© Ярослава МЕЛЬНИК
Докторка філологічних наук,
професорка кафедри філології Українського католицького університету (Львів),
професорка Українського вільного університету (Мюнхен)
13 грудня 1913 року на урочистому відкритті Національного музею у Львові зустрілися два провідники українського народу, два українські Мойсеї ― Іван Франко і митрополит Андрей Шептицький. Як повідомляла тогочасна українська преса, сиділи вони праворуч від імпровізованого «престолу» посеред зали серед найпочесніших гостей. Після завершення урочистої частини «витався Ексц[еленція] Митрополит з поодинокими відпоручниками і гістьми і говорив довше між иншим з др. Іваном Франком».
Саме під час цієї зустрічі Іван Франко подарував митрополитові Андрею книжку «Адам Мiцкевич. Wielka Utrata, iсторична драма з рр. 1831–1832. З додатком життєпису А.Мiцкевича та вибору його поезiй у перекладi на українську мову видав др. Iван Франко» з дарчим написом: «Його Преосвященству Митрополітови ґр[афу] Андрієви Шептицькому con amplissimi e fecondissimi gratulaziоni в день іменин 13 грудня 1913 р. Іван Франко». У відповідь митрополит Андрей Шептицький вручив Франкові свою візитку, на якій написав: «О.Андрей Шептицький цілим серцем дякує за так цінну і інтересну книжку і за пам’ять».
Про «Wielką Utratę, це сенсаційне свого часу видання письменника, яким він так пишався в смеркальні роки, про Франків комплекс Адама Міцкевича, а також про мандрівку примірника Wielkiej Utraty з автографом письменника з особистої бібліотеки митрополита на Святоюрській горі до Музею письменника у Львові – розвідка Ярослави Мельник, яку пропонуємо сьогодні нашим читачам. Авторка щиро вдячна художнику Романові Скибі, а також співробітницям відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України Тетяні Голяк і Наталці Лисенко і Дому Франка (Наталі Тихолоз і Богдані Мелих) за допомогу в пошуку світлин до цього сюжету.
З-поміж різноаспектних, хронологічно віддалених і водночас неподільно пов’язаних між собою аспектів теми «Іван Франко і Адам Міцкевич», які творять єдиний «складний, болючий і цікавий франківський комплекс Адама Міцкевича»[1], на особливу увагу заслуговує звернення Івана Франка до постаті польського поета в останні роки життя, зокрема його публікація манускрипту невідомого автора яктвору Адама Міцкевича. Це ще одна загадка психологічного феномена письменника останніх років життя, оте «недовідоме в людині і в природі» (І.Франко), до якого значною мірою ані ми, ані сучасники поета виявилися не готовими.
Адам Міцкевич 
Іван Франко. Фото 1913 р. 
Митрополит Андрей Шептицький
Так, безмiрно страждаючи в «остатню часть» своєї земної дороги вiд «переслiдування з боку ворожих духів», поет подекуди навiть знаходив певну вiдраду, чи, радше, своєрiдну винагороду за свої муки у вiрi, що «завдяки слуху, отвореного на голоси духів», «сего незвичайного дару, одержаного з волi Провидiння», завдяки тому, що й очi його стали «вiдкритими на з’явища надзмислового свiту», вiн зробив вiдкриття «величезної ваги для всього людства» i мав «надiю опублiкувати їх i подати до загального вiдома тодi», коли «його руки будуть вiльними i коли результат довголiтньої працi над їх увiльненням дасть […] змогу опублiкувати все те без докорiв у фантазуванні або у брехні»[2]..
До здійснених таким чином епохальних відкриттів І.Франко відносив публікацію Wielkiej Utraty, манускрипту невiдомого автора, який вiн купив 1902 або 1903 року в антикварнiй крамницi, як п’ятої «нововiдкритої» частини «Дзядів» Адама Мiцкевича. «Восени 1908 р. я по-звичайному людському погляду надприродною, а в моїм теперiшнiм станi природною дорогою одержав вiдомiсть, що червоно оправлений рукопис у моїм посiданнi мiстить твiр Мiцкевича, не автограф, а тiльки копiю, переписану в Парижi, незабаром по написанню твору, знайомою жiнки Мiцкевича, Янiною Вiтвiцькою, без вiдома самого Мiцкевича, i що його заголовок по замислу самого Мiцкевича був Wielka Utratа», — писав Франко в передньому слові до драми[3].
Обкладинка видання 
“Адам Міцкевич. Wielka Utrata”
Значно детальніше, ніж у передмові до Wielkiej Utraty, письменник оповів історію свого відкриття Михайлові Мочульському восени 1909 р.
«Не пам’ятаю добре, чи перед подорожжю Франка до Одеси, чи після неї, пам’ятаю тільки, що це було восени й коло єзуїтського костелу у Львові, як він, здибавши мене, почав розказувати, що віднайшов частину Dziadów Міцкевича і хоче її друкувати в “Записках Наукового товариства ім. Шевченка”. Мене дуже здивувало і відкриття поета, і його замір друкувати “відкриту” частину Dziadów в “Записках”, і я поспитав його, яким способом вдалося йому зробити таке відкриття. Поет відповів мені, що сам рукопис щасливим випадком купив він у антикваря Гельцля, й дуже радо оповів мені історію мандрівки того рукопису, далеко ширше, як написано у вступі до виданого рукопису під назвою Wielka Utrata. Рукопис, а властиво копія Міцкевичевого твору, переходив з рук до рук, аж накінець опинився в руках митрополита Йосифа Сембратовича, потім кардинала Сильвестра Сембратовича, а по його смерти з його бібліотеки попав в руки Гельцля»[4].
Про те, що його знахідка походить зі собору Юра приблизно в той самий час (1909 або 1910 р.) І.Франко розказав також священникові Йосифові Застирцю, називаючи при тім ще одну особу, у руках якої була Wielka Utrata. На запитання Й.Застирця, звідки до нього потрапила незнана частина Dziadów, Франко відповів, що натрапив на неї в антикварні, а «рукопис походить зі св. Юра, від каноніка небіжчика Лаврівського. Був се образований чоловік. Він мусив дістати сей рукопис від якогось польського еміґранта»[5].
Михайло Мочульський 
Йосип Застирець 
Михайло Грушевський
1 липня 1909 р. на засіданні секції Наукового товариства імени Шевченка у Львові письменник запропонував оприлюднити його знахідку в «Записках» НТШ. Коли Михайло Грушевський поцікавився, звідки відомо, що це рукопис Адама Міцкевича, Франко відповів, що «Міцкевич сам прийшов і сказав»[6]. Через місяць, 1 серпня 1909 р., Михайло Мочульський, якому, як і Степанові Томашівському, М.Грушевський, засумнівавшися в авторстві Міцкевича, доручив наукову експертизу й вияснення можливості друку віднайденого рукопису, написав голові НТШ про свою думку: «В п’ятницю дістав я від др. Томашівського драму, якій др. Франко дав заголовок Wielka Utratа, вступну статтю до неї, написану рівнож др. Франком. Зараз прочитав я статтю та перший vidok з драми і кілька сцен з другого vidokи, і се вповні вистарчає мені, щоб виробити собі суд, чи Міцкевич автор сеї драми чи ні. Стаття Франка зробила на мене прикре враження. Аж не хочеться вірити, що її писав чоловік з такою залізною логікою, як др. Франко! На ній дається пізнати упадок його духових сил. І коли зіставити сю статтю з недавно друкованими його статтями — то упадок дуже значний […]. Загалом стаття, як вже видно з моїх виписків, майже на кождім кроці грішить браком логіки, написана хаотично, без зв’язи й плану. Часом проявляється в ній огник свідомости, але блищить він лише хвильку й гасне»[7]. Відтак Михайло Грушевський вiдмовився друкувати Франкову знахiдку в «Записках» НТШ, дипломатично мотивуючи своє рішення тим, що Wielkа Utratа не має нiчого спiльного з українознавством.
І все ж драма побачила світ. Пiд титулом «Адам Мiцкевич. Wielka Utrata, iсторична драма з рр. 1831–1832. З додатком життєпису А.Мiцкевича та вибору його поезiй у перекладi на українську мову видав др. Iван Франко» книжка з’явилася у львівських книгарнях наприкiнцi 1913 р., якраз напередоднi польського Рiздва, хоча на палiтурцi зазначено наступний (1914) рiк. У самого письменника довгоочiкуване видання було ще ранiше[8]. Так, уже 13 грудня 1913 р. вiн вручив із дарчим написом Wielką Utratę митрополитовi Андрею Шептицькому на відкритті Національного музею у Львові: «Його Преосвященству Митрополітови ґр[афу] Андрієви Шептицькому con amplissimi e fecondissimi gratulaziоni в день іменин 13 грудня 1913 р. Іван Франко»[9]. У відповідь митрополит Андрей Шептицький вручив Франкові свою візитку, на якій написав: «О.Андрей Шептицький цілим серцем дякує за так цінну і інтересну книжку і за пам’ять»[10]. Примiрник Wielkiej Utraty здарчим написом І.Франка Андрею Шептицькому зберігався до 1946 р. в особистій бібліотеці митрополита на Святоюрській горі, відтак — у Львівській науковій бібліотеці ім.Василя Стефаника, у бібліотеці франкознавця Мирослава Мороза, з 1991 р. — у Львівському літературно-меморіальному музеї Івана Франка[11].
Але повертаємося до історії видання Wielkiej Utraty. Франко з величезним нетерпiнням чекав появи цього видання, наполегливо прохаючи директора друкарнi НТШ Кароля Беднарського приспiшити його друк, аби встигнути до свята пiднести полякам «сей несподiваний для них дар». На думку Григорія Грабовича, наполегливiсть Франка видати знайдений манускрипт із великим зусиллям i значними грошовими витратами «мусила видатися мономаніакальною»[12]. Письменник видав драму за свої кошти, з руїною власної бiдної каси» (М.Мочульський), витративши на публiкацiю 1000 примірників понад 2700 корон[13]. Жодне власне його видання не виходило так розкiшно й не було таким дорогим. Із поліграфічного боку, зазначає Богдан Якимович, Wielkа Utratа — «зразок одного з найкращих українських друків першої половини ХХ ст. І хоч ніхто з художників книги не був причетний до її видання, на увагу заслуговує цікаве оформлення обкладинки, титульного аркуша, двоколірний друк цих елементів, а також шмуцтитул додатку, де Франко подав “вибір поезій Адама Міцкевича” […] та портрет Юліяна Костянтина Ордона»[14].
Що стосується коштів, затрачених на друк манускрипту, то у Львовi Wielką Utratę іронiчно називали Wielką Utratą pieniędzy[15]. За словами репортера польської газети Przegląd Яна Парандовського, мало хто міг дозволити собі придбати таке дороге видання. Не купляли книгу ні українці, ні поляки[16]. Володимир Дорошенко, згадуючи про видання письменника останнiх рокiв життя, зазначав: «Видавав Франко, вже бувши хворим, багато речей власним коштом, витрачаючи на це гонорари, якi одержував за свої писання. За законом, друкарнi не мали права приймати вiд Франка як чоловiка, невiдповiдального за свої вчинки, нiяких замовлень без згоди його опiкуна К.Бандрiвського, але вони на це не зважали, ставлячи Бандрiвського перед довершеним фактом. З домашнiх нiхто про це не дбав: Ольга Федорiвна — через свою хронiчну хворобу, а дiти, окрiм хiба що старшого Андрiя, через свою молодість»[17].
Стосовно Wielkiej Utraty, то I.Франко сподiвався, що вона принесе йому не лишень неабияку славу, але й значну матерiальну винагороду. У чернетці свого заповіту «до однієї з категорій движимого свого маєтку» він зарахував прибуток від реалізації видань, здійснених власним накладом. До найвагоміших серед них зачислив саме Wielką Utratę: «Особливо ся остатня книжка, якби тільки пішла, я надіюся, представить досить значний капітал»[18]. «Вагу та значення того пiдприємства, може, оцiните також i Ви, шановний Пане професоре, коли одержите мою книжку», — писав I.Франко ще раніше, 24 листопада 1913 р., М.Грушевському[19].
Першим із газетярів про «цікаве видання д-ра Франка, яке найближчими днями з’явиться на полицях книгарень», повідомив Сидір Твердохліб (22 грудня 1913 р.)[20]. Але минуло зовсiм небагато часу пiсля виходу Франкового видання у свiт, як польський комiтет у справах преси заборонив його розповсюджувати, причому акцент на заборонi Wielkiej Utraty робився особливий[21]. Причини конфiскацiї не пояснювалися, либонь, тому що всiм вони були добре вiдомi, позаяк вихiд книжки викликав свого часу значний резонанс у пресi. На публiкацiю українського письменника з’явилася низка рецензiй у польських часописах (львiвських, київських, кракiвських, варшавських, познанських), а також відгуки в чеськiй перiодицi[22]. Як свідчить біблiографiя Iвана Калиновича «Польськi науковi причинки по українознавству (за 1914–1916 рр.)», цiй темi польська критика тодi придiлила найбiльше уваги (побiч із вiдгуками на вiдзначення 100-х роковин вiд дня народження Тараса Шевченка та некрологами на смерть Iвана Франка)[23]. Таким чином, твердження деяких мемуаристiв (Г.Бiгеляйзена, А.Дутчака, М.Мочульського) і сучасних дослiдникiв про те, шо Франкове видання пройшло майже непомiтно, не цiлком справедливе. Хiба що з огляду на українськi газети, якi обмежилися нейтральними повiдомленнями про вихiд нової книжки д-ра I.Франка, але й їх було обмаль.
Польська преса однозначно потрактувала Wielką Utratę як документ душевної недуги I.Франка, що має лише винятково бiографiчне значення. «Сенсацiя, викликана хворою уявою хворобливо настроєного письменника». «Д-р Франко впав жертвою дивної автосугестiї» — лейтмотив майже всiх рецензiй у польських часописах[24]. Окрiм того, писав І.Калинович, «польська публiцистика накинулася на покiйного Франка всякого роду ненауковими епiтетами, називаючи Wielką Utratę “зухвалою спекуляцією”,“негiдною заявою”».
Тим часом сам I.Франко був глибоко переконаний у тому, що «такого прекрасного, генiального твору не мiг написати нi один iнший польський поет, а лише Адам Міцкевич»[25]. Свої аргументи стосовно авторства А.Мiцкевича він детально виклав у передньому словi до драми, а також у декiлькох листах, зосібна, у листi до Яна Парандовського вiд 3 сiчня 1914 р. i до сина Адама Мiцкевича Владислава вiд 23 сiчня 1914 р.
Адресати згаданих листiв не забарилися вiдразу їх обнародувати. Так, Ян Парандовський опублiкував Франків лист у газетi Przegląd[26], через пiвстолiття, 1968 р., гадаючи, що «видатний документ із життя українського письменника варто зберегти від забуття», ще раз видрукував його[27]. Особливо багато часописiв вмiстили на своїх сторiнках кореспондентку I.Франка до В.Мiцкевича (разом із вiдповiддю останнього)[28].
На відміну від І.Франка, критика в авторстві А.Міцкевича, м’яко кажучи, вельми сумнiвалася, у тому числi такi авторитетнi знавцi творчостi польського поета, як Юзеф Каллєнбах, Олександр Брікнер, Генрік Бiґеляйзен. «Одного дня, — згадував Г.Бiґеляйзен, — приходить до мене Франко з пожовклим рукописом. Запитую його про сенс принесеного манускрипту. Франко з торжественною повагою достойно відповів: “Це є невідомий твір А.Міцкевича; приношу тобі його до оцінки”. Я віднісся до рукопису з недовір’ям і упередженням. Франко мене за це ще й виганьбив, кажучи: “Що то за критик з тебе, коли не признаєш таких цінностей?!” Знаючи знаменито кожну лiтеру, найдрiбнiшу рiч Мiцкевича, я пiсля прочитання рукопису заявив Франковi, що принесений ним твiр є сучасний Мiцкевичевi та написаний пiд впливом третьої частини Dziadów. Франко не довiряв моїм висновкам i послав твiр на рецензiю Олександровi Брікнеровi до Берлiна. Брікнер висказав таку саму думку, що і я, лиш iншими словами»[29]. Сам I.Франко натомість твердив, що Г.Бiґеляйзен не читав Wielkіej Utraty: «… Не пробуючи прочитати анi одної сторiнки рукопису, вiн заявив рiшучо, що знає напам’ять усю спадщину Мiцкевича i вважає попросту неможливим, аби Мiцкевич мiг написати таку драму. Коли я заявив йому свiй намiр надрукувати сю драму, вiн не менш рiшучо заповiв менi, що поляки спротивляться моїй догадцi про її авторство та в скорім часi докажуть її безпідставність»[30].
Для опонентiв Франка найвразливiшим мiсцем в його атрибуцiї автора драми виявилося твердження про те, що сам дух А.Мiцкевича вказав йому на цей шедевр Iншими, Франковими, так би мовити, логiчнiшими аргументами, критика загалом знехтувала. Зосiбна тими, що вiн знайшов пiдтвердження своєї гiпотези в деяких листах А.Мiцкевича та в фактах його бiографiї. Лише почасти спробу розiбратися в них зробили В.Мiцкевич (попри нестерпно глузливий тон його рецензiї на Франкову публiкацiю) та особливо Я.Парандовський, який, за його словами, «цiлком поважно, з апаратом критично-науковим» пiдiйшов до проблеми авторства Мiцкевича. Молодий критик міркував, що вiн мав «очевидну перевагу перед усiма, що перед тим писали про Wielką Utracę, — лист I.Франка. В есе «Спогад про Wielką Utratę» (1968) Я.Парандовський відтворив iсторiю свого листування з українським письменником: «Я був, мабуть, одним iз перших, хто купив цей великий том, не лише з цiкавості, але також i з вирахування. Я писав тодi свої першi лiтературнi фейлетони у львiвському Przeglądzie i через шибку книгарнi вiдчув сенсацiю у тiй несподiванiй публiкацiї. Треба сказати, що я був свіжо по матурі і в моїй голові ще шуміло від Міцкевичівських дат і подій. Я перестудіював книжку сумлінно, аж занадто сумлінно як на газетяра […]. Заскочений кiлькома неясними увагами у вступi, яким Франко попередив свою публiкацiю, я звернувся до нього з проханням про пояснення й отримав листа…»[31].
Сторінки рукопису 
драми 
“Wielka Utrata”
Заперечення В.Міцкевича та Я.Парандовського зводилися головно до того, що не могла так довго жодна драма А.Мiцкевича залишатися невiдомою з огляду на його чiльне мiсце серед польської емiґрацiї в Парижi. Це, по-перше. По-друге, не було на емiграцiї ніякої Янiни Вiтвiцької, яка (за І.Франком) буцiмто зробила копiю з драми А.Мiцкевича. По-третє, не один Мiцкевич мав намiр написати подальшi частини «Дзядів». Так, зауважував В.Мiцкевич, iнший польський автор, I.Малiновський, оголосив свого часу Nowe Dziady. Нарештi, у бездарному творi невiдомого автора, який опублiкував I.Франко, немає анi двох рядкiв, якi би робили враження, що вони походять із-пiд пера А.Мiцкевича. «Твiр нагадує дитя, народжене не на паризькому, а на львiвському бруку. Коли б сам I.Франко не приховувався пiд маскою проблематичної Янiни Вітвицької», — iронiзував В.Мiцкевич[32].
Щоправда, деякі рецензенти, подібно, як i Г.Бiґеляйзен, визнавали, що драма написана пiд безсумнiвним впливом «Дзядів» А.Мiцкевича, iншi натомiсть висували свої гiпотези стосовно особи автора. Так, на думку професора Б.Дубовського, Wіelką Utratę написав Е.Желiговський, автор «Йордану»[33]. Цікаву гіпотезу щодо авторства драми висунув Богдан Якимович. На його думку (а також на думку Феодосія Стеблія), Wіelkа Utratа,наімовірніше, вийшла з-під пера Каспера Ценґлевича, представника т.зв. польської школи в українській поезії, активного учасника польського повстання 1830–1831 років[34].
Одначе прикметно, що якраз версiя авторів відгуків про те, що сам I.Франко був якщо не автором, то співатором Wielkiej Utraty, знайшла послiдовникiв. Зосібна, Андрiй Дутчак, який виконував інколи в письменника послуги секретаря, писав, що вiн — наочний свiдок, як I.Франко сам писав початок i закiнчення драми, а також переробляв центральну частину: «Справа з цим твором була така: Франко знайшов невелику часть якогось старого, недрукованого рукопису, без початку і кінця, в одній із антикварень м. Львова, почав його читати і з початку заявив мені, що це, мабуть, часть твору Міцкевича Dziady. Коли ж він почав порівнювати цей твір з Dziad-ами,переконався, що це цілком щось інше. Тоді Франко докомбінував сам початок та кінець до знайденої частини та змінив дещо і з самої знайденої частини.Все це старався Франко видержувати в мові часу Міцкевича та підтягнути під Міцкевичів спосіб писання […]. Його гнала якась жадоба докінчити твір, побачити його повним, цілим. Він не міг оволодіти собою і побороти цю жадобу…»[35]. Мiж iншим, на цi слова Андрія Дутчака, визнавши їх доволі вiрогiдними, посилався Григорій Грабович у цiкавiй статтi «Iван Франко i Адам Міцкевич»[36]. Про те, що письменник, очевидно, «підправляв» текст, писав і М.Мочульський: «Рівняючи тепер у пам’яті текст копії Wielkiej Utraty з видрукованим у книзі текстом, мені здається, що Франко значно виправив писаний текст, а то в ньому було стільки усяких помилок, що трудно було читати»[37]. Дописував Франко поему чи ні, а якщо так, то якою є його лепта в опублікованому тексті драми, пише Богдан Якимович, легко встановити, порівнявши першодрук із оригіналом[38]. Той «червоно оправлений рукопис», на який Франко натрапив свого часу в антикварні Гельцля, зберігається зараз в особистому архіві письменника у Відділі рукописів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України[39].
Знову повертаючися до оцiнки Франкового видання у польськомовній критиці, зазначу, що деякі рецензенти, вiдзначивши переднє слово українського письменника до драми та особливо його переклади поезiй А.Мiцкевича, досить помірковано поставилися до цiєї сенсацiйної публiкацiї. Зокрема, одним iз найтолерантнiших до I.Франка було повiдомлення в часописі Krytyka: «Поклонiння Франка перед духом Мiцкевича, пошана, вiддана польськiй культурi, бажання бачити в поляках братiв — об’ява з боку Франка шляхетна i кожен поляк повинен так простягнуту руку потиснути»[40]. Відповідно, Єжи Коллєр, коментуючи Франкове видання та його лист до Владислава Міцкевича, резюмує: «Не погоджуючись, а навіть поборюючи гіпотезу д-ра Франка, належить піднести і пошанувати добру волю і гаряче прагнення стопити ворожі почуття взаємної ненависті у святім полум’ї великої поезії»[41]. І насамкінець опінія Юзефа Каллєнбаха: «Хай це не Міцкевич, але хай будуть похвалені добрі наміри»[42].
Правда, варто підкреслити, що значною мiрою на подiбнi позитивнi вiдгуки впливало те, що багато полякiв потрактували Wielką Utratę як спокуту I.Франка за свiй «давнiй гріх» — статтю «Поет зради».
Ця публікація мала полярний вплив на оцiнку Франкового видання. З одного боку, як щойно мовилося, поляки сприйняли Wielką Utratę як «голос з поклоном Польщі», з другого — бiльшiсть критикiв украй вороже поставилися до Франкової публікації (здебiльшого навiть не читаючи її) крiзь призму такого драматичного для українського письменника виступу 1897 р. Про генезу цієї Франкової статті, а також про полеміку, що розгорнулася навколо неї, багато писалося в українській і польській літературі[43], тут лише зазначу, що саме цей етапний в багатьох аспектах для бiографiї письменника текст надовго роз’єднав його з польським громадянством. Спершу, пiсля виходу «Поета зради» у свiт, польська преса закидала І.Франка камінням. «Уся Польща остiкаєся на Франка. У п’ятницю вечором має тут бути диспут на тему Ein Dichter des Verrates. Я, бiдний, маю боронити Франка. Ба, чи провалять голову, чи нi?»[44]— писав Василь Стефаник у травнi 1897 р. із Кракова до своєї нареченої Ольги Гаморак.
Польські критики оцінили Франкову статтю як «ославлення найбільшого польського поета в Європі», як «суцільні фальшування» (Г.Монат)[45], навіть як конкретну спробу з боку українського письменника перешкодити спорудженню пам’ятника А.Міцкевичеві у Варшаві. Так, зокрема, вважав В.Спасович. На думку цього критика, а також П.Варта (У.Пільца), «напад» І.Франка на польського поета був загалом спрямований «проти поліпшення російсько-польських взаємин»[46]. «Яким чином зі щирого друга поляків і багатолітнього співробітника польських журналів міг виродитися такий затятий ворог, неперебірливий в засобах, що в своїй злобі доходить до галюцинацій?» — обурювався П.Варта[47]. Особливо вороже відреагували на статтю І.Франка деякі польські кола у Львові. У той час на мурах міста можна було побачити плакати з наругами й напастями на І.Франка. Так, на стіні камениці при вулиці Зиблікевича, де мешкав поет, «з’явився напис червоною фарбою: Tu miezka łotr Iwan Franko! а на дереві навпроти дому гойдалася з ганчірок зроблена лялька з пришпиленим написом: Iwan Frankо!»[48]. «Підлим і нікчемним наклепником» назвали І.Франка у своєму відкритому листі члени польської Czytelni Akademickiej (з таким поглядом не годилися лише деякі польські студенти)[49]. Про те, наскільки ворожим упродовж багатьох років було ставлення до І.Франка з боку окремих польських кіл, більш аніж красномовно свідчить реакція однієї з польських газет на його хворобу в 1908 р. «Нарешті, — писалося тоді на сторінках Kurjera Porannego, — того скаженого ворога всього польського розбив параліч»[50]. І для В.Яблоновського, автора книжки Rozprawy i wrarzenia literackie (1913), І.Франко продовжував залишатися «потайною гадюкою»: «Пригадуєш, — звертався автор до свого неназваного приятеля, — як ми протегували йому в Głosie, а він за все, отримане від нас, відплатив згідно з традиціями своїх предків (sic!) відомим пасквілем на Міцкевича»[51].
Згодом на зміну лайкам і погрозам прийшла майже повна ігнорація українського письменника в польських літературних колах. «У той час, коли офіційні кола речників польської літератури з поспішністю підносили на п’єдестал кожного третьорядного перекладача на західноєвропейські мови, забуто про те, що біля нас син українського люду […] Іван Франко, який стільки праці вклав для популяризування великого польського письменника серед українського суспільства», — писав 1941 р. Ю.Борейша[52]. Вельми прикметно, що навіть деякі особисті знайомі І.Франка, дуже прихильні до нього, свого часу сприйняли «Поета зради» як явище, що розлучило їх з українським поетом (Ян Каспрович).
Не погоджувалися з Франковим потрактуванням А.Міцкевича як поета зради й співробітники Kurjera Lwowskiego, часопису, з яким І.Франко тісно співпрацював майже 10 літ. Зі спогадів Василя Щурата: «Навіть найближчі до нього, найбільші друзі його в редакції Kurjera Lwowskiego, де був десять літ найкращим співробітником, навіть ті, що, зрівноважившись по роках, взяли участь у похороні Франка, — й вони не вміли зайняти становища. Та бодай здержались від дразливого виступу проти нього. Коли Франко появився в редакції за своїм бюрком, винеслися всі товариші в іншу кімнату, не привітавшись з ним, і делегували з-поміж себе п. Фрилінга, щоб пішов до Франка сказати йому: Pan tu nie masz miejsca!»[53]. Трохи інакше, аніж Василь Щурат, якому, на думку М.Мочульського, про прикру пригоду І.Франка розповіли знайомі польські журналісти, писав про звільнення письменника з Kurjera Lwowskiego М.Павлик: «Франка прогнано з “Kур. Лв.” … 11-го мая т.р. заочно письмом»[54].
Якою була реакція І.Франка на випади з польського боку? На позір виходило, що він навдивовиж спокійно переніс усі образи. «Прийняв удар з мужеською рішучістю, з філософічною резиґнацією, — свідчив Г. Біґеляйзен. — Почував себе моральним витязем. З якимось надлюдським завороженням, з якоюсь надземною величністю зумів замкнути весь внутрішній біль зранених почувань у собі. На оцей їдкий ворожий вереск, що довкола нього метушився, шалів, не відповів їм ні одним словом. Був великим чоловіком»[55]. Між іншим, Г.Бiґеляйзен “зводив в обороні І. Франка”, як сам казав, «завзяті бої»: «Мої заяви, що Франко в своїй статті руководився виключно літературними мотивами, обурюючись на первісне католицьке критикування Міцкевичевої поеми, оставалися безгомонними для розбурханого польського громадянства. А Франко чей же мав поважний і для поляків аргумент, коли покликувався в своїй статті на Словацького, котрий в Bieniowskim батожить Валленрода за те, що ввів до польської літератури зраду як систему і як методу!»[56].
Франко, справді,дуже гідно переніс усі напади на нього після публікації «Поета зради». Окрім витриманої, виваженої відповіді одному з критиків — Г.Монатові[57], реакцією поета було майже цілковите мовчання. З листа І.Франка до І.Бодуена де Куртене (друга половина лютого 1898 р.): «Після такої полеміки, якої я зазнав з польського боку, перо випадало у мене з руки […]. Я волів терпіти зневагу, ніж виправдовуватися перед такими суддями»[58]. Хоча відразу ж після перших відгуків у польській пресі І.Франко, вважаючи, що критики його статті «або не читали її зовсім, познайомившись з її змістом з повідомлень польських газет, або читали з упередженням, через патріотичні окуляри»[59], вирішив «вияснити детальніше» «справу з Міцкевичем» і написав статтю Polnische Polemik, де «на двох останніх сторінках рукопису зібрав основні думки першої статті». Але редакція Die Zeit-у, «щоб не роздмухувати справи», відмовилася її надрукувати. Очевидно, із тих самих міркувань не «пустив її в хід» І.Бодуен де Куртене, якому І.Франко також надіслав цю статтю.
Так само назверх спокійно І.Франко переніс й насмішкуваті рецензії на Wielką Utratę. Проте відчув себе дуже ображеним, коли Ст.Василевський у Gazeсie Wieczornej (1914, №2) відніс його відкриття до розряду спіритичних явищ, і в листі до Я.Парандовського від 3 січня 1914 р. заперечив, написавши, що його відкриття не має нічого спільного зі спіритизмом. «Це твердження, легковажно виведене з моїх слів з передмови до мого видання драми Міцкевича, є цілком неправдиве, я ніколи не був спіритистом і не є ним до сих пір, але від квітня 1908 р. з ласки Божої я маю дар слуху, відкритого на голоси духів, а також — зору, відкритого на з’явища надзмислового світу»[60]. Незважаючи на фіаско, яке І. Франко потерпів із виданням Wielkiej Utraty, у час російської окупації Львова він лагодив до друку в “Міжнародній бібліотеці” німецькомовне видання цієї книжки. «Я бачив, — згадував М.Мочульський, — у коректі перші листки того видання, що не дійшло до кінця»[61].
… Але удари виявилися надто болючими. Вiд них I.Франко не змiг оправитися до кiнця своїх днiв. «Був паралiзований i вряди-годи навiдувала його манiя духу Мiцкевича. Це є до певної мiри дуже знаменний об’яв. Нам слiд здогадуватися, що антимiцкевичiвський виступ, зокрема вiдгомiн цього iнциденту в Франковому оточеннi, був засильний i надто нагальний для психiчної конструкцiї українського Каменяра»[62]. Тому, на думку багатьох критикiв, iм’я А.Мiцкевича на палiтурцi Франкового видання 1913 р. з’явилося аж ніяк не випадково, цим вiн нiбито прагнув виправити свiй необачний крок i очистити власне сумлiння.
Звiсно, Wielka Utrata багатьма вузлами поєднана з «Поетом зради» — як у сенсi психологiчному, так i в сенсі лiтературному. I цiлком, очевидно, має право на iснування думка, що хворий письменник прагнув «придобрити духа А.Мiцкевича за статтю “Поет зради”, подiбно, як ранiше […] очистив iз своїх закидiв Драгоманова у другому томi листiв до нього»[63].
Але, гадаю, було би вельми цiкаво для остаточного розставлення крапок над «i» — був чи не був А.Мiцкевич автором Wielkiej Utraty — здiйснити водночас із генетично-каузальним i ґрунтовний фiлологiчний аналiз цього манускрипту в порiвняннi з творами А.Мiцкевича. Почасти спробу такого генетично-каузального пiдходу зробив 1931 р. польський дослiдник Т.Задерецький, коли, здавалося, усi пристрастi навколо цього питання давно уляглися. Очевидно, тим i пояснюється спокiйний тон його дослiдження, хоча висновок i збiгається з думкою сучасної Франкові критики: «На жаль, помилився Франко, помилився щодо особи автора, помилився в оцiнцi артистичних достоїнств, помилився в доведеннi генези твору i помилково час його написання окреслив»[64]. Такий генетично-каузальний аналiз тим паче необхiдний з огляду на те, що в аргументах обидвох супротивних сторiн — i Франка, і його опонентів.— є чимало суперечливих моментiв. I ще: мабуть, не треба так беззастережно вiдкидати й моментами непомильне Франкове чуття iнтуїцiї, можливо, у час хвороби лише фразеологiчно оформлене ним, як «зносини […] з свiтом духів», тут — із духом Адама Мiцкевича.
Але оскiльки цi складнi питання залишаються наразі нерозв’язаними, останнє, гадаю, назагал «поза межами можливого» нашого пiзнання, повернiмося ще раз до зв’язкiв Wielkiej Utraty з «Поетом зради», зокрема до Франкової iнтерпретацiї у названих творах проблеми зради. Нагадаю: у «Поетові зради» I.Франко однозначно не сприйняв засади А.Мiцкевича про те, що для поневоленої нацiї є необов’язковим дотримання норм традицiйної моралi, категорично засудив так звану «патрiотичну зраду», спiвцем якої, на його думку, був найбiльший польський поет: «… Зрада в своїх найрiзнорiднiших формах творила головну тему майже всiх його поезiй, […] ця зрада — й це найхарактернiше малюється тут не як низька хиба, як заперечення етичного почування, але дуже часто як щось геройське, а деколи навiть як щось iдеальне, продиктоване найвищим патріотизмом»[65]. «Ось цього моменту в Мiцкевича, — підкреслює Оксана Забужко, — Франко нiколи не мiг сприйняти нi як мислитель — фiлософ нацiональної iдеї, нi як “цiлий чоловiк”» [66].
Вельми характерно, що такий самий погляд на «патрiотичну зраду», як у «Поетi зради», критик через рiк (1898) висловив у статтi про Лесю Українку. Звернувши увагу на мотив зради в деяких творах поетеси («Самсон», « Грiшниця», Fiat nox! («Хай буде тьма!»), «Хвилина розпачу»), зокрема, зацитувавши отi рядки:
О, горе нам усiм! Хай гине честь, сумлiння,
Аби упала ся тюремная стiна!
Нехай вона впаде, i зрушене камiння
Покриє нас i нашi iмена
критик вiдзначав: «Сучаснi росiйськi вiдносини не раз викликали таку розпучливу думку в поетiв: пригадаймо хоча б вiрш Некрасова на смерть Писарєва, де вiн вiд правдивого новочасного героя жадав навiть резиґнацiї з особистої чести:
Тот герой, кто и честь свою губит,
Когда жертва спасает людей.
На лихо, ся думка дуже небезпечна i двосiчна: жертва з особистої волi i сумлiння звичайно не рятує нiкого, i супроти цього Некрасовського поклику i його практичного переродження на користь свободолюбивого руху в 70-х роках пiднявся тверезий та ясний голос Драгоманова з покликом “Чиста справа потребує чистих рук”»[67]. Вiдзначивши поетичну красу й силу згаданих вiршiв Лесi Українки, I.Франко все ж застерiгав «проти їх практичної філософії». «Сама авторка, — пише вiн, — очевидно також добре розумiє їх практичну неможливiсть, коли дала їм власне такий титул, що наперед характеризує їх, як хвилевий вибух важкого болю i зневiри»[68].
У Wielkiej Utracie I.Франко, не зрiкаючися свого розумiння ролi поета в життi суспiльства як носiя i вихователя високих морально-етичних засад, шукатиме в життi та творчостi А.Мiцкевича тих моментiв, якi вiдповiдатимуть його моделi поета. Вiн злагiднить, а подекуди й заперечить своє оскарження А.Мiцкевича як «поета зради» через публiкацiю в цьому виданнi своїх перекладiв його високопатрiотичних поезiй — «До матері польки», вступу до поеми «Пан Тадеуш», «Оди на честь Наполеона» (останній текст — переклад із латинської), а також полiтичної драми Wielka Utrata, трагедiї про пiдневiльне становище Польщi пiсля поразки повстання 1831–1832 рр. У просторому життєписi польського поета, умiщеному в цьому виданнi (до речі, життєпис А.Мiцкевича побудовано на основi бiографiчних студiй В.Мiцкевича та В.Спасовича), I.Франко значно детальнiше, нiж у статті «Поет зради», вияснює генезу зради в А.Мiцкевича, причому iстотно змiщуючи акценти — з оцiнки зради («Поет зради») на її причини (Wielka Utrata). Ба бiльше: по сутi, вiн приєднався до ось цієї думки В.Мiцкевича: «Поет не думав про апофеозу зради, а тiльки вказував логiчнi наслiдки гнету. Абсолютна держава — се кузня зради. Валлєнродизм примусовий для полякiв у Росії»[69].
І ще один важливий аспект проблеми: Wielka Utrata як відповідь І.Франка на звинувачення його особисто в зраді з боку деяких поляків. І вельми прикметно, що ця відповідь смертельно хворого письменника засвідчила глибоку шляхетність його натури: «У голосах полякiв про українську народність та українське письменство аж надто часто чути такi слова, буцiмто українцi тiльки тим i дишуть, що ненавистю до полякiв, i те тiльки вмiють, що сiяти ненависть i ворожнечу супроти них, отся книжка нехай покаже їм, що українцi вмiють сiяти й дещо інше», — зазначав вiн у передньому слові до драми.
Вiдкриттям Wielkiej Utraty I.Франко безмiрно пишався. Ця драма стала для нього мовби мiрилом власних творчих потенцiй. «Адже хто може знати, що я маю, або можу ще дати свому народови, або, може, ще й иншим народам — адже дав недавно Полякам незрiвнянний, а невiдомий доси твiр Адама Міцкевича», — писав вiн за пiвроку до своєї смерті Й.Застирцевi[70], либонь, i сам на мить забуваючи про тi неймовiрнi страждання, що випали на його долю в останнi роки.
[1] Грабович Г. Iван Франко i Адам Мiцкевич // Iван Франко i свiтова культура: Матеріали Міжнародного симпозіуму (Львів, 11–15 вересня 1986 р.). — Київ: Наукова думка, 1986. — Кн.1. — С.136.
[2] Франко І. Лист до до Яна Парандовського від 3 січня 1914 р. // Українське літературознавство. Іван Франко. Статті та матеріали. — 1996. — Вип. 62. — С.45. Переклад з польської мови Ярослави Мельник.
[3] Мiцкевич А. Wielka Utrata, iсторична драма з рр. 1831–1832. З додатком життєпису А.Мiцкевича та вибору його поезiй у перекладi на українську мову видав др.Iван Франко. — Львiв, 1914. — С.V.
[4] Мочульський М. Іван Франко: Студії та спогади. — Львів: Вид-во «Ізмарагд», [1938]. — С.164, 167.
[5] Застирець Й. Зі споминів про блаженної пам’яті д-ра Івана Франка // Спогади про Івана Франка. — Львів, 1997. — С.503.
[6] Грушевський М. Щоденник // ЦДІА України в м. Києві. — Ф.1235. — Оп. 1. — Спр. 25. — Арк. 281. (зв.). Цит. за: Гирич І. Михайло Грушевський та Іван Франко: громадське й приватне // Франкознавчі студії. Зб. наук. праць. — Дрогобич: Коло, 2007. — Вип. 4. — С.634.
[7] Мочульський М. Лист до Івана Франка від 1.08. 1909 р. // ЦДІАУкраїни в м.Києві. — Ф.1235. — Оп. 1. — Спр. 651. — Арк. 25, 29 (зв.). Цит. за: Гирич І. Михайло Грушевський та Іван Франко: громадське й приватне. — С.634.
[8] Видання справді було довгоочікуване, бо, як засвідчуть архівні джерела, книжку було здано в друкарню НТШ до набору ще 15 квітня 1910 р. (Див.: Якимович Б. Видавничий проєкт Wielkа Utratа: покаяння, містифікація чи переконання // Якимович Б. Іван Франко — видавець: Книгознавчі та джерелознавчі аспекти. — Львів: Вид. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2006. — С.440).
[9] Дарчий напис на книжці доволі нерозбірливий, тому маємо різночитання. Я.Гнатів і Р.Горак відчитують його так: «Його Преосвященству Митрополітови гр.Андрієви con amplissimi profundissimi gratulacioni [лат.: з найщирішими і найглибшими побажаннями] в день іменин 13 грудня 1913 р. Іван Франко» (Гнатів Я., Горак Р. Іван Франко. / Кн. VІІ. Роки страждань. — Львів: Вид. центр ЛНУ імені Івана Франка. — С.26). Є.Нахлік, покликуючись на переклад І.Теплого, вважає, що напис варто «розшифровувати» не з латини, а з італійської як con amplissimi e fecondissimi gratulazioni (буквально: «з найповнішими і найпліднішими побажаннями» або («літературніше»: «з найкращими і найщедрішими побажаннями»(Нахлік Є. Віражі Франкового духу: Світогляд. Ідеологія. Література. — Київ: Наукова думка, 2019. — С.594).
[10] Шептицький А. Візитна картка із запискою до Івана Франка // ІЛ. — Ф.3. — Од. зб.1635. — Арк.369.
[11] У розвідці «Невідомі автографи Івана Франка» Олег Купчинський розкрив маршрут Франкового видання з автографом Андреєві Шептицькому з митрополичих палат до Дому Франка. «До 1946 р. книжка зберігалася в особистій бібліотеці митрополита в його палатах на Святоюрській горі. Далі разом з частиною бібліотеки — книжками, друкованими«латинкою»(українські залишилися у митрополичому домі), вона потрапляє «на сортування» у фонд депозитів Львівської національної наукової бібліотеки ім. В.Стефаника у Львові. Інвентаризуючи перевезену бібліотеку наприкінці 1950-х – на початку 1960-х рр., книжку виявив франкознавець Мирослав Мороз. Добре знаючи наслідки «сортувань» інших бібліотек («Студіону», «Бібліотеки оо.редемптористів», «Народного дому», «Оссолінеуму», бібліотек Баворовських і Павліковських), він із погодження завідувача відділу концентрації бібліотеки Романа Луцика та бібліографа Володимира Гумецького заховав цінну книжку. Поза бібліотекою вона зберігалася близько 30 років. У 1991 р. М.Мороз передав книжку на постійне зберігання у Львівський літературно-меморіальний музей Івана Франка» (Купчинський О. Невідомі автографи Івана Франка // Купчинський О. Прикладна архівістика та спеціальні історичні дисципліни. Вибрані статті та матеріали. Т.2. — Львів,2011. — С.603).
[12] Грабович Г. Iван Франко i Адам Мiцкевич. — С.140.
[13] Див.: Якимович Б. Видавничий проєкт Wielkа Utratа: покаяння, містифікація чи переконання. — С.441.
[14] Там само. — С.447.
[15] Див.: Дорошенко В. Iван Франко i Михайло Грушевський (Відбитка з журналу «Сучасність». Мюнхен, 1962, чч.1–2). — С.17.
[16] Дорошенко В. Іван Франко (Зі споминів автора) // Спогади про Івана Франка. — Львів, 2011. — С.560.
[17] Див.: Дорошенко В. Iван Франко i Михайло Грушевський. — С.17.
[18] Франко І. Моя остатня воля // Відділ рукописів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка Національної академії наук України (далі — ІЛ). — Ф.3. — №2428.
[19] Франко І. Лист до Михайла Грушевського від 24 листопада 1913 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — Київ: Наукова думка, 1986. — Т.50. — С.412.
[20] Twerdochlib S. Nieznany dramat Mickiewisza? // Gazeta Wieczorna. — 1913. — №1661. — 22. 12.
[21]Wielka Utratа» // Książka. — 1914. — №8–12. — S.250.
[22] M.J. [Machal J.]. Nové nalezeńe drama Mickiewiczovo? // Časopis Musea Kr. Českého. — 1914. — Sv.2. — S.230; «Wielka Utratа» // Zlata Praha. — 1914. — C.29. — S.348.
[23] [Калинович I.]. Польськi науковi причинки по українознавству (За 1914–1916 рр.) // Шляхи. — 1916. — С.752–756.
[24] Див.: Каllenbach J. [«Wielka Utrata»] // Pamiętnik literacki. — 1914. — Z.1. — S.93–95; Koller I. «Wielka Utrata» // Ksiąźka. — 1914. — №1, 2. — S.58–60; Mickiewicz W. [«Wielka Utrata»] // Ksiąźka. — №1, 2. — S.58, 59; Niemojewski N. W sprawie «Wielkiej Utraty» // Myśl niepodlegla. — 1914. — №275. — S.509–511; Nowy «Mickiewicz» // Kurjer Poznański. — 1914. — №2; Parandowski J. Niedorzęczny pomysł dr. Iwana Franki // Przegląd Polityczny, Społeczny i Literacki. — 1914. — № 17 (21. 01), № 72 (28.03), № 77 (3.04); Raniwa J. Z nadpełtwiańskiej stolicy // Dziennik Kijewski. — 1914. — №6; Wasylewski S. Mickiewicz na wierującim stoliku: Rawelacye d-ra Franki // Gazeta Wieczorna. — 1913. — №1665. — 24. 12; Verax. Z Lwowskiego bruku // Kurjer Poznański. — 1914. — №60.
[25]Франко І. Лист до Владислава Міцкевича від 23 січня 1914 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — Т. 50. — С. 416.
[26] Parandowski J. Niedorzeczny pomysł dr. Iwana Franki // Przegląd Polityczny, Społeczny i Literacki. — 1914 — № 17. — 22. 01.
[27]Див.: Parandowski J. Szkice. — Warszawa, 1968.
[28] Див.: «Wielka Utrata». [Rezenzya d-ra J. Kollera; opinia Wł.Mickiewicza] i jego korespondencya z dr. Franki // Czas. — 1914. — №114. — 3. 04; «Wielka Utrata» // Gazeta Lwowska. — 1914. — 7. 04, 8. 04; Nowy «Mickiewicz» // Kurjer Poznanski. — 1914. — №2. — 14. 03; Zdanie Wł. Mickiewicza o «Wielkiej Utracie» // Przegląd. — 1914. — 5. 04; Listy Iwana Franki do Mickiewicza Wład. i tegoź do Franki // Ksiąźka. — 1914. — № 1–2. — S.93–94; Verax. Z Lwowskiego bruku: Mistyfikacie mickiewiczowskie. Głos Kallenbacha. Co mówi syn poety? // Gazeta Warszawska. — 1914. — №69. — 2. 03.
[29]Бiґеляйзен Г. Мої спомини про Івана Франка // Спогади про Iвана Франка. — Львів, 2011. — С.343.
[30] Див.: Мiцкевич А. Wielka Utrata, iсторична драма з рр. 1831–1832. З додатком життєпису А. Мiцкевича та вибору його поезiй у перекладi на українську мову видав др. Iван Франко. — С.VII.
[31] Parandowski J. Szkice. — S.14–15.
[32] Див.: Mickiewicz W. [«Wielka Utrata»] // Książka. — 1914. — №1–2. — S.58.
[33] «Wielka Utrata» // Ksiąźka. — 1914. — №6. — S.25.
[34] Див.: Якимович Б. Видавничий проєкт Wielkа Utratа: покаяння, містифікація чи переконання. — С.442–448.
[35] Дутчак А. Із споминів про Івана Франка // Науковий збірник Музею Івана Франка у Львові. — Львів, Каменяр, 2003. — Вип.3. — С.120.
[36] Грабович Г. Iван Франко i Адам Мiцкевич. — С.135–141.
[37] Мочульський М. Іван Франко: Студії та спогади. — С.169.
[38] Див.: Якимович Б. Видавничий проєкт Wielkа Utratа: покаяння, містифікація чи переконання. — С.440.
[39] [Wielkа Utratа] // ІЛ. — Ф. 3. — №3964.
[40] Głos Iwana Franki // Krytyka. — 1914. — № 1. — S.135.
[41] Koller I. «Wielka Utrata» — S.60.
[42] Каllenbach J. [«Wielka Utrata»]. — S.95.
[43] Див.: Возняк М. Франків розрив з польською пресою // Світ. — 1926. — №11–12. — С.135–141; Грабович Г. Іван Франко і Адам Міцкевич. — С.135–141; Рудницький Л. Іван Франко й німецькомовний світ — значення середовища для поета // Українська література: Матеріали І конгресу Міжнародної асоціації україністів. — Київ, 1995; Kuplowski M. I. Franko jako krytyk literatury polskiej. — Rzeszów, 1974; Kuplowski M. I. Franko o literaturze polskiej. — Kraków, 1979.
[44] Стефаник В. Лист до Ольги Гаморак, травень 1897 р. // Стефаник В. Повне зiбрання творiв у трьох томах. — Київ: Вид-во АН УРСР, 1954. — Т.3. — С.105.
[45] Monat H. «Ein Dichter des Verrates»: Eine Entgegnung auf einem Artikel Dr.Iwan Frankos // Die Zeit. — 1897. — №138. — 22 Mai. — S.135–136.
[46] Спасович В. Под обвинением в измене // Адам Мицкевич и его современные обличители. — Санкт-Петербург, 1897. — С.5.
[47] Варта П. Наследие поэта // Адам Мицкевич и его современные обличители. — С.20. Переклад українською мовою маловідомих сьогодні матеріалів про «Поети зради» І.Франка — статей польських критиків В.Спасовича «Под обвинением в измене» і П.Варта «Наследие поэта», вміщених у виданні «Адам Мицкевич и его современные обличители» (Санкт-Петербург, 1897), а також брошуру Głosy akademickiej młodzieży w sprawie d-ra Iwana Franki (Lwów, 1897), див.: Мельник Я. «Поет зради» Івана Франка. Голоси польської преси: pro i contra // Парадигма: Зб. наук. праць. — Львів: Інститут українознавства ім.І.Крип’якевича НАН України, 2009. — Вип. 4. — С.237–273. Переклад Ярослави Мельник.
[48] Див.: Мочульський М. Іван Франко: Студії та спогади. — С.17; Щурат В. Іван Франко в 1895–1897 роках // Іван Франко у спогадах сучасників. — Львів: Книжково-журнальне вид-во, 1956. — С.269–273.
[49] Див.: Głosy akademickiej młodzieży w sprawie d-ra Iwana Franki. — Lwów, 1897.
[50] Див.: Доманицький В. Правдивий голос поляка про українську літературу // Рада. — 1908. — №133. — 11 липня.
[51] Jabłonowski W. Rozprawy i wrażenia literackie. — Warszawa, 1913. — S.137.
[52]Borejsza I. Franko i Polacy // Czerwony Sztandar. — 1941. — 11. 05.
[53] Щурат В. Іван Франко в 1895–1897 роках. — С.271.
[54] Павлик М. Спис творів Івана Франка за перше єго 25-літтє літературної діяльности 1874–1898. На пам’ять єго юбілея 30 жовтня 1898 р. — Львів, 1898. — С.114.
[55] Біґеляйзен Г. Мої спомини про Iвана Франка. — С.342.
[56] Там само. — С.341.
[57] Franko І. Meine «Falschungen» // Die Zeit. — 1897. — Bd.ХІІ. — №139. — 29 Mai. — S.136–139. Український переклад цієї статті див.: Франко І. Мої «пофальшування» // Українське літературознавство. Іван Франко: Статті та матеріали. — 1996. — Вип. 62. — С.41–45. Переклад з німецької мови Ірини Лужецької.
Г.Монат у публікації «“Поет зради” (Відповідь на статтю д-ра І.Франка)» поставив собі за мету спростувати всю «облуду тлумачень» д-ра І.Франка про А.Міцкевича як поета зради. На думку цього критика, судження українського письменника про А.Міцкевича не є «жодною літературною критикою, це — політичний памфлет». За Г.Монатом, І.Франко, обґрунтовуючи свою позицію, вдався до низки фальсифікацій, зокрема, він буцімто перекрутив слова Г.Брандеса про польського поета, тенденційно охарактеризував польське суспільство часів А.Міцкевича як «зіпсоване безхарактерне й цинічне», загалом підійшов до його творчості вкрай необ’єктивно, свідомо перекрутивши факти. Див.: Monat H. «Ein Dichter des Verrates»: Eine Entgegnung auf einem Artikel Dr. Iwan Frankos // Die Zeit. — 1897. — №138. — 22 Mai. — S.135–136.
[58] Франко І. Лист до І. Бодуена де Куртене (друга половина лютого 1898 р.) // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — Т.50. — С.105.
[59] Там само. — С.104.
[60] Франко І. Лист до до Яна Парандовського від 3 січня 1914 р. — С.45.
[61] Мочульський М. Іван Франко: Студії та спогади. — С.169.
[62] Біґеляйзен Г. Мої спомини про Івана Франка. — С.343.
[63] Мочульський М. Iван Франко: Студії та спогади. — С.167.
[64] Saderecki T. Pseudo-Mickiewieczowy dramat polityczny na tle powstania 1831 r. zw. «Wielka Utrata» (Czas napisania, ideologia i środowisko). — Lwów, 1913. — S.3.
[65] Франко I. Поет зради // Свiт. — 1926. — №11–12. — С.13.
[66] Забужко О. Фiлософiя української iдеї та європейський контекст: Франківський період. — Київ: Наукова думка, 1992. — С.87.
[67] Франко I. Леся Українка // ЛНВ. — 1898. — Т.ІІІ. — Кн.2. — С.83.
[68] Там само. — С.86.
[69] Мiцкевич А. «Wielka Utrata», iсторична драма з рр. 1831–1832. З додатком життєпису А. Мiцкевича та вибору його поезiй у перекладi на українську мову видав др. Iван Франко. — C.XXVII.
[70] Застирець Й. Зi споминiв про I. Франка (про його релiгiйнiсть). — С.31.
Франко:Наживо/Franko:Live 
Сповіщення: Церква і культ Івана Франка | Франко:Наживо/Franko:Live