про Івана Франка. В 36-ті роковини з дня смерти (28. 5. 1916 – 28. 5. 1952). — Німеччина: Українські вісті, 1952. — С. 54–55.

[52] Франко I. Моя остатня воля // IЛ. — Ф. 3. — № 2428.

[53] Баран С. З моїх спогадів про Івана Франка. В 36-ті роковини з дня смерти (28. 5. 1916 – 28. 5. 1952).— С. 51.

[54] Лозинський М. Iван Франко. — Вiдень, 1917. — С. 49.

[55] Д-р Іван Франко недужий // Діло. — 1916. — № 86. — 2 квітня.

[56] Щуровський В. Iван Франко серед Українських сiчових стрiльцiв. — С. 25.

[57] Монджейовська-Гончарова З. Останнi днi з Франком: Спогад про великого письменника // Недiля. — 1936. — Ч. 20 (389). — 24 травня.

[58] Франко В. Мій стрийко Іван Франко. — С. 19.

[59] Там само. — С. 20–21.

[60] Франко-Ключко А. Iван Франко та його родина: Спомини. — Торонто, 1965. — С. 107.

[61] Монджейовська-Гончарова З. Останнi днi з Франком.

[62] Франко І. Ще не близько весна // IЛ. — Ф. 3. — № 239. — Арк. 229.

[63] Детальніше про З. Юзичинську див.: Горак Р. Дві постаті // Дзвін. — 1990. — № 5. — С. 137–145.

[64] Щуровський В. Iван Франко серед Українських сiчових стрiльцiв. — С. 23.

6 thoughts on “ІВАН ФРАНКО В ПРИТУЛКУ УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ

  1. Щиро дякую Вам, пані Ярославо, за розвідку про геніального Івана Франка, про його останні часи життєвої дороги. Прочитала з великим інтересом, не відриваючись, ніби сама була поряд і бачила цю гірку картину страждаь , а водночас стійкого духу. Люблю, шаную і вчуся. Мала щастя поставити виставу “Украдене Щастя” та до ювілею “Таїну буття” Тетяни Іващенко з Ризьким українським народним театром. Рада, що доторкнулася так близько до його вічних джерел. //У 2018 році ми показували виставу “Украдене щастя” у Львові у Першому театрі, а також виступали в Коломії на Фестивалі професійних театрів з нагоди 170 років Коломийського театру. Запрошення отримали відповідно від Мирона Янкова та Дмитра Чеборака. Щасти Вам у Вашій такій кропіткій і невтомній праці. //Шанобливо, Марія Семенова, Заслужена вчителька України, Художній керівник та режисер Ризького українського народного театру.

    Вподобано 1 особа

  2. Сповіщення: ІВАН ФРАНКО В ПРИТУЛКУ УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ | НСПУ

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s