СПОГАДИ КЕКИЛІЇ ВОЛЯНСЬКОЇ-ҐАРДЕЦЬКОЇ ПРО ІВАНА ФРАНКА І КРИВОРІВНЮ

© Наталя ТИХОЛОЗ

Про літування Івана Франка у Криворівні свого часу залишив чудові спомини Олекса Волянський (роки життя: 7.10.1862 – 2.03.1947)[1], що був священником цього села у 1893–1922 роках. Саме у час його парохування Криворівня стала українськими Атенами і щедро гостила у себе на літні вакації українську інтелігенцію з Галичини і Великої України.

Отець Олекса Волянський з родиною. Фото 1935 р. З фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.

Уперше спокусилися на криворівнянський природно-рекреаційний чар дві жінки, пані Олена Гнатюк (дружина етнографа Володимира Гнатюка) та пані Ольга Франко (дружина Івана Франка). Коли влітку 1899 року вони відпочивали з дітьми у с. Москалівка біля Косова, то зустріли на базарі у Косові їмость Марію Волянську (дружину пароха Олекси Волянського). Марія Волянська була з роду Бурачинських і доводилася двоюрідною сестрою по матері пані Гнатюковій. Того липневого дня одна сестра запросила у гості до Криворівні іншу свою сестру. А що дорога була недалека, то пані Гнатюкова приїхала до сестри у товаристві пані Франкової. Обом жінкам дуже сподобалася Криворівня. Так з 1900-го і аж до 1914 року (за винятком 1908 р.) Криворівня стала улюбленим місцем відпочинку Івана Франка і його родини. І не тільки його… Сюди приїжджали Михайло Грушевський, Володимир Гнатюк, Гнат Хоткевич, Іван Труш, Леся Українка й Ольга Кобилянська, Олександр Олесь й Олег Ольжич та багато інших знакових постатей української культури.

Одначе не лише красиві краєвиди, чистота карпатського повітря, ранкова гірська прохолода, щедрі дари лісів, розлогих полонин і звивистих річок манили щороку да себе наших великих. Криворівня дарувала розкіш людського спілкування на лоні природи, відчуття гармонії, свободи і притоку нових сил. І не останньою чергою це відчуття було повʼязано з тим культурним середовищем, яке витворилося завдяки і довкола постаті місцевого священника. Отець Олекса Волянський та його дружина Марія з Бурачинських не раз радо гостили у себе вдома літників, серед яких бував й Іван Франко, і його родина. І теплі спогади про спільне дозвілля залишилися як у нащадків Івана Франка, так і у дітей Олекси Волянського.

Відомо, що парох Криворівні мав троє дітей: двох доньок – Володимиру та Кекилію і сина Романа-Петра. Найстарша Володимира (1893–1953) стала учителькою і викладала німецьку мову у гімназіях Волині і Галичини. Син, Роман-Петро Волянський (здогадно 1887–?), молодим загинув на фронтах Першої світової війни…

Зліва направо: Володимира Волянська, Кекилія і Мар’ян Ґардецькі. З фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.

Наймолодшій доньці Кекилії, або Цецилії (удома її рідні лагідно кликали – Цьопа), що народилася 1898 року у Криворівні, судилася непроста доля. Вона навчалася у Львові спершу у гімназії сестер Василіянок. Під час Першої світової війни учителювала разом зі своєю старшою сестрою Володимирою на Волині. Згодом закінчила також торговельні курси у Львові. З юного віку активно долучилася до громадської та журналістської роботи. 1918 року брала участь у листопадовому повстанні у Львові. Працювала у редакції газети «Вперед» (Львів), разом з Дарією Старосольською, Стефанією Пашкевич, Софією Олеськів видавала журналу «Наша Мета»[2].

1920 року одружилася з правником Мар’яном Ґардецьким. Деякий час мешкала у Кутах та Косові, де очолювала філії Союзу Українок і працювала як справник кооперативи «Гуцульське Мистецтво». Під час повені у 1927 року була обрана секретарем «Повітового рятункового комітету Косівщини». За свою активну громадянську позицію подружжя Ґардецьких перебувало у полі уваги польської влади, зокрема 1933 року Марʼяна і Кекилію заарештували за організацію протестів проти голодомору в Радянській Україні. У подружжя було троє дітей: Ірина (1920–?), Володимира (1923–1980; в одруженні: Ценко)[3] і Олексій (1925–?). 1937 року Кекилія Ґардецька овдовіла. Чоловіка поховала у с. Соколівці (нині Косівського району Івано-Франківської області), де з 1923 року парохував її батько Олекса Волянський.

Кекилія Ґардецька (друга справа) з сином Олексієм Ґардецьким (перший справа), донькою Володимирою Ценко (третя справа), внуком Олесем і зятем Миколою Ценком. Філадельфія, 1957. З фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.

У ході Другої світової війни Кекилія емігрувала до Дрездена (Німеччина), а потім до США. Була активною громадською діячкою, зокрема стала членкинею-основницею Об’єднання українських жінок у Німеччині. З 1950 року увійшла до Головної управи Союзу українок Америки, була пресовою референткою Світової Федерації Українських Жіночих Організацій (СФУЖО), а також стала членкинею кооперативи «Базар» у Філадельфії (з 1957 р. очолила наглядову раду цієї кооперативи).

«Вона не обмежувалась якоюсь ділянкою, а входила в усі галузі праці, маючи завжди цілість перед очима. Її лагідна, життєрадісна вдача приєднувала їй приятелів. Де вміла, там лагодила конфлікти, підтримувала пригнічених, наладнувала занедбане, змагаючи все до однієї цілі», – так відгукувалися про неї сучасники, означуючи діяльну позицію Кекилії у громадському житті українців діаспори[4].

Окрім цього К. Ґардецька входила до редакції журналу «Наше життя», на сторінках якого часом зʼявлялися її публікації. Так, 1956 року вона прихильно відгукнулася невеличкою рецензією на вхід книги мемуарів Анни Франко-Ключко «Іван Франко і його родина»[5]. У цьому журналі з цілою низкою публікацій виступила і Анна Франко-Ключко[6]. Донька Івана Франка, яка, як і наймолодша донька Осипа Волянського, після смерті чоловіка емігрувала з Европи на північноамериканський континент, мала змогу часом зустрічатися з приятелькою своїх дитячих літ Кекилією Ґардецькою уже в Канаді і США. Обидві жінки були активними у громадській роботі і дуже ностальгували за Україною. Їм обидвом судилося померти далеко від Батьківщини, від Львова, у якому прийшла їхня молодість, і від Криворівні, у якій вони запізналися у дитинстві.

Кекилія Ґардецька з Волянських померла 29 листопада 1961 року, похована у Філадельфії на цвинтарі Факс Чейзі. На її смерть Віра Вовк відгукнулася баладою «Баляда про св. Кекилію (пам’яті Кекилії Ґардецької)»[7].

* * *

Нижче публікуємо спомини Кекилії Ґардецької про перебування Івана Франка у Криворівні, які зʼявилися друком 1957 року у мюнхенській «Українській літературній газеті» (Чис. 5. (23). Травень. С. 3; Чис. 6 (24). Червень. С. 3).

Сторінка з публікацією споминів Кекилії Волянської-Ґардецької про Івана Франка і Криворівню в “Українській літературній газеті” за 1957 р.

Ці мемуари є важливим джерелом для пізнання побуту Івана Франка у Криворівні, дослідження шляхів його гірських маршрутів, кола спілкування та ін. Водночас ці спомини увиразнюють атмосферу родинного спілкування Волянських і Франків, випрозорюють чимало живих ситуацій, які запамʼятала собі Кекилія ще будучи дитиною. Ці мемуари не увійшли до відомих на сьогодні збірників спогадів про Івана Франка і залишаються поза увагою дослідників. Тому републікуємо їх сьогодні тут для фахівців, а також для широкого загалу залюблених у життєтворчість Франка читачів.


Цьопа ВОЛЯНСЬКА-ҐАРДЕЦЬКА

ІВАН ФРАНКО ТА ІНШІ В КРИВОРІВНІ[8]

Слідкуючи за публікаціями до сторіччя Івана Франка, зустрічала я згадки про його перебування у Криворівні. Одначе вичерпних даних про його довголітнє перебування на цьому в той період називаному українському «Парнасі» ніхто не подав. Спробую відновити цей період його життя так, як це збереглося в моїй пам’яті.

Мушу зробити на самому початку малий відступ від самої теми, щоб з’ясувати, чому саме це маленьке гірське сільце Криворівня мало щастя гостити упродовж багато років у літню пору Івана Франка, його сім’ю, а також багатьох визначних українських письменників, учених та громадських діячів з усієї поділеної в той час царськими і цісарськими кордонами України.

Родинне фото Бурачинських і Волянських. Четвертий зліва Олекса Волянський. З фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.

Священики із сім’ї Бурачинських від 1800 до 1923 року завідували безперервно парафією Криворівні. Була це нелегка праця, бо сама Криворівня — маленьке бідне село, і тому до парафії приєднано усю територію від Жаб’я[9], цього найбільшого села Галичини, аж до Угорського, граничного тоді пояса Карпат.

Церква Різдва Пресвятої Богородиці у Криворівні. Фото Євгена Червоного, 2021 р.

Старенька матірна церковця збудована невідомо коли[10], була тільки помітка на намісному великому образі «Положення ризи Пречистої Діви Марії», що його відновлено в 1816 році. Вся церковця була цікаво розмальована в старовинному стилі, мала дуже багато старовинної дереворізьби — свічники, хрести й трійці і великий свічник із стелі, так званий «павук», за який директор Празького національного музею пропонував моєму батькові в заміну кришталевий, одначе без успіху, бо батько дорожив сам пам’ятками народного мистецтва, а згодом передав їх багато до Національного музею ім. митрополита Шептицького[11]. Мій батько о. Олексій Волянський походив із села Звиняча на Поділлі, але після одруження з найстаршою дочкою о. Андрія Бурачинського[12], Марією[13], став відразу сотрудником, а від 1892 року впродовж 33 літ парохом Криворівні.

Олекса Волянський (стоїть 5-й зліва) і його родина серед учителів та інтелігенції сіл Ясенів Горішній і Криворівня. Сидять справа наліво: син Роман, донька Володимира, дружина Марія. На передньому плані наймолодша донька (у білій сукенці перша справа) Кекилія. Криворівня, 1912 р. З фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.

Починаючи з 1901 (тоді мені було всього три роки), сім’я Івана Франка або він сам приїздили до Криворівні майже кожного року і зупинялись або у нас, або в близькому сусідстві у селян. Так що ми кожного дня зустрічались при купелі на Черемоші або таки в нас у хаті. Перша приїхала до Криворівні сама Ольга Франко[14] з дітьми разом з тіткою Гнатюковою[15], які, бувши на літниську в Косові, зустрілися з моєю мамою, вона запросила їх до Криворівні. Тітка Гнатюкова була тіточною сестрою моєї мами і походила також з тієї самої родини Бурачинських, з Криворівні. А що Франки дружили з Гнатюками у Львові, то й не дивно, що й разом виїхали на літні ферії, бо обидві сім’ї мали дітей однолітків, а батьки однакові редакційно-літературні та етнографічні зацікавлення. З тих вакацій, аж до 1914 включно, в мене залишилися найгарніші спомини, і я щаслива, коли згадую їх тепер і розказую своїм дітям та внукам, яких дорогих нам осіб довелося гостити і пізнати у нашій Криворівні.

Володимир Гнатюк з родиною у Криворівні 1910 р. Зліва направо: стоїть Юрко Гнатюк (син); сидять Олена Гнатюк (дружина), Ірина Гнатюк (старша донька) і Володимир Гнатюк; стоїть Леся Гнатюк (молодша донька). З фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.

Вуйко Гнатюк[16], бувши визначним етнографом, мав широке коло знайомих науковців, літераторів, письменників та етнографів по всій Україні, ба навіть в Европі, немало було чужинців, з якими він утримував живий зв’язок та запрошував гостити в час ферій до Криворівні, яка мала чарівне гірське положення, лагідний клімат та багатство побутового матеріялу, як також, сказати б, центральне положення в Гуцульщині.

Згодом набув там віллу проф. Грушевський[17], і його велике коло приятелів також відвідувало Криворівню. І, річ ясна, не минало нашої хати.

Музей Михайла Грушевського у Криворівні. Фото Євгена Червоного, 2021 р.

Івана Франка я добре затямила із тих дитячих літ, бо він був все дуже привітний та жартівливий з нами, дітьми. Любив розказувати гарні оповідання та ніколи не шкодував часу для нас. Ми говорили про нього по-своєму, що «не дре носа». Я була в тому гурті наймолодша, бо всі решта вже або ходили до школи, або приїхали із самої столиці Львова, Києва чи Чернігова та імпонували своїми сенсаційними переживаннями. Думаю, що саме тому вибрав мене Франко, як свою супутницю у лісових виправах по гриби чи ягоди.

Я змалку любила природу, знала ліси й толоки, бо часто бігала туди з пастушками або ходила збирати гриби й суниці, які любив дуже мій батько. До того часу збирала я тільки справжні гриби й рижики на квашення. Щойно Іван Франко навчив мене розрізняти усі роди грибів, навчив їх назви та й спосіб збирання: щоб не виривати з корінням, а зрізувати ножиком самі шапочки, щоб не нищити зародків. Так само шукаючи справжні гриби, він звертав мою увагу, що коли знайдеш один, то обов’язково шукай недалеко другого, бо вони ростуть все парами. Ми приносили не раз цілі коші різнокольорових грибів, і мій батько дивився на них з великим острахом. Одначе, коли Франко запевняв, що вони всі напевне їстівні й мати зварила раз і другий, тоді вже й батько набрав довір’я, а пізніше, коли я старшою збирала сама гриби, це довір’я збереглося й до мене.

Того року Франко був сам, а може з хлопцями і мешкав у нас на приходстві. Коли ж був з усією сім’єю, то гриби забирав з собою, і їх готувала його дружина. Вони мешкали проти нас, на другому березі Черемоша, у Проця Мітчука[18], біля Гнатюків. Але ми зустрічалися кожного дня при купелі в Черемоші, або вони приходили увечорі до нас. Звичайно наші батьки — Гнатюк, Франко і Волянський, сиділи на лавочці під вербою (є така знятка[19]) і мали суворе доручення пильнувати нас, десятеро дітей. Але якби не Божа воля і наші янголи-хоронителі, то ми напевно потонули б під надпливаючими дарабами, бо наші батьки поринали у політично-літературні дискусії й забували зовсім про нас (з чого ми були дуже раді). Тільки час від часу надбігали з близьких хат наші матері з криком: «Де діти»? — і це щойно пригадувало батькам обов’язок вартування, а наслідки падали на нас. «Франчата»[20], як ми їх кликали, завжди були замурзані чорницями чи іншими ягодами, а ми їм дуже заздрили, що їм усе було вільно, що підтверджує в своїх споминах і Гандзя Франко-Ключко[21]. А в нас у хаті був суворий режим. Батько тільки поглянув чи стягнув брови, — і все «як маком сій».

Ми дуже любили ходити на прогулянки з Іваном Франком та з Іваном Галущинським[22], пізніше головою «Рідної Школи», природником з фаху, який знав усі стежки та плаї в околиці Криворівні. Вони всю дорогу цікаво розказували про всякі рослини і звірята, ягоди та роди скель чи каменю. Пригадую таку прогулянку на Писаний Камінь (1 200 м)[23], на якому був підпис Юрія Федьковича і Франко вирізав свій.

На Довбушеві Церкви[24] треба було йти довго-довго, увесь час потоком. Франко заглядав, чи є в ньому пструги[25], але потік був рвучкий і холодний. На самій же горі багато величезних каменів-скель з великими печерами в них, до яких ми боялися заходити, щоб часом Довбуш не з’явився та не злякав нас своєю барткою-топірцем за те, що ми шукаємо його скарбів.

Тут часто траплялися принагідні «гуцули-косарі» чи вівчарі, і Франко розпитував їх про всякі леґенди чи перекази, зв’язані із цими скелями. Він дуже спокійно слухав і, видно, мусів мати прекрасну пам’ять, бо нічого не записував. Коли пізніше, 1910 року, ми були вже як старші дівчатка на такій самій прогулянці на Довбушеві Церкви із Михайлом Коцюбинським[26], він записував усякі деталі від зустрічних гуцулів, а потім кілька разів їздив верхи конем у той же Чорний Потік[27] до старого гуцула, так званого «карлика» (малого росту), та від нього здобув дуже багато фольклорно-побутового матеріялу, на основі якого написав згодом свою чудову повість «Тіні забутих предків».

І Гнат Хоткевич[28], творець першої капелі бандуристів, а згодом першого гуцульського театру, переніс сюжет своєго роману «Камінна душа» на терен Криворівні та зв’язав з тими ж Довбушевими Церквами та Писаним Каменем і Синицями[29]. Іван Франко був украй обурений, що Хоткевич використав в «Камінній душі» весь наявний матеріял із сучасного життя її мешканців, до внутрішнього обладнання приходства в Криворівні включно.

Також Антін Крушельницький[30] багато матеріялу для своєї повісті «Рубають ліс» зачерпнув у Криворівні і присвятив її моїм родичам.

Літературно-меморіальний музей Івана Фрака у Криворівні, відкритий у хаті Василя Якіб’юка 1953 р.

Мушу зазначити, що хоч Франкове обличчя мало звичайно вираз глибокої задуми і, може, під його високим чолом нуртували якісь високі задуми, для дітей, однаково своїх чи чужих, завжди він мав час і був надзвичайно ніжний та ласкавий. На прогулянці брав на плечі «кого боліли ноги» та годував найкращими ягодами, які збирав біля стежки. В любові й ніжності до нас не поступався найбільш чутливій матері, чого не зустрічали ми, крім Коцюбинського, у інших вчених і письменників. Любов до дітей і глибоке розуміння дитячої душі та її інтересів, вміння серйозно ставитись до запитів дітей швидко завоювали йому їх повне довір’я та міцну приязнь.

Грушевський був дуже холодний і не звертав на нас, дітей, найменшої уваги. Тільки як ми приходили в гостину до його хати, обдаровував нас безліччю всяких цукерків та інших солодощів, тому ми й дуже заздрили його одиначці Колюні (Катерині)[31] та ще тому, що вона кожнорічно подорожувала по всій Европі, бувала в Криму над Чорним морем, а найбільше — що вона не ходила до жодної школи, мала постійні вакації, бо того, що вона вчилась, і дуже ґрунтовно, вдома і говорила різними мовами, ми не вважали за обов’язкове навчання.

Дуже веселим у нашому товаристві був Олександр Олесь[32]. У Криворівні він був два рази, раз коротше сам гостем у Гнатюків, а вдруге перебув цілі ферії разом із своїм сином (Ольжичем)[33]. Одначе він волів товариство наших вже дорослих сестер, старшої від мене на 5 років Володимири[34], вже тоді перемиської ліцеянтки-матуристки, та Гнатюківни Ірини[35], львівської гімназистки, обох дуже вродливих дівчат. Вони, захоплені чутливими поезіями Олеся, чекали молодого романтичного юнака, аж тут прибув середнього віку опасистий чоловік, ще й з фаху ветеринар. Одначе, попри перше розчарування, він був дуже милий в товаристві. На прогулянки він ходив нерадо, бо заважало кругленьке черевце. Одначе раз, пригадую, витягнув його на дуже близьку і невисоку гірку Синиці Михайло Коцюбинський. Він всю дорогу жартував з невміння Олеся дряпатись по горах, бо Олесь все присідав, пив воду та витягав перекуски, це зупиняло нас у дорозі, і Михайло Коцюбинський розповів нам дещо образливу співомовку про Кандиб на Україні. Олесь наче образився, повернувся з дороги і покинув наше товариство. Але Коцюбинський запевняв, нас, що це не так з образи, як просто тому, що він не хотів далі дертися вгору. Зате обидва молоді Юрки, Коцюбинський і Гнатюк[36], добре надокучили нам обом, себто Лесі[37] й мені, бо були дуже енергійні й пустуни, а ми були наймолодші з усієї молодої громадки. Не думалось тоді, що обидва вони згинуть такою трагічною смертю за український більшовизм[38].

Гандзя Франко чомусь не дуже дружила з нами. Її мати не дозволяла ходити з нами на прогулянки в гори, і вона бавилася тільки над річкою та разом з нами купалася. Зате хлопці були постійними нашими супутниками, головно Тарас і Петро, бо Андрій[39] все був задумано поважний і більше сидів у хаті або товаришував батькові в його виправах на гриби чи по рибу.

Пригадую ще гостину Ольги Кобилянської і Лесі Українки[40], які зупинились у нас переїздом до живця Буркут[41]. Одначе пам’ятаю тільки постать Лесі, бо з Ольгою Кобилянською зустрічалася я вже дорослою в Чернівцях.

Так проводили ми вакаційні дні у Криворівні кожного року.

Листівка з краєвидом Буркута з автографами Івана Франка і Лесі Українки. 1901 р.

Іван Франко мав свою окрему програму дня, якої по можливості пильно дотримувався. Щодня вставав удосвіта та босий із закоченими до колін штанами ішов у ліс по гриби чи ягоди. Відповідно до охоти товаришувало йому котресь з дітей, найчастіше я. На сніданок верталися ми вже з повними кошами додому. Потім Франко працював до 11 години перед полуднем. Тоді збиралися з батьком на Черемош покупатися, а ще більше на розмову із Гнатюком, і хто ще тоді там був на Заріччі. Всі приходили до Гнатюка, бо йому самому через недугу легенів та астму не можна було далеко ходити, головно вгору. А Франко ще зокрема мав, поза товариськими та фаховими, ще й особисті зобов’язання супроти нього, бо як пристрасний риболов, забрав і Гнатюка ловити пстругів, і він тоді простудився та набрався тієї недуги.

Кімната, у якій мешкав Іван Франко у Криворівні у хаті Василя Якіб’юка. Сьогодні фрагмент експозиції літературно-меморіального музею у Криворівні. Фото Євгена Червоного, 2021 р.

Гнатюк також із приязні до Франка втратив посаду гімназійного вчителя і все життя був лише секретарем Наукового Т-ва ім. Шевченка та етнографом. Всі майже літниківці, або, як називали їх гуцули, «холерники», приїздили ще тоді возами чи фіякрами із станції Коломия (60 км) або з Заболотова (55 км) та заночовували у нас. Мусіли привозити з собою постіль та усе домашнє устаткування, бо в гуцульських хатинах, які наймали на літо, не було, крім ліжок, стола і декількох стільців, ніякого обладнання. Всі спали тільки на сіні, а вкривалися тим, що привезли з собою, ніякого комфорту не було. Перед від’їздом усі ночували у нас, бо треба було виїздити раненько, щоб устигнути до єдиного поїзда в напрямі Львова. Весь баґаж вже звечора мусів бути запакований, а його було немало, бо за літо запопадливі господині насмажили безліч слоїків усякого варення із лісових ягід, ціна яких була дуже низька порівняно з львівським ринком. Також насушили грибів і ягід на компоти та овочеві страви. Не згадуючи вже про гірський мед, бриндзу та десятки пляшок із топленим маслом.

Але вернімося до Франкової програми дня. Покупавшись та обговоривши з Гнатюком усякі новини, які приносила пошта, він вертався о першій годині на обід. Далі Франко працював від 1 до 5 години, поки пекло сонце. Після підвечірку збирались всі знову на ріку, дехто, головно з молодшої братії, по черзі ходили по пошту до Ясенова Горішнього[42]. Їх чекали завжди дуже нетерпляче, бо тоді не було ще ні радіо, ні далекосяжних телефонів, єдина пошта була контактом із широким світом. Над рікою сиділи вже до вечора, то купаючись, то дискутуючи на різні теми. Там, під старою вербою, була спеціяльна лавочка, яку зробив господар Мойсейчук[43] для Гнатюка та його гостей.

Портрет Івана Франка на фоні гуцульського краєвиду пензля Фотія Красицького.

Там завсіди в погоду відпочивав Гнатюк, а біля нього постійно мінялось товариство. Найвірнішим гостем був мій батько, хіба що якась праця в парохії йому перешкодила. Частенько бачили ми там Франка, Крушельницького[44], Тимченка[45], Фотія Красицького[46], часом Грушевського (йому було найдалі від його вілли, майже 2 км), Володимира Дорошенка[47], В. Доманицького[48] та, залежно від часу перебування, Мих. Коцюбинського, Олеся або когось іншого, нам ще не знайомого із наддніпрянської пишущої братії. Ми звичайно плюскалися весь час у Черемоші і тільки чули відгуки веселої розмови, щирі каскади сміху, але й вислови обурення та палкої дискусії на політичні чи літературні теми. Тоді звичайно Франко махав рукою і покидав товариство та й ішов сам на прогулянку в ліс або повертався працювати до хати. Вечорами деколи сидів із молоддю та брав участь у наших забавах або розказував веселі та цікаві епізоди з свого життя. Деколи співали пісень. Любимими його піснями, пригадую вже в час його недуги, були «Ой, вербо, вербо кучерявая», «Не журися, моя мила, що я п’ю» і «Там за горою, та й за крем ’яною». Тоді він співав їх сам, а ми слухали, дещо засумовані. Частіше він залишався у своїй кімнаті, і довго вночі ми бачили там світло. Так було до 1908 року, до його важкої недуги[49]. Того року Франка в Криворівні взагалі не було, а тільки прийшла сумна вістка, що він важко захворів, що обидві руки в нього паралізовані і його відвезено на лікування до Ліпіка[50] біля Загребу на Словаччині. Це був прикрий удар для веселої літникової колонії у Криворівні, яка привикла завжди бачити в своєму гурті Івана Франка. Це вразило нас всіх, але найбільш болюче відчув це Володимир Гнатюк, бо Франко був його дійсно сердешним другом. Зокрема йому, прикованому майже до лежанки, дуже бракувало його товариства, поради та співпраці у редаґуванні «Літ.-Наук. Вісника», «Етнографічних Записок Наукового Товариства ім. Шевченка» та інших видань.

Щойно в 1909 році Франко приїхав до Криворівні знову з найстаршим сином Андрієм, але як хворий, каліка на руки та дуже виснажений недугою. Хоч усі знали про його важку недугу, одначе його несподівана поява серед веселого товариства в нашій хаті зробила дуже пригноблююче враження.

Сучасні краєвиди Криворівні. Фото Богдана Тихолоза, 2017 р.

Ми сиділи якраз при обіді, хтось застукав сильно в двері, наче кулаками, і увійшов Франко з сином. Европейська церемонія привітання примусила кожного діткнутись його калік-рук. Коли ж моментально додано накриття для нього й сина, розпочалася прикра церемонія харчування його, наче немовляти. Виконував цю функцію дуже терпляче і дійсно по-материнськи Андрій, який був незаступимою нянькою, секретарем та постійним товаришем свого батька, не раз доводилось йому і дещо витерпіти, бо лагідний з вдачі Франко у приступах важко ї недуги бував різкий і нетерплячий. Тоді пам’ятаю добре усі скоренько встали від столу, закінчивши обід. Лишилися тільки мої батьки, Андрій і я, бо мені було дуже шкода цієї великої доброї людини. Франко почав розказувати уявні причини своєї недуги, ніби якісь злі ворожі духи обмотали його руки сотнями метрів невидимих дротів, щоб йому перешкодити в праці для народу. Обидва Франки зупинились тоді у нас короткотривало, і часто моя мати виручала Андрія у піклуванні за батьком. Вона єдина могла його годувати та терпляче вислуховувала усі його нарікання і додавала йому віри, що він напевне буде ще здоровий.

На гриби ходили ми знову, але кошелі несла я вже сама, Франко тільки руками показував гриби, а я слухняно зривала їх в кошик.

Приходство в Криворівні було невеличке, всього 4 кімнати, але літом мусило розширятися вдесятеро, щоб примістити нашу численну родину, а ще більше всяких принагідних знайомих і незнайомих прогульковців, які вертались з Чорногори. Оцей постійний рух людей не відповідав уже хворому Франкові, і він перейшов мешкати до гуцула Василя Якіб’юка[51], який мав простору вигідну хату біля дороги на Жаб’є, недалеко віддалену від нас і Гнатюків. Там також віднайшов собі Франко маленьку криничку, в якій щоденно мочив руки і все розказував, що під впливом цієї води розмотуються сувої дротів на його руках, і свято вірив, що з часом вони звільняться від цього проклятого лиха і він зможе самостійно працювати.

Іван Франко диктує свої твори Андрієві Дутчаку. Криворівня 1913 р.

Потім приїздив він ще до Криворівні аж до 1914 року включно, і ми зустрічали його радо в нашій хаті. У 1913 році зустріло його ще одне велике горе: помер його улюблений син, опікун і товариш — Андрій. Франко пережив цю втрату дуже боляче, бо ні Тарас, ні Петро не приділяли йому стільки уваги та доброти, скільки Андрій. Відтоді він вже був зданий на обслугу принагідних секретарів-студентів, які охоче їхали з ним в гори на ферії[52], але й не дивно, що не завжди були до послуг хворому письменникові. Часто виручали їх принагідні літники, що жили в Якіб’юка — проф. Завадович[53], Лук’янович[54] та ін. Сам Якіб’юк був також дуже уважним до хворого Франка, а його жінка[55] піклувалася ним сердешно. Він сам був добрий різьбар, мистець і розумів велику душу Франка. Останнім секретарем Франка був студент Маріян Колодій[56]. Франко увесь час працював ще багато і зовсім нормально, тільки не можна було його питати про недугу, бо тоді пропадало все: не діяла здорова думка.

Василь Якіб’юк з дружиною. З фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.

Перебуваючи в Криворівні, Франко ходив в неділю до церкви і співав разом з дяками, про що згадував в своїх спогадах мій батько.

Івана Франка я бачила востаннє в 1914 році. Як тільки прийшли воєнні поголоски, заздалегідь відвезено Івана Франка з Криворівні до Львова, щоб не наразити його на якісь неприємності з боку поляків.

Довелось мені ще бути на величавому похороні Івана Франка. Ми обидві з Лесею Гнатюк[57], тодішні матуристки, несли вінок «Від приятелів з Криворівні». А перед нами несла смерековий вінок гуцулка з Криворівні Параска Мітчук, донька саме тих ґаздів, яким Франко допоміг із своїх бідних фондів купити хатку і грунтику трішки.

Урочисте відкриття таблиці з витесаним на ній тризубом та написом «В честь Іванові Франкові. Гуцульщина. 1916–1926» під звуки 12 трембіт при велелюдному зібранні. 8 серпня 1926 р. На цьому відкритті була Кекилія Гардецька разом зі своїм чоловіком.

Але Криворівня не забула Франка. В 1927 році вмуровано пам’ятну таблицю у скелі, під якою любив відпочивати Франко[58], а навіть тепер відбувалися там великі святкування і збудовано новий клюб його імени, тільки невідомо, чи дух Франка вітає в ньому.

Святкування у Криворівні з нагоди відкриття таблиці «В честь Іванові Франкові. Гуцульщина. 1916–1926», 8 серпня 1926 р.

[1] Див.: Волянський О. Мої спомини про Івана Франка // Спогади про Івана Франка. / Упоряд., вступ. ст., прим. М. І. Гнатюка. 2-ге вид., доп., перероб. Львів: Каменяр, 2011. С. 690–701.

[2] Див.: Ганкевич Л. Перша українка в редакції щоденника // Наше життя. 1962. Чис. 10 (листопад) С. 4; Ґардецька К. Між «Впередом», а «Нашою метою» // Там само. С. 4–5.

[3] Володимира Ценко з Ґардецьких залишила про свого дідуся Олексу Волянського чудові спомини. Див.: Ценко В. Мій дідуньо // Америка. 1966. Чис. 131. Від 9. VІІ.; Ценко В. Мій дідуньо. Видавництво «Писаний камінь», 2013. На її смерть громадськість Америки відгукнулася некрологом у журналі «Наше життя»: Л. Б. Променіла любовʼю (Думки над домовиною) // Наше життя. 1980. Чис. 11.

[4] Л. Б. Велика втрата // Наше життя. 1962. Січень. С. 10.

[5] К. Ґ. [Кекилія Ґардецька] Анна Франко-Ключко: Іван Франко і його родина. Спомини. Накладом Ліги визволення України, Торонто, 1956. [Рец.] // Наше життя. 1957. Чис. 6. С. 7.

[6] Див., наприклад: Тихолоз Н. З куховарського зшитка Анни Франко-Ключко URL : https://seedsandroots.net/z-kuhovarskogo-zshytka-anny-franko-klyuchko/?fbclid=IwAR3AuWiB0UkytSbMM2HjfEMoFPwPZCJAqzbMlIHVbcbDMidg-INqjc98tbs ; Тихолоз Н. Київський Великдень Анни Франко URL : https://frankolive.wordpress.com/2017/04/15/київський-великдень-анни-франко/ ; Франко-Ключко Г. Іменинний пиріг / Упор. тексту і комент. Н. Тихолоз URL : https://frankolive.wordpress.com/2016/08/27/пиріг-для-тата/

[7] Див.: Вовк Віра. Баляда про св. Кекилію (пам’яті Кекилії Ґардецької) // Наше життя 1962. Чис. 10 (листопад). С. 1.

[8] Волянська-Ґардецька Ц. Іван Франко та інші в Криворівні // Українська літературна газета. 1957. Чис. 5(23). Травень. С. 3; Чис. 6 (24). Червень. С. 3.

[9] Жаб’є – нині селище міського типу Верховина, райцентр Івано-Франківської області. Знаходиться на березі річки Чорний Черемош.

[10] Старенька матірна церковця збудована невідомо коли… – Йдеться про дерев’яну Церкву Різдва Пресвятої Богородиці у Криворівні, збудовану у 1660-х рр. на правому березі річки Чорний Черемош на присілку Заріччя. 1719 р. храм перенесено на лівий берег Черемоша, на присіок Ґрашпарівка, де він знаходиться і до сьогодні. Церква є взірцем гуцульської народної архітектури.

[11]Національного музею ім. митрополита Шептицького… – Музей заснований у лютому 1905 р з ініціативи і на кошти митрополита Андрея Шептицького у Львові. Організацією музею та укомплектуванням музейної колекції займався директор Іларіон Свєнціцький. З 1911 р. музейні фонди розташовувалася у Палаці Дуніковського на вул. Мохнацького (нині Драгоманова), 42. 13 грудня 1913 р. А. Шептицький урочисто передав музей у дар українському народові. З 1991 р. Національний музей у Льві ім. Андрея Шептицького.

[12] Бурачинський Андрій (1793–1871) – священник с. Криворівні у 1831–1871 роках. Наступником на парафії став його син Йосип (1838–1903).

[13]з найстаршою дочкою о. Андрія Бурачинського, Марією… – Марія Бурачинська (в одруженні Волянська; 1865–1935) насправді була не дочкою, а внучкою отця Андрія Бурачинського. Її батьком був отець Йосип Бурачинський (1838–1903), який у шлюбі з Зиновією з Навроцьких (1843–1909) мав шестеро дітей: Цецилію (в одруженні Куровець; 1860–1924), Андрія (1863–1941); Марію (яка 1886 р. стала дружиною о. Олекси Волянського); Ераста (1874–1942), Осипа (1977–1948) Тита-Євгена (1880–1968). Марія Волянська була громадською діячкою, збирала гуцульський фольклор, належала до Товариства руських женщин. Була матір’ю Романа (здогадно 1887–? Загинув на фронтах Першої світової війни), Володимири (здогадно 1893–1953; див. примітку 34), Кекилії (Цецилії) (в одруженні Ґардецька; 1898–1961).

[14] Франко Ольга Федорівна (у дівоцтві – Хоружинська; 1864–1941) – українська громадська діячка, видавчиня, перекладачка. З травня 1886 р. дружина І. Франка. Мати Андрія, Тараса, Петра та Анни Франків.

[15]тіткою Гнатюковою… – Йдеться про Олену Павлівну Гнатюк (у дівоцтві Майовська) (?–1948) – дружину українського етнографа, фольклориста і мовознавця Володимира Гнатюка, яка доводилася двоюрідною сестрою Марії Волянській (з Бурачинських). На її запрошення Франки вперше відвідали Криворівню.

[16] Вуйко Гнатюк… – Гнатюк Володимир Михайлович (1871–1926) – український фольклорист, етнограф, літературознавець, громадський діяч; секретар НТШ (з 1899 р.), член-кореспондент Петербурзької АН (з 1902 р.), голова Етнографічної комісії НТШ (з 1916 р), член ВУАН (з 1924 р.). Один із редакторів «Етнографічного збірника», ЛНВ, серії «Матеріали до української етнології». Він започаткував систематизоване видання українських фольклористичних матеріалів («Галицько-руські анекдоти», 1899; «Галицько-руські народні легенди», т. 1–2, 1902–1903; «Коломийки», т. 1–3, 1905–1907; «Гаївки», 1909; «Етнографічні матеріали з Угорської Русі», т. 1–6, 1897–1911; «Колядки і щедрівки», т. 1–2, 1904–1914 та ін). Близький друг Івана Франка. Автор мемуарів «І. Франко і Наукове товариство імені Шевченка» (1925).

[17]набув там віллу проф. Грушевський… – Уперше М. Грушевський приїхав до Криворівні у липні 1902 р. Спершу він мешкав у місцевого гуцула, а у червні 1907 р. купив у місцевого пана Владислава Пшибиловського дім, у листопаді 1911 р. він купив також маєтність у Ханни Бендер на лівому березі Черемоша. Під час відступу з Карпат 1917 р. російські війська спалили будинок Грушевського у Криворівні (див.: Панькова С., Старков В. Листи Олексія Волянського до Михайла Грушевського за 1902–1927 роки // Український археографічний щорічник. К., 2009. Вип. 13/14. С. 555–618). Про перебування М. Грушевського у Криворівні згадує К. Ґардецька у своєму листі до В. Дорошенка від 24 грудня 1948 р. (Див.: Гирич І. Лист К. Ґардецької до В. Дорошенка про перебування М. Грушевського у Криворівні // Український історичний журнал. 2021. № 5. С. 17–24).

[18] Мітчук Проць (vulgo Цілюк, Цім’юк) – гуцул-знахар, що мешкав на правому березі річки Черемош у с. Криворівня. У нього на літній відпочинок у 1900–1906 рр. зупинялися Іван Франко та його сім’я.

[19]є така знятка… – Тут, очевидно, йдеться про спільне фото В. Гнатюка, І. Франка і О. Волянського. Одначе на сьогодні така світлина невідома.

[20] «Франчата» – так називали дітей Івана Франка: Андрія (1887–1913), Тараса (1889–1971), Петра (1890–1941) і Анну (1892–1988).

[21]в своїх споминах і Гандзя Франко-Ключко. – Йдеться спогади Анни Франко-Ключко «Іван Франко і його родина», які були уперше опубліковані 1956 року у Торонто.

[22] Галущинський Іван Миколайович (1882–1944) – український педагог, громадський діяч, голова товариства «Рідна школа» у Львові (у 1933–1934, 1938–1939 роках).

[23] Писаний Камінь (1 200 м) – мальовничі скелі розташовані у Верховинському районі Івано-Франківської області, на північ від с. Верхній Ясенів і за кілька кілометрів на південний схід від с. Буковець та Буковецького перевалу. Назва скель походить від давніх символічних малюнків-петрогліфів. За припущеннями істориків, колись на скелях було язичницьке капище.

[24]Довбушеві Церкви… – Йдеться про мальовничі скелі серед смерекового лісу на горі Довбушанці, що знаходяться на південь від с. Криворівні. Великі камʼяні глиби та печери-підземелля утворюють своєрідний скельний коридор, у якому, за народними переказами, переховувалися опришки під проводом Олекси Довбуша. Гуцули вірили, що з гори Добвушанки веде хвіртка на той світ, а тому в скелях опришки збудували собі підземні церкви.

[25] Пструги – форель.

[26]1910 року, ми були…на такій самій прогулянці на Довбушеві Церкви із Михайлом Коцюбинським… – До Криворівні М. Коцюбинський приїхав 13 серпня 1910 р. Літував тут також з 19 липня по 14 серпня 1911-го та разом зі сином Юрком з 5 липня до 4 серпня 1912 року. Мешкав у хаті сільського дяка Михайла Мойсейчука на присілку Заріччя, ходив у гори, збирав фольклорно-етнографічний матеріал до своєї повісті «Тіні забутих предків» (1911) Див. також примітку

[27] Чорний Потік – село на Гуцульщині Делятинської селищної громади Надвірнянського району Івано-Франківськоїх області.

[28] Хоткевич Гнат Мартинович (1877–1938) – український письменник, літературознавець, мистецтвознавець, режисер, бандурист, громадський і театральний діяч. Походив з Харкова, 1906 р. переїхав до Львова. Влітку того-таки 1906 р. за порадою В. Гнатюка приїхав до Криворівні і замешкав там аж до 1912 р. у гуцула Петра Потяка. 1910 р. заснував у с. Красноїлля народний самодіяльний гуцульський театр. Гуцульщина надихнула його на створення цілої низки текстів: роману «Камінна душа» (1911), повісті «Довбуш» (1920), збірки «Гірські акварелі» (1914),«Гуцульські образки» (1914–1915), нариси «Гуцули і Гуцульщина» (1920).

[29]Синицями… – гора Синиці(1 186 м) – одна з карпатських вершин, розташована неподалік с. Криворівні. Гуцули називають цю гору ще також Довбушанкою.

[30] Крушельницький Антін Володиславович (1878–1937) – український письменник, критик, журналіст, педагог. Учителював у гімназіях Львова, Відня, Коломиї, Бережан, Городенки. Видавець та редактор журналів «Нові шляхи» (1929–1932) та «Критика» (1933). Автор п’єс «Артистка» (1901), «Філістер», «Герої» (обидві 1902), «Чоловік честі» (1903), «Орли» (1907), збірки оповідань «Пролетарі» (1900), роману «Рубають ліс» (1914), який він справді присвятив «Високоповажним Марії й Олексієві Волянським з Криворівні на спомин 1914 р».

[31]одиначці Колюні (Катерині)… – Йдеться про Катерину Михайлівну Грушевську (1900–1943), українську етносоціологиню, фольклористку, етнографиню, культурологиню, перекладачку. Так ніжно – Колюнею – називали її батьки Михайло Сергійович і Марія Сильвестрівна Грушевські.

[32] Олесь Олександр (справжнє ім’я: Олександр Іванович Кандиба; 1878–1944) – український письменник, перекладач. Працював ветеринарним лікарем у Харківському земстві. Від 1909 р. жив у Києві, працював у редакції «ЛНВ» та видавництві «Лан». 1919 р. емігрував за кордон: мешкав у Будапешті, Відні, Берліні, від 1924 – у Празі. У липні 1912 р. відпочивав у Криворівні в товаристві Франка, М. Коцюбинського, В. Гнатюка, А. Крушельницького. Під впливом цих відвідин написав книгу віршів «На зелених горах» (1915) та драматичну поему «Ніч на полонині» (1943). Батько поета Олега Ольжича.

[33] Ольжич Олег (справжнє ім’я: Олег Олександрович Кандиба; 1907–1944) – український поет, археолог, політичний діяч.

[34] Волянська Володимира Олексіївна (здогадно 1893–1953) – донька Олекси і Марії Волянських, учителька. Закінчила гімназію і університет у Львові, учителювала у селах Волині, згодом – у Косові. З 1939 р. переїхала мешкати до с. Соколівка, де її батько був парохом. Була не одружена. Похована поруч з батьком у Соколівці.

[35] Гнатюк Ірина Володимирівна (1896–1967) – старша донька Володимира Гнатюка. Вийшла заміж за публіциста Василя Косаренка-Косаревича (1891–1964), у шлюбі з яким мала доньку Лялю (Лолу). З 20-х років разом з матір’ю виїхала до Німеччини, де оселилася і прожила до смерті. (Див.: Мушинка М. Доля нащадків Володимира Гнатюка // Народна творчість та етнографія. 1992. №5-6. С. 16).

[36]обидва молоді Юрки, Коцюбинський і Гнатюк,… – Йдеться про синів Михайла Коцюбинського та Володимира Гнатюка:

Коцюбинський Юрій (1896–1937) – український радянський партійний діяч, дипломат. Член ЦК КП(б)У, активний учасник встановлення радянської влади в УСРР, підтримував репресивну політику форсованої індустріалізації та колективізації, як уповноважений з хлібозаготівель у 1932–1933 рр. був організатором масових вилучень зерна у селян. 1935 р. арештований, звинувачений у антирадянській діяльності і засуджений до 6 років заслання. 1936 р. його знову арештовано із звинуваченням у керівництві діяльністю контрреволюційною троцькістською організацією. 8 березня 1937 р. засуджений до розстрілу. 1955 р. реабілітований. Ю Смолич зобразив Ю. Коцюбинського в романі «Мир хатам, війна палацам».

Гнатюк Юрій (1900–1961) – громадський діяч, інженер-гірник. 1925 р. після закінчення навчався у Вищій гірничій академії у Пржібрамі (Чехія) повернувся в СРСР, де працював на виробництві у Дніпропетровську, Луганську і Харкові. 1935 р. звинувачений у причетності до «убивства Кірова» (за статтею «тероризм») і засуджений на 5 років таборів суворого режиму на Колимі. Після цього арешту дружина Ганна Снурщина розірвала з ним стосунки як з «ворогом народу» і не підтримувала зв’язків з його родиною. Сестри Юрія, Ірина і Олександра, нічого не знали про долю свого брата, вважаючи, що його розстріляли 1937 року. Натомість 1940 р. Юрія Гнатюка повторно засуджено, а 1945-го – звільнено із забороною листуватися і вимогою не покидати межі Магадану. Згодом він одружився вдруге з українкою Євгенією Швейкіною, з якою у нього народилося троє синів. До кінця життя ніяких контактів з Україною він не підтримував. Реабілітований 1989 р. Донька Ю. Гнатюка від першого шлюбу, Рада, довідалася про долю батька лише 1990 р. (Див.: Мушинка М. Доля нащадків Володимира Гнатюка // Народна творчість та етнографія. 1992. №5-6. С. 16–19).

[37] Гнатюк Леся (Олександра) Володимирівна (в одруженні – Піснячевська; 1898–1991) – молодша донька Володимира Гнатюка; українська лікарка, громадська діячка, членкиня НТШ. Закінчила медичний факультет Карлового університету у Празі. З 1927 р. жила і працювала лікаркою у Парижі, одна із засновниць Союзу українок у Франції. Залишила спогади про батька.

[38]обидва вони згинуть такою трагічною смертю за український більшовизм. – На час написання і публікації спогадів Цецилії Гардецької Юрій Гнатюк був живий, але родичі і українська спільнота про його долю нічого не знала. Див. примітку 36.

[39]Тарас і Петро, бо Андрій… – Йдеться про синів Івана Франка.

[40]гостину Ольги Кобилянської і Лесі УкраїнкиПо дорозі до с. Буркут Леся Українка 22 липня 1901 р. зупинилася на добу в Криворівні. До Буркута вона прибула 24 липня 1901 р. і поселилася в санаторії, власницею і господинею якого була Теофіла Лакуста. Ольги Кобилянської тоді з нею не було. Це підтверджують і листи Лесі, писані до Кобилянської з Буркута. На початку серпня 1901 р. Лесю Українку в Буркуті відвідав Іван Франко. З того часу збереглася поштова листівка із зображенням Буркута і автографами Івана Франка, Лесі Українки та ін.

[41] Буркут – село Верховинського району Івано-Франківської області, що знаходиться на відстані 70 км від м. Верховина У ХІХ та на початку ХХ ст. мало славу найдавнішого (австро-угорського, а згодом польського) бальнеологічного курорту. З початком Другої світової війни припинило своє існування. У часи СРСР село перетворене на лісозаготівельний і сплавний пункт. Нині село не має жодного жителя.

[42] Ясенів Горішній – село, нині Верхній Ясенів, що у складі Верховинського району, Івано-Франківської області.

[43] Мойсейчук Михайло – дяк криворівнянської церкви, мешкав на присілку Заріччя у Криворівні. У його хаті літували М. Коцюбинський (1910–1912 рр.) та В. Гнатюк у (1900–1915 рр.). Сьогодні на місці цього будинку у Криворівні у хаті Параски Зеленчук розміщено кімнату-музей Михайла Коцюбинського і Володимира Гнатюка.

[44] Крушельницький Антін – Див. примітку 30.

[45] Тимченко Євген Констянтинович (1866–1948) – український мовознавець, лексикограф, поліглот, перекладач. Дійсний член НТШ, член Київської Старої Громади, професор Київського університету. Укладач «Русско-малорусского словаря» (у 2 тт.; 1897–1899), «Історичного словника українського язика» (1930–1932), автор підручників з граматики української мови, монографій з діалектології і граматики.

[46] Красицький Фотій Степанович (1873–1944) – український художник. Внучатий небіж Тараса Шевченка по лінії його сестри Катерини. Автор портретів українських діячів культури, зокрема і прижиттєвих портретів Івана Франка (1907, 1909, початий 1914, закінчений 1940 і 1941 рр.) писаних з натури у Криворівні.

[47] Дорошенко Володимир Вікторович (1879–1963) – український бібліограф, літературознавець, перекладач, громадсько-політичний діяч, з 1925 р. дійсний член НТШ. З 1913 р. голова Бібліографічної комісії НТШ. Входив до складу президії Cоюзу визволення України (1914–1918). Друкувався в журналах «Київська старовина», «Українське життя», ЛНВ, газеті «Рада». Редагував календар-альманах «Дніпро» (1929–1939). З 1909 р. співробітник Бібліотеки НТШ (у 1916–1921 та 1937–39 рр. її директор). У 1939–1944 рр. заступник директора Львівського філіалу Бібліотеки АН УРCР. 1944 р. емігрував до Німеччини, а 1949 р. – до Філадельфії (США). Автор розвідок про життя і творчість В. Cтефаника, І. Франка, Г. Чупринки, М. Грушевського.

[48] Доманицький Василь Миколайович (1877–1910) – український літературознавець, письменник, історик, фольклорист, громадський і кооперативний діяч. Співробітник «Києвской старины», «ЛНВ», «Записок НТШ». Редактор першого повного видання «Кобзаря» Т. Шевченка, дослідник життя і творчости Марка Вовчка. Влітку 1902 р. на запрошення І. Франка побував у Криворівні, відпочивав тут також і у липні-вересні 1908 р.

[49]до 1908 року, до його важкої недуги. – На межі 1907–1908 рр. І. Франко відчув різке погіршення стану здоров’я. Доктор Лев Коссак діагностував тоді у нього запалення нирок. Невдовзі до цього додалися жахливий біль, деформація пальців і параліч обох рук, безсоння, роздразнені нерви та галюцинаторні візії. Через параліч обох рук письменник став абсолютно безпорадним у побуті. Невідступним помічником батька у цей час був син Андрій Франко, який спав з батьком в одній кімнаті, допомагав йому одягатися, годував його і записував під диктування його твори. Після смерті Андрія Франка, допомагали Франкові у роботі секретарі І. Лизанівський, А. Дутчак, Р. Завадович, М. Колодій та ін. З другої половини 1913 р. трохи відновилася діяльність лівої руки, так що Франко міг, стискаючи олівець у кулаці, писати друкованими буквами.

[50]його відвезено на лікування до Ліпіка… – У лютому 1908 р. лікар через важкий стан здоров’я І. Франка заборонив йому будь-яку літературну працю, а у березні порадив поїхати на лікування до Ліпіка (місто у Хорватії). 21 березня 1908 р. Франко виїхав до Ліпіка. Проте здоров’я на цьому курорті не покращилося, а, навпаки, хвороба загострилася і набрала небезпечних для життя форм. Письменник переживав особливо гострі і болючі візії, гарячкові сни і душевні муки. Увесь драматизм і складність цих галюцинаторних переживань і душевного неспокою описав І. Франко у «Історії моєї хороби». 15 або 16 квітня 1908 р. Тарас Франко привіз батька з Ліпіка додому у надзвичайно важкому стані. Одразу по приїзді до Львова І. Франка помістили до закладу для душевно хворих – «Крумелівки». Лікарі не давали жодних надій на одужання і повернення до життя.

[51] Якіб’юк Василь Григорович (vulgo Івандюк; 1866–1944, за іншими даними: 1881 – 1945) – народний лікар і різьбяр, фотограф-самоук, що мешкав на лівому березі Черемоша у с. Криворівня. У його домі з 1906 р. до 1914 р. (за винятком 1908 р.) зупинявся влітку на відпочинок Іван Франко з сім’єю. В. Якіб’юк залишив спогади про перебування Івана Франка в Криворівні (ЛМІФ. Ор.1045, Ор.1052). 1953 р. в хаті В. Якіб’юка відкрито музей Івана Франка.

[52] Фериї – канікули.

[53] Завадович Михайло – вчитель зі Золочева, який під час літування Франка у Криворівні секретарював йому. Мешкав у хаті В. Якіб’юка. Батько українського письменника Романа Завадовича (1903–1985), який залишив спогади «Іван Франко у Карпатах». Збереглося фото В. Якіб’юка, на якому Франко диктує М. Завадовичеві свої твори.

[54] Лукіянович Денис Якович (1873–1965) – український письменник, літературознавець, педагог.

[55]його жінка… – Анна Якіб’юк – друга дружина Василя Якіб’юка.

[56] Колодій Мар’ян – секретар Івана Франка.

[57] Гнатюк ЛесяДив. примітку 37.

[58] В 1927 році вмуровано пам’ятну таблицю у скелі, під якою любив відпочивати Франко… – З нагоди 10-ї річниці з дня смерті Івана Франка на скелі над Чорним Черемошем у Криворівні встановили пам’ятну плиту роботи Івана Марусяка. Ця скеля в народі отримала назву «Франкова скала». Урочисте відкриття таблиці, з витесаним на ній тризубом та написом «В честь Іванові Франкові. Гуцульщина. 1916–1926», відбулося 8 серпня 1926 р. під звуки 12 трембіт при велелюдному зібранні. Свято продовжилося біля хати Василя Якіб’юка, де гуцули ділилися спогадами про зустрічі з письменником. Серед присутніх були Петро Шекерик-Доників та Кекилія Гардецька з чоловіком Маркіяном. 1927 р. після руйнівної повені дорогу під скелею було змито. Тому В. Якіб’юк демонтував і заховав її. Сьогодні таблиця зберігається у фондах Літературно-меморіального музею Івана Франка у Криворівні.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s